Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"-1

Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"

У давнину — за часів античних або середньовічних — вельми популярним літературним жанром були коментарі до інших творів: філософських, наукових, історичних або й художніх. Користь від таких коментарів була подвійною: дозволяла їхнім авторам реалізувати свій графоманський зуд, а заодно подовжувала життя оригінальних коментованих творів. Часто так бувало, що до новіших часів доходили лише наведені коментаторами цитати з оригіналів.

Отакими коментарями до «Меча Арея» і є даний текст.

Сподіваюся, що назви «Меч Арея» розшифровувати не треба — мається на увазі не пісня групи «Гайдамаки», а роман Івана Білика, що вийшов друком дуже давнього 1970-го року. Книжка наробила тоді чималого шелесту, який і досі не затих. Якщо комусь потрібний приклад успіху, то це саме воно і є. На такий успіх складалося чимало чинників, як суб’єктивних, так об’єктивних.

Першого з них навіть не треба пояснювати (чи, може, вже треба?) — гострий присмак забороненості. З ближче непояснених причин, «Меч Арея» надрукували і він навіть дійшов до читача, але тут хтось схопився і почалося полювання та ліквідація пійманих примірників. Як доказ тієї ліквідації, слід було пред’явити відірвану обкладинку, — тямущі люди обкладинку відривали і демонстрували, а для книжки самі робили палітурку.

Фактор наступний — попри всі свої дивацтва, книжка дуже добре написана. Чудесні мовні вправи та стилізації (автор недаремно перекладав з болгарської, на слов’янських мовах знався), бездоганно вибудувана фабула (здається, що тут тяжкого — адже це історичний роман, переповідай, що написано в історичних працях — та ба! Не так воно просто).

Фактор третій — ефект несподіванки. Вже те, що замість доволі банальних і нав’язлих на зубах «давньоруських реалій» (прісно, лляно і гусельно) раптом з’явилися інші, живі й соковиті — українські! Одяг, зачіски («під макітру» і «оселедець»), їжа (сало, аякже), звичаї, пісні, — та геть усе. Тодішні читачі про такий літературний прийом ще не знали, він виявився новим.

Фактор черговий — дуже сподіваюся, що роль його потроху щезає. Приємно було довідатися, що ми не потомки всіма утискуваних смердів. Наші предки, виявляється, були такими крутими, що нагинали і Рим, і Крим (Константинополь). А їхній великий князь, себто Богдан Аттіла — таж це справдешній батько народів! Суворий, але справедливий і насправді дуже добрий. Всі піддані, незалежно від походження, релігії та інших характеристик отих підданих, його люблять і ладні йти за ним у вогонь та воду (тому й назвали Аттілою, себто батьком J). Їй-бо, тільки знаменитої люльки й бракує. Хоча автор цю схожість старанно затушовує, вибудовуючи, натомість, іншу: недаремно його герой зветься Богданом і ходить по столу, як Богдан Хмельницький у знаному фільмі. Але читач усе знає.

Тим паче приємно довідатися, що колись оті наші предки та їхні найближчі родичі заселяли чи не всю Європу, — і тому нам не конче вивчати якісь давні чи й новіші мови. Всі потрібні ключі для розгадки всіх історичних таємниць криються у нашій рідній. А це все викладено у післямові до «Меча Арея», — вона теж багато кому перевернула в голові, бувши чи не першим відомим нам прикладом умілої маніпуляції та ювелірної шліфовки, підкреслення вигідних для теорії деталей і оминання тих, що в неї не вкладалися або й прямо їй суперечили. (Ця післямова є у значній мірі перекладом та переказом повісті певного фантазера 19-го століття, А. Ф. Вельтмана, «Аттила — царь русов. Зрештою, не лише післямова — майже вся ідеологія «Меча Арея», зі слов’янізацією імен історичних персонажів включно, запозичена з цієї ж повісті, дуже часто є дослівні цитування та «близькі до тексту» перекази. Різниця, однак, у тому, що «Аттила — царь русов» — доволі нудний твір, а його повна невірогідність впадає в очі з першої сторінки, натомість «Меч Арея» маскує усі чудернацькі концепції за дійсно гарною мовою та захоплюючою фабулою).

Ну й ще один фактор, як на мене, найважливіший.

Зображена в романі епоха — таки справді велика. Воістину доба змагань богів і титанів. Коли переселення народу, то зі Скандинавії до Африки, коли битви, то всіх язиків і племен, коли падіння, то одразу ж як територіально не найбільшої, то найбільш значущої в людській історії імперії.

Римської.

Чомусь про V-е століття нашої ери мало написано історичних романів і знято видовищних фільмів. Мабуть, саме це словосполучення «падіння Римської імперії» — не занепад, ні!, безповоротна загибель, — лякає й досі, як лякало півтора тисячоліття тому. Коли люди всерйоз чекали кінця світу, бо що ж може остоятися, коли гине Рим? А ще спрацьовує доволі рідкісне поєднання — епоха відверто руйнівна, нетворча, навіть не консервативна, а при тому велика… Нам було б легше її зрозуміти, якби на руїнах імперії негайно ж постало щось нове. Однак воно не поставало ще довго.

От про цю епоху мені й хотілося б написати. Спершу мета була суто прагматичною, — показати, як «робляться» успішні історичні твори, яка тонка ювелірна маніпуляція потрібна, щоб переконати читача практично у всьому, що тільки заманеться. А потім матеріал мене захопив. Що то за люди були, якого великого формату… а випробування, через які вони перейшли — явно не на людську мірку розраховані.

Починаємо, звісно, спочатку. Яким був світ (наша частина світу) напередодні дії «Меча Арея»? Чи дуже помилюся, розділивши його три частини? Імперія, релігія, варвари.

 

Імперія

 

Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це – істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й усім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась підточена тотальною корупцією й давно перестала створювати матеріальні й духовні вартості.

(«Ів. Білик, «Меч Арея», післямова)

 

Наприкінці IV-го століття по народженні Христа (датування, звісно, сучасне, бо тоді роки лічили за іншою системою) Римська імперія все ще залишалася найбільшою військовою, господарською і культурною силою тодішнього світу. Разом з тим, вона мало нагадувала саму себе чотирьохсотлітньої давності. Давно вже за історичним поворотом зостався принципат — Рим перших цезарів, за правління Траяна й Адріана імперія проминула вищу точку свого розквіту, принаймні, в територіальному сенсі, пережила глибоку системну кризу впродовж ІІІ-го століття, коли за кілька десятиліть змінилося 22 імператори, варвари грабували провінції, а держава хапалася за самогубчі засоби, фальшуючи монету. Вийшла з цієї кризи за правління Діоклетіана, — він був не лише лютим гонителем християн, але й виявився чи не найзначнішим реформатором у римській історії та й взагалі постаттю з багатьох точок зору винятковою. Потім і взагалі змінилася кардинально: недавно переслідуване християнство стало державною релігією, збудовано нову столицю, а через те місто Рим, колиска імперії, потроху втрачало своє значення.

