Книга про батька-7

 

**

*

Хоч наша пивниця була добре влаштована навіть для довшого побуту, цього вечора ми залишилися спати в мешканні, бо не грозила жодна небезпека.

Після вечері Лесько покинув нас, трохи сумний, бо він мав залишитися з нами лиш тоді, коли б ми спали в пивниці; так на випадок небезпеки наречені були б разом. Мені видавалось чудовим те, що вони хотіли померти разом… Може, це тому, що життя не все дозволяє жити разом, а навіть бути нареченими…

Після дня праці всі ми зараз після вечері лягли спати й скоро заснули. Другий день був без очевидної небезпеки… Ми довідались від мами, яка мала час кинути оком на вулицю, і цього було досить, щоб вона знала, що діється. Крамниця з харчами була відкрита, люди заходили а деякі навіть виносили хліб.

Мої брати поспішали на закупи, за час, коли ми приготовимо сніданок. Тільки вони вийшли з кімнати, коли хтось постукав у двері.

То була наша сусідка з учора; коли б я її не бачила, не вірила б, що вона може так сильно стукати. А однак то була та сама пані, така несмілива учора, така нещасна, що мама звернулась до неї, як до хворої, яка потребує багато зрозуміння. їй напевно вже нічого не бракувало, бо її обличчя промінювало, як і вся її постать говорила про певність і готовість до зачіпки.

— Вибачте мені, що вас турбую, я зайшла на хвилину, щоб подати вам дуже добру новину, просто незвичайну, хоч вона може вас розчарувати!

— Яка це новіша, пані? — спитала мама точно таким голосом, як учора.

— Ми відбили ворога, завдаючи йому великих втрат! Тисячі й тисячі убитих!.. Ми продовжуємо наступ і надіємось розчавити тих варварів, як мух! Всіх, всіх до одного, чуєте? Я страшенно радію такою зміною, а ви? Що ви скажете на це?

— Я нічого не скажу, — відповіла мама. — але трудно мені радіти смертю тисяч і тисяч людських істот!

— Людських істот? Тих диких варварів, тієї правдивої зарази?.. Але ж певно, ви не можете радіти, я про це думала… Можливо, це для вас чиста катастрофа, бо ви ж русини й бажаєте приходу руських, тих братів, що мали б взяти наше місто! Навіть ціною найжахливіших жертв! Я добре зрозуміла учора! Ваш спокій прикрив радість, а ваше бажання мене потішити було тільки насміхом! Але сміється, хто сміється останній! Будьте впевнені, я собі пригадаю!..

— Коли ви прийшли тільки на те, — відповіла спокійно мама, то завдали собі даремно труду. Ваші погрози мене не торкаються, я їх не боюсь, але хочу вам сказати, що не в моїй звичці насміхатися з осіб в розпачі, як ви були вчора!

— Я була в розпачі? А хто ж мав відвагу, як я, вийти з пивниці на вулицю, наразитися на стільки небезпек і, наражуючи життя, попередити вас про небезпеки? Та ж то новий напад на мене. Зрештою не знаю, як я могла сподіватись від вас чогось іншого. Від русинів? Наші сусіди праві: ви мусите бути шпигунами!

— Пані, я прошу вас вийти, — сказала мама, не міняючи голосу, хоч вона вся побіліла і стояла непорушно, як заморожена.

Оля встала і без слова відкрила широко двері.

— То ви мене проганяєте? Заплатите дорого за це!

Ніхто нічого їй не відповів, однак всі ми, як на невидимий наказ, піднеслися із своїх місць і чекали її виходу.

Обкинувши кожного з нас своїм розлюченим поглядом, сусідка вийшла боком, так, наче б боялася дістати удар в плечі. Минаючи Олю, що теж ще стояла біля дверей, пані повернулася до нас, крикнувши:

— Вас всіх повісять!

Як відповідь, двері, що нагло закрилися, мусіли вдарити її по носі, бо ще за дверима ми чули її розлючений крик:

«Вбивники! Зараз біжу на поліцію або до головного штабу!»

Тепер вона, очевидно, пішла, бо за дверима запанувала тиша, як і в кімнаті. Важка, гнітюча тиша…

Я запитувала себе, хто посміє перервати той жахливий спокій, що наповнював мене страхом.

То була Марійка. Вона підійшла до мами, кажучи:

— Бідна мамочко! Які ви були відважні й опановані. Та що тепер буде з нами? Вона зовсім здібна піти донести на нас на поліції.

— Донести що?.. — спитала мама.

— Чи я знаю? З пімсти вона видумає щонебудь, щоб нас заарештували. Може, я ніколи не побачу Леська! Боже, чому ж він не приходить?

