Книга про батька-9

 

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ З ЮСТИНОЮ

— Тепер, коли ти виросла на гарну й дорослу панночку, можу тобі розповісти про твої перші дитячі роки, — сказала Юстина, коли ми знову зустрінулись по роках.

— Знаєш, Зоїко, часом то було правдиве пекло! Твій батько ставав дуже нервовий, та часто сам собі суперечив. Кажу тобі, часом я була готова все покинути, втекти світ за очі, не видіти ні тебе, ні твого батька. Бо чим більше річей він мені вияснював, тим більше збивав мене з пантелику. Я не знала, як мені робити. Розгублювалася… Часом, по ночах, ти була така немічна, така квола, що зовсім відходила на той світ: оченята завернені, ніжки і ручки зовсім посинілі; та хіба ж, можна назвати ніжками й ручками оті кісточки вкриті поморщеною шкірою? Треба було тебе натирати без кінця! Ціле тільце, твій хребет і животик, завинені у вовну; тато масував груди, а я ніжки, а потім ми тебе обкладали фляшками з гарячою водою, часом клали компреси на хребет… Треба було доглядати ночами, уважати, як ти віддихаєш, і так що дві години ми були на зміну… Я ніколи не думала, що ти вийдеш з тих чираків, великих, як горіхи!

— Але його правда, — продовжувала вона. — Він був справді чудовий доктор! Та бувало, що й він говорив не те… От, пригадую, як твій батько толкував мені на розум: «Юстино, — казав він, — не треба, щоб ти спала в Зойчиній кімнаті, коли направду не конечно! Щоб ти не забирала їй оті манюсінькі бульки, що літають в повітрі; він їх називав кисеньом чи щось таке…» Я його слухала, бо як інакше? Що ж, коли на другий день він говорив інше: ніби то я заношу до тебе в кімнату якусь-то іншу язву, дрібнішу за порох, яку він називав мікробами. Тож я зрозуміла, не можна було від тебе нічого забирати та й нічого приносити, то я стала як дурна, зовсім нічого не розуміла! Твій тато казав: «Вона така мала та животинка, що голим оком не взріеш! Тоді як узнати, що я тобі відбираю, а що приношу?

— А потім єґомосьць заборонили, та й строго, вертатися вечером до моєї хати, та й так, я не виділа моїх дітей більше, як два рази на неділю. А коли рано приходила до вас, треба було міняти дочиста всю одіж, навіть хустину, та мити руки, лице та й полоскати горло так, ніби я мала яку заразу!.. Ніколи я не виділа, щоби твій тато так занимався твоїми братьми чи сестрами. Він їх лишав самих чи на опіку твоєї мами. Хтось би думав, що другі діти стали йому чужі.

— Одного дня, він казав покласти твоє ліжко посередині кімнати, мовляв, повітря крутиться в колесо і треба, щоб ти була посередині того крутіжу. Та аби ти знала, двері і вікна були все добре закриті, бо я знала, що дитині потрібно тепло. Ти видиш добре, що часом йому голова заверталася, такий мав страх за тебе. Так хотів всьо передвидіти наперед, що дошукувався біди навіть там, де її не було. Часом коло нього я сама тратила розум, бо скажи мені, як повітря може ходити кругом, коли все закрито?

Вона замовкла на хвилину потонула у спогадах…

— Бідна моя Юстино! Я нічого не знала про те все, не могла збагнути тих турбот, яких ти зазнала для мене!..

— Знаєш, Зоїко, треба було жаліти й подивляти твого батька! Воно таки правда…

— Я жалію, Юстино, що залишила тобі такі погані спогади!

Вона глянула на мене довгим поглядом і зніяковіла. кажучи:

— Ти мене питала сказати правду, а то ліпше було мовчати…

— Але ні, Юстино, говори мені ще! Чи не думаєш, що таки завдяки тій передбачливости тата вам вдалось мене вратувати?

