Іванна Блажкевич. Спогади-4

1. 11. 1918. Перестоявши майже цілий час їзди залізницею з Галича до Львова, висіла я зі своїм товаришем дороги членом Ради Ф. С. Г. 3. П’ятківським на львівськім залізничнім двірці.

Трамваї ще не курсували, отже, пустилися ми в місто пішки Городецькою вулицею.

Недалеко двірця зустріли ми відділ молоденьких жовніриків із жовто-синіми відзнаками на шапках, які з крісами прямували в напрямі двірця. Стійкові коло касарень оглянули нас від голови до стіп. Зауважили наші українські відзнаки. «Пускай, це наші!» — каже один до другого. Здивували нас ці слова. На Ринку коло магістрату знову попали ми під обзорини стійки, яка скерувала нас на протилежний хідник. Щоб хоч трохи почиститись і не лякати людей своїм некультурним виглядом, подалися ми до моїх свояків на Пекарську вулицю...

Не чекаючи на сніданок, пішли ми до Народного Дому, щоб розвідати, у чому річ. Дорогою зустрічала нас раз у раз крісова стрілянина. На Ринку юрба буквально роззявляла роти, дивуючись появі українських прапорів на магістральній вежі. Перед Народним Домом пожвавлений військовий рух.

В нервовім напруженні віднайшли ми потрібну нам залу Народного Дому. Невдовзі заповнилася вона підпоручниками різних повітів Галичини, які так само, як ми з Галича, приїхали сюди. Держава почала визначатись у ситуації. Посол А. Цегельський у коротких словах пояснив зібранню, що на нинішньому з’їзді повітових організаторів мав бути уложений шлях перейняття влади в Галичині у руки українського народу. Опісля у кожному повіті мала відбутися нарада організаторів поодиноких громад, щоб відтак в умовлений день планово зайняти усі уряди і роззброїти австрійське військо. Але поляки хотіли виконати замах стану, наші, довідавшись про це, випередили їх. Квартируючі у Львові війська зайняли всі уряди, а намісника Чуйка інтерновано.

Отже, зайвими є будь-які наради. Підпоручники повітів, довідавшись як стоїть справа, зобов'язані якнайскоріше повертатися додому і те саме, що зроблено у Львові, належить завтра вдосвіта перевести по містах і селах Галичини. Тимчасова влада по містах і повітах уконститовується так, що найстарший рангом українець стає тимчасово командантом міста, а найвищий судовий чи адміністративний урядник — судовим чи повітовим комісаром. Залізничних урядів не чіпати. Щодо того вийде окреме розпорядження.

Після промови пос. Цегельського запропонував хтось із зали, щоб усіх зібраних заприсягти на вірність Українській Народній Республіці. Настроєва урочиста хвиля, вознеслися вгору правиці, а короткі слова щирої сердечної присяги зобов’язали зібраних до служби рідній державі і до точного виконання виложених тут обов’язків.

Купивши більшу кількість стрілецьких відзнак і жовто-синьої матерії, мала я одне бажання — повернутися до Галича. Виїхали ми першим поїздом на перепустку української команди міста.

О 10 год. вночі висіли ми в Галичі. Просто з двірця пішли до начальника суду Тимкевича, щоб повідомити його про події дня, але Т. був у Станіславові. Ідемо мимо дому нотаря Гузаря. Світиться. Входимо до канцелярії. Тут застаємо при грі в карти численніше товариство, у склад котрого входять теж усі провідники-поляки. Не знайомлячись з ніким, попросила я нотаря Гузаря і суддю Курчака до другої кімнати. Тут відрекомендувалися ми з П’ятківським як заприсяжені громадяни Української Народної Республіки і передали отримані у Львові накази про те, що суддя Курчак зобов’язаний обняти команду міста, а нотар Гузар або радник Шилкевич стає комісаром на Галицьку округу.

Добросердечний коморник, довідавшись про заняття Львова, залився сльозами радості. Але щодо обняття влади в Галичі поставився з великим песимізмом.

— Скажіть, з ким тут що робити? Кругом кацапня...

— Пригадую, що ви так само не вірили, щоб удалося уладнати свято 3-го березня, а як величаво вийшло! — кажу на це.

— То що іншого! А тут треба позитивного діла.

Запевняю обох панів, що завтра мобілізую до їх розпорядження 100 залукв’ян.

Незважаючи на непроходимі болота, обійшли ми вночі ціле село. О 4-й рано зароїлося у шкільній залі — зібралося сто молодих залукв’ян, які хотіли роззброїти жандармерію і військо в Галичі, і обсадити всі уряди. Лише клопіт зі зброєю: два карабіни і один кріс, з яким усусус Івась Дирда прийшов у відпустку — то було трохи замало. Тож не дивуюся, що в декого блискала сокирка, а хто і з рискалем прийшов.

Сонце зійшло, але команданта Курчака не видати. Лиш третій посланець за ним приніс вістку, що майор уже йде. Мені здавалося, що моя роля скінчена і, передавши 100 чоловіків у розпорядження команданта Галича, хотіла залишитись удома. Але командант заявив мені рішуче:

— Просимо з нами!

