Книга про батька-1

 

Софія Яблонська

Книга про батька

Передмова 

В 1927 р. Софія Яблонська, попівська дочка з Германова, села недалеко Львова, двадцятилітньою дівчиною поїхала у світ шукати собі іншої долі від тої, на яку звичайно чекали галицькі попівни. Коли ж п’ять років пізніше на кошти Книгарні НТШ у Львові появилася книжка її репортажів п. з. «Чар Марокка», вони обоє, і книжка і авторка, стали нараз літературною і не лиш літературною сенсацією Західної України. Бо ж ця частина України, безмежно убога в час тяжкої економічної кризи, а ще до того пригнічена й експлуатована немилосердною польською владою, не могла дозволити на виїзд до Парижу, тоді столиці світового гріхопадіння, молодій дівчині. Туди могли виїжджати тільки стипендіяти Слуги Божого Андрея, звичайно талановиті адепти мистецтва. Виїзд Софії Яблонської до Парижу давав старшим паням добрий привід до того, щоб ахати від здивування і неприховуваного обурення. Бо як же це так? Молода дівчина в Парижі без опікунчого крила «цьоці-призвоїтки»?

Як на галицькі умови тодішнього часу, виїзд Софії у світ таки справді був незвичайною подією, що сколихнула запліснілими ставками галицької провінції. До тих гнилих ставків, не без злорадости, на дні якої таїлася звичайна заздрість, прилучилися деякі польські кола, а «Львовскі Ілюстровани Експрес Вєчорни» вмістив немалу статтю з поганими натяками на молоденьку письменницю, що вже тоді замандрувала до Китаю і там одружилася в 1933 р. з Ж. М. Уденом.

В обороні Софії Яблонської став француз Жан Арден, директор Т-ва «Опторґ-Юнан-Фу» У своєму листі до «Експресу» він, між іншим, написав: «Після зрілої надуми я дійшов до переконання, що негідним було б мовчати, коли, менше або більше іронічними натяками, заатаковано жінку, для якої я маю глибоку й непохитну пошану.» А втім по боці Яблонської стала українська преса, зокрема тодішня українська критика, українські жіночі кола, а далі — об’єднаним фронтом тодішня українська молодь. Подив і пошана до письменниці найшла собі вислів не тільки у великій популярності її творів перед 2-ою світовою війною, але й тріюмфальному, хоч і короткому поверненні додому. Тоді, в переповнених залях українських народних домів, ділилася вона своїми враженнями з земляками, розказуючи їм про далекі країни, в яких їй довелося побувати.

 

І

Не від речі буде тут сказати, що автор цього нарису мав можливість відсвіжити свої враження від подорожніх творів Софії Яблонської тільки її першою книжкою, що п. з. «Чар Марокка» появилася в 1932 р. Тому про цей цикль її творів, отже теж про нечитані ним тепер документальні повісті «3 країни опіюму та рижу» і двотомник «Далекі обрії», що появилися в 1936 і 1939 рр. в бібліотеці «Діла», автор дасть слово її численним критикам.

Передусім зараз по одержанні «Чару Марокка» написав свою оцінку про цей твір найвидатніший тоді західно-український критик Михайло Рудницький, що була вміщена в щоденнику «Діло» з 28 січня 1932 р. Написав він, між іншим, і таке:

Минулого року прийшов до мене рукопис із Парижа із проханням перечитати і зробити з ним, що завгодно. Це ж і книжка «Чар Марокка»: барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головно стиль; він, і тільки він, є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис, можна завсіди перед другом виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на світ, вставити в текст не можна.

Цей же критик не менше захоплено привітав двотомник Софії Яблонської «Далекі обрії» у статті п. з. «Великий репортаж Софії Яблонської», вміщений у «Ділі» з 10 березня 1939 р.:

Її уява легка, жива, запальна, коли хочете, романтична проте вона не затягнена мрякою. Серед неї ми відрізняємо здоровий розум, що здає собі справу з пропорції явищ, значіння фактів і людей. Усе це відзеркалене в її стилі — барвистім, прозорім, зовсім індивідуальнім, повнім темпераменту, але й міри.

