Книга про батька-4

 

 

**

*

Прийшов лист від мами для мене однієї. Під час вечері тато мені його повільно перечитав.

Як мама вміє до мене говорити, коли пише… про Боруна, про мої засушені квіти і зілля, про сонце, що ховається за мокляками; підкінець вона писала: «Мені так бракує тебе, Зоєчко, моя дика квітко! Мої рамена порожні… Я хотіла б тебе притиснути до грудей і колисати, як колись, коли ти була ще немовлям. Але скоро буде Різдво і ми всі приїдемо додому. Та чекаючи, не забувай мене, Зоїка!

— Твоя любляча мама.»

Я вислухала та скоренько сказала татові «надобраніч» і лягла в ліжко, притискаючи сильно до грудей дорогий лист мами і шепочучи дуже тихо: «Я ніколи не забуваю тебе, мамочко, я така сумна без тебе, але не вмію тобі того сказати, коли ти тут. Тато каже, що скоро новий учитель буде приходити вчити мене добре писати і тоді я зможу тобі ліпше написати, як сказати. Тепер, отримавши твого листа, знаю, чому так важно вміти самому писати й читати. Скоро, мамочко, я напишу тобі сама!»

 

**

*

З неба летять грубі, пухнаті сніжинки; вони крутяться в білому просторі, кладуться на широке галуззя сосон, ліпляться до землі і одні до одних так, наче б ткали килим, який скоро стає білий, пухкий і грубий та такий принадний, що мені хочеться туди лягти, як у перину.

Коли так падає сніг, я думаю про танок ангелів: легкий, мовчазний, ввесь білий… А, може, то душі дітей? Я хотіла б бути сніжинкою.

Наші вікна замерзають і вкриваються хорошими рисунками; сьогодні вони подібні до перехрещених галузок сосон.

Іншим разом вони нагадують пелюстки ромашок, чи листя плакучих верб, чи кришталиків, як тато показує мені у своєму мікроскопі.

Верства морозу на шибах така груба, що я тільки гарячим віддихом можу продмухати малесеньке віконце, щоб поглянути, скільки впало снігу.

Кругом біло і мовчазно, як у сні. Надворі ні живої душі і нічиї кроки не залишили на дорозі темних слідів, ніякі сани не просунулися срібною колією…

Здається, що сніг заволодів світом і полонив його у свій танок, свою працю. Адже сніг теж працює і навіть дуже корисно. Його грубий килим береже рослини і коріння від морозу, наче теплий кожух.

Він охороняє теж посіяне восени зерно в лоні землі, аж до весни, коли сніг топиться і зерно пучнявіє його солодкою водою, проростає і дає перші нагоні під весняним сонцем.

Як я люблю сніг! Ще більше, як дощ, і як радо стала б сніжинкою…

 

**

*

Сьогодні стодола широко розкрита, бо тіпають волокна конопель і льону. На другий тиждень будуть ткати полотна.

Ми підемо туди з Юстиною трохи пізніше. Я маю теж мої сніпки льону, який я сама сіяла, збирала і мочила. Витчу моє перше простирало сама, зовсім сама! Юстина приобіцяла, а тато погодився під умовою, що буду працювати одна в малій комірчині, де менше пороху.

Буду мати власну тіпачку, і Юстина покаже, як робити, щоб не пірвати волокон; вони повинні залишитися довгі і м’які, як ангельське волосся. Яке ж гарне буде моє перше простирало!

При вечері тато оповідав, що вовки цієї зими дуже відважні. Останньої ночі, чотири великі вовки, а вони люблять ходити вчвірку, напали на зле забезпечений хлів та наробити багато шкоди.

— Дивно, як вони добре поінформовані, ті вовки, — казав тато, — мусять мати добру розвідку, бо рано найшли їх сліди, що провадили просто з лісу до недобре замкненого хліва. Вони навіть не шукали деінде, а просто пішли туди.

— А лиси, тату! Також так роблять! Пригадуєш, як сталося у Василихи? Одної ночі вона залишила відкрите горішнє віконце, і рано три курки як змів! Тільки пір’я залишилося!

— Знаю те чортове насіння! Одного дня я положив їм мелене м’ясо з домішкою стрихніни; вони навіть не торкнули, хоча кругом було повно слідів і було ясно, що вони прийшли голодні. А всі мої, так добре масковані пастки. Вони наче кплять собі, крутяться зовсім близенько і не ловляться, хіба в час женихання, але й то рідко. А рушниця! Рідко буває, що я не поцілю звірини, а скільки то лисів промчало оттак, під носом, ніби куля їх не береться! Але обіцюю тобі, Зоїка, що цієї зими будеш мати накидку з лиса!

Тепер долинув до нас перший несміливий спів з комори, де почали прясти.

— Іди, Зоїка! Будь господинею та гости, як личить, дівчат солодощами і берися за твою працю. А потім заспівайте мені «Віють вітри, віють буйні»… Ти знаєш, я таки люблю той спів вітру, хай, що він і розтратник! — докинув тато, з ледве помітною, майже сумною усмішкою.

Чому батько так рідко сміється! Майже ніколи. Може, тому, що бачить забагато хворих, забагато ран і біди… Та одного разу я слухала, як він сміявся, і мене огорнув такий страх! Ще більше, ніж коли він сердився. Він сміявся на повне горло, заходився сміхом, як часом я плачем.

Як я хотіла б бути ніжною з ним, обняти його за шию так, як колись Боруна… Але ще ласкавіше, як Боруна.

Але з батьком важко бути ласкавим. Він такий великий, такий занятий і такий далекий від мене, хоч одночасно такий близький; часом розмовляє зі мною так, як з ніким іншим. Він любить мене на свій лад, і я знаю, що не треба вимагати більше, як заслужила.

Можливо, одного дня я здобуду його ласку, і він візьме мене на руки, поцілує і піднесе високо, високо, так як дідо! Аж до самих очей, щоб я могла поцілувати місце на лиці де не коле.

А може, він піднесе аж до плеча, і я зможу досягнути коржики які мама ховала перед нами на високій печі в їдальні. Я ловила один або два і стрілою злітала на землю, ледве підтримана руками діда. То було вже так давно… Я мусіла бути ще майже немовлям…

 

 **

*

На порозі нашого дому стоять Юстина і тато, оніміли від здивування чи невдоволення.

