Книга про батька-11

 

Лідія Бурачинська

ПРОГУЛЬКА ДО ЯЛИНКОВАТОГО

— Яка буде завтра погода? — говорили ми увечорі. — Сьогодні місяць був обгороджений, а це злий знак! Ви знаєте, коли в горах затягнеться…

— О так, у горах не можна з погодою жартувати.

Але вирушаємо. Нас три жінки, відповідно зодягнені і взуті. Бо між нами досвідчені дослідниці Карпат: Савина Сидорович і Стефа Пашкевич. Вони зміряли своїми ногами Верховину ще за студентських часів. А потім щороку вивчали якусь окрему околицю. Так і тепер ідемо зі Славська до Ялинковатого.

Ялинковате — це вже пограничне село. Його долішній кінець упирається вже в границю з Закарпаттям, а це тоді належало до Чехословаччини. У селі було щось поверх 200 хат, отже близько 1000 душ населення. Люди займались випасом худоби, і там не було господарства, що не мало б кілька корів і кількадесят овець. Одначе вони не цурались такого хліборобства, як усюди на Бойківщині. Сіяли багато вівса, ячменю, жито, а навіть пшеницю.

У селі була школа, в якій учив учитель-українець. А коли він пішов на пенсію, то прислали вчительку-польку. Душпастирем того села був довгі роки о. Іван Яблонський, батько письменниці Софії Яблонської.

Обидві наші провідниці знають дорогу. Хоча ще в Ялинковатому не були, але околиця їм відома з інших мандрівок. А ціль нашої прогулянки одна. Хочемо відвідати пароха Ялинковатого о. Івана Яблонського. Про його лікувальне вміння й успіхи у тому ділі багато говорять.

Вирушаємо досвіта, себто «дідня», як говорять у місцевому говорі.

Ранок випав похмурий. Клаптики мли зриваються з-над Опору, коли ми звертаємо з гостинця на бічний шлях. Але нехай там! Ми дощу не боїмося.

Савина остерігає, щоб багато не говорити. Це — витрата енергії, — каже вона. — А ми йдемо, хоч злегка, все ж таки під гору.

Я її розумію. Вона давня, досвідчена мандрівниця і безмежно любить гори. Вона напевно хоче відчути їх красу. А де ж це можливе при балаканині? Вже не говорю про Стефу, яка з природи мовчалива.

І ми йдемо. До Ялинковатого 7 км гірської дороги. По-рівному ми втяли б за півтори години. Але тут дорога вигинається і пнеться вгору.

— Перепочинок зробимо за годину! — заповідає Савина. Вона й стримує нас від швидкого ходу. — Немає причини поспішати.

Я вдячна Савині за мовчанку. Це допомагає зібрати думки докупи. Кожен закрут, кожна видолинка приносить щось нового. А надто звуки голосів! Ось тут обізвався з узбіччя дзвінкий, хлоп’ячий. Затягнув пастушок свою співанку на ціле горло. А в відповідь йому дівчачий, тоненький спів. А поміж ними калатають дзвінки корів.

І не зчулись ми, коли проминула година.

— А може, не треба відпочивати, — завважую несміло. — Скоріш дійдемо на місце!

— Це ви тепер так кажете, — відповідає Савина.

— А по двох годинах мандрівки охлянете. Саме тоді, коли будемо вже близько цілі. Краще вже тепер чверть години посидіти й порухати язиком замість ногами.

Але й до того не було великої охоти. Зауважили, що не видно людей на нашій дорозі. Але й, на щастя, не було досі військової патрулі, якою нас у Славську лякали.

— Людей немає, бо тепер сінокоси — відповіла Стефа, — А з патрулею, то почекайте! Все ще може трапитись.

І справді, немов виворожили. За найближчим закрутом дороги зазеленіло перед нами кілька військових одностроїв. Ось вона, погранична патруля!

