Хрещатий яр-37

 

XXVII.

— Оце все, що я знаю про кінець Васанти, половецької княжни Чагрович, — скінчила Мар’яна. — А тепер…

Вона встала й стілець загрозливо гримнув по підлозі.

— А тепер я хочу знати: котрий з вас двох її загубив?

Встав і Павло Бадьора. Пройшов до вікна і сперся об підвіконня, так і не скидаючи свого наопашки пальта.

Роман Чагир скидав і знову одягав, скидав і знову одягав білу шкіряну рукавичку. Сонце надвечір’я, ледве торкнувшись рудої Павлової щетини на щоці, переломлювалося в шкельцях пенсне та на срібних відзнаках німецької уніформи. Пенсне Романові явно заважало, він його скинув.

Комусь із них двох треба відповісти на руба поставлене питання. Офіцер і бродяга чекають.

Блискучий офіцер остаточно зірвав білу рукавичку, вона відлетіла геть аж у темний куток. Він теж устав, долоня лягла на стіл, хруснуло щойно покладене там пенсне.

— Це я маю запитати у цього комсомольця з Розкішної. Нащо ти збільшовизував мені сестру? Ти був певний, що мене вбили червоні собаки? Але я прийшов…

Питання це ще страшніше, ніж попереднє, Павло мусить відповідати. Як це так, що його учениця політграмоти загинула в підвалах гестапо за більшовицьку ідею, а він, той, що вклав їй у душу цю ідею, той, що з червоними собаками ловив в ім’я цієї ідеї Романа, — ходить по світі, стоїть тут віч-на-віч? Мертві встають із гробу, щоб помститися.

Павло скрипнув зубами.

— І ти — мене питаєш?

— Я питаю.

— І ти смієш мене питати, у цій німецькій шкурі, Юдо? Іди, помагай вішати, ловити твоїх родичів, палити села. Іди, наводь німців на Україну!

— Я служу Україні, не смієш! — зблід Роман, аж губи побіліли.

Павло регочеться злісно, довго.

— Хто, ти? У берлінській кав’ярні? А п’ятнадцять років заслання! П’ятнадцять років покути за юнацьку віру це не мрії про вигадану за німецькі гроші, уявну Україну. П’ятнадцять років поправляє нас сувора страшна каторга і вчить. А ти тільки по п’ятах німецької армії прийшов і уявив себе героєм, революціонером!

— Мовчи, большевицька собако! Подивись на руки, он кров українська на них…

— Ха-ха! А хто ж розстрілює на Донбасі українських робітників? Прийшли годувати нас запліснявілими консервами з фашистсько-шовіністичного падла?

— Мовчи, зраднику!

— Хто зрадник?

Відстань між ворогами зменшувалася, вони зближалися, притягувані один до одного магнетом страшної зненависти.

— Ви обоє страшні! — прикрикнула на них Мар’яна. — Я вас зовсім-зовсім не про те питаю. Я питаю про людську душу, хто душу її вбив? А ви знову із своєю дурнуватою політикою. Киньте ножі!

Ножі були в очах. Від Мар’яниного окрику офіцер і бродяга розійшлися. Бродяга знову оперся ліктем об підвіконня, офіцер знову сів. Темрява запливала в кімнату, всі троє навіть забули, що треба хоч каганця засвітити.

Гудіння за вікном щоразу збільшувалося. Поки кидалися ножами фашист і більшовик, — вони нічого не чули. В цю хвилину, як Мар’яна кінчала —

—… чому цю селянську дівчину такий відчай проймав? Чому три рази накладала вона на себе руки?.. — кімнату залило моторошне фантастичне світло.

І ніхто з них трьох, збомбардованих щойно, не помічав того нічного сонця, хоч воно в усі закутки зазирало, відкрило в кутку білу рукавичку… в усі закутки навіть душі людської. Ніхто не помічав пекла в небі й на землі. Мар’яна, що так довго себе питала про Васантину загадку, не могла ні бачити, ні чути нічого, крім своїх „чому”. Вона в цім пекельнім світлі ракет бачила пом’яту, розбиту Васантину постать, виведену з підвалу, безумні очі в синяках, розкуйовджене чорне волосся…Трагічна мучениця. З юних літ трагічна.

— Вона назвала мене раз зрадницею. За що ж вона, за яку батьківщину, прийняла муки? За ілюзію? Коли ж вона увірувала в неї, як ми разом росли, разом шукали майбутньої України? І я, що так добре її знаю, у вас питаю. І ви повинні мені відповісти. Хтось із вас винен.

Вороги мовчали.

— Ви засліплені, — почекавши даремно відповіді, сказала знову Мар’яна. — От може зараз упаде сюди бомба, і доля, сам Господь, покаже, хто винен. Чи ви не хочете, щоб я говорила далі? Чи може утікаймо, ховаймося?

— Ні, ти мусиш усе, що маєш, сказати, — заступив їй дорогу Роман. Він не помічав уже, що й Мар’яні говорить „ти”.

— То гаразд! — блиснула вона очима в його бік. — Пам’ятайте, ви просили мене говорити. Чого ти ховаєш своє обличчя, Павле? Сідай, ось твоє місце,

Павло покірно сів за столом третій.

— Васанта мучениця. Мучениця, насамперед, своєї надвередженої психіки. І хоч я була близька, дуже близька, я думала, що вона — я, я — вона, але причини цього душевного каліцтва так і не знаю.

Брязнули жалібно шибки, посипалася з стін штукатурка.

— Може ми зійдемо вже вниз? — знову перебила себе Мар'яна,

— Ні, говори! — рішучо притиснув Павло.

Але говорити в грюкоті важко, треба кричати. І Мар’яна кричала:

— Що це за туга… не туга, а відчай душі проймав її раз-у-раз? Вона, така швидкосприйнятлива, така гостра розумом, — гинула від зневіри в себе. Тоді вона відходила від життя. І…

Тут Мар’яна задумалася. Павза, насичена вибухами й туркотами цієї диявольської ночі, ставала нестерпна.

— Говори! — наказав похмуро Роман.

— І я не знаю… Невже тільки з юнацької невіри в свої інтелектуальні здібності? А може… — Мар’яна вагається, однак перемогла себе. — Одверто, так одверто! Треба вже це сказати вам, — її першим коханцям, — що їх у неї не бракувало ніколи. Кращих, поганших, розумних і дурних, лисих, товстих, юнаків і стариганів… І якби вона хотіла заміж… Боже мій! В дев'ятнадцять років вона труїлася, а як же тоді закоханий був у неїїї наречений!

— Хто?

— Це неважно. Вона з ним не одружилася.