Я находжусь на даху нашої стодоли з моїми санчатами, дивлюсь на них згори, стою непорушно, щоб не втратити рівноваги; вони мені здаються такі малі, що в мене охота сміятися, не дивлячись на їхні суворі й непорушні обличчя.

Тієї ночі впав великий сніг. Шалена хуртовина засипала теж і прогалину поміж дахом стодоли і нашим полем. Все вирівнялось, стало одною сніжистою горою…

Рано сніг замерз, і я могла спокійно вилізти з моїми санками на дах стодоли. З’їзд був чудовий!

Тепер вони мене відкрили, і не залишалось нічого іншого як з’їхати вниз, тож я сіла на санки і зникла їм з очей. З’їхавши, я мала досить розмаху, щоби зап’ятком повернути санки і, об’їхавши стодолу з трьох сторін, я опинилася на середині подвір’я. З’їзд був дуже вдалий, і я сама була горда на себе, хоч боялася, що будуть мене лаяти.

До мене підійшов тато.

— Зоїка, ти заслужила на сувору кару! Ти могла провалитися у сніговий насип. Чи знаєш, скільки часу потрібно, щоб відгорнути ввесь той сніг? Шість годин для десяти чоловік. Ти могла б вдуситися двадцять разів, заки тебе відкопали б!

— Але ж, тату, в нашому селі нема навіть малої гірки, треба було, щоб я щось видумала… Сніг дуже твердий, я його добре випробувала! Заки з’їхати перший раз, я поклала дошку між дахом і землею, і вона навіть не ворухнулась, тому при другому з’їзді я її відкинула.

— Скільки разів ти з’їхала, Зоїка?

— Не знаю. Треба порахувати сліди від санчат внизу, бо ні один раз я не з’їхала тими самими коліями. Ти бачиш, тату, цим разом я доїхала аж на середину подвір’я!

— Зовсім не хвалю тебе за те, Зоїка. Юстина захворіла, мушу подивитись, що з нею. А ти порахуєш всі сліди санок і стільки днів залишився в твоїй кімнаті.

— А мої вечори, тату? Я маю ще прясти нитки на простирало!

— Будеш прясти у твоїй кімнаті!

Слухаючи батьковий придавлений голос, я зрозуміла, що треба зараз повинуватись його волі.

Засмучена, я пішла рахувати мої срібні санкові колії, якими я була така горда!

 

**

*

Я все ще в полоні моєї кімнати. Дні тягнуться в безконечність. Дорого плачу за мої з’їзди…

Дивлюсь, як падає сніг, а мороз рисує на вікнах метелики… Бо сьогодні він вибрав метеликів.

Для розривки слідкую теж, хто перший пройде подвір’ям. Стараюсь наперед вгадати і рідко помиляюся.

Від шістьох днів не бачила ні тата, ні Юстини. Мала Ганька приносить мені їжу до кімнати. І так не бачу нікого, крім учителя, який дивується на мої поступи в науці. Щож робити, коли я замкнена між чотирома стінами! Хіба гризти книжку, або, тчучи, співати сумних пісень.

Та ні разу я не затягнула «Віють вітри…», щоб тато не думав, що хочу тою піснею здобути його ласку. Він часто переходить перед моїми дверима, я легко розпізнаю його кроки. Щоб хоч один раз заглянув до мене… Та таки одного дня я спостерегла його через вікно. Виглядала, коли вийде з церкви…

Сьогодні по обіді я дивилася, як на наше подвір’я в’їхали сани з хворими. Мусять бути важко хворі, подумала я, що вибрались в таку заметіль. Сані і всі вони білі, вкриті снігом. Та звідки вони? Може, з Білки? Прокіп казав, що такий дишель тешуть у Білці.

Конем поганяла жінка. Певно чоловік і донька хворі, бо сиділи з-заду. Але що ж дівчина тримає на колінах? якийсь клунок? Та то дитина, виглядає немовля, бо ось вона відслонила кінчик плахти, щоб поглянути. Тепер вона понесла дитину додому і повернулася, щоб допомогти жінці підвести чоловіка, який не міг сам стояти. Що йому?

Тепер вони всі зникли з моїх очей, і я подумала: «Чи зможе тато врятувати чоловіка, що, як і дитина, не може саме ходити»…

Вони залишили коня надворі, та ніхто ним не займається і він перемерзне, бо виснажений. Коли б я могла зійти вниз та його розпрягти і повести до малої стайні. Але що ж! Мені заборонили виходити.

Та ось зі стайні вийшов Іван. Відкриваю мале віконце і роблю йому знак хустинкою. Який він добрий, що подивився на вікно! Показую йому рухами на коня, і він зрозумів. Він такий послужливий, той Іван! Наближився до саней, розпряг коня й ось зникає з ним з моїх очей. Тепер залишилися лише самі сани.

А сніг падає і падає! Усе біле, білісіньке! Аж не можу дивитись і закриваю очі, як та синя пташка в золотій клітці. Якось Ярко, мій брат, виніс одного дня клітку з пташкою та повісив на квітучому дереві, і я випустила синю пташку; вона теж закривала очі, щоб не бачити квітів, на які вона не могла злітати… Ярко був дуже сердитий, але чим є лють мого брата в порівнянні з життям цієї пташки?..

Нагло двері розкрилися, і я не встигла навіть крикнути: «Врешті тато…», коли він вже був передо мною і промовив своїм глибоким голосом:

— У мене двох важко хворих. Юстини нема, а Василь пішов вранці до міста. Чи в тебе досить відваги, Зоїка, щоб мені допомогти, бо Ганька задурна і вайлувата!..

— Добре тату! — відповіла я.

— Попереджую тебе, що буде кров!

— Нічого, тату! Ми її стримаємо, правда?

— Надіюсь, ходи скоро, Зоїка!

Хоч як я не переношу крови, виходячи з моєї кімнати, я подумала: «Яка радість, могти закрити за собою двері своєї кімнати!»

В прийомній для хворих чоловік сидів, зігнений удвоє.

