Іванна Блажкевич. Спогади-1

(взято з журналу "Дзвін", №5-6 за 1991р. Публікація та післямова Оксани Сенатович)

ІВАННА БЛАЖКЕВИЧ

СПОГАДИ

(30.7.1914—4.10.1921 рр)

Тривожний знак

Точно опівночі з 30 на 31 липня 1914 р. відірвалася струна в маятнику, що висів над ліжком нашого дволітнього синка.

Тяжка вага з гуркотом упала на дно шафки годинника, а ми всі зірвалися зі сну, не знаючи, де шукати причини незвичайного звуку.

Ми з чоловіком ніколи не були забобонні, тож ніколи не прив’язували ваги до того, що обірвалася струна. Натомість сильно подразнила нас можливість небезпеки, що грозила нашому синкові, якщо б тягарець не затримався на дні шафки.

До ранку ніхто з нас більше не зажмурив ока.

 

Проголошення загального ополчення

31 липня цілий день пережили ми в загальному напруженні, очікуючи вісток про війну зі Сербією. Загальної мобілізації ніхто не сподівався. Тому теж ніхто з нас не вмів собі пояснити причини тривожного галасу церковного дзвона, що збудив нас знову о 12 годині вночі з 31.7 на 1.8.1914 р.

Спершу думали, що злодії закрадалися до церкви і вартівники в цей спосіб кличуть на допомогу громадян. Мій чоловік, зібравшись, пішов розвідати, у чому річ, і за хвилю приніс страшну вістку про мобілізаційний приказ, що його жандарм відчитував під тривожний звук дзвона.

Тривога налягла на нашу спокійну хату, хоч у цю мить я навіть й не думала, що мій чоловік теж піде боронити «фатерлянд».

 

 

Моє домашнє

У нас було двоє діток: дволітній Богдан — кругленький, грубенький хлопчик і дівчинка Люба, котрій заледве 10 діб минуло. Я ще не зовсім здорова, недавно з постелі встала — ледве ноги за собою тягнула. Була в нас на той час тітка зі своїм сином Осипом.

1 серпня пішов чоловік до Галича по платню до податкового уряду. Тут довідався, що й учителі підлягають мобілізації. (...)

 

 

Тривога

Робимо родинну раду, що мені з дітьми робити. Чи до батенька їхати на Поділля, чи зістатися на місці — у Залукві під Галичем.

Йдемо на приходство спитатися про думку наших стареньких приятелів М [уликів].

Тут теж усі подразнені — поблідлі лиця. Зять їх у дорогу лагодиться, але решта родини залишається тут. Заспокоюють нас. Обіцяють дати мені й дітям опіку. І ми рішилися: доки вони всі тут, я з ними теж у Залукві лишаюся.

Скріплені на дусі, в надії на недалекий поворот із війни дорогих серцю осіб, вернулися ми домів.

Та все-таки страшне марево розлуки нависло над нами (...)

 

 

Розлука

2.8. Ранісінько ми на ногах. Поснідали, і я відпровадила свого друга тільки до входових дверей. Обов’язок покликав мене до діточок.

Вернулася я до них з тугою розставання, але з надією, що воно буде недовге.

Поплили перші дні тяжкої розлуки. Старання про діточок виповняли їх один за одним.

Дворічний Богданко захворів. Забув про своє старшинство. На руки проситься. Доводиться нераз обох дітей на руках тримати. Тоді найтяжче на душі, бо бачу свою неміч. І розумію, що недаром до подружнього воза впрягається двоє людей. На одну людину він затяжкий.

Щастя, що тіточка піклується мною, розраду подає. Хоч і її материнське серце рве туга за сином.

На кілька днів прийшла деяка рівновага духа. Звільна освоювалися всі з новими обставинами. Думки скупчуються в очікуванні пошти.

