Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"-2

Аецій, останній римлянин

 

Його смерть (Аларіха) дала волю юному Флавієві Ецію, який був талем од Константинополя при дворі Аларіха. Та ненадовго. По кількох місяцях Еція взято талем до двору Великого князя Данка, де він прожив майже два літа. Ецій відзначався мужністю й ратним умінням, добре знав готів та інших варварів, здобув славу проникливого дипломата сла й незабаром став одним з провідних полководців.

 

…дивився на їхній осяяний вогнями табір і намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тоді, літ тому сорок, Ецій був талем при дворі діда його Великого князя Данка в старій стольниці Витичеві. Невже й він тепер постарів і посивів? Тоді се був хитрий і в'юнкий іллірієць, а тепер став римлянином і римським патрицієм, якому сам імператор Валентиніан змовчував. І то мусило бути правда, бо ж Ецієва слава непереможного водія легіонів бучала ще тоді, коли Богдан Гатило був молодий і навіть геть юний.

 

Ось це — і ще багато чого — сказано в «Мечі Арея» про найзначнішого військового супротивника головного героя. А що ж знаємо про Аеція ми? Не так і мало. Багато хто про нього писав, а з тих, що писали, багато хто знав його особисто.

Народився близько 390-го року, отож був майже однолітком Галли Плацидії. Раннє дитинство Аеція пройшло у Дуростурумі, теперішній Сілістрі, — з нашої вітчизняної історії це місто відоме завдяки походам князя Святослава, це там він сидів у облозі, коли подався завойовувати Болгарію. Теперішня болгарська територія в давнину звалася Мезією, сам Аецій був сином мезійця простого, хоч і не варварського, а таки імперського походження, який дослужився в армії до високого звання магістра кінноти, мати, натомість, була італійкою, належала до багатої та впливової родини. Ми вже стикалися з подібною комбінацією походження, траплятиметься вона й пізніше.

Зовсім молодим, найімовірніше, після першої облоги Риму Аларіхом, Аецій потрапив у заручники до готів, після смерті Аларіха — до гунів. Наразі все збігається з романним текстом, крім такої обставини: гунський король, «талем» у якого був Аецій, згідно з історичними джерелами звався Ругілою. Дуже схоже, що з цього Ругіли Ів. Білик сконструював свого Рогволода, принаймні, стосовно імені, бо історичний Ругіла геть не нагадував «сірого» Рогволода, при якому і всі співвітчизники стали сірими, на що гірко нарікали. Ні, цей Ругіла вів дуже активну зовнішню політику і мав грізну славу. Це зрозуміло бодай із того, що імперія давала йому заручників.

Варто б сказати кілька слів про такий характерний для описуваної епохи — а пізнішої теж, — як заручництво. Не слід плутати його з теперішніми заручниками: випадково захопленими людьми, погрожуючи життю яких усілякі терористи і нехороші держави вимагають виконання різних своїх побажань, більш чи менш абсурдних. Ні, тодішні заручники мали навіть не стільки гарантувати лояльність своїх близьких родичів, а й виступали в ролі живих мостів та посередників між різними народами. Недаремно заручниками брали людей молодих, з іще незакостенілим розумом, які могли не лише вивчити чужу мову, а й впевнитися, що їхні мимовільні гостителі — не напівзвірі, стосовно яких не діє жодний закон, навіть воєнного часу, а такі самі люди зі своїми поняттями про честь, красу, доблесть і взагалі носії того трудноокреслюваного комплексу, що зветься «культурою». Натомість варварські заручники при дворах імперії, — бо й таких заручників не бракло і багато з них зіграло потім значну історичну роль, — здобували високу, інколи навіть університетську освіту, нерідко приймали християнство «за імперським зразком», а, повернувшись додому, привчали свої народи до тонших і цивілізованіших звичаїв. Крім того, зав’язувалися корисні для обох сторін знайомства, які підтримувалися впродовж усього життя. А то й укладалися шлюби, бо серед заручників траплялися й дівчата. Або ж заручникам-юнакам пропонувалися наречені з місцевих знатних родин — як це описано в епічній поемі «Вальтарій», також використаній у «Мечі Арея».

Флавій Аецій повністю скористався наданими йому можливостями: вивчив спершу готську, а потім гунську мову (готська рідкістю не була, бо імперські війська значною мірою складалися з готів, а от гунську за часів Аеція мало хто знав, добре б нам із ним поспілкуватися і уточнити, чи вживали гуни, бодай частково, також слов’янську лексику), а ще став найближчим приятелем короля Ругіли. З чого не раз користав, починаючи від того моменту, коли і постав при равеннському дворі перед очі Августи Галли Плацидії. В «Мечі Арея» епізод інкорпорації Аеція до імперії Заходу викладено просто і нудно:

 

Коли в літо 423 е імператор Гонорій умер і, після скинення узурпатора Іоанна, на стіл було посаджено небожа Гонорієвого й Теодосієвого, константинопольського ставленця Флавія Валентиніана III, Теодосієва сестра Пульхерія змусила римський сенат призначити опікуном молодого Валентиніана не когось іншого, а іллірійця Флавія Еція. Таким чином Константинополь забезпечував собі довгорічний вплив на політику Західньої імперії.

 

Та й пізніше Аеція називають «грецьким послухом» у Римі. Така оцінка дуже несправедлива, бо й сама його поява відбулася за інших обставин, дуже драматичних — і безпосередньо пов’язаних з гунами.

Повернувшись у Рим (а не Константинополь) після свого кількалітнього заручництва, Аецій пристав до тієї партії, яка пізніше винесла на імператорський престол узурпатора Іоанна. Коли ж престол під Іоанном захитався, а Східна імперія рішуче підтримала претензії Галли Плацидії, Аеція вислали по допомогу до його приятелів-гунів. Аецій напрочуд добре впорався: повернувся до Італії з грізною армією, як твердили, шестидесятитисячною, але, мабуть, трохи прибрехали, бо спробуй прогодувати таку силу людей та ще й коней? От тільки запізнився: доки збирав армію і долав дорогу, Іоанна встигли не лише розгромити, а й стратити. Члени його партії розбіглися по всьому тодішньому світу. Отож, як саркастично висловилася Галла Плацидія в романі «Аецій, останній римлянин», — «Спізнілому кості». Але Аецій не збирався гризти кості і зумів чимало для себе виторгувати. Йому дісталася посада комеса доместиків та магістра обох військ (кінного і пішого), частину гунів відправили додому з багатими подарунками, а решті запропонували службу в римській армії. Щоб підкріпити спілку, гунам дали заручника — Аецієвого сина Карпілія, від його першого шлюбу з дівчиною високого, але варварського походження, про яку ми нічого більше не знаємо, тільки те, що жила, вийшла заміж, народила сина, померла.