— Іди помий руки чорним милом, Зоїка. Візьми твій малий фартушок та дістань перев’язки, ті, що ти раз складала. Також вату і миску.

Швиденько я розложила все біля довгого стола, а батько витягнув свої операційні знаряддя. Він ніби говорив сам до себе, але я знала, що це відноситься до мене.

— Дитину я огляну пізніше, бо родина потребує найперше батька. Правда, було б ліпше, коли б він пішов до шпиталю з такою раною! Здається, що рам’я розтяте аж до кости, аби тільки артерії витримали!

На татовий наказ жінка і донька зняли з чоловіка кожух і положили хворого на довгий стіл. Тато відкинув його свиту накинену на рам’я і відслонив друге, поранене, обвинуте червоним рушником. Під рушником ганчірки на рані просякли скипілою кров’ю. Коли тато все це відняв із рани, на мене бризнула жива кров.

Передрам’я було відкрите до кости. Тато розкрив пальцями глибоку рану і мене замлоїло та я на хвилю закрила очі.

Голос тата додав мені відваги.

— Все протяте аж до кости! Одна артерія заховалася в тіло. Ти мені допоможеш, Зоїка! Коли я тобі скажу, ти будеш тримати міцно щипці, якими я схоплю другий кінець артерії. Потім ти потримаєш оба кінці, заки я їх позшиваю. Зрозуміла?

— Так, тату!

Коли батько шукав щипцями в рані, я прикушувала уста, щоб додати собі відваги. В тій хвилині я думала тільки про одне: утікти звідси!

Але я залишилася і діяла без свідомости, наче у сні. Я виконувала накази. Спершу тримала сильно одні щипці, потім другі, потім обоє разом, коли тато перетягав нитку довкола тих кривавих артерій, на які, щоб краще бачити, вилив два рази воду.

Коли вкінці перев’язка була закінчена, тато сказав:

— Ти, Зоїка, була вправна і відважна. Знаєш, що ти врятувала перше життя, бо без тебе я не міг би дати ради. Але якими шматами він окутав свою рану! — докинув тато. — Який безпросвітний наш нарід. Вони навіть не потрапили перев’язати рам’я вгорі, щоб стримати кров. Він втратив її забагато, але хлоп міцний, викарабкається з того лиха!

— Ти помітила, він ні разу не застогнав… Але що з тобою, Зоїка? Дивись, мала, візьми трішки етеру, вже краще. Ще випий оце. Воно сильне і палить всередині, але пий! Добре. А тепер посидь, ось тут. Ще дамо того пекучого напитку чоловікові. Він напевно не скривиться, як ти, — жартував тато, щоб додати мені відваги. — Глянь, Зоїка, він усміхається!

І справді, чоловік посміхався. Як він міг? Таж утікала його кров і зішивали його тіло!..

— Чи краще тобі, доню?

— Так, тату, вже не бачу перед очима червоних плям і не чую солодкавого запаху крови.

— Розумію, моя мала, перший раз я теж не був дуже то гордий собою. Але досить балакати! Іди помий руки, Зоїка. Є ще дитина.

— Що з дитиною? — Спитав він жінок, що стояли біля печі закам’янілі і пополотнілі, як вона. Вони зовсім забули про немовля, що лежало самісіньке на лаві. Мати кинулась до нього, відкрила посинілу, майже без життя, головку…

— Тату, чи воно померло?

— Почекай, Зоїка! Побачимо. Що йому було? — звернувся батько до жінок.

— Горло, — відповіла мати. — Воно кашляло, а потім зовсім замовкло.

— Поклади його сюди, на стіл, — зарядив батько.

— Тепер залиши нас самих. Підійди ближче, Зоїка! Воно ще живе. Подержи мені це. Відкриємо йому рот.

Я тримала в тремтячих руках гачики, якими тато розкрив уста немовляти і тепер розглядав його горло, а потім почистив його синім плином.

— Немовля в повній кризі параанґіни! Горло сильно запалене, а дихальне горло заткане згущеним молоком, яке воно пило; бо та наївна мати продовжувала його годувати своїм молоком, так наче б дитина ще того потребувала у своїм горлі. Вона може задушитися, я не можу зробити цієї операції, а їхати до міста теж немає часу!

— Почекай, Зоїка, щось ми попробуємо, — сказав тато і пішов до своєї шафи, з якої виніс велику гумову трубку.

— Відійми гачки, тепер ми йому всунемо її в ротик, щоб не затиснуло зубів. Ось так!

Тато стиснув ґумову грушку, витиснув повітря і знову натиснув. Грушка, ніби п’явка, пристала до губ немовляти і напучнявіла з дивним свистом.

— Принеси чисту миску, Зоїка! — наказав тато.

Грушка викинула на дно миски білу, клейку і густу масу з поганим кислим запахом. Тато ще раз приклав до малого рота випорожнену грушку і знову витряс до миски стільки ж липкої слини, змішаної із скипілим молоком.

Нагло немовля закричало.

— Яке щастя, — сказав тато, вдоволений. — Віддиховий прохід звільнений. Тепер треба його залишити хвилину втягнути трохи повітря.

— Піди, Зоїка, принеси з твоєї кімнати велику миску.

Коли я повернулася, тато розмовляв з чоловіком.

— Ти не тратиш часу, Зоїка, то добре! Поклади мидницю коло немовляти і сядь ось тут, тепер дивися, — сказав тато і вхопив дитину за ніжки, тримаючи голівку над мискою і рівномірно, легко вдаряючи по маленьких плечах. Скоро почала стікати до миски довгою білою ниткою, слизь з уст дитини, що тепер кричала на все горло.

Страшно було дивитися на те все, що виходило з малого горла. Мені здавалося, що так усе немовля витече до моєї мидниці.

— Тепер усе закінчене. Зовсім непогано! Дивись, Зоїка, воно вже зовсім не синє, а починає прибирати поволі нормальний кольор шкіри і розкриває очі.

Тепер я побачила ті бідні, перелякані й благальні оченята!

Тато положив немовля на столі.

— Подай мені тепер палички обкручені ватою і синю плящинку.

