Книга про батька-5

 

 

**

*

Наш дім гамірний і веселий під час свят, тепер знову спорожнів і замовк. Наповнився тишою. Ще залишився запах ялинки і сліди різдв’яної метушні, тільки мороз на вікнах далі мережив, безтурботно, свої сни.

Тим разом, я трохи жаліла їх від’їзду, але тільки дрібку, бо останні дні вже захмарили мій радісний спогад про спільні забави.

Тепер знову, мої брати і сестри, не говорили про інше, як про школу, про своїх товаришів, і всі були зайняті та ніхто не мав на ніщо часу. Приготовляли харчі до міста, пакували валізки, кожен був занятий своїм, та всі перекидали дім горідном.

Та нехай… Все одно мені не забути наших спільних забав на ховзанці, того зимового засніженого ранку, наповненого сміхом. Ні теж маминої лагідної руки на моїм чолі, щоби скоріше прийшов сон…

Ще й тепер, коли згадую ті хвилини, наповнені маминою ласкою, то не можу і не хочу заснути, щоб їх затримати якнайдовше біля мене.

Тато, щоб мене розрадити, обіцяв пустити з Юстиною на весілля Катерини, племінниці нашого війта Прокопа. Я була рада піти і занести молодій в дарунку білу хустину, яку я сама вишивала для неї дрібненькими хрестиками. Напевно вона зрадіє, бо хустина така весела.

Коли ми прийшли, подвір’я було вже заповнене саньми з гістьми, що приїхали з усіх-усюдів.

— Буде гучне весілля! — сказала Юстина.

Саме почалося благословлення батьків. Катерина, в червоній, дрібно наморщеній спідниці, запасці в квіти і білій вишиваній сорочці та багатім вінку з квітів на голові, була гарна, як на образку. На простягнених руках лежав вишиваний рушник, на ньому хліб і сіль.

Гриньо, жених Катьки, гарний парубок, видавався мені як несвій у тій хвилині. Завжди дуже живий та усміхнений, тепер він був поважний, штивний і вайлуватий так, начеб від нових чобіт його боліли ноги.

Тепер вони наближилися обоє до своїх батьків, що їх чекали поважні, скупчені, і всі кругом стояли мовчки, ніби на похороні.

Що таке? Чому це весілля таке мовчазне? Колись, недавно, ми ходили з Юстиною на інше весілля. Воно було таке веселе. Всі пили, жартували, танцювали, підносили тости, вигукуючи:

«Хай живуть молоді! На сто літ! Пиймо на їх добробут, здоров’я і щастя!» Ціла хата наче веретеном крутилася…

Затоплена у моїх сумнівах, я спитала у Юстини:

— Чи молоді будуть щасливі і чи житимуть сто літ?

— Напевно, Зоїка! Але тихенько, слухай!

Катерина клякнула перед батьками і мовила:

— Ось хліб і сіль і рушник тканий, щоб нас зодягнути. Благословіть, дорогі мамо і тату, щоб нам ніколи їх не бракувало!

Батьки, мовчазні й поважні, поблагословили хліб, сіль і рушник, які Катерина передала дружці, що стояла за нею.

— А ще прошу вас, тату й мамо, прийміть мене за вашу дочку у вашу хату, — сказала Катерина, вклонилася батькам до ніг і зайшлася плачем.

Це мене так сколихнуло, що я хотіла побігти до Катьки, піднести її та потішити в її смутку, але Юстина затримала мене.

— Ну, заспокійся, Зоїка, будь розсудлива і не мішай в благословенстві, бо то може принести лихо!

Тепер батьки відповіли:

— Благословимо вас діти, а для тебе, Катерино, наша хата розкрита. Зроби з неї ваше затишне гніздечко!

На ті слова бідна Катька ще дужче залилась слізьми, встала і цілувала мамині й татові руки, а також руки свого жениха. Уся залита слізьми схилила голову на груди так, наче б вона їй надто тяжіла.

Я тремтіла цілим тілом і тиснула до грудей вишивану хустину та чула, як моє серце товкло, як церковний дзвін.

Юстина нахилилась до мене й обняла:

— Заспокійсь, Зоїка, серденько!

— Але чому, чому жених не заспокоїть Катьки і чому всі залишають її в сльозах? Який жах!

— Заспокійся, голубонько, то не таке страшне! Такий звичай. Вона плаче від щастя.

— Від щастя та такими слізьми?

— Так годиться, голубко! Вона плаче також, щоб показати своїм, мамі й татові, що жаль їх покидати та жаль покидати життя молодої дівчини, до якого вже їй ніколи не повернутися… Так вона прощається з усім і всіма назавжди.

— Та коли ж сумує за батьками, то чого ж їх покидає?

— Щоб бути з чоловіком.

— То вона вже більше не буде мати своєї мами?

— Та буде все її мати, Зоїка.

— То чого ж вона називає тепер своїм татом і мамою тих других батьків?

— Бо воно так, Зоїка. Коли дівчина виходить заміж, то стає одночасно донькою тих других батьків.

— Донькою когось, хто не є її рідною мамою? — спитала я тривожно.

— Стає донькою усієї нової сім’ї, Зоїка.

— То страшне, Юстино! Дай, тепер занесу їй мою хустину.

Коли ми наближилися, Катька ще схлипувала, але, помітивши нас, встала та покинула своїх дружок.

— Вітаю вас, панночко. Ви мені робите велику честь.

— Ой, Катька, — відповіла я, кинувшись обняти її за шию.

Від несподіванки, чи від радости, вона почала сміятися ще крізь сльози. Я шептала їй на вухо: «Не плач, Катька, я цього не можу знести й сама заплачу!»

Потім я простягнула їй мій дарунок — вишивану та зовсім зім’яту, хустину.

— Дякую вам, панночко! Буду її брати тільки на неділю.

— Вона вишивала її сама, для тебе, — добавила Юстина.

— То велика для мене честь, ніколи того не забуду! — Вона нахилилася і поцілувала мої руки, вже зовсім спокійна і радісна.

Підійшли батьки з перекусками та чарками з медом. Вони простягли їх перше молодим, а потім всім гостям, і зараз всі вигукнули разом: «На сто літ!» «Добра, здоров’я і щастя, молодим!» «Щастя, щастя, щастя» — повторювали.