— Говори!

Ракета згасла. Стало тихо, чути тільки тривожні голоси внизу на вулиці.

— Я часто думаю, — все тихше й тихше Мар’яна, — Ця профанація нам даного божеського квітування плоті не проходить безслідно для душі. Легковажність, неперебірливість, любовний спорт йдуть у парі з розтлінням душі. Вона мені сказала раз, що вона влаштовується, — це про кохання була в нас мова.

Щораз тихше й тихше говорить Мар’яна.

— Може вона найперша бачила те розтління і це її ясновидіння оберталося невірою в себе? Я часто думаю: чому, нащо є прагнення до чогось вищого, коли нема здійснення? Чи не це її трагедія? А те, вище, могло тільки з наших національних пуп’янків, — хочете, назвіть їх традицією, — розвинутися. І воно убите. Ви мене чуєте?.. Ті намагання відібрати собі життя… сексуальна нестійкість… А розум те реєструє й засуджує, і всі від матерів, від глибини віків закони те засуджують. І каже сама душа до себе: „Нічого з мене не буде!” А як не буде, то треба виходити з життя. Тоді — знову цей небезпечний любовний спорт і знову незаповнення, бо вища духово була за тих, якими вона менджувала…

Мар'яна крикнула:

— Хто її надвередив? Хто зламав це ніжне стебло?

Стало тихо, моторошно тихо. Із тиші випливають…

… розкошанські сади, перелази, левади, криві тінисті вулички. Пісня з ярів:

 

Ой, дівчино, повна рожо,

Чи сватати можна?

Козаченьку, барвіночку,

Хоч у неділечку…

 

Прогімназія, вечірка, вальс, веранда, летючий білий метелик, струнка легенька чотирнадцятилітня Васанта. Безупинна посмішка від вуха до вуха, літня ніч, дурман жасміну… І любила вона цю пісню.

 

Ой, не можна, козаченьку,

До осени ждати,

Трапляються добрі люди,

Віддасть мене мати…

А як не дасть мене мати,

Віддасть мене батько,

Буде тобі, козаченьку,

Та й за мною жалко…

 

Одна й та ж візія, мелодія цієї розкошанської розложистої пісні, стоять в уяві їм обом…

— І він наважився зламати юний цвіт, а потім ще й насміятися з дівчини в парубоцькій компанії? — сказав ні до кого, сам до себе, Павло.

— Таку горду? — вжахнулася Мар'яна.

— А вона з помсти показала мій портрет твоїм насланим червоним гицлям?— гостро і саме до Павла звернувся Роман.

Мар’яна скипіла:

— Це неправда! Вона до кінця днів своїх зберегла тонку шляхетність і непам’ять зла. Була покалічена, суперечлива, з середини її ламало, все висміяти хотіла. Все неґувала. Типова нігілістка, а нігілісти не стверджують, тільки заперечують усе. Така була вона останніми роками. Мала багато неприємного, — але ніколи не була підла!

— А чого вона показала мене на фотографії? А нікого ж не було в хаті, тільки вона, а вони ж зірвали й питали її, котрий я, а вона показала. Фото забрали, й ловили мене, й зловили…Чого? — гірко, так наче була це сама Васанта, питав Мар’яну Роман. — Я ж її для цього шукав: спитати, як вона могла? Хто навчив її? Він?

— Вона була дуже правдива. То не з підлоти. Вона все життя мала цю рану. Пам’ятаю, раз я жартувала, про вас обох згадувала, а вона розгнівалася, мало не розридалася. «Ця Мар’яна любить побабратися пальцями в чужій душі…» — так сказала.

І хоч уже більше ні до кого не має питань Мар’яна, — виправдується Роман.

— І я проти неї підлоти не вчинив Я ж мріяв… хотів побратися… я ж думав… ми в парі все життя пройдемо. Так вона повіялася ось із цим, розкошанським комсомольцем. Спиною до мене!

Павло бравурно скинув з одного рамена своє пальто й презирливо скосив очі на Романа.

— Яке убозство в білих рукавичках! Був парубком, — і закордони не навчили… „Повіялася”! До такої тонкої, ніжної дівчини, — таке слово!

Павло не захотів більш навіть говорити з Романом, до Мар’яни звернувся.

— Хіба він знає, що то — запашна юнацька дружба? Так, я вчив її комсомольських істин, бо й сам у них вірив. Але дівоча честь?..

От тепер знайшов він і для Романа слово:

— Ото ж тому зневірилась вона в твоїй честі, навік відвернулася вона від твоїх ідей. І тепер, аж тепер, зрозумів я, чому була вона така легкодуха…

— Ах, не кажіть цього слова! — перелякалася, зблідла Мар'яна. — Може ж вона серед нас є, тут зараз? Це ж слово призвело її раз напитися голівок від сірників, розмочених у склянці води. Невинна фраза нашого вчителя: «Де то наша легкодуха Чагир?» Боже, як зажурила її ця фраза! Як вона занепала в безодні відчаю! Який лункий резонанс у душі! Більший, ніж тоді, коли вона вже сама себе назвала страшним одним словом…

Може душа Васанти тут між ними? Вже сіріє, вже блиски від пожеж бліднуть, а недоговореного до кінця ще так багато! Вони, здається, не помітили, що перетривали бомбардування. Чи то важливо, коли троє втратили таку душу?

— Чому ви називаєте її сестрою? Я всю її родину знала. Там братів не було.

— Але наш рід великий. Був куток самих Чагирів. Тепер уже нікого не знайшов, Я — двоюрідний брат.

Запала мовчанка.

Вже не треба Мар'яні ні суддею, ні прокурором бути. Остання ланка, яку шукала, ось. Більше загадок у Васанті нема. Це ж і є те, незнане досі. Роман таки брат, а старі люди кажуть, що братові з сестрою кохатися гріх, з того добра не вийде. Ті парубоцькі грашки братові, ось що надвередило юну душу сестри. Духова спадщина морального кодексу, традиція, десь у глибині тисячоліть створена, дужча за нігілізм. Вона незримо ніколи не перестає діяти, береже наше осереддя, — або ж людина гине. Васанта боронилася, щоб не зламатися, як могла, але й нігілізм не допоміг. Шукала мучеництва. Вона його шукала!

Перед Мар’яною сидить один убивця Васанти.

— А ти? — обернулася зненацька до Павла. — А ти? Звів юнацьку душу на манівці заперечень і глуму, вона порвала з духовим світом нашої… як хочете, називайте національною романтикою… і сама загинула, ще раніш. Розрив із національним чуттям — духова безплодність. Вона повірила тобі, вона заблудилася й не чула, як ми її гукали. Тепер ти обернув меч проти юнацьких мрій. Вона чесніша. Хоч комусь, хоч чомусь хотіла бути вірною до скону.