— Ось, — звернувся тато до жінки, — покищо закінчено. Але треба, щоб ти пішла до нашого заїзду, де ти залишишся три дні. Я приходитиму два рази на день подивитися. Ти його більше не годуй! Дай кілька ложок солодкої води і ось ці порошки рано й вечером, а чоловікові давай пити росіл з курки, добре посолений, свіжу кров і молоко. М’ясо також. Зрозуміла?

— Так, всечесніший отченьку! А мале, чи буде жити?

— Можливо! Та коли б твій чоловік не розтяв по-дурному на косу в стодолі рам’я, ти ніколи б не прийшла з дитиною, а залишила б її отак і сконати!

— Та нема в нас коня, отченьку!

— Та певно, можна мати й другу дитину… Та ховай твого малого як можеш, буде з нього гарний парубок, як твій чоловік!

— Дякую вам, всечесніший, — сказала зніяковіла жінка, цілуючи в пошані батькову руку.

— Іди з Богом! Хай він вас хоронить!

Я стояла біля дверей, також готова вийти, коли жінка наблизилася до мене. Вона впала на коліна та, схопивши мої руки, змочила їх гарячими сльозами. Ще й досі мене печуть ті сльози її горя і вдячности.

— Дякую вам, дякую, панночко! Ви — ангел. Я вам винна життя мого чоловіка та залишуся вашою невільницею. Ніколи не зможу вам віддати того, що ви для мене зробили. Ви — ангел, маленька панночко!

— Встаньте, гідна жінко, — відповіла я, більше зворушена, чим хотіла показати. — Нічого я не зробила, тільки допомагала моєму батькові. Хай Бог вас охороняє!

— До смерти буду цілувати ваші сліди, дорога панночко! Сліди нашої спасительки.

— Встаньте жінко та йдіть до вашого чоловіка, доглядайте немовля! — перервав батько. — А ти, Зоїка, піди до своєї кімнати та відпочинь. Можеш вийти, коли захочеш, ти заслужила, щоб знести твою кару.

Повернувши до моєї кімнати, я скоро закрила двері. Все тут було спокійне, біле, приютне. Глибока тиша. Я кинулась на моє ліжко немов запаморочена. Все крутилось навкруги мене. Крутилась голова, та важко було вгадати, де мої ноги, — простягнені до вікна, чи до дверей? Я закрила очі, щоб не крутилась голова, та тепер знов я бачила кров і поринула в глибоке коливання, майже як у колисці… Час-до-часу я притискала голову до подушки, щоби переконатись, що я таки в моїй кімнаті, на мойому ліжку.

Вкінці все пройшло. У горлі наче висохло, щось його затискало, але на серці було легко… Потім все зникло, і я сама поринула в глибоку безвість сну.

На другий день, вранці, я зайшла до лябораторії батька.

— Добридень, тату! Прийшла вам допомогти.

— Тобі сподобалась моя праця, але в мене, Зоїка, немає нині хворих.

— Нічого, тату, я прийшла зробити ті пілюлі, які чекають ще з-перед моєї кари.

— Ти хороша дівчинка, Зоїка! Мені їх буде потрібно. Дивись, там у шуфляді найдеш альоес. Його треба розтовкти в тому малому моздірі, пересіяти крізь ситко, розтерти решту і змішати з тим порошком і дрібкою ґуми, розтачати в тонкі шматки, покраяти в малі куски, заокруглити долонями і накінець занурити в какао, змішане з мілким цукром. Коли вони висохнуть, дати по десять штук до маленьких коробок, — пояснив тато.

Я одягла мій фартушок, той, що сама собі зробила учора, взялася до праці. Скоро гіркий запах альоесу наповнив ніс і горло. Він ще гіркіший від кори того куща, який я найшла колись в нашому лісі.

— Воно таке гірке, тату, до чого служить те коріння?

— Для прочищення кишок і крови. Але не нюхай надто! Воно не добре для слизової оболонки. Ось, візьми, Зоїка, на уста ту малу маску!

— Тату, як маються немовля і чоловік?

— Твої хворі в доброму стані, Зоїка. Мале має велику гарячку, але вийде з того. Вони з доброго пня. А чоловікові не бракує нічого, крім сну. Він ввесь час хоче тільки спати. Тепер він зможе надолужити свої короткі ночі.

— Тату, а ви колись мені казали, що чоловік, а зокрема чоловік на селі, не потребує багато сну, бо його мозок і нерви не є втомлені.

— То правда, Зоїка. Але той чоловік спав замало. Він бідний, не має коня, сам запрягався у плуг… Це багато праці, Зоїка. Треба встати перед сонцем і кластися пізно, щоби зловити час, який ми заощаджуємо, маючи коня. Життя наших селян тяжке, Зоїка, дуже тяжке!

— Скажіть ще мені, тату, чи немовля жило б без вашої допомоги?

— Воно було б померло вчора. Ти ж бачила, що воно зовсім не ворушилося і майже не дихало. Без повітря, Зоїка, вмирається куди швидше, як без їжі або води.

— Чи воно померло б тому, що жінка кормила його молоком?

— Воно померло б тому, що вже не могло ні ковтати, ні травити. Дитині, яка має гарячку, не можна давати їжі, а вже ніяк, коли вона має анґіну.

— За скільки днів воно померло б без їжі, тату?

— Коли воно здорове, то, може, за десять днів. Але хворе, моглоб витримати і тридцять!

— Чому так?

— Тому що здорова людина вичерпує скоро свої резерви і вимагає їх відновити; людина хвора, в горячці, живе поволіше…

— Що це таке горячка, тату?

— Це боротьба з мікробами.

Нагло постукали до дверей. Тата кликали до вмираючого уділити Святих Тайн. Він саме готовив лікарський напій. Залишив свої пляшечки й пішов мити руки.

— Не рухай їх, Зоїка, А головне не кушай, бо то трійливе. Але я маю до тебе довір’я. Обіцяєш?

— Обіцяю, тату. Але чому ви приготовляєте отрую?

— Коли вживати дуже малі дози і добре помішані, то це служить як лік, на підсилення. Але одна крапля більше, може вбити людину. Тому уважай, Зоїка, — докинув він виходячи з кімнати.

