Кужіль і меч-2

Маршалок двору Глинський

 Як пише про нього Наталя Яковенко, був він «татарином з походження, католиком за віровизнанням, русином за колом зв’язків, європейцем за способом життя і освітою».  Я би тільки засумнівалася у католицизмі, якось це важко узгодити з його подальшою діяльністю. Зрештою, і Мацей Стрийковський пише, що Глинський був «руського обряду».

 

А князь Михайло Глинський — литовський придворний маршалок, людина, яка бувала в чужих краях — в Італії, в Іспанії, при дворі імператора Максиміліана, а також у його війську. Він досвідчений у лицарській справі, шанований в іноземних монархів, був руського обряду. [Він] мав великі володіння із замками, майже половина Литовської держави належала йому. Крім того, на свій бік він схилив багато шляхти, особливо руської.

 

Глинський був мужем дуже відважним, у всьому доблесним, [людиною] високого розуму, здібним до всіляких справ (бо більше, ніж 12 років перебував у Німеччині в саксонського князя Альбрехта, коли воював у Фризії, добре себе проявив і пройшов усі ступені лицарської гідности, як пише [про нього] Герберштейн у „Записках про Московію" (с. 106), здобув велике і славне ім’я; служив також в Італії у війську імператора Максиміліана, через що був відомий і заможний серед усіх іноземних королів і князів). А коли повернувся на батьківщину до Литви, користувався великою ласкою і майже товариським ставленням великого литовського князя Александра, а згодом польського короля.

/Там же/

 

Обряду руського чи католицького, але навряд чи у цього кондотьєра і авантюриста, що переміряв всі дороги Європи, був якийсь бог, окрім власної шаблі. Рід князів Глинських  начебто (начебто — бо генеалогії 16-го століття взагалі по воді вилами писані і версія про походження від татарського темника така ж достовірна, як і від римського імператора) «походив із татарського роду Мамайовичів – нащадків знаменитого темника, а далі хана Золотої Орди Мамая, один із синів якого наприкінці 14 ст. прийняв протекторат великого князя литовського, осівши на Задніпров’ї на Сулі» (Н.Яковенко), родове прізвище Глинські одержали за своєю резиденцією, містом Глинськом. Припускається, що Михайло Глинський народився близько 1470 року, отже, був ровесником княгині Настусі і значно молодшим від своєї сестри, матері Костянтина Івановича Острозького. У ранній юності він залишив вітчизну і поїхав до Західної Європи, де вчився в Іспанії, Італії та Німеччині, потім «воював при імператорі Максиміліані І Ґабсбурґові, котрий називав молодого князя своїм вихованцем» (Н.Я.) і підтримував тісні дружні стосунки з пфальцграфом баварським. Додому повернувся наприкінці 90-х і відразу ж став фаворитом великого князя, пізніше – короля, Александра (сина і наступника Казимира IV), одним із натхненників шлюбу короля з московською царівною Оленою, дочкою Івана ІІІ. Але плани у нього були куди відважніші і мріяв він про речі майже неймовірні. Доволі швидко виплили на світ справжні мотиви його сватання до княгині Слуцької. Глинського приваблювали не краса молодої жінки і навіть не її володіння, а гіпотетичне право на Київський стіл, начебто успадковане нею від чоловіка-Олельковича.

З поміркованої точки зору залишається хіба що руками розвести. І сам престол ефемерний, і права на нього княгині Анастасії вельми сумнівні, адже ж є син і спадкоємець. Але не поміркованим людям створювати імперії, що інколи і не на таких хистких основах виникають. А от ще додатковий доказ таки не цілковитої фантасмогоричності намірів Глинського. Колись Ягайло і Вітовт підкорили собі чимало удільних князівств вимагаючи від їх попередніх власників «заприсяжні грамоти»,  100-літній строк дії цих грамот саме вигас і чимало вцілілих князів, наприклад, верховських, зовсім не схильні були їх продовжувати. Навпаки, під претекстом, що «ти, господине, мою вотчину не жаловал і за отчину не стоял», як висловився Семен Воротинський, вони воліли московський протекторат. Для Вільно то мав би бути грізний сигнал: суперниця-Москва виграє у змаганні за право бути «збирачем земель руських»!