Отак почалася кар’єра Аеція, хоч як кажи, не дуже похвально: залучення чужоземців до внутрішніх справ імперії, шантаж і блеф. Він і пізніше цього не цурався, хоча, як не дивно, мав чимало прихильників з-поміж тодішніх і пізніших історіографів, куди більше, ніж Галла Плацидія. Їй, може, через приналежність до жіноцтва, не попустили нічого. Натомість Аецій — хоч би що: інтригує, заграє з потенційними противниками, влаштовує вбивства своїх політичних конкурентів, пізніше розв’язує громадянську війну — і все-таки залишається найсвітлішою постаттю епохи.

Понарікавши на виразну мізогінію, притаманну давнині та й не тільки їй, додамо словесний портрет Аеція, зроблений його сучасником, фрагменти з твору якого потрапили до пізніших історичних праць (мусимо обійтися словесним описом, бо мальовані портрети, які, безперечно, були, не збереглися, на відміну від портретів Галли Плацидії — от стосовно неї ми достеменно знаємо, як вона виглядала. Тому я її не описувала, досить просто подивитися):

«Середнього зросту, мужнього вигляду, доброї постави, — ні надто слабкої, ні надміру тяжкої. Бадьорий духом, вправний тілом, чудовий вершник, досвідчений у стрільбі з лука, добре кидав списом. Чудово воював, але прославився також мирними уміннями. Позбавлений жадібності, наділений дарами духу, ніколи не дозволяв навіть злим порадникам відмовити себе від того, що замірив. Терпляче зносив образи, прагнув труднощів, не лякався небезпек, легко витримував голод, спрагу і безсоння. Кажуть, йому ще у ранній юності напророчили, що чекає його велике майбутнє».

Портрет високо панегіричний, поминувши військові таланти Аеція, — ті безсумнівні, — ми ще довідаємося, як терпляче зносив великий полководець завдані йому образи, якими шляхами він, справді уперто, йшов до раз поставленої мети та як позбувався суперників.

Першим таким суперником виявився певний Фелікс, комес, консул, подібно до Аеція — магістр обох військ, патрикій імперії (тобто, глава, як ми б тепер сказали, виконавчої вітки влади). Що цікаво, його найбільший військовий здобуток теж пов’язаний з гунами, — змусив чи умовив їх покинути колишню імперську провінцію Валерію (сусідню з Паннонією). Судячи з деяких ознак, Галла Плацидія хотіла протиставити обох державних мужів: Фелікса й Аеція — один одному. Аецій вирішив позбутися конкурента і зробив це швидко та з розмахом: вислав до Равенни своїх довірених людей і ті вбили Фелікса, його дружину і ще якогось священника просто на східцях церкви, трапилося це в Равенні, року 430-го. Претекстом для такої розправи мало бути те, що сам Фелікс начебто готував замах проти Аеція, але той устиг його випередити.

А тим часом над імперією збиралися чорні хмари. Цього разу удару було завдано досі найспокійнішим, найбагатшим і найродючішим провінціям Західної імперії. Спробуйте здогадатися, де це? Не Італія, не Галлія, не Сицилія. Африка.

 

Африка, Боніфацій, вандали

 

 Коли велій жупан слов'янський Годо переправився з великим військом через Гібралтар в Африку, щоб звоювати ще землі для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом візіготів Теодоріком ударити на Іспанію. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападників.

Після смерті Года батьків стіл посів Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Він був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, він говорив мало, ненавидів розкоші, був страшний у гніві своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах із народами, він умів, де треба, посіяти зерно незгоди, вмів і гасити зненависть до себе. Таким він уступив і в Африку, закликаний Воніфатієм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував і перед смертю скликав синів своїх і заповів їм: живіть у мирі й любові, наслідуйте царство по ряду й черзі старійшого».

 

Читача, що називається, ставлять перед фактом. З якого дива венеди-вандали, слов’яни чи германці (радше таки германці), але, безсумнівно, північани, поперлися до Африки? Ще їм землі було мало? Тікали від ворогів (вандалів устигли сильно витовкти візіготи, змагаючись з ними за Іспанію)? До чого тут римський полководець Воніфацій і чи він збожеволів, діючи так нерозважливо: самому кликати до себе варварів, яких ніяк не могли позбутися інші, не такі щасливі провінції імперії? Та що ж… внутрішні інтриги, чвари і боротьба за владу. Вони згубили імперію незгірше нашестя варварів.

Мусимо, насамперед, підкреслити певну обставину. Це теперішня Північна Африка — убога земля на краю пустелі. Римська Африка, відвойована колись у карфагенців, не лише купців, а й геніальних агрономів, годувала не тільки сама себе, а й решту імперії. Теперішня Північна Африка мусульманська, тодішня ж була великим центром християнства: тут жили і писали свої богословські та філософські праці Тертуліан, Августин Блаженний і його численні учні та послідовники; творець визнаного пізніше єретичним віровчення, Арій, теж був уродженцем Африки, конкретно Лівії. Столиця Африки, Карфаген (збудований на руїнах того давнього пунічного Карфагену) поступалася лише самому Риму. Відповідно комес Африки був дуже значною людиною в імперії. Якби зумів оцінити переваги свого становища і задовольнитися Африкою.

