Книга про батька-8

 

 «Може, вона хвора?» — запитувала я себе і пішла зараз помацати її ніс, чи не горячий; але він був, як звичайно, холодний. Вона виявляла ввесь час той же неспокій; найменший звук насторожував її вуха і вона надслухувала дуже уважно, навіть далекі звуки. Цього ранку вона почула перші гарматні постріли на заході і пильно надслухувала, звідки вони летять.

Тепер мені було її справді жаль, та найбільш була мені прикра заввага мами, що Галушка — очевидний боягуз. Правда, що ніякий пес не ховається так, як вона, без очевидної причини, тому я дуже хотіла відкрити мотиви її дивної поведінки. Я навіть воліла б її бачити хворою з гарячим і сухим носом, бо тоді можна було б виправдати її слабість. Але справді я не могла нічого, таки нічого, найти! Вона віддихала нормально, їла і пила все, що я їй приносила. Тепер мені було ясно, що вона боялася, і я почала навіть жаліти, що взяла її до міста, де вона зовсім не подобала на сільську відважну собачку. Звідки могла її принести Юстина? А може, вона принесла її з міста?

Все те було дивне, і мама казала правду, що Галушка зовсім не подібна на Боруна, що був незвичайною собакою. Бідний Борун! Він теж далеко, щоб мене потішити! Але я думаю про тебе, мій вірний приятелю, бачиш, не забула!

Мама почала турбуватися довшою неприсутністю хлопців, головно тому, що гарматні постріли, ставали щораз то виразніші, щораз то ближчі. Часом навіть було чути подвійні: одні далекі, другі сильніші, або два постріли рівночасно, але не в тому самому місці. Це робило дивне враження, і мені здавалось, що я чула звуки дзвонів близьких, а рівночасно далеких.

Я все ще сиділа на землі біля канапи, коли нагло Галушка зірвалася і скочила в коридор до входових дверей. По виразі її очей було видно, що вона очікує когось, а я зрозуміла, що вона пізнала кроки моїх братів.

— Заспокійтесь, мамо! То напевно повертаються хлопці, бо Галушка пізнала їх кроки, — сказала я вдоволена, що, може, хоч за те мама її похвалить.

Тепер мама залишила все і теж вийшла у коридор, щоб переконатися, чи собачка нас правильно попередила. Кроки наближалися, і ми почули стукіт у двері. Я підбігла, щоб переконатися чи нічого не трапилось, бо поспіх Галушки був дуже дивний.

Я пізнала спосіб стукання у двері Ярка і розкрила їх наостіж. Та заки ще мої брати увійшли, обтяжені різними харчами, Галушка встигла перебігти поріг і кинулась у сходову клітку з таким поспіхом, наче б дім горів.

Хлопці увійшли дуже оживлені та вигукнули:

— Але ж новини!

Я стояла на сходах, не знаючи що робити: бігти за Галушкою, чи піти слухати новин з міста.

До мене долітали їх оживлені голоси, що перепліталися або старалися один перебігти одного, підносячи голос. Ні, таки годі було стримати цікавість, і я, залишивши відхилені двері, повернулася скоро до їдальні. Тепер вияснював Ярко:

— Говорять ще, що австрійська армія тікає через надломаний фронт і що місто здасться без бою. Вже нема поліції, тому такий хаос у місті. Коли б ви тільки виділи! Справжній грабунок! Юрба все ламає: двері і вікна магазинів, кожен бере, що завгодно. Навіть були такі, що прийшли з тачками, на які ладували різне добро! Цілі звої матерії, мішки цукру й муки! Інші брали, що знайшли, на плечі й відходили. Потім формувалися інші гурти, розбивали двері магазинів, били вікна й вся та розбещена юрба робила враження грабіжників і злодіїв, що тільки вийшли з криміналу… Але то були звичайні люди з вулиці; між ними теж жінки, школярі, а навіть діти, а теж пані в капелюках! Мені здається, що жінки були найбільш хапливі й найвідважніші! Вони не боялись жодних перешкод, кидались на двері, забезпечені залізною сіткою, та вміли їх відкрити. То було незвичайне видовище! Дивлячись на це, ми дивувалися, чому жінок не посилають на фронт! — заключив Ярко.

— Ти називаєш це відвагою? — перебила мама. — Розбивати двері магазинів і розкрадати чуже добро, а ще тоді, коли немає кому його захищати та власне нема ніякої небезпеки? Добра відвага. Нічого й казати!..

— Це все таки вимагає відваги, мамо, бо був деякий риск; жінок мало не задушили, деякі були зранені, навіть одна досить поважно: зломана сітка зранила їй рам’я і кров текла здовж вулиці. Думаєте, що це спинило її запал? Зовсім ні! Ледве перев’язали їй рам’я таки її фартушком, вона зараз кинулась до розбитого магазину, щоб винести свою частку…

— І ви провели ввесь час, оглядаючи те все?

— А що ти робила б, мамо? Хіба що воліла б, щоб ми ламали вікна, — зажартував Ярко.

