Кужіль і меч-1

Поглянете на родоначальників

вашого преславного сімейства Олельковичів: чому, як, коли і якими

судьбами італіки під проводом Палемона чи то Публія Лібона прибилися

кораблями до цих берегів

(гадку, що це неможливо, спростовано історично

достовірними і добре обґрунтованими доказами).

Мацей Стрийковський

«Літопис польський, литовський, жмудський і всієї Руси»

 

 

— З чого те століття почалося?

— З 1481 року. Ану, який це рік?

В.Короткевич «Чорний замок Ольшанський»

 

Ідею та назву цього нарису запозичено з повісті Антона Лотоцького «Кужіль і меч». А основні події описувані згідно з цитованим уже «Літописом…» М.Стрийковського, котрий мав до князів Слуцьких особливий сантимент як до своїх меценатів і покровителів. З доповненнями, звісно, бо достойний літописець дещо змовчав, а дещо поплутав.

Представлена оповідь – один з прикладів того, як «велика» історія впливає на малу, домашню й родинну.  Я помічаю її 16-м століттям, хоча, строго кажучи, почалася вона раніше.

 

Князі Олельковичі

Календарні рамки далеко не завжди збігаються зі значущими віхами, які виразно показують: от закінчилася одна епоха і почалася наступна. Наприклад, 19-е століття розпочалося  французькою революцією, а завершилося першою світовою війною, кінець 20-го століття, на думку багатьох, настав 1991-го року. От так кінцем 16-го століття стала відома унія в Бересті, коли явно перестало діяти давнє закляття литовських князів: «ми новини не заводимо, а старини не рушаємо» — новина вже висаджувала брами. А коли ж воно розпочалося? На мою думку, 1481-го року. Ті, хто читав роман Володимира Короткевича (Уладзіміра Караткевича) про чорний замок Ольшанський, пам’ятають, можливо, таку собі інтелектуальну розвагу його героїв – один називає дату, а другий повинен згадати, яка ж важлива подія тоді відбулася. З роком 1481-м вони пов’язують «змову князів». На похвалу братів-білорусів скажу, що вони добре знають рідну історію. Чи відразу згадають змову князів українці, хоча вона дуже прямо стосується і їхньої минувшини? Та й російської теж.

Про всяк випадок, спробую дещо нагадати. За твердженням Наталі Яковенко, у 14-15 століттях українська історія начебто розвивалася трьома потоками – три гілки з одного древа, каже вона: галицька, волинська і київська. Причому київська історія виглядала дещо інакше, ніж галицька і волинська  — населення Київщини не так сильно втручалося у ті змагання, які стрясали  західніші землі часів боротьби за галицько-волинський спадок. Головним же клопотом землі Київської, що стала за тих часів порубіжною, був захист від татарської загрози, яка, дещо ослабнувши в середині 15-го століття, все-таки денно і нічно висіла над краєм.

Удільними київськими князями були Олельковичі, потомки одного з Ольгердовичів, Володимира.

За литовським звичаєм, вони так сильно натуралізувалися, що вже сприймалися як місцева династія, та, схоже, і самі про себе думали не інакше, як про руських князів. Олельковичі мали дуже численні зв’язки, в тому числі й шлюбні, як із місцевими можними родами, так і з московськими та волоськими сусідами, а в Києві сиділи впродовж кількох поколінь з єдиною перервою: Владислав Ягайло передав був Київський уділ своєму любому кузену Вітовту, ображений Володимир від’їхав до Москви, де сподівався знайти поміч і захист, але тут Ягайло й Вітовт черговий раз посварилися і Володимир Ольгердович, на загальну радість, повернувся до Києва. І так воно тягнулося аж до 1470 року, Володимира Ольгердовича змінили сини Іван Володимирович і Олелько Володимирович  (Олелько – зменшувальне від  «Олександр», вже з цієї чисто української форми імені зрозуміло, наскільки своїми вони були), а потім – Семен Олелькович, по матері – потомок Дмитрія Донського.