— Заспокійся Марійко! Вона нічого не зробить, сусідка. Можливо, що їй пішла трохи кров з носа і вона найперше вмиється. Трохи спущеної крови й трохи холодної води приведуть її до здорового глузду.

— Ви так говорите, мамочко, щоб мене заспокоїти. Однак ви знаєте добре, що ситуація поважна.

— Та навіть коли б так було, Марійко, не тратьмо голови, ходім всі до праці! Треба буде чимскоріше спалити наші російські книжки, також ілюстровані журнали і, може, деякі листи. Все в кухонній печі, — сказала мама спокійно, але авторитетно.

— І саме в тій хвилині увійшли хлопці, обтяжені продуктами. Вдоволені та навіть з гордими мінами, вони поклали на столі круглий бохонець.

— Бачиш, мамо, ми добре зробили, що роздобули ті талончики. Без них ніхто не може дістати ні кришинки хліба! Ми навіть заховали його на спід кошика, щоб ніхто не міг доглянути.

— Добре діти, але тепер е важніша справа. Ви поможете нам палити книжки. Зберіть теж всі ваші записки і листи та несіть те все на кухню.

— То для чого, мамо?

Побачивши на маминому лиці вираз утоми, Оля почала розповідати хлопцям докладно цілу сцену з сусідкою.

Вони слухали зацікавлені, безпорушно, і я сама, слухаючи ще раз тої історії, найшла її ще жахливішою, як в дійсності. Думаю, що мама була теж тої думки, бо вона вийшла повільно з кімнати та якось нерішуче, так немов би не знала ні куди, ні як їй іти, що робити і від чого почати…

Тільки мама вийшла, як Ярко, помовчавши хвилину, сказав глухим голосом:

— То правда, ворога відбили! Але та історія може закінчитися для нас недобре. Я ніколи не мав довір’я до тої баби з гарними манерами. Тепер ви бачите, що за тим крилося. Ніколи я не міг її стерігти. Пригадуєш, Олю, який жаль мала до мене мама, коли я відмовився приняти від неї дарунок на уродини. Я передчував, що доведеться дорого заплатити за ті подарунки. Справді, не розумію мами! — продовжував Ярко, ввесь час тупцюючи по кімнаті, здовж і впоперек, як медвідь у клітці.

— Як мама могла її приймати у нашій хаті, оту ляшку, що є нашим очевидним ворогом. Гарні манери! Навіть одного дня мама казала нашій теті, що це може послужити приміром для других. Добрий примір! Нічого й казати.

— До чого воно служить, Ярку, денервуватися, — перебила Оля.— Тепер вже запізно дискутувати над тим, краще скоро діяти й послухати мами.

— Твоя правда, Олю, будемо дискутувати пізніше. Але я найстарший з хлопців і повинен щось зробити. Та тепер ходім палити папери! Але коли б я був тут під час тої авантури, був би скинув ту меґеру зі сходів без ніяких манерів! Але чекай, я маю ідею. Коли вона подасть нас на поліцію, я скажу, що її син польський конспіратор і трактує австрійців, як запеклих ворогів! Чекай! Я маю навіть один лист, а також брошуру, в якій він запрошує до спільного повстання проти австрійського ярма. Треба це знайти, заки мама все спалить!

— То багато нам не поможе, — завважила Оля, — найвище його замкнуть разом з нами до криміналу, а тоді буде ще гірше.

— Скажи Олю, — спитала я несміливо, — чи нам дозволять взяти Галушку, цитру Леська і той гарний килим, що в пивниці?..

Оля усміхнулася і сказала:

— Всі ми неправі, крім Зоїки. В криміналі не буде гірше, як у нашій пивниці з забитими вікнами, де людина задихається від браку повітря. Нема чим так перейматися. Краще потішити маму.

— До роботи! — зарядив Ярко, прямуючи до дверей. — Ти, Мірку, займешся вогнем, та уважай, перше підуть листи; не давай забагато, щоб із-зовні не було надто видно диму. Я принесу тобі те, що найважніше. Олю, ти займися книжками, Марійка ілюстрованими журналами, бо вона їх знає найкраще, я займуся листами.

— Вибач, Ярку, я не хочу, щоб ти брав мої листи, — сказала Оля.

— Тоді кинь їх усі у вогонь, так набагато краще, головно для твоїх листів, — сказав він дивним голосом і вийшов з кімнати.

Марійка, що стояла перед вікном, витерла потайки останні сльози…

— Марійко, — звернулася я тихо до неї.

Вона повернулася мовчки.