— Але вас могли там роздушити або зранити!

— Ми були дуже обережні та трималися збоку, де не було магазинів, і слідкували, чи надійде поліція, але вона не прийшла. Думаю, що коли вона ще є, то напевно занята в центрі міста, де, як кажуть, був справжній погром магазинів: хутра, годинники та перфуми валялися на вулиці і по них топтали, — докинув Ярко.

— Але де ви закупили ті всі харчі, — спитала мама, показуючи на вщерть наповнені сітки.

Ярко не відповів нічого, тільки поглядом повів у сторону Мірка, який стояв ще більше мовчазний, як звичайно.

— Скажи, Мірку, — спитала мама тихим голосом, немов боячись відповіді.

— Спитайте в Ярка, він краще знає, — відповів Мірко.

Мама подивилась довгим і допитливим поглядом на Ярка, що стояв непорушний і розгублений, наче попав у власну пастку, а тепер було запізно щоб з неї вимотатись; він розповів забагато, щоб могти тепер щонебудь збрехати.

— Той кошик заповнений закупами, які ми зробили в малому магазині, знаєш, до нього сходиться вниз, у нашій дільниці. Та ми зробили дурницю, закуповуючи ті харчі й продукти, які, дві вулиці далі, валялися по землі і всі по них ходили. Я справді не видів в тому нічого злого, щоб позбирати те, що валялося на землі, і всі топтали, — докинув Ярко поглянувши хитро на брата.

— Ви збирали крадені речі? — спитала мама, дуже спокійним голосом, в якому не проявлялось жодного докору і знервовання. Вона була спокійніша, як звичайно…

— Не треба переборщувати, мамо! Тож не були вже крадені речі, а ті, що їх викинули й по них топтала розбещена юрба, що бігла по нові скарби! У тих кошиках нема нічого іншого, як харчі для нас, — докинув Ярко.

— Харчі, які ви збирали на вулиці, як жебраки, — промовила мама. — Мабудь, я воліла б, щоб ви ті харчі вкрали, бо тоді ви хоч мали б відповідальність за ваш поступок, але збирати те, що другі покрали, то справді негідно, — сказала вона зломаним голосом.

— Але ж мамо, ми потребували тих харчів і були б їх купили, коли б хтось продав, — відповів Ярко роздратованим голосом. — Ми справді потребували цукру!

— Що до мене, — відповіла мама, — то я волію їсти цілий тиждень сухі бараболі, навіть цілий рік, як збирати то мізерне, накрадене добро!

Ярко нічого не відповів, тільки відвернувся від нас, та я запримітила, що його погляд заступили сльози…

Мама звернулась до Мірка, кажучи:

— Прошу тебе, збери те все і занеси куди хочеш, щоб тільки я не мала перед очима!

Тепер Ярко, навіть не стараючись скрити своїх сліз, повернувся до мами заломаним голосом:

— Таж я це для вас зробив, мамо. Ви не знаєте, з яким завзяттям і радістю я ніс ті кошики, повні харчів для цілої родини. Я біг додому втішений, що побачу ваше врадуване лице, що хоч на кілька днів ми будемо забезпечені. Почути від вас ті докори то справді несправедливо, бо я нічого не вкрав, ні не зробив ніякого проступку! А коли ви вважаєте, що то боягузтво збирати окрушки, які падуть під бенкетний стіл, то я це зробив таки для вас і зовсім того не соромлюсь, — закінчив він, — не стримуючись тепер ні від сліз, ні від вияву свого почуття бунту, після чого він повернувся і вийшов.

В кімнаті залягла тиша, важча, як його слова. Я не знала, кого боронити, кого оправдувати… Я стояла перед двома різними правдами і, можливо, обі вони були правильні: мамина виблискувала синім кольором сталі, і Яркова, що наповнювала моє серце гарячою щедрістю… Котру з них вибрати?

Мої роздумування перебив голос Леська:

— Вибачте, пані добродійко, що висловлю мою скромну думку, але мені видається, що наміри Ярка були найшляхетніші в світі.

— Не сумніваюсь в його шляхетних намірах, — відповіла мама, — але сама шляхетність пізнається в убожестві. Зрештою, мені крається серце, що я спричинила його плач. Він такий гордий, Ярко! Але що ж я можу? Мені дуже прикре його терпіння…

Я кинулась до мами:

— Мамо! Ходім разом його потішити, ходім скоро, заки не буде пізно, заки не висохнуть його сльози…

— Іди сама, Зоїка! Ти краще найдеш потрібні слова, бо я не можу того зробити. Мушу захищати його перед ним самим і ніяк не можу сприяти таким слабощам. У жодному випадку!

Я стояла розгублена посеред кімнати і теж відчувала, що може, вже не найду потрібних слів. Чим більше я роздумувала, тим менше було у мене рішучости піти і закинути йому рамена довкруги шиї… «Можливо, що такий мій жест більше його здивує, як потішить.» — роздумувала я, не рухаючись.