 

 

Вістки від чоловіка

19.8. пише: «Вчора переходили вулицями Львова українські стрільці. Більше як тисячка. Серце радувалося. Дай Боже, щоб ми колись з діточками поїхали до Києва без пашпорта. Солодко вмирати за Рідний край, та солодше жити для Нього».

Батенько прислали мені 40 корон на прожиток. На грошевім переказі коротка дописка: «Я здоров».

Генко (наймолодший мій брат) пішов на війну. В нас спокійно. Військо тільки на двірці. Худобу для війська мусимо дати, так що заледве кому останеться одна корова. В полі збирати нема кому, хоч погода сприяє. (...)

 

 

Вістки з фронту

В газетах читаємо тільки про перемоги австрійських військ.

19.3. Плакати звістили про величезну перемогу в Сербії: «40 000 полонених і т. д.» Військо бенкетує. В школі офіцерська столова. Кухню зайняли. Випікають-висмажують присмаки. Забрали до класу всі мої крісла. Сісти нема на чому. А зайде до хати якийсь ополченець, то зі сльозами оповідає про полишених без опіки жінку і дітей. З Городенщини дістають ополченці вістки, що мадяри нищать людську працю, збиткуються над населенням.

Ми не вірили, аж змірили.

20.8. Прийшли мадяри до Залукви. Поприпинали коло церкви коней, в’їхали возами в збіжжя, косять, що хочуть, а коней годують снопами жита і пшениці.

В повітрі шумлять літаки, а ми цікаво слідимо невидальщину.

 

 

Галич-твердиня

Цісарсько-королівський командант Галицької твердині Завадський оголошує плакатами гострі зарядження в справі забезпечення населення харчами, береження нічного часу від 20 год. до 4 рано. На знак, даний гарматним пострілом, треба повертатися з поля і т. д.

В силу Галича, як воєнної кріпості, всі свято вірили. Тож сиділи ми під її охороною, сказано «як в бога за дверима».

Так само теж була у всіх певність, що авcтрійська армія сильна, а російські війська нездарні.

22.8. Вісім санітарів зайняли шкільні класи на шпиталь. Лікар просив мене пошити хоругов червоного хреста, і її вивісили на комині школи. Наступного дня заспокоює мене той же лікар, кажучи, що навмисне ходив на Замкову гору в Галичі, щоб поглянути, чи хоругов добре видно. Отже наша хата охоронена тепер від російських стріл.

Але нам те його балакання видається прямо смішним. Ніхто не вірить, щоб москалі засягнули по Галич.

 

 

Замість перемоги — втеча

24.8. Монахи зі Станіславова ширять тривожні вісті: «Тернопіль зайнятий, Монастириська горять. До Тернополя не доїхав потяг, повернувся, подірявлений кулями».

їх слова підтверджують громади утікачів. Повно різних байок і пліток, які ще більше стра- іу додають і рвуть нерви. Худоба, люди, підводи иповнили калуський гостинець. Найбільше жаль діточок: розхристані, немиті, спрага палить їм усточка.

Ой, ці нещасні діточки! І вони, здається, найбільше витерпіли, найбільше намучилися.

26.8. Пошта приходить нерегулярно. Часописів майже нема.

Тітка ледве на ногах держаться, знесилені журою. Сестра наглить мене, щоб їхати до неї до Станіславова.

Але ми вирішили за всяку ціну залишитися вдома. Доволі надивились на нужду втікачів.

28.8. Страшна паніка. Ополченці, що стояли в Залукві, збирались якраз до відходу в інше село.

Від сторони Галича зароївся гостинець утікачами.

Гостинець ущільнений людьми, волами, худобою. При однім військовім возі пристав кінь. Жовнір поспішно випрягає його, відтинає коня від селянського воза, що їхав побіч, запрягає до свого, користаючи з хвилево вільної дороги, їде далі. Перший раз бачимо зразок воєнного права «реквізиція».