— Ти вже плачеш, Марійко?

— Бачиш, Зоїка, я й не думала, що це прийде так скоро… Але я так турбуюсь за Леська! Знаєш, я плачу з любови, Зоїка.

— Чому воно так боляче любити? Чому?

— Бо те, що любимо, надто цінне, і ми боїмось його втратити. Але не турбуйся тим, Зоїко, Лесько напевно прийде ще перед тим… і тоді я перестану плакати, бо знаєш, біля нього ніщо мене не злякає…

— А біля мами?..

— Біля мами… — повторила вона, начеб не зрозуміла запиту, — а потім нагло додала: — бачиш, Зоїка, коли ти ще дитина, то мама є твоєю забезпекою і щастям, але пізніше тією забезпекою і щастям стає наречений.

— То пізніше вже не любиться мами? — спитала я вражена.

— Ні, Зоїка, любиться її також, але коли людина росте, то серце теж стає ширше, здібне любити кілька осіб нараз, й очевидно, мою малу сестричку, — сказала вона, гладячи моє волосся.

Це вперше, що Марійка говорила до мене, як до дорослої.

— Як то мусить бути тяжко, Марійко…

— Що, Зоїка?

— Любити нараз більше осіб…

— Але ж ні, дорогенька. Не думай більше про те. Я відчуваю, що Лесько зараз прийде і ти побачиш, я буду сміятися!

— Що я можу робити, Марійко? Ярко не дав мені жодного заняття.

— Не дивуйся, він такий розсіяний. Ти мені допоможеш і занесеш до кухні всі журнали, які я виберу, хоч я не зовсім згідна з ними, що потрібно все спалити. Думаю, треба все переглянути й залишити кілька, бо коли все спалимо, то воно може скорше викликати підозріння. Але знаєш що зробимо? Щоб не надто завалити паперами кухні, ми запалимо тут у великій печі і ти будеш її доглядати. Добре?

Ми пішли до сальону за журналами. Кілька хвилин пізніше я розвела вогонь в печі і дивилась, як він хапчиво все поглинає у своїй червоній пащі. Поміж журналами я найшла один невеликий, повний кольорових квітів, зовсім мені незнаних. Я відклала його набік, бо знала, що квіти не можуть вчинити зла, навіть ворогові…

Мама зайшла до їдальні з пачкою листів.

— Ось тобі, Зоїка, кинь їх зараз у вогонь, бо в кухні забагато паперів. Ви добре зробили, що запалили другу піч. Правда, тепер ціле мешкання чути спаленим папером, але я відкрию трохи вікна.

— Мамо, чи я маю спалити ті листи перев’язані синіми стрічками? — спитала я вагаючись. — Яка шкода!

— Як хочеш, то забери собі стрічки, Зоїка, бо я не матиму відваги…

— Розумію, мамочко; вони так гарно пахнуть ті листи… Пахнуть фіялками…

— То правда, дорогенька! Я все тримала ті листи разом з двома флякониками перфуму з фіялок. їх я теж мала від моїх батьків.

— То листи від дідуня?

— Також від бабуні, якої ти, на жаль, не знала, бо вона померла саме перед твоїм народженням.

— Ох, мамочко! Тож шкода їх палити, ті листи! Може, можна їх заховати?

— Не можна, дорогенька. Я не можу рискувати і наводити на вас небезпеку. Однак то мені дуже й дуже важко… Важче, чим щонебудь!

— Бідна, дорога бабуня… Ні сліду не лишиться з її листів. Яка ти добра для нас, мамочко!

Здавалось, що я відчувала те саме, що Марійка, однак добре знала, що більше люблю мою маму…

— То нічого, Зоїка. Вони зрозуміють…

— Хто такий?

— Дідуньо й бабуня, що тепер у небі.

— Вони також у небі, як малі ангели?

— Напевно, дорогенька! Бо ціле їхнє життя було повне віри, справедливости й жертвенности…

Нагло, зі сальону ми почули голос Ярка, що кликав маму.

Вона бідна стрепенулась, наче б поверталась з дуже глибокого сну, й спитала:

— Що то може бути? Ах так! Ти все змушуєш мене забувати реальну дійсність, Зоїка! Як то мусить бути приємно жити у світі снів, у твойому світі, Зоїка!

Я була готова сказати мамі, що хотіла б теж повести її на лісові доріжки і галяви, у чарівний світ вітру й пташок, коли знову ми почули заклик Ярка. Я встала, скочила до дверей та помчала до сальону, заки ще мама встигла мене затримати.