Я звернулася до Юстини, що хочу повернутися домів сама і зараз. Я ж знаю дорогу.

— Але чому, Зоїка? Ти втомлена, чи щось тобі долягае? — питала Юстина здивована.

— Ні, Юстино, але весілля то щось жахливе! Чистий кошмар!

— Та дивись, Зоїка, зараз пічнуться танці, співи, забави. Залишися!

— Ні, Юстино, я хочу йти, дозволь мені!

— Ти дивна, Зоїка! Що ж, іди сама, бо коли я відійду тепер, то можу образити господарів. А ти піди, відпочинь та не думай більше про той плач, він тільки вияв великої радости.

— А ось я, Юстино, ніколи не хотіла б зазнати тої завеликої радости.

— А то чому, Зоїка?

— Це ж страшне, так плакати перед усіма.

— Видиш, Зоїка, ти панночка і на твойому весіллі не будеш заводити, як селянка. Та не дай Біг, щоб потім ти плакала на самоті. Такого я тобі не бажаю з цілого серця!

Вона поцілувала мене в чоло, і я скоро пішла білою і мовчазною дорогою. Ще трохи сумна й збентежена за Катьку, але щаслива, що на самоті. Як добре, що то не я та молода, що приклякає на весіллі несвоїм батькам до ніг і заливається перед усіма слізьми, а всі мовчазно й глухо дивляться на її біль.

 

**

*

В суботу вечером, звичайно після вечері, тато дозволяє мені залишитися з ним надовше. Він переглядає пошту, дещо перечитує вголос, часом покаже щось цікавого або розкаже сміховинку з міста.

В останню суботу тато, відклавши набік газету, почав:

— Люди видумали авто й літак, щоб поспішати. Вони зовсім вже забувають послуговуватися ногами, стали нервові та все кудись поспішають. Так поспішають, що спричинюють нещасливі випадки, поштовхують і прибивають пішоходів. Скоро цілий світ мусітиме послуговуватись автами, щоб ніхто нікого не роздавив… Ти хотіла б авто, Зоїка, чи, може, літак, щоб мати світ під ногами?

Потім він замовк і сидів перед горою паперів мовчазний і задуманий, тому я спитала:

— Тату, чи в місті вже не роблять ніяких дотепних витівок?

— Власне я дістав листа з добрим жартом, Зоїка. Знову один лікар в місті подає мене до суду за те, що я лікую хворих!

— Чи можна судити когось, хто робить людям добро? — спитала я здивована.

— Бачиш, Зоїка, у цьому він не згідний ні з тобою, ні зі мною. Він твердить, що я злочинець від священичою рясою і вбиваю хворих на те, щоб мати більше похоронів.

— Але ж то неправда, тату! Всі люди можуть посвідчити.

— То брехня, але мене все одно можуть засудити, тому що я не маю патенту!

— Що то таке «патент», тату?

— Патент це офіційний дозвіл лікувати хворих. Такий дозвіл мають аптекарі, продавці алькоголю, папіросок та інші. Вони мусять мати дозвіл від держави. Такого дозволу потрібно також, щоб бути лікарем і приймати хворих.

— Але чому, тату, ви не маєте того дозволу?

— Як священик, я не можу його мати, тому що не повинен мішатися до цивільного життя. Я є людина — посвячена церкві і Богові… — відповів батько повільним голосом так, наче б думав ще про щось інше.

— А хіба ж можна судити священника?

— Ні не можна, але лише доки він священик. Та йому можуть це право відобрати, зняти священичу рясу.

— А коли б ви вже не були священиком, чи можете стати лікарем з правдивим дозволом?

— Також ні, Зоїка! На те вже запізно. А коли мене засудять і буду сидіти у в’язниці, то потім не можу стати нічим іншим, як бувшим в’язнем.

— Це не можливо, тату, ви ж не зробили ніякого зла. Усе село піде свідчити, щоб вас визволити, — докинула я тремтячим голосом.

— Знаю, Зоїка, що селяни, а головно мої хворі, не є невдячники. На останньому процесі було сорок моїх хворих, як свідків, хоч, я нікого про ніщо не просив…

— Але вас тоді не замкнули!

— Та бачиш, що ні. То завдяки селянам і нашому митрополитові, який постояв за мене. Лише я приобіцяв більше не лікувати хворих і, як бачиш, не дотримав обіцянки. Тому цим разом справа поважніша, — докинув він зажурено.

— Тату, чи ви знаєте того лікаря, що погрожує вам процесом?

— Не знаю, але чув про нього від аптекаря. Знаю, що він мій смертельний ворог; може бути, що деякі мої хворі були б пішли до нього на консультацію замість до мене!

— Тоді ви тільки йому допомогли, бо поділили з ним його працю!

— Яка ти ще незіпсована, Зоїка! Видно, що ти ще зовсім несвідома того зла, що гуляє по світі. Зовсім не знаєш, що таке бажання слави й гроша. Бачиш, коли до лікаря приходить хворий, то він платить за кожну візиту і кожну пораду. Тому лікарі так скоро багатіють.

— А може, він хотів би, щоб ви теж розбагатіли?

— Та навпаки! Він лихий, що я забрав йому хворих і з ними тих кілька селянських грошів, які він міг заробити. Але годі, Зоїка. Я не повинен з тобою говорити про такі речі. Коли слухаю тебе, то стаю більш неспокійний за тебе, як за себе: твої роздумування такі несподівані й повні ідеалізму, — сказав він, усміхаючись лагідно. Я була так пройнята думкою про в’язницю, що не могла зрозуміти, як він міг ще усміхатися і непокоїтися мною, тому я спитала:

— А де живе той лікар, тату? Я хочу його побачити і скажу, що ніякого зла ви йому не робите, ні не відбираєте йому грошей, бо ви ж лікуєте хворих даром. Теж я можу йому приобіцяти, що ви пішлете до нього своїх хворих.

— Ти дуже добра дитина, Зоїка, але я ніколи не хотів би, щоб ти ходила просити або вибачатись за свого батька. Залишім його в спокою. Побачимо.

— Але тату, вам не відберуть вашої ряси?