— Напевно! Але часом всьо йшло наперекір і отець тратили голову, а я сміялась, хоч і не хотіла…

— Ти смієшся тепер, Юстино, але насправді ти була одна, однісінька, що витривала так довго біля мого батька, та не лише витримала, але тримала добре віжки цілого дому…

— Та знаєш, я робила, що треба було.

— Часто ти робила те, що уважала за потрібне. Чи не так?

— Авжеж…

— І батько часом уступав?

— Мусів, інакше я була б відійшла!

— Ти сама кажеш, Юстино, що він був чудовий!

— Таки так! Біля хворих.

— Я була теж хвора і його дитина…

— Тому я кажу, що з тобою він тратив голову!..

— Було від чого, Юстино! Впертися, втримати життя в тілі, що розкладалося. Чи то не особливе? Та ти, Юстино, здається все лиха на батька!

— Наші молитви були також вперті; знаєш, твоя мама і я, ми молились багато за тебе!

— Знаю, Юстино! Але ти, здається, все маєш жаль до тата. Чому? Чи за те, що він не провадив свого життя на колінах? Йому не стало б часу лікувати і врятувати стільки людей… Знаєш, Юстино, то тяжко робити дві роботи нараз!

— Він мусів бути передусім священником, бо зложив обіт.

— Чи ти думаєш, Юстино, що лікувати хворих, то не є християнське милосердя? А ще й тоді, коли хворі діставали теж даром ліки! Знаєш, лікар теж складає присягу.

— Перед ким?

— Перед людьми та трохи теж перед Богом, бо всі ми носимо в нас частинку Бога…

Юстина знову збентежилась.

— Ти мусіла б бути адвокатом, Зоїка, але мені казали, що ти хочеш бути артисткою в театрі.

— Я хотіла б, Юстино, бути адвокатом мого тата перед тобою!

— Та що я, Зоїко, мої дні почислені…

— Мої теж, Юстино, але ти зробила багато добра на землі!.

— Хай Господь простить, коли я прогрішила… Вона здавалось, немов заховалася тепер за своєю сповідальницею.

— Мій батько теж зробив багато добра на тій землі, правда, Юстино?

Вона змовчала. Може, я пішла задалеко? Вона не виділа добре моєї вдячности, бо я не хвалила її беззастережно… Я теж відкрила, що тепер Юстина подобала трохи на мого батька; була така ж вперта і, маючи до когось жаль, не вміла його забувати… Я відчула, що треба змінити тему нашої розмови, бо її скрите почуття жалю лежало глибоко в душі і не можна було його от-так відсунути.

— А однак, Юстино, коли я була дитиною, ти мене дуже любила і одна ти давала мені трохи ніжности та передала мені любов до життя просту і пряму.

— Я любила тебе, Зоїка, як свою дитину, дитину чуда!

Я мала таку велику охоту поспитати, чому я її розчарувала, але догадалась сама: артистка, значить та, що в ніщо не вірить і показує на сцені свої ноги. Мимоволі я закрила очі, щоб не видіти більше її стягнених рис лиця, її сильно затиснених уст.

— Що сталось з твоїми дітьми, Юстино?

— Вони мають вже свої діти, й мої онуки до них подібні.

— Чи всі вони здорові?

— Всі, лиш одне не перенесло життя…

— Бідна Юстино! То твій син?

— Ні, мій улюблений внук.

Я поклала мою руку на її холодну і байдужу… Я стала, мабуть, для неї чужою. «Коли б мій батько був тут», — подумала я, але нічого не сказала. А теж я думала про її молитви, може, невислухані… Вона відгадала мої думки, бо, вп’яливши свої очі в мої, спитала:

— Чи ти молишся часом, Зоїко?

— Все, Юстино! — відповіла я. Може, в кожній хвилині мого життя.

У відповідь, вона тільки мовчки похитала головою, Мабуть, не була переконана. Щось заломилось між нами… Її уста затиснулись ще більше болісно і вона проковтувала гіркоту. Чи була свідома свого правдивого засуду? Вона була б взірцевою монахинею, а може, й настоятелькою, змушуючи нас всіх клячати. Такий образ світу став її одиноким ідеалом.