Ярко стояв перед столом, закиданим паперами, з листом у руці. Я навіть не чекала, заки він закінчить якесь вияснення Марійці, а звернулась до нього, наголошуючи добре кожне слово:

— Ти не можеш потрудитися сам до мами? Ти не можеш заховати для себе ті турботи? То так ти її охороняєш?..

Ярко подивився на мене таким здивованим поглядом, що вся моя злість нагло проминула. Я не докинула ні слова, повернулась на п’яті і вийшла та найшлась саме перед мамою, що вже зійшла до реальної дійсності буднів і стояла спокійна та розсудлива перед нами.

— Що таке, Ярку, — спитала вона голосом без сліду суму, ні тіні далеких спогадів…

— Ох, я вибачаюсь, мамо, це менш важливе, як я думав. То тільки квит на ті рублі, що ви купили і які вам мусять скоро прислати. Я найшов його між домашніми паперами, які ви мені довірили переглянути.

— То правда, я забула… Кинь зараз у вогонь, Ярку!

— А рублі!

— То побачимо пізніше, та покищо треба позбутися якнайскоріше тої посвідки!

— Її можна б заховати. — запропонував Ярко.

— Ні, — відповіла я. — Ми тількищо спалили багато цінніші речі, як всі рублі світу.

— То правда, Ярку. Дай мені. Ось, Зоїка, кинь у твою піч.

Тримаючи посвідку в руці, я вийшла в коридор і на хвилину зупинилася, щоб віддихнути, так мене приголомшила моя власна відвага.

За дверима Ярко говорив до мами:

— Зоїка показується енергійною і навіть дуже авторитетною.

— То правда, Ярку, але часто вона думає правильно.

— Можливо, мамо, але я її добре не розумію. Вона робить на мене враження замкненої і сумної на свій вік…

— А однак вона щасливіша за нас усіх. Одного дня ти її зрозумієш, — відповіла мама, забувши про квит на рублі, який я все ще тримала в руці.

Нагло я підскочила, бо хтось гримав сильно до наших дверей, і я пригадала, що дзвоник зіпсований. То правдоподібно полька, — подумала я і відкривши двері до сальону, попередила: хтось стукає, я іду відкрити.

— Перше попередь Мірка, щоб спалив папери, — сказав Ярко приглушеним голосом.

Я пішла попередити Мірка, потім повернулась до моєї печі вкинути посвідку, що все ще я тримала в руці, і кілька листів, які валялись на підлозі. Закривши піч я пішла до входових дверей. Ще в коридорі наздігнав мене Ярко і шепнув:

— Пожди хвилину, аж ми сядемо до столу снідати, так краще…

Вийшовши з сальону я мало не вдарилась об двері, бо стукіт тепер був сильний і настирливий.

В їдальні вже всі сиділи за столом перед порожніми чашками, краяли хліб, смарували повидлами і розмовляли спокійно, наче б і нічого не було. Про що вони могли говорити? А може, ніхто не чув удару чобіт до дверей?

Тепер я ішла вже прямо, назустріч незнаному й подорозі ще прикусила уста, щоб опанувати страх.

Одним рухом відкрила двері. Коли я побачила перед собою військовика в синьому однострої зі суворим виразом лиця, вся моя відвага покинула мене і я стояла перед ним непорушно, тільки мої очі благали помилування для моїх рідних.

Він теж приглядався мені без слова, ні руху, тільки за хвилину спитав:

— Чи тут мешкає панна Ворона, моя сестра?

Не пригадую вже, коли останній раз я вибухнула таким веселим сміхом.

— Що в тому смішного, — запитав він, вражений.

— Вибачте, я хотіла б, щоб ваша сестра тут жила, але, на жаль, зовсім її не знаю.

— Ах, я мусів помилитися на один поверх.

— Не думаю, — відповіла я, — бо на вищому поверсі живе пані Вунска…

— Тоді певно внизу? спитав військовий.

— Також ні, але поспитайте на першому поверсі, — порадила я умисно, думаючи, що його стукіт нажене страх на польку, коли вона дома.

— Дякую вам, панночко, — сказав він, прямуючи до сходів.

Замкнувши двері, я з почуттям легкости побігла до їдальні, де царила мертва тиша. Можна було чути, як цукор топиться в чаю… Тільки Мірко вийшов, і я жаліла, бо хотіла бачити його усміхнене лице.

— То був військовий.

— Чого він хотів, — поспитала мама.

— Я спершу злякалась, коли його побачила, до того він дивився теж мовчки на мене.

— А де ж він, тепер? — спитав Ярко, що більше поспішав від мене. — Я хотів попросити його за-забратися…

— І що ж він хотів?