У самій цій ідеї відновлення Олельковичів на київському престолі справді є щось надзвичайне: черговий претендент, який називав себе Олельком ІІ (він же Долгорукий-Д’Анжу) об’явився на рубежі 80-90-х років проминулого ХХ століття, претендував спершу на український престол, пізніше – і на російський теж.

Вислухавши відмову княгині, видно, жінки, реально мислячої, Глинський ніскільки не змирився. Недовго думаючи, він просто наїхав на Слуцьк, вирішивши змусити непокірну силою. Княгиня ж зібрала віче жителів Слуцька і — з сином при боці, малою донькою на руках у няньки — попросила допомоги і підтримки у городян. Случани стали на бік своєї покровительки і зуміли захистити місто, княгиня ж надихала їх і сама билася нарівні з воїнами.

 

 

Глинський, пошесть батьківщини

Але на цьому справа не закінчилася. Незабаром обставини для Глинського радикально змінилися – раптово помер вінценосний покровитель князя, король Александр, а його брат і спадкоємець Жигмонт (Зигмунд, Сигізмунд Старий) не любив Глинського і відсторонив його від постів, які він обіймав раніше. До цього додалася історія як з авантюрного роману. Головним суперником князя Глинського при королівському дворі був троцький воєвода Ян Юрійович Забжезінський. Глинський добивався від короля Сигізмунда права на поєдинок із Забжезінським через якусь давню образу, король однак такого дозволу не дав. За лицарськими звичаями, це означало не лише опалу, але й безчестя. Обурений Глинський у лютому 1508 року помстився: напав на двір свого супротивника і звелів відтяти йому голову.

 

Князь Михайло Глинський, побачивши, що йому не пощастило здобути в короля те, що він задумав, негайно після від’їзду короля Сиґізмунда з Литви до Кракова, вдався до шкідливих чвар. Спершу він підбунтував старе товариство і своїх помічників та з сімома сотнями озброєних вершників переправився через Німан і з Ліскова поїхав до Гродна, дізнавшись через розвідників, що в той час у своєму дворі там жив маршалок Великого князівства Литовського Ян Забжезінський. Для більшого нещастя тієї ночі в дорозі під Гродном він зустрів його коханку, яка їхала від нього. Спіймавши її, він наказав піддати її тортурам, і вона зі страху розповіла всі таємниці Забжезінського. Отож Глинський як несподіваний гість оточив його у дворі, наказав виламати двері до його кімнати, куди ввірвався його найвірніший друг, дворянин Шляйніц, шляхтич з Міссінського краю, німець. Знайшли Забжезінського сплячого в ліжку та наказали Турчинові відтяти йому голову, яку, настромивши на шаблю, віднесли Глинському. Він наказав настромити її на ратище і нести перед собою 4 милі аж до одного озерця під Вільном, де втопили її. Ще сьогодні на тому місці над озерцем стоїть мурований стовп.

/М. Стрийковський, «Літопис…/

 

Отепер вже й справді дороги назад не було, земля горіла під ногами Глинського і він, заручившись обіцянкою деяких сусідів про військову допомогу, зважився на відкрите повстання.

 

Потім Глинський, побачивши, що тим жорстоким учинком ще більше налаштував проти себе і короля, і всіх литвинів та, розуміючи, що король того не простить через друзів Забжезінського, задумав готуватися до великої війни — силою протистояти королю. Тому обіцянками, подарунками та намовою загарбати Велике князівство Литовське привернув на свій бік кілька литовських і руських шляхтичів і свого рідного брата Василя Глинського, який передав йому кілька своїх і королівських замків, якими володів, і, об’єднавши свої сили, оточив Мінськ. Але, побачивши, що його добре обороняли, вирушив з військом під Клецьк. Звідти його брат Василь повернув до київських фортець, здобував Житомир й Овруч, намовляючи руську шляхту і бояр, щоб добровільно перейшли на бік його брата, який вирішив і до чого спонукав його Бог перенести з Литви до Руси Велике князівство і відновити Київську монархію, як це було віддавна. І вже тими обіцянками він намовив багато київських бояр, тож деякі з них присягли йому на вірність.

