Київські повісті Михайла Старицького-3

Тяганина за Басань

Це щось таке фантасмогорійне, що з цього історичного епізоду запросто вдалося б зробити наш варіант діккенсового «Холодного дому» і «Золотого теляти» водночас, а ще залишилося б досить матеріалу для Бальзака і Дюма. Не те, щоб про «басанську справу» нічого не писали, … але не вадить все впорядкувати і нагадати. Правда, тут і серйозні історики суперечать одні одним, а то й собі самим, ну, але що вже вийде.

Отож: 16 століття було часом колонізації областей, які спустіли від татарських набігів, у тому числі південної Київщини. Одній такій території особливо не щастило: рід за родом, почавши на ній господарювати, вигасав. Між тим, земля була багатою і за спокійних мирних умов не поступалася б удільним князівствам. Хай там як, але на ній виникли і заселилися містечка Басань та Биків, а при них — ще дев’ять сіл. Однак черговий власник, залізши в борги, в 1578 р. продав цю маєтність київському городянину Андрію Кошколдовичу. Отак у нас з’являється ще один рід багатих київських міщан — Кошколдовичі, — теж посвоячений з київським патриціатом. Сам Андрій був зятем київського війта Василя Черевчея, а з його родичкою, Гальшкою Кошколдівною, одружився двоюрідний брат Ходик, Устим Фіц.

Родинні суперечки — річ звичайна для 16 століття: тесть Черевчей і зять Кошколдович судилися через векселі, що стосувалися Басанського та Биківських маєтків. В якості посередників і суддів вони вибрали групу київських райців, у тому числі й Василя Ходику.

Райці підтримали тестя проти зятя, стали вимагати від Кошколдовича документи на Басань і Биків, «і, коли документи були надані, вони не віддали їх Кошколдовичу, вимагаючи, щоб він спершу вдовольнив претензії Черевчея, а на протести Кошколдовича відповідали побоями під час самого засідання і ув’язненням його в тюрму, де протримали кілька місяців». (В.Антонович, «Київські війти Ходики»). А, коли Кошколдович, за підтримки князя Острозького, врешті визволився з ув’язнення і навіть зумів притягти своїх кривдників до відповідальності, то раптом виявилось, що Василь Ходика зумів викупити у Черевчея спірні векселі та добитися у Кошколдовича заяви, що він відступає усі свої права на Басань і Биків Василеві Ходиці, залишивши за собою лише право на пожиттєве володіння ними.

До такого несподіваного кроку Андрія Кошколдовича змусили міркування, які ми, до певної міри, можемо реконструювати. На колонізацію південнокиївських маєтків потрібні були значні зусилля, час і кошти, а йому, вочевидь, цього всього бракувало. Не менше важило те, що не було в нього синів, а єдиною спадкоємицею виявилася донька, Богдана Андріївна Кошколдівна. Думаю, читачі «Червоного диявола» вже згадали цю панну і зрозуміли, — зовсім не образа на афронт з війтівною змусила Василя Ходику добитися одруження свого брата, Федора Ходики, з Богданою Кошколдівною. Для всього клану в той час була то справа першорядної ваги.

Єдине, що виторгував Андрій Кошколдович, — це обіцянка Василя Ходики, що взамін за маєтки він передасть братові всі свої торговельні та міські справи, при цьому далі усіляко допомагаючи йому. Звичайно, Кошколдовичу йшлося не стільки про зятя, скільки про становище єдиної доньки та майбутніх внуків. Зрештою, ставши землевласником, Василь Ходика так і так мусив зректися торгівлі, оскільки шляхтичу-землевласнику не тільки не годилося, але й суворо було заборонено «ліктем міряти».

Року 1592 Кошколдович помер і «Василь Ходика пред’явив свої права на придбані маєтки. Вдова Кошколдовича, Палагея Черевчеївна, і його донька, Богдана Ходикова, визнали достовірність пред’явленого ним відступного запису. Таким чином, Василь Ходика-Криницький став найбагатшим шляхтичем-землевласником Київського воєводства». (В.Антонович, цитована стаття). Згідно з даною колись Кошколдовичу обіцянкою, Василь Ходика відступив своє місце у магістраті та всі торговельні справи брату Федору, а сам зайнявся землевпорядкуванням, часто при цьому грабуючи сусідів.

Зовсім гладко воно не йшло, 1596 р. з’явився ще один претендент на Басань — королівський секретар Захарія Я(Є)ловицький, який, користуючись безладом у королівській канцелярії, зумів виправити собі потрібні папери. Однак Ходика і Аксак, які тоді діяли спільно, зуміли позбутися Яловицького і добитися ануляції його надання

Але це все було тільки увертюрою і вступом до власне справи, яка розпочалася або останніми роками 16-го століття, або найпершими — 17-го із зустрічі Яна Аксака та певного шляхтича на ім’я — а як, власне, його звали по-справжньому? Начебто Юрієм Семеновичем Рожновським, хоча, може, Юрієм Семеновичем Половцем-Рожиновским. Нібито невелика різниця, а все ж!

Його життя вже й до зустрічі з Аксаком могло бути сюжетом авантюрного роману. Ми ще пам’ятаємо, з якої події в нашій історії почався період козацьких повстань? З повстання Криштофа Косинського. Козацьке-то козацьке, однак і сам Косинський був шляхетського походження, і серед його сторонників було чимало людей такого ж стану. Вплутався в повстання і остерський боярин Юрій Рожновський.