— Він спитав мене: «Чи тут живе пані Ворона?..»

Загальний сміх не дав мені продовжувати… Я була захоплена, що можу розсмішити стільки осіб нараз. Таке мені ніколи не траплялося.

— Ти просто чудова, Зоїка! — скрикнула мама, — а скільки страху ти нам завдала напочатку!

— Я теж, після його запиту, — вибухнула сміхом і збентежилась, бо той військовий мусів бути вражений. Він спитав: «Що таке смішне для вас у мойому запиті?»

— Але чи ти направду сміялася?

— Очевидно, але зараз після того я вибачилась перед ним і післала його постукати до польки!

— Зоїка, ти справді гідна бути нашою сестрою! — сказав Ярко, врадуваний. — Знаєш мамо, тепер я починаю її розуміти ліпше! Тепер скажи Зоїка, як виглядав той військовий? Може, офіцер?

— Я не вмію їх розпізнати, але він був у синьому уніформі і мав на ковнірі срібну галузку.

— Ха, ха, ха! — засміявся Ярко. Та це просто лісничий, якого ти взяла за військового.

— То мені байдуже, але найважніше, що він не прийшов до нас!

— То правда, але найсмішніше, що той лісничий шукав пані Ворону!

— То навіть його сестра, — докинула я.

— Як ти знаєш?

— Він сам мені сказав!

В тій хвилині Мірко прийшов з гарячим чаєм, і Ярко почав йому все докладно розповідати, а я сіла до столу щось поїсти, бо справді була голодна, Мама казала правду: найбільший голод дають переживання.

 

* *

*

Наша радість не тривала довго. На підлозі валялось ще повно паперів, немов кошмар, печі були переповнені, треба було таки все докладно спалити і навести лад.

Мама стояла при вікні, щоб слідкувати, чи хто не йде до нас, і ми всі теж надслуховували нервово кожний звук на сходах. Ніхто не був здібний взятись за щось інше… Найменший звук, які-небудь кроки, що наближалися, часом затримувалися, то знову віддалювалися, насторожували нас всіх і кожний стримував віддих у неспокійному очікуванні.

Така атмосфера вичікування нас сильно вичерпувала, і Ярко вирішив поставити кожного з нас, по черзі, на сторожі в коридорі. Кожний з нас мав надслухувати півгодини, і в разі небажаної візити, попередити інших, щоб всі мали час приготовитись і бути природними, як тільки можливо. Кожний з нас мав приготовити заздалегідь якебудь заняття, бо ніщо не е більш підозріле, як нервове напруження цілої родини.

Хоч і все було дуже добре підготовлено, але ніхто не займався нічим інтим, як вичікування, за винятком мами, яка пішла до кухні приготовити щось на обід. Я пішла теж, щоб їй допомогти навбирати картоплі, бо Оля попекла пальці, стараючись якнайглибше вложити в піч свої листи, щоб вони скоро згоріли. Мені видається, що коли б це були листи до мене від мами, тата чи Юстини, я теж попекла б собі пальці…

Марійка ніколи не допомагала при тій праці, навіть коли не було послугачки, бо вона надто вважає на свої плекані руки. Навіть її порічник плекав потаємно, перед другими, огородник, але я хоч і знала про те, ніколи не розповідала. Всі дивувалися, як це її порічки ростуть так рясно, без опіки, без плекання, а другі завдавали собі стільки праці, не маючи вислідів. І всі дивувалися, не подумавши, що в природі нема винятків, ані чуда.

В кухні я застала маму так переняту її турботними думками, що я не відважилась перервати тої напруженої тиші, повної неспокою. До речі я сама теж була наповнена тим неспокоєм і не находила нічого, щоб зацікавити чи розірвати когонебудь…

Я навіть не могла потішити Галушку, хоч бачила її неспокій. Вона, звичайно така цікава, така жива, тепер стала боязка й така спокійна, що ввесь ранок пролежала на своїй лежанці під канапою, не ворухнувшись, ні не проявляючи ніякого зацікавлення. Ні один раз вона не вийшла, щоб піти за мною, або хоча б полизати мою руку. Ні, вона лежала, не рухавшись, спостерігаючи тільки наші ноги, що ввесь час неспокійно вештались по кімнаті, затримуючись час-до часу.

Думаю, що для собаки, людські ноги мусять замикати цілий, окремий світ, розповідати стільки цікавого, стільки незвичайного, про що навіть ми самі не знаємо. Напевно кожний пес розпізнає ноги веселої, сумної або розлюченої людини. Бо як інакше пояснити те зацікавлення людськими ногами і лише ногами; бо ж Галушка не могла бачити зі своєї лежанки нічого іншого й напевно не мала охоти бачити, бо наші лиця ні рухи нічого їй не говорили… Лесько прийшов саме перед обідом. Його затримала біля себе його хвора тітка. Хвора з переляку, як він сам казав.