Що громадці — нехай буде і бабці, — подумала я і, щоб не виломлюватись із дисципліни, долучилася до ста мужчин, не здаючи собі справи з мого теперішнього становища. По дорозі до Галича заскочила на приходство. Тут Богдан Макарушка мало не задушив мене в обіймах, довідавшись, що Львів уже наш. Одягнувшись, він моментально долучився до походу залукв’ян.

У Галичі вступили ми по нотаря Гузаря, похід спрямувався на станцію жандармерії. Увійшла я туди з нотарем та Курчаком і з озброєною четвіркою залукв’ян. На наказ, висловлений іменем УНР, щоб жандармерія склала зброю, заступник команданта станції сказав, що він не дістав про це ніякого розпорядження.

Та цей опір тривав лише хвилинку. Коли на мою команду: «Хлопці! Кріси!» залукв’яни вхопили кріси, які рядочком висіли в жандармерії на кілках, жандарми, не чекаючи й хвилини, передали моментально всю зброю і амуніцію.

Тимчасово залишились у жандармерії Василь Петраш і Михайло Френдій, а решта зі здобутими крісами пішла далі, щоб перейняти команду на двірці і станційній команді. На станційній команді офіцери здалися, і на двірці в Галичі Курчак поставив при вході стійкового.

Залишивши стійки при магазинах «Рільничої і будівельної експозитури» на станції, вернулися ми до Галича. Тепер на чолі походу на здобутому коні їхав Богдан Макарушка з українським прапором, який завісили ми на будинку магістрату в Галичі.

Хтось дав знати, що мадяри забирають військове майно з 930-го штафля[1], який є у Залукві. Командант Курчак і нотар Гузар полишили на себе перейняття Податкового Уряду і пошти, а я дістаю наказ зробити порядок зі штафлем. (...)

Вечером обійшла я всі стійки, пообіцявши їм зміну. А то дехто вийшов з дому без сніданку і стояв у голоді цілий день, а про це ніхто не подумав. Пізно вночі послала я зміну всім стійкам.

3. 11. Ранісінько була я на штафлі. Спокою не давали мені цих 136 коней, полишених на кількох молодиків. Але господарське почуття змусило хлопців до того, щоб коням кривди не було. Однак із цим обозом треба щось робити. Оскільки ці коні не потрібні військовим, треба буде їх розділити поміж селян, інакше будуть гинути, бо хоч між ними є кілька пар добрих, але решта потребує доброго догляду. Ось нині вже згинув. Хлопці не знають, що з конем робити. «Ходіть, — кажу, — закопаємо».

При моїй участі витягнули стерво зі стайні і відвезли на стервисько. При мені дали коням обрік і взялися до порядку в стайнях. Поки що мушу варити для хлопців у себе вдома. Ясна річ, що голодний жовнір не буде робити службу.

7. 11. Не можу діждатися зі Станіславова будь-якого зарядження, що роботи з кіньми на штафлі. Охочі до служби при конях щораз міняються, виплачуючи собі винагороду упряжжю... Нема людини при обозі, яка б дійсно стала на сторожі державного майна.

На мені спочив тягар харчування двадцяти зайнятих при обозі людей. З фондів С. Г. мусила я купити вже одну штуку худоби і виділяю порції, подібно як при війську.

Дивної чинитьби домагається від мене станційна команда. Нема дня, щоб не зголосився хтось із галицьких поляків з карткою від станційної команди на пару коней. Звичайно на картці ще підкреслено, щоб коні були добрі, а віз із сидженням.

10. 11. Ввечері зайшла я до податкового Уряду, в касі якого є около 5 мільйонів к. Стійковий жаліється, що нема правильної зміни стійки, а вночі нема чим засвітити в коридорі. Наступного дня звернула я на це увагу станційного команданта. Белех обурився до краю: «Що ж це? Може б ви хотіли, щоб я лямпу стійковому заніс?»

— А чому б ні? Стійковий знав би, що старшина дбає про рядовиків.

Обидва команданти — станційних і двірник — хоч обняли команду іменем Української Республіки, усе-таки парадували з австрійськими «ружками», які їм обдерла зі шапок аж моя «брутальна» рука. Не знаю нащо їм машинових крісів, за якими писали аж до Станіславова, бо ось прийшла на мої руки відповідь з Народної Ради: «Машинових крісів потреба деінде». Видко, молоді купані в гарячій воді. До Медухи і Далієва хотіли посилати військо, щоб там завести українську владу. Довідавшись про це, я зобов’язалася перевести це безоружно.

Поїхала я туди з двома стрільцями і зробила в Медусі і Далієві віча, на яких обрано громадських комісарів і встановлено міліцію для збереження майна громадян української держави. Польський парох Далієва зі сльозами на очах благословив мене як представницю нової влади, яка входить в урядування з миролюбними загальнолюдськими кличами. (...)

21. 11. Учора о 3-й годині ночі збудив мене посланець зі станційної команди, щоб я негайно з’явилася на нараду. Кілька днів живемо в напруженні, викликаному невідрадними вістками з фронту. Та не сподівались цього — про що нас, зібраних на нічній нараді з канцелярії станційної команди в Галичі, повідомив її командант. Гробова тиша запанувала в кімнаті на звістку про упадок Львова.

