Книга про батька-10

 

* *

*

12 -10 -67

Довго я шукала за психічною причиною моєї манії чистити предмети до блискучого. Часом виявляю незвичайну терпеливість чистити довго і завзято якусь річ. Моє мандрівне життя на вічній еміграції не могло мені дати ні такої звички, ні навіть нахилу до того. Воно мусіло сягати куди дальше в моє минуле, чи скорше в моє раннє дитинство.

Пригадую досить неясно, коли в церкві, стоячи близько престола, де батько відправив Службу Божу, я дивилась зачарована, як він торкався повільно і з надхненням золотої чаші, опісля чистив її посвяченим рушничком, наливав вино й дуже повільним рухом підносив чашу до неба, молючись тихо, благословляючи знаком хреста, потім, відслонивши чашу і наближаючись маєстатичним кроком до вірних, що кляча-ли, простягав їм Святі Тайни.

Мені було тоді п’ять років. Від того часу до кожного дорогого мені предмету я прикладала стільки ж уваги, вживала тих самих рухів, промовляла до них тихим і «натхненним» голосом.

В моїй уяві, хоч я і не сприймала того ясно, ті предмети, прозрачне каміння, сухе листя, висушені жучки і каштани, були в певній мірі освячені і недоторкані. Ніхто інший, крім мене, не повинен був наближатися, ні доторкатися тих предметів. Я замикала їх в «посвячених» коробках і ховала на стриху, далеко від людського цікавого ока.

Можливо, що пізніше я набралася звички чистоти, відтоді, коли, під час революції, жила з мамою в тісному мешканні, де часто ніччю ми мили підлогу з дощок і шурували попелом.

 

* *

*

Наша відкрита суперечка вийшла задля мами: вона перечулена, задобра, несвідома і мучениця.

Не треба було ніколи допустити до такої розмови, але я вічно мучила тата і крутилась довкруги тої теми, як муха біля рани.

Не треба було мені сказати! «Тату, прошу тебе відтягни твої слова!» Тим я змушувала його або за-перечити себе, або мені приняти те, що було для мене несприймливе.

Як він міг відмовити жінці не тільки душі, але усієї свідомости? Як він міг сумніватися у моїй мамі, а своїй дружині?

Тільки тепер, під кінець мого життя, я розумію краще. Він вибрав мовчанку, а я навпаки, все хотіла знати, все довідатись, а однак, не могла стерпіти правди.

Батько подивився на мене довгим, мовчазним поглядом, кажучи сухо:

— Нічого я не маю відтягнути, а ти нічого більше не питай! Впрочім, ти надто до неї подібна.

Так, я була подібна на маму, але лише фізично, бо морально була незаперечно твором батька.

Тоді наші два погляди і дві волі зустрінулись і стерлися небезпечно.

Від батька мені наука:

— Поборюй через протилежне. Інспіруйся приміром медицини. Як довго вона не допускала боротьби через протилежне, а не через злагіднення і заспокоення, — так довго була в стадії застою. Правдива боротьба починається тільки наступом. Тому наступай на себе саму, Зоїка, грою протележностей! Ось дивися: твоє ласунство борюй цілковито голодівкою, твою почуттєвість, — ослабленням почуттів, або їх заспокоєнням, але воно більш небезпечне, твої погані інстинкти непримиренною волею, роздумуванням, але теж збільшеною фізичною активністю. Це торкається теж лікування надмірної почуттєвости. — Коли я говорив тобі про несвідомість чи невідповідальність жінки, то тому, що все в неї починається і кінчиться почуттям. Воно входить у всі ділянки її активности, панує і домінує над всім. Коли ж роздумати над якимбудь почуттям і коли його проаналізувати в лябо-раторії, тоді можна дуже скоро переконатися, що воно зложене з 25 % уяви, 25 % ілюзій, 25 % мрій, 15 % атавізму і 10 % героїзму, який походить з тої внутрішної потреби жінки посвятитися другим і творити їх щастя проти їх самих або на свій власний спосіб і і тому конечно сентиментальний. Коли б жінка змогла відкинути те все або хоч відкинути частинно, вона могла б стати співробітником чоловіка, не щоби йому заперечувати і нагинати його своїми забаганками через ніжність, плачі або її чар, але через заохоту її вдачі, здібної до певної і помітної інтуіції. Якою знаменитою співробітницею могла б вона бути!