 

 

Дальші вістки

Пошта принесла мені знову кілька карток від чоловіка: «Журишся, коли я верну... Це пусте! Нехай по році, по двох. Щоб тільки вернути. Щоб між найдорожчими вмерти!» Якась страшна зневіра пригнічує душу.

З братів ні сдин не звідає мене. Тільки від чоловіка довідалась, що молодший при УСС, а старший при штабі 7 корпуса. Також про організацію УСС знаю лише з вісток від чоловіка. Разом з ним радію, що між тернопільськими УСС бачив добровольців з мого рідного села Денисова.

Між іншим наказує мені чоловік в одному з листів: «Будь спокійної гадки. Будь бадьорою. Всю силу й енергію зверни на те, щоб запанувала в тебе цілковита рівновага духа, потрібна для якнайкращого виховання як фізичного, так і морального наших діток».

Тяжко вдержати рівновагу духа

І я стараюся пристосовуватися до того бажання мого сердечного друга. Але чи це можливо?

Ось приміром таке. Просить чоловік, щоб прислати йому білизну. Пакую якшвидше, що було під рукою, і поспішаю на пошту.

Тут ніяк не хочуть посилку прийняти. Настоюю на тому, що білизна належить до виеквіпування війська. Урядник йде до начальника пошти по вияснення. Врешті вирішив пакунок прийняти.

Взяв від мене пересилковий лист, а побачивши українське письмо, кидає сердито: «Проше мі то пшечитаць, бо я по руску не умєм!»

Кров вдарила мені в лице від такої образи з боку урядовця тієї держави, що в її обороні покликали на війну батька моїх дітей.

Вернулась я домів змучена, розстроєна. Чи можна спокійно думати супроти такої несправедливості.

 

 

Боєва лінія наближається

30.8. Стріли щораз ближче. Вранці була я в Галичі, щоб купити дещо. Купці поденервовані до краю. Не знають, який товар дають, скільки їм належить заплатити.

Пополудні почав Галич гудіти, а вечером клекотало в ньому, наче в котлі.

Вулиці завалені підводами. Паніка, безголов’я. Нд приходстві священики-утікачі грають «віста», при цьому ведуть широкі розмови про політику. «Зганяють» москалів під Рогатин, «вибивають» до ноги. Мені дивно слухати це. Саме слово «війна» таке страшне.

Я все-таки не сподівалась, що до неї прийде.

«Не вбивай!» — велика заповіддь. Не вбивай одної людини — суд, процеси, тюрма... а тут Христові слуги раді тому, що тисячі молодих людей купаються у власній крові, гинуть в страшних муках.

«Тяжко жить на світі — а хочеться жити» — так каже Шевченко. А ці люди стають кличем: «Ріж! Бий! Мордуй!» Хоч там, може, не вороги, а братня кров ллється. Бо ж наших тридцять мільйонів з-за Збруча теж рекрута дали.

 

 

Арештування

Але про це тепер і говорити небезпечно. Зараз нап’ятнують[1] москофілом, а вслід за цим арештування і тюрма.

Цих арештувань чимало. Довідалась я тепер, що коли б мій чоловік не був виїхав о 4 год. раненько, то о 10-й був би арештований замість свого попередника «москофіла». Бо галицька жандармерія дістала приказ арештувати управителя школи в Залукві, а прізвища не подала.

Коли в 1912 р. їхав через Галичину австрійський престолонаслідник, то наша кацапня поздоровляла його трибарвними російськими прапорами. Кацапські руханкові[2] дружини носили трибарвні ленти. Ляшки цілувалися з графом Бобринським. Общества Качковського[3] діставали державні субвенції на баламучення селян. А тепер?

Справжні зрадники повтікали в Росію заздалегідь, а наші, збаламучені ними, селяни тяжко покутують за те саме, за що їх раніше по голівці гладили. Та й покуту виміряють селянам ці самі люди, що їх колись нагороджували за кацапство.

Арештують невинних старців і дітей. Щораз нові доноси, нові особисті порахунки за бозна-яке колишнє ворогування.

