Київські війти Ходики-2

У Київському князівстві з дуже давніх часів існував рід князів Половців зі Скиру Рожиновських. Згідно із сімейними легендами цього роду, він походив від половецького хана Тугорхана (тестя Святополка ІІ Ізяславича), син якого, Кариман, переселився на руську землю, прийняв хрещення під іменем Льва і одержав просторий уділ у Київському князівстві, нібито ще від Володимира Мономаха. Складно вирішити, наскільки достовірною була ця сімейна легенда князів зі Сквиру Половців-Рожиновських, але безсумнівним є те, що у XIV-XV століттях цей рід володів значними землями у Київському князівстві, на які одержав підтверджувальні грамоти від князів Володимира Ольгердовича і Олелька Володимировича. Ці землі частково лежали біля самого Києва, частково ж розподілялися по обох берегах Дніпра. Одна, більша частина земель містилася між річками Стугною, Тетеревом і Россю, вздовж по басейнах рік верхнього Ірпеню, Роставиці і Кам’янки, і центром цієї частини, а заодно резиденцією князів Половців був ними ж заснований замок Сквир (тепер місто Сквира). Друга, теж простора частина їх володінь знаходилася на лівій стороні Дніпра, в повітах Остерському та Переяславському, між ріками: нижньою течією Десни, Остером та Удаєм; центром цієї частини володінь був замок Рожинів, розміщений в Остерському повіті. До цієї частини володінь князів Половців зі Сквиру Рожиновських належали міста: Ніжин, Басань і Биків з довколишніми ґрунтами і селами. Татарське спустошення, що спіткало Київщину в кінці XV століття, лягло усім своїм тягарем на володіння князів Половців: їхні замки були розграбовані та зруйновані, села розорені, населення забране в полон або ж утекло; словом, за висловом великокняжої грамоти, «поместия их вельми спустошали от недругов наших». Два останні представники роду, князі: Михайло Юрійович і його син, Яцько Михайлович, даремно намагалися, «не литуючи здоровья и маєтностей», відбивати напади хижаків; вони майже цілком розорилися і лише de jure вважалися власниками просторих земель, які тепер не приносили їм ніякої реальної користі. 1536 року помер князь Яцько Михайлович, доручивши опіку над своїми дітьми та майном своїм приятелям, київським зем’янам: Івану Немиричу та Юрію Скобейку. У духівниці, яка дійшла до нас, він просить опікунів закласти свої нечисленні маєтки, що зосталися в околиці Києва, а гроші використати на викуп сина Дем’яна, що потрапив у татарську неволю, і на забезпечення другого малолітнього сина Семена, а в заключній частині, наче передчуваючи швидке вигасання свого роду, він заповідає, у разі безпотомної кончини своїх дітей, решту майна Івану Немиричу. Не знаємо, чи князь Дем’ян Половець повернувся з полону, але, хай там як, і він, і його брат Семен померли безпотомно, тому що через 30 років після смерті князя Яцька син Івана Немирича — Йосиф — пред’явив великому князеві Сигізмунду Августу заповіт Яцька з проханням передати йому права на всі володіння вигаслого роду князів Половців. Оскільки заява Немирича була вчинена до Люблінської унії, коли ще діяло литовське право стосовно землеволодіння, то його вимога не була задоволена; маєтності вотчинні та вислужені у разі вигасання роду власників мусили переходити у державну власність; на цій основі маєтності князів Половців-Рожиновських частково були приписані до господарських староств, частково ж роздані, як служби, новим особам, в тому числі незначна частка і Йосифу Немиричу.