Боніфацій, однак, мав вищі аспірації, вже доволі давно його життя тісно сплелося з життям імператорської родини. Перший контакт був своєрідним і не безпосереднім, — саме Боніфацій був тим римським офіцером, що поранив Атаульфа — в недалекому майбутньому чоловіка Галли Плацидії. Зате пізніше Боніфацій вірно підтримував Галлу Плацидію навіть тоді, коли всі покинули опальну Августу, а вона змушена була тікати з дітьми через бурхливе море. Коли ж ситуація змінилася і Галла Плапцидія стала регенткою при боці сина-імператора, Боніфацій очікував заслуженої нагороди, в ідеалі становища патрикія. Те, однак, дісталося іншому — Феліксу, а на додачу в Равенні була якась ворожа Боніфацію група, що інтригувала і намагалася відібрати у нього навіть Африку. Боніфацій реагував, зміцнюючи своє становище, укріплюючи міста і муштруючи армію, що, звісно, викликало підозру в намаганні відірватися від імперії. Стосунки з Равенною загострилися, комесу Африки наказали прибути до Італії, щоб пояснити свою поведінку, він відмовився, проти нього вислано війська під командою аж трьох воєначальників. По дорозі імперські полководці пересварилися, діяли потім нарізно, Боніфацій легко їх розбив. Тоді не на жарт розгнівана Плацидія вислала до Африки свого давнього приятеля, щиро відданого їй ще з тих часів, коли вона була готською королевою, — гота Сигісвульта. Той, у свою чергу, зайняв портові міста — Карфаген, Гіппон, а Боніфація ганяв по всій Африці. Отоді-то комесу Африки і спало на думку прикликати вандалів, які до того часу дісталися Іспанії. Хоча, може, то пізніші домисли і вандали припхалися до Африки самі? Слід, однак, зазначити, що в розумінні Боніфація він нічого незвичайного не зробив — зовсім недавно подібним прийомом скористався Аецій, зашантажувавши равеннський двір гунами. Пізніше тих гунів зуміли позбутися.

Але виявилося, що вандалів легше прикликати, ніж позбутися їх. Доволі парадоксально, бо тих вандалів (яких Ів. Білик величає венедами і зараховує, нагадаю, до слов’ян), небагато було. Перш, ніж зважитися на переправу, яка двічі не вдавалася візіготам — за Аларіха і за короля Валлії, — вандальський вождь Гейзеріх (він же Гейза з «Меча Арея») наказав перерахувати весь народ із жінками, старими, малими й рабами включно. Всіх набралося 80 000. Боєздатних чоловіків, звичайно, було далеко менше, десять чи двадцять тисяч, до того ж, їм доводилося діяти в чужому середовищі, незвичному кліматі, серед цілковито їм чужого місцевого населення. Невеликі шанси на успіх! Але вийшло інакше.

У травні року 429-го вандали переправилися з провінції Бетики (в Іспанії) через Гібралтарську протоку до Мавританії, повністю покинувши Іспанію, — хоча нематеріальною пам’яткою про них мала бути теперішня назва однієї з історичних областей Іспанії: Андалузії. Переправу полегшила та обставина, що вандали чи то вже й раніше були добрими мореплавцями, чи то дивовижно швидко освоїлися з морем, — дуже швидко перетворилися на перших мореплавців і піратів Середземномор’я. От цікаво і, можливо, прихильникам концепції вандалів-слов’ян варто б цей аргумент використати — далеко пізніші венеди, вже справжні і безсумнівні слов’яни, теж були мореплавцями, піратами і пострахом усього узбережжя — Балтійського моря.

Ледь опинившись в Африці, вандали почали діяти на власну руку, грабуючи міста і руйнуючи християнські святині — самі вандали були християнами, але аріанами. Дуже швидко приходні з-за моря перетворилися з неслухняних союзників на відвертих загарбників, і почали прибирати римську Африку до рук. Цей фокус їм не вдався б, якби вони не знайшли помічників серед місцевого населення, ними виявилися такі самі єретики: аріани, донатисти та інші, яких в Африці було повнісінько.

Перед лицем такої грізної небезпеки усі римські сили змушені були припинити внутрішні чвари і об’єднатися. Це було, передусім, заслугою Галли Плацидії, судячи з усього, інцидент зі стратою узурпатора-Іоанна був єдиним, коли вона піддалася емоціям, а не керувалася державним розумом. Боніфацію даровано всі провини, війська комеса Африки та Сигісвульта об’єдналися, — але й разом вони не зуміли перемогти Гейзеріха. Тим паче дивно, що сам особисто Гейзеріх, про якого ми дещо знаємо, грізним ворогом не був, кульгав і взагалі мав репутацію хирлявого каліки, кажуть, що його зведений брат, попередній правитель вандалів, тяжко поранений у якійсь битві, дослівно помер від сміху, довідавшись, хто моститься на його місце. Але Гейзеріх мав інші таланти, а вже інтриган із нього був першорядний.

Тим часом весною 430-го року, саме тоді, коли Аецій в Равенні руками підісланих убивць прибрав свого конкурента Фелікса, розпочалася облога Гіппону Царського, другого після Карфагену міста і порту Африки. Облога затяглася на кільканадцять місяців, ми б не згадували про неї зовсім, бо хто там пам’ятає того Боніфація чи Гейзеріха? Але знаємо цю облогу з іншої причини. На самому її початку в Гіппоні помер місцевий єпископ, званий «батьком Африки», а пізніше Августином Блаженним. Незмірно мудрий вчений муж, праці якого — «Про град Божий», а найбільше знаменита «Сповідь» навіки ввійшли до скарбниці світової культури, ставши одною з основ усієї пізнішої філософії. Аж до наших днів включно.

Смерть Августина сталася з цілком природних причин на 76-ому році життя, а все ж самі її обставини — в оточенні варварів, у мить такої страшної небезпеки, — мусили справити дуже сильний вплив на довколишніх. У тому числі на самого Боніфація, який небезпідставно вважав себе послідовником та духовним учнем святого єпископа. Хоча останнім часом почалися між ними суперечки, вже тяжко хворий єпископ змушений був витрачати останні сили, щоб скартати комеса і повернути його на істинний шлях. Бо тодішня Африка не просто роїлася від єретиків, — вони були в безпосередньому оточенні комеса, в його домі, в його ліжку. Боніфацій, хоч ортодоксальний християнин, одружився з єретичкою-аріанкою. І не лише одружився, а й дозволив їй охрестити їхню доньку в аріанстві.