Марійка приняла його з холодним й невдоволеним виразом лиця, хоч він і вибачався, як міг. Не наділила його найменшою усмішкою, тільки, вислухавши мовчки, сказала:

— Розумію, розумію дуже добре…

Лесько додав:

— Очевидно, коли була б загроза найменшої небезпеки, я був би прийшов тут, хоч і тітка мене взивала…

— Ось власне, ми ніколи не були в такій небезпеці, як сьогодні, — відповіла Марійка, гірким і втомленим голосом.

— То розкажіть мені, про це, Марійко?

— Тепер воно без значення… — відповіла вона.

В тій хвилині наблизився Ярко, який горів з нетерплячки, щоб розказати Леськові всі події дня.

Лесько слухав дуже уважно, але навіть не засміявся з моєї пригоди з лісничим, мабуть, уважав, що ми виявилися недобре вихованими… Тільки Ярко закінчив, тепер Лесько підійшов до Марійки, що все ще стояла при вікні, і сказав зворушеним голосом:

— Дуже мені прикро, Марійко, я прошу у вас вибачення! Тепер я розумію ваше розчарування і ваше огірчення… Я повинен бути тут, але, очевидно, я не міг передбачити такої катастрофи!

— Нема ніякої катастрофи, — відповіла Марійка сухим тоном.

Тепер я відчула, що треба щось сказати.

— Марійко, ти обіцяла мені, що будеш сміятися, коли Лесько прийде!

— Так, коли б він прийшов рано, як я його так очікувала! Але тепер не можу більше сміятись. Чому ті жандарми не прийшли перед вами, — звернулася вона до Леська; ви застали б мешкання порожнє і нас всіх у в’язниці!

— І ви справді думаєте, що вони прийдуть, ті жандарми?

Не діставши відповіді, Лесько докинув:

— А що коли б я пішов до тої дами?

— Що?.. — скрикнула обурена Марійка.

Я сама була теж здивована тим запитом і старалась відгадати, пощо Лесько хоче піти до тої польки, чи щоб вилаяти її, чи перепросити за те, що… вона нас образила…

Загальна мовчанка була засудженням пропозиції Леська. Мама старалася злагіднити атмосферу, кажучи:

— Бачите, то остання річ, яку можна було б зробити. Треба залишити нашу долю провидінню…

— Але, дорога пані добродійко, то неможливе! Треба діяти, робити щонебудь! Та ж уся родина загрожена. Це забагато! Чи ви дозволите мені взяти Марійку до моєї тітки? Тітка буде їй дуже рада, а рівночасно вона буде поза небезпекою. Хоч вона…

— Я не бачу в тому нічого непристойного, — відповіла мама.

— Ніколи у світі! — відповіла Марійка рішуче.

— Але чому, — спитав Лесько. Так вам залежить, щоб піти до криміналу

— Мені залежить, головно на моїй родині і я не належу до боягузів!

— Чому уважаєте, що то боягузтво, коли зможете залишитися на волі? Тоді зможете зробити для вашої родини куди більше, як усі разом в тюрмі!

— Я вас прошу, залишім це! — відповіла Марійка, — глухим голосом.

— Справді, я не розумію вас! Ви такі відважні, а даєтесь так легко подолати і стаєте безрадні в обличчі небезпеки! — замітив Лесько.

— Я не находжу ніякої відваги в самітній втечі, — відповіла знову Марійка.

— Але ж ми можемо ще взяти з нами Зоїку, яка ще дитина і кримінал для неї ще менш вказаний, як старшим особам.

— Спитайте її, коли вона захоче, ви можете її забрати, — кинула знову сухо Марійка.

Лесько запитував мене поглядом, але, не розуміючи мого стягненого лиця, докинув:

— Ми візьмемо теж цитру і я буду грати вам цілими днями. — Його погляд був такий благаючий і впертий, що я не могла довше мовчати, але не знала добре, як йому пояснити, що я нізащо в світі не покину цей дім, як довго висить над ним небезпека. Тому я не відповіла прямо:

— Дякую, але я не можу піти до вашої тітки, бо мушу займатися Галушкою!

— Візьміть її теж із собою!

— Того я теж не можу зробити!

— Але чому? — настоював він.

— Бо вона також не захоче йти!..