Четар зажадав від зібраних допомогти в негайному проведенні мобілізації. В один день треба об’їхати всі 38 сіл галицької округи і представити населенню про стан вище, добитись масового зголошення у військові ряди». Хто бере на себе обов’язок поїхати нині на села і куди?» — ставить командант питання рубом.

Напрочуд солідарна мовчанка. Лише один старшина Вовчук, який, підкреслюю, щойно перебув запалення легенів, зголошується, що поїде сьогодні до Ланів і Мар’ямполя.

Ще хвилина мертвої тиші. Тоді я заявляю, що беру на себе окружну туру: Пукасівці, Корінів, Острів, Перлівці, Суботів, Колодіїв, Дорогів, Темерійці, Блюдники. Нотар Гузар спам’ятовує мене: «Це аж 10 сіл!»

— Беріть, — кажу, — ви п’ять, я радо залишусь при половині.

На жаль, моя навмисна провокація не мала успіху. Навіть до Викторова ніхто не поїхав, хоч я, повернувшись додому, призначила туди окрему підводу з коней в обозі. Пізно ввечері їхала я до своєї об’їздки. У всіх намічених селах відбула я віча, вага хвилі стрінулася, видно, із зрозумінням, бо наступного дня зголосилися до станційної команди добровольці з усіх об’їханих мною сіл.

На жаль, команда могла їх тільки описати і відправила додому, бо примістити не мала змоги.

24. II. Лиш учора з нагоди скликаного мною у Викторові віча мешканці цього найсвідомі- шого в окрузі села довідалися про упадок Львова. У відповідь на це зголосилося сьогодні на станційній команді в Галичі 100 хлопців до військової служби. Але й цих після перепису відправлено додому. Шкода. Бо безплановість страшно зле впливає на маси. Другий раз уже не так легко буде провести мобілізацію. (...)

20. І. 1919. Щасливий день нині в цьому лютому житті. Несподівано я опинилася у школі між дітворою, до якої рвалася давно. Так як учительство польської національності відмовилося від присяги УНР, шкільна влада звільнила його від навчання у школі, якої і так наче не було, бо школи позакривані.

От і я зголосилася до служби у школі. Рано вчу третій клас, пополудні другий. Зі школи виходжу о 3-й пополудні. Відтак полагоджую справи в С. Г., а ввечері відбираю касу в кооперативі «Поміч» у Галичі. Принесуть мені звідти копицю грошей, з якими треба сидіти до півночі, поки їх посортую, попакую і обчислю. (...)

Цілісінькі свята лив дощ, як із цебра. Сумні свята, а ще сумніші денервуючі вістки з бойової лінії. (...)

6. 5 Довідавшись учора про прихід до Залукви карної експедиції для зібрання утікачів з фронту, зраділа я цілою душею. Бо ж уже найвища пора спинити демократизуючий вплив дезертирів.

Але нині соромно мені за проведення екзекуції стосовно її команданта четаря Креховецького.

По-перше, зовсім без потреби перешкоджено мені у шкільній науці, використовуючи мій клас на збір дезертирів та їх батьків. Спершу у класі, а опісля публічно біля школи бито буками не лиш військових, а й старих батьків і жінок.

І се діялось на очах шкільної дітвори, яка прийшла до школи по науку. Натомість побачила тут, як людина зневажала людину, як молодики безчестили старість.

Перелякані діточки повтікали додому, а в їх душах довіку залишиться сумний спомин, як то буками вчили любити Україну.

Після пополудня четар Креховецький «засудив» без суду втікача П. Р.— двадцятирічного хлопця на кару смерті. Сказав йому попрощатись із прикликаною родиною, потім Сказав йому зав’язати очі, поставити коло церкви під вербу і в білий день на очах всього села дати сальву по засудженому.

І присуд, і розстріл були лише для постраху, бо стріляно в повітря, потім напівбожевільного пущено живим як «уласкавленого».

Страшна, звіряча іграшка з людьми. Хто чув страшний плач рідні засудженого, хто бачив його напівбожевільну матір, на очах в якої стріляли її дитину, той довіку не забуде жаху цих пекельних хвиль, пережитих завдяки фантазії четаря Креховецького.

Якщо кара смерті конечна і в українському війську, то чи обов’язково виконувати її прилюдно і на очах матері? (...)

23. 5. Тягнуться наші стрільчики гостинцем від Сівки. Хто підводою, а хто пішки, залишаючи за собою криваві сліди. Для них влаштовано перев’язочний пункт у Залукв’янській школі. Нині перев’язали ми і старшого ополченця Умреша, який, тяжко поранений кулею дум-дум, тягнувся пішки з-під Долини без перев’язки.

Чому між нашим жіноцтвом нема тепер хоч частинки того запалу, з яким ставало воно під знамена Червоного Хреста в 1914 р.?

27. 5. Відправлений в неділю до поїзда ранений Умреш не доїхав до Станіславова. Обстрілюваний поїзд повернувся з-під Ямниці до Галича, а сердешного Умреша напівживого привезли назад до Залукви.

Усі здаємо собі справу зі страшної дійсності, яка чекає на нас у найближчі дні. (...)

Мене наглять до від’їзду за нашою армією. Мій старший брат Остап телефонує, щоб не залишатись. Молодший брат Євген пригнав конем також із таким же наполяганням. Але я залишаюся на місці. «Що громадці — те і бабці». Не маю серця наражати Богданка на скитальщину. Та й поклялась я Умрешові, що його не покину. (...)