Ян Аксак близько 1600 року згадав усю цю давно вже минулу і забуту історію та вирішив використати її як зброю проти Ходик. Він ознайомився з документами і генеалогією останніх представників роду князів Половців і вирішив його воскресити. Замок Рожинів і призамкове містечко ще 1568 року були приписані до Остерського староства; серед мешканців містечка було кілька боярських сімей, що несли службу при остерському замку і, за місцем проживання, звалися боярами Рожиновськими. Один із цих бояр, Юрій Семенович Рожиновський 1592 року виявився причетним до козацького повстання Косинського і за цю провину остерський староста Ратомський конфіскував його боярську батьківщину. Повернувшись в Остер, Юрій Рожиновський мусив у якості «рукодайного слуги» стати на службу до старости. Звичайно, становище його було далеко не блискучим; тим часом випадкова схожість прізвища та по батькові привернула до себе увагу Аксака, за порадою якого, напевне, за відсутності Ратомського, Юрій Рожиновський виламав двері в комору, де зберігався старостинський архів, викрав з нього усі документи, які стосувалися роду князів Половців-Рожиновських та їхніх маєтностей, і втік з ними до Києва. Тут він передав документи Аксаку і, видаючи себе за сина князя Семена Яцьковича Половця-Рожиновського, доручив Аксаку клопотатися про відновлення своїх прав на спадкове майно своїх предків. 1602 року Аксак та Рожиновський уклали формальний договір, згідно з яким Аксак зобов’язувався за свій кошт «доходити» маєтків, розтриньканих опікунами гаданого батька Рожиновського, а цей останній, не маючи можливості «ложити великих коштів і накладів, для свого убожества», поступається Аксаку половиною «дойденого» маєтку. Озброївшись цією умовою, Аксак одночасно вів позов і проти остерського старости Ратомського, і проти Василя Ходики, вимагаючи повернення своєму клієнтову спадку князів Половців-Рожиновських; для підтримки позову він пред’являв грамоти князів Володимира Ольгердовича, Олелька Володимировича, заповіт князя Яцька Михайловича Половця і документи, які свідчили, що його клієнт справді є Юрієм Семеновичем Рожиновським.

Яким сумнівним не було б споріднення цього останнього з князями Половцями, в руках такого досвідченого юриста, як Аксак, справа ставала небезпечною для його супротивників. Дійсно, користуючись тим, що староста Ратомський, палкий учасник справи першого лже-Дмитрія, був відсутнім, Аксак устиг виграти справу в усіх інстанціях та 1606 року вступив у володіння замком Рожиновим та довколишніми селами і включив ці маєтності до своєї частки, а для гаданого князя Половця зобов’язався повернути Басанський та Биківський маєтки. Він повів справу з Ходикою так, що, не вникаючи у правомірність купівлі ним маєтків у Кошколдовича і не опротестовуючи прав попередніх власників, доводив, що сам Остафій Дашкевич володів цими маєтками незаконно і що його батько одержав на них жалувану грамоту лише тому, що великий князь Олександр не знав, що спустілі на той час землі по праву належали князям Половцям-Рожиновським, предкам його клієнта. Зустрівши сильного і небезпечного противника в особі Аксака, Ходика вжив усіх сил для захисту; він і доводив неспроможність генеалогії Рожиновського, і виклопотав із литовської метрики копії документів Дашкевичів, і, врешті, попри всеможливі судові вироки, не допускав супротивника до фактичного володіння маєтностями, причому він знаходив опору в протекції київського воєводи, князя Костянтина Острозького, який не любив Аксака і вважав його злісним казуїстом та здирником. Зваживши стан справ і не маючи при цьому вже потреби у своєму клієнті, оскільки остерські волості перебували вже в його руках, Аксак, бажаючи одночасно позбутися і Ходики, і Рожиновського, порадив цьому останньому, замість тривалого і безплідного процесу, вдовольнитися невеликою, але реальною винагородою. Згідно із його порадою, гаданий князь Половець-Рожиновський на початку 1605 року за кількасот кіп грошей відступив свої претензії на Басань і Биків переяславському старості, князю Янушу Костянтиновичу Острозькому, сину київського воєводи. Таким чином, Ходика втратив свою найважливішу опору, а придбав могутнього супротивника. Негайно, 1605 року, князь Януш Острозький з допомогою збройного загону зайняв Басань і Биків, а на скаргу Василя Ходики відповів зустрічним позовом. Згідно з порадою Аксака, замість того, щоб доводити свої права на спірні маєтки, князь Острозький напав на найслабшу сторону Ходики: він звинуватив того у незаконному присвоєнні шляхетського звання, за що він мав, згідно із законом, підлягати конфіскації майна; при цьому князь Острозький твердив, що коли б Ходика навіть і міг довести дворянське походження, то він утратив дворянські права, оскільки впродовж багатьох років, живучи в місті, займався торгівлею і віддавав гроші в лихву. Ходика змушений був пред’явити документи, що доводили його дворянство; він і представив раніше згадані свідчення гетьмана Ходкевича 1568 року, і короля Стефана 1589 року, але, з огляду на таких сильних супротивників, як князь Острозький та Аксак, не зважився показати сумнівних, видно, оригіналів, а представив лише копії, засвідчені київським магістратом, стерджуючи, що справжні грамоти згоріли у 1600 році під час пожежі, що знищила дім Ходики на території замку, де начебто і зберігалися усі його документи. До цих копій Ходика ще додав свідчення, видане йому київським війтом Яцьком Баликою та усім магістратом, про те, що хоча він і вів якийсь час торгівлю, але не займався нею особисто, а доручав її ведення уповноваженим, з часу ж одержання грамоти про шляхетство1589 року повністю її облишив.