 

Перші полонені

31.8. В полуднє прийшла вістка, що привели полонених росіян.

Ведені цікавістю йдемо туди з добр. М [уликом], Є їх чотири «салдати», п’ятий — цивільний. Пояснюють нам, що цей п’ятий «шпіон».

Один із солдатів спить, двоє тільки розглядаються, а четвертий зайшов з нами в розмову.

Він купець з Одеси. «Хахол». Дякує Богові, що нікого не вбив.

Австрійські вояки зі штиками на крісах сторожили полонених. Але ми, приступивши зовсім близько, балакали з ними без перешкоди. Розмова зійшла на Шевченка. Це вкололо якогось кадета поляка, бо він зразу крикнув: «Капраль, зробіць ту пожондек! Жадних розмуф!»

Розуміється, що одразу всі цивільні мусили відступити набік і лиш здалека приглядались до полонених солдатів, однострої котрих зливались в одну барву з зеленою муравою.

 

 

Уряди виїхали

1.9. Йду до Галича по чоловікову зарплату. Дарма. По всіх урядах слід застиг. Пошта теж виїхала. З болем серця принесла я назад зі собою ненаданий лист до чоловіка. Так тяжко подумати, що вже й переписуватися з ним не буду.

Перед очима стає марево нужди. 1 корона й 70 сотиків — це вся моя готівка. Як тут жити? З чого?

Потішаю себе бодай тим, що на городі маю бульбу й городину. Корова пашу має. Кури є. На два-три місяці стане. А там буде і по війні. Цеї думки всі вперто тримаються.

Вертаю домів. Несподівана поміч. Військовий обоз полишив на городі купу дров. От і є опал. (...)

 

 

Зривають мости

3.9. Страшний гук збудив нас о 4-й год. раненько, це австрійці висадили на Дністрі в Галичі залізний міст.

Опісля продовжувались вибухи різних магазинів.

Паніка дійшла до краю. Навіть наш парох з родиною втікає. Його зять, який ще три дні тому заспокоював усіх, що коли б прийшли москалі, то так само, як австрійці, казали б дати собі їсти і на тім кінець, тепер найбільше наглить[4] до від’їзду. (...)

Родина нашого пароха вже на возі. Він сам виїздить нерадо. Сідаючи на віз, зазначає: «Виїжджаю під примусом».

Але всім дивно, що з ним виїхав сотрудник-целебс[5] о. Г (анусяк). Ми просили його, щоб залишився з нами. Пригадували йому, що «добрий пастир душу положить за свої вівці».

Все полишене на приходстві добро здали на мене. «Свині поріжте, кури вибийте» — дістала я доручення.

Опустіло приходство, а я, яка довше була знайома зі всіма його мешканцями, осталася тепер іще більше самотня між незнайомим мені населенням Залукви.

Коли побачили парохіяни виїжджаючих з села священиків, остовпіли. Понеслося нарікання, що ті, слово яких здержувало селян від втечі, тепер виїжджають першими.

От і почали мешканці Залукви збиратися масово до втечі, куди ноги понесуть.

До полудня ще переходило селом військо, йшло з-за Дністра через понтонний міст. Йшли в напрямі Калуша.

Пополудні запанувала в селі дивна тиша. Ще тут то там перетягне гурток людей. Тікає все, що живе.

Навіть мій старий сусід Василь, що зарікався не тікати, покинув свою хату. Остались лиш ми, мешканці школи, серед села, в страшній непевності.

Перед вечером йде якась бабуся дорогою, тихенько каже мені, що москалі на Дністрі міст кладуть.

Не йму віри, хоч бабуся описує точно краску іх одностроїв. «Що? Австрійці віддали б Галич без стрілу? Таку твердиню! Ні! Се підступ!» — міркували ми все ще вперто.