/Там же/

 

Щоб надати своїм діям флер легітимності та патріотизму, бунтівник орудував риторикою захисту православ’я.

Можемо всяко думати з приводу необхідності цього захисту. У Князівстві, де традиція віротерпимості вкоренилася ще з часів Волинських війн, така загроза була радше гаданою і стала грізною реальністю тільки в кінці століття, разом із масовими окатоличенням і полонізацією аристократичних сімейств — між інших, саме нащадків тих, хто найголосніше кричав про загрозу старовинній релігії. З іншого ж боку — у найближчому сусідстві на галицьких землях, які були рідними для багатьох учасників подій, дискримінація православних давно стала доконаним фактом, отож неважко було передбачити майбутнє.

На бік повсталого князя перейшли бунтівники попередньої хвилі та їх потомки, наприклад, Рогатинські і родичі княгині Анастасії, Лінгвеновичі-Мстиславські. Перед військами Глинського відкрив брами Мозир, князя вітали з хоругвами і церковними процесіями, як рятівника вітчизни. Глинський розраховував на підтримку Москви, а Слуцьк був йому необхідний як сам собою, так і через примарні права його власниці на Київський престол.

Але княгиня Анастасія, навчена попереднім досвідом, на православну демагогію не піддалася, справедливо вважаючи, що благородну справу визволення батьківщини не починали б з насильства над жінкою, і в місто Глинського не впустила. Почалася друга облога, така ж важка і кровопролитна, як і перша.

 

А сам Михайло Глинський обложив слуцький замок, сподіваючись на пораду своїх прихильників, що княгиня Анастасія, вдова князя Семена, яка залишилася з одним сином Юрієм, дідом теперішніх князів Слуцьких, або зі страху, або з лагідної намови погодиться вийти за нього заміж, бо не був він одружений. Він розумів, що, одружившись з нею, збільшиться його сила і з приєднанням Слуцького і Копильського князівства зростуть його скарби і він зможе справедливо за жінкою домагатися київської столиці, як колишнього удільного князівства Володимира Ольґердовича, предка князів Слуцьких, чи на основі закону спадковости, чи шляхом війни. Але, побачивши, що замок хоробро обороняли як з мурів, так і частими вилазками, і що ні лагідною намовою, ні зрадливим словом нічого не домігся, розгніваний задумав спалити замок. Але коли загинуло багато його людей, він розпустив загони по всіх слуцьких і копильських волостях, вогнем і мечем знищуючи людей, майно, села більше, ніж жорстокі татари. Вздовж і вшир спустошив усі володіння княгині Слуцької з помсти за її непокірність.

(…) Сам він повернувся до Слуцька, сподіваючись, що княгиня Анастасія під впливом страху і його успіхів піддасться йому із слуцьким і копильським замком, але, як і раніше, надія його підвела.

/Там же/

 

Глинський побоювався підходу королівських військ, московська допомога виявилась не надто значною, тому довелося йому зняти облогу і відступити.

Та цим нещастя міста не скінчилися: скориставшись внутрішніми усобицями у Князівстві, черговий набіг  здійснили татари, куди сильніші, ніж раніше, і куди більш грізно настроєні. Проти свого звичаю, вони облягли Слуцьк — звичайно ж татари або обходили укріплені міста, або, у крайньому разі, вдовольнялися викупом.