Власне кажучи, цей процес «розчинення міста в імперії» тривав досить довго: Рим перестав бути постійним осідком імператорів, багато з них відвідували Вічне Місто раз чи два впродовж усього правління і перебували там недовго, ледве місяць. Навіть гостюючи в Італії воліли інші резиденціальні міста — Медіолан, Аквілею, а найрадше — добре захищену і практично неприступну Равенну. А все-таки Рим зоставався серцем держави, його краса вражала не лише провінціалів із глухих закутків імперії чи, тим паче, варварів, а й прибульців зі Сходу, які бачили величні метрополії — Александрію, Антіохію, навіть і нову столицю, Константинополь.

Щодо численних докорів на адресу імперії — тих не бракує і, що цікаво, саме римляни і були найгострішими критиками власної держави. Я б перевернула це «але». Рим був жандармом світу, але й могутнім цивілізаційним чинником, твердження про те, що він «давно перестав створювати матеріальні й духовні вартості» — відверта неправда. особливо ж стосовно вартостей духовних. Скажімо, в описуваний період буйно розквітала латиномовна і грецькомовна література. Щоправда, з певних причин, про які ще йтиметься, занепадала історіографія, — особливо ж на Заході імперії.

Хай там як, духовними цінностями, як не створеними, то засвоєними і перетвореними Римом, ми живемо й досі.

 

Релігія

Якщо б так спитати, нащо римський імператор Костянтин зробив християнство державною релігію, то, поминуши версію Господнього чуда, відповідь буде зрозумілою: щоб забезпечити єдність імперії, нащо ж іще! Держава, складена з безлічі народів та країн від Британії до Євфрату й Африки, конче потребувала такого скріплювача.

Можливо, що такі плани і справді були. А як виявилося насправді?

Поминувши вже той аспект, що навряд чи тісне зближення влади духовної і влади світської йде на користь їм обом, відзначимо таку обставину. У дохристиянську епоху суперечки, а то й війни, які раз-у-раз стрясали імперією, мали своїми причинами владолюбство чи жадібність правителів або автономічні пориви численних провінцій. Але чого-чого, а лютих запеклих суперечок через місцевих богів, тим паче — того самого Бога, тим паче Його епітетів та способів ушанування — такого язичники не практикували. Тим часом, тільки-но християнство здобуло собі панівне становище в Римі, як одразу ж виявилося: це держава мусить шукати способи залагодження глибоких внутрішніх суперечок і розколів, а вони були притаманні християнству ледь не з самого його початку. Поминувши вже єресь (що грецькою мовою означало просто «думка») монтаністів, до якої схилявся один із отців Церкви, Тертуліан, згадаємо донатистів і особливо аріан. Суперечка між аріанами та їхніми противниками тривала впродовж усього IV-го сторіччя — і складно було вгадати, хто переможе. Єпископи та вірні розділилися, одні імператори підтримували одних, інші — інших. А всієї різниці тільки й було — одна літера в грецькому слові. Якщо ж перекласти це слово нашою мовою, то вийде таке: ким був Ісус Христос за своєю природою? Єдиносущним з Богом-Отцем чи подібносущним? Чи був Він Сином Божим (рожденним), чи Його творінням (сотворенним)?

Навіть ті з наших сучасників, хто про аріан і гадки не мають, а в церкві бувають раз на рік, усе-таки, сподіваюся, чули текст християнського «Вірую» і згадають слова. «…рожденного, не сотворенного, єдиносущного з Отцем…». Півтори тисячі років пройшло, а ми й досі згадуємо ту давню суперечку, промовляючи «нікейський символ віри» (себто ухвалений на Нікейському соборі).

З особливою затятістю суперечка велася на Сході імперії, — провінції з давньою культурою, які послуговувалися дуже придатною для вираження усіляких теологічно-філософських тонкощів грецькою мовою, добре розуміли сенс суперечки. На латинському Заході вплив аріанізму був слабшим (хоча й не те, щоб зовсім відсутнім), також і тому, що менше освічені місцеві християни не надто розуміли, про що йдеться.

Якщо представники різних течій усередині християнства в чомусь і згоджувалися, то це в ненависті до вже нібито добитого, але, як видається, ще живого поганства. Переможна релігія саме здобула можливість понищити всі сліди давніших вірувань, а було тих слідів чимало: храми, статуї, зрештою, усілякі організації та громадські свята, бодай формально пов’язані з пошануванням якихсь старих богів. Храми переважно перетворювали на церкви, статуї, якщо вдалося, потрощили… Наприкінці IV-го століття згасли Олімпійські ігри — символічне, але яке ж яскраве втілення духу античності, припинили свою діяльність академії, мусейони, часто й бібліотеки. Яке виразне і сумне свідоцтво того, що безповоротно мінялася епоха.

Повернувшись же до протистояння між аріанами та ортодоксами — наприкінці IV століття стало очевидним, що перемога хилиться таки до прибічників нікейського символу віри. Але через певний виверт історії трапилося так, що сусіди імперії, варвари, прийняли християнство саме в аріанському варіанті.

 

Варвари

Нишкнуть патриції.

Виє на Рим вовчиця.

Шкіра нам – криця.

Нас легіонів тридцять

Р. Скиба, «Сутінки богів»

Чим більшою ставала імперія, тим більше довкола неї було варварів. Та й цього мало: тим більше ставало варварів усередині самої імперії! Частина з них просто вторгалася, ламаючи оборону лімесу, коли грабувала прикордонні провінції, а коли і поселялася на здобутих землях — тих доводилося бити і виганяти, чим і займалася більшість римських імператорів бозна-відколи. Інші ж варвари самі просилися до складу імперії — і нерідко їм дозволяли поселитися у якійсь знелюдненій через епідемію або військові дії провінції з умовою захисту кордону і сплати трибуту. Ще варварів охоче брали до армії, бо з давніх римських громадян пожиток у цьому сенсі виявився невеликим, — життя міського простолюду видавалося куди легшим, привільнішим і веселішим, ніж тяжка військова служба.