Михайло Рудницький не був єдиним захопленим критиком Яблонської. У двотижневику «Жіноча Доля» і Дарія Віконська ентузіястично привітала «Чар Марокка»:

Це її перший твір. Проте оця перша книжка зраджує справжній, уже зрілий талант вродженої артистки-письменниці, людини, для якої словесний вираз є органічною конечністю і тому сугестивний, чаруючий.

А Л. Нигрицький, разом з М. Рудницьким один з кращих західно-українських критиків, написав у щоденнику «Новий Час» рецензію на другий подорожній твір Яблонської «3 країни опіюму та рижу»; закінчив він і так:

Вражіння Яблонської писані легко, живо. В них уважний читач найде головні зариси китайської культури, китайської таємничої душі чи навіть уривки китайської життєвої філософії.

І критик тижневика «Бюлетин польсько-українські», публікованого поляками польською мовою вважав потрібним відмітити талант Софії Яблонської:

Це враження з подорожі, написані модерним стилем: нервові, ляпідарні, муринцеві знімки людини, що вміє подорожувати і глядіти.

А втім були ще інші критичні відзиви, між ними довша критична стаття Антона Скільського, що, під заголовком «Про українську екзотичну літературу» і з підзаголовком «Як на її тлі виглядає творчість Софії Яблонської?», була вміщена в «Новій Зорі» з 18 червня 1939 р. В ній автор широко обговорює подорожню творчість письменниці і стверджує: «В нашій убогій ще екзотичній літературі післявоєнної доби — постать Яблонської се небуденна поява.»

 

II

Багато колишніх критиків Софії Яблонської не дожили чи не змогли бачити друкованими інші, вже цілком літературні її твори, а й вона сама відійшла з цього світу, не побачивши їх на книгарських поличках. Тут не без вини літературні кола української еміґрації по 2-ій світовій війні, які відсахнулися від письменниці, бо, мовляв, її твори не модерні. Навіть якщо так, то в літературі, як і всіх інших проявах людської культури, більше важить сила таланту, ніж сліпе слідування скороминущій, у даний мент пануючій моді.

Збірка новель Софії Яблонської «Дві ваги — дві міри» появилася вже по смерті письменниці, в 1972 р., заходами і з передмовою поетеси Марти Калитовської, проте і ця збірка, наскільки мені відомо, не найшла ніякого відгуку в нашій еміграційній критиці. Правда, існування цієї критики, за малими вийнятками, наприклад, рецензіями в «Свободі» її сеніора д-ра Луки Луціва, ледве чи можна говорити, така вона неорганізована й особиста. А втім українці в діяспорі пишуть і, що більше, друкують так багато, що навіть фаховому критикові важко впоратися з тою лявіною друкованого слова, рівень якого переважно низький, нерідко графоманський. «Письменників» дедалі більше, а читачів — менше, бо й більшість виходців з України, які колись читали українські книжки, зірвали з нею будь-який зв’язок.

Збірка Софії Яблонської «Дві ваги — дві міри» складається з шістьох новель і дев’ятьох нарисів, що інколи наближаються до поезій у прозі. Новелі, написані в різних часах, — тематично, а навіть географічно різні: Україна, Франція, Китай. їх тло часто сіре, гнітюче, іноді безнадійне, майже завжди з автобіографічними нотками. Це стосується головно її воєнних новель, де переважають чорні кольори, нераз із сильним соціяльним звучанням. Вони відзначаються безпосередністю і щирістю, одна з їх головних прикмет — схоплювати дійсність на гарячому, показувати її реалістичними картинами, деколи з натуралістичними нальотами. Проте їх найважливішою ознакою є глибоке проникання в душу своїх героїв. Саме цей психологізм грає найбільшу ролю, набагато більшу, ніж сюжетна канва новель. Навіть у найбільшій і, на нашу думку, найслабшій новелі «Зачарований рік» з цілком фантастичним, аж несамовитим сюжетом, де генії паґоди вбивають людей при допомозі хоріб, не бракує намагання авторки надати їм психологічної основи. По прочитанні цих новель залишається нестерте враження, що при систематичній праці в цьому літературному жанрі Яблонська могла б вирости на добру новелістку.