Посеред юридичних суперечок процес затягувався все далі й далі, а тим часом переяславські помістя перебували у володінні князя Острозького. Найважливішим для Ходики було здобути можливість завідувати ними, і, щоб досягти цієї мети, він 1607 року запропонував князю Острозькому закінчити справу миром. Обидві сторони згодилися на такі умови: Ходика продав князю Янушу свої права на Басанський та Биківський маєтки, одержав як завдаток 3000 золотих, а решту суми мав одержати при остаточному здійсненні акту на володіння; тим часом, аж до здійснення цього акту, князь Острозький повернув йому маєтки для приведення в порядок рухомого майна. Одержавши помістя назад, Василь Ходика почав під різними приводами відволікати здійснення продажного запису, поки 1608 року не помер київський воєвода князь Костянтин Острозький. Після батькової смерті Януш Костянтинович був постійно зайнятий то розділом волинських маєтків з братом, то сенаторськими обов’язками в якості краківського каштеляна; він постійно проживав то в столиці, то в Острозі і не дуже переймався переяславськими помістями. Цим становищем скористався Ходика, зовсім не здійснивши продажного запису і навіть відмовившись повернути завдаток.

Останні 8 років життя Василь Ходика прожив порівняно спокійно: видав заміж своїх численних дочок, частину за багатих міщан, частину за шляхтичів Київського воєводства, і переважно переймався виплатою їм приданого; всю ж земельну власність, помираючи 1618 року, заповів своєму єдиному синові Федору Васильовичу, який підписувався уже Криницьким, а не Ходикою. Цей Федір, що відзначався неспокійною вдачею та схильністю до сваволі, зустрічається у численних судових справах до 1640 року. Він ще збільшив величезний спадок завдяки новим придбанням, переважно захопленим силоміць. Зрештою, це велике майно, здобуте не працею, а темними засобами, виявилось нестійким; козацька завірюха, що здійнялася 1648 року, захопила усю територію, на якій містилися маєтки панів Криницьких, і повністю знищила їхні володіння; Биків та Басань, як сотенні містечка до складу Переяславського козачого полку, а внуки Василя Ходики-Криницького змушені були шукати притулку на Волині і проживати там на мізерні засоби.

