Книга про батька-3

 

**

*

Мій Борун згинув… Нагло небо здається мені порожнім і мовчазним так, наче б усе життя утікло з Боруном.

Чому, чому ти покинув мене саму і навіть не попередив? Я нічого не виділа, не знала, може тому, що вчора була занята при зборі пізніх груш; ще рано ти ходив за мною!

Де ти набрався того лиха, Боруне, яке тебе так перемогло! Не було ні холоду, ні надмірної спеки, ні жодної епідемії; ти відійшов сам, щоби ніколи не повернутися…

Тепер вже ніколи не підеш зо мною гуляти, і ніхто не захистить мене від злих собак чи розлюченого бика.

Пригадуєш, Боруне, як Дмитрів бик гнався за мною, коли я була в рожевій суконці. Ти його відганяв, гавкаючи злісно, але бик таки мене дігнав і взяв на роги. Ти був такий розумний, Боруне! Коли побачив, що бик відбігає зо мною, ти побіг скоро попередити тата, а потім, ти не покидав моєї кімнати, хоч ти не звик забігати до кімнат…

Коли б тато побачив мене тепер, ствердив би, що мою кров наче заморозило… Як мені холодно, рука ніби задеревіла і не можу її розігріти. Усе наче завмерло без тебе!

Чому ти відійшов, Боруне? І нагло мене проняв жах: а, може, то той великий гриб приніс тобі смерть?

Знаєш, той гриб, яким ти грався, щоб мене розвеселити. Ти найшов його в ліску і приніс мені, задоволено мелькаючи хвостом. Ти хотів мене забавити, погратися, я виділа по твоїх очах. Я вибрала тобі гриба з зубів і кинула далеко, щоб ти його приніс.

Ти побіг весело почерез гущавину і повернувся з грибом в зубах. За четвертим разом гриб зовсім покришився, і я виділа, як його чорний м’якуш пошарпаний і покришений звисав з твоєї морди, і прилип до язика…

Скажи, Боруне, то не з моєї вини, бо інакше я не зможу собі простити, не зможу дарувати… Хоч тато каже, що ніякий пес твоєї раси не рушить ніколи отруйного гриба! Але хто то може знати?

Ти був здібний на все для мене, і ніяка небезпека не могла тебе зупинити. Пригадуєш, як загорілася була моя суконка, коли я запалювала ріщя під казаном зі сливами? Ти скочив між мене й вогонь, хоч звичайно, ти ніколи не наближався до вогню, уважаючи на твою суху й густу шерсть.

Ти, Боруне, загинув, може, тому, що хотів мене розважити! Ах!, коли б я могла знати?..

Тато пропонував відкрити тобі живіт, але я не погодилася на те. Хочу, щоб ти залишився цілий, такий, як був, щоб колись могти тебе пізнати на тому світі, коли ми зустрінемось одного дня… Може, воно зле, що я не погодилася, бо тепер ніхто не зможе мене запевнити, що то сталося не з моєї вини, а ти, мій приятелю, не можеш мені відповісти.

Але чому, чому ти мене не попередив, Боруне! Я могла б була ще тебе врятувати… Чому ти пішов і ліг в темний кут, за курником, так, наче б ти був уже падлиною!

Не знаєш, як мені боляче… Коли я тебе там знайшла, ти ще підвів голову, поклав її на мої коліна і дивився на мене твоїми вірними, такими вірними, але не сумними очима. Чому, Боруне, навіть твої очі не хотіли сказати мені правди. Здавалось, вони говорили: «То нічого, облиш, я радий, що ти щаслива, Зоїка, бачиш, я зовсім не сумний!»

Потім, під моєю рукою, ти закрив очі, щоб їх більше ніколи не розкрити! Ти відійшов тихо, наче тінь… Тепер мені здається, що сонце ніколи більше не зійде для мене!

Після обіду я поховала тебе за стодолою, там, де ми любили гратися, де чекали заходу сонця і пізнього співу пташок. Зо мною, ти навчився слухати їх співу, без того, щоб гнатися за ними, лякати, робити їм лихо… Думаю, за твою доброту, вони співатимуть тепер на твоїй могилці кожного дня, під захід сонця! Я теж прийду слухати й оповідати їм твої пригоди…

Тепер я жахливо сама, мій друже! Що робитиму завтра, післязавтра і всі дні без тебе? Сама не знаю, Боруне!.. Піду тепер на сіножать, зірвати осінні квіти та сплести вінок на твою могилку…

**

*

Відколи Боруна немає, Юстина бере мене часто з собою в село, до господарів, дивитись на птицю, що бігає в подвір’ї, ходимо збирати яйця до курника, а в стайні доглянути хвору Білку. Або йдемо в поле доглядати збір бараболі.

Саме вчора був радісний день: збір закінчився вогнями, і всі веселилися, немов на обжинках. Зробили велике вогнище з грубих пеньків та посохлого бараболяного бадилля. Полум’я палахкотіло так високо, що я боялась, щоб не загорілись тополі, які оточують поле.

Селяни співали пісні з нагоди збору картопель. Парубки скакали через вогонь, коли полум’я було високе. Під час того дівчата затягнули пісню про відважного чоловіка, що не боявся ні води, ні вогню, та підіймав мішок у двадцять пудів і кидав на віз, як перину. Вони повторювали:

Як перину, двадцять пудів бараболь…

Це була одна з пісень, які склала Юстина, коли була молодою дівчиною. Ціле село гордилося нею і всі її знали з тих пісень.