Павло вже не може тримати на плечах пальта, воно сповзає. Неправда!

— Юнацьким мріям я не зрадив. Ніколи їм не зраджую. Я обернув меча проти спаплюження їх, проти реакції…

— Ні, неправда! Бо навчаючи її комсомольських істин, собі лишав вихід, шпару, сам утік з їх мурованих стін. Її ж так навчив, що замкнув на все життя в цих „істинах”. Вона ж одному тобі повірила, ти ж — найперший її вчитель, юної палкої, вразливої душі. Чому ж…

Мар’яна не договорила. Перед нею сидить і другий убійник Васантиної душі.

 

XXVIII.

Кінорежисер сприймає, власне, фотогенічність цього грандіозного видовища.

Здається йому, що він сам висить у тих ракетах, на небі, а не на бальконі четвертого поверху, — над Подолом, над горішнім Києвом. Вдень навіть не побачиш так рельєфно кожного листочка на дереві, кожного відтінку цих листків, кожну складку на подільських зелених і червономідяних дахах, як тепер. Контрактовий дім з разючо білими колонами, закрут площі, кольори й орнаменти будинків, посталих у красі новонародження… Над цим усім — темносиня оксамитна смуга неба, перехід у ясніші тони синяви…

Чи пощастить йому коли в житті створити картину з такими багатими кадрами? Якщо відірватися ногою від рідного ґрунту, — навряд. Напевно — ні. Це ж тільки у великій державі з необмеженими ресурсами, без кордонів на кожному кроці, можливий розмах культурних починань і здійснень.

В режисерові прокинувся майстер, він вбирав очима, здіймав на плівку своєї пам’яти, як не міг кіноапаратом. Про якийсь страх не могло бути й мови. Тільки як тиск повітря від недалекого вибуху вкинув Віктора в кімнату, стало йому від такого освітлення інтер’єру моторошно. Вікна також із брязкотом та рамами влетіли в середину мешкання і ненароком побачив режисер на рукаві своєму кров.

Часу Вікторові нема. Якщо вже десь близько тут впало, то більше не впаде. Часу нема, він чимось обмотує руку й біжить на горище. На дах. Чує, як знизу, з подвір’я кличуть його хатні, і не чує.

Аж там обійняв зором усі можливі далини і прикипів оком до мосту на Дніпрі. Там серіями-зграями падають бомби, все перевертається, все кипить. Мости задирають до неба ребра, а літаки новими й новими хвилями прибувають та все більше й більше розцвічують Київ жар-квітками.

І що там не говорять Роман із Авеніром, як не мріє Аркадій про розцвіт національної України, а таки в малій державі нема тих можливостей, що в колосі — Совєтському Союзі. Он у Львові все мікроскопічне, на філантропії, на приватній власності оперте. Такі й наслідки. А ці донцовські вихованці, що мав щастя побачити на початку, — не було в них державного розмаху. Замість всенароднього, б'ючкого культурного життя, підпертого державним бюджетом, гасло: „Все на самоокупності, це вам не в совєтах”. За параваном „самоокупності” культурних осередків — безшабашна спекуляція різних жучків, і нажива, і конкуренція…

Режисер двома способами — зоровим і розсудливим — обіймає оком хвилину. Надходить година зважитися на рішучий крок і може не сьогодні — узавтра вирушати в світи. І що ж, розпрощатися з мистецтвом, з фахом? Як переможуть німці, — вони нас усіх у концентраках винищать. Як переможуть більшовики…

Мороз пройшов по шкурі режисерові. Це вже друге анонімне, друковане на машинці, попередження дістає він. Перше, коли вбито було композитора Ревуцького. „Таке чекає всіх зрадників соціалістичної батьківщини”. Тоді Віктор негайно ж відійшов, не показувався ніде, здав справи в відділі мистецтв — і здається вчасно. Заарештували німці керівників відділів, головним чином, місцевих діячів, в минулому членів партії, і як кажуть, розстріляли. Так, наприклад, першим пішов Михайло Івашко. Земля за ним запалася.

Цими днями дістав Віктор таку, на тій самій машинці писану, цидулку: „Сидіти на місці. Волос із вашої голови не впаде. Утічете — на дні моря знайдемо».

Ракети згасли. Збаламутивши гураганом бомб і моторових свистовітрів тиху ніч, літаки відлетіли. Залишили розгубленість, переляк і відчай, розвернуті будинки, засипані у підвалах сотні людей і людські нутрощі на гіллях дерев.

Колись Мар'яна йому казала: „Ми обережно граємося з істиною і коханням. Такий і ви”. Так, це він. Мусить розв’язати сьогодні, зараз, руба. Ї де він чи ні? Він ще ніколи не поставив усієї карти, як зробили вже інші, як зробив Аркадій. Ніколи він ще не захопився чимось до кінця, до самовіддання, як виходить це в Авеніра.

Авенір умовляє, переконує, що їхати неминуче треба. Неповна людина, як вона знає тільки усміхнене обличчя життя, а ніколи не бачила скривленої його гримаси. Неповний майстер. Нема мистецтва, де думка замкнена.

Так, так і так! Але…

Але де і коли поставить він картину щойнопережиту? З чим вернувся ось цей Роман через двадцять років, з яким багажем за душею? Коли „у вагоні директорія, під вагоном територія”, то й того не зробиш, що зробиш "на нашій, не своїй землі”. Адже цей Роман на очах змінився, бо доторкнувся ногою рідного грунту, силу з нього вбрав, дійсність його думками водить, а не виплоди емігрантської фантазії. Та й то… раз-у-раз на ножі береться з колишнім бойовим другом, Аркадієм.

Може єдиний з нас усіх найближче підходить до сплаву всіх ідеологій, витворених в різних окупаціях, — цей Авенір. У всіх інших якось так — найпередовіша думка перетворюється в зачерствілий штамп і його вже годі змінити. А Авенірова жива, чуйна думка й крізь штампи бачить здорове та здібне до росту. І не обдурить його найсвятіша наліпка, коли під нею червоточина… І, сам вихованець заходу, не фетишизує зовнішньої форми, не боїться «невипрасуваних» людей без краватки, не лякає його епітет „збольшевизовані”… Тільки з ним можна говорити про уряд плянети Землі — бо кордони держав мистцеві заваджають і не дають розмаху, — та й не боятися перекручень твоєї думки… І він же здібен, визнавши себе українським дон Кіхотом, вигукнути: «Хай так! Волію бути дон Кіхотом і за це вмирати!»