Повстання, як знаємо, було розгромлене, хто з повстанців не загинув, ті або втекли, або повернулися додому. Але Юрію Рожновському повертатися було нікуди: його родову маєтність Рожни на Остерщині конфіскували за участь у ребелії. Пішов безземельний боярин на службу до остерського старости, там мав доступ до канцелярії і от якось втрапили йому до рук папери вигаслого вже більш ніж півстоліття тому князівського роду Половців-Рожиновських. Самі ці князі начебто були потомками половецького хана Тугорхана, перейшли на службу до Володимира Мономаха і дістали від нього величезні володіння. Потім ці земельні права були підтверджені також київськими князями Олельковичами. Резиденцією Половців був тодішній Сквир (теперішня Сквира), але, оскільки їх маєтки розміщувалися на обидвох берегах Дніпра, центром задніпровських володінь став замок Рожинів у Остерському повіті, від назви Рожинова і походить друга частина прізвища Половців — Рожиновські. Територіально до складу цих маєтностей входив і Басанський ключ, який Василь Ходика виманив у Кошколдовичів.

Але в часи Ходики про Рожиновичів давно вже ніхто не чув: бурхливі історичні події змели цей рід. Кінець існування Половців був невеселим: спершу їх володіння збезлюділи після нашестя Менглі-Герея 1482 р., потім всі зусилля наступних власників якось загосподарювати землю зійшли нанівець, син останнього власника Половщизни потрапив у татарський ясир, де і слід його загинув, а ще один син, малолітній Семен, востаннє згадувався у документах за 1536 рік. Тридцять років потому рід остаточно був визнаний вигаслим, земля — виморочним спадком, що підлягав переходу в королівську скарбницю і розподілу між новими пожалуваними.

Погортав Юрій Семенович Рожновський всі ці документи, звернув увагу на співзвучність власного наймення та імені останнього з Половців — Семена Рожиновського, і, прихопивши вкрадені папери, пішов із ними до геніального юриста Яна Аксака.

В. Антонович, який у щасливі випадки і чудесні осяяння не вірив, вважав, що всю цю історію з самого початку спланував і облаштував сам Аксак. Джерелом натхнення міг стати його власний досвід, коли з небуття з’явився цілком законний претендент на його власну Мотовилівку — Михайло Радзимінський.

Хай там як, обидва спільники — Ян Аксак і новоявлений князь Половець-Рожиновський уклали офіційну угоду. Внеском Аксака у спільну справу був його юридичний талант і оборотні засоби, Рож(и)новський прислужився своїм іменем і документами князів-Половців, а гонораром Аксака мала стати половина половецького спадку. Заодно з перспективою величезної матеріальної вигоди від цієї авантюри, Аксак здобув ще й можливість притиснути хвіст Василю Ходиці. Вони, правда, колись були спільниками, але давно вже встигли всерйоз розсваритися. Як це сталося, невідомо. Можливо, Аксак справді позаздрив маєткам звичайного начебто київського міщанина. А, можливо, Василь Ходика, як це трапляється скоробагатькам, був у приватному спілкуванні далеко не найприємнішим чоловіком.

І справді, попри всі старання, Ходика не зумів побити козирі супротивників. Як писав Антонович у згаданій вже статті: «... Аксак одночасно вів позов і проти остерського старости Ратомського, і проти Василя Ходики, вимагаючи повернення своєму клієнтову спадку князів Половців-Рожиновських; для підтримки позову він пред’являв грамоти князів Володимира Ольгердовича, Олелька Володимировича, заповіт князя Яцька Михайловича Половця і документи, які свідчили, що його клієнт справді є Юрієм Семеновичем Рожиновським», себто сином останнього з Половців, Семена. Воістину, ідея самозванства витала в повітрі! Нагадаємо при тому, що й найголовніший самозванець початку 17-го віку, царевич Дмитрій чи лже-Дмитрій, відвідав Київ і був тут тепло прийнятий. Він навіть встиг виписати привілеї київським купцям на безперешкодну торгівлю в його царстві.

Але дуету Аксак-Рожиновський пощастило більше, ніж московському претенденту. Користуючись тим, що адміністрація, в тому числі й остерський староста, були по вуха зайняті авантюрою з царевичем, Аксак виграв справу у всіх судових інстанціях. У Ходики були зв’язані руки: тільки-но він починав піддавати сумніву законність паперів Рожиновського, як супротивники негайно вимагали ревізії його власних документів і шляхетських прав. А, оскільки тут і справді справа була дуже нечистою, довелося Ходиці влаштувати пожежу, під час якої, начебто, згоріли його шляхетські папери, і надалі показувати копії. А ще довелося йти на поклін до князя Костянтина Острозького — з якихось власних міркувань той підтримав Ходику проти Аксака.

Вступати в сварку з могутнім княжим родом Аксаку не хотілося, тому хитрий сутяга придумав ще один геніальний юридичний хід. 1604 року він, як пише Н.Яковенко («Аксаки, прануки Тамерлана»): «не чекаючи фіналу справи, добився листа від короля, за яким придеснянські маєтки до остаточного вирішення справи умовно передавалися Юрію (Рожиновському), а той, у свою чергу, на другий же день «продав» їх Аксакові». З рештою маєтності Аксак порадив Рожиновському вчинити так: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, слід би продати права на ці землі якійсь впливовій особі, що не боялась би Ходики. Кому ж краще, як не сину князя Костянтина, Янушу Острозькому! Таким чином, одним махом вбивалися два зайці: Рожновський діставав грошову винагороду, що влаштовувала його далеко більше, ніж землі, в які ще треба би вкладати власні кошти, а заодно нейтралізувався найпотужніший покровитель Ходики, князь Острозький. Не буде ж він судитися з власним сином заради якогось татарського приходня!