Я теж хотіла скакати понад вогонь, але Юстина погрожувала, що більше не візьме мене на сільські розваги, коли я не знатиму, як себе тримати.

Тепер все бадилля згоріло, і ми кинули на жар найкращі бараболі і чекали, коли вони спечуться. За той час співали інших пісень та весело гомоніли.

Які ж вони були смачні, оті печені бараболі! Такі смачні, що не відірвешся від них, і ми засиділись допізна, аж місяць зійшов.

Повертаючись домів, Юстина бідькалася:

— Через тебе, Зоїка, зовсім трачу голову! Вечеря захолоне, та ніхто не захоче її їсти!

Та Юстина помилилася, і я раділа тим. Всі так змітали вареники з сиром та кислим молоком, що спорожнили всі миски. Я їла за спільним столом з челяддю, чого майже ніколи не буває під час вакацій. Але цього вечора тато дозволив.

Справді, не розумію, чому називається карою — їсти на кухні. Для мене, то така приємність, майже нагорода! Часом умисне стараюся, щоб мене покарали та післали туди, між челядь.

Сидіти поміж ними на дубовій лаві, мачати вареники у сметану, дивитися, як вони їдять зі смаком, та слухати, як вони розповідають собі події дня, балакають про різне. Яка приємність!

Правда, покарання відноситься лише до старших братів і сестер, а не до мене. Не знаю, чому воно так, тато ніколи не каже, а коли поспитаю, то він тільки усміхнеться:

— Знатимеш, як виростеш та станеш міською школяркою!

— Так я ніколи не довідаюсь, тату, бо не хочу йти до міста, — відповіла я.

 

**

*

Підемо з Юстиною до млина дивитись, як видушують зерна соняшників. А покищо у нас почали приготування до квашення капусти. На подвір’ї стоять чепурні бочки і цебрики, помиті попелом, випарені і висушені на сонці. Рік був багатий на капусту!

— День соняшний, то буде вона смашна, — каже Юстина.

Заїздять вози, навантажені головками капусти, і її скидають на тік, де будуть пізніше ціпами молотити пшеницю.

Дівчата обчищують спершу головки великими ножами від пожовклих листків і скидають на купу. Інші жінки беруть чищену капусту, розкроюють на чотири частки і січуть на великій шатківниці.

Бочки наповнюються тонюсінькими пластинками білої капусти, яку жінки солять, домішуючи трохи пахучого кропу.

Як я люблю ту працю, може, так же, як і ткання полотен зимою.

Допомагаю дівчатам, щоби не стояти бездільно. Наближаюся до шатківниці, і коли підставити руку, на неї спадає ціла гора м’якої порізаної капусти. Часом збираю качани, надрізую і гризу зі смаком. Які вони смачні, як хрумтять під зубами! Качан більше борониться від зубів, як яблоко…

Коли капуста в бочках, її вбивають товкачами. Наповнені бочки стоять рядами і чекають, коли їх знесуть до пивниці і поставлять рядом з бочівками огірків.

Юстина вдоволена переглядає та милується наповненими бочками, збирає з дівчатами ножі і все інше вони несуть на кухню. Там почастує їх, дечим і всі вдоволені розійдуться по хатах.

Тепер ще лежить біля пивниці гора бараболі, призначеної для нашого вжитку. Інша, для продажу, Закопана у великих кіпцях за стодолою. Взимку я з’їжджаю з них санчатами.

**

*

Земля вкривається килимом жовтого і червоного листя, що шелестить під вітром, наче жаліється. Вітер дме з півночі та заповідає холод.

Під моїми ногами листя нашіптує про різне, але не жаліється. Мені видається, що воно тихо-тихесенько шепоче й просить у мене порятунку.

Я слухаю його жалісної мови й стараюся зрозуміти, як колись старалася розуміти Боруна.

Але мова листків мені не дуже ясна, тому я побігла поспитати у тата. Від смерти Боруна він пояснює мені багато речей, коли я сама не всилі їх розуміти…

На мій запит тато знову усміхнувся і, подумавши, сказав:

— Мені здається, що я вгадую просьбу осінніх листків. Вони просять у тебе не залишити їх на поталу вітру, щоб їх шарпав та розносив кругом по землі, аж до мокляків…

— Що ж я маю робити, тату?

— Викопай для них глибоку теплу яму за стайнею, згорни їх туди і тісно втопчи, так вони будуть спати спокійно, захоронені від вітрів.

— Яму, як для Боруна?

— Таку ж саму.

— І що з ними станеться, тату?

— Як твій улюблений Борун, за якийсь час вони переміняться в масну чорну землю, на якій виростуть різні квіти… Видиш, Зоїка, мої рожі, які ти так любиш, вони такі завдяки добрій чорній землі. Листки просять тебе, щоб і вони могли стати такими гарними рожами…

— Правда тату? Але як ви можете їх розуміти?

— Я розумію бажання рож та інших квітів. Здогадуюсь, чого можуть хотіти пожовклі листки; напевно мріють, щоб стати запашними квітами! Знаю теж, що нічого не треба залишити вітрові, бо він великий розтратник! То він закидає наше збіжжя бур’яном, збиває до землі наш льон та коноплі, а зимою засипує хати снігом аж до вікон, так ніби хотів би нас поховати живцем! Стережись вітру, Зоїка! То великий розтратник!

— Отож, тату, треба, щоб я поспішала! Чи можу взяти із собою малу Ганьку, щоб мені допомогла викопати яму?

