Іванна Блажкевич. Спогади-3

Перший лист у полон

Збираюся писати до чоловіка. Вперше після дев’ятьох місяців. Користаю з того, що тов. Негруль іде у відпустку, отже, вкине листа в Києві і гроші подасть на пошті. Бодай 10 рублів. Хочу послати, бо, певно, що гірко йому в неволі без гроша. Довідавшись про мій намір, о. Мулик «зібрав мене згори»[1]. «Що ви робите? Так тяжко зароблений гріш даєте москалеві в рукиї Пиши пропало!»

«Та Негруль не москаль», — боронюся.

«Но, но! Всі вони однакові!» — не дався переконати старенький. Але це не відводить мене від наміру.

16. 5. Написала я до чоловіка листа і занесла до лікарні. Сподівалася там застати т. Негруля і спитати, коли від’їздить. На жаль, кудись вийшов.

Вертаючись додому, я стрінулась з ним у Галичі. Вертав із Залукви, куди ходив, щоб повідомити мене, що сьогодні виїздить. А я при собі не мала грошей. Прошу, щоб повернувся зі мною до Залукви, я передам гроші для чоловіка. Але він поспішає до потяга. Тож каже мені, що тим часом він сам вишле з Києва чоловікові свої гроші.

«Звернете мені, як повернуся з відпустки, а ні, то перешлете колись моїй матері».

Я, очевидно, мусила пристати на таку розв’язку справи. Пополудні поїхала з синком до Суботова, де вчителював мій чоловік. Повернувшись додому, застала я у класах повно солдатів. Заквартирував якийсь відділ льотчиків.

17.5 Закінчила я сьогодні весняні роботи в городі. Нові «гості» щораз нав’язують зі мною розмови на різні теми. Вихваляють перед мною царські порядки в Росії. Представляють, як гарно під «батюшкою царем» живеться усім народам у Росії. Відповідаю їм словами Шевченка: «...від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо... благоденствує». Запримічую, що в часі тих усних перепалок між мною і льотчиками, під час яких вони оточують мене тісним колом, один із них, гарно збудований мужчина з виразним «хохлацьким» лицем, ніколи не обзивається, проте не спускає з мене ока і прямо ловить кожне моє слово.

Одного разу забагато мені було перехвалок московських, та й кажу одаерто: «Яка ж то ваша «свобода», якщо 30 мільйонів українців не мають ні своєї школи, ні преси?» І, звертаючись до мовчазного солдата, додаю: «А ти, земляче, чому не обізвешся ні словом мені на допомогу?» Почервонів запитаний: «По чом узналі, что я земляк?» — з черги мене питає.

— По тім, — кажу, — що мовчиш завзято. Боїшся висказати свою думку в присутності товаришів, які так славлять свою «свободу».

Виявилось, що мої здогади були слушні. Мовчазний солдат — це дійсно був свідомий українець Тихон Дубниченко, родом з Іванівки Воронезької губернії. Шістнадцятирічним хлопцем попав у Петербург, відтак служив при царській гвардії завдяки сильній будові тіла. Однак не вирікся свого і почувався не малоросом, а українцем.

Опісля заходив до нас часто. Брав від мене українські книжки. Втішився «Кобзарем» видання галицької «Просвіти», бо досі читав Тарасові твори, почеркувані російською цензурою.

Приємно було нераз бачити, як гуртки льотчиків-москалів цілими днями луплять у карти, а землячок, заховавшись у бурянах, зачитується народним євангелієм Тарасових творів.

Часто заводяться льотчиками різні диспути. Відчувається революційна нотка. Порівнюють відносини, в яких живуть люди в Австрії з російським режимом, що його тепер зовсім інакше освітлюють.

Але як тільки настрій дискутуючих розгорячиться, а рум’янець бунту обіллє їм щоки, тоді завжди один з них виступає з пропозицією хорового співу.

Роздасть голоси, і сильний чоловічий хор співає пісню за піснею, переладовуючи у звуки почуття, що зворушились у душах під час диспуту. Маю враження, що цей провідник хору свідомо і планово застосовує свою музичну рецепту, як ліки для заспокоєння.