Лесько сполотнів, але не відповів нічого. Залягла ще прикріша тиша, і я відчула на собі погляди всіх, хоч вони затрималися на мені лиш хвилинку. Тепер я зрозуміла, що завинила і що є такі думки, яких ніколи не треба висловлювати, хоча б хтось і настоював…

Тепер я не знала як вибачитися. Не відважувалася нічого більше сказати зі страху, щоб не погіршити напруження. На щастя, мама прийшла мені на допомогу, звертаючись до Леська:

— Не прив’язуйте надто ваги до її слів, які напевно незгідні з її думками та хочуть тільки вдоволити забаганки собаки. Вчора вона навіть не хотіла зійти до пивниці через пса… — докинула мама, щоб краще мене вибачити.

Не говорім більше про це, — сказав Лесько з великою гідністю. — Та я навіть більш не настоюю, бачучи ваш сильний опір, хоч признаюся, мене він трохи дивує…

— Для мене не є несподіванкою ваше здивування, — відповіла мама. — На жаль, ви ніколи не зазнали правдивого родинного життя, тому що були одинаком, а потім втратили вашу маму ще дитиною. Бачите, родина це сильно поєднана клітина. Вона пов’язана дуже сильними вузлами, часом незрозумілими для обсерватора з-зовні. Але не робіть з того поганих висновків, а радите скажіть собі, що важко втекти від власної долі.

— Ах, це тому!.. — відповів Лесько з чемности, але я відчувала, що він зовсім не був переконаний.

Ще перед полуднем прийшла наша служниця і принесла зупу; ми сіли до столу в цілковитій мовчанці, начеб вже були в криміналі.

Я не забуду того напруження при обіді, коли найменше слово робило враження грому, за яким підуть блискавки і буря. Але, на щастя, буря не знялась, бо надто всі себе пильнували задля мами, яка була, очевидно, втомлена…

Після обіду Оля наполягла, щоб мама пішла відпочити. Ми взялись все впорядкувати: хлопці кінчили палити папери, ми з Олею пішли до кухні допомогти служниці, залишаючи наречених самих, щоб могли вияснити свої думки… Показалось, то був найкращий спосіб, бо при підвечірку, вони з’явились в повній згоді і навіть усміхалися.

Та все одно, до вечора, ми очікували поліцаїв; вони можуть прийти вночі, щоб взяти нас всіх разом, — як казав Ярко, підморгуючи до Леська, який залишився ночувати у нас.

Але ні вночі, ні на другий день ніхто не прийшов. Певно поліція була занята іншими справами, бо рано ми довідались, що фронт заломився в багатьох місцях і що ворог знову загрожує містові.

Справді рано вигляд вулиці змінився. Помітно було нервовий рух: одні дискутували завзято, інші поспішали кудись, а ще інші бігли із своїми клунками, не знаючи добре куди.

Цілий дім був знервований: закривали вікна, тріскали дверима, ще інші збігали сходами до пивниці.

При сніданку ми обговорювали нові можливості такої зміни, не переймаючись одначе, бо після вчорашнього дня жахливого напруження все здавалось нам сьогодні без значення.

На думку хлопців, місто може ще встоятись досить довго, очевидно, при добрій обороні. Оля була іншої думки: населення, налякане афішами та іншою пропагандою, не здібне до великого опору. Тільки ми з мамою мовчали.

— Чи ми теж зараз зійдемо в пивницю? — спитала Марійка.

— Не думаю, що воно потрібне, коли немає справді небезпеки. В пивниці мало повітря, і ми не зможемо там довго всидіти, тому краще заощадити повітря, яке там находиться, — відповіла мама, яка старалася все передбачити…

— Правда, то буде зовсім недоречно, закопатися тепер в пивниці, — докинув Ярко. — Але ми побіжимо з Мірком за харчами, бо наша крамниця закрита. Добре, мамо?

— Ідіть тільки не затримуйтесь довго, щоб я не турбувалась вами.

Хлопці піднялись, взяли торби, вийшли веселі, жартуючи, що було дивне. Звичайно вони не дуже любили йти на закупи. Тільки вони вийшли, Лесько і Марійка вирішити заграти удвійку на цитрі і фортепіяні у сальоні. Оля залишилася прибрати в їдальні, а я пішла з мамою до кухні.

Я турбувалась Галушкою. Від двох днів вона не вилазила із свого сховку, тільки щоб поїсти і мені не вдалось її звідти виманити. Навіть я не могла найти причину її дивної впертости і страху. Я гладила її і брала на коліна, щоб зменшити її неспокій, але надаремно. Її вушка були насторожені і при найменшому гаморі надворі вона зіскакувала з моїх колін, щоб заховатись знову під канапою. Вкінці я залишила її у спокою.