Ми знали, що пограничники тепер гостро перевірюють туристів, щоб застерегтися проти переходу границі. Щоправда, ми всі запаслися в особистий документ, але один погляд на рубрику віровизнання міг викликати реакцію. В той спосіб виявляли українців у передвоєнній Польщі.

В тому випадку нас могла виручити Савина. У неї була довідка учительки державної школи, а це могло викликати довір’я у представників влади. Тому й вона перша простягнула свій документ тоді, коли ми стали видобувати наші. Але вирішив не документ Савини. Коли патрульний переглядав її довідку, вона схилилась до його собачки, що сторожко стояв біля свого пана. І, о диво, собачка завиляв до неї хвостом!

Це немов розпружило мовчанку. Комендант патрулі переглянув побіжно наші документи і спитав, немов для формальности — куди йдемо. Почувши про о. Яблонського в Ялинковатому, кивнув головою. Це його видно, не здивувало.

Знов ідемо по кам’янистій дорозі. Повільно виринає думка: чого ми властиво йдемо? Кожна з нас поставила собі іншу ціль. Савина і Стефа — це відвічні мандрівниці, вони й не уявляють собі гірських вакацій без якоїсь прогулянки. Вони мріють про пізнішу мандрівку на Маківку, місце бою і спочинку УСС-ів. Отже й хочуть розглянутись в околиці. А я йду виключно на те, щоб зустрітись із о. Яблонським. Він-же батько нашої незрівняної мандрівниці, нашої Софії!

Військова провірка за нами, а село Ялинковате близько. І немов вже випогоджується обрій, може, день буде гарний?

І ось воно — Ялинковате. Білі бойківські хати під високими солом’яними стріхами. Лай собак, а разом із тим переклики дітей — це єдиний доказ, що є життя в селі. Мабуть, усі дорослі згрібають сіно. Про садибу священика не треба розпитувати. Адже недалеко видно церкву, а біля неї мусить бути приходство.

Не можу пригадати собі, яка церква в Ялинковатому. Навіть коли була найпростіша, найскромніша — то все ж то справжня бойківська церква. Немов поглинув її для мене час. Я пояснюю собі це тим, що я просто не бачила, не сприйняла її. Вся моя увага була спрямована на ту скромну хатину, що була приходством. Вона відрізнялась від селянських хат тільки більшим розміром. Можливо, ще тим, що мала більше вікон.

Ми входили на порвір’я, враховуючи, що зустрінемо там якусь живу душу, яка зголосить наше прибуття. І не помилились. На подвір’ї стояло кілька сільських підвод, а біля них люди. У відповідь на наш запит, чи отець є вдома, один чоловік вказав на огрядну літню жінку, яка саме виходила з хати. Це напевно господиня, майнуло мені вголові.

— Та вдома, вдома, — підтвердила вона невдоволено. — А ви чого з хворобою? — спитала, обкидуючи оком цілу нашу громадку.

— Ні, ми хочемо відвідати отця…

— Ага, відвідати! Ну, то я скажу отцеві. Вони мають хворого в себе.

— А ми зачекаємо! — докинула Савина навздогін.

— Бо ж воно незручно всадитись із візитою, коли стільки людей чекає.

Аж тоді я усвідомила собі, що ті всі вози на подвір’ї привезли хворих. І справді, на одному лежала на подушках дитина, на другому — покашлював старий чоловік. Оподалік, на мураві, була розложена ряднина, і там полуднувала якась родина. Ближче хати стояв простий сільський стіл, і при ньому дві жінки перебирали якесь зілля.

Хоч я уважно розглянулася по подвір’ї, проте не побачила слідів якогось господарства. Воно було велике, але порожне, коли не рахувати згаданих людей і возів. Углибині видніли господарські забудування — мабуть, це була стайня. Невелике стадо курей доповнювало цю картину.

Ми заговорили з молодицею, що сиділа біля хворої дитини. Вона прибула з сусіднього села і була певна, що ми теж прийшли полікуватись. Її хвилювало те, що нас троє, а дитина в гарячці. Але ми впевнили її, що почекаємо.