Зі сходу — розкладаюча сила, асимілююча. З заходу — всезнищуюча. Чи є снага опертися цим обом? Чи є рація? Скільки раз чув і Віктор, — нема жадної, бо це дві страшні потуги. Але втрату народньої душі, як вона йде в горнило чужої культури, — чи можна знести це? І миритися? Українське тільки до того часу, поки воно фольлор, вишивка (навіть німці його не бояться й дозволяють), а що складніше, те вже набирає рис чужоземних приходьків. Адже ж і вино, як його розбавляти, то хай як настояне, перестає бути тим, що воно було. В СССР дозволено тільки український примітив, як якусь екзотику у всесоюзній культурі. Але всякий складніший прояв чисто українського характеру, розглядається, як націоналізм.

Захід обходиться без цих димових заслон. Ніякої культури. Сійте, оріть, носіть молоко на пункти, копайте городи. Хапайтесь за «гемізе», бо й це можемо видерти. А узавтра — всіх у Бабин Яр.

Серед цих двох хижаків, справді, лишається, хіба, роля дон Кіхота, і Авенір її воліє, А от Віктор… не може зважитися.

Віктор із мукою згадує слова однієї незначної ніби особи, звичайної собі бібліотекарки. Тепер ці слова пророчі. „Ми за два роки вернемось!” За два роки. Вони заплянували віддати Україну рівно на два роки на поталу німцям, а тепер вернуться. І не вони злочинці, а Віктор буде ворогом народу, німецьким запроданцем, буржуазним націоналістом, фашистом, — що був завідувачем відділу культури і мистецтв два тижні в міській управі. Як же може він зостатися?

Ця свинська війна вся пішла коштом України. Україну зруйнували до тла. На Україні провадив Сталін свої скитські методи: палити, нищити, оголювати місцевість. Україна прийняла перший удар, а армії утікли, Україна стане потім винна в „зраді”! Тепер українці — „фашисти”! Чи мав право Сталін саме терени України віддати на поталу, чи не зобов’язаний був їх боронити? А то наче на глум, на легку забаву кинув її, а потім ще й усю вину перекладе на неї.

Ця розв’язка надходить. І ніхто не знає, що думає собі цей дивак із перев’язаною рукою на даху, споглядаючи далекі й близькі заграви та вдивляючись у перші спалахи ще захованого за обріями сонця.

 

 

 

XXIX.

Уже полудень, а Оксана Артемівна ще й досі маєстатично сидить у кріслі, мов жива. Її не розірвало на шматки, не ушкодило жадною дряпиною, але вона мертва. Забило повітрям, коли відпала стіна. Так і сидить, на диво всім, спокійна, задумана, урочиста.

— Яка чудова смерть! — не витерпіла Мар'яна. — Здається, що вона й є та щаслива, яких нема, може, серед нас, живих. Одні бояться смерти. Інші самі її шукають. Гляньте на Оксану Артемівну, — скільки даремних переживань має людина.

— Було зовсім не так! — зідхнула Марія Павлівна. — Я, як почалося, силою тягла її надвір, а вона сміялася. „О, чуєш? Вже мої хлопці за мною на моторах прилетіли! Хаїм Гітлер!” І не могла я її зрушити з місця, переконати. Покинула її на волю Божу, а сама пересиділа бомбардування в „щілині". Кругом свистіло, шиби десь близько бряжчали, повітря вкидало нас у яму назад, як ми висовувались. А ще нема гірше, як хтось ойкає… Тоді здається, що оця бомба, оцей свист — зараз на тебе…

Що ж тепер робити? Треба якось поховати Оксану Артемівну.

— Може я побіжу в Будинок Учених?

— В який? ~ здивувалася Марія Павлівна.

— Що, розбитий?

— А ви того не знаєте? Вже німці ліквідували.

Та й як? Учора й видавництво, й журнал, і „День культури”, а сьогодні… Заболіло німцям, що українські вчені і в таких умовах працюють?

— Ну, добре, а там же бібліотека, якісь фонди, майно… Це куди?

— Бібліотеку передано вже в інститут краєзнавства, це є таке кладовище бібліотек з різних ексвузів. Ну, а решта… до якогось комітету взаємодопомоги.

От! Що не налагодиться трохи, — німці негайно ліквідують. Вже валяться, а й тепер бояться української самоорганізації.

— Що ж ми самі зробимо, баби?

Марія Павлівна вирішує:

— Будемо чекати на загальний похорон. Адже ж після минулого бомбардування був загальноміський похід на кладовище.

Але це довго. Ще з тиждень вигрібатимуть з-під руїн, а тут, може не сьогодні — узавтра, вже треба… Вже в багатьох установах дано наказ бути готовими до евакуації. В деяких вже й машини напоготові стоять…

— Та хіба ви не бачите вночі блисків? Це ж уже десь близько…

— Е! — не вірить Марія Павлівна. — Нічого ще страшного. Ще все сидить, базари ломляться від продуктів, фольксдойчі ще сидять.

— Але кажуть, що Харків от-от здадуть…

— Е, так то Харків. Ще міська управа працює. Я ще думаю ось перебратися.

Та й Мар’яні ж треба. Бомба впала на брук і каміння з бруку порозбивало вікна, залетіло в кімнату і геть чисто все потрощило. Стіна розкололася від струсу…

— І ви збомбардовані?

— Ну, а що ж? Перший раз як бомбили, то наче не було так, як цим разом. Он, кажуть, Слобідка Микільська чисто вся розбита. На Дарниці вісімсот жертв, усе побито. Коло мадярського шпиталю на Маріїно-Благовіщенській усі будинки побиті, витягають задушених і побитих з підвалів. А цікаво в однім домі на Жилянській. Бомба пройшла два поверхи, запалила, а сама впала у ванну з водою і згасла. На Чоколовці сім’я тікала, вибігла на двір і всіх повітрям вбило. Лежать на подвір’ї, двері й вікна навстежень, усе ціле. На базарі повно м'яса: в Святошині й Борщагівці побило багато корів. Аеродром згорів і склад боєприпасів десь там же. До Поста-Волинського колії порвані. Біля Боярки в селі гуляла молодь перед виїздом до Німеччини. Бомба впала — сорок побитих. Будинок спеціялістів, отой шостиповерховий, на Брест-Литовському шосе, що недаво німці зайняли, — пробитий до бомбосховища. Всі, що там сиділи, згинули. Кажуть, не тільки Київ, усі міста збомбардовані. А що ж… Моя хата чим краща?