— Заспокійся, Зоїка! Ще я зумію оборонитися, а мої хворі мені допоможуть. Врешті я скажу, що я тільки знахор, бо лікую хворих іншими методами, як лікар. Я учень та імітатор великого Кнайпа, який лікував головно водою, повітрям і рослинами. Ці речі куди менше шкідливі від пілюль. Тому заспокійся, мала, твій батько ще зуміє себе оборонити не менш добре, як уміє лікувати.

— Тоді ми, тату, не підемо до криміналу?

— Напевно ні, Зоїка, зате підемо до ліжок бо вже пізня пора, — відповів батько, піднявшись зі свого фотелю.

 

**

*

Юстина принесла мені, не знаю звідки, мале щеня, біле й кругленьке, як сніжна куля. Я годую його пипкою. Дуже смішно тримати на руках і дивитись на малу голівку з закритими очима, що підноситься за кожним ликом.

Песя не покидає мене ні на хвилинку. Бігає всюди за мною, а коли голодне, то ссе шнурівки моїх черевиків або мої пальці, якими я затулюю його голодну мордочку.

Юстина радить, коли хочу мати собачку добре виховану, годувати щеня в означених годинах, але воно того не любить. Думаю, що воно бурлацького походження, бо все голодне поміж годинами їжі, а коли приходить його час, то воно спить.

Химерне мале цуценя! Ніколи не лягає у свій гарний кошик, а все лізе то під канапу біля креденсу, то біля пічки. Але я забарикадую його, і тоді мусить погодитися з долею.

То буде в нас перша собачка з правом перебувати в кімнаті і жити з нами. Тато, в нагороду за мій поступ у науці, дозволяє мені, після вечері, залишатися в їдальні та погратися з песиком.

Коли приготовляю лекції, собачка сидить, найчастіше мені на колінах, звинувшись в клубок, і гріє мене та не виявляє жодного зацікавлення ні письмом, ні образками. Назвемо його Галушка, бо це сучка, але для церемонії треба почекати, аж зуміє загавкати. Кажуть, що коли немовля кричить при хрищенню, то добрий знак. Вчора, на пробу я вилила їй на голову трішки води, але цуценя не загавкало, а було дуже здивоване, а то напевно не дуже добрий знак.

Сьогодні вечером, коли я гралася в їдальні з Галушкою, дрочила її, водячи пальцем кругом її голови, вона весело дзявкотіла й старалася зловити мої пальці, саме ввійшла до їдальні Юстина зложити тарілки до креденсу. Вона не була вдоволена нашою забавою, казала, що я надто розпускаю Галушку й зле виховую, бо вона робить непорядки на килимі.

— Що ж я можу, Юстино? Скринька з піском ось тут, я саджаю її туди три рази день, але вона не знає, що має там робити… То ж проста, невчена собачка!

— З малого щеняти можна зробити, що захочеш, — відповіла невдоволено Юстина.

— Навіть кота?

— Я не жартую, Зоїка, але займайся краще Галушкою, щоб вона була чиста і не нищила їмостиних килимів. Коли скринька зависока, попроси Івана, щоб її знизив і клади туди собачку по кожній їді.

— Добре, Юстино, — відповіла я, роздумуючи, як мені зробити, щоби привчити Галушку до чистоти. От, коли б був другий песик, то показав би їй, а так… я подумала про гарний порцеляновий нічник в моїй кімнаті. Тільки я принесла і поклала туди Галушку, вона зробила, що треба. З утіхи я почала кликати на ціле горло:

— Юстино, Юстино!

Вона прилетіла задихана, думаючи, що дім горить.

— Не кричи так, Зоїка! Пан-отець відпочивають хвилину. Що сталося?

— Дивись, Юстино, Галушка все зрозуміла!

— То була добра думка, Зоїка! Холодний горщик зробив своє. Так і я робила з тобою, коли ти була маленька і не хотіла зрозуміти. Я брала вогкий рушник і клала на задок… Треба було мені скоріше подумати, але, видно, ти пригадала сама, — сказала вона, сміючись. — Добре. Але горщик з порцеляни не для Галушки, та я знайду їй старий казанок. А тепер іди трохи, Зоїка, до твоєї кімнати. Воно недобре гратися ввесь час із собачкою.

— Чому недобре, Юстино?

— Та недобре для вас обоїх, а головне недобре для твоїх вправ. То ж втрачений час!

Я зараз послухала Юстину, боялася, що вона заборонить мені гратися з Галушкою, яка справді дуже забавна.

 

**

*

Цього ранку Юстина зайшла до моєї кімнати кажучи:

— Буде багато праці, Зоїка. Робитимуть ковбаси.

— А свиня, Юстино?

— Будуть бити. Різник вже тут.

— То залиши мене ще трішки полежати, Юстино!

— Та чого ж, Зоїка? Ти втомлена?

— Та ні, Юстино, але так краще заткати вуха, щоб не чути крику…

— Недобре, Зоїка, бути такою маніжною, — відповіла вона повагом. — Щоб жити й працювати, треба їсти. Без того одного крику свині ні ти, ні ніхто не матимуть що їсти. Ніхто не буде мати ні сили, ні охоти до праці. Свиня існує на те, щоб дати людині поживу. Така вже її доля, тому треба собі сказати, що то добра тварина, яка кормить людину. А крику ти все одно не почуєш, бо той різник справжній майстер. Вона навіть не почує удару…

— Юстино, а чи не можна жити без того, щоб їсти свиняче м’ясо?

— Щоб його замінити чим іншим, треба сто курей та цілу гору яєчок, або з тисячу курчаток на один місяць. Коли б не працювати, то можливо, можна б вижити з ярини. Але для доброго робітника потрібно хоч трохи м’яса і головне товщу, що дає силу й хоронить перед холодом. Тому вставай, Зоїка, коли будеш готова і впорядкуєш кімнату, приходь нам допомогти. Дам тобі мій добрий ніж, щоб краяти сало. Ганька принесе тобі зараз сніданок.

В передпокою я побачила тата.

— Я шукаю тебе, Зоїка. Ходи, покажу тобі правдиве серце — найважливішу частину людського та тваринного тіла.

Ми зайшли на кухню, де на двох столах були розложені окремі частини свині. Миски й дзбанки були наповнені кров’ю.

Тато занурив руку в одній мисці, де в крові купалося свиняче серце.

