Іфігенія

Іфігенія

Не врятувало її, що владику злочинного вперше

Батька ласкавим іменням назвала вона, бідолашна.

Жахом пойняту, німу, її понесли до жертовні…

Тит Лукрецій Кар, «Про природу речей»

 

…Агамемнон вислав до Трої послів, вимагаючи повернути Гелену і заплатити відшкодування за зневагу, завдану мікенським владикам в особі одного з них, — Менелая, царя Спарти. Цар Пріам відповів, що, як натепер, Паріс із Греції не повернувся і що Гелени у Трої немає. Що ж до відшкодування, — яким мало бути право вільного плавання по Чорному морі та участь у торгах над Скамандром, — то троянці вважали, що до подібних поступок їх може змусити лише програна війна. Вони ж не тільки не програли війни, а навіть сумнівалися, чи вічно розсварені між собою греки взагалі її розпочнуть.

Однак розпочали.

Агамемнон закликав усіх владарів Ахайї, Арголіди, Еліди, Фокіди та островів Егейського, Критського та Іонічного морів, щоб вони з кораблями прибули до Авліди, звідки рушать проти Трої, добиваючись відплати за надуживання троянським царевичем закону гостинності.

З тих, що дев’ять років тому добивалися руки Гелени, з’явились усі, навіть Ідоменей, цар Кноссу. Лише Одіссей намагався викрутитися, вдаючи божевілля, але зрештою, коли критянин Паламед довів його ошуканство, і він змушений був прилучитись до інших. (Ніколи не простив цього Паламедові і під Троєю помстився, страхітливо й ганебно).

Менелай особисто їздив до всіх владарів та умовляв їх рушати в похід. У цьому йому діяльно допомагав старий, загально шанований Нестор із Пілосу, якого Менелай першим схилив на свій бік, хоча здавалося, що відмовить. Почав від того, що сили його звутліли і що він не такий уже справний, як колись, коли рушив до Еліди відбивати стада худоби, беззаконно захоплені елійцями. Далі пролунала розлога оповідь, скільки корів, овець, свиней та кіз Нестор відібрав та пригнав до Пілосу… Закінчивши оповідь, що її переривало доливання вина до двовухих кратерів, несподівано встав і наказав подати йому шолом, щит і меч, не стільки для того, щоб негайно рушати в дорогу, скільки щоб виявити свою готовність. Тимчасом Еврідіка, дружина Нестора, запросила їх вечеряти, а потім пішли спати, Нестор — до подружнього ложа в глибині високого дому, Менелай до хорому, де поставили ложе гостинне, заслане пурпуровим простиралом та м’якими килимками.

Назавтра зранку залишили Пілос і попрямували до владик сусідніх замків.

Найскладніше було їм здобути Ахіллеса. Його батько, Пелей, цар Фтії, дуже бурхливо провів молодість. Окрім іншого, брав участь у виправі Ясона до Колхіди. Пізніше разом з Ясоном напав на Іолк і мочив пальці у вбивстві царського подружжя.

Матір’ю Ахіллеса була Фетіда, донька Хірона, вождя племені кентаврів[1]. Фетіда, верховна жриця богині Місяця в Іолку, не бажала виходити за Пелея, — він її викрав, коли вона купалася в морі, хоча це начебто трапилося з відома Хірона. Народивши сина, Фетіда утекла з ним до свого батька. Існувало пророцтво, що Ахіллес або стане героєм і загине молодим, або житиме довгим спокійним життям і помре нікому невідомим. Тимчасом хлопець ріс здоровим, хоч дещо диким, на відлюдді, біля підніжжя гори Пеліон, об’їжджаючи коней та полюючи на ведмедів і вепрів, вправляючись у володінні зброєю, а також навчаючись співу та грі на формінзі.

Так він провів тринадцять років, а потім мати відіслала його до батька, обдарувавши сина в дорогу старовинним ясеновим списом, золотистим обладунком та парою румаків.

Пелей зі сльозами привітав сина, бо, хоча Фетіда обіцяла, що відішле його, коли хлопець виросте з дитячих літ, не сподівався, що дотримає обіцянки.

— А твоя мати не повернеться до Фтії? Ніколи мене не простить за те, що я силоміць одружився з нею?

— Мати, — відповів Ахіллес, — не з тих жінок, які можуть стати дружиною звичайного смертного.

— Чому ти так думаєш?

— Ти ж сам казав, що витягнув її з морських хвиль. Ти не знав, що вона Німфа?

— Не знав.

