Істинність буття у драмі Лесі Українки "Лісова пісня"_3

Для подальших роздумувань у контексті прообразу Раю треба згадати цитату з Книги Буття, коли Господь Бог створив першу людину, насадив «сад Едемський на сході та помістив там людину, котру зліпив» (Буття, 2,8). «Те, що сад був розміщений на сході, тобто на «стороні світанку», […] вказує, можливо, на виникнення всього людського роду»[1]. Дія драми починається також зі «сторони світанку» – сходу сонця. Інформація про це закодована в майстерно закресленому образі природи. Хвиляста імла, що підіймається над гладінню озера, сповіщає про прихід світанку:

на озері туман то лежить пеленою, то хвилює від вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду[2].

А прообразом цього процесу, тобто початку дня, є річний цикл, який, як уже згадано, розпочинається напровесні. Природа прокидається, оживає не тільки після нічного, а й після зимового сну, що теж визначає певну символічну перспективу виникнення всього людського роду. Рай означає початок простору і часу. Починається новий день, новий рік. Тому цілком виправданими є очікування на нову людину, і разом з нею – «на перші й тому парадигматичні ритуальні акти»[3].

За допомогою свого літературного fiat письменниця вводить у текст постать дядька Лева, його племінника Лукаша, Мавку, Лукашеву матір, Килину та її дітей. Однак найглибший символізм тут має покликання до життя Мавки. Мавка, яка досі жила в безтурботній аксіологічній порожнечі, стає «олюдненим» аксіологічним «я». Досі німфа лише бачила навколишню дійсність, тепер же вона починає її розуміти та відчувати крізь призму цінностей. Проте існування у такій аксіологічній дійсності, зосередженій поміж двох полюсів – цінностей і антицінностей, – дає змогу героїні якнайглибше відчути добро, радість, щастя, але разом з тим, якщо не насамперед, – зло, смуток і страждання:

Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік, але тепер мені чомусь те прикро[4]

з неприхованою меланхолією зізнається героїня. Разом із Мавкою «в неволі трагізму зітхає»[5] вся навколишня природа (принцип паралелізму):

 

Мавка підводиться і тихо, наче втомлено, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату і гай[6].

А ще іншого разу на вигляд сомнамболічної постаті німфи:

Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій[7].

Нарешті, в кульмінаційній точці твору, коли наближається край людському свавіллю і, відповідно до логіки міфічного мислення, його злочин супроти природи знаходить покарання, природу теж сковує німа зимова смерть. І так буде завжди – зраджує нам письменниця у гіпнотизуючій читача кінцевій сцені:

Сніг шапкою наліг йому [Лукашеві] на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...[8] .

Здається, справжньою причиною потрапляння героїв до цієї «неволі трагізму» є існування в реальному історичному часі[9], у якому людина вже не в змозі повернути хід подій, а скоєний одного разу злочин тяжітиме над нею, як каже авторка в останній сцені, без кінця. Трагічний кінець людської природи головної героїні, а передусім – «грішних» героїв драми, який у своїй символічній вимові стосується всього «занепалого» людського роду, є прикладом дотримання Лесею основних принципів написання драми. «Трагедія – відповідно до вимог найвідомішої поетики світу – повинна показувати зміну долі, проте радше з доброго на гірше, повинна закінчуватися нещастям»[10]. Песимістичний тон фінальної сцени згладжують попередньо сказані слова Мавки:

О, не журися за тіло [мoє][11]! – звертається героїня до Лукаша, –

Ясним вогнем засвітилось воно,

Вільними іскрами в гору злетіло.

        Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшися, в рідну землицю,

Вкупі з водою там зростить вербицю, -

Стане початком тоді мій кінець.

        Будуть приходити люди,

Вбогі й багаті, веселі й сумні,

Радощі й тугу нестимуть мені,

Їм промовляти душа моя буде.

        Я обізвуся до них

Шелестом тихим вербової гілки,

Голосом ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з вітів моїх.

        Я їм тоді проспіваю

Все, що колись ти для мене співав,

Ще як на провесні тут вигравав,

       Мрії збираючи в гаю...

       Грай же, коханий, благаю.[12]

Тож Мавка не йде назавжди. Її душа втілиться у постать верби, з котрої вона пробудилася навесні в першому акті твору:

З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах. ... Ох, як я довго спала![13]

Та в процесі розвитку подій, після заклинання, кинутого Килиною: „А щоб ти стоялa в чуді та в диві”[14], Мавка знову перетвориться на вербу. А дзвінка флейта, зроблена з гіллячок верби, згодом розповість про минулі події.

Сценічне існування образу Мавки разом з її прощальним визнанням є найважливішими доказами існування у драмі другої форми показаного часу – міфічного часу повторень[15]. Це особливий час, «епоха першопредметів і першодіянь»[16]. З огляду на свій причиново-наслідковий характер, він не лише пояснює прапричину, а й може бути трактований як повчання на майбутнє. Присутність у драмі міфічного часу зменшує болісне відчуття неминучої швидкоплинності та неможливості повернення до минулого. Тож бачення майбутнього, змальоване Мавкою, чи то пак її духом, у поетичному прощанні з коханим, дає нам змогу розгледіти в творі української письменниці трагічну, але не безнадійну історію. Оповідь Мавки має двоякий характер: з огляду на вжиту в ній форму майбутнього часу – це пророцтво, бачення майбутнього, та водночас регресивне значення, пояснюючи сенс символіки подій попередньої сцени, немовби виконує роль спізненої експозиції. Для запропонованого письменницею літературного бачення культури тут ключове значення має символ вогню. Коли Килина наказує Лукашеві зрізати вербу, на яку, як відомо, перетворилася Мавка, з допомогою ув’язненої в дереві німфи приходить магічна природа:

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. [...] Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату, [...]. [...] і вся хата обертається в кострище[17].



[1] M. Lurker… – S. 151.

[2] Леся Українка… – С. 120.

[3] E. Mieletinski… – S. 215.

[4] Леся Українка… – С. 143.

[5] P. Tillich… – S. 77.

[6] Леся Українка… – С. 188.

[7] Там само. – С. 190.

[8] Там само. – С. 221.

[9] Див.: A. Guriewicz. „Cóż to jest … czas” // Wiedza o kulturze. – Cz. 3. – S. 115-126.

[10] W. Tatarkiewicz. Tragedie i tragizm // Arystoteles, D. Hume, M. Scheler. O tragedii i tragiczności / przedm. W. Tatarkiewicz. – Kraków, 1976. – S. 7.

[11] Слово у квадратних дужках додала я. – С. В.

[12] Леся Українка… – С. 221.

[13] Там само. – С. 132.

[14] Там само.

[15] Вживаючи виразу «міфічний час», маю на увазі і час у міфічній свідомості поганській, і міфічний християнський час. Обидві ці часові категорії у «Лісової пісні» переплетені, існуючи одночасно в потоці історичного часу.

[16] E. Mieletinski… – S. 215.

[17] Леся Українка… – С. 216. Шрифтове виокремлення – С. В.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.