Безперечно, жінка, яка зуміла добитися таких поступок від чоловіка, повновладного глави сім’ї, мусила бути дуже сильною особистістю. Звали її Пелагією, а от ким вона була з походження? З цього приводу існують різні гіпотези: вандальською князівною, з якою Боніфацій побрався, щоб зміцнити планований союз. Родовитою римлянкою, що належала до останніх аріан серед африканської аристократії (великі пани, як часто буває, легко перейшли на бік переможців, хоча загалом аріан в Африці не бракувало). Але, виявляється, Боніфацій привіз дружину з Італії. Так випливає з листа Августина до Боніфація, в якому святий єпископ нагадує, що Боніфацій був зовсім іншим за життя своєї першої дружини, правовірної католички, що одружився вдруге, коли «з наказу вищої влади» їздив до Італії, причини одруження були почасти матеріальними — Боніфацій начебто «керувався жадібністю» (отже, ця таємнича Пелагія справді походила з родини багатої і впливової), щоправда, вимагав начебто, щоб його майбутня дружина після одруження стала католичкою, однак добитися цього не зумів.

Хоч які проблеми мав Боніфацій в особистому житті та змагаючись із варварами у відкритому бою, — міста він захищати вмів і Гіппон протримався довго, більше року, був уже такий момент, коли Гейзеріх зняв облогу і відступив од міста, обставини виглядали тим краще, що саме прибула підмога зі Сходу на чолі з тим самим Аспаром, який колись так заслужився, здобуваючи імператорський вінець для сина Галли Плацидії. Але військове щастя було на боці вандалів, вони знову розбили об’єднане римське військо, — і римляни змушені були евакуювати Гіппон. Армія та частина населення, зокрема, духовенство, якому загрожували переслідування з боку вандалів, відпливли до Італії.

Там їх усіх, а найбільше Боніфація, чекали нові несподіванки. Боніфацій, хоч винуватець такої страшної для імперії катастрофи, був нагороджений за свої давні заслуги титулом патрикія, за який так уперто змагався Аецій. Того це обурило, тим паче, що він, на відміну від Боніфація, римської зброї не осоромив і тримав у залізних рукавицях варварів, яким дозволено було замешкати на території Галлії. Врешті між обома полководцями дійшло до форменої битви, трапилася вона під містом Арімінумом, теперішнім Ріміні, — і переміг у ній битий-перебитий Боніфацій, за сім годин дощенту розгромивши «непереможного» Аеція. (З точки зору військової науки цікаво, як це могло трапитися. Серед пояснень є й таке, як на мене, правдоподібне: існують різні стилі битви, інакше слід воювати проти варварів, інакше проти регулярних римських військ. Аецій умів перше, Боніфацій — друге).

Але ця перемога виявилася останньою перемогою Боніфація. Під час битви він був поранений наконечником списа, з цього почалася хвороба, яка за три місяці звела його в могилу.

В романі польського письменника Теодора Парницького «Аецій, останній римлянин» є зворушливий епізод, як обидва полководці — розгромлений Аецій та переможець-Боніфація зустрічається майже в останні хвилини Боніфацієвого життя, як він, умираючи, просить прощення з всі кривди, які мимоволі завдав Аецієві, називає його своїм спадкоємцем і благає всіма силами рятувати державу. Підставою для сконструювання цього епізоду було те, що Аецій пізніше одружився з вдовою Боніфація, тією самою Пелагією, яка наробила стільки клопотів своєму чоловікові та святому єпископу. Згідно з твердженням хроніста Марцелліна Коміта, Пелагія вийшла за Аеція, виконуючи передсмертне прохання свого першого мужа.

Як же розвивалися події далі? Аецій вдався до прийому, який уже раз спрацював: якийсь час переховувався, потім дістався до своїх приятелів-гунів і знову опинився на порозі Італії зі ще більшим гунським військом. Цього разу він мав чимало прибічників у сенаті, Плацидія вкотре змушена була поступитися (як заведено, її ж у всьому й звинуватили, хоча дуже ймовірно, що вона, куди краще розуміючи ситуацію, зі всіх сил рятувала державу від братовбивчої війни і чужинської навали. Як показало майбутнє, саме вона мала рацію, більше довіряючи візіготам, ніж гунам). Аецій тріумфально повернувся до Риму, здобувши врешті жаданий патрикіат. Зять Боніфація, молоденький Себастьян, якому довірили цю посаду після смерті тестя (Себастьян був одружений з донькою Боніфація від першого шлюбу), небезпідставно побоюючись за своє життя, втік до Константинополя. Подальше його життя було схоже на пригодницький роман, наприклад, десять років був, як сказали б у пізніші роки, капером чи морським диверсантом на державній службі. Що цікаво — врешті він дістався аж до Гейзеріха, з наказу якого і був убитий.

Ми ж тим часом кружною дорогою знову дісталися вандалів. На той час вони вже вигідно розсілися в Африці. Равеннський двір змушений був укласти з ними мир, який обидві сторони розцінили як власну дипломатичну перемогу. Вандали відступили частину захоплених територій, особливо тих землеробських, що були вкрай потрібні імперії (самі вандали більше цікавилися морем), формально визнали зверхність Риму, присягнувши на феод і діставши взамін статус народу-федерата разом із правом господарювати у своєму королівстві, як забажають, — в тому числі утискати християн-ортодоксів, вивищуючи аріан. Трапилося це року 435-го і, о диво, вандали дотримувалися умов мирного договору. Аж чотири роки.

Впродовж цих чотирьох років римські війська вели в Галлії тяжку війну, — яка вже майже завершилася перемогою, але останньої миті обернулася майже нищівною поразкою. Нам ця війна цікава тим, що до неї причетні певні персонажі «Меча Арея».

 

Римсько-готська війна 435-439 років

У другій частині «Меча Арея», саме напередодні Каталаунської битви, римляни, щоб укласти військовий союз із готами, вдаються до посередництва певного Авіта Мецілія, римського сенатора, який мав чималий вплив на короля Теодоріха.