18.5. От і попала я сьогодні. Рано взялися наіші льотчики рубати шкільні лавки на чай. Не допомогли мої протести. Запевняють мене, що Росія справить нові модерні «скамєйкі». Я, довго не думаючи, пішла з жалобою до команданта, який мешкав на приходстві.

В полуднє заїхав командант перед школу верхом і здорово «виругал» солдатів за спалення лавок.

Скипіли льотчики і прирекли[2] мені помститись. «С донощиками рассчитаємся», — грозять. На щастя, Дубниченко підстеріг, як я вийшла до криниці по воду і, користаючи з нагоди, прийшов туди ж зі своїм казанком.

— Вважайте, говорім непомітно, бо за нами слідкують! — каже, запускаючи у криницю жердку з відром.— Льотчики хочуть спровокувати вас на якесь необачне слово, щоб мати причину вислати вас у Сибір за «неблагонадьожноє отношєніє к солдатам». Стережіться.

Я, свідома небезпеки, не виходила до вечора на город. Аж ввечері пішли ми з Богданчиком на майове Богослужіння. Вертаючи з церкви, Богдан побіг наперед од мене і за мить опинився між льотчиками.

Вже пора дитину класти спати. Виходжу, кличу синка, але солдати не пускають. Підходжу до їх гурту по свого малого заложника. Вмент замкнулось навкруги мене тісне коло солдатів, а малий кремезний брюнет починає ставити мені прямі питання, сподіваючись, відай, з моєї сторони також прямих відповідей, що мали б мене засипати.

— Правда, що ми вже вам надоїли?

— А чому ж? Не були б ви, були б інші, — відповідаю.

— Але ж воліли б австрійців? Ми ж вам вороги, правда...

Може з півгодини довелося мені відповідати на такі питання. Але мої відповіді, сказати б, були наперед обдумані, отже, не задовольняли солдатів. Це їх нервувало. Обступили мене збитим колесом, даремне змагатись, щоб видобутись із нього силою.

Прошу їх відпустити нас. Хлопчик уже сонний, очка тре.

Не розступаються. Аж ось між ними самими випала перепалка. На слова брюнета про гарне життя у Росії кинув хтось із солдат остре питання: «А з Шевченком що зробили? За те, що захищав права робочого люду, 10 літ прожив на засланні. Вік свій змарнував!»

Скупчення уваги перенеслось від мене вбік, звідки понеслись ці слова. За хвильку вже льотчики сперечались між собою, а я, скориставши з замішання, узяла на руки дитину й пішла до хати.

За якихось десять хвилин почулося, як провідник хору вже роздає голоси. Видно, дискусія дійшла була до кульмінаційної точки.

 

 

Зелені свята

23. 5. Завтра вибираються солдати з класів. Вечером зайшов Дубниченко попрощатись. Я якраз клала Богдана спати. Клякнула дитина до вечірньої молитви:

Матінко Божа, я Тебе молю,

Дай Україні добрую долю!

Аж просльозився Дубниченко, почувши таку молитву. Вхопив Богданка на руки, просить: «Поцілуй мене!» А дитина впевняється: «Ти не москаль?» — Ні, я українець! — запевняє Дубниченко. І простягає дитина рученята до солдата.

 

 

Нові «гості»

9. 6. 1915. Зароїлось у школі від солдатів. Одну з моїх кімнат зайняв якийсь лікар Бєлявін. Він та його джура Алексій Алексійович люди старшого віку, симпатичні і добродушні. Добродій Бєлявін час від часу їздить на позицію. Вертається змучений, зденервований, проте балакучий.

«Пані Іванна, — просить, — пойдьомтє, паспорім про нєзавісімую Україну». Симпатизує визвольним змаганням народів. Часом товаришує йому поручник Александр Александрович Семенов. Забуваючи про воєнний час і їх російські однострої, говорю з ними щиро, як думаю. Семенов на прощання перестерігає мене: «Нє болтайтє, пані Іванна! А то ви нє знаєте, кто я — может шпіон ілі провокатор. А за то, что я ке раз слишал, надо вас в Сібірь!»