Чи справді вона відчувала, що служила злій справі, що помилилася, дозволяючи себе оманути. Як розвіяти в ній оте почуття, що вона втратила найкращу частину життя? Була мала надія, щоб я могла відновити з нею контакт.

Однак у моїх спогадах я бачила її все активною, боєвою, поборючою перешкоди. Енергійна хазяйка, що вміла володіти своїм господарством і теж собою. Пасивність, спричинена віком, зробила з неї побожну жінку. Тепер я відчула, що вже час розійтися, щоб не роз’ятрювати наших спогадів в минуле.

Ось та жінка, що колись обдаровувала мене своєю, трохи твердою ніжністю і вчила мене любови до життя, тепер мені їх відбирала, втративши довір’я. Я догадувалась, що вона мала теж жаль до мого батька так, наче, б всі хрести світу не були на себе подібні!

— Ти не вмієш більше поступатися, Юстино, та старітися спокійно, без того, щоб не бурити все на своїй дорозі. Ніщо не може вгамувати твого болю, навіть наближення смерти!

— Він був навіженою людиною…

— Навіженою чим?

— Ідеями чужими Богу…

Її була правда. Мій батько належав тільки своїм ідеям…

 

 

МІЙ БАТЬКО — МОЇ З НИМ РОЗМОВИ.

18 -6 -1966

Мій батько помер незнаний нікому і майже нікому невідомий. Дуже гордий, але дуже людяний, зустрічав багато ненависти, важкий для співжиття і тому часто його недолюблювали.

Я його вірна донька, створена на його образ. Чи хочу чи ні, чи явно-славно, а може приховано, нестиму в собі його душу від колиски, аж до тої другої закритої скрині, якою буде моя труна.

Чи хочу чи ні, я залишуся як і він, повна здібностей, повна героїзму, повна хисту, але незлюблена, часто зненавиджена і нездібна до співжиття.

А однак те, що я шукаю більше від тридцяти літ, — це дорога покірливости, яка розпочалася величезною посвятою, — ампутацією, — резигнуючи з писання і з кожної іншої форми «внутрішнього» вислову.

Від того часу я себе примушувала до занять найбільш покірливих, до занять найприземніших, часто упокорюючих бо бажала зменшити в мені процент гордости, а головно зовсім зірвати з усіма аспіраціями інтеллектуальними, розумовими, з якою будь спробою до успіху і авреолі слави.

Залишилася тільки можливість одної слави, а саме тої, яка прийшла б з моєї цілковитої переміни. І це я здобула в повному.

Ось своєрідний успіх. Я хотіла рівно ж, пропонувати мій скромний досвід в тій ділянці другим, але воно вимагало не тільки зовсім розкрити себе перед другими, але теж розкрити частину мого окруження, що я відкладала з дня на день вагаючись і запитуючи себе, чи маю на те право?

Тепер, коли мої діти доказали мені стільки разів, і за абеткою, що вони не бажають нічого іншого, як тільки цілковитого і повного звільнення від мене, бо я стала для них майже незручною, очевидно, тепер я менше зв’язана супроти них і їх власне освободження спричинилося теж до мойого.

Я довідалась теж від моїх дітей, що посвятила їм забагато і вони були б краще почувалися без того, принаймні морально; то відкриття принесло мені скоріше полекшу.

Ось ще одної ілюзії менше. Менше буду їх мати, блище стоятиму до правди!

Якою допоміжною і корисною є відповідь пані Бенін. Вона каже:

— Чи я не думаю наскільки моя гордість і моя «манірність» є ненависна і несполучна з пересічним і злобним між нами кажучи думанням читача жіночого журналу «Ель».

Я знаю сама віддавна, наскільки для тих що нездібні до героїзму той останній є денервуючий і осоружний, а ще головно тоді, коли він правдивий, а не видуманий.