29. 5. Четвер. Вознесеніє. Нещасний Умреш ока не зімкнув цілу ніч. Жили, мов торочки, звисають зі страшної рани. «Перев’яжіть!» — просить мученик. І я змінюю опатрунок, хоч знаю, що тут потрібна лікарська допомога і краще було б рани не розвивати. Але нехай! Йому здається, що перев’язання принесе полегшення. Добряча Дарка Френдій, яка цілу ніч пересиділа зі мною, підтримує на дощечці хвору руку.

Раптом із лоскотом відчиняються двері. Увійшла стежа. Очі пораненого з німим проханням звернулися до мене.

— Кto to? Ukrainiec[2]? — і кріси з рамен.

— Передусім чоловік! Розумієте? Бачите, прецінь, що поранений! — відповідаю різким тоном, при цьому зміряла їх так гостро очима, що в цей момент кріси притягнули до ноги.

Закінчуємо з Даркою своє діло, не озиваючись й словечком. Але наші очі виразно говорили про те, що нуртувало в наших душах.

— Czego patrycie na nas z taką nienawiścią?

— Od tej chwili pani jest internowana i ani kroku z mieszkania![3]

Але мене й не манило нікуди. Пощо, куди йти? До кого, за чим? Дивитися, як усі ходять з опущеною головою, немов встидаючись глянути один одному в очі. (...)

9. 6. Уже дванадцятий день я з ними. Задеревіла-задубіла — ніщо вже мене не вражає. В одному лише не загубила рахунку: знаю, що за цих 12 днів переведено в моїй хаті 17 ревізій і 8 разів мене арештовано. Бувало й так, що одні вийшли з хати через кухню, а з боку класу входила друга ревізія. У хаті столи і лежанка перевернені догори ногами, постіль розкинена, шафи відкриті, книжкя купками. Переступаю через цю мішанину, не складаючи нічого, не порядкуючи. Бо нащо? За хвилину прийдуть свіжі і той самий «лад» наведуть. Коб лиш Богдана не чіпали. А то нерви рвуться, коли випитують хлопчину, приклавши штик до груденят.

— Mów, gdzie matka rewolwer schowala[4]!

— І вбийте мене, а не скажу! — лепече хлопчина, а я розумію, що сказати не може, бо ж ніколи в мене револьвера не бачив... За кожним моїм арештуванням рветься дитина: «Мусю, коли прийдеш? Коли вернешся до Даня?» А цей плач гірший від смерті...

Шукають, перевертають і так уже горі коренем вивернене мешкання. Аж ось радісний окрик. І мені полегшало. Думаю: самі положили і «знайшли», і скінчиться моя мука. Дивлюсь, а офіцер добуває з-за печі жовто-синій прапор, з яким моя шкільна дітвора ходила на прогулянки.

Розвинув прапор на столі, узяв крейду зі шафи і збирається щось писати. Подразнена до живого, здержую його: «Розумієте, що цей прапор у теперішню хвилю моя народна святість. Протягом шести місяців української влади заодно стояла я на сторожі права, не допустила ніякої зневаги польських народних почувань, але й тепер не дам вам Зневажити свого рідного прапора!»

Але «орлє» дзявкає: «Panie poruczniku! Co pan słucha? To ta pani to polaków na stacji do koshuli obdzierała[5]».

Забагато мені цієї брехні. Згадала я, як не раз із затисненими від обурення зубами берегла я справедливість розділу провізії у Галичі поміж урядовцями і поляками, які відмовилися від служби... (...)

11. 6. Нині був останній мій день науки у школі. Душа чула, що далі вчити не буду. Не дадуть вороги. Ось і роздала я дітям їх зошити і багато стрілецьких карточок. 1 вони обіцяли мені, що будуть любити Україну і завжди молитися будуть за неї так, як цього зі мною навчились.

Мої передчування справдились.

Пополудні дістала я виклик від шкільного інспектора, щоб негайно явитися у магістраті в Галичі.

Інспектор зустрів мене запитанням, яким правом вчу в школі. Пояснила я, що робила це, користаючи з обставин, що нема ніяких перешкод, а шкода, щоб діти марнувалися. Вже й так війна їх скривдила. Та інспектор заборонив мені вчити дітей далі й наказав мені за кілька днів вивільнити помешкання у школі, оправдовуючись, що цей наказ дає мені не від себе, а під примусом тих, які веліли йому мене виселити зі шкільного приміщення у Залукві.

Хотілося мені звернути інспекторову увагу, що це безправство, бо помешкання мені належиться як жінці управителя школи, котрий як полонений підлягає міжнародним правам, але зрозуміла, що тут нема про що говорити.

Зрештою, блиснула мені думка, що може з моїм побутом у школі закінчиться і ця безконечна тяганина, отож запевнила я інспектора, що його наказ виконаю.

І ось я вишукала в кінці села хату, яка стоїть від року пусткою, бо її господарі вимерли на тиф.

Завтра вже мені там побілять і виберусь зі школи, яку протягом п’яти бурхливих літ війни обороняла перед знищенням, вартуючи, мов собака на прив’язі.