Добродієві Бєлявіну дуже припали до душі наші акафісти. Щовечора читає їх, цитуючи мені цілі звороти. (...).

11. 6. Пополудні зайшов до нього (Бєлявіна) якийсь молоденький поручник, начальник «отряда разведчіков», відзначений георгієвським хрестом. Стрінулась я з ним при вході.

— Кто здєсь живйот? Поляки? — питає.

— Ні! — відповідаю, — українці!

— Ага, мазепінци-ізмєннікі, — каже на це мені, вимахуючи нагайкою.

— Не знаю такої нації.

— А хотітє, чтоби Україна била под Росієй?

— Ні, не хочу! — відповідаю одверто.

— Вот, смотрі на ніх — мазепінцев!

Моя собачка завзятим гавканням привітала чужого. Несподівано впала на неї зі всією силою нагайка поручника. Малий Богдан виступає в обороні улюбленого песика і примушує хороброго старшину залишити місце бою. З розгону зайшов він у мою кімнату і за хвилю вже розвернувся на моїй постелі, задерши ноги вгору. Я, побачивши таке, лиш раменами здвигнула.

— Нєльзя, что лі? — питає поручник.

— В нас спочатку спитали б, чи «льзя», — повчаю неотесу, до якого, властиво, шкода доброго слова. На прощання пригрозив мені нагайкою, обіцяючи «рассчітаться с мазепінцамі».

Коло 10 год. вночі задудніла земля. Виходжу в сад: кінь біля коня, і шпильки ніде кинути. Вертаюся до хати, а вслід за мною «начальник разведчіков» — той самий, що вдень був у добр. Бєлявіна.

— Вот і прішол рассчітаться с вамі — мазепінцамі. Нікітка, ужин! — крикнув у бік своїх кухарів, що вже не досмажували, а ледь не допалювали, «куріцу».

Моментально «ужин» на столі. Заїдає поручник, аж за вухами тріщить. Подивляю силу його зубів, бо «куріца», певно, уже бодай до школи мала піти, тобто скінчила 6 літ. Заспокоївши перший голод, пояснює мені, що він зумисне приїхав сюди, щоб розрахуватися з мазепинцями, які всі зрадники і шпигуни.

— І рассчітаюсь, — закінчив і кликнув одного із своїх людей, та й приказує йому, що протягом цілої ночі довкола школи має бути такий гамір, щоб «хазяйка», тобто я, ані ока не зажмурила.

Здивувало мене таке дитинство. Тож питаю поручника, в якій він ролі попав до моєї хати.

— Хочете бути гостем — будьте гостем, а хочете бути в ролі завойовника, то чей же можете поводитись хоч трохи культурно. А то видумуєте щось таке, щоб ваші люди спати мені не давали. Я ж супроти вас нічим не завинила. А якщо я по-вашому «шпіон і ізмєннік», то на шпіонів є інші міри покарання, ніж кара безсоння.

Мої спокійні слова врозумили розгуканого лицаря. Подумав хвильку і каже: — Вот і харашо! Вас надо вєшать! Нікітка, подай-ка мадьярскую пльотку!

Розказували москалі, що в кожного мадяра в наплечнику є пльотка.

В цей момент і Микитка, один з тих, що «ужин» лагодили, входить в кімнату з шнурами.

— А де нас будете вішати? — питаю.

— Поіщем гдє!

— Нащо вам стільки клопоту? — говорю далі.— Та ж ви офіцер, маєте револьвер, який вам скорше зробить службу.

— Вот і харашо! — врадувався поручник і кличе: — Замараєв!

Входить солдат з монгольськими рисами.

Витягає поручник револьвер, подає монголові і показує на мене і Ганю, що ні жива ні мертва прислухається всьому.

— Расстрєлять!

— Которую пєрвой? — питає Замараєв.

Я здержала його руку з револьвером.

— Зажди, — кажу, — голубчику. У мене є ще двоє діток. Принесу їх, та й всіх нас постріляєте. А то, знаєте, клопіт вам буде з дітьми, як уб’єте тільки маму!