 

— Треба примовляти Теодоріка, – відповів Ромул.

Се знали всі, але як його примовити? Й раптом Ромулові спало на думку щось геть нове. Він недовго обмірковував:

– Знаєте всі сенатора Мецілія. Літорій уже примовляв Теодоріка. Ецій – такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецілія. Теодорік вельми вірує старому сенаторові – те я добре відаю.

Те відали й усі тут присутні, й Ецій сам собі дивувався, як то він забув про старого сенатора. Він пильно поглянув на кожного, й у всіх у вічу була надія...

Через двадцять днів білий, як сметана, й досить опасистий сенатор Мецілій, який уже давно відійшов од державних справ і насолоджувався тихим спокоєм у своєму галльському маєтку на березі мальовничого озера, звідки видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очі велеміжного Еція. Не давши сенаторові спочити після важкої дороги через увесь Центральний гірський масив Галії, воєвода римський виклав сутність його місії.

Мецілій загалом знав, про що йтиметься в розмові, й не дуже охоче їхав сюди. Але він і сам був зацікавленою особою в сій війні, й не вельми впирався на вмовляння.

Вони сиділи в ясно‑синій полотці головнокомандувача тільки вдвох, і лише кроків за десять стовбичили, незворушно розставивши голі ноги, обплутані ремінцями сандалій, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на руків'ї короткого меча, інший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецій сказав:

— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Літа 439‑го вказав єси готам мир – і вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.

 

Як до цього дійшло і чому готи послухали Авіта Мецілія раз і вдруге? Історія така.

Колись, бувши ще молодиком, Авіт Мецілій опинився при готському королівському дворі в Толозі (Тулузі) як заручник. Його приємні манери і неабияка освіченість справили таке добре враження на короля Теодоріха, що той доручив йому виховання своїх старших синів (мав їх шестеро і ще двох доньок). Авіт упорався напрочуд вдало, — не лише виховав юних варварів у повазі до латинського слова та римського права, а й став майже офіційним посередником між готами та імперією, захисником римської людності Галлії і речником миру між народами.

Хоча тим часом видавалося, що мир — справа марна. Аецій саме уклав спілку з гунами — і об’єднане римсько-гунське військо спершу вщент рознесло королівство бургундів, готських родичів. Полягло тисячі бургундців, був винищений також королівський рід разом із королем Гунтером (дуже сподіваюся, що пильні читачі або «Меча Арея», або «Пісні про Нібелунгів» згадали ім’я брата королеви Кримгільди-Гримільди? Ну так… отакою була історична основа знаменитого епосу). Залишки бургундців Аецій переселив на береги Женевського озера.

(У тексті «Меча Арея» цей історичний епізод згажано так: «літа 436 римський полководець Ецій розгромив надто войовничих бургундів, що вже відколи не давали спокою прикордонним провінціям Західньої імперії, й розсіяв їх серед зроманізованих галлів і словін». Як бачимо, про співучасть гунів анічичирк).

Наляканий такою активністю Теодоріх вирішив діяти на випередження — порушив раніше укладений мир і обложив римську Нарбону. Даремно він це робив, бо римляни з гунами розбили і його, знявши облогу з Нарбони. Особливо ж відзначився певний особливо зухвалий комес Аеція, званий Літорієм. Коли до нього дійшли звістки, що обложена Нарбона знемагає від голоду і не сьогодні-завтра розчинить ворота перед напасниками, він поквапом зібрав війська та харчі, наказав кожному кіннотнику посадити на коня також піхотинця та міх із припасами, прорвався крізь облогу до Нарбони, залишив городянам свіжу залогу та харчі, сам із кіннотою повернувся проти Теодоріха, — і розгромив його військо.

Такий успіх дещо перевернув Літорієві в голові і він вирішив розвивати наступ — гнав Теодоріха аж до Толози, а тоді зміркував, що добре б і Толозу здобути. В тому, що операція виявиться переможною, його запевнили жреці-гаруспіки, так добре відомі всім шанувальникам старого Риму віщуни з нутрощів жертовних тварин. Себто, Літорій був поганином і, напевне, останнім римським полководцем, що приносив подібні жертви.

Але виявилося, що гаруспіки помилилися — доведені до розпачу готи розгромили і Літорія, і його гунських союзників; самого Літорія захопили в полон і стратили, закидавши камінням. Щоб якось пояснити причини цієї катастрофи, пізніші історики підкреслювали, що Літорій діяв на власний розсуд, без відома Аеція, а тим злощасним ворожінням на курячих нутрощах остаточно відвернув від себе ласку Божу.

Хай там як, року 439-го усі зацікавлені сторони відчували, що пора укладати мир, тим паче, що розорена Галлія не могла вже прогодувати не те що чужих військ, а й власного населення. Отоді-то настала година Авіта Мецілія, на той час префекта преторію Галлії. Готи його послухали і погодилися на мир. Обидві сторони повернулися до попереднього стану.

Що ж було з Авітом далі, вже після Каталаунської битви? Став одним із наступних імператорів Заходу. Не надто успішним, ну та й імперія вже доживала свої останні дні. Але то вже пізніше було.

 

 

Тепер нам доведеться на якийсь час залишити Західну імперію її власній долі. Доки там Аецій тримав стерно правління у своїх руках, відсунута від влади Плацидія переважно займалася будівництвом, чим, як виявилося, зробила свій внесок у світову культуру, усілякі варвари поволі обживалися на нових місцях, чекаючи, що буде далі.

А що ж відбувалося в інших куточках світу? Скажімо, у братній Заходу і щасливішій від нього Східній імперії? Чимало всякого.

 

Феодосій та Пульхерія

 

В літо 414 е

При дворі царгородському закоторилося: всю волость правління перебрала на себе Пульхерія, молода сестра малолітнього імператора Теодосія. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворі монастирський лад.