Нагло Марійка, яка ввесь час стояла приліплена до вікна, оглядаючи порожню вулицю, повернулася до нас і без слова вийшла з їдальні, прямуючи до кімнати хлопців, куди заховався Ярко.

Мама провела її своїм поглядом, що здавався менше стурбований, але сумний.

Після виходу Марійки та її нареченого, Мірко спитав:

— А що ж зробити з тими всіми харчами?

— Викинь їх! — сказала мама.

— Ні, мамо, — вставилась Оля. — Це надто жорстоко й непотрібно. Є заголоджені родини, без хліба…

— В тій хвилині, більшість тих родин не потребує нашої милостині, бо вони займаються грабунком, — відповіла мама, — а ніяка чесна родина не прийме тих харчів.

— Можливо, коли буде знати звідки вони, але напевно прийме, коли нічого не сказати…

— Роби, як знаєш, Олю! Можливо, твоя правда, але не питай в мене більше нічого!

— Занеси це до комори, Мірку, пізніше ми побачимо кому післати, — сказала Оля, розсудлива, як завжди.

— А ті кошики з нашими закупами теж туди? — спитав Мірко.

— Ні, занеси на кухню, я займусь сама, — докинула мама, піднявшись з місця.

Так, начеб хтось відкрив вікно надвір, всі ми відітхнули з полегшою, бо питання було розв’язане. На майбутнє ніхто з нас не сміє рухати речей, які нам не належать.

Нагло я пригадала, що Галушка надворі, і скрикнула переляканим голосом:

— Вона ще не повернулася!

— Хто не повернувся? — спитала мама.

— Галушка! Де ж вона могла дітись, мамо? Може, загубилася?

— Не тривожся, голубко! — відповіла мама. — Ніякий пес не загубиться, коли не хоче. А коли вона так захотіла, ти не вдієш нічого.

— Як то так, мамочко?

— Так, дорогенька! Можливо, що вона повернеться вечером, а може, бути що не повернеться зовсім, бо втекла, — сказала мама так, немов би знала краще за мене таємниці Галушки.

— Утекла? — спитала я. — Чого ж їй тікати й куди?

— Що ми можемо знати… Втікти з міста, що без охорони, без опіки, віддане хаосові…

— Ну, неможливо, мамо, щоб вона пішла отак сама, без мене!

— У звірини, що така боязлива й перелякана, як вона була останніми днями, все можливе…

— Коли вона справді так зробила, то я не хочу більше її видіти! Навіть не буду жаліти за нею, — скрикнула я. — Та все таки я певна що вона повернеться!

— Можливо, — відповіла мама, встаючи з крісла й витираючи стіл своїм фартушком.

Нагло цілим домом сколихнув зовсім близький вибух, аж вікна задрижали. Здивовані чи скоріше заскочені тим, ми залишились непорушно на своїх місцях, лише наші погляди перестрілювалися, і всі дивились на маму.

— Всі до пивниці! — сказала мама і пішла своїм пливучим кроком до сальону попередити хлопців і Марійку.

Заки зійти до пивниці, я затрималась в передсінку поглянути, чи не побачу Галушки. Я хотіла її закликати й почекати, але мама потягнула мене до сходів. Треба було йти швиденько за мамою, щоб залишити вільний перехід другим мешканцям; вони товпились за нами, накликували одні одних; коридори пивниці були темні, бо ніхто не очікував такої несподіванки.

Лише Оля була передбачлива, бо найшла у своїй кишені сірники й свічки та освітлювала прохід до пивниці. Вона відпровадила нас і вийшла зі свічкою посвітити іншим льокаторам, що бовтались в темноті і поспішали, начеб смерть з косою бігла за ними. Повернувшись до пивниці, Оля сказала:

— Як мало потрібно, щоб нас замітили й оцінили! Досить у потрібну хвилину мати в кишені кусок свічки. Аж дивно, які люди стають милі й уважливі до інших, коли мають хоч малу користь, — докинула вона з усмішкою, яка мені здавалась сумною і гіркою.

Я теж мала охоту так посміхнутись, думаючи про Галушку, яка, можливо, втікла зо страху і покинула мене от-так просто, як злодій!.. Ті сумніви мене так мучили, що я хотіла, щоб мене хтось заспокоїв і запевнив, але не відважувалась говорити про те…

— Чи ви закрили нагорі двері, мамо? Що зробить Галушка, коли повернеться?

— Коли вона прийде, то знає добре, де нас шукати, бо вона вже була раз у пивниці, — відповіла мама розсіяно, надслухуючи рівночасно, звідки доходять гарматні стріли та далекі голоси знадвору.

— Мамо, але ж Галушка знає, що їй не вільно сюди заходити, — настоювала я рішучим голосом, не вдоволена, що не дістала ніякого запевнення, ніякої потіхи…

— Коли вона захоче повернутися, то знаєш, не буде перейматися такими дрібницями…

— А що ж ми зробимо з нею?

— Я виведу її нагору, — відповіла мама трохи нетерпеливо.