— На всякий случай, роздумай багато про правило суперечностей, а теж про впровадження свідомого елементу у всі твої розважання.

— Розкладай і аналізуй перед тим заки задумаєш щось робити чи плянувати. Попереджую тебе, що той шлях в житті не є легкий і за кожним разом, коли будеш атакувати людську слабість, тебе зненавидять.

— Тобі не бракує розуму, скажім теж і слабости, бо знаєш, твоя слабість теж стане посеред дороги, щоби затримати твою дію… Але я думав головно про других…

Коли ти видиш, що я живу самітно й осторонь других, то тому саме що я іду дорогою, яку вибрав і руководжуся певною свідомістю чи логікою і впертісю, які домінують; там панує розум і немає місця на компроміси. Бо розум кидає надто багато світла на нашу низькість і тим воно легше для тих що відважуються вибрати той шлях…

— Видиш, свідомість то неначе морська ліхтарня, яка показує нам шлях, але рівночасно вона утруднює і денервує своїм сильним вторгененням через те, що каламутить рівновагу ночі.

Бачиш, твоя схильність до гніву випливає з твоїх невиконаних незреалізованих задумів. Подумай! Бажання літати, — то визнання твоєї безсильности, часом то відплата на других. Але такий двигун, є все елементом слабости, — заздрощів, потягненого лінивства, чи бажання риску, та ми вживаємо тисячі заходів обережносте, щоби його оминути. Правдивий смак риску дає лише війна, де є боротьба тіла проти тіла, як у боксі.

 

**

*

З -6 -1967

Одного дня мій батько, говорячи про ту нашу нешкідливу божевільну, яку мама приняла до хати і завдяки якій ми всі, здавалося, жили трохи як божевільні, постійно обвинувачуючи маму, заявив, що на землі забагато ангелів…

Я добре відчула, що воно віднеслося до мами і що тато мав охоту докинути: «а в небі їх замало!» Хоч я і відчула до нього жаль за той майже непомітний натяк, що відносився до мами, була йому вдячна, що він не висловив вголос своєї дальшої думки.

Без сумніву, божевільна була досадною ідеєю мами, і її побут поміж нами дітьми не міг принести нічого доброго. Самаританський вчинок мами був перебільшений, бо божевільна, «хоч як мало божевільна», не виявляла ніякого бажання виздоровіти і стан її здоров’я не поправлявся. Крім цього мій батько думав, що їй було зовсім довподоби залишитися в стані романтичного і даремного божевілля.

Вона особливо любила перебувати в замках, яких мала більше, та відносилася до нас всіх з деякою по-гордою, особливо до мого батька, позбавленого всіх титулів і без надії хоч на один. Вона носила в собі божевілля дворянства й не носила від самого ранку іншого одягу, як балеві сукні.

 

**

*

Коли аналізувати мої поступки, їх зовнішний вигляд який видається все «кострубатим», виглядає, що я все мушу переконувати про їх правильність…

Воно діється тому, що мою дію треба відділити від ідеї, яка нею руководила, а кожна річ, відділена від ідеї, видається ненависна, як тигр, в якого побрили шерсть. Як примір це прогнила земля, яку я видрапую у всіх забутих ровах чи загублених стежках цілого острова, зарослих ожинами і вкритих тінню, в яких нічого немає, крім гниючої води, і які вичікують відродження, або катаклізму…

Ось я виношу той катаклізм без шкоди для нікого, виношу з темряви ту неплодючу землю, яка, нагло зустрівши світло і сонце дає життя рослинам і квіткам.

Думаю, що мій вчинок є досить годящий і криє в собі щось інше, як просте загарбування, чи гірше, — крадіж публічної власности…

Деякі з законів видаються мені зовсім глупі, як ось заборона взяти з моря дзбанок води тоді, коли немає заборони виливати в море бочки мазуту та подібної погані.

 

 

УРИВОК З ОДНОЇ РОЗМОВИ

— Що залишилось з тих всіх літературних дискусій та інших балачок?

— Може, деяка духова формація…

— Та-ак… Ти повинна б додати теж всі ті з’їджені торти…

— Очевидно, ті надто численні торти… Ти їх любив, однак!

