Книга про батька-2

 

Тату, — я тобі належу. Тобі, що дав

мені життя і пізніше повернув мені

його двічі.

Сьогодні починаю книгу, яку неможливо писати, важко читати та поширити.

Коротко кажучи, книжку несприємливу й нестравну. А все ж вона розповідатиме про зовсім реальну людину, яка справді жила й прожила життя так, як треба було прожити, бо так вона собі його уявляла, а уявлене перенесла, перетравила, не захворівши. Коли б треба було їй жити знову, ця людина жила б знову так же.

Ця книжка, щоб сказати правду, розповідатиме неймовірну історію неймовірної людини. Вона мусить бути написана не так тому, щоб зерно не пропало, але тому, що розповідь присвячена пам’яті істоти доволі незвичайної, яка віддала себе науці, точніше «науці життя» і яка зійшла зі світу непоміченою, не залишивши видимого сліду, жодного писаного твору, жодної традиції, нічого, крім повної невдачі, яка збереглася в моїй пам’яті.

Ця людина — мій батько, що дав мені життя тричі, бо крім того, що породив мене, двічі врятував мені життя, а раз вирвав мене з психічної кризи.

Йому я і присвячую цю книгу.

Софія ЯБЛОНСЬКА

 

З МОГО ДИТИНСТВА

Наш дім опустів, занімів, потонув у тишу. Тільки іноді в кімнаті забренить заблукана бджола, часом на подвір’ї залунає татів енергійний голос, йому відповість молодечий, Івановий, то долетить з кухні Ганьчин дзвінкий сміх. І знову тиша.

Але мені добре. І зовсім не жаль, що вакації закінчилися. Лише жаліли мої старші брати і сестри, бо вони від’їхали до міста, до школи. Я не хотіла ніяк їхати з ними, хоч мене намовляли, хоч просила мама. Я не люблю міста.

Правда, минулого року мама таки взяла мене з собою, але за місяць відослала до тата, на село.

Чого вона не вигадувала, щоб мені не було сумно! Вона брала мене часто з собою до міського парку; він був такий плеканий, стежки заметені, а травники без одного папірчика, і діти теж ходили чемно, без псот, а в мене не було відваги бавитися. Я дивилася, як діти гралися великими мячем, прив’язаним до держака. Вони його качали під червоними арками, але очі їх були «порожні» як казала мама. Вона теж купила мені такий мяч, але я не знала, що з ним робити.

Мамі було прикро, і щоби дати мені іншу розривку, вона повела мене в наступний четвер в кіно дивитися на «Терпіння Христа». Казали — дуже повчальний фільм. Я оглядала його здивованими очима, але без страху, нічого в мами не питала, але й не плакала, як інші діти. Тільки після закінчення фільму я спитала:

— А чому в небі люди не говорять?

Мама, збентежена моїм запитом, відповіла, що дія відбувалася не в небі і я повинна собі пригадати, що Христос зійшов на землю, щоб бути розп’ятим. То було дуже, дуже давно, — докинула мама…

— Тоді, коли ще люди не говорили?

— Та ні, дорогенька, люди завжди говорили, тільки у фільмі вони не могли…

— То чому ж вони могли рухатися, ходити, битися і навіть розкривали уста, але як німі, без голосу.

— Бо то були тільки образки, — відповіла мама, не найшовши нічого іншого, щоб мене переконати.

Не знаючи чим мене заняти в місті, мама записала мене до шкілки, де діти вирізували з кольорового паперу, нанизували дрібні коралі або проказували за вчителькою вголос букви.

Я біля них ниділа і майже призабула все те, чого навчила мене бабуня. А однак я знала вже досить багато, майже вміла писати…

Якось, одного дня, шкільна вчителька сказала мамі, що їй трудно навчити мене хоч однієї букви. Мама натякнула мені про це, і я постановила більш не йти до школи. Але, роздумавши, рішила піти ще раз. Востаннє!

Того дня в клясі я вперше підняла руку та попросила, що хочу піти до таблиці. Вийшла рішуче з лавки, підійшла до чорної таблиці, взяла крейду, нарисувала жебрака і навіть підписала «жебрак». Потім я нарисувала качку, далі корову і теж підписала. Все те відбувалося при великому здивування учительки і роззяв-рота цілої кляси.