А ось уже вийшла господиня, щоб нас закликати. А коли ми відступили нашу чергу жінці, вона запросила нас почекати в хаті. Але ми відмовились — нам хотілося приглянутись до того зілля, що на столі. Тоді винесли нам з хати лавку.

Жінки, що перебирали зілля, охоче розговорилися. Деж пак, ці пані аж із Славська примандрували до нашого отця! Вони допомагають отцеві збирати й сушити це зілля. І справді, поруч стояли кошики, наповнені по береги. Жінки вибирали жмут зілля, відкидали траву, що тут і там заблукалась, розправляли листки і складали рівненькими рядами на виструганих дошинках, збитих у містки. Коли вони були заповнені зіллям, тоді їх кудись відносили. Виявилось, що в прибудівці були великі полиці і там зілля сохло, не виставлене на сонце.

— Хто збирає те зілля? — спитала Савина.

— Ми зібрали сьогодні рано, коли вже роса зійшла. Воно росте за рікою тільки в одному місці і тепер власне час його збирати. За який тиждень воно постаріється або його скосять.

— А тоді будете інше зілля збирати?

— Як отець скаже. А може, будемо збирати зілля з городу!

— А в городі є також зілля?

— Ще й яке! От Парасю, звернулась вона до господині, покажи їм грядки у городі…

Парася з недоволеним виглядом повела нас до бічної хвіртки. За нею був невеликий городець, поділений на грядки. Але замість звичних по приходствах моркви, петрушки й цибулі — тут на грядках лиш зеленіло дрібне листя, та воно не було однаково. Одне було вище, виглядало, як трава, друге низьке зі сріблистим відтінком. А трете якесь хирляве, немов не вродило. Всіх шість грядок були дбайливо підсапані і, мабуть, підливані, бо ще були видні сліди води, що стекла.

Стефа розумілася на рослинах. Хоч по своїй спеціяльності вона географ, то рістня їй не була чужа, а ще рослини Карпат! Вона назвала те посіяне зілля. Схилилась, щоб вирвати одну рослинку, але натрапила на поважній опір.

— Як хочете говорити з отцем, то ліпше тепер, як пізніше. Ану ж він вас покличе!

Ми зрозуміли, що треба пильнувати черги. Та й не дратувати цього своєрідного «цербера», що пильнував порядку.

І справді, тільки ми повернулися до стола із зіллям, коли черговий «пацієнт» вийшов з хати. Це був старенький, що кашлав. У руках він обережно ніс жмут сушеного зілля, а станувши біля воза, загорнув його у шматину. Я подумала про те, що варто було б його розпитати про те, як він має це зілля заживати. Звичайно, старі люди люблять розповідати про свою недугу. Але саме появилась на ґанку господиня і покликала нас до хати.

І ось ми входимо до лікарського кабінету. Так назвала це Савина, яка любила короткі окреслення. А для мене це була парохіяльна канцелярія. Скільки я їх бачила на своєму віку! Можна б сказати — що приходство, то канцелярія! Але всім їм було щось притаманне. Це було безумовно старе і подряпане бюрко, шафа з метрикальними книгами, стара і вислужена софа, а до того запах тютюнового диму. Тут того не бракувало, але я собі усвідомила це щойно пізніше. Головна моя увага зосередилась на чорній постаті, що піднялась нам назустріч.

Худощавість її підкреслила ще священнича реверенда. Міцний потиск руки і пильний погляд чорних, блискучих очей. А на подовгуватому смаглявому обличчі усмішка відолонила два ряди білих зубів.

«Оце — Софія!» — прошибло мене в першу хвилину. Її очі, її оваль, її колір шкіри… Так, усе це вона унаслідила від батька. Навіть ота дрібна кість, яку я відчула у потиску руки.

