Історія в Гальстанесі

 

ІСТОРІЯ В ГАЛЬСТАНЕСІ

  

Десь колись край дороги стояла старовинна садиба, звана Гальстанес. До її довгих, приземкуватих червоних будівель близько підступав ліс. Поряд оселі здіймалася крислата черемха й улітку засипала червону черепицю чорними ягодами. Під дашком, прибитим над конюшнею, баламкався оповіщальний дзвін.

При самих кухонних дверях височів голубник з гарненькими балкончикми під вхідними отворами. На стіні комори висіла біляча клітка – два зелені будиночки й велике стальне колесо. Перед бузковим гаєм тяглася довга низка критих березовим лубом вуликів.

Неподалік житла розлягався ставок, повен тлустих карасів і тендітних тритонів. Біля брами стояла собача будка. Чимало білих хвірток відкривало в огорожі доступ до алеї, до саду, до чого тільки душа запрагне.

Просторі темні горища надійно берегли старомодні офіцерські фраки й столітні дамські капелюшки. Були там місткі скрині, набиті шовковими шалями й віночками наречених, старовинні клавесини, скрипки, гітари і фаготи.

У секретерах та комодах лежали рукописи пісень і пожовклі листи. В сінях красувалися на стінах мисливські рушниці, великі пістолі та шкіряні яґташі. Підлогу покривали килимки, пошиті з клаптів зношених сатинових суконь і зужиткованих перкалевих фіранок.

Щоліта виткі пагони переступня повзли по бічних решітках великого ґанку. Звідти чималі жовті двері з клямкою та залізним засувом вели до сіней, устелених галузками ялівцю. Важкі віконниці охороняли низькі вікна з частими хрестовинами.

Одного літа до цієї садиби вирушив старий полковник Бееренкройц. Мабуть, це сталося наступного року після того, як він переселився з Екебю до Свартше. На новому місці полковник винаймав селянську хату, платив за харчі й дуже рідко кудись вибирався. Мав коня й бричку, але весь той рік вони переважно простоювали. Про себе Бееренкройц часто казав, що добряче постарівся, а таким дідам годиться сидіти вдома.

Та ще й ніяк було відірватися від розпочатого діла. Він узявся ткати килими для своїх двох кімнат – великі й барвисті, з пишними вигадливими візерунками. Може, й не забирала б ця робота стільки часу, якби не чудернацький спосіб ткання. Обійшовшись без верстата, полковник натягнув основу в кімнаті – від стіни до стіни, щоб бачити весь килим. Нелегка це праця – просилювати утік поміж основою, збивати нитки в щільну тканину й пильнувати, щоб не спартачити, не спотворити придуманого рясного узору. Ніхто б і не подумав, що так довго доведеться працювати.

Збиваючи в цілість візерунки, старий часто думав про Бога. Мабуть, у Нього на незмірно більшому верстаті тчуться незрівнянно багатші й вигадливіші узори. Напевно, в цей кімнатний килим мали б вплестися світло і пітьма задля належного вигляду і значення. Не раз Бееренкройц розмірковував так глибоко й довго, що в очах клаптиком Господньої тканини поставало життя людей, яких він знав, і своє теж. Виразно бачив цей клаптик, розрізняв усі обриси й барви. Якби навпростець розпитати полковника, той признався б, що просилює нитки життя – і свого власного, і друзів – в основу маленької подоби творіння, зітканого на Божому верстаті.

Хоч і заклопотаний своїм ділом, старий таки уривав час, щоб раз на рік провідати давніх приятелів. Зазвичай відвідини випадали на середину літа, бо він віддавна любив мандрувати в пору, коли луки ще духмяніють конюшиною, а обабіч дороги пролягають дві неперервні жовто-блакитні стрічки рясних літніх квітів.

Цього разу Бееренкройц, виїхавши з путівця на велику дорогу, зразу ж зустрів давнього приятеля – хорунжого Ернеклу. Той весь рік подорожував, знав усі садиби у Вермланді, тож дав добру пораду:

– Поїдь-но до Гальстанеса в гості до унтера Вестблада! Брате мій, нема іншого місця в усій країні, де мені було б краще, ніж там!