Аж ось йде кілька господарів, що були на окопах, хоч колись туди й глянути було заборонено. Оповідають, що там тепер повно покиданих рушниць, підсмалено гармати, а жовніра ні одного. Аж тепер я повірила, що австрійці опустили Галич, і прийдуть москалі.

Тіточки син зладив сокиру, сікач і вила, щоби було чим боронитися, якщо б москалі на нас нашли. Зброю зложив на піч. Ходимо усі, як не свої.

Вечоріє, не світимо. Чомусь лячно давати світлом знак, що ми в хаті. Втім прибігає якась жінка:

— Ви не їхали нікуди?

— Ні! — кажемо.

— Якщо так, то і я не поїду!

Ми порадили їй, щоб спокійно йшла спати. Хоч, поправді, самим смішно було з наших слів.

За якийсь час пішла я з братом поглянути, що діється в селі. Тихо-тихесенько. Світла нігде не видати. Аж ось зачули ми якийсь рух у стодолі при гостинці, де був військовий магазин.

Підходимо: люди деруться, з кулаками скачуть у боротьбі за полишені військом харчі.

Вертаємо до хати без найменшого наміру йти на спочинок. Але дволітньому Богданові незрозумілий наш душевний настрій. Просить йти спати. От беру діточок коло себе на постіль і лягаю.

Ще ніколи так щиро не вдавалась я в опіку Марії, як в цю ніч. Вірю, що надія на її поміч не обманить мене. Коби тільки мати щастя на людей, не стрічаючись з худобою в людській подобі.

Так пролежала я цю ніч. Благословила з цілої душі тіточку кохану і їх сина та доньку, і няню, що не полишили мене самої з моїми хробачками, але осталися ділити зі мною долю і недолю. .

 

 

Прихід російських військ

3.9. Раненько вже були в селі російські стежі. Около восьмої години дивлюся: йде до школи солдат. Побачивши, що він безоружний, втішно вийшла йому назустріч до кухні. Бородатий москалище щось багато мені говорить, але я, мимо найліпшої волі, не розумію ані слова.

І ясно стає мені, що недаром наші «об’єдинителі» так завзято кричали, що москалі і ми «адін народ і адін язик».

З бідою підхопила я слова «сутки» і «кушать», та й догадалася, що москаль голодний. Сталося так, як говорив нам добр. М [улик] про евентуальний прихід москалів: «Прийдуть голодні та їсти проситимуть».

Я рада, що москаль прийшов в хату голіруч, що не кидається, наче звір, а смирно просить їсти, побігла в кімнату по хліб.

Вийняла з мішка цілий бохонець і несу. Але поки зайшла до кухонних дверей, зміркувала, що ще більше вояків по хліб прийде. Отже, з цілого бохонця відрізала я чверть, а потім вкраяла звичайну «байду» і винесла солдатові.

З чемним «спасібо» вийшов з хати.

І так цілий день йшли солдати по хліб. Оглянулась я, що недобре роблю. Роздам хліб, а самим що залишиться?

От і зварили ми кілька горшків бульби і роздавали бульбу. До вечора годувала я «ворогів», що на ділі не зробили мені ніякого лиха.

 

 

Нові лади

Про козаків того ж дня вечером кружляли різні оповідання. їхали возами селом. Жінка одного збаламученого москофіла, вивезеного австрійцями, питає козаків, як «наших». А козак як привітає її нагайкою через плечі. Перелякана питає здивовано: «А це за що так?»

— Це «ваші» б’ють «наших» за те, що ми через таких, як ви, мусимо проливати кров.

Чимало годинників перенеслося сьогодні з кишень своїх власників у козацькі «кармани».

Чимало покотилося курячих голів, стятих козацькою шаблюкою. (...)

 

 

Займають квартиру

5.9. Прийшов до нас якийсь старшина. З нагайкою у руках, з цигаркою у зубах, питає, хто тут живе. Відтак займає квартиру для полковника. Розуміється, що насилу второпали, про що йдеться, бо майже не розуміли, що він говорить.