Після кількох слів привітання треба було сказати щось про ціль нашої прогульки. Увічливий господар просив нас сідати. Поки Савина говорила, його очі спочивали по черзі на нас. Це був дивно проникливий погляд. Він пронизував людину, але був позбавлений підзорливости чи злоби. Навпаки, у ньому відчувались десь далеко іскорки сміху, а може, недовір’я до цієї гірської прогулянки. Можливо, що він не вірив у неї.

Бо й справді, кожна з нас її інакше розуміла. Я була певна, що Савина й Стефа хотіли пізнати ще одну околицю Карпат. Були це в Галичині року Божого 1936 дуже підозрілі цілі мандрівки. Тому найлегше було придумати оте лікування в о. Яблонського, яке мені найбільш відповідало. Бо ж я власне хотіла зустріти батька Софії і більш нічого.

Про те я й сказала йому, коли прийшла черга на мене. Бо він дуже непомітно, але послідовно довідувався все про нас — яке прізвище в кожної з нас, де й як працюємо, куди мандруємо і коли думаємо повертатись. Про наш табір у Славську він уже чув. При моїй згадці, що я знаю його дочку Софію, його очі спалахнули, але він ніякого питання не поставив.

Можливо, що на тому й закінчилась би наша розмова. Але Савина хотіла продовжувати її. (Яка я була їй вдячна!) Тому вона зручно поставила питання про пучки зілля, що були не тільки розвішені на вікні, але й розложені в різних мисочках на шафі, підвіконні, а навіть на бюрку. Тоді то я пильніше приглянулась кімнаті й побачила, як дуже вона різнилася від звичайної парохіяльної канцелярії.

— Це моя аптика, відповів із усмішкою отець. — Бачите, я не тільки душпастир того села, але й потрохи лікар. Не пощастило мені придбати це знання замолоду, то доповнив, що міг, у зрілому віці.

І він вказав рукою на анатомічний атляс, що лежав відкритий на бічному столику. Біля нього було ще декілька медичних книжок. Савина покликалась на те, що ми бачили хворих на подвір’ї.

— Так, щодня приходять і приїжджають. Тепер сінокоси, то й менше хворих. А по жнивах, то обігнатись не можу. Я вже й нерад цьому своєму другому званню.

Тоді заговорила Стефа. Її думка видно працювала над грядками, й вона поставила питання щодо якости посіяних рослин. Вона це зробила фахово, користуючись латинськими назвами, і я признаюсь, що того питання добре не зрозуміла. Але в о. Яблонського це виклидало оживлення. На його устах заграла усмішка признання, коли він глянув на Стефу.

— Бачите, мені треба різних рослин, бо я їх широко стосую у лікуванні. Більшість їх можна знайти в гірській околиці, і тут їх для мене збирають церковні сестриці, шкільні діти, нераз і хворі. Деякі, що приймаються з насіння у плеканій землі, я стараюсь виростити в городі. Для цього ще треба збирати насіння, а це іншого роду робота. Та й треба ще старатись за рослини, що не ростуть у гірському кліматі. Стефа ще згадала про процес сушення й перерібки цих рослин.

— Цим також займаються дві сестриці, що я їх підучив. Вони знають свої способи і в дечому й мене навчили. І так при співпраці цих помічників існує моя аптика.

Видно було, що ми заторкнули близьку тему. Стефа здобула довір’я отця своїм діловим підходом. Але Савина більш займала його, як особистість, якій він приписував напевно провідне місце у нашій групі. На мене він зовсім не звертав уваги. Але я була рада цьому. Раз що привикла до такого ставлення людей, а по друге, — я хотіла бачити й слухати батька Софії, а не випитувати його.

О. Яблонському ще не була ясна ціла наша група, що складалася з таких різних людей. Він знов окинув нас своїм допитливим поглядом, («які в нього глибокі чорні очі», — подумала я) і перейшов на іншу тему.

— Бачите, я вас радо пригостив би, — сказав він із усміхом. — Але такі несподівані гості! А в мене господарство примітивне!..

— Дякуємо, куди там, ми не голодні, — заговорили ми хором, дехто встав із місця. Але справу перерішила Савина.