— Думаю ти пізнаєш, Зоїка. Ось серце, — мотор тіла й життя. Усе від нього залежить: наше життя і здоров’я, теж наша інтелігенція. Органи тіла, що недостатньо облиті кров’ю, працюють погано, а потім заникають. Так само мозок — зле відживлений, він псується, деґенерується… Серце, Зоїка, річ найважніша, особливо у жінок, бо жінка є слабша від чоловіка, менш відпорна, а від неї залежить здоров’я її дітей. Коли вона носить під своїм серцем дитину і коли кров не кружляє як треба, дитина народжується слаба й часто нездатна до життя. Пам’ятай, Зоїка, що жінка більше потребує здорового серця, чим чоловік, і її обов’язком є не дуже перемучувати його різними «мадриґалками»…

— Що таке «мадриґалки», тату?

— Непотрібні вигадки ледачого ума, який пізніше стає затурбованим і занепокоєним. Остерігайся того, Зоїка! Велика перечуленість то також хвороба і її можна вилікувати тільки корисною і здорового працею.

Кожного разу, коли тебе мучать сумні думки, берися скоро до праці, поборюй твої настрої ударами сокири у стовбур дерева, чи ножицями по полотні, але ніколи не дозволь, щоб час зробив тебе сумною, тому що неврастенія це вже початок серцевої недуги.

— Бачиш, Зоїка, хворі нерви людини багато скоріше нарушують добру працю серця, як тверда праця цілого життя. Дивись, оці дві рурки, що виходять із серця, — то артерії і ними входить кров, щоб залити ціле тіло та обмити його від усіх нечистот. Кров розходиться малесенькими жилками до найдальших закутин твого тіла, потім вона повертається до печінки, проходить через легені, щоб їх і себе відсвіжити і знову повертається до серця, яке випихає її для нового обігу.

Пояснюючи мені, батько натиснув серце, і з нього витриснули ще два струмки вже згустілої крови.

— Тепер дивись, Зоїка! Серце вже випорожнене і ми його розкриємо. Поглянь, яке воно просте й знамените: чотири комори, чотири проводи, і воно працює невтомно аж до смерти!

А тепер суди сама, чи не глупо казати, що «серце переповнене радістю, або смутком»? Воно переповнене тільки червоною і гарячою кров’ю, яка ніколи не переливається, бо тоді ми померли б. Навпаки, воно працює дуже точно й повільно. Воно навіть скупе, не любить, щоб його форсувати, бо воно розсудливіше від розуму, але, на жаль, воно частинно залежне від розуму. Тому бережись, Зоїка! Не роби йому пакости, бо воно — ціле твоє життя, твоє здоров’я і майбутнє. Стримуй твій ум, коли він стає вередливий, і не залишай йому надто багато часу для розривок, бо розум, як дитина: легше його розпестити, як володіти ним.

При цих словах, батько відкинув дві частини серця на стіл і витягнув з іншої миску величезні легені, рожеві і м’які.

— Ось бачиш, ота губка — то резервуар для серця. Це другий важливий орган і хоч його легше лікувати, як хворе серце, треба добре вважати на його працю, добре доглядати, бо легені мають великий вплив на інші нерви. Для цього досить уміти віддихати глибоко, як я вже тобі показував. Пригадай собі, Зоїка, що від твого віддихання залежні нерви, отже моральна і фізична стійкість твого здоров’я!

— Тату, а чому легені такі великі і м’які?

— Великі, бо вони зберігають досить багато крови, а м’які, бо вони е губкою повітря. Кисень, який ми вдихаємо, легені мішають з кров’ю. Без того окиснення наша кров зогнила б, так як гниє рослина, занурена у воду, де вона позбавлена кисня.

— Та на сьогодні, досить з тебе! Не треба перемучувати твій малий мозок, бо він здібний також перемішати все в неїстиму кашу. Подивись ще на оце, Зоїка. До чого, думаєш, служать ті всі ребра, зігнені й прив’язані до хребетного стовпа?

— Щоб притримати ту губку, повну крови, — відповіла я подумавши хвилину.

— Так, твоя правда. Вони є головно на те, щоб хоронити наші легені й серце — два найважніші органи тіла. На мою думку, ми повинні б мати подвійний ряд ребер, щоб ніж або куля не могли до них дістатись і зранити. Але можливо, коли Бог нас творив, кулі не були передбачені, а крім цього почуття загрози смерти, почуття небезпеки для людини є конечне, щоб вона могла належно оцінити вартість життя. Все те чудово передбачено нашим Творцем і не треба нічого міняти.

— Одне, що треба робити, — не витрачувати даремно дорогих скарбів, які нам довірено. Для цього маємо наш розум, але, на жаль, люди надуживають його для інших, неясних цілей, видумуючи різні розривки, які нищать здоров’я і людське життя.

— Тому бережись, Зоїка, від надто великих амбіцій і старайся бути в житті здоровою і корисною, бо це найкращий людський успіх. Також бережися від надто великих сентиментальних переживань, хоч на те нема ради… Як не остерігаємось від них, то таки піддаємося, — докинув батько, відходячи помити руки, вкриті кров’ю.

В тій хвилині я обернулася і побачила Юстину, яка стояла заніміла за нами, очі в неї блищали від захоплення.

— Яке те все цікаве, що ви розказуєте, пан-отче, чи не цікавіше, як ваші проповіді, — сказала вона теплим голосом.

— Що ж зробиш, Юстино, годі проповідувати в церкві про свиняче серце. Кожна річ — на свойому місці. Тим ліпше, коли ти можеш тут скористати з моєї науки…

— Та ваші слова немов плодюче зерно, пан-отченьку! Я його розсію між нашими дітьми, в селі, хай вони скористають, бо, мені куди ж? Вже застара, щоб слідкувати за моїм серцем.

— Ніколи ніхто не є застарий, щоб почати, Юстино. Початок то боротьба проти кінця. А тепер іди й роби нам добрі ковбаси, — сказав тато відходячи.

— Яке щастя, Зоїка, для тебе — мати такого тата! — замітила вона.

— Не може бути інакше, Юстино, я ж його донька.

— Правда, голубко, але то таки щастя. Та до нікого пан-отець не балакають, як до тебе, та лише до тебе. Може, тому, що ти слухаєш його так, як п’єш воду з джерела, та п’єш його слова, не перебиваєш і не говориш дурниць!