— Іди, Зоїка, — відповів батько, перебираючи між своїми плящинами і пляшешками; деякі з них були з корками, в яких впущено скляні рурки з кольоровою рідиною. Знову інші були наповнені корінням і зіллям з різними домішками… Чого тільки не знав мій батько! «Тому у нього таке високе чоло,» — подумала я.

Я хочу теж мати високе чоло і часто підношу волосся, щоб його відкрити, навіть вириваю волоски, щоб зробити його ще вищим, але все одно це не дозволяє мені знати стільки, що знає батько…

— То людина із залізною волею, — якось сказав раз учитель і додав:

— Він теж добрий організатор!..

Що таке «організатор»? — Мушу поспитати у тата. Так, напевно він уміє наказувати, бо ще не було так, щоб хтось його не послухав! Часом аж страшно, коли сила волі збирається в ньому і підноситься, як меркурій у рурці, коли його огрівати. Потім нагло вибухає, як магнезій. Ох, як тоді мені стає лячно!

Так одного для мій батько спостеріг мене сховану за деревом, яке я обняла з усіх сил, настрашившись його голосу, що гримів проти Івана, який не зібрав вчас зібраної цибулі перед дощем.

Тоді батько наблизився до мене, відняв дуже лагідно мою руку, затиснену на пні, і, попровадивши мене з собою, сказав:

— Не будь така вразлива, Зоїка! На господарстві потрібно, щоб хтось наказував, а другі його слухали! Без того не було б жодного порядку! Треба також, щоби хтось боявся, бо без того нема пошанівку. Найтяжче то бути справедливим! Але коли всі будуть працювати як слід, то не буде причини до несправедливости.

— Видиш, Зоїка, час не чекає! Він не прощає нам нашої забудьковатости чи нашої неуваги. Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не протидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі, любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше. А головне, треба любити свою працю, бо працювати, значить боротись проти часу, значить творити! В кожній хвилині ти можеш зробити з нічого щось; інакше ти все нищиш, бо зменшуєш його вартість, залишаєш нидіти…

— Я, тату, люблю працю!

— Знаю, Зоїка, знаю, що ти моя дитина, і тому я так з тобою розмовляю.

Від того для я більше не боялася тата і тепер розумію краще, чому потрібно його завжди слухати, бо він знає більше за нас усіх разом!

 

**

*

Цього ранку я встала, ще заки світало… Вечером розкладуть велике вогнище на полі соняшників та спалять все бадилля. Буде багато людей, а я захотіла ще побути з соняшниками, на самоті, сказати добридень Борунові та попрощатися з ними. Так жаль, що всіх їх зітнуть, і мені здається, що з ними відійде сонце.

Правда, тато пояснив, то вже не є квіти соняшників, бо вітер зібрав всі пелюстки. Залишилось тільки чорне, дозріле насіння, яке треба чим швидше зібрати, інакше воно пропаде, рознесе його вітер, і воно зігниє на землі, як пелюстки, а на другий рік не буде нових соняшників.

— То буде радісний вогонь, Зоїка! Попіл розвіємо на полі, щоб живити землю. Все повинно повернутися землі. Все їй належить, бо ж їй ми завдячуємо наше життя. Не забувай про це, Зоїка! В місті все забувають дуже скоро! Навіть деякі люди починають думати, що ярину і хліб завдячуємо крамареві або банкові, який дає гроші.

Вставши, я вийшла тихенько з дому, щоб не виділа Юстина. Побігла зараз до Боруна сказати йому добридень і поділитися новиною та моєю радістю. Потім я ходила довго поміж соняшниками, що часом торкалися своїми важкими головами мого волосся.

То перший рік, що у нас на полі їх стільки. Тато задумує робити олію. Часто він випробовує багато речей. Коли всі голови соняшників відріжуть, сухе бадилля спалимо на вогнищі.

Задавлені в землю, вони наче розглядають її та переказують, що повернуться весною. Кожне з тих чорних зерен стане великою жовтою квіткою. Квіти сонця! За ним вони повертатимуть свої розкішні голови, що наповняться пізніше стиглим, чорним насінням.

Юстина кличе мене на сніданок.

— Шукала за тобою, Зоїка, по всіх усюдах та повинна була вгадати що ти поміж соняшниками. Не знаю, що ти тут робиш так зрання?

— Я прощалася з ними, Юстино!

— З соняшниками?.. От ти хороша дівчинка, і добре, Зоїка, бо знаєш, соняшник то квіт нашого народу.. Його найдеш перед кожною нашою хатою так, як мальви чи барвінок, але він файніший.

— Чому Юстино?

— Бо веселіший!.. Не як барвінок, що росте на могилках. Правда, його вживають на вінок молодої, може, тому, що він цвіте цілий рік. Також його квіт нешкідливий, не як мальва, яку вживають необережні дівчата, але про те розповім тобі колись пізніше… А тепер спішися снідати, бо треба йти до роботи…

— І я буду мати ніж, Юстино?

— Ліпше, як ніж; огородник дав для тебе огородні ножиці, то ними ти лише ток-ток, і твій кошик наповниться головами соняшників.

— А куди ж ми їх всіх покладемо, Юстино?

— До сушарні для овочів. Ти навіть мені пригадала, що треба звільнити полиці від груш; вони вже там довго і треба зложити їх до комори.

— Чи будемо огрівати сушарню?

— Дуже легенько!

— А потім? де зложимо їх на зиму?

— Витрусимо зернята і дамо до барилок, де вони будуть лежати до весни, коли будемо сіяти. Решта піде на олію.

 

**

*

Пополудні знявся нагло холодний вітер. Ми пішли з татом захищати рожі на зиму.