 

Того ж 1455 року від народження Христа, а за руським літочисленням 6964 року, віддав Богові душу київський і копильський князь Олександр (або Олелько) Володимирович, внук великого литовського, руського і жмудського князя Ольгерда, [муж] мудрий, хоробрий і в усіх справах досвідчений, залишивши після себе двох синів — князів Михайла й Семена. Але коли вони захотіли після [смерти] батька поділити між собою Київське князівство і місто Київ, Казимир, який розглядав у Вільні цю справу про поділ, не дозволив їм робити цього, але від свого імена дав Київ Семенові (якого пізніше литовські маґнати хотіли взяти на престіл Великого князівства Литовського, про що буде сказано далі), а князь Михайло дістав в уділ Копил і його фортеці. А від того Олександра (або Олелька) Володимировича Ольґердовича, київського князя, слуцькі князі називаються Олельковичами, бо вони є нащадками великого литовського князя Ольґерда Ґедиміновича.

/М.Стрийковський, «Літопис…»/

 

(Що цікаво: Київ за Олельковичів здобув славу міста чаклунського, столиці відьом та ворожбитів. Ця дещо дивна для центру східного християнства репутація, можливо, була спричинена тим, що гурток інтелектуалів та книжників, яким опікувалися самі князі, раз за разом перекладав, а то й сам випускав трактати окультного та астрологічного характеру).

Року 1470-го князь Семен Олелькович помер, залишивши малолітнього сина. Як оповідає хроніст Ян Длугош, а Стрийковський його повторює, перед смертю князь Семен відіслав родичеві та сюзеренові Казимиру Ягайловичу бойового коня та лук. За лицарськими звичаями, це означало, що він передає свою осиротілу сім’ю та володіння під захист короля.

 

Длуґош і Кромер згадують, що він, коли йому вже лишилося три чисниці до смерти, доручаючи Казимирові Ягеллончику під опіку свого сина й дочку, своїм королівським заповітом передав йому і білого коня (який знаменував його палку, як білий жар, любов до вітчизни), і лук та броню, і ту зброю, що нею він за життя вдало й хоробро бився в строю за рідні вівтарі й вогнища проти татар, турків і москвинів.

/Там же/

 

Наступником покійного князя кияни бачили як не його сина, то принаймні брата Михайла, що в той час повернувся з Новгорода до Києва. Однак у Вільні були твердо настроєні скасувати Київське удільне князівство (нічого особистого, звичайна політика часів утвердження централізму), отож Олельковичам у їхній просьбі про підтвердження права на Київський стіл відмовили під тим приводом, що «дід їх бігав на Москву і пробігав тим свою отчину, Київ». А до Києва послали Гаштовта, навіть і свояка зміщених Олельковичів, однак, за висловом здивованого літописця, він  «і не князь бе, і лях бе». І так у Києві замість князів стали воєводи. Олельковичі ж перебралися в іншу свою отчину, Слуцьк, і стали називатися Слуцькими або Слуцькими-Олельковичами. Малолітній син князя Семена швидко помер, однак залишався брат Михайло. Як показали події, він так і не змирився з втратою Києва, — і от через 10 років грянули події, які історики й назвали «змовою князів». Справа то була сімейна, спільниками ображеного князя стали його двоюрідний брат Федір Бельський і свояк Іван Гольшанський. Що саме вони планували – зрозуміти важко: чи то вбивство короля Казимира IV, чи створення буферної держави під власним правлінням, можливо, під протекторатом Москви. Тут, до речі, заступлюся за покривджених Короткевичем Гольшанських — зовсім не вони видали змовників, навпаки, саме Івана Гольшанського разом з Михайлом Слуцьким і стратили, а ще один учасник змови, Бельський, встиг втекти до Москви — у буквальному значенні слова, зі шлюбного ложа: під час своєї перші ночі з новопошлюбленою дружиною. Потім  рід Бельських зіграв неабияку роль в російській історії, але переповідати це було б занадто довго, бо я насилу добралася до такого моменту, коли можу представити терпеливому читачеві головну героїню цього опусу.

 

Анастасія, княжна Мстиславська, княгиня Слуцька

Категоріями «кужіль та меч» тривалий час позначали походження: по мечу – батьківська лінія, по кужелю – материнська. А наша героїня поєднувала в собі кращі риси обох статей: вона була вірною дружиною, турботливою матір’ю та ще й красунею (на цій останній характеристиці твердо наполягає вся белетристика вкупі з кінематографом), а при тому відзначалася незламним характером і безстрашністю.

