Книга про батька-6

 

 

**

*

Що воно діється? Чому та весна стала сумною? Чути менше співів, менше радости, а навіть менше людей надворі, так наче б вони ховалися.

Всі говорять про війну, передають собі газети, перешіптуються, дискутують. Та такі вони зайняті тими вістками, що годі мати з кимнебудь цікаву розмову.

Вони постійно повертаються до теми про війну, як мухи до падла. І що в тому такого цікавого, що Німеччина воюватиме? То так далеко від нас… Але вони всі іншої думки. Навіть малі хлопці граються у війну й дискутують, якби то зробити її жорстокішою.

Війт Прокіп приходив кілька разів до тата на розмову, і мені видається, що не дуже був задоволений. Останній раз я зустріла його на подвір’ю, коли він виходив від батька. Голову тримав похилу.

— Що діється, війте Прокопе? — Скажіть!

— Дуже серйозні справи, панночко! Мені прикро за вас, бо то не дасть нічого доброго.

— Що таке?

— Та ота війна!..

— Чому для нас? Та ж ми так далеко від Німеччини!

— Не так то й далеко! панночко! Війна то немов пляма з оливи, що розливається навколо. Вже говорять про нашу мобілізацію.

— Та ж ми русини й не маємо нічого спільного з Німеччиною.

— То правда, але ми австрійські піддані й підемо з ними на війну.

— З ними проти руських?

— Так, панночко! Проти нібито наших братів з півночі, — докинув він гірким голосом.

Та ледве зробив кілька кроків, коли знову повернувся, кажучи довірочно:

— Та що б не трапилось, панночко, не забувайте, що я ваш приятель і що я тут, коли б ви мене потребували!

— Напевно не забуду, — відповіла я, усвідомивши, що небезпека яка загрожує нашому селу, зовсім близько.

Від тої хвилини, я теж почала дивитись на світ іншими очима. Мені здавалось, що сонце наче примеркло, стало менш променисте…

 

**

*

Вчора вечером появився на небі жахливий передвісник. Ганька покликала нас всіх надвір поглянути на величезну комету з розжареним хвостом, що просувалася небом. Образ був незвичайний, але кажуть, що то погана призвістка, — знак кривавої війни! Ще пізно вніч я чула на кухні, через стулку дверей, розбурхані голоси.

То селяни прийшли за новинами й дискутували появу комети. Довго я не могла заснути. Яка шкода, що тато такий зайнятий. Від багатьох днів я майже його не бачу, а коли зустріну, то боюся його турбувати, бо його скупчений вигляд робить мене несміливою. Чим же він так турбується? Чого він їздить до міста, а вечерами сидить замкнений у своїй канцелярії і пише.

Юстина також ходить нахмурена й більш нічого мені не розповідає… Залишилась мені лише Ганька, яка зовсім не змінилася.

Які звірята мудрі, що не роблять війни! Може, то тому, що вони не хвальки, ніколи не вигадували ні літаків, ні гармат!

Правда, батько казав, що літаки не міняють набагато справи… Навіть, коли б люди воювали тільки стрілами й камінням, бо у всі часи людина поборювала людину… Звірята вбивають менших і слабших тільки для поживи. Тільки щоб жити. Вони видаються мені куди відважніші за людину. Вони навіть не вживають стріл…

 

**

*

Жандарми розліпили перед школою і у війта наказ про мобілізацію. Війна проголошена й молодь від’їде. Нашого села не впізнати. Воно вже здається порожнім, хоч ніхто ще не поїхав. Куди ділися люди? В селі майже їх невидно, а в полі теж нікого…

Як вони зможуть воювати, коли вже тепер не мають відваги до праці, а битися то напевно куди страшніше, як орати чи сіяти. Деякі поля лежать зовсім облогом. Ніхто їх не рухав. Чи залишать їх отак?..

Для чого ж і для кого ж та війна? Чи нема на світі досить бідних людей і без неї? А може, немає досить похоронів? Юстина каже, що смерть ненажерлива… Що таке смерть? Я ніколи не бачила смерти, ніколи не помічала, щоб вона йшла за похороном, чи сиділа вечором біля мерця. А може, вона не показується дітям? Хто знає? Та Ганька казала мені, що її тато оглядав смерть на власні очі. Щоб я могла хоч раз її зустрінути й побалакати з нею. Може, вона й слухала б мене, бо, поправді, я її не боюсь. Ні, справді я її не боюсь і піду назустріч, коли б тільки вона захотіла мені показатися…

 

**

*

Смерти не довелось мені зустріти, але одного вечора я наїлася чимало страху. Коли я кликала її і вичікувала за кущем та хотіла запропонувати їй моє життя, а навіть життя Ганьки, щоб тільки вона залишила жити бідних селян, що втратили відвагу й перелякані, може, її наглою появою, покидали поля і ховалися по хатах. Але вона не прийшла на мій заклик.

Та нагло я помітила чоловіка, зодягненого в чорне, а голова й лице ховалися під насуненою низько шапкою. Він з’явився на другому кінці алеї і схиляючись, просувався крадькома під деревами, як злодій. Від несподіванки й переляку я не могла ні ворухнутись, ні видобути голосу з засохлого горла, щоб попередити тата, який сидів у своїй канцелярії з похиленою головою над якимсь папером.

За той час, чоловік в чорному просунувся аж до вікна мого батька й почав шкрябати шибу, наче зовсім втратив розум. Я була ще більше здивована, коли побачила, що тато піднявся від бюрка, розкрив вікно й дав незнайомому знак влізти в кімнату. Це сталося саме в мент, коли я отряслася від страху, голос повернувся і хотіла попередити тата про небезпеку. Тепер я пізнала: той чоловік вже заходив раніше до батька.

Він скинув пелерину з каптуром, може, щоб легше дібратися на вікно. Потім я вже нічого не бачила, бо тато загасив лямпу, закрив вікно й затягнув стору. Потім лише крізь шпари пробивалося дуже слабе світло.

Я мала велику охоту заспокоїти цікавість й заглянути крізь щілину від ключа, але тут я пригадала мамині слова: підслухувати під дверима, однаково, що красти. Бо злодій краде гроші замкнені в скритці, а закриті двері то також скритка для таємниці…

Ні, я не могла того зробити… Пішла до своєї кімнати, але не могла заснути до пізньої ночі. Вирішила забути, не писнути й словечком, що відкрила таємницю. Але що ж вони могли робити, чоловік з півночі і мій батько в канцелярії, при затягнених сторах? Чому вони так ховаються? Чи мій тато міг би когось боятися? Невже ж мене й Юстини? Тяжко вгадати. Та коли б хто з них мав боятися, то скорше чужинець, що не мав відваги вдень показатися в селі. Напевно він боявся війта Прокопа. Не знаю чому, але я відчувала, що не помиляюся.

 

**

*

Щодня від’їзджають вози повні новобранців, а за ними тягнеться ланцюг коней, теж мобілізованих на війну.

Усі плачуть: матері, жінки, наречені, діти, що супроводять вози, йдучи болотнистою дорогою. Деякі старші господарі йдуть за валками тримаючись близько коней так, неначеб з ними покидала їх остання надія. Бо що вони робитимуть без синів і без коней?

Кілька псів теж підбігають за кіньми. Ніхто не відганяє, бо всі знають, що собаки нерозлучні приятелі коней. Що станеться з ними? Чи теж і вони підуть на війну?