— Мамо, а коли вона не повернетьтя? — спитала я ледве чутно, з неспокоєм…

— Коли вона не повернеться, значить не заслуговує, щоб ти стільки нею турбувалася.

— Ти не знаєш, мамо, куди вона могла побігти?

— Думаю, що вона побігла в сторону села або заховається, покищо в міському парку, бо, знаєш, собаки мають далеко тонший інстинкт небезпеки, як ми. Бачиш добре, що вона передчула багато скоріше за нас те, що мало статися. Не журися, Зоїка, а скажи собі тільки, що собачка шукала більше безпеки, ніж твоєї приязні, що, зрештою зовсім нормальне! Не думай більше, — докинула мама і знову почала надслухувати щось далеке, може, хотіла відчути те, що мало прийти…

Мамині слова мене майже заспокоїли; так я боялась, що посуджую, несправедливо, Галушку за боязнь. Ну що ж? Але мама була ліпша від мене у своїх осудах. Вона не засуджувала собаку, а найшла, що то зовсім нормально, коли вона шукає порятунку… Мама була ліпша за мене і знову мене пригнобило відкриття, що я можу бути злобною…

— Те вікно видається мені не дуже то добре ущільнене, а ті мішки з піском не витримають найменшого потрясення та можуть впасти і засипати очі, — завважила мама. — Думаю, треба їх краще підперти дошками, як це у пивниці Вронського.

— То правда, — відповів Ярослав, — я мав це зробити, але не видів наглої потреби й думав, краще залишити так, щоб входило свіже повітр’я. Але тепер ми це зробимо, навіть зараз. Ходи Мірку, підемо за дошками. А взагалі, краще щонебудь робити, як очікувати бездільно, — докинув він, виходячи з пивниці, а за ним потягнувся, як тінь Мірко…

Часто мені приходить на думку, що Мірко, — справді тінь Ярослава; так він його слухає і наслідує у всьому. Чому? Так наче б сам не бажав нічого іншого, як стати великим і важливим, як його брат…

А однак я воліла Мірка, сама не знаю чому. Може, саме тому, що люблю тіні і відбитки дерев у воді більше, як самі дерева. Небо, що відбивалось у воді, здавалось мені ще більш віддалене, ще більш таємне… Оглядаючи його у воді, я мала часом враження, що досить спуститись туди, щоб досягти те небо… Те зоряне небо в один вечір над нашим садом. Зорі миготіли у воді, окруженій темним вінком дерев… А тепер ген там далеко, над полем битви розпростерлось сіре небо без зір…

Що сталось із синіми очима того австрійського вояка?..

Нагло я відчула, що зимний дрож пройшов тілом, а коли розкрила очі то здивована побачила, що лежу на ліжку, а біля мене сидить мама.

— Ах, Зоїка! Ти мене так налякала. Що з тобою, дорогенька? Чи тобі ще холодно?

— Нічого не знаю, мамо! Чого ж я тут на ліжку? Я думала що все ще оглядаю мій черевик…

— Ти захиталася і я підхопила тебе в мої обійми; ти була зовсім холодна. Чи вже тобі краще? Розігрілася? Чи щось тобі долягає, Зоїка?

— Ні, мамо, мене нічого не болить.

— А про що ж ти думала, дорогенька?..

— Про небо… мамо, — відповіла я, не вагаючись.

— Зоїка, а хіба ж воно так страшно думати про небо? — спитала мама, тихо зітхнувши…

— Зоїка, ти лякаєш маму своїми фантазіями, — сказала Оля, подаючи мені чашку гарячого чаю. — Бери, пий, і думай скорше про маму, нас усіх і про реальну дійсність!

— Але ж я нічого не видумую, Олю! Чому ти докоряєш мені? Що я думала про небо, то не моя вина!

— Ні, голубко, то скоріше моя вина, що я не подумала тебе тепліше вкрити у тій вогкій пивниці, — сказала мама своїм теплим і милим голосом.

Як я люблю його слухати в головах мого ліжка… Я нічого не відповіла, хоч мені вже й не було холодно, надіючись, затримати хоч хвилиночку мамину руку на моїм чолі.

Закривши очі, я продовжувала мріяти, але про небо, про небо мого великого щастя, що зійшло з висот і огорнуло нас своєю ласкою, відгороджуючи від решти світу… Мамині уста торкнулись моєї щічки, я більше не тремтіла від холоду, а злітала кудись високо, все вище, аж до золотої бані нашого неба…

Напевно я заснула, потонувщи в глибокий сон, сповнений радости й світла. Коли розкрила очі, стіл був накритий… Примус співав в кутку пивниці і пара підносила зі свистом покришку. Певно варилася зупа.

— Ах, врешті князівна будиться! — вигукнув Ярко. — Ми зможемо прибити дошки. Зовсім не думаємо всіх лякати, — докинув він переходячи коло мене.

Хоч я ще блукала в мойому сні, не могла втримати, щоб не сказати:

— Коли б це тебе мало лякати, значить, ти не дуже відважний!..

— Напевно відважніший за тебе, що вмираєш від страху!