— Я таке чула, що більшовики запропонували німцям до п’ятнадцятого Київ здати. Як не здадуть, то більшовики будуть руйнувати.

А це що, не руйнування?

Сидять вони втрьох із мертвою й оглядають неозорне поле румовищ. А в цю мить так виразно, так радісно-мирно закувала зозуля. Наче на глум.

 

XXX.

На київському вокзалі така ж величезна кількість німецького війська, як і два роки тому при вступові німців у Київ. Тільки одна невеличка різниця: тоді вступали блискучі, виголені, веселі, рум’яні, з фотоапаратом кожний, на моторах, сяючі красою, чисті… а тепер — чорні, брудні, поранені на землі просто лежать, злі, не хочуть одне одного бачити. Нема змоги їх усіх відправити, так валяються на вокзалі.

Таким самим безперервним потоком, як і два роки тому, пливуть автомашини, танки, гармати — тільки вже на захід. Всіма дорогами й от уже два тижні. Ї дуть і незчисленні валки, обози, тягнуть за возами корови, в возах свині, кури, збіжжя… ну, та все, що тільки можна було захопити на Лівобережжі. Там і так при відступі всі села палять, то не варто лишати трофеїв. Все це захаращує всі центральні й бічні дороги, відстає, пристає. Між німцями й людністю йде натуральний обмін. Німці потребують шнапсу, а збувають за це муку, цукор, сало.

— Ми пропали! — звідусіль чуєш. — Нам тепер кінець буде.

А другі вже спокійні.

— Ми — спасєни! Русскіє — наші родниє братья!

У білий день видно навколо Києва чорні стовпи димів, горить Лівобережжя, похоронні свічки ставлять німці віковічній мрії про східній простір, а Гнат знову будує українську культуру. В Комітеті Допомоги Вченим, що дозволили знов німці, замість Будинку Вчених, розробляє широкі пляни роботи, вертаються розмови про видавництво, призначено на весь тиждень цікаві, неповторні доповіді.

Що ж, Гнат будує. Цілий день приходять люди — про нові перспективи дізнатися, а при нагоді — як то буде з виїздом? Чи думає що Гнат? Он уже всі установи готові — може до них можна приєднатися? Якось же Вукопспілка, якось же Цукроцентраля, он театр якось…

Який саме театр? Їх є аж два. Один київський, а другий харківський. Один під київською управою, а другий під німецькою пропагандою. І, звичайно, сваряться, одні одних називають зрадниками. То який саме театр?

Ну, може міська управа за нас потурбується? Як вона ще існує…

Робимо, що можемо. Вже виготовлено списки, будьте готові, скажемо, куди з’явитися. Ще ніяких розпоряджень нема про евакуацію, будьте спокійні, разом поїдемо.

Найбільше хвилюються Щука і Щучка. Вся їхня далекосяжна політика разом із одою до Гітлера промахнулася, з високих претенсій на ролю президента Академії Наук, з'їхала на ролю розподілювача гарбузів, яких німцям не шкода давати в пайку видатним культурним силам Києва. Ці мусять перші виїхати, хоч вони найбільше ж певні в німецькій силі.

Та подивіться, що робиться в місті! Вже все вантажиться, коло кожного кращого будинку стоять машини, вимітаються фірмачі, райхсдойчі. Ви тільки гляньте, що вони забирають, яке барахло! Не тільки меблі, а навіть поламані табуретки, навіть кошики на папір-відкидьки, навіть діряві умивальники…

А сьогодні ж відкриття Володимирського собору!

І, взагалі, німці Києва не здадуть. Тут буде другий Сталінград. Інша річ, що виїхати треба, бо й так не сьогодні — завтра виселять усіх чисто.

По всьому видко, що не здадуть. Особливо, як рознеслася чутка, що вже Лубні здані, що Ромодан у червоних. Базар відразу переставив свій цінник на тисячі. Узавтра вже нічого не буде, ніхто грошей не схоче. Т’адже ж певно, дими на Лівобережжі щоразу ближче й ближче підходять до Києва, а військові з’єднання котяться через Київ, як розпечена лява. Зловісно стало.

Київ тремтить. Уночі блиски, гуркіт гармат, вже смерком стріляють тих, хто по вулиці йде. Кожен, як може, вдень і вночі готується до ще одного судного дня.

І хто мудріше робить? Той, хто збирається в дорогу, чи той, хто не рухається з місця?

Київ тремтить.

 

XXXI.

І все ж таки Максим прийшов попрощатися з чорноокою Женею.

В подвір'ї кипить. Кілька родин „німецької народности” вантажаться на машини, на возики. Дано наказ їм — за три дні виїхати. Тільки хитрощі людські безмежні. Чоловік їде, а жінка його виряджає і чує Максим наївно-цинічне:

— Що буде, те буде! Шкода квартири. Та я й не фольксдойч. У мене ще комсомольський квиток зберігся.

Це говориться голосно, щоб усе подвір’я чуло. Вже в права й силу знову входить партквиток.

Кипить робота і в Мирона. Усі гуртом, уже не ховаючись від сусідів, а з совєтським патріотизмом копають льох. Залізна скриня таки мусить бути всаджена туди. Фронт має бути по Дніпро. Може всіх виженуть, може все згорить, а що сховають у залізній скрині, те буде ціле.

— Прийшов попрощатися! — привітався Максим. — О, я бачу, ви думаєте ще сто років жити!

— І ви їдете?

Мирон радить все ж не їхати нікуди.

— Подумайте ще. Краще буде вам, як зостанетеся.

Максим всміхається. Та він же й не їде нікуди, крім на село. Куди їхати? По що? Але й у Києві страшно зоставатися.

— Не їдьте тільки поїздом, — навчає Мирон. — Дуже бомбардують поїзди. Партизани прив’язують канати до ніг волам і до рейок. Як іде поїзд, то воли розганяють у два боки і вагони перевертаються

— Тут будуть ще з собаками виганяти людей, — також лякає Максим. — В Києві буде такий бій, що навряд, чи хто живий зостанеться.

— Ну, що новенького? — з нудьговитою інтонацією питає Мирон, міняючи тему. Він ще хоче новенького.

— Наче нічого такого, — в тон йому Максим, — Евакуація Харкова, це ви вже давно знаєте, Ромодан…

— Ну, то що? Це собі Харків евакуюється. До нас ще далеко…

— Але ж фронт уже під Київ підсувається…

— Все може бути…

— Ага, от ще чув, що Молотова й Сталіна вже нема.