Батько хотів мені пояснити ту працю і довірити нагляд над огородником, який приготовляв довгі перевесла з соломи.

Ми оглянули всі відцвилі рожі, не займаючи тої, що в’ється. Ще й досі стоять мені перед очима: чудові білі, може, навіть завеликі, і червоні, кольору крови, їх чомусь люблю найменше. Зате моїми улюбленими були блідо-жовті та темно червоні, майже чорні…

— Видиш, Зоїка, ті жовті рожі кольору лососини, я спровадив здалека. Було з ними багато клопоту, заки вони принялися. З вісьми кущів залишилися тільки два, що їх я плекав в оранжерії, а з тих двох тільки один захотів рости у нашій землі і нашому кліматі. Але тепер маю пасинки і посаджу весною.

— Звідки ті рожі, тату?

— З Італії. Вони були такі чудові, коли я їх побачив, що не міг опертись бажанню, захотів їх мати тут і пробував розвести.

— Ах, то ви були в Італії, тату?

— Авжеж, Зоїка.

— Бачили Рим?

— Бачив, оглядав Рим і його пам’ятники. Але те, чого не міг забути — то рожі й виноградники. Правда, я пробував теж розводити у нас шпараґи, але вони росли мізерно, а виноград здичавів. Там видиш червоне листя, яке не родить, е тільки зелені, круглі зернята, тверді, як кістки. А я привіз коріння добірного винограду, але у нас замало для нього тепла, замало сонця!

— Листя дуже гарне, тату!

— Так, але що ж, коли немає овочів, ні насіння.

Тепер ми наблизилися до білих рож. Там чекав нас огородник.

— А білі рожі звідки, тату?

— Вони з Румунії. Більше відпорні, але також не дуже звикають до нашої землі. Може, вона забагата, і квітки стають завеликі, колючки загрубі. Я хочу їх схрестити з нашими звичайними білими рожами.

— Як ви то зробите?

— Побачиш весною, Зоїка, я тобі покажу. Але тепер дивись уважно бо нині потрібно, щоб ти мене замінила, — сказав тато, беручи один повій з соломи, та обрутив ним тісно стятий до половини кущ рожі, почищений від дрібних галузок. Коли головний стовбур був обвинутий, він розділив солом’яне перевесло на три частини й обвів кожну з трьох галузок окремо. Коли цілий кущ був вже добре обвинений і захищений від морозу, наш огородник наблизився і сказав, сміючись:

— А тепер, Панотче, я попробую зробити так, як ви, лише дивіться!

— Добре, чоловіче, покажи що вмієш, а моя донька буде слідкувати за роботою.

Мене то веселило, і я чекала з нетерплячкою висліду. Огородник почав обвивати інший кущ рожі. Він хотів робити це швидко, але мусів починати аж три рази ту саму роботу. Коли закінчив, підвівся із землі досить вдоволений собою.

— Що ж, Зоїка! А тепер ти розглядай кущ рожі, а не огородника, бо то його працю ти мусиш судити, а не його довгі вуса, хіба що їх боїшся або боїшся свого осуду!

— Ні, тату! Думаю, його праця зовсім не погана, бо він дивиться вам просто в очі й усміхається.

— Що говорить тобі мій кущ рожі?

— Кущ рожі каже, що огородник ще не зовсім вправний, як ви, бо мусів розпочинати свою працю три рази, а потім рожа жаліється, що її галузки надто стиснені, бо солома підведена зависоко!

— Твої спостереження влучні, Зоїка, але, може, й не зле, що галузки рожі більше стиснені, бо навесну вони будуть менше віддалені, а то ліпше для расової рожі. Бачу, що ти вмієш судити і можеш мене замінити в нагляді. Я прийду подивлюся вечером. А тебе, Григорію, я хвалю. Та тепер піди й принеси кілька прутів для червоних рож, треба їх напростувати.

Огородник відійшов, а за той час ми пішли з татом подивитися на хризантеми. Деякі з них вже давали насіння, але інші пізні білі, цвіли.

— Ти можеш нарвати букет для твоєї кімнати, Зоїка!

— То ми не будемо мати білих хризантем на друге літо?

— Будемо мати з тих білих, які я посадив там, де більше сонця. Напевно є хоч з двадцять розцвілих кущів. Піди порахуй їх, Зоїка то тебе забавить!

На тому тато мене залишив, бо саме на наше подвір’я в’їхав віз з хворим.

 

**

*

Будуть молотити пшеницю. Цілий день метушня немов в улику. Готовлять вечерю для молотільників. Зі села прийшли дівчата і жінки допомогти. Спершу будуть пекти в трьох печах хліб. Та вже тепер крають капусту і буряки на борщ, що його варитимуть у великому казані на триніжку.

Мені спішно дивитись, як вони всі прибувають: жінки, хлопці, дівчата. Казала Юстина, буде чи не півсела, навіть ті, що були учора; потім усі засядуть спільно за столом.

Подвір’я чисто заметене. Іван вивів коней зі стайні, щоби запрягти до кирата. Молотільня і ціпи готові, а стодола широко розкрита.

Надходять молоді парубки у вишиваних сорочках, підперезані червоними крайками. Вони жартують, гомонять і скачуть через перелаз. Один гукнув:

— А, може, так дівчата потрудяться відкрити ворота?

Минаючи мене, селяни скидають капелюхи:

— Доброго ранку, вірна панночко!

«Вірна», — то наче моє друге ім’я, це тому, що я залишаюсь тут, а не їду до міста за братами й сестрами.