З усіх варварів наразі нам найцікавіші германці, а з германців — готи. Були ці готи пришельцями аж зі Скандинавії, перш, ніж дістатися пограниччя імперії, здолали довгий шлях через половину Європи. Впродовж цих довгих мандрів якась частина готів осіла на тепер нашій території і навіть заснувала тут свою державу (чи протодержаву), ставши одними із співтворців черняхівської культури. Якщо це справді так, то археологи про наших готів доброї думки — то був працьовитий хліборобський народ, вмілі ремісники (особливо гарно виходили в них глиняні горщики), трохи менше вправні ковалі, — та ще й напрочуд охайні: в їхніх селищах не знайдено сміття. Ці готи звалися остроготами, на території колишньої римської Дакії (римляни кілька десятиліть, як її покинули, трохи-трохи не дійшовши до теперішньої української границі) жили візіготи, а ще були спокревнені з ними вандали, гепіди, герули і не зовсім ясного, наче іранського походження алани (в «Мечі Арея» алани фігурують під іншою своєю назвою — яси, ясичі, але це теж наслідок непорозуміння, бо правильніше було б «язиги»).

Першими прийняли християнство візіготи, принаймні, якась їх частина, і було це заслугою їхнього просвітителя, заодно й апостола Ульфіли. Готський єпископ обезсмертив своє ім’я, переклавши Святе Письмо — це завдяки йому теперішні дослідники знають готську мову.

Само собою, що готи, особливо ж готи-християни, мали тісні контакти з імперією — і торговельні (купували металеві вироби, яких не вміли робити самі, принаймні, не так добре як римляни), продавали зерно.

Отак воно тяглося десятиліттями чи й довше, аж доки у східній Європі не з’явилися нові гравці. І весь світовий порядок полетів шкереберть.

 

Готи, гуни, імперія

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.

М. Зеров «Київ — традиція»

В літо 376 е

Великий князь київський Велімир повстав усією Руссю, й скинув іго конунга Германаріха готського, й помстився Германаріхові за смерть князя Буса волинського, та його синів, та боляр, що були розіпнуті на хрестах, і була січа велія, й ратилися русини літо, й осінь, і зиму, й побігли готи з землі Руської, а хто лишився, то став платити київському князеві дань.

 

Так починається текст «Меча Арея», годиться, однак, внести деякі доповнення і уточнення до цього — вельми лапідарного — повідомлення. Чи то, як вважають прихильники концепції, викладеної Ів.Біликом, повстала врешті Русь, не витримавши довгої наруги. Чи то, як воліють думати інші, зі Сходу прийшов народ, а, радше, союз народів і племен різного, в тому числі монголоїдного походження. Прийшли вони з якихсь Богом забутих Тьмутараканей, ледь не в прямому значенні слова, — десь поблизу Азовського моря зупинило їх непрохідне болото, але гуни зуміли його подолати, йдучи слідом за оленем, ані хиби, чарівним. І от ті самі гуни втрутилися у вже давніше протистояння між готами і племінним союзом антів (в ході якого і був страчений Бож-Бус та його соратники) на боці антів. І, втрутившись, дуже всипали готам, аж так, що їхня держава (або протодержава) розпалася, старенький, бо понад столітній рікс Германаріх, щоб уникнути ганьби наклав на себе руки, а переважна більшість готів таки справді поспіхом покинула теперішню нашу територію. Залишивши на пам’ять про себе слова переважно хліборобського вжитку — і сам «хліб», і «тин», а ще чомусь «піст».

Тікаючи на південний захід, готи зрушили з місця та підхопили інші народи й племена — і врешті ця лавина докотилася до кордону імперії, який у той час пролягав руслом ріки Дунаю. Доволі велика група готів із племені візіготів, на той час уже християн, попросила притулку в імперії. Хоробрі готи були так налякані, що, не чекаючи дозволу, намагалися здолати водну перепону вплав, а ріка була повноводною, великою, — жодного успіху подібні спроби не мали. Римська прикордонна варта не квапилася надавати допомогу втікачам, а все ж кілька посланців зуміли дістатися аж до імператора Валенса, який перебував тоді у столиці Сирії Антіохії, готуючись до походу на схід. Валенс прихилився до благань єдиновірців (подібно до готів, теж був аріанином) і дозволив їм поселитися на землях імперії, у Фракії. На звичайних умовах — охорона кордону, сплата данини. Щоб уникнути випадкових сутичок, готи мали скласти і передати римлянам усю свою зброю, натомість місцева римська влада мусила надати переселенцям харчі і забезпечити їм можливість якось обжитися на нових землях.

І от, урешті, всі втікачі, а було їх, разом із жінками і дітьми, близько 200 000, переправилися через Дунай і полегшено зітхнули. Та ба — клопоти лише починалися. Бо «місцева римська влада», відібравши у готів зброю, навіть не думала виконувати свою частину угоди. Ніяких харчів переселенці не одержали — під претекстом якихсь бюрократичних непорозумінь, зі собою вони мало що могли принести, а хоч були народом хліборобським, то за один-два місяці збіжжя не дозріє. Почався голод, який ті самі «місцеві власті» безсоромно використали для власного збагачення, продаючи за неймовірними цінами низькоякісні, а то й зіпсовані харчі, ледь не собачатину. Та швидко виявилося, що цього разу римляни задерлися з противником грізним, ще й доведеним до відчаю. Готи повстали і почали грабувати Фракію, самі беручи те, що вважали своїм по праву. Тим часом з-за Дунаю надходили нові маси втікачів, вони зуміли якось переправитися на імперський бік і, звісно, прилучилися до збунтованих одноплеменців. Ситуація виглядала такою небезпечною, що сам імператор Валенс мусив відкласти давно плановану східну кампанію і рушити на порятунок Фракії. Наслідком цього стала катастрофічна для римлян битва під Адріанополем, яка трапилася в серпні 378 року.

Про її перебіг знаємо з різних джерел, наприклад, із «Історії» Амміана Марцелліна. Можемо довіряти його кваліфікації — Амміан був професійним офіцером і сходив у походах ледь не всю імперію від Британії до Євфрату. Амміан не приховує, що причиною поразки були грубі прорахунки римського командування, в тому числі самого імператора. Спершу він надто довго зволікав із початком кампанії, вважаючи всі фракійські події дрібною прикордонною сутичкою. Потім, керований честолюбством і бажанням перевершити свого родича і співправителя Граціана, не дочекався підмоги, що вже йшла із заходу імперії. Коли ж дійшло до безпосередньої битви, то, через недбалу розвідку, були дуже недооцінені чисельність і сила військ супротивника.