— Коли ви, отче парох, згадали про те, ми радо придбали б у вас молока, сказала вона. — Перед нами ще далека дорога, а пити хочеться!

Мене це дуже здивувало, бо Савина не була з тих, що думали про свою вигоду. Але якась тут у неї була спонука. І вона живо зачіпила нашого господаря. Він встав і з молодечою легкістю вийшов із кімнати.

Ми ще не вспіли вияснити з Савиною причини цього її прохання, коли за хвилину, господар покликав нас до кімнати, що напевно правила за їдальню. Вона була велика й не дуже ясна. Її устаткування складалося тільки з великого стола і кількох стільців. На ньому стояв глиняний гладущик молока і кілька кубків різної форми. На тарілці був нарізаний разовий хліб.

— Без вас не сядемо, отче парох, — говорила Савина, коли кожне з нас шукало місця. — О ні! Самі запросились на гостину, то ж будьте нам господарем!.

І ось сидимо в затіненій їдальні (вікна були напів закриті пучками зілля довкруги стола, а на чільному місці знов худощава постать з проникливим поглядом чорних очей. При їжі атмосфера розпружилась. Молоко нам смакувало після нашої мандрівки. А обличчя нашого господаря стало більш приступне і від того ще більше подібне до Софіїного.

Розмова йшла про доїзд до села, що був утруднений, про родину отця, що не жила тут, але мала приїхати, про празник, що мав відбутися незабаром. Стефа запитала про один лік, що його хотіла придбати для своєї старенької матері, й отець обіцяв його вишукати. А коли й Савина стала допитуватись про щось для себе, отець відхилив це жестом руки.

— Лік помагає тільки тоді, коли в нього вірити, — сказав, стишуючи голос. — Коли візьмете його для експерименту, то ледве чи поможе.

— Бачу, отче парох, що стосуєте суґестію у своєму лікуванні, — відповіла вона з усмішкою.

— О так! — погодився отець. — Моє лікування в великій мірі полягає на тому, що люди вірять у мої засоби. Я підготовляю їх до того. В мене не має поспіху у взаєминах із хворими. Я стараюсь найперше все розпитати, а ви знаєте, що того прямим способом із нашим селянином не зробите. Треба почати від того, який був празник у його селі, чи не має зачіпки з постерунковим та які будуть сінокоси цього року. А потім про його родину і здоровні клопоти. І тоді ясно, як на долоні, бачите труднощі цієї сім’ї.

Ми вже докінчали нашу перекуску. А мені так хотілось би, щоб він ще говорив, ще відкривав нам свій спосіб лікування. Мабуть, це бажання огорнуло й інших. Бо в кімнаті було тихо і ніхто не поривався йти.

— А їх маєте багато, сказала Савина. — Невже стає вам терпеливости при кожному пацієнтові? В усмішці, що заграла на її лиці, був скептичний відтінок.

— Може, й ваша правда, дорога пані, — відповів отець, а в його очах також заблисла іскорка насмішки. — Я не належу до терпеливих. Але в кожного, що приходить до мене за порадою, — вважайте, що я не називаю їх пацієнтами, бо в мене немає лікарського диплому, — є якась здоровна проблема. І це є для мене великою спонукою. Знайти, відшукати, а нераз відчути цю його хворобу. Це є те, що займає мене найбільше в ту хвилину й не дає мене спокою. Коли мені пощастить і хворий по якомусь часі відчує полегшу, він уже перестає мене цікавити. От у тому собі дорікаю.

Я прикипіла поглядом до того смуглявого лиця, що в затіненій їдальні було більш виразисте. Щось із його внутрішнього шукання тут відкрилося нам. Може, не всі присутні це так відчули. Але я, що в’язала його життєву настанову з постаттю Софії, була рада тій розмові, що її нам випадкова зустріч подарувала.