Ех, якби то були кращі роки Костянтина Костянтиновича! Тікав би Ходика з Басані і не знати, чи втримався б у Києві. Але князь вже був у літах похилих, переймався більше релігійними суперечками, отож князь Януш лише зайняв Басань, а на скаргу Ходики відповів зустрічним позовом. Хоча Аксак вже не мав власного інтересу в справі, але охоче допомагав князю Янушу юридичними консультаціями. За порадою Аксака, противники Ходики вдарили по його найслабшому місцю: сумнівному шляхетству (підробка шляхетських документів каралася конфіскацією всього майна). Як пише Н.Білоус (не раз уже цитована книга «Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування»): «15 квітня 1609 року «київському скарбному» возним генералом був вручений позов до Коронного Трибуналу в Любліні по звинуваченню «о неслушноє уживанє титулу и прерокгатив шляхетских ку затлуменю вольностей народу шляхетского». Якщо ж би навіть, всупереч усьому, Ходика не сам змайстрував шляхетські папери, то давно втратив право на шляхетство, оскільки займався лихварством. Ходика ж запевняв, що давно облишив не тільки лихварство, а й всяку торгівлю взагалі, а відповідні справи передав брату Федору.

Правда, то вже була фінальна частина процесу. Що там казати, лиха личина не пропаде, Ходика знову викрутився. 1607 року він запропонував князю Янушу мирову. За Антоновичем: «Ходика продав князю Янушу свої права на Басанський та Биківський маєтки, одержав як завдаток 3000 золотих, а решту суми мав одержати при остаточному здійсненні акту на володіння; тим часом, аж до здійснення цього акту, князь Острозький повернув йому маєтки для приведення в порядок рухомого майна».

Князь Януш вчинив нерозсудливо: Ходика й не думав повертати маєтки. Тягнучи і зволікаючи, він дочекався смерті батька Януша, могутнього Костянтина Острозького у 1608 р., а там, скориставшись тим, що Януш був зайнятий то поділом батьківської спадщини, то політичними й державними справами — він був сенатором і краківським каштеляном, — зовсім відмовився повертати переяславські маєтки. Навіть і завдатку не віддав! Єдине, чим зумів ще його дістати князь Острозький — це черговим оспорюванням ходиківського шляхетства. Знову цитуючи Н.Білоус: «17 серпня 1613 р. возний генерал П.Бухаловський вручив йому позов до Коронного Трибуналу в Любліні за звинуваченням краківського каштеляна Януша Острозького:

«писаный тот мандат по нєго самого от инстигатора єго мл. и Рєчи Посполитоє ... о то, иж он, будучи простоє конъдиции чловєкомъ, ку отсужєню єго того титулу шляхєтского и всказано на нємъ винъ в правє посполитомъ описаных, за то о томъ всєм ширєй тот мандат короля єго мл. в собє обмовляєт, за которым и рок завитый обомъ сторонам на сєймє валном въ Варшавє албо там, гдє на тот час напєрвей по датє того мандату отправовати будєт, перед єго кр.мл. становитисє зложил и назначыл».

І так настав, нарешті, епілог басанської справи а, заодно, кінець життя Василя Ходики. Всіх своїх численних дочок він добре повіддавав заміж і наділив багатим приданим. Завдяки згаданій книжці Н.Білоус можна уточнити всі ці шлюби. Отож: «Людмилу — за Якова Кірдея Лемеша; Тетяну — за Івана Путяту; Настасію вперше — за Івана Левоновича, вдруге — за Василя Шаулу; втретє — за Семена Нападовського; Федору (це Федора-донька, а то була в нього і сестра Федора, яку він прилаштував за Данила Жовніра) — за Філона Богушевича-Глібовського; Олену — за Івана Драбовича-Оздиловського; Богдану вперше — за Семена Онисковича, вдруге — за Кирика Солтана». Натомість земельна власність дісталася єдиному синові, Федору Криницькому, людині буйної і нахабної вдачі.

Року 1616 глава роду Ходик помер, але це далеко не кінець пригод Ходик, Аксаків, Балик і деяких інших родин, їм ще судилося вписати яскраві епізоди навіть у «шкільну» історію.

 

Про закохану пару

Цілком можливо, що майнові порахунки вже втомили когось із можливих читачів, — хотілося б і про романтику! Скажімо, головні герої «Червоного диявола» — це пара закоханих, як же було з ними? Чи автори повісті повністю вигадали цю частину сюжету, чи щось там відповідало правді? Інакше кажучи: чи мали прототипів учасники любовного багатокутника? Адже, окрім Галі та Мартина, була ще фальшива приятелька Галі, Богдана, і невдалий претендент на руку війтівни, Федір Ходика, який врешті мусив вдовольнитися одруженням із Богданою.

От з цією «нещирою парою» розібратися найлегше. Звичайно ж, ми одразу впізнаємо і Федора Ходику, і Богдану Кошколдівну. Більше того, виявляється, що розказане про них відповідає документальним відомостям. Щоправда, мода на портретування красунь з міщанських родин ще не дісталася Києва і ми не знаємо, була ця Богдана білявкою, темноволосою чи рудою, худенькою чи пишнотілою, зате нам відомо, що вона справді була внучкою війта, Василя Черевчея, внучатою племінницею іншого війта, Федора Черевчея, донькою Андрія Кошколдовича та спадкоємицею басанських маєтків. Можемо навіть уточнити, що Богданина мати, та сама «поважна Духна Кошколдовичева, дочка покійного війта», насправді звалася чи то Полонією, чи то Пелагеєю Василівною Черевчеївною, і що, овдовівши, вона ще двічі входила заміж: «вдруге — за Олександра Остроуха, втретє — за Станіслава Вигуру, київського городничого» (Н.Білоус, цитована книга).

Натомість Федір Ходика, про якого вже чимало мовилося і ще піде мова, пережив свою першу дружину і вдруге одружився «зі шляхтянкою Марушою Шишчанкою» (Н. Білоус).