Щоб не вдаватися в подробиці: готи вибили римську армію до ноги, загинув і сам імператор. Згідно з одними версіями, тіла його так і не знайшли, згідно з іншими, якісь вцілілі легіонери зуміли вивезти важко пораненого імператора та замкнулися у сільській садибі поблизу поля бою, але готи знайшли цю садибу і, не здогадуючись про те, хто там переховується, попросту спалили її разом зі всіма обложеними.

Вважається, що подібної поразки римляни не переживали від часу Канн, але цього разу наслідки були куди грізнішими. Незважаючи на те, що переможці-готи не зуміли розвинути свій успіх: не лише Константинополя не зачепили, а й навіть Адріанополя не взяли, хоча й робили такі спроби.

 

Історіографія «Меча Арея» та реальна

Описом битви під Адріанополем завершує свою «Історію» вже згадуваний Амміан Марцеллін, зазначивши, що далі він не писатиме, а його працю нехай продовжать молодші та освіченіші. Виявилося, однак, що продовжувачів у Амміана знайшлося небагато, — особливо якщо йдеться про історію, писану латинською мовою (нею писав Амміан, попри те, що сам був греком з походження). Впродовж майбутніх десятиліть, хоча література інших жанрів розвивалася доволі буйно, рівень західноімперської історіографії постійно падав, —— зводячись до уривчастих, неповних, часто випадкових записок, де багато важливих подій взагалі залишилися не згаданими, не бракувало, натомість, викладу пліток і місцевих сенсацій. Більш-менш таких, як геніально стилізовані «літописи» з «Меча Арея»!

Усе-таки, ми дещо про всі подальші події знаємо, насамперед завдяки писаній грецькою мовою історіографії східної частини імперії. Тут історіографія все ще зберігала високий рівень, а, з природи речей, у Константинополі дуже цікавилися подіями на Заході, насамперед у Римі.

Ми, однак, розповідаючи про дві імперії, дещо забігаємо вперед. Коли ж це досі єдина Римська імперія поділилася на дві частини, Східну та Західну, з різними правителями і дуже різною історичною долею? А от як це трапилося.

 

Поділ імперії

 

В літо 395 е

 

Місяця стичня в 17 день переставивсь імператор Теодосій Перший, і Римська держава знову розділилася надвоє – Західню й Всхідню. В Римі сів на стіл Гонорій, який полюбляв циркусні бої, та вино, та жін. У Константинополі ж воцарився слабовільний імператор Аркадій.

 

Імператор Феодосій, названий пізніше Великим, був останнім імператором, який ще правив єдиною неподіленою імперією. Хоча вже й до цього імперію ділили не раз і не двічі, всі ці поділи були суто адміністративними і мали своєю метою лише розподіл повноважень і полегшення управління величезними територіями. Маємо всі підстави вважати, що й року 395-го йшлося тільки про подібний адміністративний поділ. Обидві імперії звалися Римськими: Східною і Західною, а хоча першу з них часто називали «Візантією», то це вже домисел пізніших часів. Самі «східні римляни», навіть і офіційно перейшовши потім на грецьку мову, ніким іншим, крім римлян (ромеїв), себе не вважали.

Нікому й на думку не спадало, що проведена цього разу умовна границя виявиться не лише державним кордоном, а кордоном двох культур, цивілізацій і навіть світів.

Щодо синів-спадкоємців покійного імператора: Аркадій справді не вирізнявся силою волі, натомість Гонорія ще рано було звинувачувати у надмірній любові до вина та жін, — було йому всього 11 років. А от «циркусові бої» любив і сам покійний імператор Феодосій, попри те, що сьогодні широкий загал коли щось знає про цього цісаря, то хіба те, що за його правління припинилися Олімпійські ігри — найхарактерніша з нашої точки зору ознака античності.

А навіть першу половину останнього дня свого життя імператор провів, стежачи за надзвичайно тоді модними змаганнями колісниць. Це й справді трапилося року 395-го, в Медіолані, теперішньому Мілані. Імператор уже певний час нездужав, — його хворобу називали «водянкою», за цією назвою міг приховуватися як діабет, так ниркова недостатність. Побоюючись неминучого, Феодосій розпорядився, щоб до нього привезли з Константинополя молодшого сина, саме згадуваного Гонорія. І от приїзд хлопця так добре вплинув на батька, що він начебто одужав і зумів навіть зайняти почесне місце в імператорській ложі. Але полегшення виявилося недовгим і того ж дня імператора не стало.

Ні смерть одного імператора, ні зроблені ним розпорядження не повинні були нічого змінити в житті імперії. Старший, Аркадій, ще за життя батька був його співправителем і навіть обіймав почесну, хоч насправді вже малоістотну посаду консула. Зрештою, обидва молоді правителі мали призначених батьком помічників-опікунів. От що цікаво: з точки зору ревних римлян, ці опікуни були безсумнівними варварами!

 

Варвари та імперія

Хоча і в цьому не було нічого нового чи сенсаційного, бо вже давно від варварів у імперії аж роїлося. Армія ледь не повністю складалася з них, варвари сиділи на своїх «федератних» територіях, займаючись хліборобством, але скоро виявилося, що й на вищих адміністративних посадах, навіть при імператорських дворах повнісінько варварів! Звісно, ці варвари були цілком та повністю романізованими, натомість із народами, від яких вони мали б вести своє походження, їх уже майже нічого не єднало. Все-таки, якби так настали якісь складні непередбачені обставини, те варварське походження могло їм вилізти боком. Так і сталося, бо складних і непередбачених обставин не забракло.

 

В літо 395, місяця листопада в 27 день. Убито галла Руфіна, який вершив усіма справами Константинополя, й посів місце його інчий варварин – готин Гайна, котрий відав тепер цілим грецьким військом, та колишній роб – євнух Євтропій.

 

Однак для нас важливішим буде інший «варвар», в тексті «Меча Арея» названий Стилигоном, хоча доречніше б відтворювати його ім’я як Стиліхон. Саме цьому Флавію Стиліхону, магістру обох військ, Феодосій доручив опіку над синами.

Стиліхон був сином вандала і римлянки — доволі часта для цього періоду комбінація; судячи з усього, був щирим патріотом Риму і не раз це довів. А все-таки його доля склалася трагічно, та й не лише його самого, а й найближчої Стиліхонової рідні. Незважаючи на те, що Стиліхон до того часу встиг уже зблизитися з родиною імператорів і навіть стати її частиною.