Але говорити про себе відкрито, не стараючись зручно приховати хиби, є недоподумання в літературному світі; то може случитися ще між психіятрами і ще тоді, коли вони чесні і більш цікаві, щоби довідатися, як твердити.

Як воно не було б, якщо б я мала надіятись, що мої розповіді будуть надруковані, — треба буде мені зложити іншу душу, — бо я маю досить терпіння з моєю…

А як я стерплю її нереальну і сформовану на зразок і смак других? Тоді я волію зберегти її неспівживучу, горду, але творчу, як переповнену почестями, але мені неприналежну.

 

**

*

Мій батько теж казав:

— Одного дня я спишу все те, що збирав ціле життя. Все що знаю. Зроблю це трохи пізніше, після найконечнішого. Обіцюю тобі, Зоїка!

Закінчилось тим, що він залишив кілька лікарських рецепт, бо ввесь час були невідкладні заняття. А, може, він думав писати аж тоді, коли вже не зможе ходити?.. Проте, він ходив аж до кінця своєї дороги, простягаючи все свою сильну руку найслабшим.

Часто люди насміхалися… Мав він дві судові розправи за те, що лікував даром і що робив конкуренцію аптекарям. Від нього рідко відходили хворі без ліків і часто, а, може, й все, він давав їх даром.

Мій батько теж був розтратник. Він присвятив хворим своє життя, не очікуючи ніякої вдячности, крім моєї, яку я ношу в серці з пекучим жалем, що не зрозуміла його скоріше і не зуміла послужитися краще його досвідом.

Я теж вважала себе невразливою і вірила, аж до народження мого найстаршого сина, що можу вистачити сама собі. Тільки тоді я зрозуміла, як мало я знаю. Але то зовсім інша історія…

Від того часу я теж, як і мій батько, почала нагромаджувати знання; сортувати, сприймаючи одне, відкидаючи друге, змінюючи третє. Почала шукати, збирати, зглиблювати.

Насправді, зовсім немудро я розпочинала те, що мій батько вже зробив, але розпочинала з меншою силою: в нього ж був великий досвід і знання, тоді коли я імпровізувала.

Яка витрата часу і який жаль! Головне жаль ствердити, що кожна дитина починає від початку те ж саме, що вона називає незалежністю або летом на власних крилах.

Який жаль, що я теж, у свою чергу, не могла передати ту дрібку знання і не могла здобути довір’я моїх синів.

То шалене і безглузде коло божевільних спинює скорий розвиток. Але хто його знає, може, воно конечне, щоби поступ не випередив надто розвиток свідомости.

Коли подумаю, що то наші діти платять за це і вони служать для досвіду, то мене лякає. Що робити? Боротись проти них? Примушувати? Нічого не здобудеш без довір’я. Як його здобути? Переконувати, благати чи погрожувати? Я вже тим втомилась і готова здатись. Відчуваю, що це боягузтво.

Як опанувати мою втому? Як наказати мовчати викидам сумління за те, що я не сповнила свого обов’язку. Бо ж ідеться про мого внука, і ще краще, про внука мого чоловіка. Покинути його і залишити на власну судьбу?

 

**

*

Я все думаю про моє рішення: мій батько, що живе в мені, не може померти. Його ідеї, а вони і мої ж, повинні пережити нас. Скажім собі, що наші оба існування амбітні і просяклі оригінальністю, а, може, дивовижні, все ж правдиві і вкажуть шлях для думання чи психічного відчуття, яким не треба йти.

Мимо всієї моєї відрази показатися зовсім нагою, прикликаючи ціле покоління наших померлих і від-копуючи їх існування, я це зроблю, надіючись заощадити розчарування для тих, що прийдуть по мені.

 

 

ОБРАЗКИ І ВІЗІЇ

Толстой — хто його ще читає? Хто оплескує ще ту людину, якої образ так глибоко вразив моє серце у дванадцять літ (увага, у дванадцять літ мій розум мав 18)…

Він був ввесь білий, ввесь у білому, — сільський сіяч. Після прочитання його книжки, в уяві я продовжую ґрав’юру — широким рухом сівача.