Валка мобілізованих віддалилася і зникла з очей. Тепер та дорога стала мені такою сумною, що ніколи вже не зможу дивитись на неї з бажанням від’їхати кудись в незнане. Хоч сонце весняне й гаї цвітуть біло й рожево, я не маю бажання вийти з хати й вдихати їх пахощі, або пройтися під дощем білих пелюсткок… Так, як інші, я замкнулася в моїй кімнаті, наче б закриті двері мали силу віддалити від мене жахіття війни.

Прийшла за мною Юстина. Підемо занести жінці померлого Гаврила зерно на засів. Ми вийшли на подвір’я, щоб полізти на стрих, і я побачила біля стайні тата, окруженого представниками влади, що приїхали ранком.

— Що вони хочуть, Юстино?

— Все переглядають і записують, що ми маємо.

— Чи вони всьо нам заберуть?

— Бог їх знає, голубко! Коли не всьо, то велику частину, для війни, Зоїка! таке вже право.

— Воно жахливе, те право війни, Юстино!

— Що ж зробити! Не зміниш! Ходи швиденько, Зоїка підемо довкола, бо вони ще можуть заборонити нам винести ту жменю зерна… Я так і прочувала вранці і вислала Марину з мішком пшениці і картоплі. Тепер ми понесемо ще фасолю, гречку й кукурудзу. Хоч це буде вигране.

— Чому вигране, Юстино?

— Раз воно в землі, Зоїка, ніхто не зможе ні забрати, ні записати!

— То вони не запишуть наших яблунь, ані рож?

— Напевно не запишуть! Що ж хочеш, щоб вони з ними зробили?

— Не знаю, Юстино. А що вони зроблять на війні з собаками?

— Вони їх напевно проженуть.

— Тоді нічого не вдіють з кіньми…

— Батогом все вдіють.

— То недобре, Юстино. Ти сама мені казала, що коли кінь хворий або заляканий, то досить йому дати товариство пса, щоб він заспокоївся.

— То правда, Зоїка, але в мирний час, а не під час війни, коли вся правда перемінена, — відповіла тихо Юстина.

Тепер я побачила Івана, що рішучим кроком ішов до тата. «Піде, чи спиниться?» — подумала я. Але Іван напевно належав до відважних, коли рішив підійти до тата, якого вираз лиця віщував бурю.

— Чи маю йти сіяти, всечесніший?

— Та все готове, іди, Іване. Хоч те виграємо, — сказав тихо тато, як і Юстина.

Від тої хвилини ніщо мене не цікавило, як бажання сіяти. Сіяти все, що попадало під руки і де я хотіла, бо відколи нашого Гриня мобілізували, половина городу лежала облогом і ніхто ним не займався. Яке щастя, що залишився Іван, ще замолодий, щоби йти на війну.

Тепер у полі працюють тільки жінки і старші, бо всі чоловіки здібні до праці, пішли копати рови. Як сумно: поля пориті глибокими ямами немов призначеними для мерців. Краще піду сіяти. «Сіяти й засівати», як говорить Юстина сусідам.

**

*

Мама приїхала з міста. Під час обіду вони не говорили з татом про інше, як банки, рахунки, забезпечення…

Тато не був згідний, щоби залишити гроші в австрійському банку, а радше купити російські рублі. Вкінці погодилися: половину залишити в банку, а за другу купити російську валюту, яку тато обіцяв дістати й затримати в себе.

— А забезпечення шкода платити, — казав тато, — все одно попаде в руки ворогів.

— Уважай, що говориш, Іване, — сказала мама, стишивши голос. — Знаєш, що під час війни й стіни мають вуха. Знаєш також, що коли б хто підслухав, то замкнули б тебе до криміналу!

— І без підслухування візьмуть, скорше чи пізніше, — відповів тато, — бо я не вмію ховати своїх думок.

— Ти не маєш права так наражуватися ні як священик, ні як опора цілої родини, бо всі ми потребуємо тебе! А коли будеш в криміналі, що ти зможеш для нас?

— А вільний, що я можу для вас? — заперечив тато. — Але одного дня все зміниться, побачиш!

— Маємо надію, Іване, але покищо приобіцяй мені бути обережним й опанованим, бо пощо наражуватись без потреби. Будь обережний з твоїми ідеями й плянами, — докинула мама вставши від столу. — Війна напевно, не заощадить нам гіркого досвіду, — докинула вона.

Мама вирішила забрати до міста все, що цінне в нашому домі, і тому, зараз після обіду, обі з Юстиною взялися пакувати валізи й скрині. Ще вечером виїхали вози, навантажені меблями й килимами.

Тато не був згідний, але не протестував, наче б те, що його оточувало усе життя, було йому байдуже. Він тільки не дозволив нічого забрати з його канцелярії.

— Ти помиляєшся, Іване, — казала мама, — ти повинен спалити всі твої російські книжки й різні папери. Треба бути обережним!

— Як, спалити те все? Та ж самі австрійці заохочували! Ах ні, напевно ні! Хай вони самі коштують наслідки їх заохочувань і їх цілковитої зміни позицій. Тепер, коли вони розбудили в селян свідомість, що вони руські, їх посилають на фронт битися проти тих же руських! І я маю спалити книжки, що є свідками їх облудної роботи? Ніколи того не буде!

— Подумай, Іване! Ти знаєш добре, що то була тільки пропаганда для інтересу, — поділити наш нарід і тим самим ослабити український націоналізм, який зчасом міг стати небезпечним для Австрії. Іноді я запитую себе…

— Нічого не запитуй себе, Модеста, ми поєднані більше, ніж коли, з Росією, без того поєднання нічого не вдієш.

— Знаю, дорогий, але я турбуюсь за тебе, тому що ти пішов задалеко. Ще раз, прошу тебе, Іване, будь обережний! Діти ще малі, вони потребують тебе. Почекай, аж підростуть трохи, тоді ти зможеш цілковито присвятитися твоїм ідеям, твому народові.

— Але прийшла хвилина, коли вже не можна чекати, — відповів мій батько, закриваючи своє бюрко таким самим рухом, як закривав недоторкальний святий Кивот на престолі.

Ще того самого вечора мама від’їхала останньою бричкою, ледве встигнувши мене поцілувати.

— Не журись, Зоїка, скоро ти побачиш нас усіх дома, бо ми приїдемо на вакації. Знаєш, війна напевно не докотиться до нас так швидко…

 

**

*

Але війна докотилась до нас швидше, якби хтось думав. Наш дім замінився у приміщення штабу. До сальону знесено столи з цілої хати і на них розложено військові мапи, над якими сиділи годинами похилені генерали й старшини.

Вони зарізали кілька наших свиней, курей, вбили безжалісно одну корову. Досвіта я прокинулась від жахливого крику, що розлягався широко й губився в небесах. Наш стрих спорожнювався теж, як стайня і стодола. Я не могла знести того виду. Тато теж… Все було зареквіровано, все забирали так, начеб нам нічого не належало.

На татовім бюрку росли стоси воєнних бонів, якими тато зовсім не цікавився, здавалось, — до всього збайдужнів, крім лябораторії, де він пересиджував цілими днями. Але напевно став обережнішим, бо поміж книжками не найшли нічого, крім російських книг, виданих австрійцями. Ті самі книжки, які проклинав генерал, гукаючи по-німецьки: «Ось наше божевілля, за яке доведеться дорого заплатити!»

То була одинока хвилина, коли я побачила на обличчі тата легку усмішку, майже вдоволення. Коли ми були пізніше разом у лябораторії, тато мені переклав слова генерала і додав:

— Я добре думав, зберігаючи ті книжки! Бо генерал, що не міг їх читати, тільки, розглядаючи, зрозумів, чому на його фронті біда й чому наші хлопці, хоч вишколені для війни, не мають найменшої охоти воювати. Бачиш, Зоїка, до чого можуть часом послужити книжки!