 

Пізніше ця Пульхерія ще не раз згадується в тексті «Меча Арея» і завжди в супроводі неприхильних епітетів — хитра лисиця, інтриганка, ханжа і святенниця. Либонь, ми вже звикли — жінка завжди винувата. А що ж нам відомо про цю Пульхерію? Як їй вдалося стати фактичною правителькою імперії і як до цього ставився її брат Феодосій? Або ж імператриця-дружина Феодосія, якщо така була? (Була, аякже, і теж була видатною постаттю).

Але почнемо спочатку: помираючи, імператор Аркадій залишав сиротами кількох дітей, трьох дівчаток і семирічного сина-спадкоємця, на честь великого діда названого Феодосієм. Попри юний вік Феодосія, ніхто не заперечував його права на престол, змагання йшло за те, хто насправді керуватиме імперією, доки номінальний правитель не досягне повноліття, а, може, й довше. Спершу тягар влади взяв на себе префект преторію Антемій, мудрий і розважливий державний муж. У році 414, на шостому році правління Феодосія ІІ, Антемій чи то помер, чи то покинув свою посаду, але тим часом підросла гідна продовжувачка його справи, сестра імператора, Пульхерія. Вона була всього на два роки старша від брата, року 414-го їй щойно виповнилося п’ятнадцять, але, зі всього судячи, була то натура тверда, розум мала воістину державницький — чим дуже відрізнялася від решти родини, а ще позбавлена була тягаря земних пристрастей. Хоча, можливо, вміла гамувати свою природу, повністю присвятивши життя служінню імперії.

Пульхерія народилася 399-го року, тобто, хоча й молодша, належала до того ж покоління, що й Галла Плацидія, Аецій, Аттіла. Названа була, схоже, на честь померлої малої коханої донечки Феодосія І та його першої дружини Флацілли, якби та Пульхерія ще жила, то доводилася б нашій Пульхерії тіткою. Оскільки пізніші біографії Пульхерії переважно апологетичні, то й довідуємося ми з них про стандартні речі: побожність юної царівни, її великий інтерес до Святого Письма, пильність на богослужіннях і повагу до священників. Якось ніхто не задумувався, що дійсна поведінка Пульхерії була викликом усім імперським традиціям: ніколи ще за всю історію Риму не траплялося, щоб так довго реальна влада належала жінці, до того ж не матері владаря, не дружині, а всього лише сестрі. Зрештою, навіть Галла Плацидія, сягаючи по владу, йшла дорогою, яку вже протоптала її молодша родичка.

Аби показати, що йдеться їй не про власну вигоду, п’ятнадцятилітня Пульхерія принесла обітницю вічного дівування, звався такий обряд «велатіо». Умовила зробити так само своїх сестер, Аркадію і Марину, вони, схоже, навряд чи й розуміли значення такої тяжкої обітниці, бувши зовсім малими дітьми. Ще за життя Антемія взяла на себе відповідальність за виховання брата, підбираючи йому вчителів, вирішуючи, які саме науки повинен засвоювати майбутній володар імперії та сама навчаючи його гідно поводитися, щоб справляти належне враження на підданих. Юний Феодосій виявився натурою м’якою і легко піддався твердій волі сестри. Вона ж, схоже, швидко зрозуміла, що справжнім правителем Феодосій не стане ніколи, мав для цього надто слабкий характер і взагалі легко підпадав під чужий вплив. Разом з тим, Феодосій не був обділеним і певними добрими рисами: вийшов би з нього непоганий базилевс для спокійного часу, час, однак, видався дуже неспокійним. Хоча головний тягар змагання з постійною варварською навалою припав на долю Західної імперії, то, все ж, і на Сході зовсім не було тихо й мирно. Якби не невсипуща пильність Пульхерії, Феодосій ІІ не міг би віддаватися своїм улюбленим розвагам: полюванню та переписуванню книжок — через це останнє хобі його прозвали Каліграфом. Навіть дружину молодому імператору знайшла сестра. То була та сама жінка, яка в «Мечі Арея» фігурує під іменем «Євдоксія».

 

І зачувся в палатах царських голос імператриці Євдоксії, й пішли за нею всі книжники, й мудреці, й письмовці, була бо дочкою афінського філософа поганина й велії премудрості книжні еллінські знала.

 

Насправді ж ім’я мудрої імператриці звучало трохи інакше — Євдокія, але й написання «Євдоксія» теж не зовсім безпідставне. Бо в ті часи одна за одною жили аж чотири жінки з іменами Євдокія та Євдоксія, утворюючи своєрідну жіночу династію.

 

Євдокія-Євдоксія-Євдокія

Євдоксія І була дружиною імператора Аркадія та матір’ю Пульхерії, Феодосія ІІ та їхніх сестер. З походження франконка, донька дуже заслуженого перед імперією воєначальника Бавтона (Bauto). Її шлюб з Аркадієм відбувся року 395-го, всього через три місяці після смерті Феодосія І, Аркадієвого батька. Так поспішали, щоб уникнути підступів іншої придворної партії, яка висувала в імператорські наречені свою кандидатку.

Достеменно знаємо, що Євдоксія була вродливою, мала чималий вплив на свого слабовільного чоловіка, але, водночас, її вдача була далекою від ідеалу. За висловом історика (Ал. Кравчук, «Список імператорів Візантії»), «була жадібною, дріб’язковою, забобонно побожною і піддатливою на вплив священників, але, заодно, готова була жорстоко змагатися з тими священнослужителями, які чимось їй протиставилися». Ця  обставина особливо проявилася під час бурхливого протистояння світської та духовної влади, яку представляв популярний в народі єпископ, котрого ми досі знаємо і шануємо під іменем Іоанна Златоуста. У своїх проповідях він, окрім іншого, засуджував життя можних, їхнє жорстоке поводження з власними підданими, а певну не названу з імені особу і взагалі порівнював з Іродіадою, яка шаліє і домагається голови Іоанна Хрестителя. Оскільки Євдоксія кілька років тому розправилася з деякими своїми політичними противниками, що привело до чималого кровопролиття, то алюзія була прозорою. Року 404 Златоуста вигнано зі столиці:

 

 В літо 404 е

Двір константинопольський, долаючи опір народу, заслав до Вірменії архієпископа Йоана Золотовуста, де він по трьох літах і переставився.