— На всякий випадок ти будеш останній знати, від чого я вмираю! — відповіла я дуже спокійно і беззлісно, бо ніщо не заспокоює більше, як свідомість несправедливого закиду.

— Ярославе, — обізвалась мама сухим тоном, — чи ти не можеш прибити своєї дошки без зайвих коментарів і заховати твій сарказм для істот на твою міру!

— Знаю, мамо, знаю добре, що вона заслуговує на всі ваші ласки, а я на всі ваші докори, тільки й завжди докори!..

— Цим разом дуже слушні, — кинула авторитетно Марійка.

На що Ярко нічого не відповів. Він ніколи майже не відважувався дискутувати чи дати під сумнів слова своєї старшої сестри.

Нахилившись до мене, мама тихо спитала:

— Про що ти снила, Зоїка?

— Про вас, мамочко!..

— Це мені приємно, бо я була ввесь час біля тебе і снила разом з тобою, Зоїка, — відповіла вона, цілуючи мене ще раз.

Я притримала її руку на моїх устах… і мовчала. У цей мент я любила пивницю, благословила гарматні стрільна, що летіли на нас, дякувала війні й забула навіть про зоряне небо, що купалось там, у темряві… Я простила болючі слова Ярослава, бо знала, що вони — тільки зброя пімсти за рану, яку він сам дістав. В тій хвилині все здавалось мені гарним, навіть свистячий спів примуса. Колись той звук мене нервував своєю монотонністю. Але сьогодні його полумінь мав темносиній відтінь, майже фіялковий, якого я ніколи не спостерегла. «Як пільні блаватки», — подумала я.

— Чи чуєшся краще, голубко? Можеш встати їсти з нами?

— Так, мамо, — відповіла я, притримуючи її ще хвилинку біля мене.

— Воно, може, небезпечно тобі вставати, можеш застудитися. Чекай, Зоїка, краще загорнися в накривало й сядь, взявши подушку під плечі; почекай, я принесу тобі.

Глухий гарматний постріл перервав її тихий голос…

— А той упав ще далі, як попередній, — уточнив Мірко, так начеб ішло про гру.

Під час їжі всі мовчали і кожний надслухував. Гарматні стріли нас абсорбували, ми їх очікували, надслухували, і ніхто не міг нічим іншим зайнятися. А Мірко невтомно числив глухі і далекі постріли. Вони десь падали, нищучи й убиваючи… Я навіть уявляла розвалені доми й розпучливі крики, що доходили з румовищ. Але тут все було спокійне й мовчазне. Навіть ніхто не зважився перервати тишу, наче б ми лякались наших власних голосів, як у церкві, перед Божою присутністю.

Ніхто з нас не був боязливий, і я була переконана, що ніхто не відчував страху, а однак, ніхто не мав відваги ворухнутись. Чому?

Втомлена очікуванням і надслухуванням тиші, наповненої непотрібною нетерплячкою, я шукала, чим заняти мої думки… А що як придивлятись до облич, а головно до очей усіх, як цікаво. Мамині були для мене відкриттям: дуже ясні і прозорі, вони відзеркалювали завжди нове світло. Часом задумані чи замріяні, або знову іншим разом неспокійні, сумні або втомлені, але все повні доброти, повні того Божого світла, яке спливає на неї з неба… Тими очима мама мусіла бачити ангелів, що літали в блакиті, малих крилатих ангелів, як ті, що я їх виділа під синьою банею катедри. Коли б справді зійшли поміж нас злі духи, вони уникали б погляду маминих очей, як знаку хреста, або свяченої води. Біля мами, під охороною її очей нічого боятись; ні темноти, ні навіть не страшно було б опівночі на цвинтарі…

Чому я не маю її ясно-сірих очей? і чому ніхто з нас їх немає? Це мусить бути особливий дар Божий, може, нагорода… Ах, як чудово носити постійно зі собою той ясний погляд, наповнений блакиттю, немов відірваний шматок неба!

Очі Мірка теж повні доброти, але вони кладуться на вас так тільки випадково. І навіть коли з ними зустрінутись, є враження, наче б вони казали: «Вибачаємось, що поглянули на вас!», — такі вони несміливі. Ніколи я не вміла відгадати, про що вони думають, бо напевно вони чимсь заняті, а навіть часом ховаються за напівзакритими повіками, щоб вглибині заховати свої думки. Сам Мірко такий, як і його погляд: не любить показуватись…

Я хотіла б знати, що він любить, поза своїми книжками… Напевно ще любить Ярослава за його сміливість і відвагу. Його, як нічного метелика, притягає сильне світло, в якому він рискує спалити крильця. Але не я! Не можу перенести довго погляду Ярослава, хоч він має блискучі й гарячі очі, але, може, саме тому я оминаю його палючий погляд. Він кладеться на мене так, начеб хотів забрати у мене те, що я бажала б заховати тільки для себе самої… Його очі широко розкриті, ваговиті й відважні; вони нічого не бояться і перед нічим не завагаються. Напевно Ярослав дуже відважний, але його присутність мене не заспокоює, а скоріше мене лякає.