Відповідаю їм:

— Добридень, Даниле, Степане і Василю! Ти не лихий на мене, що минулого року я наповнила скорше від тебе кошик з соняшниками?

— Та ні, я був гордий за вас, але з того часу тільки й думаю про ті ножиці. Добре їх пильнуйте, панночко!

— Та знаєш, ті ножиці не мої, а Григорія, то він мені позичив. Вони для стинання квітів. Та почекай, коли я виросту, куплю тобі такі ж самі!

— Добре, панночко, тоді я почекаю! — сказав він, віддалюючись.

Боже помагай! — кинула я їм услід і повернулася в сторону городу, щоби відвідати Боруна і лишити йому кілька хризантем. Напевно йому сумно лежати проти порожнього поля, де навіть вигоріла стерня.

Тепер, коли сюди приходжу, стає ще сумніше… Недавно була тут зелень, квіти, щебет пташок і шепіт колисаного листя. Тепер наче всі відійшли, а після соняшників залишились тільки ями та розкинене по землі коріння.

Весною посаджу тут берізку. Її листя любить вітер, а пташки теж прилетять співати, і з ними Борун буде менш самітний!

Повернулася я через ліс, хотіла поглянути, котру берізку вибрати для Боруна. В лісі найшла повно підпеньок. Назбирала у фартушок та понесла Юстині, щоб вкинула до борщу.

На подвір’ї праця ішла вже повною парою. Білі вишивані сорочки й кольорові, сині, червоні, жовті, спідниці та квітчасті хустки, все те рухалось та крутилось у барвистому танку.

Хлопці розв’язували снопи і кидали їх у молотільню, яку тягнули коні. Чоловіки підбирали і викидали солому, інші згрібували зерно в копці, звідки пізніше дівчата наповнювали коші і носили під вітряк, де провівали пшеницю і чисту насипали в мішки.

В другому кінці стодоли ритмічно били ціпи; підносилися вгору, набирали в повітрі сили і спадали на снопи розложені на тоці. Тут були лише старші господарі, що вміли, як давніше, орудувати ціпами, коли машин було замало.

А я волію ціпи, що роблять менше гуку, як молотільні, при яких не почуєш ні слова, а до того вони викидають стільки пороху, що покриває не тільки лице, але втискається в уста і ніс, аж до кашлю.

Правда, тато каже, що молотільні пожиточніші, бо менше втомлюють людину. Він лікар, то знає краще, хоч я не думаю, щоб ті господарі були аж такі змучені ціпами. Тато каже мені ще думати про тих, що постаріли чи повмирали передчасно від тієї роботи, але треба сказати, що в місті люди, хоч і не працюють так тяжко, то теж вмирають.

— То правда, — сказав тато, — але в місті люди харчуються погано, погано віддихають чи скорше задихаються тоді, коли селянин, що не перемучений працею, не повинен вмирати зарання.

Татова правда, але я таки волію, коли молотять зерно ціпами, і тому теж я пішла в той кут стодоли, просуваючись поміж похиленими чоловіками, піднесеними вилами, соломою, що літала в повітрі, і поміж дівчатами, що носили коші, мішки і дзбанки з водою.

Люблю дивитись, як ціпи б’ють по снопах і як скаче звільнене зерно пшениці. А все те під один сильний голос, що командує цілою працею, і все вертиться колесом, наче в млині.

Мені стало сумно, що не можу працювати разом з ними, тато казав що забагато пороху на мої вразливі легені. Тому я пішла до стодоли, де зібране сіно. Що ж тут іншого можна робити, коли не захотіти скочити бальки на пахуче сіно. Та треба скочити так, щоби не розбитися.

От я почала випробовувати. Треба скакати, випростувавши ноги і не віддихаючи, вже унизу легко зігнути коліна, похилившись вперед. І саме коли я найшла добрий спосіб, як найкраще скочити, прийшла Юстина зі склянкою молока. Побачивши мене в повітрі, вона вилила молоко від несподіванки і почала мені докоряти:

— То так ти, Зоїка, мені допомагаєш при обіді! От ніби сільський дівчур скачеш в сіно та ще й можеш поломити ноги! Дивись, яка засапана, як міх ковальський! А тепер швиденько до ліжка!

— Юстино дорога, обіцюю більше не скакати і випити все молоко, тільки залиши мене тут! Буду сидіти тихо, як миш, аж покличеш мене обідати, — просилася я налякана її погрозою. Який жах лежати в ліжку в білий день!

— Добре, — погодилася Юстина, — та дивись мені, Зоїка, коли не послухаєш, цілий день пролежиш в ліжку! У мене інше на голові, як тебе пильнувати!

— Я тобі обіцяю, Юстино, дивись, — ось я лягаю на м’яке пахуче сіно, що так нагадує квіти і трави та нашу барвисту сіножать весною, коли ми гуляли з Боруном, відкриваючи дикі соняшники!

В п’ятій годині праця була майже закінчена. Тепер носили вже повні мішки зерна до шпихлірів, розкладали молотільню, складали ціпи, замітали подвір’я, на якому мали розставляти столи і лави до вечері.

З пивниці викотили бочілки квасу. Подвір’я майже опорожніло, бо всі пішли до студні помитися і прохолодитися. Парубки обливали дівчат водою, жартували, їх веселі голоси доходили до нас. Я радо пішла б туди, але треба було допомагати розкласти миски, хліб, розлити квас до вечері. Треба було ж і мені допомогти їм у такий робочий день.

