Князі Ружинські-2

 

Роман Ружинський

Як вже згадувалося, Кирило Ружинський помер десь у часовому проміжку між 1598 та 1602 роком (при цьому ми орієнтуємося на відомий з документів час введення у спадщину його сина і другий шлюб панії Кирилової Ружинської). Отож теоретично міг бути учасником молдавського походу Станіслава Жолкевського проти Михая Хороброго — там значився якийсь не названий на ім’я Ружинський. Однак все-таки ймовірніше, що то був син Кирила, Роман Ружинський. Народився він орієнтовно у 1575 році, отож на початку 17-го століття був саме у розквіті сил.

По всьому судячи, Роман Ружинський якнайкраще пасував до свого бурхливого часу і не цурався найризикованіших пертурбацій. Досить сказати, що він «перший і єдиний зі свого схизматицького роду» перейшов у католицизм (попри те, що за прикладом батька був записаний у члени Львівського братства), його-ж таки першим з Ружинських стали називати Наримунтовичем. Правда, трапилося це під кінець Романового життя, коли він вже здійснив свою авантюрну подорож на схід, в охоплене Смутою Московське царство.

На епопею з Лжедмитрієм І Роман запізнився, але ж цим чи то царевичем, чи то самозванцем справа не закінчилася. Після Лжедмитрія І з’явився Лжедмитрій ІІ, пан Роман встиг уже занудьгувати — після молдавського походу він тільки й зумів, що повоювати проти татар, погромити рокошан в битві під Гузовом і от уже цілих півроку сидів без діла, отож вирушив розвіятися, а заодно й підправити свій матеріальний стан. Річ у тому, що, вибираючись у подорож і, либонь, розраховуючи на майбутню здобич, Роман Кирикович заставив майже всю свою маєтність, наробивши силу боргів. Заслуженину предків — Ружин і Котельню — заставив, набрав, скільки міг, у борг без застави, попрощався зі своєю дружиною Софією, якій на потіху і прожиток залишилася тільки Паволоч із навколишніми селами, та вирушив у північно-східному напрямку. За компанію його супроводжував сильний збройний загін з кількох тисяч чоловік.

Із Лжедмитрієм ІІ вони зустрілися в Орлі, головнокомандуючим військ Самозванця чи то пак «царика» був тоді певний Міховецький. Однак, хоча той мав неабиякі заслуги і вплив на «царика», якому і подав ідею назватися Дмитрієм, Ружинський зумів відтіснити його від командуванням, а потім, після якоїсь випадкової сварки, убив.

Далі відбулася батальна історія, яка гідна пера Дюма, а не мого скромного.  На чолі 15-тисячної армії Лжедмитрій із Ружинським вирушили з Орла назустріч військам Шуйського.  Основною ударною силою Шуйського були німецькі найманці. Їх командири, Ламсдорф, Берг і фон-Аален запропонували Ружинському свої послуги, обіцяючи перейти на бік Лжедмитрія. Пропозицію радісно прийняли, однак німці, на сором своїй витримано-нордичній репутації, перед битвою перепилися і не встигли схилити підлеглих до виконання задуманого плану. В результаті саме німецький загін стримав натиск військ Лжедмитрія і прикрив відступ царської раті. Озлоблений Ружинський, запідозривши зраду, наказав відтепер не залишати живим жодного німця. Наступного дня, 24 серпня 1608 року, Ружинський розгромив царські війська і змусив їх рятуватися втечею. Щойно тепер Ламсдорф запропонував своїм людям перейти до іншої воюючої сторони. Однак підтримало його всього 200 чоловік, решта побоялися за свої сім’ї, що залишилися в Москві. Як виявилося, вони добре зміркували: хоча 200 перебіжчиків прийшли в табір Самозванця  добровільно, пропонуючи свої послуги, Ружинський все-таки наказав їх перебити, що й було виконано.

Після перемоги під Болховим дорога на Москву була відкрита, отож Самозванець зі своїм військом розмістилися біля столиці, в селі Тушино — воно й дало йому ім’я, під яким Лжедмитрій ІІ відомий в російській історії, себто «тушинський вор». Тут він і провів півтора року, за цей час князь Роман зумів остаточно вибитися на чільне місце, підпорядкувавши собі всіх впливових союзників Лжедмитрія і залякавши його самого.