Мовчанка.

— Тату, а до чого служили ті темно-червоні, майже чорні рожі, які ти плекав? Мені казали, ти сидів біля них годинами

— Ти була б незлим прокуратором, Зоїка!

— Я воліла б бути адвокатом.

— Не будеш ні одним, ні другим! Надто розсіяна!

— Ти теж маєш до мене жаль. Але чому в тебе стільки злопам’яства до всього, що торкається мами. Ти ж її вибрав і посвятив їй половину твого життя.

— Нічого не змінивши! То доказує, що вона була і залишилася вірна сама собі, а не розпорошена, як я. Чи правда?

Я почувалася роздратованою.

— Тату! А що залишиться пізніше з тих всіх людей, яких ти лікував і вирятував, і що залишиться пізніше з твого цілого життя, твоїх чудодійних уздо-ровлень, посвят…

— Принаймні залишишся ти!

Тими словами він пришпилив мене до моєї власної злоби. Я пробувала доказати його протирічності, його вразливість і, можливо, я хотіла показатися кращою за нього…

— Правда, тату! Я не заслуговую ні на твоє довір’я, ні на ніщо з того, що ти для мене зробив! Забудь мені! Я знаю, що твої рожі, як і шахи, були твоїми втечами. Ти любив форсувати природу і не переносив, щоби тебе перемагали, ти старався осягнути те, до чого зміряв, а теж допомагав, щоби другі осягали, а я вбиваю колючки в твоє минуле.

— Ти, як молодий пес, гостриш зуби на моїй за-твердлій шкірі; часом я люблю дивитись, як ти драпаєш і кусаєш! Ти шукаєш, ти випробовуєш твою певність себе. Заспокоюй твою цікавість, але старайся рости інакше, як поменшувати вартість ближнього!

— Я не стараюся зменшувати твою вартість, але розуміти тебе складаючи дрібні дії… Я тебе мало знаю…

— Ліпше, як хтобудь! Ти мене часом вгадуєш, однак я не люблю, коли ти ідеш навскоси…

— Знаєш, я трохи тебе боюсь. Коли ти мовчки дивишся на мене, мені видається провиною те, що я існую і живу…

— Часто я виджу тебе здалека, в полі, як ти ідеш мені назустріч але ти стараєшся, щоб то виглядало, випадково… Чому?

— Щоби не надто каламутити твою самотність, а теж не дратувати тебе моєю цікавістю. Мені стільки треба навчитися від тебе!

— Але ти більше відпружена з іншими!

— Можливо, тату, але то коло тебе, що я віддихаю тим живучим повітрям!

— Живуче повітря, — повторив тато. — Так колись я думав, коли розмовляв з моїм тестем. То був дуже образований чоловік, на жаль, нічого не залишив по собі.

— Однак залишив щось, тату, бо він живе в тобі!

То чудо, яким були татові чорні рожі теж його таємниця, яку він забрав із собою. Думаю, що він живив їх коріння дивними кольоровими речовинами, які він тримав в малесеньких пляшечках. Треба, щоб я теж віднайшла мого батька й вивела на денне світло те все, що залишилось в мені від нього.

Тимчасом мене заїдять ті жахливі будні. Ще від років голоду переслідує мене бажання відновлювати чи направляти речі. Не переношу марнотравства. Вчора, переходячи подвір’ям, я побачила купу недопаленого вугілля, яке Полета скинула тут, вичистивши піч. Мимовільно я схилилась, щоб зібрати те, яке ще було до вжитку… Так як колись збирала на березі те, що викидало море, щоб нагріти малу кімнатку і приняти маму в теплі після її лекцій.

Що я можу приняти тепер, коли не спогади, які пливуть рікою з довгого і невичерпного минуло? Чи не найрозсудливіше було б їх відкинути або відштовхнути. А однак тепер я не можу цього зробити. Мушу їх всіх зловити, відкопати з могилок, куди я колись їх заховала.

— Ти на нікого не будеш подібна, — сказав якось одного дня тато. Чи знав він про те, чи може, здо-гадувався, що занурював мене невідклично в мою са-мотність.

Чи знав він, що часто ми стаємо такими, якими уявляють собі нас другі, коли про нас говорять. Стаємо такими, бо у нас вірять, стаємо тому, бо хтось дуже сильно того бажає.