Почувши про дітей, поручник покинув доїдати «куріцу», вихопив від солдата револьвер і заховав у футляр.

— Ізвінітє — шутіл! — оправдовується, як школяр.

Побачивши перемогу за собою, визбирала я штубака як належало, а він слухає, мов труся. Здається, що дав би собі навіть вуха нам’яти.

Запіяли кури опівночі.

— Ану спати лягайте! — наказую тепер я з черги.— Я змучена, цілий день дітей доглядаю, а вночі ваша некультурність не дає нам спати.

— А где я буду спать? — питає поручник смирно, як покарана дитина.

— Ось вам постіль добродія Бєлявіна!

— Мать моя родная! Какая бєлая постель! — втішився по-хлоп’ячому, оглядаючи чисто застелену лежанку.

Почав розказувати мені про свою маму і сестру, яких він любимцем був. Але покинув родину, пішов добровольцем ще в болгарські бої, а тепер провадить відділ розвідників, які за ним і у вогонь підуть. Він найбільше любить свою нагаєчку і спить, завжди маючи її під головою. Та сьогодні повісить її у моїй хаті на почесному місці — на портреті Шевченка.

Взяла мене злість на таку профанацію портрета Тараса.

— Проч, — кажу, — з нагайкою від портрета того, хто цілий свій вік боровся проти кнута! — і, вхопивши нагайку, кинула її в кут.

Покірненько підніс поручник свою «приятельку» і сховав під подушку, а я пішла до своїх дітей, що, мов двоє голуб’ят, притулилися білявими голівонькам^. (...)

27. 6. Рано сильний гук звістив, що міст на Дністрі знову висадили. Гостинцем до Галича марширує австрійський патруль. Галицький жидок держить повітальну мову. «Гох Остеррайх!» — закінчує, розмахуючи радісно кашкетом, на прихід австрійським жовнірам.

А мені анітрохи нерадісно.

Чим ті мадяри і німці ближчі нам від Негрулів, Масленків, Дубченків, що по тамтім боці? Змучена безсонними ночами і напруженням останніх днів, пішла я відпочити... (...)

11. 7. Приємна несподіванка стрінула мене сьогодні. Відвідав мене полковник УСС Гриць Коссак зі своїм ад’ютантом четарем Ясениць- ким. Прийшов спитати мене, як жінку вчителя, чи часом не потребую якоїсь допомоги. Готовий також служити підмогою грішми. Я дуже рада, що не потребую користати з пропозиції, але, з другого боку, мені дуже приємна товариська готовність допомогти. Довідавшись, що в мене мешкання не зайняте, спровадилась туди команда УСС. Я рада, що пощастило діждатися дійсно свого війська. Познайомилася ближче з історією створення УСС.

Стрільці розказують про свої пригоди. Цікаво прислухається всьому також мій приятель зі Суботова Оніфро Головчак.

Мої колишні учні з Суботова вже давно чекають, щоб зголоситися до УСС. Оніфро навіть не хоче ночувати, спішно йому додому, щоб подати суботівським хлопцям вістку про добру нагоду вступити до стрільців.

12. 7. Раненько прийшло зі Суботова п’ятьох добровольців і зголосилися у полковника УСС, стали прийняті до стрільців. (...)

20. 10. Життя стає щораз тяжче. За всім ноги виходжуй. Поки вистояти картку на хліб, муку чи цукор, а опісля пропхатись, щоб картку зреалізувати, то всього відхочеться. Удома двоє хворих: Любочка і батенько. Старенькі як прийшли пішки до мене, так опісля і повернулись до Денисова. Там знову застали руїну.

Німці з 48-ї дивізії знищили до стебла 40 кіп пшениці, що її тато вже мали зложену в стодолі. (...)

19. 11. Раненько о 5-й годині відлетів від мене мій ангелик — моя Любочка. Така звичайна річ — смерть, а однак, така страшна. Лиш мама знає, скільки то труду треба, щоб підховати дитину, поки вона на ніжки стане... А тут на! Усі заходи пішли надарма, якраз тоді, як дитина починала хату веселити — смерть забрала її мені. З ким не стрінусь, кожний обов'язково виказує мені своє вдовілля, що, мовляв, скінчилася моя мука. А ні, то потішають мене тим, що тепер стільки горя на світі, тож не я перша, не я остання.