Без слова я поклала крейду, пішла на своє місце і почала збирати мої зшитки, щоб назавжди покинути школу.

Вчителька старалася мене затримати, була дуже мила до мене. Вона гладила ніжно моє волосся, але її рука, яку я колись так подивляла, здавалась мені тепер байдужою. Тоді вона спитала мене ласкавим голосом:

— Хто тебе навчив того всього, Зоєчка?

— Моя бабуня! — відповіла я гордо.

— А як називається перша буква цього слова?

— Вона зовсім не називається, але можна нею написати теж мама, метелик, маля…

— Дуже добре, мала школярко, твоя бабуня добре тебе вчила, та ми називаємо ту літеру «ем».

— То добре, але тепер я хочу повернутися до моєї бабуні, — відповіла я рішуче.

Треба сказати, що заки я побачила мою бабуню, та літера «ем» мене довго турбувала. Я старалася зібрати всі мої знання, щоб зрозуміти та пояснити собі, чому у місті треба вимовляти «емама», коли всі говорять просто «мама»!

Вкінці моя мама вдоволила моє бажання і не післала мене більше до школи, де я аж марніла. Не проминув і місяць, коли вона відослала мене знову на село набрати сил.

Якою радістю було для мене віднайти наш затишний дім, тата, город і мого Боруна, з яким ми знову бігали свобідно пахучими полями, а потім, втомившись, лягали в траву. З ним я ділила всі мої таємниці, всі мої пригоди в місті. Ми обоє були згідні: ніколи більше ніхто з нас не покине нашого села, ні широких піль, зелених сіножатей, затишних гайків, для міста, якого ні він, ні я не любили.

Одного дня я була прихованим слухачем розмови тата з мамою. Я сиділа в його кабінеті, захована за великою канапою, з книжкою ботаніки, яка, чомусь мені здавалося, була заборонена для дітей.

Мама хотіла знову мене забрати до міста й старалася переконати батька. Під кінець розмови тато сказав:

Очевидно, ти думаєш правильно, але воно не відноситься до цієї дитини! Видиш, що вона не така, як інші. Залиши Зоїку тут, воно теж краще для її здоров’я, а щодо писання, то вона більше знає, як її старший брат, що багато працює і є першим у клясі.

З того дня я ще більше опиралася намові мами, бо знала, що за мною стоїть батько, а теж, що я маю право вибирати. Але найбільше з тієї розмови збентежила мене думка, що я не така, як інші діти. Чому?

Часом я себе запитувала: кому я належу? Мамі, татові чи нікому? Це мене бентежило, тим більше, що віддавна відчувала, що належу звірятам або рослинам.

Між ними я почувалася завжди добре і свобідно. Не було між нами ніяких непорозумінь, все було гармонійне. Коли я зривала квітку, вона не перечила, не казала: «Залиши мене, бо я красуня!» Коли я гладила коня, він ніколи не показував невдоволення, ні не бажав мене вкусити. Те саме було з бджолою, коли я зганяла її з рожі, ніколи вона мене не вкусила. Це сталося лише тоді, коли я була разом з моїми братами: тоді вкусила мене бджола. Іншим разом рвонувся від мене кінь. Чому? Тільки пізніше я зрозуміла і знаю, що також хотіла б бути сама з людиною, яка мені довподоби.

Ось чому я тікала від мами, коли вона була окружені іншими дітьми, а була зовсім іншою з мамою на самоті. Ще й тепер пам’ятаю те почуття затишку й радости, коли я тулилася в її обійми, а вона колихала мене годинами, немов немовля… То було тоді, коли я раз захворіла, а мама приїхала з міста. Того дня я відкрила ласку її ніжности і відчула щастя бути любленою.

Я закривала очі, щоб краще відчути її ніжність, потім їх розкривала, щоб переконатися, що то не сон.

Але ті хвилини пролетіли стрілою і не повернулися… З того часу я часто хотіла захворіти і вкінці, коли це сталося, я була покарана, бо тато, не бажаючи непокоїти мами, повідомив її, аж коли я видужала.