12. 6. Приятелів пізнати в біді. Скільки разів притисне мене найбільша біда, стільки разів звідається до мене наш колишній сусід зі Суботова О. Головчак. Ось і нині прийшов, як звичайно, з повним наплечником харчів, бо чув, що мене обрабували. З ним прийшов також колишній мій учень Г. Я. (Гринь Яремко). Його ангажую до перевезення речей. Наймлена мною хата вже вибілена. Коні обіцяли мені дати на ніч, бо вдень всі скриваються з кіньми і возами, побоюючись, щоб їх не забрали. Вночі перевожуся. Найперше пасіка, а потім, що можна буде взяти. (...)

15. 6. Від двох тижнів першу ніч переночувала у спокої. Над ранком збудив нас гук гармат. Коло полудня наші кулі почали падати на Галич, а там влучними стрілами розбили полякам чотири гармати, поставлені на Замковій горі.

На мене впало підозріння, що я дала знати нашим про розміщення польських гармат. Новий командант Галича видав приказ, щоб мене арештувати.

Про це я довідалася випадково. Богдан із Гринем Яремком пішли на шкільний город, щоб принести звідти салати до обіду. Скоро повернувся Богданко сам із вісткою, що Гриня взяли жовніри.

Жаль мені стало хлопчиська, але ніякої допомоги подати йому я не могла. Усяка інтервенція з мого боку хіба б пошкодила йому. Несподівано, може за годину, повернувся звільнений Гринь, повідомляючи мене, що за хвилину прийде військо по мене, бо він чув, як видавано наказ про це. В Галичі велике замішання через розбиття гармат, а наші кулі падуть аж на міст на Лукві.

В цей час було в моїй хаті кілька нових сусідів. Вони піддають мені думку утечі, а врешті вимагають від мене, щоб я сховалася у лісі, бо безглуздям було б з мого боку віддатися у руки ворогам тепер, коли за день-два прийдуть наші війська.

І я послухалася їх. У надії на скоре повернення додому прощаюся з Богданком, кинувшись у бік Дарки Френдій з проханням, щоб залишалася з дитиною до мого повернення. І, немов на прогулянку, вийшла я з легким серцем та й босаком пустилася вбрід через Лукву до недалекого лісу. Про теплий одяг або про запас харчів навіть не подумала...

«Чого мені скриватися? Яка за мною провина?» — бунтуюся душею і виходжу з-під кущів з постановою повертатись додому до Богданка. Але ставши на краю лісу, звідки, мов на долоні, видно моє теперішнє мешкання, побачила я, що якраз сповнюються слова Гриня Яремка — військо перетнем оточило мою хату.

Прилягла я на землі і придивлялася, як трьох жовнірів увійшло до хати, а за якийсь час вийшовши, пішли з іншими у протилежному від мене напрямі.

Ясна річ, що відійшла від мене охота повертатися до хати.

Перед вечером знайшов мене М. Ф[рендій], прийшов із повідомленням, що той же відділ війська мав і його взяти, отже, і він дав ногам знати. Переждали ми до ночі, а відтак, перебрівши річку нижче моєї хати, стали підкрадатися до обійстя. Але побачивши, що хата обставлена стійкою, заховалися у кропиві...

Щойно тепер спам’яталася я, що близько доби нічого не мала в роті. Зайшовши на Крилосі до першої хати, купили ми молока і яєць, але тут же попали на допит цікавих мешканців, які додумувались причин нашої ранньої гостини.

Підкріпившись, знову пішли в ліс, а Ф[рендій], завівши мене в гущавину, побрів кудись. Коло полудня повернувся у товаристві Боднарової, яка з усією гостинністю запросила мене до себе в хату, запевняючи про цілковиту безпеку.

Опинившись у затишній кімнаті, заснула я мертвим сном. Зранку прийшов посланець з листом, щоб я негайно залишила крилоський ліс, бо жандармерія попала на мій слід. Лісничий Боднар провів нас у викторовську стінку. В поспіху знову ніхто не подумав про харчі.

Коло полудня побачили ми в лісі військових, які немов перешукували ліс. Ми обережно вийшли в поле і прилягли в недалекому житі. Вимріяний цілковитий спочинок і спокій. Коб лиш цигани не грали марша, звуки якого в порожньому шлунку продовжують у безконечність і так довгий день у петрівку. Врешті не стало терпцю. Голод вигнав нас із жита. Розглядаємося: на полі пустка. Йдемо до села. Минаємо жінку, зайняту сапанням кукурудзи. Ф[рендій] побажав щастя, а я, загорнувши голову в хустку, йду мовчки, мовляв, зуби болять. Аж ось на закруті дороги здалека йде двоє військових. Я вже намітила собі ланок жита, де зараз треба буде зникнути, аж тут чую — біжить хтось за мною. Оглянулась, а то жінка кинула сапу і спішить перестерегти мене: «Директорко! — кричить, — тікайте, бо он поляки йдуть». Хоч мовчки я перейшла біля неї, та вона впізнала мене по ході. І своєю необачною пересторогою ледь що не напитала мені біди. Щастя, що жовніри затримались на роздоріжжі та й не зачули нічого, а ми ще мали час сховатися у житі. Пролежали до вечора. Пізнім смерком питає хтось: «А де ж вони?» «Ось, йдіть сюди!» — ще хвилина і кроки спрямовуються у «моє» жито. Значить, пропало усе. Вияснюється, що це свої люди і нас жде вечеря... (...)