Не знаю, чому мені має полегшати від цієї свідомості, що не лише мені серце рветься по страті коханої істоти. Ідучи по домовину для своєї донці, дістала я якраз карточку від чоловіка. Вже знає, що ми залишилися у Залукві. Просить прислати білизну і фотографію. Але Любочки вже не буде на тій світлині. (...)

3. 1. 1916. Подбав мій чоловік про мене. Бодай ось тільки легше буде мені святкувати, що нині дістала від нього депешу. З втіхи рішаюсь поїхати до сестри на Святвечір. Там будуть тато і молодший брат.

Треба мені перед цим подбати про вечерю для відділу російських полонених, приміщеного в Галичі. Нещасні люди. А найгірше, що голодують. Купець Лембер не може нажалуватись, як страшно погано їх харчують. Є там у більшості українці. Вже від довшого часу передаю їм через цього єврея часописи і книжки. Мушу, однак, чинити це дуже обережно, щоб не попасти в тюрму. Одного разу виходила я з крамниці, несучи в кошику два буханці хліба. В брамі крамниці стояв якийсь полонений. Очима голодної собаки дивився на мій хліб з таким пожаданням, що я зовсім відрухово подала йому один буханець хліба. Бачила це одна вчителька і ось грозить уже мені доносом за стосунки з москалями. Чи є у людей милосердя? (...)

10. 2. Добрий приклад подав мені товариш Негруль, який на Різдво послав моєму чоловікові 25 рублів і пакет з чаєм і тютюном. Між ними зав’язалось сердечне листування, хоч ніколи ссебе не бачили. З великою приємністю повідомила я про це пароха, який навесні минулого року перестерігав мене, щоб я не передавала через тов. Негруля грошей, бо «москаль москалем».

26. 3. Із 30 щеп, посаджених у шкільному саду, цієї ночі щезло дві найкращі. Недалеко шукала я за ними. Знайшла на четвертому городі. Ростуть, уже й трава під ними зазеленіла. Але я попробувала деревця — рухаються. Питаю сусіда: звідки ці щепи? Розповідає мені цілу історію, хто йому їх дав ще два роки тому. Соромно слухати таку гладко зложену баєчку, то й кажу, витягаючи щепу з землі: «А дивіть-но, сусідо, яка в мене сила. Ви кажете, що вони вже два роки тут ростуть, а я, бачите, вже одну витягнула з корінням». Бачить, сердега, що не вдалося вибрехатись. Почервонів, як рак. Просить мене нікому про це не говорити. Я погоджуюсь, бо знаю, що тепер із наглим судом нема жартів. Але взамін щепи мають повернутись на своє місце коло школи. Сусід погоджується і справа закінчена.

Минулої неділі оживили читальню у селі. Записалося на зборах 150 осіб. Впорядкували книгозбірню. Я взялась учити доростаючу молодь січових вправ (руханки).

30. 3. Вчора дістала карточку від чоловіка, яка повинна б мені була розраду подати. По причині смерті коханої дитини. Щоб якнайскоріше розрадити мене бодай карточкою, написав її по-німецьки, в надії, що скоріше перейде через цензуру, але йшла вона як звичайно 6 тижнів і, зацвенькавши по-чужому, не заговорила до душі.

3. 6. Повернулися батенько зі Львова. Привезли сумну вістку про смерть нашого Великого Каменяра, який помер 28 травня. Не можу повірити, що вже нема в живих того великого духа, того Мойсея, що 40 літ проводирем був для нашого народу. Дуже мучене було його життя в останні роки. Батенько розказують про величавий похорон. Чимало селян, інтелігенції, робітників, студентів, учнів, незліченні вінки. Поховано Франка на Личаківському цвинтарі в тимчасово позиченій гробниці, за місячною оплатою.

Передають мені батенько кількадесять книжок, що їх купили у Львові для читальні в Залукві. Жаль мені, що так себе обтяжили ними. Берусь до роботи, щоб упорядкувати їх і проштампувати, бо читачі вже чекають. (...)