(У той час люди все частіше називали німфою богиню води. Забули вже, що була це стародавня назва Цариці. Фетіда, як верховна жриця Великої Богині, вживала цей титул, створюючи довкола себе ореол таємничості, що вельми імпонувало синові. Він завжди — згідно з прадавнім звичаєм пеласгів — вважав себе передусім сином Фетіди, трактуючи Пелея дещо зверхньо).

Із закликом до Ахіллеса вибрались Нестор і Одіссей (відколи Одіссея змусили взяти участь у поході, він невтомно старався, щоб інші теж до нього прилучилися). Пелей не виявив надмірного ентузіазму. Не хотів віддати Ахіллеса під командування Агамемнона, хоча вісімнадцятилітній Ахіллес, відважний, мов лев, і вродливий, наче юний бог, рвався до бою. Врешті, улігши синові, цар Фтії погодився: Ахіллес мав отримати п’ятдесят кораблів та провід над ними.

З ним їхав Патрокл із Опунту родом: свого часу він знайшов притулок при дворі Пелея і був приятелем ігор Ахіллеса. А ще Калхас, віщун.

Учасники походу мали зібратися в Авліді.

Ніколи ще ахейці не виступили так численно і збройно, у всій пишноті обладунку та з вірою в свою потугу, як у похід проти Трої. То був їхній останній спільний виступ перед знищенням.

Беотійці прислали сорок кораблів з десятьма вождями;

Охроменійці — тридцять кораблів;

Фокійці — сорок;

Аякс Локридець привів сорок кораблів, так само Ельпенор із Евбеї;

Менесфей, цар Афін, привів п’ятдесят кораблів;

Аякс із Саламіну, син троянської царівни — дванадцять;

Діомед із Аргосу — вісім кораблів;

Агамемнон, цар Мікен — сто;

Менелай, цар Спарти — шістдесят;

Нестор з піщаного Пілосу — сорок;

стільки ж привів Амфімах із Еліди, васал Агамемнона, дуліхійці[2], етолійці та магнезійці.

Дрібніші царьки прислали по кільканадцять кораблів.

Ідоменей, цар Кноссу, прислав посольство, пропонуючи виставити сорок кораблів з умовою, що Агамемнон розділить із ним командування. Верховний цар Мікен погодився.

Цар Алашії відмовився взяти участь у поході. Однак прислав Агамемнонові чудовий обладунок тарсійської роботи на пам’ять не одної вдалої виправи, спільно вчиненої у молоді літа.

Усього в Авліді зібралося тисяча тринадцять кораблів з сорока трьома проводирями і тридцятьма царями.

І, коли вже все було готове для дороги, Агамемнон приніс жертву Зевсові.

А тоді почали віяти супротивні вітри.

Однак зібрані проводирі не втрачали надії. Ще збирали запаси, посилали на сусідні острови по вино та ячмінь і розважалися грою в кості, якої навчив їх Паламед.

Фетіда, напрочуд практична, як на водяну німфу, прислала синові гарно різьблену скриню, повну вовняних покривал, тунік та плащів, вельми придатних під час морської подорожі, а ще дорогоцінні золоті запонки до плащів, щоб вітер їх не розвівав і коханий одинчик не застудився.

Але минав день за днем, а на морі все ще віяли супротивні вітри, що було незвичайним для цієї пори року. Не було й мови про те, щоб увесь цей гігантський флот із більше тисячі кораблів, перевантажений обладунком та харчами, зрушив з місця за допомогою весел. Зрештою, не було відповідної кількості моряків, бо залоги суден складалися переважно з воїнів.

Поки що вони спокійно чекали, але Агамемнон добре знав, що, коли не настане сприятливих вітрів, спалахне якась суперечка і хтось із царів, образившись, відмовиться від походу, а слідом за ним розійдуться інші. А тут, на додачу, між шатрами кружляв Терсіт із Етолії, горбатий, кульгавий, повен злості на світ і людей. Агамемнон давно б його прогнав, але етолійці привели сорок кораблів, а, що важливіше, Терсіт був братом у перших Діомеда з Аргосу.

Зараз Терсіт під’юджував усіх, твердячи, що Агамемнон, принісши жертву Зевсові, образив Володарку Вітрів Артеміду, опікунку мореплавців, і супротивні вітри не припиняться, доки він не вимолить у неї прощення.

Коли чутки про це дійшли до Агамемнона, він прикликав до себе віщуна Калхаса, щоб той провістив, як слід умилостивити Артеміду.