 

**

*

Цього ранку Юстина робить передзимовий перегляд в коморах. Ходимо разом від одної до другої, вона їх відкриває великим ключем; у неї при поясі в’язанка тих ключів.

Коли буду велика, то теж матиму таку в’язанку та носитиму при поясі, от хоч би для приємности слухати, як всі ті ключі дзеленькають, коли перебирати їх в руці. З нами є ще мала Івка, що допомагає Юстині.

Увійшовши в першу комору, Юстина каже:

— Той рік був добрий у нас. Всі полиці заповнені, нічого не бракує, крім підпеньок, бо замало йшло дощів, але й то маємо наповнених шість глечиків. Та який же нелад! Все приходить так швидко, що й часу не найдеш зложити якслід. Візьми то, Івка! Та бочівка з маринованою цибулею надто велика та й пахуча вона. Неси туди, у спільну комору.

Потім вона почала переглядати глиняні горщики з повидлами зі слив, чорних ягід, яблук та інші.

На горішній полиці були слоїки з варенням. Вишні, черешні, абрикоси, полуниці і порічки купалися в прозорому сиропі. Як те все притягало очі! Можна дивитись без утоми. За варенням стояли рядами пляшки з сиропом з різних ягід та найсмачніші з полуниць.

По другому боці пивниці, на полицях, лежали пляшки з винами і лікерами, які робив тато.

А внизу, в малих бочівках, старілося вино та мід. На горішній полиці кошики були наповнені сушенням, а біля них мід з наших вуликів; в малих бочівках, козячий сир та топлене масло.

Все те таке цікаве, що мені здається, я провела б тут і днину, пересуваючи всі ті слоїки, глечики, пляшки, бочівки…

— Слухай, Юстино, колись ти мені казала, що в місті багаті діти мають цілі кімнати чудових іграшок, а я хотіла б мати для себе одну комору!

— Знаю, Зоїка, ти поотвирала б всі слоїки, всі бочівки та й поласувала б! А потім: «Ой, Юстино, щось всередині болить»…

— Ой ні, Юстино, помиляєшся! Та хіба ж я не знаю, що все те готовлено на зиму і що кожну річ треба їсти у свій час… Але я назвала б всі ті слоїки і горщики, перев’язала б стяжками найгарніші пляшки та прикрасила би кокардами найцікавіші бочілки, і знаєш, Юстино, ті пляшки з тонкого скла я обвинула б соломою, так як кущі рожі, щоб не потріскали від морозу, як минулого року!

— Ти добре думаєш, Зоїка! Постривай, коли все зложимо, ти можеш обвинути ті пляшки навіть завтра.

— Ти залишиш мене, Юстино, саму в коморі?

— Авжеж, саму! Знаю, що нічого не стовчеш!

— Не бійся, Юстино! Та скажи ще, чи буду я мати колись власну комору?

— Напевно, Зоїка! Та я тобі зичу, щоб вона була отак наповнена, як наша. Але тоді, коли ти будеш бавитися?

— Не журись, Юстино, напевно часу вистачить. Побачиш!

— Можливо, голубко! Коли я буду в живих та приготовлятиму для тебе варення і все інше… Але коли станеш робити сама, то будеш поспішати, щоб скласти на місце та щоб другі їли!..

— Ні, Юстино! Я сама буду плекати овочі, збирати їх і робити варення та наповнювати ними слоїки і потім — гратися ними!

— А хто ж буде їх істи?

— Та ж ти, Юстино! Ти будеш вже стара…

— А ти, Зоїка, не будеш їх їсти? Ти ж так любиш моє варення?

— Та буду, але так, як ти, тільки кушати, тільки на язик, щоб знати, чи овоч спілий і чи варення добре зроблене.

— І думаєш, що не будеш його їсти?

— Напевно буду, але видиш, коли я те все покушаю, то шлунок сам наповниться…

Юстина зайшлася таким сміхом, що й мене заразила, і так ми разом реготали. Коли заспокоїлись, вона додала:

— Напевно, Зоїка, будеш мати добре наповнену комору, бо ніщо не втече від того ока, до того ти поміркована і любиш лад.

Тепер ми переглянули ще одну комору, де була зложена в мішках мука, в окремих засіках пшениця, гречка, кукурудза і в окремих скриньках різне зілля. Ще залишилося нам оглянути іншу, з м’ясом, де висіли вуджені ковбаси, сало і шинки.

Юстина пристала хвилину, щоб обернути дві шинки в пахучій маринаті і ми піднялися на стрих.

Ах, той стрих! Після городу і комор то третє чудо мого чарівного світу! Які чудеса! Цілий він перетягнений тичками, на яких висять вінки сушеної ярини, букети квітів, — цілі кольорові гірлянди, начебто окраса на велике свято або баль, який я виділа раз у місті. Але тут воно куди гарніше, бо все природне. Здається, що свято триває в безконечне, і від того так радісно на душі.

Кожного ранку, коли я піднімаюся на стрих, відчуваю таке радісне піднесення, немов молода дівчина, що вибирається на танці.

Ходжу здовж і вширш під сплетеними вінками червоної цибулі, пахучих, рожевих і наче засмалених грибів, білого часнику, Гірляндами золотої кукурудзи, чорноголових соняшників, під барвистими букетами несмертельників, зеленої м’яти, розмарину, пахучого рум’янку і липи, — ходжу, як королева, по свойому простірному королівстві…

І чого в ньому нема! Які дива! Оберемки сушеного маку майже дзвенять, як дитячі калатальця, коли їх потрусити…

Полиці заповнені квітами і лікувальним зіллям, яке тато збирав на наших сіножатях і в лісі, а я йому допомагаю. Сама, може, нарвала половину… Все те наповнює стрих чудовим ароматом, що дише сіножатями, здоров’ям і радістю. Все те робить мене щасливою і другим приносить здоров’я.