На жаль, про братів Василя Ходики та їхнє потомство до нас дійшло значно менше документів, ніж про засновника знатності їхнього роду. Постараємося, наскільки нам дозволять вцілілі відомості, видобути дані про долю інших представників роду Ходик, які зосталися в середовищі київського міщанства. Коли Василь Ходика здобув переяславські маєтки, він передав свою міську торгівлю братові Федору, що встиг ще раніше, під його опікою, здобути значне майно. Федір Ходика, поступаючись брату здібностями, не відрізнявся від нього ні моральними якостями, ні прийомами досягнення практичної мети. Обіймаючи посаду київського райці, він поступово розширив свої зв’язки і вплив у гуртку міської аристократії та на початку XVII століття став добиватися обрання війтом. Але добитися цього обрання було нелегко: посаду київського війта з 1592 року займав представник партії старожилих міщан, Яцько Балика, якого за нормальних обставин сторонники Ходики 18 років не могли зсунути з його місця. Однак з кінця XVI століття боротьба київських міщанських партій ускладнилася дуже важливим питанням, що мало широке значення для життя усієї країни, — було це питання про введення церковної унії, яку гаряче підтримував польський уряд. Тільки-но унія була проголошена на Берестському соборі, вона негайно ж відобразилася на житті Києва: це місто, де перебували найважливіші храми та святині православ’я та яке було садибою православного митрополита, уніати мусили завоювати для зміцнення своєї справи; отож не дивно, що зусилля ієрархів, які підписали унію, і уряду, що їх підтримував, одразу ж були спрямовані на те, щоб оволодіти київськими церквами і духовними установами. Вже з 1597 року ми зустрічаємо розпорядження про відібрання Києво-Печерської архімандрії від ревного поборника православ’я, архімандрита Никифора Тура, про передачу митрополичих і монастирських маєтків у розпорядження митрополита Михайла Рогози, який прийняв унію, та його наступника Іпатія Потія, про передачу уніатам київських церков та монастирів і т.д. Але ці розпорядження довго залишались без наслідків: київське духовенство, як світське, так і чернече, не визнало унії та не хотіло підпорядковуватися владі уніатських митрополитів; спроби оволодіти церквами були відбиті за допомогою київського населення; уряду необхідно було опертися на якусь впливову партію в місті та спробувати провести задуману справу з її допомогою. Уряд звернувся до гуртка міської аристократії, що переважно складався з прийшлих осіб, ні походженням, ні солідарністю переконань не пов’язаних з масою жителів і готових служити будь-якому напрямку заради задоволення особистого користолюбства та честолюбства. Головним представником цього гуртка в даний час був райця Федір Ходика, що давно вже чекав на зручну нагоду за допомогою уряду посилити свій вплив у місті; він одразу ж заявив себе ревним поборником унії та вірним слугою уряду і не переставав підбурювати як уніатського митрополита, так і польського воєводу застосовувати суворі заходи для проведення насильницьки задуманої релігійної переміни.

Тим часом турботи уряду про введення унії, подібно до селянських і козацьких заворушень, що саме розпочалися, робили становище краю все тривожнішим. Через невдоволення населення жорсткі дії польського уряду та партій, які він підтримував, спричиняли все різкіші спалахи в народних масах. Збиралася повільна гроза, яка мала сорока роками пізніше вибухнути страшною катастрофою; але для людей гарту Ходики майбутнє країни було байдужим: зазвичай, люди безпринципні, для яких найважливішим є задоволення винятково особистих інтересів, зосереджують усю свою увагу та діяльність на сьогоденні, про майбутнє вони не думають, чим більш неясний і тривожний загальний стан суспільства, тим зручніше їм кидатися на поживу.

В обстановці накопиченого роздратування і у місті, і на всій Київщині, 1609 року київським воєводою був призначений чоловік рішучий і крутої вдачі, але вельми енергійний, розпорядливий і з репутацією досвідченого адміністратора та вмілого полководця. Це був Станіслав Жолкевський. Федір Ходика зумів добитися його прихильності, представляючи своїх супротивників — війта Балику та міську партію, що його підтримувала, зловмисними бунтівниками, що добивалися популярності і тому були прихильними до незаконних інстинктів міської черні. Окрім іншого, були дві справи, у яких війт і магістрат своєю пасивною поведінкою спричинили невдоволення властей: одна з них полягала у бездіяльності міського уряду в питанні про передачу православної церкви уніатам і навіть у непрямій підтримці православного духівництва, інша — в тому, що магістрат ухилявся від витрат на відновлення укріплень київського замку. У зв’язку з тривожним становищем у краї, на сеймі 1607 року було вирішено знову відбудувати та зміцнити київський замок і воєводі було доручено покласти витрати на жителів воєводства, переважно на багату міську громаду; але ні населення, ні магістрат не бажали витрачати свої кошти на побудову укріплень, спорудження яких вони, звичайно, не вважали надто бажаним для себе. Обидві справи відразу ж поставили магістрат у неприязні стосунки з воєводою і, разом з тим, стали точками зближення між воєводою та Федором Ходикою і його партією.