 

III

В автора цього нарису мало сумніву в тому, що спогади Софії Яблонської найдуть собі видатне місце в нашій мемуаристичній літературі. Та саме тут, у визначенні їх жанру, вкрадається сумнів. Чи справді ці спогади це спогади sensu stricto, чи, може, інший жанр, відомий сьогодні під назвою «документальної повісти»?

Я певен, що «Розмови з батьком», а втім не тільки з батьком, але й з матір’ю, з братами й сестрами, з нянею Юстиною, з сільським війтом Прокопом, із своїми собаками Буруном і Галушкою, з квітами й деревами, це не спогади, це навіть не документальна літературна форма, це таки справжня психологічна повість. Правда, сама авторка помилково зве свою книжку, до речі, єдину свою книжку, темою якої є Україна, п Богом і людьми забуте сільце в Карпатах, спогадами. Пише вона:

Що я можу прийняти тепер, коли не спогади, які пливуть рікою з довгого і невичерпного минулого? Чи не найрозсудливіше було б їх відкинути або відштовхнути? А однак я не можу цього тепер зробити. Мушу їх всіх зловити, відкопати з могилок, куди я колись їх заховала.

Не можна заперечити, що з тематичної точки зору ця повість — автобіографічна, минуле Софії Яблонської, воно й творить скелет, який вона щедро заповнює плодами свого цікавого, багатого таланту. От і ще раз українське село, українське приходство (цим разом страхітливо убоге, каже о. Іван Яблонський: «Я хотів би купити другу корову, щоби мати наш власний сир. Ми його не виділи вже від місяців.»), приходство, так лірично оспіване в західно-українській поезії і прозі Богданом Лепким та іншими, меншими за нього письменниками і поетами. Людське життя в більшій, ніж деінде, мірі залежало там від пір року. Різдво, Великдень, гагілки, сівба, молочення, різання свині, весілля, похорон, все оте незмінне коло, багато разів описане в українській літературі, так добре відоме поколінню, що рапідно відходить у вічність, в Яблонської схоплене по-своєму, по-новому, оті атрибути в 1945 р. вбитого українського села із його прадавніми звичаями і красою, але й горем і бідою, — ці останні, на жаль, не вбиті, але багаторазово побільшені.

Десь недавно один розумний професор, що водночас відзначається непересічно черствим серцем, написав в одній із своїх численних рецензій: «Вважаю, що спогади з дитинства в будь-кого найменш цікаві для сторонньої людини.» Хоч як професорів треба шанувати, вони звичайно несуть світло науки, але в нашому випадку не несуть світла правди. Бо от Софія Яблонська довела свою повість-спогади тільки до 9-го року життя, але ними цілком заперечила погляд професора. Саме в цьому віці (як шабльоново повторяти!) вирізьблюються в душі дитини закони, які керують нею ціле її життя, запалюються смолоскипи, які освітлюють їх шляхи до самої смерти. Одна з цінних сторінок книжки С. Яблонської в тому, що вона показує народини в її душі отих законів, і то показує переконливо, без жадної старомодної дидактики. От, наприклад, письменниця описує вкрай напружену атмосферу, коли в підгірське містечко має вступити російське військо. Її брати, користаючись грабіжжю військових магазинів, приносять додому якісь харчі. Але їх мати, глибоко етична жінка, не зважаючи на можливість голоду в місті, харчів не хоче прийняти і так доводить, може, не вперше, до свідомости дітей, що… красти не можна.

