Київський рік Наталени-1

 

Ще деякі Наталенині знайомі, більше й менше відомі

М.ЛисенкоВ першу чергу, це, звичайно, Микола Віталійович Лисенко, за висловом Наталени, «елегантний, як завжди, з сивою головою й рожевим обличчям». Можливо, саме таким він виглядав на своєму відомому портреті

 

Композитор мав виняткове право сам вибирати собі учениць. Не можу приховати деякого «вузьконаціонального» принципу, керуючись яким він цей вибір здійснював: всі вони походили з українських родин (тим більше цікаво, як до їх числа втрапила «іспанка» Медина Челі, але пізніше я поділюся деякими своїми припущеннями щодо поглядів і зв’язків батька Наталени).

Один з уроків у Лисенка Наталена описала досить докладно. Присутніх при цьому було троє: крім професора та учениці, ще й «призвоїтка» - «премила, наскрізь білоголова» Олександра Максимівна чи то Савицька, чи то Новицька.  (Призначаючи цю «дуенью», інститутське начальство дбало зовсім не про репутацію вихованок, а, за підозрою Наталени, намагалося ліквідувати загрозу ширення «сепарастичних тенденцій». Безрезультатно, бо Лисенко й Олександра Максимівна розмовляли винятково українською мовою).

Під часу уроку Ноель випадково випустила свою папку з нотами, вони розсипалися і Лисенко – який дещо був невдоволений лінивою ученицею, - помітив, що саме з музики її цікавить. Крім іспанських композицій – українські: «Ой одна я, одна», «Нащо мені чорні брови». Заінтригований, попросив Ноель зіграти, а «за якусь хвильку він відкинувся на спинку стільця й заспівав словами: - Зоря з місяцем над долиною зустрічалася. Ноель обернулася і побачила, що її професор заплющив очі й співав, пишучи пальцем у повітрі невидні ноти (…) взяв акорд і заграв нову, прекрасно-трагічну мелодію з обірваними акордами.

До білої зорі дожидалася … Не діждалася…

(…)

Так Ноель була приявна при народженні прегарного романсу. Бачила те, що потім згодом розповідав їй другий славний український музика, Олександер Кошиць, про свою творчість:

- Ось не було пісні, і стала пісня!

З того часу Микола Віталієвич ставився до Ноель як до знайомої. Розпитував про родину, про її походження, про те, де і як навчилася української мови, а одного дня приніс їй написані власною рукою ноти «Зоря з місяцем». Угорі був напис: «Моїй учениці».

 

Микола Віталійович і дійсно довгі роки проводив лекції музики в інституті шляхетних панянок. Більше того, там він, подібно до Нестерова, зустрів своє останнє кохання – ученицю інститут Інну Андріанопольську.

Схоже, що описаний урок був не першим контактом Ноелі з представниками «мазепинського сепаратизму». Ще з одним таким «неблагонадійним» вона зустрічалася в часі Різдва, в домі своєї однокласниці Вірочки Сулими, що ще характерно – батько й мачуха рекомендували їй цю родину як «бездоганну».

Сулими були потомками козацького гетьмана Івана Сулими. Знаємо про них таке:

«З роду гетьмана Сулими вийшло багато видатних особистостей, серед яких - Яким Сулима, Яким Якимович Сулима, Микола Семенович (праправнук гетьмана), Христофор Сулима, Федір Іванович.

Меценат Яким Якимович Сулима побудував Сулимівку Київську на вулиці Лютеранській, 16  - такий собі будиночок, де виховували безпритульних дітей-сиріт, давали їм освіту.

Христофор Сулима - перший єпископ, який організував Харківську єпархію.

Микола Сулима після війни 1812 року став губернатором спершу Південного, а потім усього Сибіру. За мужність був нагороджений орденом Білого Орла. Микола Сулима рано залишився круглим сиротою, але у 26 років уже став полковником, а після битви під Бородіно, в 32 роки - генерал-майором. Там і познайомився з князем Петром Багратіоном. А згодом уклав шлюбний союз між своєю донькою та племінником князя Петром Олександровичем.

Яким Сулима був останнім суддею України, знав 12 мов.

Рід Сулим був споріднений з багатьма українськими шляхетськими родами. Так дружина Івана Федоровича Сулими (онука Івана Михайловича) була рідною сестрою гетьмана Павла Полуботка. Син Івана Федоровича, Яким, одружився з представницею роду Скоруп - Марією. Одну з дочок Яким Іванович видав за Івана Андрійовича Войцеховича, радника Чернігівського намісницького правління, майбутнього пензенського віце-губернатора».

Батька Вірочки (безнадійної перфетки, себто першої учениці, яка на час дії цього епізоду хворіла), звали Миколою Миколайовичем. Між іншим, представниця роду Багратіонів – княжна Багратова (в повісті Каратова), теж була однокласницею Наталени.

Під час тої різдвяної вечері гостей розважав переодягнений «бабою Риндичкою» доктор Модест Левицький, відомий письменник.

Ми його знаємо як особу з кола Лесі Українки.

«Народився Модест Левицький у графській сім'ї. 1885 року закінчив Кам'янець-Подільську гімназію  1888 року закінчив історико-філологічний, а в 1893 році — медичний факультети Київського університету.  

Живучи в Радивилові, Модест Пилипович сприяв пересиланню українських патріотичних книжок зі Львова через кордон у Київ, де на такі видання існувала заборона. У 1911 році за наполяганням письменника було отримано дозвіл від генерал-губернатора на проведення в Радивилові «святочної академії» на честь Тараса Шевченка. Але коли почалося декламування його віршів, поліція вдарила на сполох і учасників зібрання розігнала. У 1912 році Левицький улаштував у м. Кременці (тоді Радивилів входив до Кременецького повіту) виставку-продаж книжок, нелегально розповсюджував заборонені видання. У тому ж році письменника в адміністративному порядку вислали з Радивилова. Але він, оселившись у Білій Церкві, продовжував підтримувати листування з радивилівськими друзями.