Ну гаразд, а як же головні герої? Себто, війтова донька, Галя Балика (по-тодішньому — Баличанка) і Мартин Славута, відважний юнак, майстер цеху золотарів?

Донька у Яцька Балики справді була — єдина донька після кількох, начебто трьох синів. Щоправда, звалася вона не Галиною, а, згідно із тодішньою модою, Федорою, скорочено Федею (для сучасного читача може видатися дивним, що Федя і Вася у Києві XVI століття — жіночі імена). Федора — ім’я доволі поширене, так звалася, наприклад, одна зі сестер Василя та Федора Ходиків.

Складніше піде у нас справа з Мартином Славутою. Ім’я для нього вибране вдало, мало того, що в тогочасному Києві чимало знайшлося б Мартинів та Мартиновичів (Ян Мартинович Аксак, щоб далеко не ходити), то воно ще й має певний інтернаціональний присмак і добре звучало б хоч у Кракові, хоч у Нюренберзі. Зате прізвище Славута звучить як театральний або літературний псевдонім. Славутою називали Дніпро, а от людей з таким прізвищем у тодішньому Києві не було. Не міг же наш Мартин існувати сам собою, без предків, родичів або потомків.

Можливо, нам допоможе інша повість, себто «Первые коршуны», загалом схожа на «Червоного диявола», але час дії там перенесений років на 20 уперед і головний герой зветься інакше. Не Мартином Славутою, а Семеном Мелешкевичем. (Заодно пояснена причина ворожнечі між головним героєм та кланом Ходик. Не про саму лише війтівну йшлося: один із Ходик був опікуном героя і скористався з його відсутності, щоб відібрати в підопічного батьківську спадщину).

Оце вже інша річ. Мелешковичі — реальний київський рід, який неабияк відзначився у київській історії. Певний Семен Мелешк(е)ович був київським війтом у середині XVI століття (нашому героєві він міг доводитися дідом), пізніше ще один Семен Мелешкович згадуватиметься у зв’язку з історією війтування Федора Ходики, наступника Яцька Балики. Супротивна Ходиці партія висунула Мелешковича як кандидата на посаду війта, однак, схоже, цього разу не зуміла зігнати Ходику з посади. Легко, однак, здогадатися, що надто приязних стосунків між двома претендентами існувати не могло, а раптом причиною їхнього суперництва була також давня ворожнеча через прекрасну війтівну? (У «Первых коршунах» сам Федір Ходика на руку Галі не претендує, хоча й міг би, бо вже овдовів, натомість сватає її за свого «придуркуватого сина Панька»)

Версія, що не кажи, заманлива, однак не все в ній тримається купи. От, скажімо, таке: чого б то один із Ходик став опікуном Семена Мелешковича, розпоряджаючись його майном на час відсутності підопічного, що виїхав на науку до чужих країн? Про якісь родинні зв’язки між ними ми нічого не знаємо, а таке мусило бути, інакше ніхто б Ходик до опіки не підпустив, якими б ті часи не були беззаконними.

Та й, схоже, той Семен Мелешкович, який був суперником Федора Ходики, нічим особливим не вирізнявся. Це не той герой, який колись ганяв вулицями древнього міста на чорному коні, лякаючи зацних городян своїм червоним плащем — аж вони повірили у пришестя до них червоного диявола. Навіть якщо врахувати, що пройшло багато років...

То, може, спробуємо інакше. За кого насправді вийшла Федора Баличанка? Чи це нам відомо?

Відомо.

За Федора Митковича, інакше Митьковича.

Ті, кому його ім’я видалося знайомим, не помилилися. Атож, це саме той брат Посі Митковичівни, дружини Василя Ходики, що малою дитиною осиротів, втрапив під опіку Ходики, як єдиного родича чоловічої статі, а потім довго судився з ним за свою частку батьківської спадщини.

Отепер все стає на своє місце, — стає зрозумілим і те, чому один із Ходик (щоправда, Василь, а не Федір) розпоряджався майном головного героя, і причини, м’яко кажучи, не надто родинних стосунків між ними[1].

Абсолютно все, що ми знаємо про Федора Митковича, підтверджує гіпотезу: саме цей чоловік є головним прообразом і Мартина Славути з «Червоного диявола», і Семена Мелешкевича з «Первых коршунов». Нахил до авантюризму він зберіг упродовж всього життя. Скажімо, приймав у своєму домі головного тогочасного авантюриста, Дмитрія Самозванця. Той, як записано у «Київському літописі»

«Пришол до Києва ωктєбря З̃ дн̃я, был в Києвє д†нд̃ли, стоял у Митковича бурмистра, пошол на Вышшєгород и шол до Путивля».

Перед тим ще й пообіцяв київським міщанам виняткові торговельні права у своєму царстві, однак, з відомих причин, вони не встигли ними скористатися.

Прожив, однак, Федір Миткович недовго, бо 1618 року встиг уже й закінчитися тривалий процес за його спадщину. Якщо врахувати, що повноліття він досяг 1582 року, то народився десь 1564-го, прожив, мабуть, років із п’ятдесят. Його вдова, себто літературна Галя, реальна Федора, вдруге вийшла заміж за шляхтича Олександра Олекшича. Достеменно знаємо, що від шлюбу з першим чоловіком вона мала двох доньок.

Оскільки шлюбні союзи наступного покоління родини Балик були доволі цікавими і неординарними, то присвятимо їм окремий розділ.

 

Про італійського архітектора та черкаську чарівницю

Як сказано у не раз вже цитованій книзі Н.Білоус: «Онуку війта Яцька Балики, дочку бурмистра Федора Митковича Богдану пошлюбив Олександр Хованський, іншу — Люцію — князь Семен Лико».