Але до часу дзбанок воду носить. Стає ясно, що довше мій побут у Б. був би з мого боку нахабством. Цей вічний страх, щоб мого побуту не викрито, денервував домашніх, не хотячи надуживати їхньою гостинністю, порозумілась я з Д. К. з Комарова і вирішила перейти туди.

Перед цим не могла стриматися, щоб не зайти до Богданка. Туга за дитиною мучила мене без міри, отож поверталася я до Залукви, щоб хоч глянути на свого синка. Біля півночі підкралась я, мов злодій, під свою хату. Застукала, відчинили, а мені серце наче молотом б’є. Сіла я при ліжечку Богданка і сили не стає збудити дитину. Час наглить. Не можу собі відмовити в приємності хоч слово почути з коханих усточок.

Поцілувала широке чолонько: «Богданку!». Прокинувся. «Мамуся!» І товстенькі рученята обвилися довкола моєї шиї. Радіє дитина, а слізоньки, мов горох, котяться з оченят.

«Ах, мамуся, мамуся!» І намагається мені одним духом розказувати про все. Добре йому. Дарка доглядає його, дбає про нього. Лиш ті поляки щораз приходять. Раптом схаменувся хлопчик: «Мамусю, тікай! І то зараз хай мамуся тікає! Мамуся піде, то мамуся прийде. А як вони мамусю зловлять, то певно вб’ють». Спершу хотіла я дитину вмовити і залишитись при ньому ще на півгодинки, та, бачачи, що хлопчик аж тремтить зі страху за мене, мусила я для його спокою повертатися туди, звідки прийшла.

Все-таки полегшало на душі, бо власними очима побачила я, що хоч у цей важкий для мене час відцуралися моєї дитини ті, обов’язком яких було зайнятись хлопчиком, та світ не без добрих людей. І ось чужа дівчина Дарка Френдій, що на її опіку залишила я Богданка в цій вірі, що відходжу з дому на два-три дні, уже третій місяць мешкає з дитиною у моїй хаті і дбає про неї, як уміє. І чистий мій хлопчик, і неголодний.

Через кілька днів опинилася я у стодолі Дмитра Кузюка, який прийняв мене з подиву гідною добродушністю, без будь-якого страху на випадок, коли б жандармерія довідалася про мій побут у нього...

Відтепер щодня рано йшла я до сіна. Свіже повітря, здорова праця скоро повернули мене до сил. Ще раз підкралася я до Залукви в гості до дитини, але далі дала спокій, бо зрозуміла, що не треба рвати нерви собі і дитині.

По тижневі моїх прогулянок на сінокоси стало ясно, що це досить небезпечна справа. Не було в селі людини, яка б не стрічалась зі мною чи то на вічу, чи на зборах, чи в канцелярії С. Г. в Залукві. Пізнавали мене не лиш по голосі, а й по ході. (...)

Розжилася я у лісі. Донечка Д. К. Оленка доносила мені харчі, жартуючи, що в мене грабчуки несуть яйця, а стара береза дає молоко. Деколи Оленка залишалася у мене ночувати. І тоді стільки втіхи було мені від дівчинки, яка ніяк не могла вирішити — чи лягти головою, чи ногами до входу в буду. А то страшно від диків, які вночі виходять на жир і роблять чимало шкоди.

І чисту білизну, і часописи, і книжки доставляли. Часом голодівка прийшла, але це траплялося дуже рідко. Гріх було б нарікати. Та... прийшов час науки. Як страшно мучила мене думка, що ось людські діти пішли до школи, а моє сиротя блукає попід людські пороги. Постановила я поробити можливі заходи, щоб дитину примістити в сирітському захисті у Львові або в Станіславові. Це остаточно спровокувало мою рідню, і сестра, зібравшись з відвагою, приїхала до Залукви, щоб забрати Богдана до себе. А там відважилася заглянути до мене в ліс. Приїхали обоє з Богданком і з братом Френдія. Богдан уже був у мене в гостях. Дуже смакувало йому молоко і бульба з казанка. Так само і тепер радувався моєю кухнею, яка і сестрі припала до смаку. Обговорювали ми різні домашні справи. Сестра вирішила взяти до себе дитину і примістити рештки моєї хатньої обстановки. А я, довідавшись що брат моєї братової дістався до Чехословаччини, хопилася, мов дошки, порятунку, думки, щоб піти його слідами і знайти можливість праці. Розходилось лиш о гроші, які сестра обіцяла мені прислати. (...)

Осіннє сонце ще довго влягалося за викторовським лісом, як наша фіра вже гуркотіла по білім калуськім гостинці. Щирим серцем прощала я Комарів, де несподівано зустрічалася з приятелями, рівними тим, що їх Франко оспівав у своїй «Притчі про приязнь». З Калуша попрямувала я пішки до Рожнітова в товаристві Ф [рендія], який теж зміряв на Закарпаття, не хотячи скуштувати Домб’я або Берестя.