Про всі подальші події легше розповідати, викладаючи біографію однієї людини, — вона теж «розривалася» між світом римським і світом варварським. З незрозумілих мені причин ця людина в «Мечі Арея» не згадана й словечком, не те що ім’я її ніде не назване, а навіть якось описового натяку нема. Хоча б такого: «Помираючи, імператор Феодосій залишав сиротами трьох дітей». Або ж так: «Коли Аларіх після довгої облоги захопив-таки Рим, його полонянкою стала навіть сестра імператора». Або ж так: «Один з останніх імператорів Західної імперії Валентиніан ІІІ здобув багряницю стараннями своєї родички Пульхерії (яка в «Мечі Арея» згадується ще й не раз), а також своєї рідної матері. Через юний вік Валентиніана державою довгий час правила його матір».

Звали її Галлою Плацидією. Думаю, не помилюся, запевняючи, що належала до найсильніших і найважливіших постатей свого часу. Наче цього мало: життя її складалося як справжній авантюрний роман із незвичайними та неочікуваними поворотами долі. А ще вона, в кінцевому підсумку, завжди перемагала.

Якщо цій дуже небуденній жінці не вдалося порятувати Західну Римську імперію, то, мабуть, тому, що завдання і справді було понад людські сили.

 

Галла Плацидія, готська королева, вічна Августа

Батьки і найближча рідня

Галла Плацидія була дитям одразу двох імператорських династій: Валентиніанів та Феодосіїв. Батько її — не раз уже згадуваний імператор Феодосій Великий, мати звалася Галлою і була донькою Валентиніана І та знаменитої своєю красою й енергією імператриці Юстини.

Саме ця Юстина і влаштувала одруження своєї доньки з володарем Сходу. Не просто так: щоб здобути руку Галли, Феодосій мусив розгромити узурпатора Максимуса і повернути престол Заходу родині Валентиніанів. Видно, врода Галли варта була таких зусиль. Хай там як, Феодосій розгромив узурпатора (цікавого нам тим, що, хоч родовитий римлянин, ніс службу в Британії, привів на континент британські легіони, а пізніше його змагання за багряницю стали однією з основ такої важливої для європейської культури легенди про короля Артура, це, зрештою, далеко не єдиний міфологічний цикл, який формувався саме під кінець античності), імператором Західної частини імперії став молоденький брат Галли, Валентиніан ІІ, а Галла вийшла за Феодосія і невдовзі народила йому донечку, саме нашу Галлу Плацидію. Трапилося це 390-го року, отож Галла Плацидія належала до того ж покоління, що головний герой «Меча Арея», Аттіла (названий у цій книзі князем Богданом) та Аецій — останній римлянин, про якого ще йтиметься. Не виключено, що всі вони були навіть однолітками.

Варто б ще звернути увагу на імена, які дісталися маленькій царівні. Галла, очевидно, на честь матері, натомість Плацидія, ім’я, яким її називали на щодень — схоже, мало бути пам’яткою про першу дружину Феодосія, Флаціллу, на грецький лад Плакіллу чи Плакідію. Знаємо, що була вона дуже шанованою і загально любленою, народила імператорові двох синів, Аркадія та Гонорія, і донечку Пульхерію, яка померла малою дитиною, а відразу ж слідом за дитиною померла і згорьована матір, ще зовсім молода жінка — трохи старша двадцяти років. Попри таке коротке життя, встигла заслужити вдячну пам’ять підданих, а православна церква досі вшановує її як святу.

Всі ці обставини могли б видатися незначущими, але показують роль і місце жінок періоду пізньої імперії, а також специфічне жіноче переємство, приклади якого ще будуть приведені.

Повернувшись до Галли — народження доньки ще зміцнило її позицію та любов до неї Феодосія, гірше, натомість, укладалися стосунки зі старшим пасербом, Аркадієм. Раз, скориставшись із відсутності батька, який переважно перебував поза столицею, в походах, Аркадій навіть вигнав мачуху з палацу. Звісно, просто неба вона не зосталася і, не маючи достатньо відомостей, важко судити, чого трапилася така неприємна подія, все ж безсумнівно, що всередині імператорської родини були свої протистояння.

Та, як виявилося, це ще була найменша з прикростей, яка чекала молоду імператрицю. У травні 392-го року до Константинополя дійшла трагічна звістка про смерть брата Галли, імператора Валентиніана ІІ. Не тільки ця передчасна смерть (Валентиніану не було й 21 року) була страшною, а й супутні обставини: юнака знайшли повішеним в його власному палаці у галлійському місті Вієнн над рікою Родан. Офіційним поясненням було самогубство, але загальна думка винуватила певного Арбогаста, з походження германця, що дослужився до високого становища в імперії та очолював особисту охорону Валентиніана. Цей Арбогаст настільки явно нехтував особою імператора і так його зневажав, тримаючи майже як бранця в імператорському палаці, що доведений до розпачу Валентиніан зрештою наклав на себе руки, або ж, куди ймовірніше, коли суперечки між імператором та його воєначальником загострилися до краю, цей останній розпорядився таємно задушити Валентиніана, а вбивству надати вигляду самогубства.

Ще перед смертю Валентиніан устиг написати листа до всіма шанованого єпископа Амброзія Медіоланського, благаючи його про приїзд і втручання. Єпископ вирушив у дорогу, але не встиг — звістка про смерть імператора зустріла його саме як єпископ переїжджав Альпи. Дійшла до нас промова Амброзія, у якій він оплакував передчасно померлого, відзначаючи всі добрі риси його вдачі, а ще потішав сестер покійного, Юсту і Грату, які гірко оплакували смерть брата — то, здається, була єдина історична згадка про двох жінок імператорського роду. Натомість третя сестра, Галла, так побивалася у Константинополі, що «наповнила своїми риданнями весь палац». Галла не приховувала, кого вважає дійсним винуватцем смерті любого брата, і благала чоловіка знову втрутитися в ситуацію, помстившись за смерть такого близького свояка.

Фактично, Феодосій і не мав іншого виходу, тим паче, що Арбогаст одразу ж висунув свого претендента на вакантний престол, звісно, маріонетку в його руках, — певного Євгенія, керівника імператорського секретаріату.