 

Правду кажучи, константинопольський двір і не мав уже іншого виходу — протистояння прихильників опального єпископа і світської влади дійшло до стадії вуличних боїв і постраждало багато людей, часто цілковито випадкових. Вигнання єпископа з обуренням прийняли на Заході імперії, обидві держави, формально все ще частини єдиної імперії, на три роки розірвали усілякі стосунки, навіть кораблям зі Сходу заборонено було заходити до західних портів.

У грудні того ж року 404-го імператриця Євдоксія померла. Причиною начебто було ускладнення вагітності чи викидень, але версія про кару Божу виникла наче сама собою.

Через багато десятиліть всевладна смерть примирила супротивників — син Аркадія та Євдоксії Феодосій ІІ звелів перевезти останки Златоуста до Константинополя. Там вони спочили у саркофазі в церкві Святих Апостолів, поруч зі саркофагами покійних імператорів та їхніх дружин, у тому числі також Євдоксії.

 

Євдокія І

Оскільки Євдокія та Євдоксія — виразно варіанти того ж імені, то, схоже, Євдокію, дружину імператора Феодосія ІІ, назвали на честь її свекрухи. Одразу ж виникне закономірне питання, а як же вона звалася раніше і взагалі що робила до того, як стала імператрицею? О, то була історія, що стала пізніше основою численних романів.

Починалася вона так. Певний афінський філософ і професор риторики Леонтіос мав кількох синів і єдину кохану донечку, на честь богині Афіни названу Атенаїс. Хоча це не дуже відповідало звичаям віку, достойний професор вчив доньку так само, як синів, але вона виявилася куди розумнішою і талановитішою, ніж її брати. (Цікаво, що наша Атенаїс була молодшою сучасницею знаменитої Гіпатії, яка приблизно так само починала свій життєвий шлях. Можливо, Атенаїс знала щось про Гіпатію, а, раптом, навіть була з нею особисто знайомою?).

Але, хоч як любив філософ свою доньку, все ж, помираючи, майже нічого не залишив їй у спадок. Пояснював це так, що жоден батьківський спадок Атенаїс не потрібен. (Маємо тут певну збіжність з нашою власною історією — так само розпорядився, помираючи, батько Тараса Шевченка. «Тарасові нічого не залишаю, з нього буде або велика людина, або велике ледащо. Або мій спадок йому не потрібен, або не допоможе»). Дівчина, однак, вважала себе скривдженою, тим паче, що це вона самовіддано доглядала вже хворого батька, — і просила братів виділити їй належну частку. Вони, звісно, не хотіли й слухати. Атенаїс мусила покинути батьківський дім і, під опікою родички з материнського боку, вибралася до Константинополя шукати справедливості. Природно було, що вона не зважилася турбувати своєю справою імператора, звернувшись до його сестри, добре нам знайомої Пульхерії.

Тим часом достойна Пульхерія мала чималий клопіт. Пора вже було подумати про тяглість династії, тим часом брат Феодосій не поспішав одружуватися, вимагаючи знайти йому не просто дружину, а втілення недосяжного ідеалу. Дівчина, на яку він міг би звернути свою увагу, мусила бути високородною, вродливою з обличчя і гарної постави, освіченою, мати добрі манери і, звичайно ж, бездоганну репутацію. Якщо ж таке чудо в жіночій подобі не знайдеться, то імператор готовий відступити від вимоги високородності, зрештою, він сам достатньо родовитий. Але вже від усього іншого не відступиться ні на п’ядь!

 Пульхерії з її майже чернечим способом життя нелегко було знайти годящу дівчину, допомогло те, що вона, наче в силу посади, і так приймала щодня десятки прохачок із різних закутків імперії. Серед них опинилася також Атенаїс, яка промовисто виклала всю свою кривду. Дівчина дуже сподобалася Пульхерії, делікатно ж розпитавши про дотеперішнє життя, вона впевнилася, що дівчина доброзвичайна, ні з ким не заручена і «зберегла дівичість». Тоді попросила прохачку прийти ще й завтра, а сама звернулася до брата, повідомивши, що знайшла саме таку дівчину, яка повинна йому сподобатися. Еллінка, гарної постави і з лиця вродлива, має пухнасте світле волосся (чимала рідкість для грекині), розумна, освічена і доброзвичайна. Назавтра дівчина прийде ще раз, а він може непомітно її роздивитися зі сусідньої кімнати.

Для хоробрості юний Феодосій прихопив із собою найближчого приятеля Павлина — і чи варто пояснювати, що закохався з першого погляду. Виявилося, однак, що дівчина сподобалася також Павлину, що пізніше спричинило чимало клопотів.

Але це мало статися в доволі віддаленому майбутньому, тим часом йшлося вже до шлюбу, однак на перешкоді постала одна обставина… Знаючи про зразкову, аж надмірну побожність імператорської родини, дивно, чому серед вимог до майбутньої імператриці не значилася її ревність у справах віри. А це тому, що легенда, схоже, описуючи справжній випадок, хоч і з прикрасами, не могла оминути того, що прекрасна Атенаїс була (подібно до Гіпатії) язичницею, вихованою батьком у повазі до старих богів. Однак перспектива стати імператрицею вирішила всі її вагання, якщо такі були: Атенаїс прийняла хрещення (хрещеною матір’ю стала Пульхерія) і одержала нове ім’я — Євдокія.

Шлюб відбувся 421-го року, вже через рік молода імператриця народила донечку, названу Євдоксією. Як виявилося, то була єдина дитина імператорської пари, двоє інших померли відразу ж після народження. Дуже переймаючись долею донечки, Євдокія-старша дала обітницю: якщо вдасться їй доростити доньку до повноліття і видати заміж, то відбуде прощу на Святу Землю.

Але тим часом Євдокія, хоч уже й християнка, не зрікалася своїх колишніх ідеалів та уподобань. Вважається, що саме за її сприяння року 425-го в Константинополі було відкрито перший у тогочасному світі університет — попередник усіх пізніших університетів світу. По-давньому любила поезію і сама складала вірші. Як виявилося, далі вважала себе насамперед еллінкою і пишалася цим.

