Істинність буття у драмі Лесі Українки "Лісова пісня"_5

Розшифрована вже в попередніх фрагментах твору символіка помилок, блукань, провини є близькою за змістом до мізерності, ницості. «Людина до вітру подібна, її дні минають як тінь» – проголошують Давидові Псалми (ПС 144 [143], 4). Використовуючи відповідну символіку, Леся Українка у фіналі драми вказує на мізерність людського буття. Тут стає очевидною найбільш емоційна аналогія ницості: символічний образ «покинутої» людини, увиразнений за допомогою застосування враження легкості, невагомості:

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине;

Легкої пухнастої завіси:

[…]  і закриває закохану пару, далі пеpеходить у густу сніговицю.

У кінці, як бачимо, письменниця одягає важкі снігові ковпаки на всю декорацію і занімілого Лукаша. Ось так «екзистенційна картина «мізерності» тане в образі сніговика»[1]. Глибокий, символічний зміст, який ховається в цьому образі, може пояснити богословське судження, яке вказує на сферу sacrum: «схема «ницості» сніговика та ідолопоклонство – це людський бік репліки схеми «Гнів Божий», видобутої, – як пише Рікер, – безпосередньо з пророцтв Дня Ягве: покинута людина означає покинутого Бога […], якщо людина забула про Бога, то Бог забув про людину. Так Бог знищує грішника, його ідолів і всю його мізерність»[2]. За концепцією Рікера, символ, про який ідеться, має подвійне значення. Його можна віднести також до представленої в драмі людської «покинутої» екзистенції. Він може теж означати все те, перед чим схилялися «покинуті» герої і що стало причиною згаданого «Гніву Божого». У цьому другому значенні, тобто як вияв культу «малим» божкам (спотворене світобачення, відсутність високих ідей, евдемоністичні чи віталістичні ідеї), символ ідола вже не раз з’являвся в попередніх драмах Лесі Українки через символи каменя.

Розглядаючи порушену в «Лісовій пісні» проблему таємниці трагічного зв’язку людини з природою, варто ще згадати слова Пауля Тілліха, який, посилаючись на св. Павла, переконливо стверджує: «людина і природа належать одне одному і перебувають разом у своїй створеній досконалості, у своєму трагізмі й у своєму спасінні. Як природа – в образі змія – штовхає людину до спокуси, так людина штовхає природу до трагізму тоді, коли порушує закон божий. Це сталося не в якомусь давноминулому часі […], – це відбувається у кожному часі й у кожному місці, стільки, скільки існуватиме час і місце. Стільки, скільки існуватимуть старе небо і стара земля, стільки людина і природа будуть спільно регулюватися законами тлінності»[3]. У контексті цих роздумів разом із символічним змістом картини останньої сцени «Лісової пісні» пригадується вірш Івана Павла ІІ під назвою «Подив» (2003). Для медитуючого – над таємницею природи, світу і людини – поета-богослова та водночас свідка варваської діяльності найбільших троглодитів ХХ століття: «Людина пропливала […] на хвилі подиву»[4]. Якщо застосувати парафраз до процитованого фрагменту, то для української письменниці на порозі ХХ століття людина пропливає «на хвилі задуми». Можна подумати, що цей меланхолійний настрій медитаційного смутку випливає з глибокого передчуття наближення особистої трагедії (передчасна смерть) і трагедії Іншого. Як сказав би польський літературознавець Юліуш Кляйнер, від упевненості про трагічну «втрату людини»[5].

Помітити такий універсальний зміст у представленій дійсності «Лісової пісні» можна завдяки символогічному, а згодом герменевтичному методу аналізу драми. Досліджуючи картину міфічного decorum казки, переказаної в творі, бачимо, що Леся Українка використовує амбівалентний характер символу і розповідає дві драматичні історії. Перша належить до казково-міфічних подій, які легко розшифрувати. Друга – до закоренілих найдавніших подій, які все ще актуальні сьогодні. Таким чином, істинність буття, переказана українською письменницею, це універсальна істинність, така сама і для людини en arche, і для нас, сучасних. Треба наголосити, що в культурних рефлексіях письменниці проявляється дуже тісний зв’язок природи з антропосферою. Отже, розглядаючи картини природи, потрібно було провести аналіз ширшого явища, самої природи, в тому числі природи людської. За допомогою рушіїв пам’яті (символів і міфів) Леся Українка розкриває найбільш приховані модальності існування і показує в своєму творі просто людину (anthropos), яку, як можна подумати, хоче застерегти перед знищенням особистої, суспільної, національної моральності. Згідно з авторкою «Лісової пісні», відсутність джерела істини та поваги до моральних і релігійних цінностей, родинних традицій, батьківщини та навколишньої природи ставить людський світ на краю прірви, перетворює культуру життя на культуру смерті, духовної і тілесної.



[1] P. Ricoeur. Symbolika zła… – S. 73.

[2] Ibidem. – S. 74.

[3] P. Tillich… – S. 77-78.

[4] Jan Paweł II. Tryptyk rzymski. – Kraków, 2003. – S. 19.

[5] Після приголомшливих подій ІІ світової війни Ю. Кляйнер написав статтю під назвою «Zagubiliśmy człowieka». Стаття містила гнітючі рефлексії, викликані виглядом масових катувань і різні, що відбувалися під час війни. Але тут цілком слушне питання ставить Тадеуш Сліпко: чи людина втратила себе щойно «у кривавому місиві війни?». Як уважає польський богослов, початком цього трагічного процесу були ідеологічні переміни, що відбулися значно раніше в духовному житті Європи і світу. Див.: T. Ślipko. Przedmowa // A. Rodziński. U podstaw kultury moralnej. – S. 5. Така сама думка випливає з антропологічних рефлексій змісту драм Лесі Українки. Згідно з письменницею, ця «втрата людини» пов’язана з далеким минулим і водночас стосується майбуття.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.