Але ситуація ще якийсь час протяглася, — і врешті імператор таки прихилився до благань коханої дружини, тим паче, що вона саме мала подарувати йому ще одну дитину. Та ба! — в похід Феодосій вирушав уже як невтішний удівець: така кохана, така прекрасна і молода Галла померла при пологах, а дитинка прийшла на світ неживою. Подібна причина смерті була, мабуть, найпоширенішою серед жінок тогочасного світу, не вистачить пальців на руках і ногах, щоб перелічити навіть імператриць, що саме так зійшли зі світу.

Отак Галла Плацидія втратила матір, а вже через рік помер і батько, Плацидія була тоді п’ятилітньою дівчинкою, значно молодшою від своїх братів по батькові. Помираючи, Феодосій поділив свою імперію між синами, а жодного розпорядження стосовно доньки не зробив. Бо що значила дівчинка, хоч би й імператорського роду? В майбутньому її могли використати, щоб завдяки шлюбу з нею прив’язати до імператорської родини якогось впливового чоловіка, могла вона прожити весь вік цілковито марно і непомітно, як це стало долею її тіток, Юсти і Грати. Але інколи бувало й інакше, особливо ж коли ця жінка могла похвалитися розумом і твердою вдачею. Як пізніше виявилося, доля не обділила маленьку сирітку такими рисами.

 

Константинополь—Рим

Раннє дитинство Плацидії пройшло в Константинополі, її дбайливою опікункою, фактично, матір’ю, була нянька Ельпідія, що до кінця життя зберігала чималий вплив на вихованку. Пізніше вона жила навпереміну то в одній, то в іншій столиці, але рішуче воліла Рим, куди, врешті, й перебралася на довше. Причиною такого рішення могли стати взаємини з братом Аркадієм, який, можливо, переніс на сестру неприязнь до її матері. Може, напружена обстановка при царському дворі — в Константинополі саме йшло змагання між надзвичайно популярним єпископом Іоанном Златоустом та світською владою, змагання закінчилося засланням Іоанна, з цієї причини двір у Равенні розсварився з константинопольським. Але були інші причини, — був певний державний діяч, який радо бачив молоденьку царівну саме на заході імперії, в’яжучи з її особою дуже амбітні та далекосяжні плани. Це вже згадуваний Стилигон-Стиліхон. Хоч варвар з походження, досяг надзвичайно високого становища.

 

В літо 401‑е

Прийшов на Рим візіготський конунг Аларіх, який уже володів частиною Всхідньої імперії – Іллірією. Але венед Стилигон, що був справдешнім правителем держави, дав відсіч Аларіхові.

 

Стиліхон, комес обох військ, двічі консул, двічі тесть імператора Гонорія, справді по батьківській лінії походив із вандалів, зате мати його була римлянкою, сам він був цілковито людиною імперії і жодного світу поза нею не бачив. Фактично, Стиліхон увійшов до імператорської родини: одружився з небогою Феодосія і двоюрідною сестрою Галли Плацидії, Сереною, старшу доньку Марію видав за імператора Гонорія, тільки-но цей шлюб став можливим з огляду на юний вік обох наречених. Коли Марія померла молоденькою і не зоставивши потомства, місце імператриці відразу ж дісталося її молодшій сестрі Термантії. Виглядало, що і цей зв’язок залишиться безпотомним, можливо, навіть не сконсумованим — судячи з багатьох вказівок, обоє членів цього недобраного подружжя не хотіли його. Але Стиліхон мав у запасі ще один план, який він збирався реалізувати, заручивши свого єдиного сина Євхерія, майже однолітка Галли Плацидії, з юною Августою. Тим-то він і запросив Галлу Плацидію до Риму. Але всім цим планам не судилося здійснитися, а сам Стиліхон трагічно загинув, ще й не сам.

 

Загибель Стиліхона та облога Риму Аларіхом

 

В літо 408 е

Місяця квітного в перший день переставивсь імператор константинопольський Аркадій. Умираючи, він заповів своєму давньому ворогові, цареві перському Єздегердові, бути захисником, і покровителем, і вихователем малолітнього Теодосія Другого, який по вітцевій смерті був посаджений на стіл.

У те таки літо в Римі скарано на горло Стилигона.

 

Схоже, що ці дві події не просто відбулися того самого року, а й були пов’язані причинно-наслідковими зв’язками. Спадкоємцем покійного Аркадія був малолітній син, очевидно, неспроможний самостійно правити імперією. Стиліхона майже автоматично запідозрили в тому, що він планує посадити на константинопольський престол свого сина, одруженого з донькою імператора Феодосія, а коли ще врахувати, що західний імператор потомства не мав узагалі, син сестри, якщо б такий народився, міг стати його природнім спадкоємцем, — імперія вперше у своїй історії мала би правителя варварського роду.

Ці підозри в кінцевому підсумку зіграли проти Стиліхона: спершу його звинуватили у державній зраді, потім винесли смертний вирок, який і виконали, виманивши засудженого з церкви, де він знайшов було притулок. Приблизно тоді ж і за таких самих обставин загинув наречений Плацидії, Євхерій. З родини залишилися тільки жінки, та й то ненадовго. Одразу ж після страти Стиліхона імператор розлучився з його донькою.

Невідомо, як сприйняла ці трагічні події вісімнадцятилітня тоді Плацидія, але на долю імперії вони мали дуже згубний вплив. Звісно, були й інші причини, які змусили готського короля і воєначальника Аларіха облягати, а там і здобути Рим, але «помста за підступне вбивство Стиліхона» теж входила до переліку принаймні формальних пояснень, які зухвалий гот зволив дати римлянам.

 

В літо 410 е

По кончині Стилигоновій Аларіх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарешті з допомогою рабів зумів здобути город і вщент пограбував його.

 

В ході тривалої і дуже виснажливої для городян (імператор заховався у безпечній Равенні) облоги загинула кузина Плацидії, Серена. Нещасну жінку звинуватили в тому, що вона прикликала варварів, аби помститися за смерть чоловіка та сина, — і з вироку суду стратили. Взагалі в обложеному місці відбувалися дантівські сцени, схоже, що значна частина городян дійшла до стадії масового божевілля. Сама ситуація — Вічне Місто, впродовж усієї своєї багатосотлітньої історії недосяжне для ворогів, облягають а там і здобувають варвари, — впевнила сучасників, що все йде шкереберть і близько вже й кінець світу.