– Про якого це ти Вестблада кажеш, брате? – спитав полковник. – Невже про того відчайдушного унтер-офіцера, якого пані майорова прогнала втришия з квартири?

– Так, – відповів Ернеклу. – Але Вестблад уже зовсім не той, яким був раніше. Він оженився з гарною дівкою. Добра з неї жінка, зробила з нього людину. Несподівано поталанило Вестбладові – така вишукана дама в нього закохалася. Звісно, вона вже не першої молодости, але ж і він не хлопчик. Поїдь, любий брате, до Гальстанеса. Побачиш, які дива творить кохання!

Отож полковник повернув оглоблі до Гальстанеса, щоб пересвідчитися, чи правдиві слова Ернеклу. Деколи доводилося згадувати Вестблада й розмірковувати, що з нього зробилося. Замолоду був такий шибайголова, що навіть пані майорова в Екебю не могла з ним поладити. Зо два роки терпіла його, а тоді мусила прогнати. Вестблад так низько впав, що вже й нежонаті приятелі не хотіли з ним знатися. А тепер Ернеклу запевняє, ніби цей баламут одружився з чудовою жінкою й має садибу!

Вже на під’їзді до Гальстанеса Бееренкройц зауважив, що це справдешній старовинний маєток. Досить було глянути на алею вікових беріз, на вкарбовані в кору імена. Таких дерев ніде не побачиш, крім як у давніх панських гніздах.

Полковник неквапно їхав помістям, і воно дедалі більше припадало йому до вподоби. Такі вже густі тут липові живоплоти, що по них і ходити можна. Такі вже старі тераси з кам’яними сходами, що аж наполовину в землю вглибилися.

Проминаючи ставок, Бееренкройц угледів темні хребти карасів у жовтуватій воді. Виляскуючи крилами, з дороги злетіли голуби. Спинила біг колеса білка. Вмостивши морду на передніх лапах, спроквола метляючи хвостом, лежав і лінькувато гарчав цеповий пес.

Поряд ґанку стояв мурашник. Ніхто не перешкоджав мурахам сновигати у своїх справах. На тлі зеленої трави впадала в око подовгаста клумба з традиційними квітами – нарцисами, барвінком, рястками й очитком. На моріжку цвіли дрібненькі стокротки, що віддавна тут росли й розмножувалися самосівом, як бур’яни.

Бееренкройц мотав усе на вус. Так, це справді порядна господа. Тут і рослини, і тварини, і, мабуть, також люди почуваються як у раю.

Нарешті бричка зупинилася біля ґанку, і тут полковника зустріли так сердечно, що й не опишеш. Ледве встиг почиститися від дорожньої пилюки, а вже повели до столу. Гостя поштували смачними й ситними старосвітськими стравами, а на солодке подали медові хрустики. Такі самі пекла Бееренкройцова мама, коли син приїжджав додому на різдвяні канікули. Відтоді й донині не куштував він такої смакоти.

Полковник дивувався, придивляючись до статечного й спокійного Вестблада, що походжав, покурюючи люльку з довгим цибухом. Носив він турецьку феску і старий сюртук, з яким насилу розстався, коли мав переодягтися до обіду. Тільки ця одна риса, властива колишньому бешкетникові, протривала до сьогодні. Тепер він наглядав за робітниками, пильнував посіви в полях і щодня вів рахунок зробленій роботі. Увійшовши в сад, господар завжди зривав троянду для дружини, ніколи не дозволяв собі плюватися й лаятися.

Найбільше здивувало гостя те, що колишній унтер сам веде конторський облік. Привівши полковника до контори, він показав грубі ґросбухи в червоних шкіряних палітурках. Вестблад розграфовував сторінки червоним та чорним чорнилом і записував прибутки та видатки. В обліку він враховував усе – навіть поштові витрати.

Дружина унтер-офіцера Вестблада, що походила з шляхетського роду, називала полковника кузеном. Обоє зразу ж з’ясували, які в них спільні родичі, а тоді довго балакали про них. Пройнявшись довірою до шляхетної пані, Бееренкройц спитав її поради в деяких ткацьких справах.

Звичайно ж, Бееренкройц тут заночував. Йому дали широке ліжко з балдахіном і горою пухових перин та подушок у найкращій кімнаті для гостей, поряд спальні господарів, праворуч від сіней.