Нагло мене прошибла думка: хто цей хворий? Я вибігла за батьком. Він був уже в сінях, коли я задихана спитала:

— Святі Тайни для кого, тату?

— Успокійся, Зоїка, то для старого Данила, а йому вже прийшов час на відпочинок. Бачу, що ти боїшся за твого хворого, — сказав він з лагідною усмішкою. Це вперше я бачила, що він так усміхався.

 

**

*

Вчора вечером приїхала мама зі старшими сестрами і братами. Марійка заняла мою кімнату. Я сплю в кімнаті Олі. Вона більша і має лямпу з рожевим абажуром, що звисає досить низько зі стелі. Коли вечером Юстина приходить її гасити, вона видається мені наче дивний прозорий овоч, що готовий тріснути… Юстина тягне ланцюжок, спускає лямпу ще нижче, а мені стає сумно. Чому тому рожевому овочу не дадуть зеленої галузки на місце ланцюжків, що скриплять?

Вчора вечером світив ясно місяць. Оля не могла заснути і встала затягнути стори. Вона відвикла вже від того, щоби місяць дивився прямо в лице… Бідна Оля! У неї такі сумні очі і, хоч то моя улюблена сестра, я не можу з нею розговоритися. Вона видається мені такою далекою…

**

*

Цього ранку я найшла прибіжище в сальоні. Хатні порядки почалися від нашої кімнати, а в їдальні хлопці грали в доміно.

Яка дивна та міська гра — малі кубики з кости, позначені чорними точками. Часом тих точок дві, або три, або шість… їх треба додавати, відіймати, та щось підраховувати. Ні, та гра ніяк мене не тягне. Волію дивитися, як безперерви падає пухнатий сніг і ввесь світ стає білий та мовчазний…

На моїх колінах лежала лялька, яку мені привезла мама, але я чомусь не гралася. Я хотіла, щоб вона захворіла, хоч то тільки лялька, щоб могти пізніше її лікувати. Але я не знала, як зробити її хворою, до того вона не могла розкрити уст, щоби приняти ліки, тоді я її покинула і почала шукати іншої забави… Саме тоді до сальону увійшла мама.

Я сиділа в татовому фотелі, обернена плечима так, що могла нишком спостерігати маму.

Мама прийшла поглянути на свої рослини, які Юстина доглядала і підливала в її відсутності.

Вона переходила від одного вазоника до другого, потім схилилася над маленькою арокарією, перебираючи пальцями її галузки. Мамин погляд захмарився. Маленька арокарія напевно не почувала себе добре, бо мама витягнула з кишені фартушка маленький ножик і почала щось вишкрябувати на галузках.

«Яка вона гарна, моя мама, — подумала я, — які лагідні й ніжні її рухи, коли вона схиляється над маленькою рослинкою, яку напевно дуже любить.»

Гарні мамині квіти! Але мені вони видаються дивними у своїх вазониках, де кожна рослина підтримана тонесеньким прутиком, до якою вона легесенько прив’язана. І химерні вони. Жодна з них не захотіла рости в нашому городі, у вільній землі, і майже ніодна не хотіла цвісти. Химерні рослини, а однак мама їх так любить.

Скінчивши чистити малу арокарію, мама наблизилася до шпараґуса. Перебираючи ніжно його листя, вона схилилася і майже торкнулась його устами. Не знаю чому, я тоді зітхнула. Мама стрепенулась, випрямилася і відкрила мене. Вона підійшла і сіла у фотель.

— Ти мене налякала, Зоїка! Що ти тут робиш, таємнича дівчинко?

— Я гралася лялькою, мамо. Ні, я тебе підстерігала…

— Ти слідкуєш за мною, дорогенька, зі сховка й ані не закличеш, ні не прийдеш мене поцілувати, дика квітко? І потім, — на мої листи ти мені не відповідаєш. А твій учитель каже мені, що ти пишеш досить добре.

— Так, мамо, я навчилася трохи писати.

— То чому ж не відпишеш, Зоїка?

— Одного дня я тобі напишу, мамо.

— Одного дня? Що з тобою, Зоїка? Ти вже не любиш мами?…

— Я не люблю мами, — повторила я мовчки, глухим відгомоном…

— Зоїка, моя мала дівчинко! Ходи сюди до мене, моя дика пташко! — сказала мама своїм ніжним голосом.

— Ні мамо, я боюсь, що буду плакати!

— Моя дитино!

Більше я нічого не чула, як затишне тепло її рамен, що колисали мене ніжно, як колись… Її теплі поцілунки розгрівали мене, як соняшне проміння, і лагідна рука втирала на моїй щоці сльози.

По довгій хвилині мовчанки мама сказала тихесенько:

— Ну, досить, дорога дитино. Не плач! Я тебе більше не залишу тут саму. Візьму з собою. Ніколи більше ми не розлучимося, я тобі обіцяю!..

— Ах ні, мамочко, я не хочу до міста!

— Чому, дорога, скажи! Адже ти мене любиш, я це відчуваю!

— Тому що там, там місто… і ви надто заняті…

— Бракує тобі в місті рослин? Чи так? Тоді я заберу їх всі з нами і віддам тобі ввесь мій вільний час!

— Ні, мамочко, ні, — відповіла я, гладячи ніжно її щоки, її обличчя таке гарне й лагідне. — Я не люблю оті гарні рослини. Вони дивні… А також, мамо, знаєш, там у місті з вами є і другі діти, — відповіла я.

— Ах, Зоїка, ніколи не кажи такого. Це страшне! Яка ти вже подібна до батька.

— Так, мамо! Тато також мені говорить те саме. Але чому це страшне?

— Страшне те, що ти не любиш своїх братів і сестер!

— Чи то також страшне, що я не люблю тих рослин, що ви любите?

— Ні, це менш страшне. Але ти напевно любила б їх, коли б краще знала! Ходи зі мною, Зоїка. Бачиш, ось та рослина, — вона живе в далекій країні, за горами і морями, в країні вічного сонця, де зима і літо подібні, де люди живуть напівголі і живляться дикими соковитими овочами, яких смаку ти не розгадаєш. То ніби рай. Всі люди там щасливі, не знають ні голоду, ні холоду, ні наших жахливих недуг.