Варто б уточнити, що Олександр Хованський повністю звався Олександром Дмитровичем Гроза Хованським, був він сином Дмитрія Денисовича Грози Хованського, а цей рід вже у попередньому поколінні посвоячився з Баликами і дружиною Дмитрія Денисовича була якась невідома з імені Баличанка. Можливо, саме вона і влаштувала шлюб Олександра і Богдани (не можемо впевнено твердити, чи була Олександровою матір’ю, чи мачухою). Хованські, як зрозуміло з прізвища, — князі, з походження Рюриковичі, емігранти з Московської держави.

Подібним є походження Ликів Оболенських, предків чоловіка іншої Митковичівни, князя Семена Лика. Це, звісно, не такі магнати, як Острозькі чи Вишневецькі, князь Семен Лико був «служебним князем» цих останніх і обіймав посади лубенського урядника князів Вишневецьких, овруцького підстарости і черкаського підстарости. Шлюб із Люцією (Луцею) Митковичівною був для нього третім.

Наталя Яковенко у книзі «Українська шляхта» пише про нього таке:

«Князь Семен Іванович Лико за «рицарські заслуги» 1614 року дістав у пожиттєве володіння села Йолче, Березки і Біловичі в Любецькому старостві (власних спадкових земель не мав зовсім). До смерти (1621) перебував на службі у князів Вишневецьких як овруцький, лубенський, потім черкаський підстароста. Попри своє більш ніж скромне становище, князь Семен 1620 року гордовито коментує вручений йому королівський судовий позов. написаний по-польськи: «То страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго мл., же-м русин, а позви мені по-полску шлеть». Далі у нехитрих звичаях свого часу князь Семен наказав утопити возного, який наважився принести йому такий «невідповідний» до поняття самоповаги позов (бідоласі. щоправда, вдалося врятуватися). Смерть князя Семена супроводжував несумірний з його скромною особою пишний панегіричний вірш, а тіло небіжчика перевезли з Черкас до Києва і поховали в Києво-Печерському монастирі, що було за честь і для впливовішої шляхти».

Цей панегіричний вірш ми можемо знайти в не раз уже згадуваному «Київському літописові», а заодно довідатися про певні шокуючі обставини передчасної і трагічної загибелі хороброго князя.

«В том жε року АХ̃КА [1621] в рыцεрских справах досвεтчεныи εго мл. княз Сεмεн Михаилович Лыко на подстароствε чεркаскомъ, которыи нε был прεконаныи боεм, алε прεз чаровницу там жε в Чεркасεх c тым сε свεтом пожεкнал». Тут же приведено і той довгий панегіричний вірш, — ось уривок з нього:

Бо то εст дорогии ωбычаи рицεра жаловать

И смεртъ εго своεю смεртию ωткуповать.

Так чинили иныε валεчници,

купуючи Гεктора зацного троянчици:

золото взаεм ваги поступили,

тεло ωноε мужнε вεликим коштом чтили.

В кождом то давном рыцεрском народε

мужа до бою золотого даровали свободε

и εго рыцεрскиε поступки ωфεровали,

бг̃у нεсмεртεлному за нεго дяковали.

Такого вожа [зыскало] росиискоε плεмε,

дорогии карбункулю нεωшацованои цεнε.

Зацна кров мεжного кн̃зя Лыка кости,

рыцεр нεωшацованыи жалости.

Княз Сεмεн Лыко вож дεлныи,

цнот, умεεтности и ск[ром]ности полныи.

Кгды за εго приводом замок московскии Бεлгород добывали,

кгды прεз штурмъ добыл мεста и замку,

гдε воиско добило скарбу нεмало.

Потом збурил Рылскъ и Путивεл

с подивεнεмъ всих, яко ωныи княз был таким рыцεрεм.

 

(Автор цієї частини літопису мав до князя Семена особливу симпатію, запевняючи, що сам при його боку бувши, став свідком його лицарських справ)

Не переймаючись наразі долею Білгороду і Путивля, задумаємося, що воно за чарівниця така і чого завзялася на князя Семена? Валерій Шевчук присвятив князеві Семенові Лику одну з частин збірника «Фрагменти із сувою мойр» («Фрагмент третій, «Милий кохання тягар»), припустивши, що причиною трагедії стало любовне розчарування і зрада. Хтозна, черкаська чарівниця зовсім не конче мусила бути молодою красунею, яка бодай ненадовго полонила героїчного князя. У ранньомодерному світі чародійством більше поралися жінки літні і не такі вже й красуні (швидше навпаки, у польській мові чарівниця й досі розпатлана бабега, спроможна радше залякати, аніж зачарувати). Хай там як, але тодішні чарівниці, видно, чимало уміли, — не лише морочити голову наївним закоханим дівчатам, як це трапилося з героїнею «Червоного диявола». А все-таки і та доволі страховинна циганка теж дещо зробила, хоча й запевняла свою клієнтку, що доля назавжди розвела її з коханим, та ще й відібрала в неї золоті прикраси. Адже по дорозі від циганки Галя зустрілася з Мартином, всі їхні непорозуміння миттю розвіялися (і як це вони порозумілися, нічого одне одному не пояснивши?) і, врешті, все закінчилося цілком щасливо. Можливо, маніпуляції з вигнанням недобрих духів таки допомогли?

Повернувшись до «Київського літопису»: в іншому його місці йдеться про відбудову Успенської церкви в Києві (цій відбудові чимало уваги присвячує також В.Антонович у статті «Київські війти Ходики»). «Дозорцею» тієї роботи був пан Созон Балика (син Яцька, брат Галі-Федори), а виконавцем робіт — італійський архітектор Себастьян Браччі:

«А поправлял тую цр̃ков маистръ зє Влох Савостиян Брану, почал мсц̃а мая ГІ̃ [13] дн̃я на Возносєниє Гсд̃нє».