— Той генерал, тату, мусить бути справді вчений чоловік, коли він їх розуміє, не читаючи…

— Напевно, він недурний, але що зробить, коли половина піхоти, зложена з наших хлопців, які не мають ніякої охоти воювати проти руських, а вояк без охоти нічого не вартий!

— То так, як ті коні, що нам забрали, і які пішли на війну без наших собак!

— Бачу, Зоїка, що ніяка війна не змінить твоєї наївности! Залишися наївною, але будь завжди відважною, що б не сталося!

— А коли б мене післали на війну?

— Коли б тебе післали на війну битися проти братів, тоді бийся, але зброю повертай у другий бік!

— Як це, тату?

— Обертай зброю проти тих, що за тобою і що випихають тебе наперед!

— Тату! — скрикнула я стишеним голосом.

— Пригадуєте, що казала мама? Що в час війни мури мають вуха!

— То правда, моя мала, але не забудь, що я тобі казав. Будь відважна!

— Не забуду, тату і буду битись зповернувши зброю назад, — відповіла я тихо.

— Тато нічого не сказав, але ще раз я побачила на його поважному обличчі усмішку.

 

**

*

Наш дім, стодола і подвір’я повні австріяків. Кругом тільки чути їх жахливу, тверду мову. Кругом лунають крики, накази, часом навіть співи, що розривають мені вуха. На думку мами, я не маю слуху, але здається, маю його досить, щоб чути, коли вони фальшують.

Проводжу мій час або в кімнаті тата, бо мою мені забрали, або на стриху чи в лябораторії, де ліплю торбинки й приготовляю пілюлі у великій кількості, а також витягаю нитки зі старих простирал, щоб готувати вату для ранених. Вже наповнені два кошики, але зроблю ще більше коли тільки це допоможе, щоб вони забралися! Коли ж вони заберуться? Щоб тільки фронт наближився до нас, то може їх вижене. Хоч як я боюсь побачити, коли рови, що оточують село, наповняться трупами й кров’ю. Хай станеться будь-що, хай навіть стрільно впаде на наш дім, аби лиш наше село оціліло, а то й воно вже напів зруйноване. Годі впізнати наш дім, наш город і наше село. Вже все не те, видається мені таке чуже. Я сама стала теж чужа серед того оточення…

Моє бажання вислухане. Цього ранку прибув післанець. Фронт наближається, і ми віддалені лише на півдня конем… Та й без того ми вже знали, бо від досвіта чути гарматні постріли. Кажуть, що будуть нас евакуювати насильно. Багато селян відходить з бідними, хоч великими клунками на плечах. Вони відходять тою самою дорогою, яку я вже так незлюбила. То вона привела до нас війну. Без неї ніхто й не прийшов би… Лихо не найшло б шляху.

Тато дуже зайнятий. Турбується за мене. Нема коней, а він хоче, щоб я ще сьогодні виїхала до мами. Я впираюся, не хочу його залишити самого. Тоді він пропонує провести мене з Юстиною аж до сусіднього села, звідки ранком ми поїдемо до міста.

Але саме після обіду, коли ми приготовляли наші клунки, мама приїхала на старій бричці, яку вона винайняла за великі гроші. Я навіть не мала часу попрощатися зі стрихом, який мені такий дорогий. Треба було негайно їхати, бо візник не хотів чекати ні хвилини. Тепер коли я вже була з мамою, Юстина відмовилась їхати. Вона буде наглядати за домом. А тато, ще більше впертий, не захотів їхати з нами, хоч і як ми його благали.

— Я залишусь на мойому пості до останньої хвилини, — сказав він, та тоном, який не терпів ніякого заперечення… Я добре його зрозуміла, бо вже нераз чула той голос. Він дивився за нами довго, так, начеб ми від’їздили назавжди.

 

* *

*

Юстино дорога, — думала я при від’їзді, — нема вже чого тобі пильнувати, хіба тільки спогадів. Але їх я забираю, ненарушені, зі собою.

Мама вислухала мене, й Галушка, моя собачка, їде з нами. Вона буде сторожити клунків.

Бричка їхала скоро, хоч дорога була забита втікачами. Кінь ґальопував з усіх сил, та все одно візник шмагав його ввесь час. Мама сказала:

— Коли ви не перестанете, то він впаде, ще заки ми доїдимо! Хоч би були його накормили за той час, як нас чекали!

— Не жалійте коня, їмость, — відповів візник, — його й мене жене страх. Коли я затримаю його тепер, то він ляже в болото й ніяка сила його не зрушить. А пострілів то ми обоє не любимо. Коли б я знав, то ви не витягнули б мене з хати за ніякі гроші, щоб отак я шукав смерти на дорозі…

— Мамо, то гарматній стріл?

— Так, Зоїка, як ми проїздили, ось там, на полі впало стрільно. Але то напевно хибний постріл, бо фронт ще далеко, будь спокійна, напевно більше тих стрілен не буде!

— Хіба що вони умисне ціляють на дорогу, щоби відрізати можливість втечі, — докинув насмішливо візник.

— Як на візника, то маєте багато уяви! — замітила мама невдоволено, а потім спитала нагло: — є у вас діти?

— Так, їмость, маю дітей, тому мені не в смак та наша прогульна!

— То шкода, бо ви не знаєте, що треба, а чого не треба казати перед дитиною, — завважила сухо мама, не зважаючи ні на нього, ні на мене.

— То правда, їмость, але розумійте, я думаю найперше про моїх…

— Не тривожся за мене, мамочко, — відповіла я — Мені менш страшно як візникові або коневі. Я навіть хочу, щоби одне стрільно впало на наш дім.

— Чому так, Зоїка? Ти ж його так любиш?

— Так, але тепер він є головною воєнною квартирою і там повно генералів, та коли вони згинуть, то, може, війна затримається…

— На нещастя, дорогенька, тих головних квартир багато, як і багато генералів, та й не вони вирішують про війну. Ти бачила, що вони нічого не в силі спинити. Вони можуть тільки відступати, бо їх вояки не мають ні відваги, ні зброї, щоб воювати, а при тому вони в чужому краю, який їх не підтримує. Та якби воно не було, Зоїка, ніколи не треба бажати чиєїсь смерти, бо коли б Господь тебе вислухав, то тебе мучило б сумління ціле життя.

— Але ж вони, мамо, вбивають тисячі й тисячі вояків!

— То їх справа, то діло військовиків, а не малої дівчинки, яка повинна скоріше молитися за мир! Мир, Зоїко, ось китиця квітів, яку жінка повинна носити все життя у своєму серці!

— Але ж мамочко, я буду битись з оберненою зброєю…

— Як то? — спитала мама здивовано так, як я питала у тата. Я хотіла їй відповісти, але пригадала необережну татову відповідь, тому тільки сказала:

— То так, на мій спосіб, мамо. Одного дня ти побачиш…

— Ах, Зоїка, я знаю, що діждусь від тебе несподіванок! Але покищо присунься до мене, от-так, мені холодно трохи, — докинула вона наче оправдуючись.

Вона пригорнула мене тісно і навіть не протестувала більше проти шаленого бігу коня, який відчував в повітрі запах пороху, як і ми.

На дорозі минав нас відділ австрійських вояків, біжучи. За ними на візках везли малі гармати з ескортою на конях. Всі вони бігли притьмом, щоби підтримати десь прорваний фронт. Я дивилася на їх обличчя з відкритими, від зусилля устами, з широко розкритими очима й впертими поглядами; вони бігли назустріч смерті. Особливо вразив мене один погляд із синіми, такими синіми очима, які, здавалось, ціле життя не бачили нічого, крім неба.