— А як ті рослини прийшли до нас?

— Їх привезли місіонери, що їздили за далекі моря. Але та рослина, що живе там дико і буйно, тут вона стала ніжною і вимагає багато плекання. їй потрібно теж тепла, сонця і багато води.

— А чому вона ніколи не цвіте, мамо?

— Тому, дорогенька, що вона тут сама і сумує, а теж немає досить сонця, щоб видати квіти. Але одного дня я матиму більше тих рослин і, може, вони зацвітуть. Які то будуть квіти, — не знаю. Отже, Зоїка, чи ти любиш її тепер трохи більше?

— Ах так, мамочко! Чи хочете, щоб я їх доглядала? Я зроблю все, що ви мені скажете. Я можу тепер, мамочко, плекати навіть квіти дуже ніжні!

— Знаю, Зоїка, що ти будеш тепер їх всіх плекати. Я навчу тебе і теж розкажу тобі історію кожної з них.

— Ах так, мамочко, — відповіла я, обнявши її стан.

Мама схилилась і поцілувала мене, кажучи ніжно:

— Мені здається, що я тебе найшла і відкрила сьогодні. Те сьогодні залишиться для мене, як великий день у мойому житті, Зоїка, моя дика квітко!

Справді, то був тільки один такий день, бо вдруге мені не довелось бути отак з мамою на самоті…

 

**

*

Наближалося Різдво. В хаті почали готуватись до свят. Наш дім стояв наче на великому протязі. Вікна й двері розкриті наостіж, всі в безустанній метушні: чистили, мили, пересували меблі, щіткували оксамитні червоні фотелі, тріпали великий килим. Кожен був занятий. Я не знала, куди дітись, шукала затишного кутка. Найшла його в татовій лябораторії.

Тут затишно, все на свойому місці. Я з радістю взялася приготовляти патички, обмотані ватою для намазування горла, ліпити паперові торбинки, та складати ґазу для перев’язок і порядкувати пляшечки.

Де міг бути тато? На візиті у хворих, чи просто втік перед протягами в хаті?

Нагло мене теж схопило нестримне бажання побігти аж до могилки Боруна, туди, де влітку запах левади і дерев…

Повернулась я тільки на обід. При столі Ярко й Мірко розповідали без перерви про школу, вчителів, товаришів… Тато слухав, розпитував. Та я ледве впізнавала його голос, такий він мені видавався беззвучний, ніби голос глухого.

Оля сиділа мовчки, вона ніколи нічого не каже, здається, блукає думками десь далеко, далеко від нас усіх. Кудою вона блукає?

А Марійка занята своєю красою, — вона ж красуня, — своїми успіхами, та про них не відважується говорити перед батьком, хоч він і не розпитує. Часом тільки, коли вона розповідає про свої пригоди й балі, тато часом завважить:

— Та коли воно тебе так бавить, то постарайся хоч добре вибрати жениха. Хай він буде менш гарний і ґалянтний, але розумний і освічений. Одиноке, що дає місто, це освіта, яку там можна здобути. Все інше то мадриґали…

Що то таке мадриґали? Треба поспитати у тата, але не тепер, бо мені видається, що він зовсім не звертає на мене увагу, наче б мене не було.

Мама часом спогляне на мене своїми сірими, лагідними очима, але тільки на одну мить.

Хлопці її загарбують: мамо, послухай що трапилось, пригадай мені те, або пам’ятай про тамте, мамо, куди ми підемо у п’ятницю?..

Але ніхто з них, за винятком мами, не спитав, чому не видно Боруна, ні чому цієї зими слоїки з варенням не потріскали від морозу.

 

**

*

Та ось, під кінець обіду, тато, немов відгадуючи мої думки, сказав:

— Наш Борун згинув восени.

— Ах, так, — відповів Ярко, — бідний пес!

І то все. Я поблідла і в мене була охота крикнути: «Сам ти бідний, а не Борун!» — Але я нічого не сказала.

Батько продовжував:

— Те, що тут діється, — здається — вас зовсім не цікавить. Поспитайте у Зоїки, чи вона нудьгує. Чи знаєте, що цієї зими вона врятувала життя чоловікові? Хто з вас може тим похвалитися?

— Врятувала життя чоловікові? — посипались запити. Тільки мама нічого не спитала, але я відчула на собі її щасливий погляд.

— Так! Щоб ви знали. Вона допомагала мені при складній операції, яку я не зміг би зробити сам. Без її допомоги той чоловік помер би від кровотечі.

— І вона не боялася крови? — спитав Мірко.

— Вона була дуже відважна! — відповів тато.

— Ти молодець, Зоїка! — сказав Мірко. — Я гордий за тебе! Але дивно, вона сама нічого нам про те не розповідала.

— Зоїка не говірлива, ні не хвалько, і мушу вам сказати, що вона зовсім не дикунка, за яку ви її маєте, — додав тато, відкладаючи серветку.

Чому він усе це сказав? Я була така зворушена, що не могла залишитися при столі з усіми, і відповідати на запити, тому я поспитала у тата, чи можу закінчити торбинки в лябораторії.

Ми вийшли разом, і я ще чула за нами голос Ярка:

— Яка шкода, що жінки не можуть стати добрими лікарями!

 

**

*

Порядки закінчені. Все повернулось на своє місце. Нині рано пічнуть пекти: цілу гору тортів і тістечок. Аж слина тече в роті, — як каже Юстина.

Як тільки я встала, скоренько побігла на кухню. Тут немов у вулику, повна метушня!

Ганька місила в малих нецках тісто, що ляскало під її пальцями. Марина сиділа на землі, тримала між колінами велику макітру і терла жовтки. Настя збивала піну та щораз пробувала, чи вже збита. Навіть Іван був тут і в мідянім моздірі товк цинамон.

В малій печі ясним полум’ям весело тріскотів вогонь, видно дерево було сухе.

Все те творило радісну метушню і наповнювало кухню приємними запахами. Під вікном стояли три столи, на яких були розкладені різні ласощі далеких країн: родзинки, мигдалі, шоколяда, фіґи, ванілія, шкірка з помаранчі і різне інше запашне коріння.