В іншому списку «Літопису»:

«А поправлялъ тую церковъ майстръ зе Влохъ, Савостиянъ Брачъ».

Взагалі Созон Балика та Себастьян Браччі так часто згадувалися разом у документах та пам’ятних записках, що аж виникла версія, наче Созон доводився архітектору зятем. Ця версія навіть втрапила у Вікіпедію.

«До речі, саме Созон Балика здійснював нагляд за відбудовою цієї церкви і, мабуть, не випадково: він доводився зятем архітектору Себастіану Брачі, який займався цією відбудовою». (Вікіпедія, стаття Балики).

Ще інше припущення викладене у вступній статті до «Київського літопису» (В. І. Ульяновський, H. М. Яковенко, Київський літопис першої чверті XVII ст. [Український історичний журнал 1989, №2. — С.107-120; 1989, №5. — С.103-114.]

«Себастіан Браччі був тестем Богдана Балики, сина Созона Балики».

Але насправді зятем Себастіана Браччі був інший Богдан Балика, син Яцька Балики і Созонів брат, той самий, що залишив записки про свою участь у Московській війні. Вже на початку цих записок він так описує своє прощання з ріднею:

«Тогожъ дня, на день святого мученика Поліевкта, былемъ я, Богданъ Балыка, у дому ихъ милостей: пана Александра и пана Созона Балыкъ, войтовичовъ кіевскихъ, братіи моей, а потомъ былемъ въ дому пана Савостіяна, бурмистра кіевского, тестя своего». (Записки кіевскаго мђщанина Божка Балыки о московской осадђ 1612 года. Изъ лЂтописнаго сборника Ильи Кощаковскаго, виділення моє.)

Хай там як, але це чи не перший відомий нам приклад шлюбного союзу київського урядовця за межами усталеного кола — з чужоземкою і донькою не купця, а митця.

Захопившись, однак, шлюбними перипетіями Балик, ми забули про Ходик. А в них теж чимало всякого відбулося.

 

Загибель Федора Ходики

У другому десятилітті 17-го століття в Києві відбулася зміна влади. Заслужений і всіма поважаний Яцько Балика через хворобу мусив залишити війтівську посаду. Сталося це у липні 1612 року, а на війтівській посаді його заступив Федір Ходика. Він, схоже, вибився на перший план і серед родичів, оскільки Василь, змучений тяганиною за Басань і регулярними пізнішими позовами, волів не висовуватися та зайнятися сімейними справами. А, може, теж хворів. Його син, Федір Криницький, мав типові замашки плейбоя, чинив скандал за скандалом, сварився навіть із приятелями та двоюрідними братами.

А от Федір — брат Василя і його сини — Йосиф, Іван та Андрій усіма силами намагалися якось загладити погану славу роду. Чого ж кращого, як показати свою ревність у релігійних справах! От тільки в Києві десятих-двадцятих років 17-го століття то була справа аж надто ковзка. Догоджаючи одній релігії, неодмінно зачепиш іншу...

Ну що ж, не буду особливо затягувати. Почалося все з прийняття 1592 року Берестейської унії, яка дуже загострила вже існуюче релігійне протистояння. Року 1620 році православні богослови на чолі з Борецьким перебралися зі Львова до Києва. Ще раніше вони знайшли могутніх протекторів в особі козацтва і гетьмана Сагайдачного. Обидві сторони релігійного конфлікту були вкрай роздратованими. Хоча православні завжди підкреслювали своє незавидне становище і численні кривди, гинули чомусь їхні противники — Кунцевич у Вітебську і Грекович у Києві.

Зрештою, у 1624-25 роках відбулися трагічні події. За Антоновичем і Грушевським, справа виглядала так. Київське міщанство, точніше, патриціат, були незадоволені прокозацькою політикою Йова Борецького і підтримали, наперекір тому, унійного митрополита Рутського. Тут ще й додалася справа з Воскресенською церквою в Києві, настоятелем якої мав стати Іван Юзефович, що перейшов з православ’я в унію. Федір Ходика як війт і прихожанин церкви мав її опечатати для передачі новому настоятелю. Цього вистачило, щоб його самого окричали таємним уніатом. У схожому становищі опинилася також частина лояльного до влади київського патриціату, наприклад, Созон Балика, але, схоже, Федорові нагадали всі давні гріхи Ходик. Начебто викликане листом Іова Борецького (начебто, бо пізніше він того листа заперечував), до Києва увійшло козацьке військо.

За джерельною реконструкцією Н.Білоус, далі все відбувалося так: козаки ув’язнили війта Федора Ходику і бурмистра Созона Балику та ще деяких міських урядників, а після Водохреща відімкнули запечатану церкву і випустили війта на поруку. Сутичка мала шанси закінчитися більш-менш мирно, єдиною жертвою був страчений зопалу в перші дні Юзефович. Але, схоже, саме тепер вороги Ходик скористалися ситуацією і вирішили позбутися його за всяку ціну. Знову пішли чутки про його уніатство. Чи була то правда? Хтозна. В усякому разі, православні ієрархи, налякавшись бурі, яку самі й спричиняли, всіляко це заперечували. «Щоб запобігти розправі над міськими урядниками, архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський 6 березня (1625 р.) в листі до запорожців спростовував інформацію щодо переходу в унію цих урядників і вимагав негайного їх звільнення. Крім того, архімандрит повідомляв про те, що Ф.Ходика на той час уже залишив війтівський уряд і збирався прийняти чернецтво у Межигірському монастирі. Й.Борецький, зі свого боку, 7 березня 1625 р. разом із духовенством київської митрополії звернувся до козацьких посланців та всього Війська Запорозького з проханням не допустити пролиття крові невинних православних братів, зазначивши, що він не писав до них жодних листів зі скаргами на війта та інших урядників магістрату і не причетний до звинувачень їх у намірах перейти в унію, а також згадав про те, що війт, «яко благочестивий син східної церкви, великим коштом за допомогою панів бурмистрів якоби знову збудовал» муровану церкву Успіння Богородиці Пирогощі». (Н.Білоус, цитована книга.)