Супротивники теж визнали лідерство Ружинського. «В перемирному договорі царя Шуйського з поляками, укладеному в 1608 році, підтримка Самозванця поляками виставлена як головний докір, причому поіменно згадані лише Ружинський і, вже після нього, Адам Вишневецький[1]».

Надалі, якщо хто пам’ятає російську історію, події повернулися так, що свої сили в ролі гравця і претендента на нову корону вирішив випробувати сам король Сигізмунд. Намагаючись привернути до себе численних підданих Речі Посполитої, які волочилися по Московській державі, він вислав посланців таки до Ружинського, пропонуючи йому перейти на бік короля і привести з собою кого тільки вдасться. Ружинському до того часу «царик» обрид, отож він охоче згодився, вступив у переговори і провів відповідну агітаційну роботу.

Хоча Самозванець № 2 мав репутацію людини недалекої, він все-таки помітив, що за його плечима щось коїться. У відчаї він кинувся до князя Романа, вимагаючи пояснення, однак той не відчував вже потреби стримуватися і пригрозив побити «царика» булавою. Переляканий Самозванець втік до Калуги, а зрадливий волинський князь вирушив до королівського табору.

Він не здогадувався, що кара Божа вже недалеко: навесні 1610 року князь Ружинський занедужав, а там і помер (8 квітня 1610 року). Його родич і теж учасник походу, Адам Григорович Ружинський Наримунтович, привіз тлінні останки волинського князя до Києва. Там його в домініканському монастирі й поховали.

Хто мав найбільші підстави оплакувати відважного воїна, що так несподівано і нефортунно покинув цей світ, то це його невтішна вдова. Як пам’ятаємо, залишилася вона в доволі скрутних обставинах, так що в 1613 році сподвижники князя Романа просили короля якось підтримати бідну жінку, покійний чоловік якої майже все своє майно витратив на ратні потреби. Однак пані Софія і сама не так легко опускала руки і, чесно кажучи, не дуже й потребувала чиєїсь підтримки. Час би нам з цією дамою познайомитися ближче.

Софія Ружинська

Якщо вже з кимось порівнювати Софію Ружинську, з дому Карабчієвську, то, напевне, з найхарактернішою дамою попереднього покоління, себто з Ганною Сокольською, панією Борзобагатою Красенською. Як і пані Ганна, Софія Ружинська найвище цінила розваги Беллони і, доки її муж здобував лаври в Московській державі, сама влаштувала невелику домашню війну. Якщо врахувати, що вона зважилася наїхати на Черемошну — містечко, що належало могутнім і відважним Корецьким (точніше, Юхиму Богушевичу Корецькому, дружина якого, уроджена Ходкевичівна, відома була з частої зміни конфесій), то можемо тільки аплодувати відвазі волинської амазонки.

За що там у них пішла суперечка, не знаю, але в 17 столітті це було так само просто, як і в 16-у. Нескладно було пані Софії і союзників знайти: під її знамена дружно стали Адам Ружинський (напевно, той сам Адам Григорович Ружинський Наримунтович, згадуваний у попередньому розділі), Адам Олізар, білоцерківський підстароста князь Іван Дмитрович Булига, київський гродський суддя Михайло-Сила Новицький, Олбрехт Брестський — і так у неї набралось шеститисячне військо, навіть свого чоловіка перевершила! З озброєнням теж все було гаразд. Майже дослівно цитуючи відповідний судовий акт (І.Новицький, за його твердженням, тільки деякі незрозумілі слова підправив. Може, й жаль, краще б оригінал, але що вже є), виглядало це так:

«Съ великой арматой, с пищалями, пушками, ружьями, мушкетами, сагайдаками, съ копьями, рогатинами, и инымъ войнѣ надлежащимъ оружьемъ, конно и пѣшо, оружно съ знаменами, бубнами, трубами и литаврами, обычаем  вражескимъ, на гороъ и замокъ, силой, насильем, нежданно, негаданно, съ великими силами наступивъ и наѣхавъ, первѣе всего тѣмъ всѣмъ войскомъ замокъ и городъ вокругъ обступивши, пушки, пищали, армату на городъ и замокъ направивъ, а въ трубы, литавры и бубны ударивъ, и крикъ учинивши великій, из пушекъ, пищалей и ружей стрѣлять почали; а послѣ, ударивши штурмомъ на городъ и замокъ, до самого вечера, языческимъ вражескимъ свычаемъ, великой навальностью добывали. А городъ и замокъ великою силою добывши, в мѣстечкѣ и замокѣ мужчинъ всѣх и женщинъ, беъ всякой пощады, безъ Божьяго страха, жестоко, безжалостоно, съ женами, с дѣтьми побили, стрѣляли, посѣкли, замучили и поранили; а город и замокъ розграбивъ, языческимъ, вражеским свычаемъ до корня спалили и ни во что повернули».

Овдовівши, пані Софія зовсім не змінила свого способу життя і стосунків з сусідами. Як воно звичайно й буває, вона невдовзі пересварилася зі своїми соратниками по черемошанському походу. У судових актах значиться, що княгиня Ружинська захопила маєток Михайла-Сили Новицького, продовжували сварки з Корецькими і Тишкевичами, натомість білоцерківський підстароста, князь Ян Курцевич-Булига (її колишній сподвижник, в найближчому майбутньому обрав духовну стезю і закінчив життя як архієпископ суздальський), ограбував її маєток Романівку.

Найбільш грандіозним діянням княгині Софії цього періоду було вирубування дерев у дібровах литовського надвірного підскарбія Остафія Тишкевича: здобич вивозили на сотнях підвод, возний нарахував більше сотні тисяч пеньків дубів і беріз. Іншого разу княгиня на чолі загону з 1800 осіб наїхала на маєток київського підкоморія Самійла Горностая, а він у той сам час закрав на її котелянських землях до десяти тисяч копиць хліба. Ще вона начебто зруйнувала укріплений Нехворощівський замок, але тут документи не зовсім ясні. Може, не до кінця зруйнувала. Може, яку прибудову залишила.

От такими методами вдовиця Ружинська повернула собі всі володіння покійного мужа, а тоді вирішила, що їй, як слабкій жінці, придався б надійний супутник життя. Невдовзі вона вийшла заміж за віленського каштеляна Єроніма Ходкевича. А всі її противники дуже скоро пересвідчилися: якщо раніше їх ганяла і грабувала княгиня Ружинська, то тепер те саме чинить «віленська пані».

Що цікаво, двоюрідним братом пані Софії був добре відомий з історії Самійло Лащ, знаний паливода 17-го століття, заслужений баніт. Мало того, що брат, але, можна сказати, вихованець — він виріс при дворі Романа Ружинського під опікою кузини. Як вважається, був співучасником наїзду на Черемошну. Вбившись у колодки, достойно відплатив своїй опікунці, відібравши в неї успадковані від чоловіка маєтки. Здихатися нав’язливого братчика пані Софія зуміла тільки відпродавши колишню Ружинщину Томашу Замойському.

І на завершення

Залишається хіба тільки здогадатися, чому саме Ру(о)жинські були обрані в якості предків Розумовських.

Можливо, справа у легендарній репутації «Богданка» Ружинського, який на той час вже сприймався як один із засновників козацтва — на рівні з Байдою Вишневецьким. При цьому ігнорувалися різноманітні пригоди інших Ружинських — Кирила Остафійовича, його сина й невістки.

Безперечно, дуже придалася та обставина, що Ружинські, після вигасання їх єдиної історичної гілки, загубилися в морі дрібної шляхти. Але, думаю, взяли до уваги також співзвучність прізвищ Рож — Роз (а, може, і наявність Кирила в обох родинах теж піддала цю ідею). Звичайно, ця співзвучність чисто випадкова, тим більше, що Розуми і похідне від них Розумовські — прізвисько, а справжнє їх прізвище, якщо вірити Вікіпедії  — Лемеші. Але добре вже й те, що завдяки цьому відродилася пам’ять про цікавий і прикметний рід ранньомодерної епохи.

 


[1] И. П. Новицкий, «Князья Ружинские».

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.