Від тієї розмови моїх батьків, яку я ненароком підслухала, мама стала мені трохи чужою, не знаю чому саме. Чи тому, що вона боролась проти моєї забаганки, чи, може, я відчувала до неї жаль за слова, що не така, як інші діти. Не знаю, чому так висловився мій батько.

Не думаю, що я люблю товариства тата більше від маминого, але, може, шукаю його тому, що кожного разу, коли він має лише дрібку часу, а треба сказати, що він майже завжди занятий своїми хворими, він розказує щось цікаве: як квіти ошукують бджіл, як мурашки будують свій замок, або як кіт дрочить мишей.

Іншим разом він розповідає про чорні або жовті комашки, що, подібно як муравлі кору, їдять убрання. Часом тато рисує мені серце і показує, кудою входить і виходить кров. Буває теж, що він дозволяє, у своїй лябораторії, розтирати у білих мисочках порошки або мішати у пляшці білу і червону рідину. Ах, яке це цікаве!

Як і він, я хотіла б стати лікарем, але не мати стільки хворих, бо через них він ніколи не має часу.

Не розумію, чому дорослі так ніколи не мають часу. Вони на ніщо не мають часу і, може, тому не знають багатьох речей. Щоб довідатись, котра година, їм треба дивитись на годинник, тоді коли я можу сказати їм годину за відчуттям природи: ось гаряча година рожі, коли вона, засліплена сонцем, клонить голову для відпочинку, або вечірня година сіна чи м’яти, коли вони видають найбільше запаху.

Я можу теж сказати без барометра, чи буде дощ, бож навіть мухи це знають або без компасу вказати, де находиться північ, бо з того боку дерева вкриваються зеленим мохом.

Коли дорослі бажають про щось довідатись, вони шукають у чорних книгах; буває теж, що повторюють сто разів те саме слово, щоб його запам’ятати…

Вони вивчають так само чужі мови, — пояснює мені мій брат. Та коли вони чужі, тоді пощо розмовляти ними у нас?

Ні, я ніяк не бажаю стати дорослою, бо дорослі надто великі, щоб запримітити, що діється на землі. Вони дивляться завжди високо, надто високо, і коли трапиться людина, що йде з похиленою головою, вони кажуть: «Її пригнув смуток.»

У мене навпаки. Дивлюсь на небо тільки тоді, коли я сумна. Кладуся горілиць в траву і дивлюсь у порожнечу, в синь неба, де не бачу нічого іншого, як те, що мене болить. Може, я шукаю розради?

Старші люди все потребують, щоб їх потішати…

Та сьогодні я щаслива, бо не бачу біля себе дорослих, що все про щось завзято дискутують, сперечаються, змагаються і роблять безконечні пляни: на неділю, на свята, на майбутнє…

Після їх від’їзду я почуваю себе свобідною і відважною. Ніхто не назве мене дитинкою, і все тут мені належить. Ввесь город для мене! Як гарно!

Я проходжуюсь без поспіху, кажу «добридень!» квітам і не потребую ховатись, щоби погладити пелюстки лілеї або підняти голову соняшника.

Я пішла поглянути на полуниці. Ішла здовж і впоперед, від однієї грядки до другої, зовсім не думаючи, кому вони належать, моєму старшому братові чи сестрі. Хіба ж не все одно? Тепер не було нікого, щоб мені заборонив, й на мою радість були ще полуниці.

Я пішла аж до кущів білих порічок, щоб і їх не скривдити поглянути й на них. То були ті самі порічки, що їх колись подарувала мені моя старша сестра. Але я чомусь ніколи не хотіла користуватись її дарунком.

Яке ж було моє здивування, коли я побачила їх кущі вкриті грубими, стиглими ягодами! А, може, моя сестра, задля якоїсь примхи чи досади, щоб мене покарати, заборонила їх зривати — хай вони краще зогниють, коли я не хочу приняти її щедрого дарунку!

Ягоди були рясно розкинені по землі. Багато було попсованих, чи, може, поїли хробаки або птахи? Яка шкода!