А от ще один приклад, який, у висліді, дав українській літературі Софію Яблонську. Її батько — завзятий москвофіл, залюбки збирає російську політичну літературу, з ним тримає зв’язок «чоловік з півночі», його політичними ворогами є українці, бо вони «хочуть розбити великий слов’янський нарід.» І хоч як Зоїка (таким іменем кликали письменницю вдома) любить свого батька, вона вже в дитинстві стає українкою під впливом розумного селянина Прокопа. Аргументація цього селянина проста, висловлена параболею. Єдність, мовляв, добра, «але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!»

В центрі повісти стоїть батько письменниці о. Іван Яблонський. Вона підкреслює, що саме він і ніхто інший є безпосередньою причиною написання твору, що є водночас повістю, коли йдеться про його літературну форму, і спогадами, коли йдеться про його зміст. Пише вона в своїй передмові: «Ця книжка, щоб розповісти правду, розповідатиме неймовірну історію неймовірної людини». І справді о. Яблонський був неймовірною людиною в одному відношенні, був повним невдачником у житті, подружньому, політичному і професійному. Пише не без гіркости його дочка, що він не залишив по собі «нічого, крім повної невдачі, яка збереглась у моїй пам’яті».

Чи не тому повість Яблонської це своєрідна поема в честь батька, намагання воскресити його життєву філософію, реабілітувати його, водночас свідчення великої доччиної любови, в який ледве чи можна дошукатися психологічного комплексу Електри. Батько письменниці був не тільки священиком, але й непоганим лікарем, правда, без закінченої медичної освіти. І тут романтична історія — батьки його дружини, яка була його юнацьким коханням, не хотіли видати заміж дочки за лікаря, їх зять мусів бути священиком, тому молодий Яблонський покинув на останньому році медицину і пішов на теологію. Письменниця показує свого батька теж філософом-мудрцем і ботаніком, а передусім великим гуманістом, що намагався лікувати не тільки психічні страждання довколишніх селян, але й фізичні, головно при допомозі зел. Саме тому лікарі округи постійно позивали о. Ябленського до суду, бо він був аматором, не професіоналістом. Казав сам батько письменниці: «Він (один з позовників-лікарів  прим, моя) твердить, що я — злочинець під священичою рясою і вбиваю хворих на те, щоб мати більше похоронів.» Саме оці процеси і були причиною травматичних переживань Яблонської, що з плином часу, ставали все міцнішими і врешті примусили її написати свою книжку про батька. А були й інші травматичні болі в ранньому житті письменниці, отже зле дібране подружжя батьків, а далі й анахронічне москвофільство о. Яблонського, яке повело його разом з дружиною і дітьми вглиб Росії, де вони всі перебули 6 років, від 1915 до 1921р. А о. Яблонський так і помер, ніколи не погодившись із світом, ніколи не живши з ним у гармонії. І тому книга про нього, написана його дочкою, захоплююча, дуже інтимна, насправді велика скарга на світ, на недосконалість людської долі. Бож кожний з нас виносить з дитинства «болючу рану в серці», отой Шевченків цвяшок, вбитий у важливий орган людської машини. Софія Яблонська мала тих травматичних цвяшків більше, таки найбільшою і ніколи незгойною раною був її трагічний батько.