Не знаю чому, я собі сказала: ось той не повернеться ніколи… Може, саме через той синій погляд, який хвилинку спинився на мені, наче б хотів, щоб його затримати. Часом так дивимось на речі, про які знаємо, що нам заберуть. Для нього я відмовила мовчазну молитву, щоб він не впав лицем у болото із своїми синіми, широко розкритими очима, що відбивали в собі усе небо…

Та тільки відділ вояків пройшов, як понад нашими головами пролетіло, з дивним свистом, гарматне стрільно. Де воно впаде? Кого уб’є?.. Той свист про щось мені нагадував, але що?

Мама притиснула мене сильніше до себе, я чула тепер, як б’ється її серце, і я знала, що воно б’ється для мене.

— Мамочко, — закликала я тихо.

— Що дорогенька?..

— Ти хотіла б умерти зі мною?

— Зоїчка, моя дитино! Я хотіла б перш за все жити з тобою, мати тебе постійно біля себе і мати також твою любов.

— Не говоріть так, мамочко!

— Чому, дорогенька?

— Бо ви не знаєте… Ви не знаєте, як сильно… Ви не можете знати, — сказала я уриваним голосом, що застряг мені в горлі, і я не змогла докінчити…

Я була така щаслива в її гарячих обіймах, чути, як б’ється її серце для мене одної і відчувати її уста на моїм чолі… Я забула про ввесь світ, війну й гарматні стрільна, що свистіли над нами й вибухали на сусідніх горбах. Навіть забула про вояків з очима вп’яленими у смерть.

Мамині рамена, що мене обіймали, вміщали весь світ, увесь мій світ, що наповнився таким теплом, такою ласкою, і я закрила очі, щоб не бачити й не чути нічого іншого. Я хотіла, щоб та дорога тягнулась безконечно, щоб я могла ще довго слухати того ніжного биття серця, так близенько до мого вуха.

Ах, як я любила мою маму і як хотіла б її завжди так любити! Не знаю чому, але саме в тій хвилині я пригадала татові слова: «Велике щастя таке ж жахливе, як і велика біда. Воно робить нас глухими до людських терпінь. Воно робить нас нелюдяними.

Тепер я знаю, чому я пригадала ті слова. То через того бідного коня, вкритою піною, якого шмагав безнастанно візник, а я не старалась навіть його спинити… Тепер докучає мені сумління, але запізно, як і запізно вже мені забути, що таке щастя…

Ми приїхали до Підгаєць. Половина дороги, як і небезпечна смуга, були за нами. Тепер мама спинила візника, загрозила, що не заплатить, коли він не дасть коневі відпочити…

— Коли ми затримаємося тепер, заберуть коня, їмость, — Відповів він невдоволений. — Згуба за згубу! Ліпше для нас продовжувати дорогу, бо й ніч заходить і хто зна, може, завтра ворог буде на тих полях, а без коня нічого не вдієш!

— Не бійтесь, чоловіче добрий, ось візьміть оту пільну дорогу наліво. Я знаю тут одного господаря, що прийме всіх нас на короткий відпочинок, — сказала мама, та таким голосом, що нагадував голос офіцера, який тільки те й робить, що дає накази.

Я була здивована рішучістю маминого голосу, який звичайно був такий лагідний. Але візник таки послухав, і ми в’їхали на подвір’я Степана, нашого давнього огородника.

Ми висіли з брички, і після короткої розмови Степан розкрив наостіж порожню стодолу, куди ввели коня з бричкою, а ми з мамою пішли до хати. Ще мама попросила занести візникові келішок горілки, бо він залишився коло спітнілого й виснаженого коня, щоб його витерти й накрити.

Тепер Степан почав розповідати мамі свої турботи; він вирішив виїхати досвіта з цілою родиною, та покищо навіть не знав добре куди?

Тут мама його роз’яснила:

— Виглядає, що фронт буде йти навпростець, щоб якнайскорше оточити місто. Таким чином наше село буде між двома вогнями, і мій чоловік вже не зможе доскочити до нас… Але для вас справа виглядає інакше; раджу вам віддалитися від головних доріг, що ведуть до міста, і їхати на південь, до села, де живе ваш брат.

— Ви справді так думаєте, дорога їмость? Бо військові казали нам їхати просто носа… Але певно, що я волію їхати до брата, хоч туди 80 миль!

— Їдьте і нічого не бійтеся! Знаєте, вояки самі ледве знають, де їх чоло, а де тили. Вони не в своїй країні й кажуть вам щонебудь, щоб тільки ви звільнили терен, де буде битва…

— Щоб тільки ваша правда, їмость!

— Я можу помилятися, але мені виглядає, що ваш брат живе 30 миль від головної дороги, тому там буде менше чути війну, як на дорогах, що ведуть до міста.

— То правда, наша добродійко, — відповів він вже спокійніший. — То Боже провидіння нам вас післало, дорога їмость! Послухай, Маріє, ти чула що каже наша їмость. — спитав він у жінки, що наливала нам борщу, був вже час вечеряти. — Поїдемо до мого брата!

— Та певно, що не інакше, я вже тобі давно говорила!..

— Ти все маєш правду, Маріє, але ти міркуєш інакше, бо для тебе хата мого брата то лише прибіжище, де можна примістити дітей. Та ось тепер ти будеш вдоволена, бо наше село, то ніби так трохи й твоє… От вже й рішено, що ми туди поїдемо… Та однак серце болить покидати хату…

— Та може, як повернемось, найдемо лише попіл?

— Ваше господарство не при головному гостинці, то, може, не спалять його так швидко, — потішила мама.

Після доброго борщу і печеної бараболі з кислим молоком, ми подякували господарям і виїхали вже поночі.

Кінь відпочив. Страх відійшов, тож ніщо тепер не могло його примусити до ґальопу. Це наповнило мене радістю. Я думала про довгу дорогу в теплих, маминих обіймах під стукіт її серця…

— Але я помилилася. Не відносно дороги, але мами. Тепер небезпека проминула, й вона занурилася у своїх неспокійних думках… Вона не думала більше про мене, ні щоб мене пригорнути до свого серця.

Знаю, вона думала про тата, про те, що він сам поміж двома вогнями. Я старалася відсунути її неспокійні думки, щоб не прогнати моєї надії…

Коли ми виїхали на гостинець, мама запропонувала мені голосом, в якому вона була відсутня, покласти голову на її коліна й попробувати заснути, начеб я могла… Я послухала й прилягла на її коліна, поклавши голову на плахту, яку вона мені простелила. Жаль стискав мені горло, й смуток робив мене злобною… Я мала охоту вкусити її руку, що лежала на плахті, так близько мого болючого чола, а така далека від мене… Не знаю чому, мене взяла дрижа, хоч весняне повітря було лагідне і я була вкрита плащем. Мій батько чи не помилявся? Я виразно відчувала, що моє серце дрижить від смутку, бо йому холодно. Ніщо на світі не зможе його розігріти, крім маминої руки. Навіть тепле тіло Галушки, що спала, притулившись до моїх ніг.

Не пригадую нашого приїзду, хоч я і не спала. Все було наче за мрякою. Я перемерзла й очуняла тільки, коли Оля принесла гарячого чаю з румом і сильно мене натирала, щоб розігріти.

Заки вона погасила світло, щоби покластися біля мене, прикликала маму кажучи:

— Зоїка дуже дивна, боюсь, чи вона не захворіє. Нічого не говорить, тільки часом жалісно зітхає. Що ти думаєш, мамо?