12. 3. 1917. Я уже внесла заяву про допущення мене до іспиту на атестат зрілості. Дуже хочеться стати до праці у школі, а при тому збутися відчуття, що живу з чоловікової платні... Хтозна, що весна нам принесе, але живий живе гадає. За бджілками серце помикує. Шостий місяць уже, як я їх заховала в землі. Закопані без сліду. Ніхто й не подумав би, що під смітником заховані вулики. (...)

18. 3. Всі під враженням революції у Росії, з якою лучать надії на близький мир. (...)

15. 4. Іще один Великдень. Цим разом святкуємо його з німцями. Запросили на сніданок трьох. Дивуються нашому печиву. Признаються, що вибираючись до Галичини, думали, що ми нічого не знаємо навіть про печення хліба. Сказано: Беренлянд. На фронті братання: москалі щораз частіше підходять до німецьких окопів. Обмінюються з солдатами харчами, а на латинські свята 10 російських старшин гостювало в німецькій старшинській їдальні. (...)

19. 7. Біля полудня появились у селі російські стежі. Ми були здивовані їхнім прибуттям, бо ще хвилину тому було чути німецькі стріли.

11.7. Квартиру зайняв полковник Матковський, добродушний старенький. Солдатів скрізь повно. 16-й заамурський полк — це самі українці. Розхапали вже майже всю мою бібліотеку. А мені так радісно дивитись, як мої книжки щезають у солдатських кишенях. Зовсім не жаль за ними, хоч колись так старанно збирала їх до книгозбірні. В моїй кімнаті тепер читальня. «Вісник визволення України», видання УСС ходять з рук до рук. Аж очам своїм не вірю, порівнюючи солдатів з 1915-го року з нинішніми.

13. 7. Радісна вістка облетіла село, що до нашого пароха о. Мулика приїздив губернатор Дорошенко. Не знаю рахунку останнім дням. Поміщалися дні з ночами. Над усім панує почуття радості, що Україна визволилася. (...)

19. 7. Пополудні прийшов до мене представник Українського організаційного Комітету Носенко. Зажадав кошторису відновлення шкільного будинка. Кажу йому, що хочу виїхати. «А школу як залишите?» Найпізніше як через місяць повинно початися навчання. Нехай наш український цвіт не гине в темноті». Мені так солодко було слухати ці слова, що в непам’ять впустила недавні страхіття бою і матеріальні страти. Що це все значить супроти того, що Україна визволяється з вікових кайданів.

Розговорилися ми з Носенком. Дістала я від нього несподіваний даруночок: брошурку проф. Грушевського «Вільна Україна», статті з останніх днів (березень-квітень 1917) з печаткою «Всеукраїнська рада Військових депутатів номер 3. Культурно-просвітна комісія м. Київ». Статті ці друкувалися у часописах «Нова Раді» з 25/3 — 15/4 1917 р. Україна простягає дружню руку всім «активним робітникам, перейнятим бажанням добра громадянству, без різниці їх національності... Ми не підемо слідами поляків, які писали на своїм прапорі «за нашу і вашу вільність», а сю вільність скрізь, де тільки забирали перевагу, звертали проти слабших: проти українців в Галичині, проти жидів у Королівстві» — читаю у цій брошурці і якась дивна радість розпирає груди...

Носенко повний віри у краще майбутнє нашої Батьківщини. Розказує про перший універсал Центральної Ради. Але бачимо, що поки все вкладеться як слід, мусимо перейти тернистий шлях. Звірства п’яних солдат у Калуші є зразком того, що і нас може чекати. В час калуського погрому знищено всі українські інституції. (...)

12. 2. 1918. Вчора відбулися загальні збори Ф. С. Г[3]. у присутності коло 680 членів з дооко- личних сіл. Раділа душа, коли начальник суду Тимкевич, обіймаючи провід зборів, повитав Україну як самостійну державу і поздоровив зібраних з укладенням миру з Україною...