Але нагайка, а ще більше її слава, робила нас повними респекту.

Стараюся пояснити, що в мене малі діти, а полковник, певно, старший чоловік і потребує спокою.

Не знаю, зрозумів він мене, чи ні, досить, що сказав «нічево» і наказав «убірать» в хаті.

Я зрозуміла, що маю все з кімнати забрати. Обурена до живого, взялася виносити речі. На це входить полковник. На порозі почав розмову з братом. Випитується: хто він, де ходить на університет і т. п.

А в мене душа терпне. Ану ж заберуть хлопця. Але як довідалась я опісля, полковник хотів тільки вивідати, чи брат не знає його братанича, Потоцького, студента політехніки у Львові.

Я відітхнула з полекшою. Полковник попросив поставити самовар.

Ми з тіткою перекинулись поглядом та й лише посміхнулися, бо не раз ми жартували, що, як прийдуть москалі, наставимо їм самовар, подамо чай, та й нічого злого вони нам не зроблять.

А тому що мій російський самовар закопаний, то наставляю бляшаний. І дальше випрятую[6] хату за наказом старшого з нагайкою.

Однак полковник мене здержав: «Ребята сдєлают» — каже. То ж я дала спокій.

А наші нові «гості» попрямували до гостинця поміж грядками. Спинившись перед загородою, полковник витягнув шаблю і вмить перетяв кільчастий дріт. З огірченням приглядаюсь цій роботі.

Але ось повертаються. Полковник скалічився дротом у палець. Просить, щоб йому перевинути рану. Беру перев’язку, але діло не йде — руки дрижать. «Шлєхт», — каже полковник.

Я в душі подивляю цю добродушність, а може й легкодухість полковника, що на ворожій території дає собі перев’язувати рану першій ліпшій людині.

В хаті зчинився рух. Солдати входять, виходять. Побудилися діти зі сну. Любочка вдарилася в плач. Богдан вторує їй баском, аж вуха болять. Питає полковник в старшого з нагайкою: «Здєсь должен я помєщаться? Здесь мєста нет! Оні же, — вказує на дітей, — старше меня».

І на велику втіху всіх нас домашніх перенісся до класу, куди просить подати чай.

 

 

Нові знайомі

У другій шкільній залі помістився полковий батюшка. Поставний брюнет із невеликою бородою. Заодно з чайником носиться, чайок попиває і дуже відказує на воєнні тарапати.

Де не глянь — між будинками, біля будинків і в будинках — всюди кип’яток вариться. Дивно, що досі не було випадку пожежі. Плоти тріщать, хмиз добрий матеріал для розкладання вогнищ.

Між прислугою полковника є один татарчук. Типове монгольське лице зі скісними очима. Кремезний, присадкуватий чоловічок. Цілими днями зашиває «іспорчена більо». Щастя мав: граната пірвала йому білизну в наплечнику, шинелю обсмалила, а татарчук зовсім неушкоджений вийшов.

6.9. Неділя. За звичаєм збирається нарід у церкву. Всі сердечно негодують на священиків, що виїхали, забувши, що «добрий пастир душу положить за свої вівці».

Батюшка збирається відправляти в церкві. Іду також, ведена цікавістю.

Церква мала, завжди була затісна, а цієї неділі здавалося, що лусне, стільки солдатів напхалося. Як звичайно, стаю на своє місце коло престола. Але коли батюшка вийшов до відправи, випросили всіх жінок з-за царських врат, бо в православних «нєльзя» жінкам знаходитися при престолі під час богослуження. Я огірчена вийшла з церкви і вже по дорозі додому чула поминання царя і цілої царської родини під спів сильних басів, від яких вікна дзвеніли. (...)

 

 

 Новий командант Галича

10.9. Вибираються москалі в дорогу. Добре нам з ними було. Безпечно. До нас знову непевність завітає. Спіжарня[7] наша почасти заосмотрена[8], є мука, цукор, сіль. Молока доволі.