В кухні мама витягнула з кошиків ярину, щоб відсвіжити і зложити, де треба. Вона вирішила висушити частину моркву, щоб не псувалась.

— Так краще, бо не можна надто числити на свіжу ярину, її не буде багато цього літа, тому що менше її засіяли.

Я взяла фартушок і почала чистити моркву та краяти в кільця, щоб потім посушити на гарячій блясі.

— Жаль мені дивитись на тебе замкненій тут, Зоїка, без повітря і сонця, — сказала мама своїм поважним голосом.

— Але ж навпаки, мамочко, я рада бути тут з вами всіма, бо коли б залишилася вдома, то ввесь час думала б про вас, що з вами.

— Знаю, Зоїка, що в тебе добре серце, але все одно роблю собі докори що взяла тебе сюди. Там, ти була б вже поза небезпекою, тоді коли тут не знаємо що нас чекає.

— Чого ви боїтесь, мамо, руських?

— Не конечно їх, але війни взагалі, бо вона не вибирає своїх жертв…

— Ми не жертви, мамо, бо тато казав, що лише боягузи і слабосилі є жертвами життя.

Мама подивилась на мене довго своїми лагідними очима й сказала:

— Яка ти дивна дівчинка, Зоїка! Часом ти нагадуєш мені дідуня. Він був філософ і жив більше у світі ідей, ніж в реальному.

— Але я живу в реальному світі, мамочко! Дивіться, я люблю краяти моркву в кружки, щоб вона не зогнила.

— То також ідеалізм, Зоїка.

— Нічого, тим гірше для цього вченого слова, — а я люблю моркву, — сказала я і, щоб розсмішити маму, взялася гризти сиру моркву, хоч вона й не мала того доброго смаку, що морква на селі, вибрана з землі… Але таки мені вдалось її розсмішити і для того я була б з’їла хоч і півкошика…

— А як жила бабуня, мамо?

— Не розумію добре твого запиту, Зоїка.

— В якому світі вона жила, чи також ідеальному?

— Вона була дуже активна і розумна, — відповіла мама. — Це вона провадила ввесь дім, а навіть заряджувала працею в полі; організувала, тримала віжки господарства, щоб залишити дідуня займатися справами віри і своїми книжками, які він так любив. То його бібліотека, яку ми тепер маємо. Але любов до праці, і то до добре зробленої праці, ти маєш від бабуні, — сказала мама, бажаючи мене похвалити за добре покраяну моркву.

— А що я маю від вас, мамо?

— Не знаю добре, голубко; хіба небагато…

— Чому ви такі скромні?

— Та хіба через моє ім’я Модеста, — сказала мама, усміхаючись тією теплою усмішкою, яку я так люблю.

— Що треба робити, мамо, щоб бути скромною?

— Нічого не роби, Зоїка! — відповіла мама задумано, а після хвилини мовчанки докинула: — Це, бачиш, християнська прикмета, але їй нема місця в цьому світі, хіба в манастирі. Там ніхто її не поневіряє, бо вона відгороджена грубими мурами від людської пихи…

— Чи то великий гріх бути чванливим?

— Очевидно, головно, коли чванство вживається, щоб зробити прикрість другим.

— Я не люблю робити другим прикрости, мамо…

— Знаю, дорогенька, тому навіть коли в тебе є трохи чванства, то ти, Зоїка, не є чванлива, а скорше амбітна.

— Скажіть, мамо, а коли ми будемо варити м’ясо?

— Трохи пізніше, дорогенька, зваримо кусок шинки, яку я, на щастя, привезла від нас. А чому ти питаєш?

— Я хотіла б відкрити двері, щоб Галушка почула запах. Може, це її витягне зі схованки.

— Твої запити мене все дивують, Зоїка, хоч мені здається, що я добре тебе знаю. А що до Галушки, то коли її не зворушує твоя, така ніжна увага до неї, то тільки тому, що вона невдячниця. Та щоб зробити їй приємність, ми дамо нашу шинку до капусняка і навіть відкриємо покришку з ринки. Воно зробить меншу приємність Леськові, в якого делікатний ніс, — докинула мама жартома. — Я можу заложитися з тобою, що він прийде тихесенько, на пальцях, щоб закрити двері в кухню!

— А я піду, мамо, зараз відкрити двері до сальону, щоби трохи послухати його музики. Чи ви теж бажаєте послухати?

— Іди, голубко, я рада, що ти любиш музику.

Мимо всіх наших заходів, Галушка не вийшла зі свого сховку і то не віщувало нічого доброго.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.