— Ярко напевно завойовник, — сказала одного дня Марійка. Це, мабудь правда, але не знаю, що він старається завоювати…

Очі Марійки великі чорні, але вони просто гарні, дуже гарні і я люблю на них дивитись, головно тоді, коли вони мене не бачать. Коли ж вони вловлять мій погляд, тоді запалюються тим щасливим вогником, який наче дякує, що я їх подивляю. То правда. Її очі такі оксамитні, такі лагідні, як у серни, всі їх завважують і подивляють, від чого вони стають більш блискучі й ще гарніші. Я люблю на них дивитись, як на краплю роси, що сріблиться на залитій сонцем пелюстці. Але волію погляд темних і глибоких Олиних очей.

Вони як чорна вода ставу… Зразу не спостережеш красу. Не видно дна і ніщо не вражає із-зовні, а однак вони тягнуть і манять; хочеться довго дивитись на них, схопити таємне тремтіння, як на поверхні чорних вод… Вони пожадливі, як і вода, і затримують назавжди все, що впадає в її глибину. Оля має очі дуже розсудливі, але вони не зраджують нічого, заховують таємницю. Може, тому вони такі сумні і ніяке зовнішнє світло їх не розвеселяє. Вони здаються байдужими до рослин і звірят, до їх життя. А однак вони ховають у собі таємницю іншої краси, іншого життя, того, що не мені вгадати. Вони знають, може, якусь таємницю, як тато, який відкрив, що в природі найгарнішим і найдосконалішим твором є людське тіло. Оля мусить знати якусь таємницю, якої я не бачу, але одного дня, вона дозволить мені її відкрити…

Я ніколи не втомлюсь оглядати очі других. Може, тому, що так довго я дивилась на очі Боруна, щоби відгадати його думки. Але людські очі цікавіші тому, що вони не подібні до себе, як очі звірят, а також вони зовсім відмінні від решти лиця. Вони теж ошукують менше, як усмішка або затиснені уста.

Коли б Лесько не мав очей, я ніколи не могла б вгадати, що криється за його подовгуватим, блідим лицем, з тонкими й стисненими устами.

Знаю, бувають лиця подібні до блідого місяця, а другі розпромінені як сонце, або виблискуючі, як зорі. Є інші, пов’язані зі землею: сильні широкі з низькими чолами і щітковим волоссям. Ті останні я бачила у дроворубів або господарів, що виросли з землі.

Але Лесько без очей нагадував би мені скоріше з’яву, бо його лице оживлюють саме очі. Вони надають йому той милий вигляд, хоч трохи віддалений і нереальний, як у люнатика. А все ж його очі ані гарні, ні великі, часом навіть видається, що то очі сліпця, коли вони глядять на вас непорушно, наче знутра. Очі, які не говорять, але заслухані в щось, чого другі не можуть почути… Коли дивлюсь на нього під час гри на цитрі, починаю розуміти, куди звернені його очі… Вони слідкують за тим мельо дивних і тьм’яних звуків, які він вловлює і переносить своїми пальцями на струни цитри. Я хотіла б побачити його очі ранком, заслухані у весняний спів пташок, при сході сонця або вечером, коли вони співають подяку червоним промінням, що кладуться на бліде небо…

Дивне, ніхто з нас не має веселих очей; тих, які були у малих дівчаток, що грались у парку і спалахали радістю на вид червоного м’ячика, причіпленого на мотузку… Я не дуже люблю ті радісні очі, а навіть, вони мене лякають, бо погасають надто швидко, як тільки червоний бальоник розірветься у повітрі і залишиться з нього малий червоний язик, що звисає до землі… І зараз ті самі очі стають порожні, навіть злі, так, начеб вони не могли бути без того бальоника або іншої іграшки.

Мама мені казала, що треба любити радість, і я люблю її, але не ту, що ходить по міських парках, не ту, що видумують і купують за три гроші, причіплену до палички… Часто мені говорили, що я не така, як інші діти, і, може, тому я не люблю їх полохати моєю присутністю, яка каламутить їх забави, а тих забав я не розумію… Може, тому я «дикунка і нетямуща», — як колись казав Ярослав. Але хай буде; таки краще волію забавлятися очима людей, як тими бальониками, наповненими порожнечою, що тріскають в повітрі… Моя нехіть до них, здається через ту порожнечу, яку вони замикають. Так я можу й пояснити мамі. А також через той сухий тріскіт в повітрі і ту нещасну шматинку, яка звисає потім на патичку… А м’ячі то я люблю. Часто ми забавлялись з Боруном… Навіть на одному величезному мячі я зісувалась з гірки, як на санчатах по стодолі…

Нагло ввесь будинок затрясся, і я відчула, як під ногами дрижить земля; в тій хвилині з найшлась знову в маминих обіймах. І знову я благословила небо, що я та найменша в родині, яку треба ще заспокоювати й охороняти… Але все ж просити у неба ще одного жахливого гарматного пострілу я не відважилась і, може, не тому, що мені було лячно, а чому, сама не знаю…

— Коли б стрільно впало на наш дім, то нас всіх засипало б живими, як у катакомбах! — сказала задумано Оля.