Я просила вибачення у порічок за такий поганий догляд і зараз взялася до праці. Прочистила їх від слимаків, зібрала стиглі ягоди, що обтяжували галузки, менше відпорні під кінець літа. Коли кущі були звільнені від стиглих ягід і пожовклих листів, я понесла до кухні, повний фартушок та думала зробити з них ґалярету. А, може, післати сестрі до міста? Але, подумавши, я таки вирішила приняти її дарунок, щоби порічки не терпіли від недогляду, не сумували, що їх покинено…

Кінець-кінцем, город належить мені, бо я живу тут сама продовж року, а мої старші брати і сестри так мало ним займаються, що коли б не наш огородник, який весною чистить полуниці і порічки та перекопує довкруги них землю, то ніяких ягід не було б!

Самі порічки невинні, що я залишила їх без догляду саме тоді, коли вони просили своїми стиглими овочами щоб їх зірвати. Ні, я не залишу їх більше в такому соромі!

Вони стали моїми улюбленими кущами, і я вирішила їх краще доглядати, щоб вони не жалілись наступного літа.

**

*

Цього ранку Юстина, моя няня, розчісувала моє волосся, розплутувала його легко, легесенько та приговорювала: — Воно, ніби золото, чисте золото, та ліпше як золото, файніше, як пшениця доспіла… Та з твого волосся шовкового і золотого можна зробити найкрасніший вінок на голову Пречистої! Який скарб ти маєш, Зоїка, на голові, навіть, не знаєш, аж колись тобі скажуть… Та то така краса! ліпше від золота!

Вона не переставала гомоніти.

— Та чому ліпше від золота, Юстино, та хіба ж золото аж така краса!

— Не знаю, голубко! Я ніколи не виділа багато золота, але так собі міркую…

— Ти знаєш, я дивлюся часто на обручки моїх батьків, але вони не здаються мені аж такими гарними…

— Не знаю, — відповіла Юстина, — але золото то багатство і сила! За його ціну всьо можеш купити, мати, чого душа забажає! Видиш, Зоїка, от у церкві все, що має бути гідне та красиве, вкрите золотом…

— Може, то тому, що воно нагадує сонце?

— Та може, моя пташко, бо твої волоси зовсім нагадують соняшне проміння!

— Правда то, Юстино? — спитала я втішена. Я навіть поклала руку на моє волосся, погладила його аж до кінців, понижче пояса, та була сама здивована, що воно таке шовкове на моїй голові, яка звичайно була обведена двома тісно сплетеними косами.

Цього ранку Юстина мала більше часу, була привітна й балакуча, мала охоту розповідати, що рідко траплялось їй під час вакацій, коли ніхто не мав часу, за винятком мене і Боруна. Тому голос Юстини був для мене такий милий того ранку. Борун був мені нерозлучним і вірним другом, але він знав тільки дивитися своїми карими очима, але ніколи не міг мені нічого сказати. Хоч то не зовсім правда, бо власне він розповідав мені на свій спосіб різні історії і розумів добре, що я йому говорю. Але, щоб справді розуміти, треба було бути або дуже сумним, або дуже веселим.

З Юстиною інакше. Саме тоді, коли ніби немає про що говорити, вона оповідає мені речі, які залишаються в мені надовго і які роблять мене або дуже сумною, або дуже веселою.

Ось учора вечером, сказавши мені «надобраніч», вона нагло спинилася:

— Мушу затягнути в тебе заслони бо надворі надто ясно. Небо таке зоряне!

— То мені не перешкоджає, Юстино!

— Ой, так, так! Не треба, щоб небо робило тебе надто гордою!

— Та чого гордою, Юстино?

— Та тому, голубко, що ти знаєш, що то для тебе все небо і що місяць світить для тебе та й звізди займаються для тебе і сонце встає для тебе!

— Для мене самої, Юстино?

— Та для тебе самої, голубко!

— А ти як знаєш?

— Та знаю, бо читаю в твоїх очах! Коли ти дивишся на небо, чи зорі, чи сонце, то так, ніби вони тобі одній належать!

Потім вона мене тепло пригорнула і вийшла тихенько, так наче б я вже спала… Та хіба можна заснути після таких балачок!

Дуже люблю Юстину, навіть простила їй те, що вона призабула мене за три місяці вакацій.