Мирон робить міну, ніби він надзвичайно здивований. Максим йому розказує, власне, те, що почув десять хвилин тому від Жені, поки Мирон працював у поті чола в льоху. Докладно: в більшовиків дві течії, у німців теж — надзвичайне засідання райхстаґу і мали скинути Гітлера, путч… Та Гітлер не захотів, убив когось там на засіданні… Женя розказувала те, що батько її говорив.

Мирон все це слухає, з новин дивується й підтакує:

— Може бути… Треба вже щось подумати…

Головне ж, вразила Максима та недоумкувата щирість, з якою Мирон слухав ці „новини".

І справді. Тепер уже знов одне одному не вірить, не знаєш, хто свій, а хто чужий. Свобода слова утікає, вступає в права совєтська конституція.

Максим прощається, подає на всяк випадок свою сільську адресу.

 

XXXII.

Здається, уже всі.

Вже гаснуть зорі, розвидняється. Те, що було нічною пітьмою, щораз більше видається деревами, вулицею, будинками, подвір’ям, вантажною автомашиною. В світанковій ілюзорності шли з будинку виносять клунки, паки, валізки і все це подають у машину. Одна тільки Марія Павлівна прибула з маленьким вузликом, вибралася у світи вона зовсім впорожні.

— Скільки нас є? — озирнувся Загнибіда навколо і почав лічити. — Ще маємо заїхати за… Сідайте, панове, нема часу, до схід сонця мусимо бути вже за містом.

Марія Павлівна шукає очима й не знаходить Мар’яни. Невже вона зостається? Багато таких, що вдають виїзд із думкою залишитися. А може вона їде поїздом? Чекайте, он щось таке тюпає…

Задихаючись під важким наплечником, біжить, справді, Мар’яна. Боже! Ще дві хвилини — і вже б не застала.

— Де ви були? — Та ще звечора під театром Заньковецької, дощ пішов, сила людей, німці нікого сховатися не впустили, хоч би від дощу… Спасибі, якісь люди пустили наніч… Чи візьмете? Чи буде місце? — Ну, сідайте, сідайте!

А це хто?

Хоч яка непритомна від бігу Мар'яна, хоч які зрадливі ілюзорні імли, але впізнала вона… Роман Чагир також з ними? Він стоїть біля шофера й дає якісь папери. Роман і Бадьора в одній машині?

Павло Бадьора із своєю рудою, небритою щетиною і в пальті бравурно наопашки уже в машині. Поруч нього якийсь елеґант закордонного вигляду, у темносиньому вбранні і з маленькою валізочкою. Це, мабуть, якийсь знайомий Аркадія Відомого. Цей знехтував фаворами та почестями советськими, вигукнув у перші дні війни „Україна живе”, — а тепер теж тут. І родина. Якісь незнайомі. І ці допотопні Щука із Щучкою? Ну, й ковчег!

Машина вже фурчить. Ні, Роман Чагир не сідає. Він прощається з усіма, Гнат Загнибіда дякує йому за якусь допомогу, Бадьора теж тисне руку Романові й каже: „Зустрінемося в Карпатах”. Котрий же це з них змінився?

Шофер виїхав пустельними вулицями на Шевченківський бульвар, на Галицький базар і там влився в потік інших машин. Гнав машину так, наче втікав із цього приреченого Києва.

— Що ви робите? — нагримав на нього Гнат Загнибіда. — Ми ж маємо ще заїхати за режисером.

З Галицького базару, захаращеного машинами в один бік, важче виплутатися, але переляканий шофер, що вчора приїхав з далекої Волині і з незвички втрапив у вир київської моторошної атмосфери, мусить це зробити.

Що таке? Біля дому, де живе Віктор, жадного руху. Що то означає? Гнат Загнибіда зіскакує, вганяється вихорем у мешкання. Режисер обіцяв, по-можливості, сам звечора прибути. А тепер за ним ще заїжджай!

Віктор лежить у ліжку, весь забинтований. Нещастя! Ішов учора, задумався, — і збила німецька машина. Зламана нога. Режисер не може навіть жадним членом поворухнути. От таке нещастя! Що тепер буде? Більшовики прийдуть — розстріляють. Повісять на першому ліхтарі.

Режисер жалібно дивиться на Гната, нога, вставлена в лубок, безсило простягнута на ліжку, поруч клопочеться-плаче дружина. Все це наче навмисне складається. — Яке право мали ви попасти під машину? — Лікарі кажуть, що…

Загнибіда не має часу на щось конкретніше, як співчуття, Не брати ж, справді, хорого на машину, місця просто нема. Він похапцем прощається, радить, із ким зв’язатися, якщо хорому буде хоч трошки краще, зможе хоч сісти, а фронт ще не наблизиться, — і біжить.

— Не їде! Зламав ногу! — чують ті, що в машині.

— Чи ж справді? — не повірив хтось, здається таки, Мар’яна, Чи це не обережна гра Вікторова? На цей раз із істинами.

— Ну, та я сам бачив!

— Я мушу зайти! — заніс ногу, щоб вискочити, темносиній елеґант.

— Нікуди ви, Авеніре, не підете! — нагримав Загнибіда. — Ми й так уже згаяли годину. А ще маємо заїхати…

Вже не почули за ким. З Житомирської звернули на Софіївську. Час уже, справді, не ранній. На вулицях товчуться люди і так дивляться на їхню машину, як Мар’яна два роки тому на інші.

На Софіївській знову Загнибіда вискочив, а потім почали виносити багажі. Страшно дивитися, де ж це воно в їх машині має поміститися? А як вийшов Максим, то вже й очам своїм Мар’яна не повірила. Максим, — Хома-невіруючий, малорос і хахол, — Максим виїжджає! І він з ними?

— А що ж, чекати, поки прийдуть по твою душу «старші брати»? Один мій знайомий був заарештований тільки за те, що зав'язував шнурка на черевику. Ішов раз, шнурок розв’язався, чоловік зайшов у якесь парадне, зав’язав і пішов. Через рік його заарештовують, на слідстві обвинувачують у шпіонажі на користь Польщі. — Де? Коли? Що? — А от, — тоді й тоді він був у польському консульстві. — І показують фото, як він виходить із дверей. — Та він навіть не знав, що то за будинок, він навіть забув за той свій шнурок на черевику. І от не стало чоловіка. Так і я: два роки зав'язував шнурка, треба їхати. Ні, нема дурних зоставатися.

Поки вмістили Максимову крамницю, поки на ній повмощувалися, — вже й десята година. Але тепер, принаймні, всі. Якби й хотів хто, то нема куди взяти. Семен Кучерявий зустрівся, але він, знову ж, не той дурний.

— Нема дурних! — весело відповідає він на запитання, чи виїжджає. — Вже мені визволителі осточортіли. Сиджу вдома й нікуди не рипаюсь.