 

Руський і литовський Пірус і Сціпіо

Отут у нашій історії з’являється новий персонаж – князь Костянтин Острозький, який щойно утік із московського полону і спершу прогнав свого родича й супротивника Глинського за московську границю, а тепер рятував край від татарської навали. За найромантичнішою версією, він прийшов на поміч захисникам Слуцька в найостаннішу мить, коли ті вже втратили надію відстояти місто. Поява лицарського князя на білому коні справила сильне враження і на городян, і на княгиню Анастасію, а найбільше – на юну княжну Олександру. Визволивши Слуцьк, князь Костянтин віддав належне доблесті його захисників, особливо ж героїчної княгині, і від’їхав у свій Острог. Незабаром дійшли чутки про його заручини з княжною Тетяною Гольшанською, дочкою Семена Гольшанського і Уляни, княжни Збаразької. Слуцьких запросили на княже весілля, а юна Олександра навіть стала однією із дружок нареченої.

Року 1514-го князь Острозький сквитався за  Ведрошу і московський полон у битві під Оршею (Михайло Глинський бився на московському боці). При поверненні додому Костянтина Івановича зустрічали з надзвичайними почестями, називаючи тріумфатором і рятівником вітчизни.

Так пройшло 10 років.

 

Як княжі роди поєдналися шлюбними узами

Тим часом княжна Олександра перетворилася на красуню і першу наречену у всьому об’єднаному королівстві. Однак, хоча їй було вже 24 роки, вона не поспішала виходити заміж, відсилаючи ні з чим численних женихів. І лише коли овдовілий князь Острозький через місяць після смерті дружини посватався до неї, князівна Слуцька йому не відмовила. Невдовзі й побралися — надто довго вона чекала, а він же, будучи у літах похилих, не міг відкладати новий шлюб.

Можливо, все то тільки романтичні вигадки і княжна Леся не чекала усі ці роки коханого лицаря зі своїх мрій, а просто ніхто з її численних поклонників не зумів здобути її серця, пізніше ж вона вирішила, що кращої партії годі й бажати. 40-літня різниця віку між подружжям не вважалася тоді серйозною перепоною, причому це правило діяло в обидва боки, дружина теж могла бути значно старшою, ніж чоловік, хоча траплялося так рідше.

Отож, весілля відбулося, і постаріла, але все ще бадьора тілом і духом княгиня Анастасія могла вважати, що вона виконала свою обітницю, дану покійному чоловікові та якнайкраще влаштувала долю своїх дітей. Княжич Юрій теж виріс лицарем, ще зовсім юним він бився при Рутці під командуванням київського воєводи Андрія Немировича, де було розгромлене багатотисячне татарське військо. Він побрався з донькою великого литовського канцлера, Миколи Радзивіла, Геленою. (Що цікаво, потомки князя Слуцького охоче обирали собі за дружин жінок, схожих на доблесну княгиню Анастасію, які б уміли не лише голкою, а й мечем володати. Дружину Юрія Юрійовича Олельковича, внука княгині Анатстасії, Катерину з Тенчина, наш Мацей Стрийковський називає «найяснішою героїнею та найвидатнішою войовницею».)

Княгиня Слуцька покинула цей світ невдовзі після одруження доньки. Що ж до її невдалого залицяльника… Подальша доля Михайла Глинського добре відома. Не міг він заспокоїтися і в Москві – після чергового заколоту спробував повернутися до Литви, але втрапив до московської в’язниці, звідки його визволило одруження племінниці Олени Глинської з Василієм ІІІ (заради литовської красуні і в надії на жадане потомство цар відправив у монастир попередню дружину, царицю Соломоніду), пізніше був регентом при ній і її малолітньому синові, потім знову втрапив до в’язниці, де вже рідна небога доїхала дядькові кінця. Чи то не бажала ділитися владою, чи то, за версією П. Загребельного, «мстилася за свою погублену молодість» — що ж, мотив, як всякий інший. Олену, в свою чергу, отруїли, а її син Іван, що успадкував від матері руде волосся, від бабки-візантійки – середземноморські риси обличчя, а характер, либонь, від всіх свої предків укупі, увійшов до російської історії під прізвиськом Грозний.

  Стосовно інших героїв цієї оповіді, то їх нащадкам судилося зустрітися у черговому хитросплетінні людських доль. Але це вже інша історія.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.