Тим часом, розраховуючи на підтримку нового воєводи, уніатське духівництво вирішило діяти сміливіше. У Києві вже кілька років проживав уповноважений офіціал уніатського митрополита Потія, певний Антоній Грекович. 1605 року Грекович, що був тоді лише дияконом, підлягав духовному суду за якийсь скандал, «ексцес», здійснений у стінах монастиря. Ймовірно, він і поплатився б за своє правопорушення, якби Потій, маючи на увазі його відданість унії, не захистив його своєю опікою. Незабаром прихильність до нього Потія зросла настільки, що, швидко підвищуючи свого улюбленця в чинах, він, врешті, зробив його своїм офіціалом і доручив важливу справу — відібрати у православних у Києві церкви та монастирі. Спершу це доручення видавалося дуже складним: Грекович зумів заволодіти, і то не без великих перепон, лише Видубицьким монастирем і, постійно зустрічаючи відмову духівництва та невдоволення населення, не знав, що чинити далі. Але після призначення воєводою Жолкевського він заручився підтримкою міського уряду і вирішив діяти енергійніше. В неділю, на першому тижні великого посту, 1610 року, коли всі приходські священники міста зібралися для проведення собором церковної служби в храмі святої Софії, туди з конвоєм з’явився Грекович, він пред’явив грамоту Потія, що призначала його митрополичим намісником, і, коли духовні не згодилося визнати його, він вигнав їх із церкви, прийняв храм у своє відання та опечатав його. Ці дії викликали величезне обурення народу, присутні в церкві війт Яцько Балика, бурмистри Матвій Мачоха і Денис Мартинович та інші члени магістрату протестували проти вчинку Грековича, оголосили, що місто не визнає його духовної влади, і з погрозами покинули церкву. Того ж дня ввечері натовп народу зібрався біля Видубицького монастиря і один козак з цього натовпу вистрілив із мушкета в Грековича: той ледве встиг урятуватися, вибігши з монастирської огради та сховавшись на березі Дніпра. Духівництво, магістрат, православна шляхта Київського монастиря і козаки, що перебували в Києві, подали скарги на Грековича у гродський суд, звинувачуючи його в насиллі та порушенні порядку в церкві; натомість Потій скаржився на духівництво і членів магістрату за свавілля та докоряв їм, що вони підтримують стосунки з козаками та підбурюють їх до бунту: як доказ, Потій пред’явив листа, одержаного київським підвоєводієм від козацького гетьмана Григорія Тискиневича, в якому той погрожував «оного ростригу (Грековича), если бы умыслу свого отменити не мел, гдеж колвек сдыбавши, як пса убити». Почався тривалий процес, результат якого нам невідомий, але до його кінця не дожив київський війт Яцько Балика[1]. 1613 року посада війта уже була вакантною і в боротьбу за неї вступили дві сильні партії: більшість міщан вибрала одного із синів покійного війта — Дениса Балику[2], та воєвода наполіг на затвердженні не його, а кандидата меншості — Федора Ходики. Втім, положення нового війта в магістраті було не надто надійним: більшість райців та бурмистрів належали до числа його супротивників, а міське населення ставилося до нього вороже.