Але вже було запізно, хоча, може, листи допомогли врятувати інших затриманих урядників, крім Ходики і міського писаря Михайла Панчерка. Прихопивши їх обох, козаки вирушили на Запоріжжя, а по дорозі, поблизу Трипілля, стратили Ходику.

Залишилося начебто другорядне питання про характер загибелі колишнього війта. Бо в літературі про це пишеться по-різному: хто вважає, що Ходику втопили, хто — що стяли голову. В обох випадках це може бути впливом реляцій з інших трагічних випадків: утопили (чи, як образно тоді висловилися, «посадили під лід води пити») Грековича, а голову відрубали Юзефовичу. Якщо можна послатися на лист київських райців до воєводи Т.Замойського, написаний по гарячих слідах, 1 червня 1625 року, то там сказано таке:

«... wyprowadziwszy go z miasta do Trypola w szesciu milach sciąc kazali y scięto go niewinnie».

Себто, радше відрубали голову, ніж утопили, хоча, звісно, автори того листа могли висловлюватися узагальнено, та й навряд чи були свідками страти.

 

Що було далі

Життя міста не припиняють ні пожежа, ні епідемія, що вже казати про трагічну загибель міського очільника? Покійного Федора Ходику на посту київського війта замінив Артем Конашкович, наступним був уже нам знайомий Созон Балика, тоді ще дехто, а з 1633 року — син Федора, Йосиф Ходика. Війтував він досить довго, аж до своєї смерті  1641 року. Тоді ще був Самійло Мефедович, а за ним — Андрій Ходика, брат Йосифа. Як виявилося, останній київський війт доби Речі Посполитої.

А виглядало так, що все потроху заспокоюється. особливих релігійних суперечок у місті вже не було, київський митрополит Петро Могила вмів знаходити спільну мову і з урядом, і з паствою. Короля Сиґізмунда, «фанатичного католика», змінив його син, віротерпимий Владислав. Навіть протистояння чільних київських родин пригасало: Андрій Ходика одружився з Баличанкою, можливо, донькою одного із братів-войтовичів.

Однак у 1648 році, зі спалахом Хмельниччини, історія знову розвела давніх супротивників по різні боки барикад. Більшість киян одразу ж перейшла на бік козаків. У верхівці міста цей процент був нижчим, а все ж істотним. Як запевняє Н.Білоус, «аналіз списків «Реєстру Війська Запорізького» 1649 року свідчить про покозачення ледве не половини всіх родин, що належали до тогочасної правлячої міської еліти. У «Реєстрі» зафіксовані імена й прізвища нащадків радців та їхніх родичів…» — а на першому місці Павло і Герасим Балики.

Натомість Андрій Ходика рішуче виступив на боці проурядової, «пропольської» партії, на початку повстання пацифікуючи двори та господарства неблагонадійних киян, заодно не жалуючи своїх сусідів, себто супротивників, хоч би вони були переконаними лоялістами, змушеними через це покинути Київ. Певні шляхтичі Михайло і Габріель Тиші-Биківські скаржилися на війта Ходику, який «скористався їхньою відсутністю та загальним безладом у Києві й ущент спустошив їхній двір» (Н.Білоус): поруйнував і позносив будівлі, а навіть звелів вирубати сад.

«Тим часом події відбувалися надзвичайно швидко і невдовзі стало очевидним, що цього разу козацький рух здобуде перемогу: київське населення усе сильніше заявляло про своє співчуття і козаки наблизились до міста. Становище війта і його партії дуже ускладнилось. Як пізніше скаржився Андрій Ходика, деякі члени магістрату вступили у змову проти війта, вирішивши не лише позбавити його уряду, а й відібрати маєток і саме життя. Довгий час війт був змушений переховуватись і, врешті, на початку 1649 року він підписав зречення з посади та письмово визнав незаконними усі свої дії впродовж чотирьохлітнього урядування містом». (В.Антонович).

Що ж, схоже, що за чверть століття кияни значно уцивілізувалися і навчилися усувати війтів, не вдаючись до драстичних методів!

У липні 1651 року, після поразки козаків під Берестечком, до Києва увійшли війська Януша Радзивілла. Чи то намагаючись врятувати місто від спустошення, чи то у тривозі за власне життя, «…війт з писарем клали князеві під ноги корогви і ключі городові віддали, і зложили наново присягу». (М.С.Грушевський, «Історія України-Руси», т.9). Але цей сервілізм Києва не врятував: спершу раздивілівські війська розграбували місто, потім спалахнула така страшна пожежа, що, як писав один із її свідків, очевидцям «привиджувалося пекло, або Содома й Гомора».

Коли литовські війська у вересні того ж 1651 року покинули Київ, пішов із ними також Андрій Ходика. Розумів, мабуть, що всі мости зірвані і повороту назад не буде. Невідомо, з яким почуттям прощався він із містом, де народився і прожив усе життя, де жило кілька поколінь його роду. Невідома також його дальша доля, але більше Ходики в Києві не з’являлися.