— Ти справжня гуска, — відповів знервований Ярко. — Не зважаючи на твій відсутній погляд, ти справді мусиш мати страха, щоб говорити подібні дурниці!

— Правда, я боюсь, — відповіла спокійно Оля, — але не боюсь смерти, а скорше бачити других засипаними й придушеними в темноті…

— Коли ти так дуже турбуєшся за других, залиши твої враження для себе самої, бо ти знаєш, що поміж нами є особи нервові й перечулені, — докинув він і хоч не показав пальцем, я знала, що це торкається мене.

— Між іншим, — продовжував Ярослав, — щоб чотироповерховий дім завалився, потрібне таке велике стрільно, яке ще не існує, а навіть коли б існувало, воно ніколи не могло б долетіти аж сюди, бо треба було б сорок коней, щоб привезти гармату, також треба було б відповідної дороги, бо на наших сільських, гармата з таким стрільном загрузла б по шию і могла б стріляти лише болотом, — заключив він, сміючись, щоб нас ще більше заспокоїти!

— Я гадаю діти, що краще вам чимнебудь занятися, як себе тривожити. Маєте тут книжки, чому вам чогось не почитати? — запропонувала мама. — Я сама теж скористаю з того, бо справді нема нічого гіршого в таких хвилинах, як сидіти отак без заняття і очікувати…

— Я маю ідею! — запропонував Мирослав. — Заграємо партію шахів, добре Ярку?

— Очевидно, погоджуюсь, але бачу одну перешкоду і то основну, — ми не маємо шахів!

— Коли б я їх не мав, не пропонував би тобі, — завважив Мірко, витягаючи шахи із закритої коробки.

— Вибачаюсь, командоре, я на ваші накази! На ваш наказ, щоб всунути вам доброго мата, — заявив Ярко, вмостившись на землі.

Вони обоє примістились перед скринею, а я простягнулась на животі на канапі, щоб слідкувати за грою.

Після кількох відважних потягнень на шахівниці, Ярко подивився на мене, кажучи:

— Наша сестра стала цікавою і приглядається грі з виглядом знавця. Вона слідкує за нашими ходами, зовсім нічого не розуміючи, але напевно радше дасться покраяти на куски, чим спитати, в чому полягає гра. Ти не знаходиш, Мірку, що треба б вилікувати нашу сестру від її гордости?..

Мірко не відповів нічого, бо роздумував.

— Хочеш, щоб я тобі вияснив засади гри в шахи, Зоїка, — спитав він нагло, зробивши тяг.

— Поясни, коли хочеш, однак ти зробив зараз велику дурницю, бо Ярослав забере твого коня.

— Як, що ти говориш?.. скрикнув він здивований.

— Він заб’є його хлопцем, який є за твоїм пйоном, — пояснила я спокійно.

— Мамо, ви чуєте? Чи можете пояснити нам, де вона навчилася гри в шахи? — крикнув Ярко.

— Напевно з татом! Чому це вас так дивує?

— Чому? Чому?.. Та напевно через її смаркатий вік!..

— Вік нічого не робить… — відповіла мама. — Я знала професорів з дитячим розумом і дітей ще більше розвинених, як Зоїка, яка, може, більше наївна від других. Це зовсім нічого не говорить, вік.

— Це правда, — відповів Ярко. — Але я не можу повірити, що така складна гра, як шахи, може цікавити дівчинку.

— Що ти знаєш, Ярославе? Напевно, коли вона знає гру, то тому, що її цікавить, а не задля чогось іншого, — відповіла мама, дивлячись на мене з ніжністю…

Мірко був збентежений тим, що втратив коня. Зате іншим ходом він забрав Яркові хлопця, і того я не передбачила. Тепер Ярослав був розлючений, що крім хлопця, втратив ще одного пйона, й тепер Мірко атакував.

— Через неї я зробив таку дурницю, забираючи коня. Того я не повинен був зробити, — сказав він, виправдуючись.

— В шахах треба думати, а не слухати порад, — — відповів, очевидно вдоволений, Мірко.

Я теж була рада, що він виграє. Щоб він виграв, — повторювала я собі, як молитву, приглядаючись без слова. І таки Мирослав виграв. Я була така рада, що хотілось мені стати на коліна та помолитись. То була для мене наче перемога Божої справедливости. Тепер я відчула нагло, і це було мені дивно, приязнь до Мірка, до того мовчазного, а все ж амбітного, повного терпеливости й впертости хлопця. Бо це мені теж траплялося, коли я не хотіла бути переможеною.

Пригадую, коли я вчилася прясти і нитки з під моїх пальців виходили нерівні, у мойому відчаю я прикликала всю мою впертість і терпеливість. Як тоді я притримувала мої пальці, щоб не розірвати всього та не покинути. Але таки навчилася, таки перемогла себе й тоді я була така ж щаслива, як Мірко!