Достеменно знаємо, що Галла Плацидія перебувала тоді в Римі, — не встигла чи не захотіла виїхати до Равенни (не бракує пояснень, чому вона так вчинила). Пізніше Плацидію не раз звинувачували у причетності до смерті такої близької родички і приятельки (зокрема, історик Зосима, який запевняв, що Плацидія схвалила страту Серени), але наскільки слушними були такі звинувачення? Який вплив могла мати молоденька дівчина, всього лише зведена сестра імператора, без війська, заступників і коштів, на всю цю ситуацію? Радше могла сподіватися, що наступною звинуватять її саму — як месницю за нареченого і те високе становище, можливість якого вона втратила з його смертю.

Хай там як, Аларіх врешті здобув Рим (раби готського роду допомогли йому, відчинивши ворота). Пробув він у місті недовго, забрав із городян величезний викуп і ще заручників з числа провідних римських родин. До числа цих заручників потрапила Галла Плацидія.

 

Римлянка серед варварів

А це вже було справжнім, втіленим кошмаром. Високородна діва, імператорської крові по обох лініях, — полонянка варварів? Щойно оговтавшись від потрясіння, яке спричинило падіння древньої столиці, імператор Гонорій заходився шукати засоби визволити з полону сестру, до якої був щиро прихильний. Як викуп за Галлу Плацидію, пропонувалися величезні поставки зерна та інших харчів, необхідних готам. Спершу торг вівся з Аларіхом, потім, після наглої смерті завойовника Риму, що сталася того ж 410-го року, — з його спадкоємцем і шурином Атаульфом.

(Зі смертю та, особливо, похованням винуватця падіння Риму пов’язана доволі химерна легенда — щоб римляни не знайшли і не сплюндрували могили такого ненависного їм полководця, поховали його в руслі річки, яку спершу відвели вбік, а потім знову пустили давнім руслом. Якась дивна легенда… адже річка майже напевне вимила б останки короля, та й приховати такі грандіозні роботи було неможливо. Куди ймовірніше, що готського короля, за аріанським звичаєм, поховали у звичайній, нічим не примітній могилі).

 

Галла Плацидія і Атаульф

 Тим часом Галла Плацидія жила серед варварів і, схоже, то був не найгірший період її життя. Аларіх, колишній підвладний її батька, зберіг вдячну пам’ять про великого імператора і трактував його доньку як свою близьку родичку, оточивши її всеможливими вигодами і знаками пошани. А зі спадкоємцем Аларіха, Атаульфом, римську принцесу поєднували ще тісніші стосунки. Щоб із нею не розлучатися, Атаульф усіляко тягнув час, постійно підвищуючи ціну за повернення полонянки, а тоді раптом припинив усілякі перемовини з цього питання. Готське військо відійшло на захід, до Піренеїв, офіційно рятуючи місцевих мешканців від нашестя вандалів, під час цього переходу Атаульф був поранений, — а завдав йому рани римський офіцер на ім’я Боніфацій, ми ж цього офіцера теж запам’ятаймо, бо він мав зіграти неабияку роль у пізніших подіях. Поранення й одужання дало Атаульфові змогу зайнятися особистим життям (він недавно овдовів), і от року 414-го до Равенни докотилася дійсно сенсаційна новина: римська царівна та варварський король побралися за християнським обрядом, надзвичайно урочистий шлюб відбувся у Нарбоні, обоє наречених були одягнені в традиційний римський одяг, місцеві латинські поети оспівали шлюбну церемонію у віршах, Атаульф вручив дружині дійсно королівський подарунок: 50 юних пажів принесли до зали кожен по дві миси, одна повна золотих монет, інша коштовностей, це все походило з римської здобичі. Відбувши королівське весілля, готи рушили далі на захід, зупинившись у Барсіноні, теперішній Барселоні.

Що Атаульф був закоханий по вуха, в цьому й сумніву нема, а от як поставилася до всього сама царівна? Маємо підстави вважати, — щонайменше прихильно.

У пізніші часи не раз намагалися пояснювати і аналізувати мотиви поведінки Галли Плацидії. Згідно з цими поясненнями, окрім почуттів до Атаульфа, цілком природними у 20-літньої дівчини, Плацидія відчувала нехіть до Риму, спричинену як страшною облогою, так і загибеллю не чужої їй родини Стиліхона; не хотіла ближчих стосунків з імператором Гонорієм, підозрючи його у не цілком братерських замірах стосововно неї; а ще була справжньою провісницею союзу між римлянами і варварами, вже тоді добре розуміючи: якщо імперії судилося вижити, то лише завдяки цьому союзу.

Хай там як, свого сина, що народився у Барсіноні, подружжя назвало Феодосієм на честь батька Плацидії. Але хлопчик прожив недовго, помер на другому місяці життя, гірко оплаканий батьками, — скільки надій і любові забирав він із собою! — а одразу ж після цього загинув Атаульф — від руки вбивці, невільника, який начебто затаїв злість на короля через кривду, завдану його попередньому панові.

Може видатися цікавим, що теперішні мешканці краю по той бік Піренеїв зберегли вдячну пам’ять про Атаульфа. Зокрема, його статуя прикрашає, правда, чомусь не Барселону, а Мадрид.

 

Повернення Галли Плацидії до римлян

Становище ще вчора обожнюваної мужем і підданими королеви різко змінилося. Спадкоємцем Атаульфа і наступним королем готів проголосили певного Сігеріха, дійсного натхненника вбивства чоловіка Плацидії. Сігеріх потрактував вдову Атаульфа як рабиню, змусивши її йти пішки у влаштованому ним тріумфальному поході перед його конем. Але їй ще й поталанило, бо дітей Атаульфа від першого шлюбу узурпатор наказав убити, дослівно вирвавши їх із рук єпископа — їхнього опікуна.

На щастя для високородної римлянки, недовго лютував Сігеріх — уже через тиждень політичні противники зуміли доїхати йому кінця, а черговий король, званий Валлією, не лише оточив Плацидію належними їй почестями, а й, згідно з останньою волею Атаульфа, відправив її до родичів-римлян. Ті вже давно домагалися повернення царівни, насамперед завдяки твердій позиції тодішнього фактичного правителя імперії та головнокомандувача усіх її військ, а Гонорієвого приятеля на ім’я Констанцій. Щоб нарешті заполучити свою принцесу, імперія дуже дорого заплатила — переданих готам як викуп харчів вистачало, щоб прогодувати 15 тисяч воїнів упродовж року. Своєю дорогою цікаво, куди поділися дарунки Атаульфа своїй обраниці, вручені їй під час їхнього весілля? Схоже, що вона їх із собою не забрала.