З клунком на плечах зустрілася я на рожнітівськім ринку зі своєю братовою. Згідно зі своєю тимчасовою перепусткою, виписаною на ім’я Анюти Личаківської з польською розмовною мовою, підходжу до братової  зі смирним привітанням.

Братова, хоч очікувала мене того дня, а було це в річницю визвольних змагань, не впізнала мене і подала вказівки, кудою йти. Я розсміялась, що жарт мені удався, і лиш сміх мене зрадив. (...)

Змучилася я жити в гостинних стінах старого рожнітівського приходства, виконуючи обов’язки швачки-полатайки. З переходу через Карпати мусіла зризигнувати, бо навальні сніги завалили усі переходи в горах.

Після майже п’ятимісячного проживання у лісі дуже тяжко мені було звикати до тісної замкненої кімнати.

1. 1. 1920. Зробила мені сестра велику приємність, приїхавши до Рожнітова з Богданом. Богдан, немов старий, нічим не зрадився перед сестричками, що я його мама. Аж коли ми залишилися самі, пригорнувся до мене.

Від’їздили. Відвізши їх на двірець, залишилася я на возі, лиш братова пішла, щоб відпровадити гостей на потяг. Аж ось Богданко прибігає до мене ще раз. Я думала, що дитина хоче ще раз попрощатись. Але він прибіг, щоб принаглити мене до від’їзду зі станції, бо побачив на двірці жандармів. Отож боявся, що арештують маму. Зі сльозами в очах прийняла я ці докази дбайливості мого малого опікуна.

Довше, ніж три місяці, не могла я тяжіти в когось непрошеним гостем. Зрадівши надією на працю у сестер-василіянок у Станіславові, вибралася я туди в перших днях лютого 1920 р. Не доїжджаючи до Станіславова, де дуже точно перевіряли папери, висіла я з поїзда в Павельчу, а звідти пішки прийшла до сестри у Станіславові. (...)

6 червня виробив мені проф. Павлюх легальну легітимацію і я, усе ще не маючи відваги їхати залізницею, пішла пішки до Крилоса відвідати тих, хто першими подали мені руку на скитальщині.

Під Крилосом косили косарі сіно. Побачивши мене з наплечником, питають за тютюном. «Пощо вам тютюну, коли у вас така чудова конюшина» — кажу жартома. «Мамунцю рідна, — крикнув раптом один косар, — а звідки ж ви взялися? Та ж ми вже не сподівалися вас побачити!» Це Мельничук із Крилоса. Пізнав мене по голосі і вітав так щиро, що мені аж сльози в очах станули.

Від нього довідалася я, скільки разів уже смерті пожила: і повісили мене, і розстріляли... Отже, недарма він вітав мене, мов гостя з того світу. Ожила я...

Добре мені, бо праця у городі дає забуття усього. А там час від часу якась вістка від чоловіка проб’ється. У липні приїхав до Станіславова добр. Макарушка. Зайшов до мене і пригадав, що мої папери в державному семінарі у Львові лежать ще від 1917 р. і ждуть, коли то я до іспиту зголошуся. Ця пригадка спрямувала мене на нові дороги. Кинула я працю у городі, котрий вже й не вимагав її, а натомість узялася за книжку...

В перших днях жовтня учила я уже в Р. Ш. (Рідній школі).

Несповна тиждень від часу, коли почали ми науку у звільненому військом шкільнім будинку, прийшов до мого класу на візитацію[6] інспектор Упольд. Кілька днів перед цим складав він моїй сестрі співчуття з причини моєї смерті, про яку дістав «точні відомості». Цікаво обсервувала я враження, яке зробила на нього моя поява з «там- того світа». Видивився на мене великими очима, можливо, що в першій хвилині думав, що це привид стоїть перед ним. Провів у моєму класі більше як годину, забавляючись із дітьми розданими мною квадратиками, з яких діти укладали самі, що хотіли.

Ох, цей мій сирітський клас! Ніколи не забуду того прикрого моменту, коли на моє прохання «хто не має тата, хай піднесе руку» — на шістдесят діточок у класі піднеслося сорок чотири руки!!! Сльози станули мені в очах, а горло стиснув спазм болю на вигляд такої численної громадки жертв війни. Цілою душею прилягла я від цієї хвилини до цих сиротят.

Попри працю в Р. Ш. доводиться мені час від часу вступати в ширше життя. Так, 8 листопада 1920 р. поїхала я на зустріч у філію Союзу українок у Перемишлі і взяла участь у загальних зборах. Після лютого реферату, який згодом передрукував «Український голос», розвинулася жива дискусія, немов доповнюючи висловлені мною думки про завдання жінки під сучасну хвилю, про плоди праці українського жіноцтва в тому часі, коли мужчини все ж побоювались власної тіні, і дуже часто, як то «шкаралупник» із «Зеркала», питали: «Філюнцю! А не йде там поліція? Сховай мене під фартушок!» А жінки, як це показує звіт діяльності перемиського С. У. за 1920 р., двигали увесь тягар народної праці. (...)

Втягнулась я до праці в учительській організації «Взаїмна поміч українських учителів» як секретарка виділу. В кожну першу неділю місяця відбувалися сходини членів. Утворено секції просвітно-педагогічну, економічну та аматорську забавову. Дивлячись на дитячі вистави, радію до сліз, повторюючи слова Шкрумеляка, що їх так гарно виказав малий Даниш на Шевченковому вечорі: «Ще не пропали всі надії. Вкраїна має ще дітей!» (...)