— Та годі вже, Юстино, тепер до праці!

За той час різник розложив на столі свої дивні інструменти: напихачі різної величини, для наповнення начинкою кишок, великі й малі сікачі й ножі, щипці й вилки, мотузки і голки.

Надворі Іван завзято чистив і щіткував кишки, не жаліючи води.

Різник кидав до цебриків, повних пахучого росолу, куски м’яса, дві половини голови, легені, печінку, серце і сало

— Юстино, чому називають їх «звичайними», коли вони саме ті, які я найліпше люблю?

— До них дають тільки прості плоди землі, як от кашу. Ти їх любиш, може, тому, що живеш між селянами. Бо ось інші, що мають вишуканий смак, ліпше люблять тонкі кишки без начинки, лише наповнені салом з кров’ю! Так їх і називають «криваві кишки».

— А наші селяне їх не люблять?

— Та вони їх любили б, коли б їм дати, але тими кишками не було б можна довго кормити нашу челядь, тому ми додаємо багато гречаної каші. Чекай, Зоїка, ось покрай мені отой шмат солонини на малі куски, саме для тих кишок з кашею, які ти так любиш! За той час я приготовлю маринат для шинки.

Кухня наповнилася приємним запахом різного зілля, лаврового листя і тиму, який я так люблю, та солодкавим запахом м’яса і крови, яку різник жарив на блясі, щоб дати нам перекуску.

— Ви, панночко, повинні також випити трохи свіжої крови, то вам не зашкодить, бо ви радше худенькі. У вашому віці я важив вже як добра свиня, — сказав він голосно сміючись, при чому трясся його грубий живіт.

До речі, той живіт мене дуже непокоїв, бо я бачила такі роздуті животи тільки в корів, які носять телят. Та коли теля народиться, живіт у них зникає, а різник носить його безнастанно. Коли він піде, треба спитати Юстину.

Тепер я взяла з його руки, з грубими, як ковбаски, пальцями, хліб, посмарований кривавою начинкою. Взяла проти серця, хоч воно тут і ні при чому, як сказав би тато. Вкусила без апетиту, але після другого куска воно мені справді засмакувало.

Прийшли зі стайні Настя і Ганька і тепер праця пішла жваво вперед. Різник витягав довгими вилками з цебрика пахучі куски м’яса, які ми краяли в довгі хробачки, часом кубики, а навіть у тоненькі кружальця.

Юстина м’яла в макітрі мозок і печінку для білих смачних кишок. Тепер різник кидав все те у велику миску та разом мішав, докидаючи перцю та інших приправ, підливав все те час-до-часу росолом або товщем і наповнював довгі, чисті й прозрачні кишки. Потім перев’язував їх шнурком, ще раз чистив і кидав на вимитий стіл, який скоро покрився різного роду ковбасами, приємними й цікавими з виду: були там червоні й тонкі, розділені вузлами, як чотки, були ковбаси звинені у кільця, були грубі, чорні кишки, і тонші, білі, рожеві з добірним м’ясом, і «мармурові». Було теж три метри ковбасок для квашеної капусти. І теляча голова у великому мішку свинячого шлунка! Одні мали бути копчені, другі варені, треті просто заморожені на зиму.

Коли ковбаси закінчено, ми почали краяти сало на смалець. Я зробила малий перепочинок і, відклавши ніж, підійшла до різника, який натирав велику шинку салітрою.

— Ви працювали цілий день, панночко! — сказав він. — Я ввесь час обсервую вас і здивований.

— Та чого, майстре?

— Вже нераз я видів панночок, як допомагали жартома, але ніколи не видів, щоб вони працювали довго і добре, як ви!

— Робота мене не нудить і треба, щоб і я була корисна.

— До чого ж воно вам потрібно, панночко? Ви багаті та напевно не вийдете заміж за різника. Для вас краще вчитися гри на фортепіяні, щоби пізніше зробити приємність вашому вибраному…

— Я теж вчуся і на фортепіяні, але мама каже, що в мене не дуже добрий слух, зате для кухні добрий нюх! — відповіла я, сміючись.

— Правда, для панночки теж добре знати варити, бо кожний чоловік любить добре поїсти, але робити коло ковбас це нищить ваші гарні руки…

— А Юстина казала, що нема, як смалець для плекання рук!

— Так, то правда, але однак ви мене дивуєте, панночко.

— Скажіть, пане різнику, до чого потрібні вам ті малі свинячі копита, які ви відложили набік…

— То, на щастя, панночко, — відповів він, сміючись. — Хочете, візьміть одне копитко. Треба повісити його на дверях хліва, але ви можете зробити шапку для ляльки!

— Я не граюсь ляльками… Але скажіть мені, яке щастя може воно принести?

— Не знаю добре, панночко, не можу вам сказати точно, — відповів він. — кажуть, що воно хоронить свиню, але, я думаю, воно хоронить, щоб ніщо від свині не пропало. Видите, крім крику, залишаються лише копита, що не живлять людину!

— Ви кажете «крім крику». Та ваша свиня навіть не зойкнула!

— Як видите, панночко, то добре сотворіння, воно нічого не втратило, — сказав животатий різник, втираючи руки до фартушка, замазаного кров’ю і товщем.

 

 

* *

*

Прийшов лист від мами з незвичайною новиною: Марійка заручується! Мама писала теж, що вони не зможуть приїхати на Великдень саме через ті заручини, які краще робити в місті, де легше зібрати родину і приятелів з усіх-усюдів. Але вони приїдуть на другий день свят показати татові нареченого. Тато був дуже невдоволений.

— Нащо їй було усіх тих студій, хіба на те, щоб вкінці вийти заміж за музику, — сказав він, кінчаючи читати мені листа від Марійки, в якому вона просить батьківського дозволу на вінчання.

— А музика, тату, не потребує студій?

— Напевно потребує, але саме тому, що він музика, він потребує в першу чергу жінки, що вміє працювати, щоб допомогти прожити йому і родині.

— Але він може також заробляти гроші музикою?

— Байки! Може, в день свята або на Різдво так, як наші колядники, — відповів тато, встаючи з фотеля і прямуючи до своєї канцелярії, що означало для мене теж кінець нашої розмови.