Ми рушили до виходу. Після подяки і висловів прощання я ще раз потиснула ту вузьку, але міцну руку. Мені здавалось, що я торкнулася Софії

Ми стовпились у передсінку, бо отець настоював, щоб ми вийшли фронтовими дверми. А він зникнув у канцелярії, щоб повернутися за хвилину з малим мішечком. Це був лік для Стефиної матері. Грошей за те відмовився взяти.

Савина, як звичайно, знайшла вихід.

— Прийміть, отче, від нас пожертву на Службу Божу, — залунав її виразизтий голос. — цього вже не відмовите нам…

Легкий уклін голови був знаком згоди. Чи це впало світло з вузького вікна? Аж тепер я зауважила, що виски в отця посріблені сивиною. У його смолясто-чорному волоссі це відзначалось. А я не зауважила того до тепер — у полоні його пронизливих чорних очей.

У поворотній дорозі ми мало говорили. Щойно на черговому перепочинку ми захотіли понюхати зілля, що його дістала Стефа. А воно справді чудово пахло.

— Як ви знаєте, що воно вашій матері потрібне? — спитала я.

Стефа засміялась своїм притишеним сміхом.

— Це ж свято-иванське зілля, що його можна дістати в кожній аптиці. А тут воно свіжо зібране і вміло висушене, тому й хотілось мені його дістати…

— Хіба що ви знаєте цей лік, — сказала по хвилині Савина. Для мене ясне, що отець мусів спорядити собі цю природну аптику, бо ж звичайні аптики для нього недоступні. Отже до свого лікування вивчив ще й лікувальні рослини.

— А в них велика лікувальна сила, — притакнула Стефа. — Якби був час, я випитала б його про все те зілля, що висіло та й що росло на грядках. Тільки ми й так забрали йому надто багато часу. Адже ці пацієнти йому напевно платять за лікування.

— Коли б селянин не заплатив, то не повірив би, що лікування йому допоможе, — зазвучав голос Савини. — Але він не лікує ради заробітку. Я сказала б, що це така неспокійна вдача, все в пошуках.

— Подібно, як у його дочки Софії, яка мандрує по світі… сказала я.

Розмова йшла ще якийсь час довкруги Софії Яблонської й її писань. Мої співмандрівниці її не знали, а тільки чули про неї. А я не мала охоти про неї оповідати. Порадила їм прочитати «Чар Марокка» або «Далекі обрії», і тоді їм ясно стане, чого вона хоче й шукає.

І так пройшла наша мандрівка того гарячого літа 1936 р. А мені вона відкрила постать того, що поклав основи під неспокійну вдачу Софії. Та був сам своєрідною індивідуальністю.

 

* *

*

В останні роки творча активність Софії Яблонскої скупчувалася навкруги «Книги про батька».

Спогади з дитинства стали тлом, на якому зарисовувався епізодами щоденного життя портрет батька, який набрав виразности в пізніших роках. Мабуть, не все вдавалось письменниці віднайти всі нюанси того портрету, бо довгий час розлуки з рідними припорошив пам’ять, але залишилось основне: енергійна постать, якої життя мало дві основні цілі, лікувати душу і тіло людини.

Писала свої спогади Софія Яблонська уривками, витягаючи із закутин душі те, що було там добре приховане, що перетривало всі революції і злидні, всі заверюхи, щоб зустрінути дійсність, яка була така вже далека від тих спогадів, але для якої відтворена постать батька і його життєвий досвід були більш потрібними ніж будь коли.

Може тому, що останні роки Софії були особливо важкі душевними переживаннями і гірким досвідом та привели її до тої людини, яка була не тільки її батьком, але яка врятувала їй двічі життя, поставила на твердий шлях, даючи їй одну з основних засад: бути відважною в усіх обставинах. Думаю, що ціле своє життя Яблонська була не лише вірною тій засаді, але вона стала невідлучною рисою її характеру.