Лігши, полковник швидко заснув. Спав міцно, але серед ночі раптом прокинувся. Підійшовши до вікна, він відчинив віконниці й виглянув у сад. Там у світлі білої ночі старі вузлуваті яблуні з поточеним гусеницями листям спиралися трухлявими гілками на безліч стовпців та жердин. Розкинула гілля велика кислиця, з якої восени зберуть кілька діжок неїстівних яблучок. В гущі трави тільки починали рум’яніти полуниці.

Полковник вистоював і видивлявся. Почувався так, наче йому не давали спати. У себе вдома він бачив з вікна лісистий кам’янистий схил, порослий кущами ялівцю. Загалом узявши, найзатишніше Бееренкройцові було серед підстрижених живоплотів і клумб з трояндами.

Буває, дивишся негомінкої ночі на сад – і здається, що він не справжній. Такий уже він тихий, що почуваєшся як у театрі. Дерева видаються намальованими, а троянди – склеєними з паперу. Десь таке враження мав полковник, дивлячись надвір.

«Воно ж несправжнє, штучне, – подумав він. – Либонь, мені сниться химерний сон».

Але тут із розквітлої шипшини під вікном упало кілька пелюстків. Отже, це діється наяву. Не штучне воно, а справдешнє. І вдень і вночі тут панують мир і благодать.

Залишивши віконниці відчиненими, Бееренкройц влігся на високо постеленому ліжку й раз у раз поглядав на вершок куща шипшини. Бракувало слів висловити захват від такої картини. Дивно, що цей райський кущ за вікном належить такій людині, як Вестблад.

Що довше полковник думав про Вестблада, то більше дивувався. Ти ба, якої розкішної стайні доскочив нікчемний лошак. Таж ламаного гроша не був вартий, коли його потурили з Екебю. Хто б гадав, що з нього буде статечний і заможний чоловік?

Полковник лежав і посміювався. Цікаво, чи сам Вестблад пам’ятає свої колишні витівки в Екебю. Коли випадала непогожа темна ніч, він обмащувався фосфором, сідав на вороного коня й скакав повз оселі ковалів та мельників. Не одна бабуся, ненароком глянувши у вікно й уздрівши світляного блакитнувато-білого вершника, прожогом зачиняла віконниці, засувала шибери й примовляла, що треба щиро молитися. Це ж бо лихий вийшов полювати на людські душі.

Звичайно, в ті часи багато хто ось так розважався, лякаючи легковірних людей. Полковник чував про всякі пустощі, але це були дрібниці порівняно з тим, що витворяв Вестблад.

Якось у родині орендарів, що мешкали у Віксті, неподалік Екебю, померла старезна баба. Вестблад дізнався про те й розвідав, що небіжка лежить не в хаті, а в клуні. Коли стемніло, він вирядився по-світляному, скочив на чорного рисака та погалопував до Віксти. Її жителі ще не спали. Хтось із них побачив вогняного вершника, що тричі об’їхав клуню й зник у ній, а тоді вийшов, сів на коня, тричі обскакав довкола хату й щез.

Зранку родичі прийшли провідати покійницю й побачили, що вона пропала. Отож вирішили, що її вхопив нечистий, і на тому заспокоїлися.

А за тиждень-два тіло знайшлося – на сіннику, в тій же клуні. Зчинилася веремія. Вислідивши, ким був той вогняний вершник, селяни налаштувалися підловити Вестблада й дати йому доброї науки. Пані майорова ані навіч не хотіла його бачити, тож зібрала йому на дорогу пожитки й звеліла забратися на всі чотири вітри.

Вестблад вирушив у світ, де й знайшов своє щастя.

Раптом полковника охопило щось схоже на страх. Колись він і не задумувався на тим, яка бридка ця історія, ба навіть посміявся, вислухавши її. Тоді ніхто не завертав собі голови долею сільської старушенції. Але як лютував би кожен, якби так поглумилися з його матері!

Бееренкройцові стало душно. Він важко дихав. Наяву постала гидотна Вестбладова витівка й не давала спокою, як у кошмарному сні. Здавалося, ось-ось вигулькне з-за ліжка мертва стара. Відчувалося, що вона десь поблизу.