— Скажи, Юстино, чи я матиму колись такий стрих?

— Авжеж! Ти матимеш колись свій дім, і напевно в ньому буде стрих, бо я ніколи ще не виділа, щоб хтось любив зілля більше від тебе. Я тобі кажу, ти народилася в капусті, тому так любиш усяке зілля.

— А другі, Юстино, родяться в чому?

— В пір’ю!

— В якому пір’ю?

— Якому хочеш: курячому, качачому чи гусячому, або я знаю… — відповіла вона, усміхаючись.

— Ти думаєш, я маю багато щастя, Юстино?

— Багато, Голубко! Я все тобі казала, що ти ніколи не будеш справді нещаслива. А коли так тобі прийде, бо напевно і ти підеш до міста, тоді повертайся скоро на село, воно тебе вилікує

— Вилікує від чого, Юстино?

— Від усіх терпінь тіла й душі. Місто їх скоро мучить та робить хворими, — докинула вона, так наче б справді збагнула всі таємниці міста…

— Не журись, Юстино, я повернусь ще передтим, — відповіла я, усміхаючись в свою чергу.

 

**

*

Дзвони кличуть нас своїми глибокими, звучними голосами. Треба поспішати, щоби не запізнитись, бо тато казав, що треба світити людям приміром. А воно не все легко.

В церкву заходжу задихана і клякаю перед своєю лавкою, недалеко престола. Молюся. Перше за Боруна, потім за нас усіх… За квіти, щоб не померзли зимою, щоб слоїки з варенням не потріскали від холоду та за інше…

Після молитви підношу голову і відчуваю на собі ласкаві погляди селян, декілька несміливих усмішок, які говорять мені: «Доброго ранку, наша панночко!»

Церква повна, як і кожної неділі. Всі слухають Богослужби на колінах, рівночасно співаючи сильними, дзвінкими голосами. Ніби під час жнив, але тут ми з’єднані не задля праці, а щоб просити у Господа опіки над нами; його захисту. Часом відчуваю, що він ось поміж нами, так ми зосереджені в молитві і наш спів такий безпосередній і пориваючий.

Селяни зодягнені по-недільному: найкращі вишивані сорочки і свити, а жінки в їх барвистих спідницях і хустках, та все те разом таке гармонійне, таке веселе, неможливо, щоб не сподобалось Богові.

А потім е ще мій тато; великий і маєстатичний у фелоні, держиться просто перед вівтарем і співає своїм сильним голосом.

Він є посередником поміж нами і Богом. Воно таке просте і ясне коли я виджу його там, біля пре-стола, він ніби недосяжний, інший, як звичайно. Аж дивно мені повірити, що я зустрічаю його щодня, воно ж так просто, бо то мій тато. Ось саме він закінчив св. Причастя і готовиться до проповіді.

Та вже від перших слів я дуже здивована. Звичайно він говорить про селянську мудрість, про наш обов’язок супроти землі й Бога, про наше тіло й душу, яка ніколи не повинна допуститися жодної несправедливости, про нашу доброту, яка повинна відкинути, як бур’ян, ввесь наш гнів і заздрість.

Але чому він говорить сьогодні про нову епоху, яка має прийти для людей і нашого народу? Він пояснює, що ми є великою слов’янською расою і повинні себе взаємно підпомагати! Що має статися? Чому нова доба? Чи нам заберуть ціпи і вишивані сорочки?..

Бачу, що не я сама здивована. Кілька неспокійних поглядів кладуться на мене. Треба, щоб після обіду я поспитала у тата, що це означає?

Хіба що знову прийде той чужинець в бронзовім порохівнику, і вони як звичайно, замкнуться з татом у канцелярії.

Вийшовши з церкви, я помітила чималий гурт старших ґаздів. Вони про щось живо гомоніли. Певно про татову проповідь. Чогось мені було незручно перед ними. Чому? Сама не знаю.

Дядько Юстини, Прокіп, наблизився до мене і спитав:

— Які для нас новини, панночко?

— Я нічого не знаю, Прокопе.

— А хто є той чужинець, що перебуває від багатьох днів в селі?

— Також не знаю, але поспитаю у тата і скажу вам!

— Дякую вам красно, панночко, — сказав він і відійшов до гурту ґаздів.

Тепер всі сильно зайняті розмовами, ще тільки молодь жартує, як звичайно. А мені, не знаю чому, цього ранку якось не до жартів, як то буває звичайно, коли виходжу з церкви.

Після обіду прийшов до тата той чужий чоловік, і я знову не могла з ним говорити. Уже три дні він такий зайнятий, що ніяк не можу його перехопити.

Та все таки по обіді я зібрала всю свою відвагу й увійшла до його канцелярії. Він сидів поважний, читаючи газету і глянув на мене трохи строго, а трохи здивовано.

Під його поглядом нагло все вилетіло мені з голови і, не знаючи, з чого почати, я спитала:

— Тату, чого ви їздили до Риму?

Запит його здивував, як і мене саму. Його погляд злагіднів.

— Чого я їздив до Риму?.. Дивна ти дівчинка, Зоїка! Все хочеш знати. Певно ти знаєш, наш обряд залежний від Риму і перше заки висвятитися та одружитися, треба зложити обіти і дістати благословення від папи. Так я мав щастя бути в Римі…

— Але чому ви лікуєте хворих і ховаєте померлих?