Ось, ще в повному розквіті життя, письменниця зрозуміла, що основну частину свого досвіду, як і життєвих правд, вона завдячує свойому батькові. Досвід матері, яку вона теж дуже любила, належав до сфери слабих і сентиментальних почуттів, які Яблонська старалася поборювати теж за вказівками батька:

— «Кожного разу, коли тебе мучать сумні думки, берися скоро до праці, поборюй твої настрої ударами сокири у стовбур дерева, чи ножицями по полотні, але ніколи не дозволь, щоб час зробив тебе сумною, тому, що неврастенія це вже початок серцевої недуги».

Відкривши глибину того досвіду і людину, якій вона його завдячувала та бажаючи сплатити хоч частинку свого довгу батькові вона вирішила утривалити його постать може для тих, що шукатимуть життєвих правд. А може черпатимуть у тій книзі життєву мудрість, коли не сини то унуки шукаючи для себе доріг…

Першу частину спогадів почала С. Яблонська ще в 1941 р. в Китаю та писала її мабуть одним віддихом з невеликими перервами. Це було бажання віднайти дитячі роки,, що викарбовують в душі закони на все життя та віднайти запах нашого барвистого у звичаї села. Перше місце тут широко відкрите улюбленій няні Юстині, батькам, другові забав — собаці Борунові, сестрам і братам.

Пишучи оті спогади, письменниці щораз то вираз-ніше усвідомлюється бажання віднайти постать батька, з яким дитячі роки пов’язали її куди сильніше, як з матірю. Вона була його авдиторія та вміла слухати, «пити його слова», як казала Юстина, й будучи рівно-часно під його лікарським доглядом була йому блищою за всіх інших дітей.

Трагічні особисті переживання в житті письменниці перервали нитку тяглости в її спогадах, але не перервали бажання доповниит їх основним: розмовами з батьком, які Яблонська відшукувала в душі та наче наново їх продовжувала.

Ті записки довелось мені вишукувати у зшитках з різних років, чи просто на окремих листках і будувати з них цілість.

Бажання відтворити якнайвірніше постать батька було таке непереможне і так залягло в її душі, що ненаписане чи неуявлене письменниця доповнювала снами, які виринали з підсвідомости. Сни реалізували нездійснене.

Так несподівана смерть батька в 1939 р. турбувала Софію Яблонську не лише тим, що не довелось їй бути біля нього, але що не довелось їй сказати те, що вона носила в серці і бажала, щоб воно дійшло до його свідомости:

— «Ти дав мені життя, я продовжую твоє існування і ніщо не зможе нас розлучити, бо я є твоїм життям… «

На жаль, осталось багато ще ненаписаного і незавершеного, бо життєва активність письменниці теж урвалась трагічно.

Хоч не довелось Софії Яблонській завершити цієї книги, то те, що вона залишила є піснею вдячности, яку вона зложила, як гарячу китицю соняшників на його пам’ятник.

М. Калитовська

 

 

 

КІЛЬКА ДАНИХ ДО БІОГРАФІЇ ОТ. ІВАНА ЯБЛОНСЬКОГО

Народився у 1869 р. в Язлівцях, Скалатського повіту.

Медичний факультет відвідував у Львові де закінчив пізніше теологію. Правдоподібно в 1900 р.

Одружився з Модестою, донькою о. Антона й Олімпії Ульванських, що жили в Чернушівцях і став парохом в Германові, біля Львова.

В 1915 р. виїхав з родиною до Росії, де перебув революцію.

Повернувшись до Галичини в 1921 р. став спершу парохом в Козьовій, потім в Ораві, — оба села недалеко Сколього, і вкінці в Ялинковатім, біля Славська, де і застала його війна в 1939 р.

Помер в Ялинковатім в листопаді 1939 р.

Крім священничих обов’язків, о. Яблонський віддавався медичним студіям та лябораторійним експериментам.

Лікував хворих власними способами широко стосуючи зела, базуючись на природних методах баварця С. Кнайпа: сонце, повітря, вода і рослини.

Крім цього, займався огородництвом, головно плекав і розводив рожі. Їздив на господарські вистави до Франкфурту.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.