Кажучи мені «надобраніч», тато спостеріг моє здивування, бож він сам любитель співу й музики, тому додав:

— Музика, Зоїка, гарна річ, але це головно розривна для вибранців, а треба, щоб вона стала доступна для всіх. На жаль, так воно не є, і наш нарід не бачить покищо нічого іншого, крім болота й поту та не чує музики, крім погроз і зітхань…

— Але, тату, життя музики може бути теж цікаве і корисне!

— Так, але під умовою, що він геніяльний і має гроші, що не є у випадку нашого музики. Боюсь, щоб його життя не стало довгою і непотрібною мукою і не втягнуло до неї Марійки. Але ти не турбуйся тим, Зоїка, вони ще не побралися… А тепер іди спати, цікавська дівчинко.

Того вечора я молилася, щоб Марійка не вийшла заміж взагалі, коли має одного дня так плакати, як Катька.

**

*

Віє теплий вітер. Лід починає топитися, сніг тане і перемінює білу дорогу в сіру, болотнисту.

Як сумно — ні зима, ні весна не обняли землю… Правду казала мама, говорячи мені про насіння квітів, тих бідних осінніх квітів, таких сумних на своїх сухих, крихких стеблах, що ввесь час гнуться до землі.

«Між кінцем і початком завжди є сумний перехідний час, навіть болючий, але воно не має значення, бо все починається наново, все оживає… Та правда стосується до зими й весни і яке щастя, — сказала я собі, — що все починається наново, інакше тепер, під кінець зими все мусіло б вмирати»…

У тій хвилині я почула дзвони з церкви. Жалісні дзвони, що оплакували смерть. Для кого ті дзвони? Чи, може, на смерть зими? Тоді можна б радіти. Але скоро я зрозуміла, що не по зимі плачуть дзвони, а за людиною, бо ось на нашій болотнистій дорозі я побачила бідну процесію, що йшла до нашої церкви.

Похилені чоловіки топтали болото, несучи корогви й білу труну. Кілька слабих голосів тягнули похоронні тропарі. Нагло протяг повітря гострий крик, що заглушив весь похорон і понісся далеко полями. Плакучий, безпереривний зойк без слів і кінця…

Я кинулась з кімнати, бо довше годі було слухати. На кухні Юстина метушилась біля вареників, та така спокійна, що я зніяковіла.

— Юстино, ти чула?

— Так, моя голубко, хай Господь буде милостивий для його душі!

— Хто це, Юстино?

— Та бідний Гаврило з мочарів…

— Але Юстино, це ж жах, як його жінка кричала! Чому нема чуда? — спитала я перелякана, дивлючись на процесію, що відчалювалася по сірій, болотнистій дорозі…

— Щастя, Зоїка, що нема чуда, бо для Гаврила куди лучше, щоб він ніколи не віджив, проказний п’яниця! Весь хліб, все добро пропивав та бив бідних дітей, жінку… Хулив Бога. Нехай земля буде йому легка, і хай Господь йому простить. Але не треба жаліти, не треба, щоб він повернувся у свою хату, так лучше для всіх.

— Але жінка, його жінка, Юстино, чого вона так заводила?

— Вона боялася його все життя і думає бідна, що він ще її чує… Також вона заводить по нім, бо як не як він же ж був її чоловік, Зоїка, а тепер вона залишилася зовсім сама, навіть бити нема кому…

— Що вона робитиме тепер, Юстино?

— Весна близько. Вона стане, як колись, орати, буде тяжко працювати з дітьми, але зато восени буде мати пшеницю в стодолі, а не в коршмі! Не турбуйся, Зоїка, за кілька днів ми понесемо їй трохи пшениці на засів, і ти побачиш, що вона буде сміятися на ввесь рот…

— Життя жахливе, Юстино!

— Але воно теж і хороше, хвилинами. Не треба, щоб воно все було встелене рожами, все потішне, бо тоді стане нудно жити. Ось, як на Різдво: стільки солодощів, печива… А пам’ятаєш, Зоїка, з яким смаком ти заїдала солений огірок, коли всі пішли? Так і в житті, голубко: треба трішки соли, трішки сліз, щоби цінувати радість.

— Можливо, Юстино, що треба трохи сліз, але я ніколи не хотіла б так голосити за труною!

— Напевно не будеш! Я тобі обіцяю, Зоїка. А потім тобі ж нікого буде ховати. Всі молоді, здорові, добре маються. Дякуй Богові, Зоїка, але й не забудь бідної душі Гаврила, яка врешті, може, найде спокій…

— Я не забуду, Юстино, але тепер скажи мені, чого то ви затаїли передо мною, що Гаврило помер?

— Пам’ятаєш, Зоїка, що казав тато? Треба, щоб ти стала сильною і корисною. А думаєш, то добре, що ти так перейнялася криком тої жінки! Ти ще мало загартована до життя, Зоїка, тому треба ховати від тебе те, чого ти не можеш спокійно сприйняти.

— Ні, Юстино, більше того не роби! Побачиш, що я стану такою, як хоче тато… Нічого більше не ховай від мене.

— Та побачити, то я побачу. Знаю тебе, Зоїка. А тепер допоможи мені покраяти тісто і принеси трохи тої доброї бринзді. Вона така смачна, подумаєш, що то сир з чужих країв.

— А чому, він ліпший?

— Та, може, й ні, але завинений у срібний папір та такий дорогий, що було б гріхом вважати його поганим!

— Юстино!

— Що, Зоїка?

— Я ніколи не поїду в чужу країну…

— Чому, Зоїка?

— То мусить дорого коштувати, а потім я не хочу розчаруватися… Ану ж друга країна не така гарна, як наша…

Юстина зайшлася сміхом.

— Ти все найдеш щось, щоб мене розвеселити, Зоїка! Але я знаю, що ти говориш не для жартів. Тебе тягне дорога і далекі краї, але ти наче боїшся. Не бійся нічого, моя голубко! Поїдь, як зможеш, я не боюсь за тебе, бо знаю, що напевно повернешся і будеш ще більше любити твій бідний край, де не росте ванілія і не продають сиру у срібному папері, але в бочівках з дубового дерева…

 

**

*

Прийшло багато листів від мами й Марійки. Тато теж написав, але від першого листа, де говорилося про заручини, він мені більше листів не читає, мало про те говорить, а збуває коротким: «все в місті добре, мама тебе цілує, а Мірко просить переслати сопілку з лози. Пощо йому? Напевно для нареченого-музики.»