Княгиня Настуся (Анастасія) Мстиславська була молодшою донькою князя Івана Мстиславського і його дружини, княгині Юліани (в просторіччі Уляни). Як це звичайно для того часу і краю, визначити національність героїні, виходячи із сучасних критеріїв, було б дуже важко. І батько, і мати Настусі вели своє походження від литовських родів Ольгерда і Лугвена (Лінгвена), княжну можуть цілком законно вважати своєю землячкою білоруські брати, але мати її народилася на степовому пограниччі, а Настусі, схоже, дістався гарячий характер степовички. Вона ледь не з дитинства була відважною вершницею, чудовою мисливицею, та й шаблю вміла тримати в руках, в чому для її часу не було нічого незвичайного.

Зі своїм майбутнім чоловіком, князем Семеном, Настуся познайомилася на весіллі старшої сестри, княжни Уляни, і Михайла Жеславського (тим, хто забув, нагадаю, що Жеславські — бічна лінія Острозьких). Семен і Настуся, судячи з усього, пасували одне одному: вони були майже ровесниками, зі схожими характерами, рівного походження. Отож князь Іван, не вагаючись, згодився на заручини молодшої доньки, хоча насправді то був доволі сміливий крок.  Але ще до шлюбу юній нареченій довелося пережити велике горе. Її батько, нестарий і повний сил, став жертвою нещасливого випадку на полюванні, впавши з коня. Прохворівши кілька місяців, він помер. Тому весілля відклали до кінця жалоби, а відбулося воно в день св.Бориса та Гліба, 2 травня 1485 року.

Ще до того у Мстиславськ приїхав наречений, князь Семен, разом зі своєю матір’ю, княгинею Ганною. Лише тепер, коли її майбутня сваха, мати Настусі, теж овдовіла, княгиня Ганна осмілилася вилити перед нею своє тяжке горе і розповісти про ніколи не втихаючий біль. Княгиня була вдовою Михайла Олельковича-Слуцького, страченого за участь у «змові князів». Як  твердила Ганна, чоловік її ніколи не замишляв нічого лихого проти свого сюзерена, короля Казимира, а тільки боліло в нього серце за рідний край, позбавлений останніх залишків незалежності, і за православну віру. От і сказав він кілька необережних слів, котрі невідь-як дійшли до зрадника Івана Ходкевича, і сталося те, що сталося: Михайла Олельковича та Івана Гольшанського стратили у Вільні, а Бельський змушений був рятуватися втечею, залишивши молоду дружину. Пізніше він, уже посівши поважне становище в Московській державі, довго добивався повернення дружини, але чи то вона сама не схотіла покидати батьківщину, чи то не було на те королівської згоди, — шлюб визнали недійсним і Бельський побрався з іншою. Натомість за його підказкою московський князь уклав союз із кримським ханом Менглі-Гіреєм і той, в ході дальшої боротьби за Київ, пограбував і спалив місто, а значну частину населення забрав у ясир. До речі, мушу ще раз заперечити Короткевичу – згаданих ним масових репресій щодо до численних учасників змови не було, найближчі родичі князя Михайла так і зберегли за собою Слуцьк, Гольшанські так і залишилися одним із найможніших родів королівства, згадаю тут, що вони були родичами короля по лінії його матері, Сонки Гольшанської.

Змучена горем княгиня Ганна мала право вважати свого мужа невинним, але схоже, що змова була цілком реальною, більш того – вона стала черговим етапом того ніколи не стихаючого хвилювання, яке живилося спогадами про колишню незалежність та минулу славу. Між учасниками тих подій і героями попереднього етапу, коли представники численних волинських і київських вельможних родин збройно і чинно підтримали бунтівного Свидригайла, існував ледь не прямий сімейний зв’язок. Наприклад, людиною, наближеною до молодої князівської пари – одним із тих, хто завірив своїм підписом їх шлюб, був Іван Рогатинський, син Богдана Рогатинського, героя легендарної оборони Олеського замку (він там не  загинув, як того хотілося Роману Іваничуку в романі «Черлене вино», натомість перебрався до Князівства, де мав і так значні володіння,  а потім здобув ще й нові). Дід княгині Анастасії, Юрій Лугвенович, теж належав до активних свидригайлівців.

 

Князівське подружжя

Але все те або давно відшуміло, або тільки чекало свого часу, повернемося до князя Семена і княгині Настусі. Життя в них пішло своїм ладом: з’являлися діти, відходили старші. Через чотири роки після весілля народився син Юрій, спадкоємець роду Слуцьких, а доволі пізно, року 1500-го, — довгождана і гаряче любима донька Олександра. В проміжку між цими подіями померла мати Настусі, княгиня Уляна, застудившись під час поїздки на могилу чоловіка. Поховали її у Мстиславську біля чоловіка.