Негайно ж після свого призначення Ходика підняв питання про побудову замку за міський кошт, але представники цехів та міських корпорацій відмовились від участі в цій справі; одночасно було висунута інша, цілком протилежна пропозиція, і магістрат, погодившись із ним, показав, що йде не однією дорогою з війтом. Річ у тому, що після зайняття Грековичем Софійського храму православні були позбавлені соборної церкви; бажаючи компенсувати цю втрату, магістрат вирішив відновити древню кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці, руїни якої містились на ринку (на Подолі). Ця церква була споруджена ще за київських князів, але 1482 року її спалили татари. Магістрат, цехи, багаті громадяни і «поспільство» взяли участь у зборі коштів і ревно зайнялися справою під керівництвом архітектора Себастьяна Браччі, який вже давно жив у Києві[3], «а дозорцею той работы был пан Созон Балыка, упрошоный от всего места». Будівництво розпочалося 13 травня, а 1 жовтня вже було завершене. Війт цілком усунувся від цієї загальноміської справи і не припиняв клопотатися зведенням замку, але лише після трирічних зусиль, завдяки постійному наполяганні воєводи, встиг, зрештою, розпочати його. 1616 року під його керівництвом розпочали планувати гору Уздихальницю, що панувала над замком[4], але невдовзі ця робота була припинена і Ходика змушений тимчасово відмовитися від посади війта. 1618 року Жолкевський одержав посаду канцлера і його місце на київському воєводстві посів більш м’який і толерантний Томаш Замойський, до того ж, цього ж року, завдяки політичному тактові Петра Сагайдачного, Київ підпорядкувався впливу козацького гетьмана, одночасно з цими подіями в місті були проведені нові вибори і посаду війта обійняв представник народної партії, Семен Мелешкевич[5].

Доки жив Сагайдачний і доки він міг опікати православну та народну партію в Києві, ми не знаходимо в документах згадок про Федора Ходику. Але після смерті козацького гетьмана, коли польський уряд знайшов за можливе повернутися в Києві до насильницьких заходів проти православ’я, він знову з’являється на сцені в попередній ролі помічника і ревнителя урядових старань про розширення унії. Вже в кінці 1621 року Ходика знову обіймає посаду війта і починає виконання свого уряду скаргою королю на київських міщан за те, що вони ухиляються від обов’язку «прикладатися до муниции замка», очевидно, він продовжує попередню тактику, піднімаючи давнє питання про спорудження і утримання київських укріплень коштом міста; точнісінько так само він поставився до іншого делікатного питання — про передачу уніатам київських православних церков. Зараз виконати цей намір було значно складніше, ніж під час зайняття Софійського собору Грековичем. Тепер, завдяки діяльності Сагайдачного, була відновлена церковна православна ієрархія; причому православ’я здобуло численних і щирих захисників — зміцніле козацтво. У небезпечності гострих заходів на власному досвіді впевнився сам Грекович. У 1618 році він пред’явив королівську грамоту, видану ще 1612 року про підпорядкування Михайлівського Золотоверхого монастиря уніатському митрополиту і збирався оволодіти ним силоміць, але 15 лютого на Звіринці був затриманий розквартированими там козаками і «против Выдубицкого монастыря под лед посажен воды пити»[6].

Навчений досвідом Грековича, Ходика зволікав із виконанням передачі церков уніатам, очікуючи зручніших для цього обставин; зрештою, такі, на його думку, виникли 1624 року. В кінці минулого року у Вітебську під ударами виведених ним із терпіння міщан загинув гонитель православ’я Йосафат Кунцевич: його смерть дуже роздратувала польсько-католицьку громадськість і спричинила вкрай репресивні заходи уряду проти православ’я. Бажаючи скористатися зі зручного моменту та надати уряду послугу, що відповідала б його настрою, Федір Ходика зважився покінчити справу передачі церков у Києві. У супроводі бурмистрів, райців і міщан своєї партії та священника Трьохсвятительської церкви Івана Юзефовича, який перейшов до унії, він вирушив опечатувати православні церкви. Але виявилось, що у середовищі київських міщан страх перед урядовою реакцією, яка жорстоко і грізно покарала Вітебськ, був слабшим за відданість своїй церкві і своїй народності. Ходику оточив натовп городян і розквартированих у місті козаків; серед нарікань і докорів війт та його товариші були схоплені: священнику Юзефовичу відрубали голову, а війт Федір Ходика розділив долю Грековича — його теж кинули у Дніпро «води пити[7]».