Наприклад, важливу роль у його житті відіграла дружба з хірургом Петром Дмитровичем Шепченком. Великий вплив на Модеста справили твори Лесі Українки, у фондах літературно-меморіального музею в селі Колодяжному на Волині є відомості про те, що він бував у неї, консультував її як лікар, читав свої оповідання»

(Що ще нам цікаво – Наталена мала можливість спілкуватися з Модестом Левицьким і в пізніший, чеський період життя).

 

Однією зі своїх однокласниць Наталена називає Наталю Семиградову (в повісті Восьмиградову). На жаль, саме про неї не знайшлося нічого, хоча є немало матеріалів про іншу Семиградову, Анастасію, теж випускницю інституту шляхетних панночок.

 

«Анастасія Василівна (Авсеєнко) Семиградова народилась 21 квітня 1879 року. Після отримання освіти в Київському інституті шляхетних панянок, вийшла заміж за власника маєтку в с. Скопцях Михайла Семиградова і з того часу постійно проживала в селі Скопці. Самостійну діяльність в селі Скопці Анастасія Семиградова почала з 1908 року (коли їй виповнилось 29 років). Вона вільно володіла англійською і німецькою мовами . В 1910 році при підтримці своєї подруги, відомої уже на той час художниці Євгенії Іванівни Прибильської відкрила навчально-показову майстерню по ткацтву та вишивці в своєму будинку.

В цей період, коли в її  власному  будинку працювала підготовча школа спільного навчання. Семиградова побудувала в селі пам’ятний будинок, де і розмістилось Скопецьке  вище початкове училище. Навчатися мали право всі бажаючі. Учням давали  навіть гарячий чай . Тут викладали такі предмети: Закон Божий, російську мова та словесність, арифметику, початок алгебри, геометрію, географію, історію, природознавство, фізику, малювання, креслення, ручну працю. Семиградова побудувала в селі для населення лікарню, вчительський будинок, паровий млин . Семиградова була великою шанувальницею народного мистецтва.

 Разом із  Е.І. Прибильською  вона повсюду збирала зразки вишивок та різноманітні  орнаменти, створені місцевими селянами.  Семиградову приваблювали вишивки місцевих  майстринь. Та й сама вона любила вишивати. Підтвердженням цього є  фотокартка, де вона вишиває на порозі свого маєтку. Дізнавшись  про молоду малювальницю Ганну Собачко, Анастасія Василівна змогла розгледіти в ній талант  великої народної художниці,  з метою підтримки почала купувати в неї рушники. Потім запросила до себе додому і надала  окрему кімнату, де вона і  вишивала  за власними малюнками.. Навіть побут у будинку Анастасії Семиградової  відповідав її  уподобанням : кімнати  оздоблені рушниками, дівчата співали за ткацтвом. Тут же навчалися  і сільські діти. Керувала  майстернею відома художниця Е. Прибильська . Як вдалося встановити, відома колекція селянських робіт декоративно-прикладного мистецтва  Євгенії  Прибильської  до 1918 року складалась майже повністю із робіт  Ганни Собачко. На виставках в Петербурзі та Парижі 1913 року роботи  мали великий успіх. «Французький художник Дюфі, - пише Прибильська, був у захопленні й казав, що я правильно роблю, збираючи цей свіжий матеріал».  Євгенія Іванівна Прибильська  багато зробила на ниві українського мистецтва. Ще до революції 1917 року  Анастасія Семиградова роздала селянам землю і виїхала  до  Москви, але дружні стосунки  продовжувалися. із Ганною Собачко ї Євгенією Прибильською. Гуртом вони  виставляли роботи Ганни на різних  виставках , які  проходили в той час»

Можливо, через заміжжя Анастасія Семиградова була родичкою співучениці Наталени? .Мене ж дуже заінтригувало те, що випускниця інституту благородних дівиць цікавилася народним мистецтвом і сама займалася вишиванням.

Якщо ж зробити висновок… Навчальні заклади, як  той, що в ньому пройшов київський рік Наталени, мали репутацію місць, де творилася ідеологія безумовної відданості імперії, православ’ю, самодержавію, а потім ця ідеологія старанно прищеплювалася молоді. На практиці ж – можна сказати з певною часткою перебільшення і гумору – було інакше. Зловредну стихію не могли втримати стіни інституту, більше того, підступні сепаратисти-мазепинці звили собі гніздо всередині тих стін. Навіть така чужоземка, як наша героїня, не змогла уникнути цього впливу. Ну, але це ще справа зрозуміла, цікавіше, завдяки чому її прийняли в цьому колі як свою? Це тільки й винятково моє припущення, але, думаю, не в останню чергу – через батька. Йому, синові повстанця, таки й нізвідки було набратися лоялізму до імперії; він, схоже, теж керувався тим «лицарським принципом безумовної підтримки слабшого, хоч би й чужого по крові», який виклав доньці перед початком її навчання в інституті. Але от ще питання: чи справді Дунін-Борковський вважав себе чужим по крові тому народові, серед якого жив? В літературі його вперто називають «поляком», але в той час різниця між «польськістю» й «українськістю» була доволі млистою і пересувалася сюди-туди з покоління в покоління (приклади можна приводити навіть не сотнями), крім того, він міг знати про своїх родичів – козацьких полковників і генеральних обозних.

 

Н.Михайлівська

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.