Ярко не хотів грати другу партію, казав, що надто розсіяний сьогодні, тому Мірко запропонував мені, на що я погодилась, щоб ще раз бачити його звичайно поважне лице, осяяне радістю побіди. Він не біг за легкою вигрою а навпаки, ввесь час пояснював мені складні ходи, щоб показати, як треба боронитися.

Все таки він мене побив, але завдяки його терпеливості я зрозуміла ще краще глибокий сенс тієї гри. Після закінчення партії я віддала місце Олі, яка від якогось часу слідкувала за нами, а сама поклалася відчуваючи біль голови. Заснула я твердим сном без снів.

Розбудившись, я помітила, що одне віконце було відкрите на сіру вулицю. Мусів бути вечір. Ні мами, ні хлопців, — тільки Оля сиділа біля мене.

— У тебе щось болить, Зоїка? — спитала вона.

— Ні, Олю, все пройшло само від себе, — відповіла я. — А де ж всі?

— Пішли нагору. Мама готовить каву, а хлопці побігли за новинами. Здається, що все покінчене… Місто буде здаватись.

— Тоді, ходім теж, Олю!

— Ще ні, ще немає певности.

— Тут душно…

— Ми відоткали одне вікно, щоб вивітрити, бо інакше бракуватиме повітря, коли ще один день прий-деться перебути…

— Думаєш?

— Не знаю, але так певніше, побачимо!

Я пробувала встати, але закрутилася мені голова і я знову впала на лежанку.

— Яка ти крихка, Зоїка! Правда, повітря тут нідочого, але все таки інші діти витримують краще за тебе.

— Може, то тому, що інші більше звикли до міста, де так мало повітря.

— То напевно правда, — відповіла Оля. — В місті ми живемо більше замкнені, чим на селі. А головно ти, що звикла бути ввесь час надворі. Але треба все ж таки і тобі звикнути одного дня.

— Можливо, Олю — відповіла я, сама здивована, що вперше взяла до уваги таку можливість, яку я досі відпихала руками й ногами. Я так довго, довго спала. То напевно вже вечір? — спитала я.

— Ні, Зоїка, то саме ранок. Ти спала більше шіснадцяти годин, тому ми були неспокійні.

— Цілу ніч і без снів? — спитала я здивована.

— Справді так, як воно не дивно!

— Ех, щурі! Вилазьте з нори! — гукнув Мірко, влітаючи до пивниці, наче бомба.

Його високий і ясний голос теж мене дивував. У цей мент він майже був подібний до свого брата. Кінець, кінець! Місто здалось, російські відділи заняли цитаделю і ще не поїли сирих дітей! Але знаєте найбільшу новину? Полька хотіла зробити нам дарунок, який прийшов від її сина, але Ярко випросив її за двері разом з печеною гускою! Вкінці для нас побіда. Тепер їм черга вмирати зі страху перед в’язницею, а ми подбаємо, щоб той страх був ще більший! Ярко був знаменитий кажучи їй: «Тепер наша черга сміятися!» Коли б ви виділи її сполотнілий вигляд! Вони не відважуться вийти з хати хоч тиждень! Будуть їсти їх гуску, підлиту гіркою мрією польської незалежности!

— Ти можеш сміятись з чого хочеш, Мірку, але не з тої святої мрії, — сказала поважно Оля. — То наче віра людей, не треба ніколи з неї насміхатися! Ніколи, ніколи!

— Можливо, воно правда, але щодо мене, то я з’їв би ту польку сиру, — відповів завзято Мірко.

— Вона надто худа, шкіра й кості, і тобі було б потім недобре, — пожартувала Оля, теж рада, що так склалися події… — Що до решти, то та сусідка заслуговує на добру лекцію і навіть на вашу кару, бо справді їй зовсім брак якоїбудь делікатности. Вона могла б хоч почекати день чи два, заки післати свій дарунок.

— Ярко також так думав, але мама вияснила нам, що то напевно гуска, що не могла довше чекати!

Ми сміялися всі від щирого серця, і спільна радість повернула мені сили, бо я не тільки встала, але навіть взяла кошик, щоб занести дещо нагору. Ми всі вийшли з пивниці й замкнули її на колодку, щоб уже не повернутись.

Дійсно, ми вернулись туди лиш на те, щоб забрати наші речі. Місто в руках руських.

Хоч пройшло кілька днів, нікого ще не арештували, ні обікрали, за вийнятком тих погромів, що відбулися по магазинах перед закінченням облоги міста. Тепер на чорному ринку появилися різні речі, ціною на вагу золота. Магазини з харчами були закриті, а ринок порожній.

Люди стали нервові та аґресивні, так, що коли ми сиділи при столі, то затягали стори.

Але наші власні запаси теж вичерпувалися і прийшов день, коли не стало навіть мамалиґи. Не було ніякої рації залишатися в зголоднілому місті. Ми приготовляли наш від’їзд, бо так радив нам у свойому листі тато.

Тепер очікували тільки воза, який тато обіцяв вислати, тому що в місті не було вже жодного коня.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.