Вгорі ми сказали, що спогади Софії Яблонської — це літературний твір, і наше твердження не гола, позбавлена правди фраза. Передусім сюжет її книжки незвичайний, нераз глибоко драматичний, такий, що тримає читача в постійному напружені, вчиняє його частиною розповіді. Письменниця широко використовує діялоги, звичайно дуже добрі, з філософічним і психологічним підтекстом, тільки дуже рідко шаржовані, що скреготять, не попавши в загальний тон. Діялоги, коли йдеться про їх частотність, це чи не половина її твору. А психологізм, оте постійне намагання проникнути в душу своїх героїв, у свою власну душу, найти і розкрити все добро і зло в собі і в них, всюди присутній. Він, як відомо, прикметний французькому літературному стилеві, з яким письменниця була добре знайома, легкому, інтеліґентному, насиченому думкою, емоцією, ідеалізмом, часто перекошеним гумором. Теж філософічний підтекст твору дуже сильний, прикмета успадкована по батькові, він так пронизує окремі уступи, що вони стають у своїх закінченнях афоризмами. Для прикладу, ми зацитуємо невеличкий фрагмент діялогу між Зоїкою і її батьком:

— Тату, а що залишиться з тих всіх людей, яких ти лікував і вирятував, і що залишиться пізніше з твого цілого життя, твоїх чудодійних уздоровлень, посвят?

— Принаймні залишишся ти.

Тими словами він пришпилив мене до моєї власної злоби.

В цьому фрагменті вміщається і невишукана, але переконлива метафорика Яблонської, і психологізм її стилю, і багате використовування пуанти, і її філософський погляд на світ, одне слово, все те нове, що вона вносить у нашу прозу, нове не так її окремими складниками, як нове їх сукупністю.

Одною з найбільш фасцинуючих проблем стилю Софії Яблонської є її мова. Пише вона сама в приватному листі (не знати до кого!), вміщеному в збірці новель «Дві ваги — дві міри» п. з. «Опій і самотність»:

A propos того «г». Я вже нераз помітила, що мені придався би підручник української нової граматики. Чи ви знаєте, що я ніколи не вчилася української мови? Ніколи! В дитинстві — староруська, потім російська, потім польська, французька, тепер англійську і китайська. «Це гріх», — скажете. Ні, це обставини мандрівного життя.

Написав про її мову в згадуваній угорі рецензії з 10 березня 1939 р. Михайло Рудницький:

Те, що нас особисто найбільше дивує в книжці Яблонської, це її мова. Молода землячка живе кільканадцять років на чужині, чуючи рідко коли рідне слово. Тільки рідко пошта приносить їй наш часопис, але з нього вона з незвичайно вірним інстинктом уміє вибирати тільки те, що відповідає духові нашої літературної мови, уміє в пам’яті затримати дібрані слова та звороти і з них витворювати собі ввесь словник, що їй вистачає для вислову своїх вражінь.

Це правда, що в спогадах Яблонської трапляються польонізми й русизми, немало бо було їх у галицькому різновиді нашої літературної мови перед 2-ою світовою війною, а й тепер немало насильно введених русизмів і в мові і правописі. І це правда, що вона, чи не під впливом французької мови, мала труднощі із присвійними займенниками, вживаючи їх там, де треба, і там, де не треба, наприклад, «будуть їсти їх гуску», «хоч я ще блукала в мойому сні» і т. п. Проте треба подивляти її знання української мови, яку вона, як свідчить Рудницький, уважно вивчала.

Впродовж свого, багатого на події життя Софія Яблонська займалася різними справами, вивчала декоративне мистецтво, займалася вихованням своїх трьох синів, жила в різних екзотичних і чужих їй країнах (див. «Життєвий шлях Софії Яблонської» Марти Ка-литовської, 6-ий збірник Об’єднання Українських Письменників у Канаді «Слово», стор. 226-229), проте ніколи не втрачала духового зв’язку ні з рідною країною, ні її мовою та в цій мові написала свій найкращий твір, свої спогади. Тут і годиться зацитувати слова її няні. Юстини, сказані чи вкладені в її уста письменницею:

— Тебе тягне дорога в далекі краї, але ти наче боїшся. Не бійся нічого, моя голубко! Поїдь, як зможеш, я не боюся за тебе, бо знаю, що напевно повернешся і будеш ще більше любити твій бідний край, де не росте ванілія і не продають сиру у срібному папері, але в бочівках з дубового дерева.

Юрій Клиновий

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.