Життя князя Семена було звичайним для його епохи. Дома він з’являвся рідко — майже весь час проводив у військових походах проти москвинів, волохів, а найбільше — проти татар, які саме перетворилися на справжнє лихо: на заході доходили до Карпат і навіть палили Вільно. Через використовувану наїзниками тактику поділу на невеликі загони і високу мобільність боротися з ними було важко. Вельми показовою є статистика княжих родів початку 16-го століття: більше половини їх чоловічого складу гинуло в битвах проти татар. В одній лиш битві тільки з одного роду Гулевичів (звідки походить відома Гальшка Гулевичівна) загинуло 20 і було поранено 15 чоловік. Загальновизнаними ж вождями і організаторами оборони краю були спершу Семен Гольшанський, а потім Костянтин Іванович Острозький.

Княгині Настусі вистачало клопотів — вона здебільшого розпоряджалася всіма господарськими справами Слуцького князівства, піклувалася про освіту дітей, та й сама не раз на чолі збройного загону відбивала напади дрібніших татарських ватаг, які прослизали мимо основних військ.

До якогось часу військові нещастя обходили князя Семена стороною. Навіть із битви над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, де литовські війська були вщент розгромлені московськими, очолюваними Яковом Захариничем, він повернувся неушкодженим. А там же втрапив у полон сам князь Костянтин Острозький. Навіть був змушений перейти на московську службу.

 

Князя Костянтина Острозького тримали в суворій в’язниці. Казали, що він мав руки, викручені назад та залиті свинцем, а ноги закуті в кайдани. Бо коли московський князь Іван не зміг по-доброму домогтися, щоб [князь Острозький] заприсягся йому на вірність, удався до жорстокого насильства, внаслідок чого, а не від щирого серця, він був змушений це вчинити. [Потім] у Москві він був забезпечений майже княжими маєтками і виграв великі битви з татарами.

 

потім, використавши [відповідну] нагоду, втік до Литви.

/Там же/

 

Смерть князя Семена

Наступником князя Острозького на посту литовського гетьмана став його дядько по матері Михайло Глинський, який тільки-но повернувся зі своїх європейських мандрів: особа загадкова і вкрай неоднозначна, як і його ще більш знаменитий внучатий племінник.

Вже за гетьманування  Глинського князь Слуцький виступив у черговий похід проти татар. Повернувся він додому пораненим, рана не виглядала грізною, але виявилась смертельною. Не допомогла й опіка кращих столичних лікарів. Передчуваючи близький кінець, князь Семен написав заповіт, де описав, які володіння переходять синові, які – доньці. Згідно з буквою і духом тодішнього законодавства, головною спадкоємицею стала дружина: діти мали одержати належне їм майно лише після її смерті, за винятком частки княжни Олександри при її шлюбі. Доручивши дружині належне виховання дітей, князь помер.

 

Того ж 1503 року З тисячі татар несподівано напали на Слуцьк і завоювали все аж до Новогродка, а коли йшли назад через Гричинське болото, на них напав князь Семен Слуцький разом з такими литовськими панами, як Станіслав Петрович Кішка, Альбрехт Гастовт і Юрій Немирович, які швидко зібралися і наздогнали їх за річкою Прип’яттю, в милі за Гродком та з Божою допомогою розгромили їх дощенту і відбили кілька тисяч бранців і з перемогою повернулися назад. У цій битві загинули королівський дворянин Рак (або Рачко) Маскевич і Зинів з Волковиського повіту.

Також того ж року, повернувшись із тієї битви, помер щасливий переможець над татарами князь Семен Слуцький.

/Там же/

 

Овдовіла княгиня була ще молодою і привабливою жінкою, власницею значного маєтку, нічого дивного, що через якийсь час до неї валом повалили сватачі. Вона усім відповідала однаково: подякувавши за честь, пояснювала, що дала обітницю не виходити заміж вдруге, присвятивши своє життя вихованню дітей. Ми ж маємо право вирішувати, чи справді такою була мотивація її дій. Можливо, княгиня попросту відчула смак до незалежного життя, а, можливо, у заповіті покійного князя були якісь застереження в разі її повторного заміжжя. Доволі звичайною практикою того часу була втрата вдовою права опіки над маєтністю дітей при наступному шлюбі.

Хай там як, наступний претендент почув ту саму відповідь, а був ним, ні мало ні багато, той сам Михайло Глинський. Пора вже і йому присвятити кілька рядків.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.