Частина друга

Дорога

(зі збірки «Непоборні»)

 

Замовкла Марія, опустила шитку на коліна, на очі лягли тіні. Припочала, ніби ластівка на камені край моря і впівголоса говорила далі:

— Так ті Карпати порозпікалися, як грань.... Ні листочок не зашарудить, ні стебелинка... Гей огненне озеро світ учинився. А шлях шутрований, бо це гори, — де стану, кривавий слід за мною.

Пригадувала:

— Так, якби я живу її виділа. Параску нашу... У плече ранена, дитина на руках, тіло ув’яне, як вода йде, лице з плачу струпом стане, очі гей при смерті блудять... Дитина отак п’явочка тягне їй груди від спеки, і така зім’ята у руках ся дитина, аж ніжки падають гей поломлені, коли розвернути... Лице йому від сонічка пообпікалося, ніби при вогневі, бо то молоденьке...

Пост знав, що Параска ранена, казав одному газді, щобі її взяв на свою фіру. А той лиш вишкірився:

— Каменем-бис стала, ще тебе маю везти?

То Параска йшла всю дорогу.

Малі діти що ступінь, то падали, жовняр держить мамів, б’є, бо не вільно йти нікуди за цісарську дорогу. Якась жінка винесла з хати коновку молока, а мадяр як заклене та за нею з байнетом!

Жінка до втіки, коновка беркиц, молоко поплило по шутрові, а жінки схиляються, ловлять його у пригорщі, відмочують дітям губи, бо дуже повіддувало від сонічка...

Але й то йно раз трафунком було семолоко, і мами своєю слиною намочували дітям губи, як порозпукуються.

Смерком уже фіри не могли тягнути, та й поста, бува, не видко, то ми станемо над Парасчиною дитиною, бануєм... Нам казали чоловіки у Карпатах, що ми йдемо під шибеницю, і ми не знали, де вони з нами тото зроблять, та просили у Бога і такої смерті. А Василько з Парасчиних рук ні до кого не піде, озму я або неня — хиляється до Параски. Видимо всі, що вона ізниває, ради ж нема.

Одні тато ніби тою росою кріплять нас по дорозі, жартують іноді з жінками:

— Дуже люблю, — кажуть, — як молодиця в зеленій хустці. Така весела ходить, як птаха! — А до нас: — Не сумуйте, діти, гей! Виводить Бог з села, то й приведе в село!

Самі ж зійдуть з очей де за фіри, зціплять зуби — так тяжко плачуть!

Ув один день жовніри обмінялися. Поприходили наші, вкраїнцкі варти, і як зувиділи, що ми такі струджені, то дуже сварили мадярів, аж кріси повитягали до них, що нас так споневіряли...

Йдемо далі — ані сіл, ані людей, йно голий шлях, а боками ліси та холоду від них не привіває. Чую, пост мене кличе:

— Дівко!

— А?

— На-ко, понеси мені гвер!

Сам розстебнув мундіра: поки гвер ніс, так йому скіру, як від окропу, відогнало.

Взяла я того гвера, несу, а духота така, аж світ зомліває. Йду, а потім як не заплачу! То з того жалю — бо одно, не знаю, де мене ведуть, а друге, їсти хочу.

— Чого се ти, дівко, рипиш, а? (Так той жовняр д’мені).

— Дуже-м голодна...

— Цить, цить! Приїдемо на Венгрію, будеш їсти білий хліб.

А мені жаль було, що я зараз нічого не маю, ноги зів’яли, як той дим стелюся, річку сліз сплакую із серця... Млин пустив би сею водою! А жовняр що подивиться на мене, то губи йому люто задрижать, аж в один мент кріс мені з рук, дзюгнув мене прикладом у плече — звалилася я на купу каміння, сама як камінь.

Ходив потому сей пост за мною, день і ніч ходив — де я, там він. Просив мене дуже делікатно, щоб я йому простила та не намітувала сліз на його душу. Але я не могла ніяк вгамуватися... То він люто мене тоді зненавидів.

Прийшли-смо до Ворохти, заладували нас на колій для худоби: як вагон рухне, де хто стоїть — повалиться, голови діти порозбивали чисто...

У Станіславі розділили між народ арбату з румом, а в Будапешті файно-смо полуднували.

На Мораві то були цегольні, на чотири і більше поверхів: покоїв ніби не було ніяких, йно такі клітки з патиків на цеглу — все одна клітка понад другу. Не мож було сісти в тій клітці, йно відразу лягати. Такий капур у тій цегольні був, що тут поставиш сніданок, а там вже згори вош паде. Як придивитися, то та моравська вош червона, лабата, а злегонька ходить. Як уночі впаде на лице, то гей половина хруща — зараз ся християнин пробуджує. Ой, як ми там бідили, як біди-и-ли!

Не було де дранки визолити, аж шиї людям нечисть пооб’їдала...

Ми були на третім вершку, а на четвертому були мадяри. Світла ніякого не мож було світити, лазить одне почерез друге, не раз, бувало, заблудить напотемки. Дуже собі недобре мадяри починали... А як умре дитина або старе, то лежить на ковпках поміж павутиння, вмерле з живим, поки не пригадають ховати.

— А де ж ділася худоба, Маріє?

— Ті, що були з худобою, стояли у полі на порічинні. Над водов, над тов, фіри поставали. Боже, як пішов дощ!

Похитала головою з пристрасним жалем:

— Ходили коло нас тоті моравці пильно, як коли жиди. Все своє: продай худобу, бо не на добру дорогу вибираєшся! Як навтямилося людям слухати і бідити, попродали за що-будь, аби руки розв’язані.

— Що ж далі?

Потягнулася банно і говорила в простір, притишено, як жахливу повість над веретеном.

— За далекими горами є таке кружальце, і бараки в тім кружальці побудовані, як трунви, що в одну двіста людей поміщається. З бараку горів не видно, бо по сім боці мрич, а по тім боці, від Тиролю, як на Петра, так на Різдво — сніги ніколи не злазєють. В долині се кружальце водов прудков опущене, щоби наші не тікали. Що раз була чутка за утоплеників і багато з розуму зступало. Се місто писалося — Вольфсберг.

Змовкла, постояла хвилину серед вітхненної грози — і поволі простягнула руку з шиткою під світло лампи. Рух сей був як дороговказ, за яким я побачила витягнені у безкончність простори, значені слідами отвертих ран, повикривлювані тіла мерців під плотами незнаних хат. І ще бачила я дні і ночі народу, що в сумерках гірких сліз для побід далеких доконується, і хрести Голгофи розсипані по чужих землях, над прудкими водами лиснючі...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.