Я люблю її, може, навіть більше, як мою бабуню, що цілими днями плете на дротах і дивується, що я того не люблю. Та коли я дивлюсь на ту довгу, довжелезну нитку, що розкручується з клубка і набирається на голки та все круть-верть, то мені голова крутиться…

Буває теж, що і я берусь за дроти, пробую, щоб зробити бабуні приємність, а головне, щоб послухати її розповідей про нитки та мережива, чи про те, як видумали плетення.

Був один чоловік-рибалка та задумав ловити рибу. Він взяв шнурок, зробив один вузол і занурив петлю у воду. Потім він зробив два і більше та сплів їх у сітку. Потім рибалки навчили жінок плести сіті. То була праця не важка, але вимагала уваги та терпеливости. Жінки сиділи перед хатами, плели сіті, щоб допомагати чоловікам. Скоро вони догадались, що так можна плести й одяг. І так полонила їх та приємна праця, що не ставало їм часу на інше й чоловіки знову повернулись до плетення сітей…

Скільки цікавого знала моя бабуня! Але Юстина оповідає мені часом про наших козаків, їх битви, їх подвиги, виправи човнами аж до Босфору, щоб помститися і відвоювати наших невільників.

Та найбільше з них я люблю історію про сто шляхів, які перетинали нашу країну. Був перехід через піски, яким приходили здалеку цілі каравани з жовтими, як віск, людьми, з малими скісними очима, широкими носами і косою на плечах, як у дівчат. Але то не були дівчата, лише чоловіки — хитрі й жорстокі. Вони приїздили цілими ватагами, навантажені клунками прегарних шовків, пахучого чаю, та бог-зна яких неймовірних багатств. З тим усім вони приїздили аж до Києва, все продавали чи міняли, та ніколи не від’їздили впорожні; везли плоди нашої землі, та не дуже вміли з них користати, може навіть не знали хліба, тому продавали те все іншим купцям на далеких дорогах півночі…

Був чорний шлях, що перетинав наш край і провадив на південь, до греків. Від них приїздили люди засмалені сонцем, з чорними очима і хапчивими руками… Вони привозили вина, вовну, гарні тканини та які ж прикраси! Та ще пахощі й коріння. Вони кажуть, були веселі, багато знали. То вони навчили нас будувати гарні церкви, манастирі і доми, прикрашені мозаїками та фресками. Від нас вони вивозили пшеницю, з якої вміли пекти хліб.

Був інший шлях — червоний. Той провадив у захланну і липку землю півночі, до москвичів. Вони приїздили з Москви і Суздалі. То були люди споріднені з фінами: з тьм’яними лицями, гострими вилицями, як дві ґулі, і великими носами. Вони були сильні й широкоплечі, з темним і твердим, як сталь поглядом. Привозили хутра з диких звірів, а забирали у нас коней і волів, на яких вантажили сіль, рибу і сушену ярину. Та вчилися багато у наших людей, бо самі дуже мало знали, були півдикі.

Був теж шлях на захід, звідки приїздили гарні, білі люди на возах, у вовняних одягах, які вони у нас продавали, як теж продавали мечі, різну зброю та прикраси з металю.

Був і чумацький шлях, здовж Дніпра аж до Чорного моря, що вів у Крим, до сонця. Ним їздили чумаки по сіль.

Але чи не найважніша була довга водна дорога Дніпром, що плив на південь через Київ, від Балтики аж до Чорного моря. То був королівський шлях, шлях князів… Ним прийшли до нас варяги, що поселилися на нашій землі і були першими князями; кажуть, найхоробріший з них був Олег.

Всі ті дороги провадили у Київ, ними приїздили купці різних країн та привозили багатство зі сходу і півночі, з півдня і заходу.

Україна була багатою землею, всі її знали і подивляли. Так подивляли і так завидували, що вкінці її поневолили…

Наше життя стало дуже важке. На попелі й на крові родилася нова пшениця і народжувалися нові міста на тій багатій землі, що все зберігає в собі і все родить…

— Та нас багато, так багато, що одного для ми скинемо наше ярмо, — закінчувала Юстина задумано.

Ті її розповіді вводили мене теж в задуму; я ставала сумна і рівночасно весела, аж до плачу…

Тоді я кликала мого вірного Боруна. Ми бігли здовж золотистих ланів пшениці, навздогін вузьким стежинкам, що розбігалися у всіх напрямах, як колись шляхи нашого князівства.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.