Може, й тому стільки між дітьми є дорослих, а поміж старцями дітлахів, які до смерти переживають те, чим вони ніколи не були.

Щоб справді жити, треба стати самим-собою. Але після п’ятдесятки воно дуже важко, або майже неможливо.

 

**

*

З думок мого батька:

Не забути: чоловіки часто вибирають жінок, переможених любовним розчаруванням. Вони потішають їх любов’ю. (В медицині інакше: лікування протилежним.)

Добра доза здорового глузду врятувала б чимало дівчат від їх любовного терпіння. Але як розкрити очі їх свідомости? То інше питання. Я не міг того осягнути з твоєю мамою. Був для неї надто позитивним.

 

**

*

15-8-67

Цеї ночі мені снилось, що я тримала в руках голову ще живого батька. Я гладила його червоняве волосся, наче спалене при корінцях і знищене на кінцях. Судячи по ньому, я заключила що смерть його близько.

Батько, в якого очах я ніколи не бачила сліду смутку, тепер плакав, слухаючи мене:

— Тату, ти знаєш, що я тебе все любила, але я маю від тебе оту селянську встидливість, що не любить виявляти своїх почувань. Від тебе теж я маю твердість і люблю тебе головно за те, що в тебе голова набита несамовитими, нездійсненними ідеями і, може, за те безсмертними.

Чекала, що батько піднесе на мене свій твердий, стальний погляд, ох, який він мені відомий і як його важко знести! Однак він не ворухнувся, задавлений в себе, може, боявся, що між нами впаде знову мовчанка. А я знала, що йому треба забрати з собою мої визнання, мою тверду ніжність і мій подив.

— Тату, ти, що дав мені стільки разів життя і багато разів мені повертав відвагу, щоб його продовжувати, маєш тепер в мені правдиву спадкоємницю і сторожа твоїх здобутків!

— Ти, що знав стільки речей, повинен був мене попередити, що жінка і мати не може віддатися корисним роздумуванням, як тільки після материнства. Батьку, треба щоб ти знав, — але він мене більше не слухав. Я відчула, що тепер йому були потрібні тільки слова ніжности, тільки вияв тої ніжности, яку він здається виключив із свого життя, а тепер мої слова, що її виявляли, мали чудову силу вдержати ще його при житті.

— Дорогий тату, як тобі бракує те, що ти відпихав усе життя, — хотіла я сказати, бушуючи лагідно пальцями в його, колись недоторкальній чуприні.

— Слухай, тату як пульсує в мені кров, це твоя кров, між нами немає роз’єднання. Ти дав мені життя, я продовжую твоє існування і ніщо не може нас розмежувувати. Я є твоїм життям. Воно продовжується і попливе далі, все далі і не задержиться ніколи, всупереч всьому…

Мої пальці перебирали ніжно його волосся, яке розсипувалось безвільно на його горбуватій, твердій голові, якої, здається, не торкнула ніколи ніжність. Він не слухав, ані не чув нічого іншого, як той вияв живущої струї, що була тим незнищемим джерелом життя…

Його очі більше не плакали; майже закриті, тепер вони розпружувалися і повіки відслонювали їх повільно, так, як хмари, що відхиляються одна за одною, щоб відслонити небо.

Дивний погляд, немов синь ночі лягла на моїх руках; такий спокійний і такий глибокий, що я відчула, як сильна струя пробігла всім моїм єством, моєю шкірою, моїм хребтом, аж до його останнього хребця, до останньої живущої клітини мого єства.

Мій батько помер щасливий, — наповнений щастям єдиним у своєму роді, особливим, своєрідним щастям.

 

**

*

Мій батько лежав втиснений, наче новородок, в малесенькій труні у формі римського шолому, помирав. Я хотіла його витягнути звідти, допомогти йому, повернутися до життя, але він не дозволив.

— Треба повинуватись законові, здатися, — воно конечне, так можна посвячуючись, врятувати майбутнє.

Я ніколи не найшла відповіді на мої безнастанні запити, як у малої дівчинки. Збудившись, я старалась зловити, проаналізувати той сон і дійшла до дивного заключення: мій батько був втіленням мене самої, і його майбутнє — то моя активність. Він приняв мою форму, бо я взяла його.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.