З усіх кутків кімнати линули, відлунювали у вухах і навівали жахливу певність слова: «Такого Бог не простить. Такого Бог не забуде».

Полковник заплющив очі й зразу побачив величезний Божий верстат, на якому тчеться пряжа з людських доль. Стало видно клаптик узору з долею унтер-офіцера Вестблада, з трьох боків оточений чорною облямівкою. Трохи розуміючись на ткацьких узорах, полковник утямив, що чорна облямівка витчеться й з четвертого боку. Інакше не може бути. Будь-яка зміна зіпсувала б килим.

На лобі виступив рясний піт. Здавалося, перед очима постала сама невблаганність і неминучість, в усьому світі не знайти такої. Стало видно, що доля, яку ти сам собі вершив у минулому, ніколи не відстане від тебе. А хтось ще гадає, що вдасться її уникнути!

Уникнути?! Нізащо! Все записано й закарбовано. Кожна барва, кожний візерунок визначають наступні барви й візерунки. Збувається те, що має збутися.

Бееренкройц сів у постелі. Запрагнув дивитися на квіти й тішити себе надією, що Господь усе-таки забуде той гріх.

І тут відчинилися двері. Якийсь незнайомець виставив з-за них голову й кивнув.

Було досить світла, щоб розгледіти цю пику – найбридкішу з усіх, які випало побачити за все життя, ці сірі поросячі очиці, сплющений ніс і ріденьку кошлату борідку. Годі порівняти цього чолов’ягу з твариною, бо тварини гарніші. Але в ньому справді було щось звіряче – важка щелепа, випнуте підборіддя й низький лоб, схований під скуйовдженим волоссям.

Прибулець тричі кивнув, вишкіряючись гидкою широкою посмішкою, а тоді тріумфально виставив напоказ руку, червону від крови.

Полковник, що досі сидів нерухомо, як паралізований, враз зірвався й одним скоком опинився біля дверей. Але вони були зачинені, а чолов’яга щез.

Бееренкройц хотів був криком і стуком розбудити господаря, але вчасно згадав, що сам же звечора замкнувся в кімнаті. Перевіривши, переконався, що засув на місці. Ніхто його не чіпав.

Полковник засоромився сам перед собою, що на старості став боятися привидів. Трохи постоявши, він ліг у постіль.

Дочекавшись ранку й поснідавши, старий гість ще дужче засоромився самого себе. Бо й справді, вночі так перестрашився, що весь дрижав і обливався холодним потом. І через те сьогодні ані словом не обмовився про нічну пригоду.

Удень він разом із Вестбладом вийшов пройтися в полі. Під час прогулянки вони проминули робітника, що вибирав торф із канави. Бееренкройц упізнав його. То був нічний прибулець. Ті самі прикмети, всі до одної.

– Любий брате, ані дня я не тримав би цього чоловіка на службі, – мовив полковник, коли вони відійшли від канави.

І описав Вестбладу те, що побачив цієї ночі.

– Я тільки тому розповів тобі цю історію, щоб ти послухався моєї застороги й прогнав цього робітника, – сказав Бееренкройц.

Але Вестблад не згодився. Сказав, що саме цього робітника він ніколи не прожене. Полковник наполягав, напосідав, й зрештою унтер признався. Вся причина в тому, що це син померлої старої з Віксти, що неподалік Екебю.

– Мабуть, пам’ятаєш цей випадок, любий брате, – додав Вестблад.

– Еге ж. Як на мене, то вже краще податися на край світу, аніж жити поблизу цієї людини, – розсудив Бееренкройц.

За годину полковник поїхав додому. Так розсердився на Вестблада, коли той не послухався застороги, що не хотів гостювати далі.

– Тут скоїться щось лихе, перш ніж я знову сюда приїду, – сказав він на прощання Вестбладові.

 

Наступного року в ту саму пору полковник став лаштуватися в дорогу до Гальстанеса. Не встиг вирушити, прийшла страшна звістка. Рівно за рік після тої ночі, що Бееренкройц провів у цій садибі, унтер-офіцера Вестблада і його жінку вбив у спальні один із орендарів – чолов’яга з бичачою шиєю, сплющеним носом і поросячими очицями.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.