 

Євдоксія ІІ та опала Євдокії І

Не маємо жодного сумніву, що такий інтенсивний пошук нареченої для імператора був пов’язаний з подіями у західній частині імперії, де саме тоді Констанцій, Галла Плацидія та їхні діти були іменовані Августами, отож у майбутньому могли б претендувати навіть на східну частину імперії. Але ми вже знаємо, що трапилося інакше і Галла Плацидія сама звернулася по допомогу до східної столиці. Після довгих вагань їй таку допомогу надали, навіть і більше — обидві родини домовилися про тісніший союз, заручивши сина Плацидії Валентиніана та маленьку ще Євдоксію.

Одруження відбулося, коли нареченому виповнилося вісімнадцять, а нареченій — п’ятнадцять років, на той час цілком нормальний вік для укладання шлюбу. Імператорська пара побралася в жовтні 437-го року, а трапилося це в Константинополі, що було жестом чемності з боку молодого. Куди більшою поступкою, вже державного рівня, було те, що Західна імперія відмовилася на користь Східної від частини балканських провінцій. Пізніший історик Касіодор звинувачував у цьому насамперед Галлу Плацидію: «Здобула собі невістку, але заплатила за неї Іллірією!». Хоча з точки зору Плацидії ці поступки були незначущими і тимчасовими. Виходячи з того, що інших дітей, крім Євдоксії, імператор Сходу не мав, її діти будуть спадкоємцями обох імперій.

З різних причин до цього не дійшло, але перебування Валентиніана у Константинополі стало початком дуже важливої справи, яка, подібно до університету, мала дуже важливий вплив на всю світову культуру: почалося укладання так званого Феодосіанського кодексу — основи законодавства і права на довгі, довгі століття потому. Прийняття і затвердження цього кодексу було чи не останньою великою чинністю, яку Східна та Західна імперія зробили разом і майже одночасно: в лютому 438-го року на Сході, у грудні того ж року — на Заході. Пізніше на Сході на основі цього кодексу було створено новий удосконалений кодекс Юстиніана, натомість на Заході він став зразком для системи законодавства нових держав, які виникали на території теперішньої Франції, Іспанії, Італії.

Тим часом Євдокія І, видавши заміж доньку, зайнялася виконанням своєї давньої обітниці і вирушила до Святої Землі. По дорозі вона зупинилася в Антіохії, одному з найбільших міст імперії, і проголосила його мешканцям промову, в якій, перефразовуючи рядок з «Іліади», заявила:

— Одна у нас кров і одного ми роду, і я цим пишаюсь повік!

Захоплені антіохійці ухвалили збудувати на її честь два пам’ятники, один навіть позолочений.

Прибувши до кінцевої мети своєї подорожі, Єрусалиму, Євдокія зайнялася будуванням нових святинь і відновленням давніших, а ще меценатством.

Пробувши якийсь час в Єрусалимі, паломниця-Августа повернулася до столиці, але невдовзі знову від’їхала до Палестини. Схоже, що цей другий від’їзд мав характер недобровільний. Пізніша легенда шукала пояснення на романний лад і саме це пояснення потрапило на сторінки «Меча Арея».

 

В літо 441 е

Була пря смертна межи імператрицею Євдоксією та сестрою імператора Пульхерією. Дав одного дня імператор Теодосій жоні своїй яблуко небачене красне в дар. І мала Євдоксія при дворі друга ліпшого Павлина, й знедужав Павлин, і піднесла йому Євдоксія те яблуко. Другого дні спитав імператор жону свою:

– Де є те яблуко, котре м дав тобі?

Й рекла Євдоксія:

– З'їла м його.

Й схопили Євдоксію як зрадницю, бо Пульхерія знала про яблуко й сказала все своєму братові, й зіслали імператрицю в заслання в краї далекі Єрусалимські, й звалено було такоже й Кіра префекта, й знову чувсь у хоромі царському тільки голос Пульхерії та іже з нею. А городянам було голодно й холодно, як і за Євдоксії, й которилася земля грецька, й грабували її всі, хто мав до того хотіння.

 

І справді, майже одночасно з опалою імператриці Павлина теж вигнано зі столиці, а пізніше страчено. Однак інтрига була куди витонченішою і, за візантійським звичаєм, геть незрозумілою ззовні, у всякому разі, йшлося не про романи, а про владу. Бо приблизно у той сам час мудра Пульхерія теж втратила своє давнє становище і впливи, навіть перебравшись на довгі роки в монастир. Не жалійте Пульхерії, вона ще скаже своє слово! А дійсна влада в Константинополі перейшла до рук євнуха Хрисафія. Це, схоже, він зумів протиставити Пульхерію та Євдокію з їхніми прибічниками одну одній, а тоді позбувся обох і «Кіра префекта» заодно, нам може бути цікаво, що саме цей Кір, з походження грек, шанувальник рідної мови та сам поет, чи не першим почав писати свої урядові розпорядження не латиною, як досі, а грецькою мовою.

Що ж тим часом діялося далі? Імператриця Євдокія вела спокійне і творче життя (віршувала на біблійні теми) в Єрусалимі, роздумуючи заодно про різні течії всередині християнства — певний час була прихильницею монофізитів, а відмовив її від цієї єресі певний святий стовпник. Пережила і свого чоловіка, і свого кривдника-Хрисафія, і зовицю-Пульхерію, та й взагалі більшість героїв цієї історії, які дружно зійшли зі сцени у період між 450-им і 455-им роком.

Тим часом Євдоксія ІІ, імператриця Західної імперії, народила одну за одною двох доньок: Євдокію (ми б назвали її Євдокією ІІ) та Плацидію, обох назвали на честь бабусь. Більше дітей не було: вороги Валентиніана ІІІ, яких не бракувало, запевняли, що йому більше подобаються чужі дружини, ніж своя, бодай яка красуня. Але, хоч діти Євдоксії та Валентниніана не успадкували жодного імператорського престолу, однак свою історичну роль таки зіграли, інша річ, чи добровільно.

 

Нам, тим часом, доведеться покинути обидві імперії — і Східну, й Західну, та зайнятися гунами. Зрештою, давно вже пора!

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.