— То рушаймо! Поганяйте до бульвару Шевченка…

До бульвару не доїхали. Мабуть, від Максимових багажів, — щось осіло, тріснуло. Як стали серед руїн Хрещатика, то далі — аніруш!

— Ми з Києва сьогодні не виберемося! Хоч би до станції як, та вже б на поїзд… — Поїзди бомблять червоні, не знаєте? І партизани зривають рейки, обстрілюють… — А як нашу машину почнуть обстрілювати? — Жінки, приготуйте білі хустинки, якби що, — будете махати… — Українські партизани нас не зачеплять…

А тим часом стоять вони в Києві серед руїн і машина не хоче везти. Що робити?

Та папери, що дав Роман, мають чудодійну силу. Якась проїжджа німецька машина підчепила Гнатів ковчег і потягла на буксирі назад туди, звідки виїхали. Хтозна й куди, у якесь подвір'я, під якусь фабрику. Та це ж — Шулявка! І знов стій, чекай, поки відремонтує фабрика зіпсуту частину, та й дивись на змінений за цю ніч, охоплений панікою, похмурий Київ. Здається, він весь посипаний попелом із тих сіл, що горять навколо нього. І небо синє, і сонце світить, і погода прекрасна, — а чогось так довкола зловісно-похмуро,

А вчора ж у цей час Мар'яна сиділа на Володимирській горі під пам’ятником і дивилася на бездонне синє небо, на блакить Дніпра, порожній білий пляж в ногах у Задніпрянщини. Курилися стовпи димів Лівобережжя, але в тім безмежжі вони не закривали всієї блакиті краєвиду. Поруч сиділи два гульвіси й забавлялися тим, що лічили літаки над головою. Що двадцять хвилин зграйки блискучих трикутників летіли на схід. Що двадцять хвилин вони поверталися, — о, диви, вже вертається менше!

— З Володимирської гори через Костельну зійшла вона на Хрещатик і ще й, так наче не прощалася з цими всіма рідними місцями, думала: „Цій долині руїн тепер більше підходить старовинна назва — Хрещатий Яр. Ось як добре видно тепер давній історичний шлях від Софії до Лаври — Софіївська вулиця перетинає навхрест Хрещатий Яр і переходить у Інститутську…

Невже це було в цей самий час учора?

І здається їй, що сьогоднішнє — ілюзія, сон, злуда. Реальність, жива й невитравна дійсність — вчорашня днина. ТО — та жива істина, що дає сили до існування, а ЦЕ — сновидіння. Бо чи ж може бути, щоб уже більш не ходила цими вулицями, не стояла над Дніпром на київських кручах? Не розчинялася більше у безмежних блакитях? Ні, це вигадка стомленої кошмарами психіки. Ні, узавтра й позавтрім, і до кінця днів своїх не розлучиться із цим повітрям, з цією сполукою міста, природи, України. Неуявне життя без Києва, без свідомости, що можна з нього на деякий час виїхати, але завжди, коли захочеш, — повернутися.

Ні, виїжджає вона тільки на деякий час. Це гра уяви — оця машина, оці зібрані тут люди, а серед них чомусь і вона. Чи ці Щука і Щучка, оці заморожені з-перед сімнадцятого року личинки, що ожили, що дико накидаються на все за ці роки зроджене, здійснене та реальне, й думають, що вони дуже гарно пахнуть, — чи вони здібні відповісти, якими шляхами встане нова Україна з руїн? Чи Марія Павлівна, цей чудовий, незборний уламок вчорашньої боротьби, але не сьогоднішня сила? Чи Гнат? Він добрий організатор, але діє інстинктовно, — і він не знає. Чи Максим, який ні в що не вірить, а сам нічого позитивного не підкаже? Чи цей Аркадій з маскою патриція й невідомими нікому думками? Чи той Віктор, що все життя обережно грається з істинами? Чи цей Бадьора з радянським інтернаціоналізмом, тільки без Сталіна і… без наших, закорінених в тисячовіках, традицій? Чи той Роман із войовничим націоналізмом, тільки без опертя на живий ґрунт сьогоднішньої реальної України, що в ім’я фальшивого націоналістичного безґрунтя ладен знищити таку Україну, як сьогодні?

Хоч їде в безвість, хоч падає в безодню і не знає, чи вилетить на той бік і що там, але Мар’яна карбує, карбує свій крок. Кидає Київ і хоче знати, в ім’я чого. Кожен із них хоче переробити Україну, підтягнути під свій уявний стандарт, а не вийти з її справжніх сил і життєдайних соків.

Може вони навіть належать і до партій, може й кожен по-своєму щось позитивне робить, але Мар’яна хоче партії вольових і добрих. Не м’якушок, не вишкірених, не продуктів різних окупацій. І чи знайде вона таких у світах?

Деталь ремонтується тягуче довго, Гнат десь відбігає, — забув печатки взяти, пригодяться. Може й Мар’яна могла б іще заскочити додому, вона навіть хоче злазити з машини. Та Максим її попереджає, він злазить з машини й вітається. З ким же це?

О, Боже, вже не злізе вона, не поворухнеться. Не хоче, щоб впізнав. Вона його добре впізнала — Мирона. Полисів, уста так само хитро, з невловимою усмішкою, стягнуті. Звабливо-відворотний Мирон — останнє враження з Києва. Яке, справді, мінливе життя! Тепер вона його не хоче бачити, нічого там звабливого нема, самі обгризки. Як то може за стільки років людина змінитися. Типовий київський обиватель. Чого він від Максима хоче? Умовляє зоставатися. А Максим щось там бреше. Він — на село. Мирон пішов. Хвалити Бога!

Ну, Київ лишається для Мирона, для Левка. Ще Януш повернеться. А Мар’яна навіть уже не поворухнеться спустити з машини ногу. Нікуди вона не піде. А як машина утіче без неї?

Краще в безодню, у найгіршу туманність, ніж знову вертатися до нудоти, що вибрала вона з усього, їй доступного в Києві. Як стерпіти життя, де знаєш наперед кожен день і годину, де нема жадної гри творчих сил? Де все наперед запляноване, вирішене, де неспроможен скинути тиск із себе і в знак протесту йдеш у нудьгу. Де загинула Васанта.

Краще бути лицарем нездійсненої мрії, краще бути очорненим несправедливо „фашистським запроданцем”, — це ж усі вони огулом у цій машині під таким ярликом, — ніж ковтати й давитися жуйкою есесерської фабрики-кухні.