З нагоди Миколая відіграно написану мною штучку «Св. Миколай в 1920 р.», потім обдаровано дітвору книжками, яблуками, до чого спричинилися місцеві установи...

1921 рік. На Йорданські свята уладжено для усіх дітей ялинку, в провідну неділю спільне свячене.

Під проводом Мардеровичевої уладжено «свячене» також для наших політичних в’язнів. До судової тюрми на вул. Білінського доступ полегшений і туди постійно носимо обіди... Чорні картини життя нашої шкільної дітвори стали спільним поштовхом до заснування дитячого садка... (...)

Усі мої вакації пройшли навколо організації цього дитячого садка, а також за наглядом за кухнею «веселої півоселі», яку засновано для школярів нашої школи, так що не мала нагоди виїхати на село. Винятково гаряче літо, від жари аж листя на деревах пожовкло. Тим більший благодатний вплив «веселої півоселі», в якій щодня зранку збиралося кілька десятків дітей, діставали на дорогу булку або пампух, і під проводом учителів йшли на прогулянку за місто, звідки верталися до школи на обід.

Весела українська пісня гомоніла їх слідами, дратуючи сусідських поліцаїв, які щораз потягали малих співаків до «відповідальності» навіть за те, що замість «поки кайдани не пірвем» причувалося їм «польських кайданів не пірвем». Але не завжди на прогулянку поспішала «півоселя».

Під вечірній холодок йшли діти з рискаликами на кладовище, там, де спочивали наші Борці за Волю. І слабосилі дитячі руки оправляли одну за одною могили, які притулилися до великого дубового хреста. (...)

7. 2. Застав мене ще у Станіславові другий лист від чоловіка, який вийшов із Катта-Кургана півтора місяця пізніше, ніж одержаний мною перед тижнем, але дивним випадком на ньому, як і на попередньому листі, печатки з Москви мають однакову дату 18. 8. Теперішній лист і змістом, і тоном відмінний від попереднього. Прочитавши, що чоловік пише «їду домів», я довго була не в силі читати листа далі, а тим паче не могла вирозуміти змісту радісного листка.

Цікаво, що чоловік виїхав додому якраз у сьому річницю нашої розлуки. Сім літ чекали ми на себе, як наречені, тепер других сім. Сказано, як біблійні Ісаак і Ревекка. (...)

2. 10 вийшли ми з Богданом на двірець. Дивні почуття нуртували в душі. Сім літ... не бачились... які зміни в нас зайшли? Чи пізнаємось відразу? Не могла я собі ніяк уявити зміни, які викликає у людині такий шмат часу.

Засвистав поїзд. Ще мить і висипались подорожні. Стала я при виході. Серце молотом валить, ноги дрижать. Переходять різні лиця, пливе людський потік. Чужі, незнайомі люди. Аж ось мужчина зростом схожий на мого чоловіка. Російська «рубашка», кашкет, наплечник. З лиця подібний на старшого чоловікового брата. Ще мить — і зрівнявся зі мною. Великі очі, напевно, випадково спинились на мені. Але мені видалось, що вони пізнають мене. Раптом захотілось мені забалакати, щоб закінчити з непевністю. Але не можу дібрати слів. Врешті питаю: «Ви звідки?» Сухий, незнайомий голос відповів: «З Дубровець», і я впевнилась, що це не той, кого я вижидала.

4. 10. Ранесенько чую під хатою жваву розмову. Лиш встати і поглянути з балкона. Та ні! Не маю сили, оловом важать і руки, і ноги. За хвилину — стук у двері. Серце аж у горло втискається. Він! Збудився Богдан, почув стук і притримує мене в постелі. «Мамусю, тихо! Це, певно, конскрипційний комісар (було це в час першого польського перепису, від якого українці ухилялися). Стук повторюється. Чую голос Павлюхової: «Цьоцю! Маєте гостей!»

Без повідомлення знала я, що це ті кохані, сім літ очікувані, але все-таки несподівані гості. Та встати не можу. Врешті зібрала всі сили. Тримаючись предметів, перейшла я, немов по тяжкій хворобі, до дверей, щоб обернути ключ у замку.

Відчинила двері. І на порозі став мій найдорожчий, так довго вигляданий гість, такий самий, як сім літ тому... Напівжива припала я до грудей свого сердечного, найвірнішого друга, який щасливо повернувся з далекого Туркестану, щоб стати до праці на рідній, знову поневоленій землі...

Через сім літ зійшлися ми, усе однаково близькі і рідні душею, хоч різні перебутим пережиттям, яке дало нам багате джерело споминів на більше, ніж других сім літ...

Публікація Оксани СЕНАТОВИЧ

 


[1] Військовий обоз (нім.).

[2] Хто це? Українець? (пол.)

[3] Чому дивитесь на нас з такою ненавистю? З цієї хвилини пані інтернована і ні кроку з помешкання! (пол.).

[4] Кажи, де мама револьвер заховала? (пол.).

[5] Пане поручнику! Навіщо пан слухає? Та пані з поляків на двірці здирала останню сорочку (пол.).

[6] Перевірка (діал.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.