Цього вечора тато сказав мені, що на Великдень будемо самі, бо мама приїде з нареченими тільки другого дня Свят. Я не могла втримати, щоб не спитати, хоч тато поспішав:

— Чи вони одружаться, тату?

— Заручини, Зоїка, то ще не женячка. Тому що Марійка ще дуже молода, я вимагаю, щоб вони почекали два роки, заки поберуться. Це моє останнє слово. За той час Марійка підросте та побачить краще, — вияснив мені тато, заки сказав «надобраніч»!

Зайшовши в мою кімнату я глянула у дзеркало. Мої очі видались мені чомусь такі малі посередині великого лиця… «Такими малими очима не дуже то добре розбиратимусь у житті», — подумала я…

 

**

*

День Великодня був чудовий. Весняна погода. Зі стріх висіли ще соплі льоду, що повільно топилися, і великі краплі блистіли на сонці та зсувалися повільно на землю. Небо було сине і променисте, як сніг.

Рано ходили ми до церкви, що тонула у радісних співах і барвистих одягах селян. Після обіду я водила на прохід Галушку. З радости вона виправляла тисячі псот. Ми бігали полями та перестрибували малі потічки води, що стікали весело, огріваючи перемерзлу землю. Ми повернулися веселі й розбавлені.

Дома тато покликав мене й запропонував навчити гри в шахи. Вона дуже трудна, але, думаю, буде мені до вподоби. Тато пояснив, що поле битви находиться в країні, де панують жінки й командує королева й вона навіть захищає короля. На своїй службі має двох генералів, яких звуть божевільними за їх відвагу; двох дресованих коней, що вміють перескочити навіть найбільші перешкоди; дві вежі, що хоронять переходи від ворожих військ, і вісьмох відважних простих вояків, які перші наставляють грудь під зловіші кулі.

Тато теж пояснив мені техніку гри, а щоб зробити мені приємність, дозволив мені виграти в другій партії нашої гри. Але я зрозуміла спосіб оборони. В наступну неділю знову заграємо. І я тішуся вже наперед, бо шахи для мене куди цікавіша гра, як доміно або карти, де я нічого не розбираю.

В обливаний понеділок вранці приїхала мама з нареченими з міста дуже елеґантною бричкою. Вона була така гарна й весела, що мені бракувало відваги наближитись.

Марійка теж була весела, цілувала всіх, що були біля неї, навіть Галушку, яку вона бачила вперше. Для Марійки небо було погідне, погода прекрасна. Вона захоплювалась селом, аж дивно, бо завжди тільки й думала, щоб найшвидше повернутися до міста.

Її наречений, дуже уважливий, гарний і милий, справжній князенко! То він винишпорив ту елеґантну бричку, щоби привезти свою наречену до рідного дому.

Думаю, навіть тато, коли його побачив, змінив свою думку про музик, а ще до того, коли почув його гру на тому дивному інструменті, що називається цитра. Він грав теж наші пісні, а мама пояснила, що йому досить заспівати якусь мелодію, щоб він створив справжню симфонію.

Напевно у нього талант, бо я ніколи ще не чула таких жалісних і тремтливих звуків, як ті, що випливали з-під його вправних пальців, таких же гарних, як і його манери. Він усміхнувся до мене і спитав своїм милим голосом ;

— Чи вам сподобалось те, що я заграв?

Знаю, що він не грав для мене, але мені було приємно почути його запит.

Після обіду наречені пішли на прогулянку, а мама залишилася довго зі мною. Але при всій її ніжності я відчула, що вона надто перейнята щастям Марійки, щоб сприймати мої оповідання про похорон, про чужинця, що прийшов з півночі, або про Галушку, що стала мудрою собачкою.

 

**

*

Кругом вибухає весна. В небі сонце котить золотий мяч, іскрить повітря. Де не глянь, топиться сніг і відкриває поля, що починають поволі вкриватися ніжною зеленою паростю. Прориваються підсніжки, й дерева колишуть завзято пуп’янки так, наче хотіли б їм допомогти розкритися, вибухнути…

Від кількох днів пташки невтомно співають визов весні. Може, й тому вона прийшла цього року так вчасно і її спів такий вибухаючий, такий барвистий і переможний.

Коли б його вчув «чарівний князенко», напевно створив би симфонію. Я хотіла б, щоб він сидів тут під деревами, граючи на свому чарівному інструменті, а пташки, слухаючи їх власного співу, оніміли б від здивування. Я хотіла б навчитися гри на цитрі, щоб дивувати всіх пташок світу.

Прилетіли бузьки з теплих країн. Стеблинка за стеблинкою, відбудовують на стрісі стайні своє велике гніздо, високе й солідне, де небаром вони покладуть яйця.

Ах, коли б вони могли мені розповісти про свою довгу мандрівку та пригоди в теплих країнах. Але й без того я рада, що вони повернулися до покинутого гнізда. Рада дивитися на їх шиї, такі білі, з видовженими дзьобами та такими помаранчевими, як пуп’янки лілеї.

 

 

**

*

Юстина кличе мене допомогти їй нести яйця до інкубатора.

— Скажи, Юстино, а не буде сумно тим яйцям без квочки?

— Та ні, Зоїка, вони ж не мають очей; маленькі курчатка, що мають виклюватися, замкнені ще у своїх лушпинках. Але почекай, тільки вони зможуть вилізти і стати на ноги, дістануть квочку, яка навчить їх жити.

— А чого ж тоді, Юстино, другі яйця висиджують квочки у кошиках?

— Ті квочки висиджують ціп’ятка, а потім опікуються ними.

— А чому квочкам не віддають всіх яєць?

— Звідки ж набрати стільки квочок, Зоїка? Тоді, коли інкубатори працюють дуже добре, не мучать курей і дозволяють їм далі нестися.

— А чого ж, Юстино, нема інкубаторів для телят? Корови теж менше терпіли б…

— Ти моя потіха, Зоїка, з твоїми чудними запитами! — відповіла, сміючись Юстина. — Нема інкубаторів для коров тому, що корови не несуть яєць! Воно вже так від природи… А тепер, коли яйця положені, треба чекати і слідити за лямпою, — сказала вона, прямуючи до виходу.