Після трагічної смерті Федора залишилося його троє синів: Йосиф, Іван та Андрій. Відомості про них у архівних джерелах скупі та розрізнені, але, принаймні частково, дають характеристику їхній діяльності: усі троє братів продовжують відігравати помітну роль у місті і продовжують напрямок батька, вони постійно знаходяться в рядах тієї нечисленної, але сильної завдяки підтримці польського уряду міської аристократичної партії, що намагалася досягти антинаціональної мети серед київського міського населення. Брати Ходики були не лише поборниками унії, як їхній батько, вони, за прикладом більшості дворян київської землі, намагаються примкнути до панівної народності, присвоюючи собі її характеристичні національні риси. Всі складені Ходиками акти, що дійшли до нас, навіть ті, які стосуються їх офіційних стосунків із магістратом, писані по-польськи, а не по-руськи, всі їхні підписи в якості райців та свідків теж польською мовою. Зібрані нами дані про їхню долю зводяться до таких нечисленних свідчень, які ми перелічимо у хронологічному порядку.

1631 року всі три брати займали посади райців у магістраті, що видно з процесу, веденого ними проти їхнього двоюрідного брата Федора Васильовича Криницького, який пограбував у них коней та вози з товарами у своєму маєтку Басані, а також із підписів на документах про купівлю, здійснених у цьому році.

1637 року Йосиф Ходика займав уже посаду київського війта, а його брат Андрій — посаду райці; ім’я Івана серед членів магістрату не згадується. Незабаром Йосиф Ходика помер, натомість війтом обраний Самуїл Мехидович, але 1644 року і цей війт помер і король Владислав IV грамотою, даною 18 травня, затвердив київським війтом Андрія Ходику. Вибираючи його з чотирьох кандидатів, затверджених магістратом, король так мотивує виявлену ним перевагу: «потвержаем Андрея Ходыку, сына славетного негды Федора Ходыки, войта киевского, добре нам и месту заслуженнаго мужа, который, против бунтов козацких крепко стоячи при достоинстве нашем господарском, горлом запечатовал, а брата родного зошлого негды Иосифа Ходыки, войта также киевского, добре уряд справуючаго». При цьому король вказує на досвідченість Андрія Ходики, яку він здобув, «заседаючи з молодых лет своих на вряде помененного места Киева». У дальшому тексті грамоти король доручає новому війтові: «бунтовникам и шкодливым замишком в месте нашом Киеве вчасно забегати, и выкротных и непослушных в войтовском присуду водле права карати». Андрій Ходика старанно виконував цю інструкцію до 1648 року, коли спалахнуло повстання Хмельницького. Не здогадавшись про наслідки і не передбачивши його розмірів, Ходика продовжував посилено переслідувати у місті осіб, що підозрювалися у співчутті козакам, та вживав суворих заходів проти міщан «зуфалих» (непокірних). Тим часом події відбувалися надзвичайно швидко і невдовзі стало очевидним, що цього разу козацький рух здобуде перемогу: київське населення усе сильніше заявляло про своє співчуття і козаки наблизились до міста. Становище війта і його партії дуже ускладнилось. Як пізніше скаржився Андрій Ходика, деякі члени магістрату вступили у змову проти війта, вирішивши не лише позбавити його уряду, а й відібрати маєток і саме життя. Довгий час війт був змушений переховуватись і, врешті, на початку 1649 року він підписав зречення з посади та письмово визнав незаконними усі свої дії впродовж чотирьохлітнього урядування містом. Місце війта посів представник народної партії — Богдан Сомкович.

1651 року, після Берестецької битви та зайняття Києва Радзівілом, Андрій Ходика з’являється ще раз і поспішає розпочати позов проти осіб, що змусили його відректися від посади; але з відступом польського війська він назавжди щезає з міста. Багатство, накопичене міщанською віткою роду Ходик, розвіялося так само швидко, як маєтки, захоплені їхніми родичами Криницькими. Ходики змушені були покинути Київ разом із тим іноземним урядом, на догоду якому вони нехтували інтересами своїх співгромадян. Подальша доля їхнього роду нам невідома, але в рядах київського міщанства після 1651 року ім’я Ходик більше не зустрічається.