— Нічого їй не буде, Олю! Вкрий її тепло й залиши спати. Вона мала багато переживань і трохи страху!.. — відповіла мама, кладучи на моє чоло холодний поцілунок.

За ті слова і поцілунок я мала великий жаль до мами. Я навіть не відкрила очей, коли вона схилилась надо мною. Я щойно тоді пожаліла, коли вона вийшла з кімнати…

Зате тепер умію розпізнати мамині поцілунки.

Часом вони ніжні й теплі, то знову такі холодні й «без серця», як казала Ганька.

Чи, може, й у мене не було серця? Або я стала злобною, бо хотіла пімститись на кому небудь чи на чому небудь… Але навіть на це я не була здібна… Те, що я переживала, було гірше, чим велика біда, яка робить людей лихими. Тоді що ж це було?

 

**

*

На другий день я спала довго й, збудившись, була здивована, що я в нашому мешканні в місті та в ліжку Олі, — так начеб усе вчора було тільки сном…

Шукаючи в моїх вчорашніх спогадах, я віднайшла ввесь мій смуток і жаль, яких ніч не змазала з моєї пам’яті. Я знову мучила себе й піддавалась злобі, бажаючи прикликати маму, і, коли б вона нахилилась надо мною, сказати їй: «Прошу тебе, не цілуй, бо твої поцілунки холодять моє серце.»

Я навіть мала охоту встати і знову повернутися до Підгаєць, бо там, як мені здавалось, я могла забути другу половину дороги й віднайти ненарушеними мої спогади з нашої гарної подорожі під пострілами гармат.

Я хотіла встати, але скоро зрозуміла, що далеко не заїду, бо дуже втомлена, начеб весь день тіпала коноплі або сама була тими коноплями… Лягла знову в ліжко, закривши очі; і знову мене огорнув глибокий жаль на спогад про вчорашній день. Чомусь здавалось мені, що життя стане нестерпним.

Шукаючи поради, я кликала Галушку, але даремно бо кімната була порожня. В коридорі я чула кроки, двері відкривалися і закривалися, але ніхто не цікавився мною. Я почувала себе такою опущеною і самітною саме тоді, коли здавалось, що пічнеться моє велике щастя.

«Юстино! Тату!» — прошептала я до подушки, — як ви далеко від мене! Поміж двома вогнями а я віддалена від вас, може, назавжди!»

Навіть моя злоба мене покинула і я не мала охоти мситись, а почувалась нещасною, наповненою жалем по вінці, але навіть того жалю я не могла вилляти в сльозах так як небо виливає дощем увесь свій смуток, щоб стати знову синім та прозорим.

Все таки я встала, щоб відкрити стори й поглянути на небо та на сонце, що «світить тільки для мене», — як казала Юстина.

Але за сторами були тільки вікна навпроти, гори скриньок на бальконі наших сусідів, і ще вище — дальші поверхи, балькони й вікна та всі подібні до себе, всі зроблені на ту саму моду міста… Тут не було ні неба, ні сонця, вони залишилися дома, там — біля Юстини. Я затягнула стору й лягла знову до ліжка, щоб нічого не бачити… Нагло я пригадала обіцянку, яку дала татові. «Я буду відважна, тату, і буду битися зброєю зверненою назад. На фронті, чи не на фронті, можна завжди повернути зброю,» — сказала я собі, хоч ще не роздумала, що послужить мені зброєю. Після довшої надуми мені здавалось, що я найшла, бо вирішила, нікому не показати мого пригноблення, заховати мій жаль і приняти байдуже холодний поцілунок мами.

Тато прийшов мені на порятунок своїми словами: «Коли тебе огорнуть сумні думки, убивай їх ударом сокири, візьмись до праці, роби щось пожиточне!» Та в місті не вживають сокири. Що мені робити? До чого взятись? І нагло я найшла: займусь собою і Галушкою.

Я помилась і зодягнулась, навіть сама заплела мою косу й пішла на розшуки за собачкою. Найшла її в їдальні, під столом, у розшуках за окрушинками. Мама й Оля були тут, зайняті складанням великого килима й начинням, витягненим з креденсу.

Галушка прибігла до мене радісна, і я взяла її на руки й так обняла, що вона бідна заскавуліла. Мама повернулася і, побачивши мене, сказала:

— Браво, Зоїка! Бачу ти встала і зовсім готова. Як ти спала, дорогенька?

— Дуже міцно, мамо!

— Навіть без снів і ніякого кошмару?

— Ні, без кошмару…

— Видиш, Олю, що я тобі казала! Вона скоріше забула ту подорож, як я. Однак бракувало небагато, щоб ми ніколи сюди не приїхали… Божа опіка над нами. Ось тобі доказ!

— Так, мамо, — відповіла Оля, чомусь розсіяна. — Чи треба знести до пивниці теж оті подушки?

— Авжеж! Ми зробимо з них лежанку для Зоїки. Бо я не буду туди зносити меблів, як це зробили сусіди, уважаю, що то забагато переношення… Килими, матраци й подушки вистачають, щоб зробити леговище для спання. Не забудь, Олю, дати хлопцям наповнені лямпи. Хай вони несуть те все до пивниці, за той час я приладжу щонебудь з’їсти для Зоїки. Вона, мабуть, голодна, бо сильні переживання додають ще більше голоду, як праця.

— Що б ти хотіла поїсти, Зоїка? — спитала мама, поклавши руку на моє плече і знову близько моїх уст.

— Щонебудь, мамо, може, трохи молока…

— На жаль, немає ні краплі, дорога дитино! Хочеш трохи чаю і хліб з конфітурою?

— Добре, мамо, — відповіла я так спокійно, що сама здивувалася.

Коли мама вийшла, я спитала Олі, чому треба зносити те все до пивниці?

— Бо так наказала влада. Кілька днів будемо жити в пивниці!

— Що за дурний розпорядок і пощо? — сказала я. — Вже тут, в помешканні, не видно неба, а ми будемо жити в пивниці, де ввесь час ніч…

— Те зарядження не таке вже дурне, Зоїка. — Треба сподіватись, що гармати будуть стріляти на місто, а може, теж будуть його бомбардувати з літаків!

— Чи кулі не можуть влетіти до пивниці?

— Багато важче. Для того треба, щоб вони пробили всі поверхи, і тому в пивниці безпечніше.

— Чи всі зійдуть до пивниці?

— Напевно! Багато наших сусідів вже живе там два дні.

— Чи я зможу взяти з собою Галушку?

— То буде тяжко, Зоїка, пивниця мала, а нас і без неї вже семеро…

— Галушка така маленька, Олю, вона не забере багато місця і буде сидіти у мене на колінах!

— Я боюсь не за її величину, а за непорядки. Знаєш, навіть без собак питання гігієни в пивниці досить складне. Тому й заборонено їх брати до пивниці.

— Послухай, Олю, я заховаю її в кошик, добре?

— Я згідна, Зоїка, але коли сусіди відкриють, піднімуть крик!

— Отже ви заберете мені також і Галушку?..

При цих словах Оля, яка перебирала білля призначене для пивниці, випростувалася і, обернувшись до мене, глянула мені просто в очі.

— Що з тобою, Зоїка, скажи мені, я вмію берегти таємниці… Хто забрав тобі щонебудь?

— Нічого, Олю! Тут навіть не видно неба, — відповіла я, щоб щось сказати.

— Але вчора, Зоїка, коли ви приїхали, була ніч, я думаю, то не тому ти жалісно постогнувала?