В дійсності він засівав впродовж цілого свого життя і дав нам живучий примір: покинувши суспільну еліту, розкіш і пишноту, виїхав на село, щоби писати і сіяти живе зерно.

Від тої хвилини, я собі теж казала: Буду сіяти теж, і сіяти ідеї. Від чого почати? Яке мені вибрати зерно? Яку тему порушити і на який ґрунт її сіяти?

На всякий случай, треба реалізувати мою думку, отже: мітинґи, комуністична активність, — «допоможіть нам вам помогти…»

Перехід за Збруч змінив все. Мій батько лікував мене на віддаль. Хвора, я відкрила з жахом теж його недугу, — трудність жити. Його драма: зле дібране подружжя, — мої батьки. Йому треба було іншої жінки.

Коли я ходила з батьком на проходи, часто виділа, як він схилявся над рослинами, виривав з корінням, кидав до своєї торби і пізніше закопував в землю. Правда, я виділа часто, як він збирав рослини для лікування своїх хворих, але тим разом він їх збирав, щоби закопати. Яка була його таємниця?

Щоби знищити лихе зерно, яке скоріше розмножувалося як добре, в тій самій землі; воно здавалось, було більше відпорне, заглушувало і нищило корисні рослини.

Образ того шкідливого зерна мене переслідував. Я думала, коли і я походжу із зле дібраного подружжя, мушу теж, з конечности, стати тим невидним паразитом.

Батько був скупий на пояснення; він мусів теж зрозуміти, що слова є часто тільки половою або кінцем радости, залежно від випадку.

Тільки пізніше я зрозуміла, що не так треба поборювати думку, як річ саму в собі. Треба знищити мале зерно, що паде в землю добру чи злу, під дощем чи в час посухи.

Після моїх досвідів, при розбудженні, коли мене опанувало почуття невгамованої ранньої почуттєвости я зрозуміла теж, як мало може розум над тілом, коли воно опановане тим чуттям.

Безсила його перебороти чи придушити, я вирішила не виходити заміж і не мати дітей, вирощених з такого поганого зерна.

Я думала про медицину.

Але тепер батько принижений у своїй лікарській практиці, коли його «попросили» не займатись більше хворими, — а були їх тисячі, — боявся скандалу і процесу та не мав засобів запевнити мені студії. Він думав теж, що жінка в медицині, не може бути лікарем-акушером, бо хворі все воліють лікаря-мущину з позитивним думанням.

Отже, не могучи ні вийти заміж, ні стати лікарем я шукала для себе інших доріг.

 

 

ЗЕМСЬКЕ ЧИСТИЛИЩЕ

12 -11 -69

Мій батько йшов межею свого поля на схилі горба! Земля була бідна, камениста, розмита і розорана. Наближалась весна.

Він держався дуже просто, не сповільнював своїх твердих рішучих кроків, а однак я відчувала в них дивну втому. Про що могла думати та людина з мовчазним обличчям і затисненими устами з допитливим і твердим поглядом?

Я ішла за ним, як його тінь або як його пес, хоч він мене не запросив на свій ранній прохід.

Здавалось, він зовсім не звертав жодної уваги на мою присутність, так начеб я зовсім не існувала в його житті. А проте я була його вратована хвора, і під час моєї довгої недуги він був такий уважливий при лікуванні, майже часом теж ніжний.

Дійшовши на вершок, горба він повернув направо, де кінчилася стежка і починалися свіжо зорані поля. В мене не було чобіт і я не могла іти за ним болотнистою землею, куди напевно він зміряв продовжувати свій прохід.

— Тату, я хотіла би говорити з вами.

В мене було таке гаряче бажання поспитати перше в нього, про що він думає. Але мені не стало відваги. Та треба було подумати про мої запити.

Він повернувся до мене дуже повільно, що не було в його звичці.

— То тому ти вийшла з своєї кімнати в такий холодний ранок?