 

 


[1] Як пише Н.Білоус у книзі «Київ наприкінці 15-го — у першій половині 17-го століття»: У липні 1612 року він (Яцько Балика) був відсторонений від війтівського уряду через хворобу очей і нездатність урядувати: «с прейзреня Божєго олснул и больш прєрєчоного враду войтовства києвсского отправовати не можєт» — зазначалося у привілеї його наступнику. (Прим. пер.)

[2] Яцько Балика залишив 4 синів: Олександра, Созона, Дениса і Богдана, цей останній написав дуже цікаві спогади про свою участь у московському поході 1612 року. /Як вважають сучасні дослідники, у Яцька Балики було тільки троє синів, натомість Денис чи Діонісій — друге ім’я самого Яцька. – Прим. пер./

[3] Дочка Себастьяна Браччі була одружена з Богданом Баликою.

[4] Замок знаходився на горі Киселівці, що панувала над Подолом з боку теперішнього Флорівського монастиря, а гора Уздихальниця, що лежала навпроти  Киселівки, нині знаходиться по правий бік Андріївського узвозу. В той час вона була значно вищою, а знижена частково тоді ж, частково пізніше, особливо у 50-і роки цього століття /тобто 19-го/, під час генерал-губернаторства Бібікова. Відомості про побудову Успенської церкви і про планування Уздихальниці запозичені з невиданого Київського літопису Іллі Кощаківського. От що каже літопис про це будівництво:

«Року 1616 при воєводі київському Станіславі Жолковському, старанням і коштом  панів міщан київських: пана війта на той час Федора Ходики і бурмістра Матвія Мачохи і всього поспільства міста Києва копали гору Уздихальницю, що стоїть перед замком київським, а викопали півшеста сажня узвиш, а знайшли там печерку трьох сажнів угору і вшир сажень; там знайшли горщик порожній і написано на стіні ім’я Павел, знати, що то колись був пустельник».

/Рок АХ̃SІ [1616]: при вєликом короли Августє а при пн̃у воєводє києвскомъ Жолковскомъ Станиславє стараниєм и накладом пн̃ов мєщан києвских, на тот час пн̃а воита Фєωдора Ходыки и пн̃а бурмистра Матфєя Мачохи, и всєго посполства мст̃а Києвского скопали гору Уздыхалницу, которая стоит прєд замкомъ Києвскимъ, и єщє знат, а скопано єи полшєста сажня добрых увышки. И нашли там пєчєрку сажнєи Г̃-х [3-х] угору глубоко, а вшир сажня. И нашли в нєи горщикъ ни щим, а болшєи ничого. И написанно на стєнЂ имя «Павєл», знат, жє то колис был пустелник/

[5] Наталя Білоус у книзі «Київ наприкінці 15-го — у першій половині 17-го століття» з цього приводу пише: «За версією В.Антоновича, в Києві в 1618 р. відбулися нові вибори війта, під час яких на місце Федора Ходики було обрано прокозацьки налаштованого міщанина Семена Мелешковича. І тільки після смерті Сагайдачного у 1621 р. війтівський уряд знову посів Ходика. Однак ця версія не підтверджується джерелами, а факт свідчать, що насправді війт узагалі не був усунутий з уряду, а тільки опинився перед такою загрозою. У судовому акті від 12 грудня 1618 р. Ф.Ходика все ще згадується як війт».

Варто зазначити, що В.Антонович перебільшив як байдужість Ходики до загальноміської справи побудови Успенської церкви (навпаки, згідно з листом І.Борецького, Ф.Ходики був одним із жертводавців), так і його ентузіазм у справі спорудження замку — збереглося чимало скарг на війта, в яких його звинувачують у саботажі цього спорудження. (Прим. пер.)

[6]  Також із літопису Іллі Кощаковського.

[7] Насправді страта Ф.Ходики відбуласа дещо пізніше убивства Юзефовича і не в Києві. (Прим. пер.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.