— Ні, не тому. Може, я думала про Юстину й тата, що залишились там, а може, задля коня, — брехала я, соромлячись рівночасно, що в дійсності я так мало терпіла задля них…

— Не турбуйся, Зоїка, про тата, ні Юстину! Цілу ту смугу заняли вже сьогодні рано без бою… Окружені австрійці здалися. Тепер тато в більшій безпеці, чим ми! А відносно коня, будь спокійна, він живий і здоровий, візник сьогодні вранці приніс плахту, яку ви забули.

Останні слова мене насторожили, але я швидко відсунула прикрий спогад, щоб не зрадити себе.

— Тоді, Олю, що ми зробимо з Галушкою? Дивись, яка вона спокійна на моїх руках і знаєш, вона дуже чиста!

— Знаю, Зоїка, але знаєш, у час війни треба слухатись розпорядків. Ми залишимо її тут, і я сама буду носити їй їсти. Хочеш?

— Це жах, Олю! Слухатись проти своєї волі й бути майже зрадником!..

— А думаєш, Зоїка, мене бавить іти до пивниці й чекати, поки руські займуть місто?

— Ти не любиш руських, Олю?

Вона повернулась до дверей і відповіла тихо:

— Довір’я за довір’я, Зоїка! Ні, я їх не люблю і зовсім їх не уважаю за наших братів!

Ці слова й думка, що я зробила їй фальшиве зізнання, так мене застидали, що я кинулась до неї, кажучи тихо:

— Знаєш, Олю, вчора я була така нещаслива, бо відкрила, що мама мене не любить або любить рідко, лиш тоді, коли я в загрозі смерти… Коли ми покинули Підгайці, я була така нещаслива, лежала на її колінах та хотіла вмерти. Але мамі то було байдуже, вона навіть не помітила…

Оля взяла мою голову у свої руки і дивлячись мені в очі, сказала ніжно:

— Бідна дорога сестричко! Яка ти вразлива й дивна! Але я тебе розумію, бо колись сама терпіла через це, але тепер знаю, що мама не може любити виключно одну дитину. Вона нас любить всіх, і дуже, повір мені, Зоїка! Її теж треба любити, вона заслужила на те, повір!

— Я не можу більше її любити, Олю, так як учора! Я не хочу більше, бо мені від того жахливо боляче!

— Найди інший спосіб, як її любити, Зоїка! Може, менше, але залиши теж і для нас трохи її почувань… Та головне, не суди її, обіцяй мені, Зоїка!

— Я не можу тобі присягнути, Олю, відповіла я, втомлена розмовою.

— Я маю до тебе довір’я, Зоїка, і знаю, що ти додержиш обіцянки! А тепер опануйся, дорога сестричко, і не будь лиха на маму. Знаєш, вона має стільки турбот!

Саме на ці слова прийшли хлопці забрати інші речі. Ярко і Мірко хоч веселі, дуже поважно взялися до організовання життя в пивниці. Вони міцно мене поцілували, а Мірко навіть сказав щось миле про Галушку. Він найшов її білішою від сніжної кулі…

— Але ти зробила б ліпше, залишивши її на селі, бо тут вона непотрібна й може згинути з голоду, — сказав Ярко.

— Вона не згине з голоду, — відповіла йому Оля, — а навіть буде нам дуже потрібна, бо пильнуватиме мешкання, коли ми будемо в пивниці.

— Так, Галушка напевно це зробить для мене, — відповіла я, думаючи про її ужиточність. Може, я і заздрила їй? — А чи я зможу залишитися з нею в помешканні? — спитала я.

— Ні, це неможливе, Зоїка, мама буде турбуватися, а, повір мені, їй не треба тепер ще нової турботи, — відповіла Оля рішучим, хоч і приязним голосом.

— А знаєш, Олю, я знаю і таких, що не журяться нічим і дуже полюбили пивницю! Ах, щоб ти бачила наших наречених! Під претекстом, що вони її випробовують, не покидають її, і коли ми приходимо з речами, вони сидять, подавши собі руки, а то й уста…

— Досить, Ярку, — перервала Оля. — Швиденько знесіть те все, бо коли завиють сирени на алярм, то всі ми мусимо зійти до пивниці. Треба, щоб все там було готове.

— Ти так боїшся алярму?.. — спитав Ярко.

— Ні, але ми приобіцяли мамі, а я не думаю бути анархісткою, як ти!

— Ах, то ти вважаєш мене анархістом? А хочеш, щоб я сказав, хто ти?

Війшла мама, і всі замовкли. Чому? Вони ж не боялися її, ні не соромилися ніколи своїх суперечок перед нею. Мусіла бути інша причина: вплив Олі та її наказ оберігати маму.

— Ось твій сніданок, Зоїка! Добре поїж, бо в пивниці є ледве ще… Олю, не забудь знести туди прімус, добре наповнений нафтою і закритий!

На таці я побачила рештки, напевно призначені для Галушки.

— Галушка тобі дякує, мамо, що ти подумала про неї. — А відчувши на собі погляд Олі, я докинула: — Я теж тобі дякую…

Мама нічого не відповіла, але усміхнулась, майже щаслива.

Я снідала при столі, заваленому різними речами, призначеними для пивниці, коли ввійшла, не застукавши, наша сусідка. Вона була дуже знервована. Я здивувалася, як це? Вона зайшла, не стукавши, а мене вчили, що всі у місті стукають у двері, заки входять у кімнату.

Останній раз, коли я була в місті, той звичай мене дивував, бо ж часто за дверима не було нікого, щоб відповісти. Вкінці я відмовилась стукати в двері та зробила тим чималу прикрість мамі. Вона спитала мене, чому я так впираюсь і не хочу стати добре вихованою панночкою. Я відповіла, що вважаю смішним той звичай, і на селі ми живемо дуже добре без того, щоб стукати в двері. Коли тато працює і не хоче, щоб йому перешкоджали, він замикає двері на ключ.

Мама докинула, що село не все є прикладом доброго виховання; це мене так вразило, що я була злобною супроти мами й відповіла:

— Я не знаю багато людей, що були б так добре виховані, як Юстина, але я сміялася б з неї, коли б вона стукала до дверей комори чи їдальні.

На це мама відповіла мені:

— Добре виховання саме полягає в тому, щоб уміти відрізнити двері комори від інших, за якими може бути особа, яка не бажає, щоб її турбувати.

— Стукаємо до дверей, щоб попередити про нашу присутність, — докинула мама.

Ця думка мене переконала, хоч той звичай видається мені дивним, трохи упокорюючим, бо я думала про прокажених, яким причіпляли дзвінок до черевика, щоб вони попередили про їх наближення.

Але наша сусідка ввійшла, не стукаючи. Невже ж війна дозволила людям забути їх добре виховання? А я думала, що раз людина добре вихована, то на ціле життя!

У свому поденервуванні та пані навіть мене не запримітила, а без запрошення звалилася на крісло.

— Що за катастрофа! Справжній кінець світу! — простогнала вона засапана. — Чи вони вже надходять?

— Що нового? — спитала мама дуже спокійно.

— Ах, ще їх нема, дякувати Богові. Але здається, що австріяки сподівались того… Ви уважаєте нормальним те, що нас чекає? Не здаєте собі справи з небезпеки… Нас усіх змасакрують! Чуєте, ласкава пані? Австрійська зброя недостатня, нездібна нас оборонити… Вам це нічого? Цього ранку розліпили ілюстровані афіші і які! Там видно тих дикунів — руських… Один настромив на вила немовля і підносить до уст, щоби з’їсти, от-так, живе…

— Чи ви волієте, щоб його спекли перед тим? — спитала мама без ніякої тривоги в голосі…

Загальний сміх заглушив відповідь сусідки, яка одна не сміялася. Бачуши її розгублені вигляд, мама даремно старалася її заспокоїти.