18. 2. Вертаючись вчора зі Станіславова, висіла я на станції Відники і звідти пішки пішла на збори С. Г. до Ланів. Кілька кілометрів під подувом весняного вітру оживило мою душу. Так добре стало мені. Станіславів збирається святкувати свято миру з Україною у дні 3 березня. Треба, щоб і Галич не зостався позаду. Ще два тижні доволі до приготування торжества. (...)

3. 3. 1918. 32 дооколичні громади взяли участь у нинішньому святі в Галичі.

Кілька днів перед святом прийшла до Галича 58-а німецька дивізія, яка довший час тримала тут фронт у 1916—1917 рр. Провідник оркестри заявив свою готовність узяти у святі участь відігранням українських національних гімнів. Виправлено мене до Львова з дорученням купити потрібні ноти. На жаль, мимо найкращої волі і старань голови Союзу українок не могли ми ніде роздобути потрібних нот, хоч нашукалися за ними і в книгарнях, і в Музичнім Інституті ім. Лисенка, і навіть у добр. Дрималика. Верталася я додому ні в тих, ні в сих. Сама не знала, що я скажу капельмайстрові та як йому поясню, що в нас нема нот під національний гімн.

5. 5. Великдень. Ніякого торжества в моїй душі. Поділ харчів поміж рятунковими комітетами поодиноких громад, який проводила я останнім часом, виснажив мене. Такий цей приділ мізерний, що аж смішно. Бо на око виглядає, що щось робиться. Якісь рятункові комітети, рільничі ради, рільничі комісари, збіжеві інспектори... але хісна з них стільки, як кіт наплакав.

До чоловіка не пишу, сподіваючись його приїзду. Від нього пошта також нічого не приносить. Один Богдан мене потішає, що татусьо ось-ось повернеться. Коханий хлопчина. Стільки часу посвячую йому, що лиш ранком. Збудиться удосвіта та й гуторимо в постелі. Тоді на швидку руку складаю йому віршики по його бажанню, які він тут же вивчає. Ось один з них:

Українець я малий,

Українець тато мій.

Українка моя ненька,

1 я з цілого серденька

Люблю свою Україну,

Люблю, люблю до загину.

Люблю наші села бідні,

Люблю наші поля рідні,

Тую земленьку багату,

Що стократну все відплату

Дасть за працю коло неї,

Каже мені хлопчик, що мамуся то «Сільський господар», а Данко — то «хвостик від сільського господаря». (...)

8. 5. Вибираючи наряд на цукор для своїх громад, спитала я комісара Махновського, чи не могла б я дістати для себе 20 кг. цукру на весняну підгодівлю бджіл. Комісар відмовив., дивуючись при цьому, що я, побираючи цукор кірцями для сіл, не можу з цього приділу вистарати собі потрібних 20 кг... (...)

31. 10. Приїхала зі Станіславова Тимковичева з дорученням, щоб 1. 11 конче поїхав хтось із Галицької округи на з’їзд повітових організаторів, який буде проходити в Народнім Домі у Львові. Черга, як звичайно, упала на мене. Але ще, може, заступить мене нотар Гузар. Однак якщо він відмовиться, мушу їхати я.

Тимкевичева з властивою їй ввічливою настирливістю наполягає:

— Ні, ви мусите їхати. У вас же вільні руки. Мужа нема. Кажіть: їдете?

— Поїду, — рішаюся уголос, але в душі сподіваюся, що все-таки поїде нотар Гузар.

Поїзд відходить опівночі. Умовилась я з П'ятківським, що він поїде зі мною і при тій нагоді заберемо трохи одежі з Бюра сирівців. Об 11-й год. ночі довідалась остаточно, що таки мені доведеться їхати. Поштивий П’ятківський прийшов до мене з Галича. Дощ ляв, мов із цебра, шуміла Луква, коли ми опівночі чалапали на галицький двірець, бредучи по кістки в болоті, щоб на ранок 1. 11. 1918 р. бути у Львові... Не думала я, що 31. 10 — останній день Габсбургської монархії.

 


[1] Насварив (діал.).

[2] Поклялись (діал.).

[3] Філія Сільського Господаря.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.