Коли ми переходили подвір’я, я затримала її здивована. Сусідський пес пристав до суки, що жалісно скавуліла й не могла відорватись від нього не зважаючи на напруження.

— Чого вона скавулить? їй то боляче, Юстино?

— Не турбуйся, Зоїка, пройде!

— Але що ж вони роблять?

— Паруються, Зоїка, щоб мати малих песят, — відповіла вона повагом.

— І треба, щоб вони терпіли при тому?

— Буває, що так.

— А чого ж кури так не терплять?

— Вони теж терплять по-свойому. Кожне сотворіння терпить для дітей, але по-різному. Птиця несе яйця і висиджує їх довго, тратить пір’я, розпарює живіт. Звірята виношують своїх дітей, і вони родяться вже готові до життя, але родяться болісно.

— Чому треба, Юстино, щоб вони терпіли?

— Коли б вони родилися без терпіння, то мами не займалися б ними. Знаєш, терпіння все більше прив’язує, чим радість!

— То, може, тому, Юстино, я не люблю ляльок! Я ніколи для них не терпіла.

— То напевно тому, — відповіла Юстина, запрошуючи мене допомогти їй перебрати насіння квітів для засіву, в теплярні.

 

**

*

Прийшло свято весни — гагілки. Церква замаєна квітами і вінками, що їх сплели молоді дівчата на славу Великодня і весни. Кожен був зодягнений святково, а що потепліло, то нарід пишався у вишиваних сорочках, а дівчата й жінки в барвистих спідницях і хустках, аж за очі хапало. Після Служби Божої була величава процесія з усіма хоругвами і статуєю Матері Божої в зелені й квітах.

Яке це свято радісне і світле; всі лиця усміхнені, привітні й проняті тим радісним співом, що тремтів і стелився кругом церкви, змішуючись з ангельським запахом кадила!

Коли процесія закінчилася, молодь зібралася на майдані для забав. Дівчата, взявшись за руки, творили живі колеса і, співаючи крутилися швидко, швиденько, аж голова ходила ходором. Потім колеса розривалися і бігли довгими зміями кругом церкви.

В той час хлопці формували величезні вежі до чотирьох поверхів. Вони лізли одні одним на спину, та так зручно, як я біжу сходами.

Насподі було їх шість, потім вище — чотири, потім — три і на самому верху — один. Він стояв з піднесеною головою і розкритими раменами так, начеб збирався летіти.

Коли я побачила його так високо, мені затримало віддих. Яке ж було моє здивування, коли уся та вежа, що коливалася спершу, заки найшла рівновагу, почала повільно рухатися і посуватися наперед до двох сусідніх веж, потім, злучившися, створила одну велетенську вежу з трьома видами. Було справді на що дивитися, і всі подивляли їх зручність.

Саме надбіг довгий вуж співаючих дівчат і окружив вежу хлопців, кружляючи навколо, наче вінок метеликів. Нагло, на заклик дзвінкого голосу, колесо припинило свій шалений біг, і Ілько, що був на самому верху, плигнув у саму середину кола, легко, як лис.

Він був найкращий і найзручніший парубок у нашому селі і мав право вибрати поміж дівчатами найгарнішу, яку хотів поцілувати. О, диво! Він виструнчився перед нашою Ганькою з гордо піднесеною головою і руками, простягненими до її щічок. Ганька почервоніла, але, як наказує гра, не вимкнулася з його рук. Я була дуже рада, бо знала, що Ілько її вибраний, хоч вона не відважилася б навіть мріяти про нього, бо була сиротою. У тій хвилині я хотіла бути на її місці та бути вибраною найвідважнішим і найзручнішим хлопцем з цілого села.

Тепер скочив інший парубок, потім третій, але скочив зле, здається звихнув руку, бо простягнув до своєї вибраної красуні лише одну, якою схопив її за шию, щоби поцілувати. Ми всі сміялися і раділи за тих сміливих і таких вдоволених, хоч часом вайлуватих хлопців.

Вкінці останній звільнений ряд розсипався у розшуках за своїми вибраними. Було багато сміху, коли два хлопці ловили ту саму дівчину. Інші стояли спантеличені, побачивши власних наречених, що пішли з іншими хлопцями.

Але в той день нікому не було дозволено сперечатися, і всі сміялися з усього, навіть з тих кількох сумних дівчат, які залишилися без хлопців. Тепер злучені пари створили новий ланцюг і побігли, співаючи, до нової гри.

Були ще змагання палицями, скоки у висоту, але я не могла залишитися до кінця. Ганька прийшла кликати на вечерю.

Подорозі вона весело гомоніла:

— Думаєте, панночко, що він гарний, той Ілько?

— Та ти, Ганька, теж непогана! Маєш очі, як ромашки, отінені довгими віями.

— Та, може, я і не погана, але я тільки служниця, а він багацький син.

— По-перше, ти не проста служниця, ти заступаєш Юстину, і добре, що Ілько багацький син. Нині рано я була горда за тебе. Ти, Ганька, ліпше трималася, як деякі багацькі дівчата!

— Чим ліпше, панночко?

— Ти не показувала дурних фохів, не тікала, ні не сміялася по-дурному. Ти добре бачила, що він воліє тебе, бідну дівчину, як іншу…

— Чому так думаєте, панночко?

— Та бо він тебе вибрав і поцілував!

— То правда, панночко, він мене поцілував з цілого серця, але то була тільки забава.

— Не кажи «зі серця», а устами, — відповіла я їй, пригадавши, що казав тато: «серце наповнене тільки кров’ю».

— Та певно, панночко, що не цілується серцем, але знаєте, часом бракує серця.

— Як це, Ганько?

— Трудно мені пояснити, але ви напевно теж розпізнаєте холодний поцілунок і наповнений любов’ю!

— То ти думаєш, Ганька, що любов криється в серці?

— В серці і в цілому тілі, так ніби чоловік п’яний!

— То він тебе кохає, Ганько!

— Та не знаю, що думати, панночко. Не смію вірити, то було б для мене забагато щастя… — відповіла вона мені, вся сяюча й одночасно задумана.

Яке воно веселе те свято, що робить найбідніших щасливими й мене наповняє радістю!

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.