Я відчула, що провинилася, бо не послухала його.

— Тату, я хотіла говорити з вами на самоті.

— Ти думаєш, що двері мають вуха? Можливо. Правда, в полі краще віддихається… Тільки вітер шумить… Ти хотіла мені щось сказати?

— … що я чуюсь вже краще, тату!

— Я ще того не запримітив!

— Правда, тату! Так як вітер у полі, так у мені вже бушує бажання щось робити. Я хотіла би вчитися і працювати.

— Бачу, що тобі справді краще! Що ти хотіла б робити? Піти до школи? Його правим лицем пройшов легкий дрож. Піти до міста?

— Мені все одно! Можу працювати тут з учителем!

— Він дурний і знає менше, чим ти!

— Але ж я нічого не знаю, тату!

— То теж значить вже щось знати!

— Я хотіла б знати більше!

— Кожного дня ти вчишся пізнавати вартість нової рослини і читати на лицях хворих, що терплять…

— Щоби стати сільським знахором без знання, без дипльому?

— Знаєш, дипльоми то є хвіртка до палати; яка рівночасно обмежує і відгороджує.

Запала мовчанка. Мій батько не був згідний з моїми плянами. Я пізнала добре той стан «закритих дверей»…

— Тату, так між нами, я не маю нервової відпорности, вашої відпорности для того звання. Ви це добре знаєте!

Так, очевидно, він мусів про те знати, бо то він вирятував мене від менінгіту, який треба було оперувати і після якого були наслідки недостачі легенів.

— Що ж ти хочеш робити?

— Щонебудь. Напочаток може хоч навчитися нашої мови. Я навіть не знаю добре писати…

На горизонті повільно підносилося з туману бліде сонце.

— Наша мова не послужить тобі багато!

— Все таки, щоб її знати!

— Очевидно, але треба вчитися польської теж. То офіційна мова, буде потрібна.

— Може, я зможу вчитись обі нараз?

— Я подумаю. Чи ти говорила про це з мамою?

— Ні, тату! З ніким. З тіткою теж ні.

— Я подумаю, але місто багато коштує… Я хотів би купити другу корову, щоби мати наш власний сир. Ми його не виділи від місяців.

— І я буду доїти їх, обі корови!

— Ні, то завчасно вставати для тебе! А потім я заложу загороду і зроблю на нашім полі сіножать. Воно не дає вже досить збіжжя.

 

**

*

Дома вишивали. Одна вишивальниця — кінець рукава, друга кінчала ковнір сорочки для Мірка на Різдво.

То зіритувало батька. — Нагло, всі забули про корови.

— Чиста маскарада! — сказав він поденервований.

— Тату, то ж гарно, вишивання! А коли вишивають, то дівчата співають,

— Ходи зі мною! — сказав батько.

Ми пішли в село, під вікно одної вдови.

Вона шила під вікном, стараючись позшивати докупи полатану вже одіж сина. Сльози капали на її захололі зі зимна руки. А син спав скулений під дрантивою периною.

— Дивись, вона вишиває своїми гіркими сльозами! Кожна сльоза, то також прозрачний і мокрий хрестик. Не все вишивають, співаючи…

 

 

Я І МІЙ БАТЬКО

12 -9 -1969 «Баґателя»

Земля напучнявіла весною. В городі Баґателі глухонімий, майже велетень, розсипав під кущі рож порошок кольору охри. Його запах був ще сильніший від запаху свіжої землі.

Я усміхнулася до велетня, і він відповів мені приязним рухом руки. Ми зналися вже віддавна, проте лише сьогодні я зібралася на відвагу кажучи:

— Що ж ці рожі не мають права дістати чорну землю?

З радости велетень забелькотів щось незрозуміле, майже заговорив. Його лице прояснилося і він витягнув з кишені школярську табличку.

Робітник, що був з ним, молодий альжірець, гукнув:

— Той тип глухонімий!

— Добре знаю, пощо так кричати. Глухонімий читає добре з наших уст!