— Чи ви не бачите перебільшення в тих афішах?

— Чому ви їх захищаєте, тих варварів? — відповіла сусідка. — Ви знаєте їх тільки з кількох книжок. Ви їх ідеалізуєте, але напевно скоро зміните вашу думку, коли побачите ваші дочки, а може, й себе саму жертвою тих диких побідників, які, упокоривши нас, зовсім звичайно врубають шию, щоб ми не змогли про те говорити!

Тим разом мама втратила охоту жартувати й звернулась до сусідки, начеб зверталася до хворої.

— Вам треба відпочити, пані, взяти трохи горілки, то вам добре зробить!

— Але ж я зовсім не хвора, — відповіла сусідка.

— Я виділа їх моїми власними очима на афішах і також читала зізнання жінок, над якими так знущалися в окупованому ними місті, точніше, в Тернополі…

— Чи ті зізнання вони зробили після того, коли їм втяли шию, чи перед тим? спитала мама. — Ви дивуєте мене вашою наївністю. Як можете вірити в подібні дурниці?

Тим разом сусідка дивилась на маму мовчки.

— Повірте, не варто задля того захворіти!

— Коли ж то неправда, тоді чому ж власті наліплюють такі афіші на мурах міста? Чи вони роблять це, щоб нас перестерегти, щоб ми могли ще врятуватися!

— Врятуватися? — спитала здивовано мама. — Кудою? Ви знаєте добре, що місто окружене і ніхто не може з нього вирватись.

— То чого ж вони це роблять? Щоб викликати паніку?..

— Роблять для пропаґанди, яка конечна в час війни, щоб сіяти страх, а також, щоб переконати чоловіків про конечність обороняти своїх жінок, дітей, їх честь і обороняти місто проти лютого й жорстокого ворога… Це допомагає заохотити чоловіків битися завзятіше!

— В тому, що ви кажете, є може трохи правди, — завважила сусідка, — бо я бачила багато добровольців, навіть озброєних, що йшли групами серединою вулиці…

— Інакше й не можна собі пояснити тих плакатів, — сказала мама.

— А як ви думаєте, що вони зроблять з нами, коли займуть місто?

— Вони розліплять другі, проголошуючи, що вони наші визволителі, і відтак будуть далі займатися своїми військовими справами.

— А чи справді ви думаєте, що вони ангели?

— Напевно ні! Війна робить з людини ангела тільки тоді, коли вона згине на полі бою.

— Думаю, однак, що не обійдеться без грабунків — промовила сусідка. — Чи ви не думаєте?..

— Про то я не можу нічого сказати, пані, бо знаєте, в час війни важко уникнути таких випадків.

— Я так і думала! Нас будуть грабувати до останньої сорочки! Знаєте, що на партері родина Франців виложила на столах усе своє добро, дочіпивши листа такого змісту: «Беріть все, що вам потрібно, ми не будемо гніватися за те на вас!» Франц хотів ще додати: «тільки залишіть нам життя», але погляди були поділені, й він змінив кінець, щоб затримати гідність, а також, щоб здобути вирозуміння і співчуття побідників. Думаю, ми повинні теж так зробити!..

— Коли ви бажаєте, то робіть, — відповіла мама, — але я не буду здивована, якщо вони не скористають з того, навіть прямо для того, щоб покпити собі з боягузів.

— То ви справді думаєте, що не треба такого робити?

— Думаю, що не треба, натомість потрібно робити щось інше, ужиточне; ось — поскладати у шафах, впорядкувати книжки або навіть читати трохи й щонайменше виходити на вулицю.

— Думаєте, що небезпечно?

— Смертельної небезпеки немае, але одне певне, вплив міста, яке находиться в стані облоги, на осіб таких податливих на впливи, як ви, не дуже добрий, — докинула мама нетерпляче.

Я добре виділа, що мама мала вже досить тієї пустої сусідчиної балаканини, яка мене так сильно зайняла, що я не пропустила ні слова. Може, саме й те турбувало маму, бо вона кілька разів глянула на мене неспокійними очима. Під кожним її поглядом я старалася бути дуже спокійною, щоб бути подібною на неї, бо мені рідко траплялася нагода подивляти її за відвагу. Звичайно, я скоріше бачила її скромною і мовчазною. Чи не війна мала таку незвичайну магічну силу робити звичайних людей незвичайними, або такими мізерними, як наша сусідка?

Запала коротка мовчанка. Мама повернулася до своїх занять, а сусідка що начеб заспокоїлася, сказала:

— Дивно, ви такі спокійні, так начеб йшло про звичайне перепровадження!..

— Чи ви часто виділи мене стривожену?

— Ну ні, але в таких хвилинах можна втратити голову!..

— Знаєте пані, відносно голови, то саме її треба зберігати, як довго лиш можна, — відповіла мама з усмішкою. То була усмішка прощання, що зрозуміла й сусідка, яка сказала нам загальне «до побачення», не подякувавши мамі за її добрі поради.

Я була здивована, що мама не відпровадила сусідку до дверей, як то робила звичайно з гістьми. Напевно вона поступила так умисно, бо сусідка не була запрошена.

Тільки вона вийшла, мама підійшла до мене, кажучи ;

— Не турбуйся, Зоїка, тим усім, що наоповідала нам сусідка. То дуже нервова жінка і при найменшій небезпеці вона зовсім тратить голову! Думаю, що вона тебе не налякала тими всіма історями?

— Але ж ні, мамо, вона примусила мене сміятися і цим зробила мені приємність.

— Приємність? Чим?

— Пригадуєте, минулого року ви мені казали, що то дуже добре вихована пані, а вона зайшла до нас не застукавши в двері…

— Можливо, двері були відхилені, бо хлопці зносили речі.

— Так, але двері до їдальні були напевно закриті, я добре виділа!

— Тоді означає, що вона справді загубила голову!

— Вона загубила не голову, а всі свої добрі манери, — відповіла я впевнено.

Обидва хлопці вибухнули сміхом і почали балачку про сусідку, не жаліючи насмішок.

Мама завважила:

— Не треба радіти з нещастя других, а ця людина заслуговує на наше співчуття.

— Добра історія! — відповів Ярко. — Співчуття для польки! Та ви знаєте, що коли б ми були в небезпеці, вона не мала б для нас ніякого співчуття..

— То ще не знати, дорогий! Частіше люди є ліпші, як ми думаємо. Але тепер годі, ви зробите краще, коли знесете скоро всі речі, бо ми втратили багато часу!

Я теж встала і спитала, що можу взяти туди. Мама дала мені подушки, докинувши:

— Коли впадеш, то не буде великої біди!

— Чи я можу взяти ще ту карафку? — спитала я, простягаючи свобідну руку. Мама глянула на мене і сказала:

— Досить з тебе тих подушок, Зоїка!

— Ні, мамо, прошу, дайте мені ще це!

— Чого ж ти так напрошуєшся, дорогенька?

— Щоби доказати, що я досить зручна!

Мама ще раз подивилася і без слова подала мені карафку, наповнену водою.

Я ще спитала: — Чи можу взяти до пивниці Галушку, хоч один раз.

— Добре, Зоїка, але зараз її веди нагору.

— Добре, мамо.

Я ішла обережно за моїми братами, уважаючи пильно на кожний східець, щоб не впасти.