Юстина вешталася поміж кухнею і коморою та розкладала на столі ще й наші ласощі: мід, варення з малин, полуниць і вишень.

Мама у своїм білім фартушку сиділа кінець стола і терла свіже масло з шоколадою і мигдалями на торт, який вона сама вигадала.

Перед нею лежала вага, стояли гори слоїків, тарілок та багато іншого. Не відриваючись від своєї роботи, вона слідкувала за роботою інших і давала розпорядки; не знаю, як вона охоплювала все те разом.

— Ще одну мірку цукру, Марино! А тепер, Насте, підійми вилку, щоб бачити, чи піна стоїть! Уважай, Ганька, треба ще докинути до тіста биті жовтки й ванілію. Юстино! Зісунь ті дві лавки й накрий чистою скатертиною! Будемо витягати крихке тісто. Я прийшла вчас, бо люблю дивитись, як натягають тісто і воно стає тонке та прозоре.

Як мама все знає і вміє зробити. Навіть Юстина ніколи не зуміла тягнути тісто так, щоб не роздерти.

А під маминими пальцями воно витягалося вздовж і вширш, як павутиння, як тонесенька тканина.

Я подумала, що павук робить своє павутиння з малесенькими дірками щоб воно було таке прозоре, навіть для мух непомітне.

Побачивши мене, мама спитала:

— Можеш нам допомогти, Зоїка?

— Ах так, мамо!

— Що ти волієш: товкти горіхи, оббирати мигдалі, чи краяти фіґи?

Я знала, що те все улюблені заняття хлопців, бо вони жахливі ласуни, а що я не дуже до того рвуся, відповіла:

— Ні, мамо, я волію розтирати ванілію з цукром.

— Значить, ти зовсім не ласунка.

— Я почекаю на ваші торти.

— Ти надто розсудлива, але роби, що тебе бавить. Але чому ванілія?

— Тому що вона так гарно пахне і добре не знаєш, що воно за рослина, чи овоч, чи галузка, чи коріння. А може, то такий хробак?

— Хробак? Що за дивна думка, Зоїка. Це просто стручок, дорогенька, як стручок фасолі. І вона росте як ліяна, пнеться…

— Але наша фасоля зелена.

— Ванілія теж зелена, але вона чорніє, тому що її мочать, а потім сушать на сонці.

Мене то трохи розчарувало, що ванілія подібна до нашої фасолі, але, роздумавши, я сказала:

— Яка мусить бути чудова та країна, де проста фасоля видає такі пахощі і так за нею шукають, так її потребують і так цінують.

А собі я сказала: ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другому боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія. Але по дорозі можу втопитись…

Тато казав, що скоріше можна втопитись, як задушитися…

 

**

*

Все закінчено. Гуски спечені, голубці з рижом теж. Борщ парує на краєчку плити і пахне. Все те розбуджує в мені голод і так хочеться вже їсти. До того, від самого ранку я нічого не мала в устах, навіть ковтка молока!

У кухні все поскладано і вимито. Юстина готовить кутю, щоб мала час прохолонути. Добре зварену пшеницю мішає з маком, розтертим із цукром, додає родзинків, горіхів і багато меду. Яка ж вона смачна, та кутя. Але не треба їсти забагато борщу та інших добрих страв, щоб залишилось місце на кутю. Я її найбільше люблю.

Теж дивлюсь чи вже принесли дідуха, — в’язку сіна, яке розмітають по всій долівці; воно — неначе запашна зимова левада. Як радісно лягти на той пахучий килим. Так лежав малий Ісус, але його ясла були невеличкі, тоді коли наша кухня простора. Можна лежати або перекидатися вздовж і впоперек, робити козли та багато інших пустот, без кінця. Аж голова крутиться.

А потім ми сидимо засапані, вичікуючи першої зірки. Тільки вона появиться, коли з’являться під вікном перші колядники з кольоровими звіздами, освітленими всередині, і пічнуть першу колядку, щоб сповістити народження Христа.

Для них приготований кошик, повний пиріжків; ними наповнимо їм капелюхи, а дрібними грішми кишені. Вдоволені, вони пічнуть іншу колядку, а потім відійдуть із звіздою до інших домів, протоптуючи доріжку в глибокім снігу, що ляг тепло, наче хутряний ковнір, довкола хат.

Від довшого часу мама замкнулася в їдальні, куди ніхто не сміє зайти. За якийсь час розкриються навстіж двері, і я з захопленням стану перед великою, запашною ялинкою, зодягненою святково, повною прикрас, і горіючою кольоровими свічечками та лямпіонами…

Стіл святково накритий і під столом теж дідух, стільки ж сіна, як у кухні. Тепер ціла родина засяде спільно до Свят-вечері, а я чекатиму нетерпеливо, аж прийде кутя…

Всі їдять мовчки, трохи втомлені і голодні, але всі теж ніби інші, сповнені радістю, так наче справді над хатою пролетів ангел, як каже Юстина…

Після вечері мама сяде за фортепіян, і ми всі заколядуємо разом «Бог предвічний», а я заховаюсь біля маминих ніг та буду дивитись, як вони натискають педалі. Тут затишно, тут я найкраще люблю слухати музику. «Як Борун, — сказав Ярко, — як Борун!»

 

**

*

У різдвяний ранок, перед Богослуженням, всі ми пішли ховзатися на замерзлі мочари. Лід світився під сонцем, як дзеркало, без однієї зморщечки.

Ми були веселі і вдоволені, навіть Ярко старався бути до мене уважливим і при перегонах дав мені виграти. Йому було видно приємно, показатися ввічливим до мене, а я була рада залишити його в переконанні про його доброту.

Це вперше я граюся з ними всіма і находжу, що приємно в гурті бігати на совгах, ліпити діда Мороза на санчатах і потім поштовхнути їх з усієї сили та дивитись, як вони мчать почерез ховзанку з білим дідом.

Перед тим, як пустити санки, ми закладались між собою, як далеко заїде дід Мороз. Кожного разу Мірко значив границю, яку хто вибрав, і той, що виграв, діставав десять горіхів зі спільної каси. Я не виграла ні разу, бо все значила границю задалеко.