Але велетень був справжнім велетнем і не образився, а написав на табличці кілька рядків.

Він зловив мене у пастку, бо я була без окулярів. Але ще один раз мене супроводило чудо. Я могла читати голим оком: «Рожі потребують того жовтого порошку. Той погній запобігає пізніше не хворіти галузкам, коли вони вже вкриті листям»

Він написав те все без одного ортографічного блуду. Альжірець встрянув в нашу писану розмову і докинув, що велетень має 28 років, він бретонець з Бель-іль, знається на рожах і…

Я відповіла на табличці, що мій острів — то Ноар-мутьє і що на Бель-іль я збирала їстивні черепашки, грубі, як грушки.

«Як дитячий кулачок», — відповів він мені.

— Він дуже любить розмову на табличці, — пояснив Альжірець.

Інший, старий огородник наблизився до нас, схилився над табличкою і сказав: — Вона мене знає, я походжу з двох Севр, але я жив довго в Анже. Табличка є теж добра.

Небеса! Скільки можна навчитися в розмові з простими людьми, під дружнім поглядом весняного сонця.

Тепер велетень здавався збентежений тою не-потрібною балачкою. Він хотів говорити зі мною про Бель-іль і кущі рож. Я написала йому, що повернуся, і він дуже приязно усміхнувся. Я показала йому важку олив’яну хмару, що бігла небом, показала на голову, і він зрозумів, що я мушу відійти.

Альжірець подав мені свою широку руку, а старий сказав:

— Хай живе фуенський ліс! — він був теж бретонець.

Я відійшла, заглиблена в думках про мого батька, іншого велетня, теж глухонімого, бо життя зробило його мовчазним, і добровільно він став глухим.

 

**

*

Мій батько, він теж міряв землю своїми довгими кроками. Він ішов енергійною ходою по своїх полях, які ніколи йому не належали, а які він один вмів любити і дорожив ними.

Ціла земля належала йому, йому, що прийшов навіть не знати добре звідки… Він покинув життя глухонімим, тому що хотів для людини іншої долі. Про неї він мені часто говорив.

Як я хотіла б, тату, піти тою самою тернистою і незнаною мені досі дорогою, все вперед видовженим і певним кроком, який, здавалося, вимірював вічність.

. Тату!.. То правда, що часто ти розповідав мені божевільні для мене речі, коли подумати, що мене хотіли виховувати в заведенні для «благородних»…

Пригадую, як я терпіла за тебе, коли одного дня ти мені сказав, що зад одної жінки був брудніший чим у суки, і щоб я пам’ятала, що треба митися. Ти сам любив воду, бо так часто мені про неї говорив, і хоч як я люблю музику, то таки волію спів криштального потічка…

Скільки часу я потребувала, щоби тебе зрозуміти! Забагато часу! Але тепер я віддам те, що тобі винна, твоїй пам’яті потойбіч гробу, і то основне. Ніщо інше не є важним. Я не можу належати нікому лише тобі, і втратила сорок років, шукаючи джерела поза тобою.

«Пощо та непотрібна мандрівка?» — сама себе запитую. Я не завдячую чудові те, що ти мені передав. Я не народжена з Генерації, що прийшла спонтанно. Ні, теж не можу думати, що тебе перевищаю, бо ти сам був тільки вислідом численних випадків, чи дивної координації, яка виходить далеко поза можливості людської спроможности чи волі.

Ти повинен був мене того навчити з моєю молитвою, я була б втратила менше часу. Ти повинен був клякнути біля мене і сказати: «Дивись вниз, бо небо дасть тобі лише мрії та ілюзії. І ти загубишся.»

Ти, що так часто змушував долю, щоби залишила мені життя, повинен був занурити лянцету в середину мого серця і витягнути все, що піднесене, фантазійне і уявне, що переплутувало мої стежки.

Ти повинен був, тату, змусити мій ум до дії, так як ти змушував моє життя продовжуватись. Але ти був надто занятий твоїм власним змагом.