Натомість Балики ще на початку XVIII століття в Києві були. «В одному з виписів із київських міських книг за 16 липня 1708 року зазначається, що «вдова, преждє бывшая житєлка Пєчєрска, а тепер в Києвє мешкаюча» Катерина Баличанка продала свою нерухомість поблизу Воскресенської церкви» (Н.Білоус). Можливо, ця Катерина, вдова Якова, була останньою з роду Балик, які жили в Києві.

Майже до середини XVIII століття дотягнули Аксаки — останній представник роду по чоловічій лінії помер 1749 року. Себто, йдеться про покатоличених, «ополячених» Аксаків — Ян Мартинович начебто перемінив віросповідування на смертному ложі, його сини вчинили це ще раніше. Були й інші Аксаки — про російських Аксакових, що мали з нашими Аксаками спільного предка і спільний герб, вже йшлося. І це ще не все: у тому ж «Реєстрі Війська Запорізького» за 1649 рік значаться аж двоє Аксаків. За припущенням Н.Яковенко («Аксаки, правнуки Тамерлана»), це могли бути потомки тих племінників  Мартина Аксака, у яких він колись відібрав батьківську спадщину.

А найцікавішу кар’єру зробили Половці-Рожиновські. Певний Семен Юрійович, вже не Половець-Рожиновський, а просто Половець, син басанського самозванця, рішуче перейшов на козацький бік (як згадати, що вже його батечко був учасником повстання Косинського, то й не дивно) і дослужився до посади білоцерківського полковника. Щоправда, обіймав цю посаду недовго, як запевняли недоброзичливці, відсторонили його через службову непридатність. Більше пощастило Половцям у шлюбних зв’язках. Одна із дочок Семена Юрійовича, Ганна, вийшла за Петра Дорошенка, майбутнього гетьмана. Щоправда, прожила недовго, померла вже через рік після шлюбу, залишивши сиротою донечку на ім’я Любов. Пізніше ця Любов вийшла за Юхима Лизогуба. Їх сином був наказний гетьман Яків Юхимович Лизогуб, гіпотетичний автор «Лизогубівського літопису». Інший син Юхима Лизогуба та Любові Дорошенко, Семен, побрався з дочкою гетьмана Скоропадського, Іриною, їхній син, Семен Семенович Лизогуб, — з Анною Василівною Танською, а донька цієї пари, Тетяна Семенівна Лизогуб, праправнучка гетьмана Дорошенка, внучка гетьмана Скоропадського, вийшла заміж за Опанаса Дем’яновича Гоголь-Яновського і доводилася бабусею Миколі Васильовичу Гоголь-Яновському. От. У маєтку цієї поважної пані начебто гостював Тарас Шевченко.

Повернувшись до Семена Юрійовича Половця, полковника білоцерківського: була в нього ще одна донька, теж охрещена Ганною. (В ті часи не бачили нічого дивного в тому, що рідні сестри звалися однаково, у гетьмана Полуботка теж були дві доньки Ганни, цікаво, що подібної іменної традиції, принаймні щодо дочок, дотримувалися давні римляни). Ця Ганна-молодша вперше вийшла заміж за Самійла Фридрикевича, польського шляхтича, що перейшов на бік козаків, вдруге — за Івана Семеновича Мазепу, тоді ще не гетьмана, а не дуже значного, хоч дуже амбітного честолюбця. Шлюб з Ганною, старшою від свого другого чоловіка удовою з двома дітьми, не з романтичних причин укладався, а мав допомогти тодішньому чигиринському підчашію увійти до кола козацької старшини. Дітей у цьому шлюбі не було і взагалі нічим особливим Ганна Мазепина не відзначилася, переважно займалася домашніми справами і господарством. А все ж завдяки їй геніальний письменник Гоголь виявився посвояченим із бунтівним гетьманом.

Шлюбний фарт не покинув Половців і в XIX столітті: один із них одружився з дівчиною неясного, але дуже високого походження: вона начебто була дитям імператорського дому, незаконнонародженою донькою когось із великих князів. Немовлям її підкинули в дім найбагатшого петербурзького банкіра, вона стала його вихованкою і спадкоємицею.

Але це вже геть інша історія, цю, натомість, пора завершувати — вона й так уже затягнулася понад усіляку міру.

 

На прощання

Здавалося б, не так складно писати історичні романи. Не треба вигадувати фабулу дай Боже описати усе, що трапилося насправді. Та й з характерами проблем не буде.

Так просто воно, звісно, не є, історичним письменникам чимало доводиться напрацюватися, вибираючи з історичного океану саме те, що йому придасться, розповідаючи цікаво та ще й не без моралі. А от від таких, як ваша покірна служниця, справді тільки й вимагається, що правдивість, уважність і нелінивість.

Все-таки певного кодексу дотримуюся і я, зокрема, намагаюся описати людей минулих епох з точки зору саме їхнього часу, усіляко уникаючи поділу історичних персоналій на добрих і злих та виставляння їм оцінок за поведінку. Дуже при цьому сподіваючись, що і така історія теж комусь видасться цікавою. Когось змусить замислитися. Ще когось — сягнути до поважних історичних праць.

А ще хтось, разом зі мною, порівнюючи події рубежу XVI-XVII століть з найновішою історією, вирішить: хоч пройшло кілька століть, хоч Київ став великим містом, а киян тепер мільйони, та все ж характер міста зостався таким самим.

 

 


[1] Правда, залишається спірним питання часу. Шлюб Федора Ходики і Богдани Кошколдівни відбувся десь у 80-х роках XVI століття, а, виходячи з того, що Федір Миткович 1582 року вже був повнолітнім, — то, мабуть, теж одружився з Федорою Баличанкою  у вісімдесятих. Себто, Яцько Балика ще не був війтом.

Але таке зближення різночасових подій — цілком звичайна річ для художнього твору.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.