І згадується Мар’яні сон, а може не сновидіння, тільки ясновидіння. В якомусь німецькому місті вона йде і те місто все розвалене, як Хрещатик. Мертві вулиці, перериті глибокими ровами, повними води. Перескакувати треба з каменю на камінь, а десь кладкою непевною перейти, — і от уже нема виходу-переходу. І відчиняється фіртка, і стара бабуся каже: «Сюди йди!» Мар’яна йде, проходить зелений живопліт-корндор, а виходить не в німецьке місто, тільки на площу перед Софією, проти Богданового пам’ятника, йде повз маслинові гаї й радіє, що кругом неї знову звичний Київ. Та входить вона у просторі залі, а там — блискучий з'їзд, у президії сидить Йосип Сталін і курить люльку. Олександер Корнійчук показує рукою на президію й каже до Мар'яни: „Йди он туди, до столу президії. Вийди й промов перед усім з'їздом тільки два слова: „Я — винна!". — Що за наклеп? — виривається Мар’яна, але той ще не скінчив. — „Будеш мати навік славу, пошану й розкішне життя, тільки вийди й скажи ці два слова”. — „Ні! — відказує Мар’яна. — Ні, хоч би довелося мені бути найгіршою рабою, як Німеччина переможе, хоч може бомба мене розірве на шматки, хоч не знаю, що несе темне майбутнє, якщо Німеччина завалиться, — більша честь мені ваша ганьба й прокльон, ніж ваша слава. Ви — винні! Ні обіцяні розкоші, ні німецький жах, ні безодня невідомого не спинять мене йти-пробиватися у безвість, бо тут — задуха!..”

Дуже шкода, що Мар’яна не може пригадати, як же закінчилося. Якийсь чоловік сидить під полицями книжок, з рухами владними, наче командує арміями, левина сива шевелюра, голова відкинута назад, сірий відкритий погляд. Чоловік цей — купець. Чому купець? І що за образ, — в житті ніколи такого не зустрічала. Дивиться на Мар’яну, й не помічає…

Сни, кажуть, часом мрія. Та вже Мар'яна не розглядається за втіленням її. Вона занадто багато хоче, занадто вибаглива й виможиста зробилася. Всі перед тією вимогою — не ті.

Алмаз — продукт тиснення високих атмосфер на кам’яне вугілля. От Мар’яна хоче такого алмазу. Але чи час на ці думки, коли фуґа кипить і нуртує катастрофально?

— Я ж міг би ще зайти до Віктора, — каже темносиній закордонний пан із жалем, що впадає в розпач. — Поки нема кордону, — всміхається слідом за цим сам до себе, до своїх думок, до задушевних мрій і прагнень.

— Нічого, ми їх зметемо знов, — заспокоює контраст до закордонної елеґанції, Павло Бадьора. — Ми ще повернемось.

І з інтересом спостерігає їх Мар'яна. Вони, такі різні, такий пан і такий бродяга, закручують однакову козячу ніжку з махорки, потягають синій димок і так розмовляють, наче не на Максимовій крамниці „Все для подарунку” сидять, а в фотелях фешенебельного клюбу.

Мар'яна спочатку тільки приглядається, потім прислухається, не помітила, як уже намагається вловити кожне слово з їх розмови. Авенір трохи всміхається Павловій запальності. По Бадьориному виходило, що ось тільки в Карпати — і уже покажемо й німцям, і більшовикам.

— Наївності! Авіяція, танки все таки в них, а не в українському підпіллі.

Одначе, це не перешкоджає їм. Бадьора, так само, як і Віктор колись, знаходить у Авенірові однодумця. Ну, що ж, Авенір вилікуваний радянофіл, а Бадьора вилікуваний комсомолець. Щодалі, вони все більше проймаються взаємодовір’ям — сибірський урка і парижанин-великопан.

Та цей вишуканий джентлмен — мистець! Мистець життя. До Мар’яни долітає фраза: „Яке не страшне життя, а в нього треба врізуватися”. Це ж той девіз, який їм усім сьогодні потрібен, який може всіх їх, усіх різних, об'єднати. І Мар’яні подобається цей гострий критицизм без негації, це вміння схоплювати суть і відразу синтезувати. Це щось зовсім не те, що вже ми бачили. Ми уявляли, що всі вони по той бік кордону такі, як вийшли у двадцятому році, а й там он які різновидності розвинулися! І він також, як деякі, воліє бути дон Кіхотом і за те вмирати… А Мар’яна думала…Її збила зовнішня вишліфованість, якій вона, побачивши закордонців, почала чомусь не довіряти. Яка щаслива сполука зовнішньої й внутрішньої культури, яка широта…

— Ну, панове, вже зараз їдемо… В місті розліплене оголошення: протягом двох днів населення мусить вийти з міста, за три кілометри від Дніпра, — прибіг захеканий Гнат. — Треба вибиратися, кожна хвилина дорога, тоді не виплутаємося,

Як? Усі? — Жадна душа не сміє залишитися в місті за демаркаційною лінією: Лук’янівський базар, Галицький базар, Караваївська вулиця… А чи готова частина? — Та готова. — Швидше, швидше…

— Я артіст українскій, — як сніг на голову, впало. — Візьміть і мене, Бога ради!

Біля машини стоїть Мар'янин колишній сусіда, Рейнгардт, із сльозливими очима. Мав він виїхати разом з фольксдойчами, там одні приобіцяли його взяти, а як прийшлось, — не було куди, два вагони повні речей… Ради Бога! Я ж — українскій артіст!

—Та куди? — питає Загнибіда. — Нема місця!

— Лишайтеся! — заспокоює Мар’яна. — Скажете, що ви артист російської драми, вам нічого не буде.

— Заспокоєний порадами, Рейнгардт склав свої зморшки в улесливу професійну посмішку й на прощання навіть помахав капелюхом. Все одно, треба буде кидати мешкання, а він зовсім і не думав їхати, він так просто спитав, за інерцією просить, думав, може підвезуть десь за Київ… А їхати? Ні, він любить Росію, в Києві виріс, любить «українскіє песні і сало»…

—Тепер, якщо нічого не трапиться, може якось виїдемо. Поганяйте! З Богом! — десь попереду біля шофера каже Гнат.

Машина увіллялася в потік, у один із цих чотирьох рядів машин, що шалено женуться в напрямку Святошина.

Увісні, без почуття, що назавжди із Києва, у тополеву безвість вирушає Мар’яна, у нікуди. Але… яке не страшне майбутнє, а треба в нього врізуватися.

Все дальше й дальше втікає назад заворожений страхом, похмурий Київ, — до свого неминучого завтра.

Кінець

1946-1949.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.