Розгублювався в своїх химерах і став глухим через те, що ніхто тебе не слухав. Ти повинен був вплинути на мою долю.

Чи ми все мусимо жити через нашу гордість, запізнені на одну ґенерацію, на манівцях? Чи ми мусимо все вмирати оглухлі, на марґінесі нашої правдивої дороги, і все не сповнивши нашого призначення?

Під зморшками твоєї висушеної шкіри ти забрав із собою мудрість більшу, як на одне століття, ти, що помер глухонімий. Ти, що смирився, бо відважився спробувати, відважився наблизитися до «надлюдини».

Дорого заплатив ти, тату, за той шляхетний профіль голови мого діда по стороні мами. Моя мама, з якою ти одружився, була з кореня забороненного скромному походженню твоїх босих ніг, що напевно прийшли з манґальських гір…

 

**

*

Ми находились з батьком в глибокій долині. Він розказував: колись тут лежало село, але чомусь всі його мешканці або хворіли, або помирали передчасно.

І саме тут, в малому потічку, що біг від ріки, батько розкрив таємницю їх існування — цінні розкопки, різні металі, навіть коштовні, що прибирали фіялковий кольор. Злий, — як казав батько.

Він післав повідомлення до Академії Наук, та воно залишилось у «вічному завішенні». Очевидно, в цілому світі займались іншими справами, приготовляли війну, щоб відвернути увагу людей від смерти. То найкращий засіб.

Як не дивно, що почуття пошани для речей і предметів, зроблених людськими руками я завдячую батькові. Йому теж завдячую то ненависне відновлю-вання предметів, якому я присвячую стільки часу.

* *

*

Тату, я ще вдячна тобі за те, що ти навчив мене розуміти недостачі світу почерез мої власні. Воно чи не одинокий спосіб, щоб піднестися і бути приміром для інших. Однак воно часто виснажуюче.

**

*

Пригадуєш, тату? Ми були ще малі, то було під час вакацій, коли одного дня моїм братам доручили не дуже-то приємну роботу: тріпати на подвір’ї килими. Завдання нецікаве для хлопців.

Вони взялися до того серйозно та, витріпавши два килими, скоро відчули потребу якоїсь зміни. Саме одна з моїх сестер кинула на килим, який вони тріпали, порожню коробку. Вона підлітала високо в повітр’я і, впавши на килим, підлітала ще вище й вище, спадаючи часом на голови хлопців або когось з нас.

То було таке непередбачене і веселе, що ми всі забавлялись нестямно. Ти вийшов з твоєї канцелярії і, здавалось, наш сміх тебе дратував, але праця все одно виконувалась. Яке зло ти бачив в тому?

Батько мовчав.

— Ти говорив нам про серйозність праці, якою вона не була б, про свідомість обов’язку, про зрілість. Чи ти не думав про вік тих хлопчиськів на вакаціях? Вони ж однаково добре працювали, сміючись. Чому ти, як лікар, не розумів їх, не зійшов до їх віку, що ледве торкався юнацтва?

— Ти говориш, як стара! — запримітив тато.

— Знаю, тату! Але ти ще краще знаєш, що я не мала дитинства, що життя кинуло мене скоро в круг старших, а війна в жахіття, в боротьбу за щоденне. Чи ти не був перший, що вкладав мені в голову поняття, які не пасували до мого віку? Знаю, ти робив це для мого добра на те, як ти казав, щоб я допомогла тобі помогти мені самій… Я постаріла з конечности. Чи треба мені про це нагадувати і судити?

Тепер батько, у свою чергу, почувся осудженим і замовк. Я знала, більше нічого не треба було докинути. Я ішла біля нього, і він змінив крок так, наче б поспішав висмикнутися з пастки… Без слова, ми зайшли домів…

І в тій хвилині я обожала його за те, що він зумів слухати свою дитину. Він самітник, який ніколи не слухав нікого, крім своєї власної волі, готовий нічому й нікому не уступати у своїй непорушності…

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.