Після відходу війська тиша. Перед вечером пораюсь на городі. Над’їздить рослий мужчина на малій сибірській конячці. Маю враження, що їздець ногами землі досягає.

«Нє обіжаєт лі кто вас?»

Я зрозуміла це як питання, чи не виїхав від нас хтось і кажу «язичієм»: «убіжали, але вже повертали». Щойно по хвилі вирозуміла я, що це командант Галича, сам особисто представляється населенню, щоб заспокоїти настрої і подати всім до відома, що знову є власть.

16.9. З Сівки прийшов посланець від Муликів, чи можуть, а властиво, чи мають до чого вертати. Відписала я, як є на ділі. В чеканні на їх повернення, повеселіли ми всі. Остогидла самота.

 

 

Сповідь

В неділю повно в церкві нащадків «чубатих». Ставлять свічки, б’ють поклони, шлють щирі мольби. Перед відходом на фронт домагаються від о. Г [анусяка] сповіді: «Сповідай, батюшка! На смерть йдемо!»

О. Г (анусяк) пояснює, що йому не вільно сповідати православних, хіба що стануть греко-католиками. Цікаво розпитують про різницю обидвох вір. Молодий священик старається пояснити: «Ви вірите тільки в небо й пекло, а ми віримо, що є ще чистилище».

«А що це таке чистилище?»

«Чистилище, це місце, де померші душі спокутують легші гріхи, що до неба не пускають».

«А когда убіть куріцу?» — питає козак.

«То хіба так. По-вашому з гріхом одразу до пекла, по-нашому в чистилище».

«Вот і харашо с чістіліщем» — погоджується покаянник.

«По-вашому Бог-Дух святий походить тільки від Отця, по-нашому від Отця і Сина».

«Ну, какая там разніца — пускай от Отца і Сина».

«Ви не вірите в непорочне зачаття Матері Божої, у вас голова церкви цар, у нас папа римський. Самі подумайте, що краще? Цар веде війну, як же йому бути головою церкви??»

«Может і так — какоє мнє дєло до етіх разніц, оставлю їх патріархам, а ти, батюшка, ісповедуй!»...

 

Нове життя в Запіллі

22.9. Копаємо картоплю. Даньо з Вунем копають стрілецькі рови. Вже воєнний вплив відбивається на дитячих забавах. Стріляють, б’ють, врешті помирились і печуть бульбу.

Ніяких часописних вісток. Хіба часом солдати принесуть «Кіевскую мысль».

Наша околиця перейшла в запілля. Втихла канонада. Лиш глухий гул час від часу давався чути. Казали, що це з-під Перемишля.

Робимо спроби, щоб скомунікуватися з Денисовим і Тернополем.

Залізниця не працює. Коней — дасть Біг. Один спосіб дістатися до Денисова «самопасом» з паличкою в руках.

Розходиться о перепустку. Колись жартували, що в Росії складається людина з душі, тіла і паспорта. От і прийшов тепер час старатися про третю складову частину людини.

Ці заходи припали на мене. Виправляємо в дорогу брата в товаристві тутешнього студента Цюцюка, для них без надто великих клопотів здобула я перепустки до Тернополя.

По дорозі мають наші подорожні вступити в Денисові до мойого батенька, що від нього, одинокого, сподіватись допомоги в мойому теперішньому критичному матеріальному положенні.

Доки наші вернуть, користаю з присутності тітки. На неї залишаю діточок, йду копати бульбу за мішок, щоб хоч щось придбати на зиму.

 


[1] Затаврують (діал.)

[2] Спортивні (діал.)

[3] Товариства москвофільської орієнтації (діал.).

[4] Приспішувати (діал.).

[5] Священииький сан (діал.).

[6] Наводити порядок у хаті (діал.).

[7] Комора (діал.).

[8] Заповнена (діал.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.