За порадою Мірка, який думав, що Іван вже втомився, наганяючи санчата, я поставила мою границю близько, заблизько, бо санки помчали аж на другий бік. Ніхто не виграв.

Тоді Мирослав крикнув:

— Виграв дід Мороз, бо він видержав розгін і залишився на санках. Дід Мороз побідник!

— Будемо голосувати! — запропонував Ярко.

— Що це значить? — запитала я, зацікавлена.

— Значить, вибрати поміж дідом Морозом та Іваном. Коли тобі скажуть, що черга голосувати за діда Мороза, а ти думаєш, що він побідник, піднесеш руку. Коли думаєш інакше, то почекаєш, аж будемо голосувати за Івана.

— Починаємо! Хто за діда Мороза?

Я була нерішена. Правда, дід Мороз значніший від Івана, і його свято, але що ж він зробить з горіхами? Тоді, коли Іван їх з’їсть зі смаком.

Марійка, Оля і Мірко піднесли руки. Тепер я була готова теж піднести, але що ж дід Мороз зробить з горіхами?

Мірко тріюмфував:

— Ми виграли! Дід Мороз виграв!

— Почекай, — сказав Ярко, — ще побачимо!

— Що ти хочеш побачити? Чи наші руки мають п’ять пальців? То нічого тобі не поможе, бо ти не вмієш рахувати…

— І чому я не вмію рахувати? — спитав Ярко.

— Бо ти кажеш чекати, щоб побачити, чи три на п’ять дають більшість.

— Це ще побачимо! Тепер голосуємо на Івана. Починаємо! Раз, два, три! — Як на заклик піднеслося три руки: Ярка, моя і Олі.

— А що я тобі казав! Ти хвалився заскоро!

— То не впорядку, — заперечив Мірко, — ти дав знак Олі!

— Я не фальшую при голосуванні, — запротестував Ярко. — Ану, Олю, скажи, чи я дав тобі знак?

— Ніхто не мав мені давати знаку! Я голосувала за обох, бо дід Мороз нас втішав однаково, як Іван!

— То правда, — зауважив Ярко, гордий за себе.

— То неправильно! — настоював Мірко, вражений. — Але з жінками завжди те саме. Вони поступають за своїми почуттями. Та покищо ніхто не виграв нагороди.

— Як ніхто? Дід Мороз виграв однаково, як Іван! Кожному належиться по п’ять горіхів. Ось, на тобі, Іване, п’ять і ось для діда Мороза.

— Та що він з ними зробить? — спитала я втішена.

— Правда, що він з ними зробить? — Повторив Ярко. — Ми всі йолопи! Зрозуміло, ми візьмемо їх, за дозволом діда Мороза, для гри і повторимо перегони санками. Але що тим разом я виграв п’ять горіхів, то маю першенство і право вибрати нову гру. То буде війна сніговим кулями. Чи всі згідні?

Кожен з нас мав переїхати ховзанку так, щоб не бути постріленим сніговою кулею. На жаль, найбільше куль дістав дід Мороз, бо ми примістили його посередині леду. Було дуже весело.

Та саме тоді Юстина прийшла кликати нас до церкви на Службу Божу. Як жаль, що гра так нагло перервалась. Мені хотілося, щоб той сніжний, веселий ранок тягнувся у безконечність… Тепер обтріпували сніг з плащів і курток, тупали ногами, стріпували руками, щоб не нанести до церкви снігу.

Які вони радісні, Різдв’яні свята, та такі інші від літніх вакацій. Чому? Сама не знаю.

Може, тому, що старші більше ввічливі до мене, а може, тому, що є дідух, колядники із звіздою, чарівна ялинка, кутя… І все те разом таке радісне в обіймах білої зими; триває так коротко, проминає так швидко, наче одна мить.

Того ж дня, після вечірні наше подвір’я заповнилось саньми із запрошеними гістьми: отцями та їх родинами, що приїхали з сусідніх сіл. Всі були раді і веселі, що зустрінулись знову. Навіть Оля розмовляла ввесь час з новою учителькою із сусіднього села.

Війт Прокіп сказав мені, що та вчителька — свідома українка, і я приглядалася їй нишком, щоб побачити, яка вона, чи подібна до нас. Вона була мила і навіть гарніша від інших гостей, але мала сумні очі, як Оля, що дивились кудись загублено…

«Які в мене очі, — спитала я себе, — веселі, чи сумні?» Треба поглянути в дзеркало. Але воно нічого мені не сказало, лише відбило мій здивований погляд.

Після підвечірку гості розпорошилися. Мама запросила пань і молодь до музики й співу і сама сіла за фортепіян.

Отці зібралися в татовій канцелярії на балачку. Там були теж приготовані дві шахівниці для охочих до партії шахів.

Старша молодь залишилася в їдальні та займалася різними міськими грами, в яких я небагато розуміла.

Мама доручила мені занятися дітьми мого віку. Вона просила, показати їм мої іграшки. Але що ж їм показати? Правдивих іграшок у мене немає… Ввесь мій скарб — мала коробка з гладкими камінцями, які я збирала часто; кошик з засохлими квітами, вінки з несмертельників і альбом засушеної папороті.

Але все те ніколи не цікавило інших дітей. Тому я навіть не пропонувала показати моє добро. Правда, ще була лялька, яку мама мені подарувала і яка сиділа тепер у фотелі моєї бабуні. Але як гратися з нею коли вона нічого не вміє… ні плести на дротах, ні розказати щонебудь. Не знаючи добре, чим забавити моїх гостей, я запропонувала їм перейти через веранду до сальону, влізти під фортепіян і там слухати музику. На моє здивування, вони приняли мою думку на-весело.

— Зробимо моїй мамі несподіванку! — заплескала в долоні Наталка.

— Побачиш її здивований погляд! А ти, Зоїка, не боїшся, що скаже твоя мама?

— Моя мама ніколи не дивується, навпаки, вона часом усміхається до мене, — відповіла я, ведучи їх через передпокій на веранду, і сама цікава, що скаже її мама, побачивши дочку під фортепіяном.

Але мама нас не спостерегла. Вона була напевно рада, що «дітей не чути», значить, вони не роблять великих псот і не треба встрявати в їх забави…

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.