— Бо в першу чергу я священик.

— Знаю, тату, але, думаю, ви волієте лікувати людей, ніж їх ховати. Ви волієте бути лікарем!

— Яка ти цікава, Зоїка! Маленька, як молода яблунька, а голова шумить від думок, немов вже наповнена спілим зерном. Та не треба, щоб ти, Зоїка, набивала собі тим голову. Твоя правда, я хотів бути лікарем і лікувати людське тіло, але ось я зустрів твою маму і закохався. А що вона була із старого священичого роду й одиначка, тому батьки хотіли видати її тільки за священика, бо не мали інших дітей. І так я став священиком. Ти бачиш, як воно просто, і це не перешкодило мені лікувати хворих.

— Тату, але щоб стати священиком, потрібно довгих студій у семинарії!

— Я їх і зробив. Хоч був уже близько лікарського диплому, я розпочав теологію і закінчив та бажаю тобі, Зоїка, щоб ти мала пізніше стільки відваги й упертости…

— Ви так багато зробили у вашому житті, що я ніколи не зможу бути подібною до вас, тату!..

— Думаю, що ти вже подібна до мене, та може, — на жаль, бо для дівчини було б краще, щоб ти була подібна до мами. Вона мала в житті дві великі пристрасті: своїх дітей і Бога. Але ти змушуєш мене до балачки, Зоїка, і я говорю до тебе, як до дорослої, бо мені видається, що ти все розумієш. А тепер іди краще бавитися.

— Ах ні, тату, ще хоч часинку побуду з вами!

— Що ж ти ще цікава знати?

— Яка то нова епоха, що має прийти?

— Ось тепер ти починаєш цікавитися політикою? Трохи заскоро, Зоїка, але то говорить, що ти добре слухаєш моїх проповідей.

— Що таке політика, тату?

— То так, коли нарід хоче щось осягнути і бореться проти тих, що його утискають.

— Чого бажає наш нарід, тату?

— Бути вільним, з’єдиненим і не під чужою владою.

— Значить під австріяками?

— Так, вони нам чужі, говорять іншою мовою і роблять важким життя наших селян.

— А хто ми в дійсності, тату?

— Ти знаєш добре, що ми русини.

— Тату, а в місті говорять, що ми українці!

— Ті що так говорять, хочуть розбити великий слов’янський нарід! Та ти ще замала, Зоїка, не мороч собі тим голови!

— А ще скажіть мені, тату, хто є той чужинець, що так часто до вас заходить?

— То приятель нашого народу. Він хоче єдности, а єдність то наша сила! Коли людина сама, то їй важко, коли удвійку, то куди більше сили і куди краще можна оборонитися.

— Так, тату, але він також чужинець, бо говорить дивною мовою, не носить наших сорочок і не подібний до нас!

— Бо він з півночі, та то дуже розсудливий чоловік. Але тепер іди, Зоїка, гратися! Або ще краще, візьми від стриху ключі та подивися, чи наше зілля не почало гнити під час тих дощових днів! Коли воно вогке, то забери й занеси до сушарні. Завтра там запалимо піч, — сказав тато, простягаючи мені трохи дрижаючою рукою ключі.

 

**

*

Діється щось, чого я не можу зрозуміти… Та скільки часу потрібно, щоб зрозуміти?..

Я була така перейнята тим, що казав мені тато, що навіть не відчула втіхи, виходячи на стрих.

Обернула зілля і залишила його там же, бо не було надто вогке, щоб нести до сушарні. Пройшла вздовж мого улюбленого царства, немов сліпа…

«Так ось, — подумала я собі, — дивляться люди в місті. Очі в них задумані, сліпі для світу, що їх оточує». То наповнило мене страхом, і я вирішила чимшвидше збігти вниз, втікти просто перед тими запашними гірляндами золотої кукурудзи і соняшників, на які я вже не вміла дивитись, як колись.

Побігла на город, потім у поле, але й там не найшла давньої радости. Безлистий город під важким осіннім небом здавався мені задуманий і затурбований. Чим? Про що думають дерева?

Що таке політика? Або: Хто той чужий чоловік? Хто є «рус»?

Але ж ні, вони мусять мати свої думки… про листя, що падає, про те, що похолодніло й скоро буде зима… Поля теж лежали сумні, зажурені.

Колись я думала теж, як ті дерева, а тепер, не знаю чому, починаю усім цікавитись, все хочу знати.

Минаючи сумні, задумані поля, нагло вирішила відвідати Прокопа. Найшла його в стодолі, де він чесав вівці.

— Добрий вечір, Прокопе! Не перешкоджу вам в роботі?

— Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.

— Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.

— Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.

— Чому? Ви не довіряєте?

— Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!

— То певно тому, що він з півночі!

— Знаю, панночко, він навіть дуже здалека!..

— Так, але то чоловік розсудливий! — старалась я його запевнити.

— О, напевно! — усміхнувся Прокіп. — Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов’янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..

— Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом?

— Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той агітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які агітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю ґазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше!

Було там для всіх і про все! Для священиків, для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках — чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю… Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!

— Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?

— Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той агітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»

— Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке агітатор?

— То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний…

— А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?

— Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.

— Та відповіжте мені, Прокопе!

— Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці, — то ми, панночко! Ми всі, а те ім’я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім’я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз’єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.

— Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!

— Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!

— Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!

— То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.

— Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, — сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати: «Не треба, щоби тато знав про те…»

То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.