 

Галла Плацидія і Констанцій

Не встигла ще жадана принцеса, так довго розлучена зі своєю ріднею, перевести подих, як одразу ж довідалася: імператора дуже втішив би її шлюб із його найближчим другом. Думаю, і так зрозуміло, що цим другом був Констанцій і саме з цієї причини він чотири роки змагався за повернення Плацидії. Натомість сама Плацидія жодного ентузіазму не проявила, вільно нам здогадуватися, чи через усе ще живі почуття до Атаульфа, чи через неприязнь до нав’язуваного їй мужа. Проте врешті мусила підкоритися. Вирішальними, схоже, стали такі аргументи: разом із її рукою Констанцій здобуде титул Августа, ставши не тільки фактичним, а й формальним володарем імперії, оскільки ж Гонорій так і не вступив у новий подружній зв’язок, то його спадкоємцем, найімовірніше, стане син Галли Плацидії та Констанція. У перспективі так воно і сталося, але, доки до цього дійшло, ще чимало усього трапилося.

У шлюбі з Констанцієм Галла Плацидія спершу народила доньку, Юсту Грату Гонорію (і в цьому випадку промовисті імена, — Гонорія на честь брата матері, Юста й Грата — пам’ять про двох безталанних сестер імператриці Галли), а потім сина Валентиніана, майбутнього імператора Західної імперії Валентиніана ІІІ. Натомість Констанцій та Галла Плацидія здобули багряницю і титули Августів.

Така несподівана поява спадкоємців західного престолу дещо розчарувала Константинопольський двір, де вже будовано плани, як по смерті бездітного Гонорія вся імперія об’єднається під правлінням Феодосія ІІ. Тому на сході так і не визнали Констанція та Плацидію Августами, це дуже розлютило Констанція, може, дійшло б і до братовбивчої війни, аж тут Констанцій несподівано помер від якоїсь легеневої хвороби. Життя Галли Плацидії вкотре різко змінилося.

 

Вигнання Галли Плацидії

Спершу могло видатися — імператор так потішає вдруге овдовілу сестру, аж переборщує… вже й з’явилися плітки про кровозмісництво, але раптом така любов змінилася такою самою раптовою і сильною ворожнечею. Суперечки між імператором і його сестрою призвели до постійних конфліктів між їх оточенням (у почті Плацидії та серед її челяді було чимало готів, ще з часів її першого шлюбу, а ті не звикли комусь спускати плазом чи вступатися з дороги), і, врешті, дійшло до того, що Галла Плацидія разом із дітьми мусила покинути імператорський двір у Равенні. Спершу перебралася до Риму, а там довелося їй тікати з імперії. Під час тієї втечі через море корабель Галли Плацидії потрапив у шторм, Августа пообіцяла, що, якби їй вдалося порятуватися, збудує на знак подяки церкву Іоанна Євангеліста — і виконала цю обітницю. Але то вже було далеко-далеко пізніше.

Втікачка знайшла притулок у східній столиці, де імператором був її небіж Феодосій ІІ, але фактична влада належала його старшій сестрі Пульхерії.

Пам’ятаючи про християнське милосердя до такої близької родички, прийняти Плацидію прийняли, але з якоюсь фактичною допомогою не квапилися, та й нащо? Вигнання матері найближчого спадкоємця «Західної частини» робило плани майбутнього об’єднання імперії ще реальнішими. Отож Галла Плацидія певний час вела звичайне життя вигнанки, та й те з ласки родичів.

Однак обставини вкотре перемінилися… Через кілька місяців після несподіваного приїзду Галли Плацидії до східної столиці дійшла звістка про смерть імператора Гонорія, а трапилося це 15 серпня 423 року, причиною смерті була хвороба, схоже, успадкована імператором від великого батька. На жаль, нічим іншим Гонорій Феодосія І не нагадував.

Відтепер з юридичної точки зору єдиним законним владарем імперії мав би вважатися Феодосій ІІ. Але він якось не квапився з перейняттям спадку, — адже для цього треба було вибратися до Італії, чого Феодосію не хотілося. Аж раптом, у грудні 423-го року прийшла ще одна несподівана новина із заходу: Рим уже має імператора. Це не Феодосій і навіть не Валентиніан, син Плацидії. Якийсь Іоанн, раніше один із секретарів імператорського двору.

 

Галла Плацидія та Іоанн

Аж тепер у Константинополі заворушилися, визначившись — краще мати на заході родича Валентиніана, який довго ще не буде здатним до самостійного правління, ніж цілковито чужого Іоанна, що взагалі невідомо звідки взявся (схоже, винесла його на престол якась місцева партія з могутніх сенаторських родин, часто поганських або крипто-поганських). Галла Плацидія здобула можливість діяти, офіційно підтверджено августійший титул її самої і її дітей, надано їй було військо, очолюване вірним полководцем імперії, певним Ардабуром, з походження аланом, та його сином Аспаром — і навесні року 425-го Галла Плацидія рушила здобувати престол для сина і владу — для себе. Всередині Західної імперії в неї було чимало ворогів, але були і впливові союзники, наприклад, комес Африки і вже нами згадуваний Боніфацій, який завдяки своєму становищу дослівно тримав Рим за горло — будь-якої миті міг перекрити поставки до столиці зерна з багатющих африканських провінцій.

Щоб довго не вдаватися в деталі: після численних пригод, гідних найкрутішого бойовика, вірні Плацидії війська здобули Равенну, а узурпатора всі покинули, його власні солдати, славлячи Августу, перейшли на її бік. Отак Плацидія здобула становище, за яке так довго і тяжко змагалася, Іоанна, натомість, стратили і то в дуже жорстокій формі. Проте, як виявилося, знайшовся в нього як не месник, то послідовник, який попсував Плацидії чимало крові та був її грізним супротивником. Хоча за складом мислення цей чоловік радше нагадував саму Плацидію: подібно до неї, мав тісні стосунки з варварським світом і теж бачив майбутнє імперії лише в союзі з цими погорджуваними варварами. Щоправда, поставив він не на готів, як Плацидія, а на гунів, які тим часом не дармували і встигли відхопити собі чималий шмат імперії, зайнявши Паннонію (сучасна Угорщина і Австрія). Звали цього чоловіка Аецієм, а ще останнім римлянином.

На цьому ми розповідь про Августу Плацидію тимчасово урвемо, хоча її історична роль ще далеко не вичерпана. Займемося Аецієм, він у «Мечі Арея» фігурує, хоча теж у не зовсім правильно транслітерованій формі «Еція».

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.