В пивниці я була здивована порядком, який там панував. В довгих коридорах висіли лямпи, освічуючи переходи між пивницями. В кутах і часто біля дверей стояли бочки з піском і водою, навіть лопати, хоч я не могла здогадатись, для чого вони? Копати ще одну пивницю, чи, може, бараболю? Напевно, ні. Але запах бараболі наповняв цілу пивницю, бо тут кожний тримав свої запаси. У кожній приватній пивниці світилася лямпа й світло протискалося шпарами. Через відкриті двері часом було видно дітей, а то й цілі родини, що умостилися на своїх клунках.

Яке було моє здивування, коли я зайшла в нашу пивницю. Зовсім як кімната, тільки без вікон. На стінах килими, а широкі хідники зовсім покривали долівку. Навіть два низькі дивани займали затишні кути. Посередині стояв малий круглий столик, одинокий мебель, на якому стояв годинник, карафка з водою і склянка.

В кутку, біля дверей, Марійка подавала нареченому гачки і вони імпровізували вішала на одяг. Тут висіло вже кілька плащів і куртка. Запримітивши мене, наречений зіскочив зі стільця:

— Ось наша мала Зоїка! — вигукнув він.

Тоді Марійка теж обернулася і так несподівано схопила мене у свої обійми, що карафка вилетіла мені з рук, я зжахнулась, але «чарівний князенко» підбіг вмить і схопив її.

Який він милий і приємний! Ніколи йому того не забуду, як теж не забуду, що він назвав мене «наша Зоїка». З моїми подушками на руках я була збентежена наскоком Марійки, яка у свому щасті хотіла всіх робити щасливими. Я її добре розуміла, бо теж заховувалась, як вона, коли мені траплялось бути щасливою. Я теж розуміла, що вона щаслива, маючи такого нареченого, і я подумала, що може тато міг помилитися у своїх поглядах на музик. Також я ствердила, що Ярко помилився, бо ми найшли наречених при праці.

Тепер Марійка освободила мене від подушок і примістивши мене на тапчані, почала, з Леськом засипувати мене запитами, як сніжними кулями.

Брати поклали речі й пішли, залишивши мене в тій привітній пивниці, до того ж у приємному товаристві «людей без турбот», як казав Ярко.

Вичерпавши різні запити, наречені на хвилину замовкли, дивлячись на мене та чекаючи, щоб я теж заговорила. А в мене був тільки один запит, особливо до «чарівного князенка». Після хвилинки вагання я спитала:

— Чи ви будете нас теж тут втішати музикою?

— Милий Боже! Марійко! — скрикнув він нагло. — Як я міг забути цитру! Ви закрутили мені голову. Ми пам’ятали про все, навіть про ілюстровані журнали, а забули про цитру. Ви дозволите мені, Марійко, я залишу вас на хвилину й скоренько побіжу до себе за цитрою!

— Очевидно, — відповіла Марійка, але не запізняйтесь!

— Чверть години мені досить, — відповів Лесько, та звернувшись до мене, сказав:

— Дякую вам, маленька феє, що подумали про мою музику!

Який він милий, подумала я, супроводячи його очима. Коли він вийшов я спитала у Марійки:

— Скажи мені, Марійко, чи ти будеш плакати в день весілля?

— Напевно ні, Зоїка, я буду співати! То лише на селі плачуть і то від щастя, щоб ти знала!

— А пізніше, Марійко, ніколи не будеш плакати, навіть потайки?

— Але ж ні, дорогенька, ніколи! Ми будемо все життя співати, грати на цитрі і сміятися!

— Яке то щастя, Марійко!

— Так, Зоїчко, але одного для ти теж заручишся, будеш щаслива й радісна, як небо!

— А небо щасливе, Марійко?

— Так, Зоїка, коли не закрите хмарами. Але воно безмежне, як і наше щастя.

— Послухай, Марійко…

— Що таке, Зоїка?

— Ти ще лиха на мене за ті порічки?

— Але ж ні, Зоїка. Навпаки, тепер коли я вже доросла, віддаю тобі увесь мій порічник!

Я нічого не відповіла, бо вона пригадала мені наш дім, город… Марійка, мабуть, зрозуміла, бо скоро додала:

— Я тобі дарую його трохи пізно, Зоїка. Але почекай, я дам тобі зараз щось інше в заміну, тільки подумаю… Вже знаю, мою білу суконку, знаєш, ту прикрашену малими букетами рож, якими ти так милувалася. Це в тій суконці я пізнала Леська. Він її дуже любить. Хочеш, Зоїка?

— Дякую тобі, Марійко, але ти можеш її ще носити.

— Ні, Зоїка, на баль я вже не піду, тоді коли для тебе ми зробимо дуже гарну суконку на неділю…

— З букетиками рож?

— Напевно. Ось я зараз піду за нею. Ми приготовимо її тут, в пивниці.

Залишившись сама, я розглядала килим на стіні. Посеред чудового лісу стояла серна, і дивилась на мене своїми великими, допитливими очима. Той краєвид був неначе вікно, розкрите на зовнішний світ, на зелень, якої в пивниці, бракувало. Він сподобався мені тут більше, чим у кімнаті, нагорі, де я його ледве чи й запримітила б.

Побачивши мене саму, Галушка, яка досі винюхувала всі кути пивниці, прибігла до мене. Поклавши передні лапи на мої коліна, вона дивилась на мене довго й дивно, не кліпнувши оком, так, наче б відчувала, що треба нам розстатись, хоч на деякий час. Я вже запримітила її здивовання і неспокій в тій пивниці, де вона надаремно шукала за собачим запахом і не найшовши ні сліду, зрозуміла, що її місце не тут. Я старалась її заспокоїти, як могла, кажучи, що приходитиму до неї часто, як тільки зможу, і що в час війни вона мусить теж повинуватись деяким зарядженням.

Нагло, я помітила у дверях «чарівного князенка» та подумала, що він був свідком моєї розмови з Галушкою, і почервоніла по самі вуха.

— Я заспокоюю Галушку, бо через усі ці зміни вона стала дуже неспокійна!

— Я розумію дуже добре, Зоїка, сам часто розмовляю, але не з собачкою, бо її не маю, а з моєю цитрою. Часом запитую в неї: «Скажи, чому ти не хочеш мене слухати? Чому відмовляєшся відчути мою пісню, і тверднеш під моїми пальцями і тоді вона виходить не така, як я хотів би». Але мушу тобі сказати, що ніколи ще не довелось мені її потішати, навпаки, звичайно вона мене заспокоює в моїх смутках чи турботах! В таких хвилинах я готовий її розцілувати, але не можу показати перед нею мою слабість…

— Чому в житті потрібно завжди бути сильним? — спитала я.

— Так, Зоїка, треба хоч пробувати бути сильним, бо інакше життя нас розчавить! Як то мило, що ви нагадали мені про цитру. Тепер я маю відносно неї викиди сумління…

— Потіште її, скоро. Витягніть з того чорного футляру й заграйте щось гарне, так просто для неї.

— І теж трохи для вас, Зоїка, — відповів він поклавши цитру на столі. Сам сів на долівку, наче справжній східній князь.

З-під його ніжних рук, його двох пальців, прикрашених перстенями для гри, виходила легка мелодія. Перстені ледве торкалися білих і тремтливих струн. Часом мізинний палець приглушував легко надто вібруючий звук, наводив інші, ще ніжніші. Музика була така чарівна, що я забула про все… Мені здавалось, що ми в країні феї, у зовсім іншому нереальному світі, у світі, де немає страхіття війни…

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.