З походження Калхас був троянцем. Кілька років тому цар Пріам вислав його до пророчого святилища у Піфоні з проханням про раду. Невідомо, про що питав цар Пріам і що відповіла піфія, але Калхас вже до Трої не повернувся, а відразу зі святилища вирушив просто до Фтії на двір царя Пелея і разом із Ахіллесом прибув до Авліди.

Тепер Калхас прорік, що Артеміда жадає кривавої жертви, такої, яку їй приносять у Тавриді.

А коли Агамемнон квапливо на це погодився, Калхас додав, що жертвою мусить бути первородне дитя того, хто її образив. Найстаршою з дітей Агамемнона була Іфігенія і саме її Агамемнон мусив особисто принести в жертву Артеміді. Заодно Калхас нагадав, що рід Пелопідів не раз прогрішився перед Артемідою. Яким способом Пелопіди захопили владу в Мікенах? Чи ж не забрали вони певного золотого ягняти, що належало Господині Дикого Звір’я, та з допомогою цього шахрайства не привласнили собі спадку царя Еврістея?

Коли серед керівників походу розійшлася звістка про те, чого вимагає Калхас, спершу всі погодились, що Агамемнон не може цього вчинити.

Але чому ж саме не може? Чому не може пожертвувати одною донькою — мав їх три — якщо всі вони важать життям заради Агамемнонового брата? (Здавалося, що ніхто вже не пам’ятає про багатства Трої, де кожен сподівався захопити здобич та бранок, ані про те, що троянський флот не дозволяє переплисти в Чорне море, натомість всі голосно розводились, що ризикують заради Агамемнона, а, правильніше, заради Менелая, і що їх там урешті обходить, чи спартанська царівна є жоною царя ахейців чи троянського царевича.) А Калхас кружляв поміж шатрами, заходив на кораблі і, на відміну від Терсіта, що без угаву молов язиком, час від часу кидав поважні слова: невідомо, чи Іфігенія є жрицею Артеміди, як твердить Агамемнон; якби справді так було, Артеміда не вимагала б, щоб її принесли в жертву (що він виразно вичитав з польоту птахів та нутрощів жертовних тварин). Можливо, Іфігенія є чарівницею, — а чого ще чекати від Атридової доньки? Насправді ніхто добре не знав, хто така чарівниця, — першою чарівницею, про яку вони чули, начебто була Медея, — але з тону, яким це промовляв Калхас, робили висновок, що чарівниця є протилежністю жриці. У державі гетитів — розповідав їм Калхас, — існували спеціальні кари за заняття чорною магією. І раптом усі почали домагатися принесення Іфігенії в жертву та погрожували, що роз’їдуться.

Менелай у розпачі прибіг до брата, благаючи, щоб той бодай послав по Іфігенію, щоб утихомирити гнів воїнів.

— Клітемнестра не віддасть Іфігенії, — похмуро сказав Агамемнон.

— Треба її змусити. Треба сказати їй, що ти пообіцяв віддати Іфігенію за Ахіллеса, — промовив Менелай з поради Одіссея.

І невдовзі Одіссей у супроводі Талфібія, Агамемнонового герольда, вирушив до Мікен за Іфігенією.

Одіссей не підвів тих, хто на нього покладався і, завдяки спритності язика, йому вдалося не лише привезти Іфігенію до Авліди, але навіть переконати Клітемнестру, що краще їй буде залишитись у Мікенах з молодшими дітьми та пильнувати за порядком у державі[3].

Отак Іфігенія прибула до Авліди і її з великими почестями вітали царі та всі воїни.

Вже перед її прибуттям вітер утишився, а тепер зірвався бриз і по морю йшли легкі хвилі. Тільки сісти на кораблі й чекати — от-от західний вітер ударить у вітрила!

Назавтра на світанку мала бути принесена кривава жертва на честь Артеміди Тавридської.

Всі чекали на це з неспокоєм та хвилюванням, бо криваві обряди збурюють почуття мужів та вивільняють сховану в них жадобу насильства.

Іфігенія з’явилась у сукні взірчастій, з волоссям, що гладенько падало на плечі й було оздоблене квітами, у коштовних заушницях, з браслетами на руках, лагідно усміхнута.

При жертовному олтарі стояв Агамемнон. А далі слуга тримав зв’язане ягня. Це все виглядало невинно і природно. Тільки очі Агамемнона, тверді, нерухомі, як з рогу чи заліза, викликали неспокій.

— Де Ахіллес? — спитала Іфігенія. А коли ніхто їй не відповів, голосно скрикнула:

— Я хочу побратися з Ахіллесом!

Ахіллеса не було. Він один, розбишакуючи з Патроклом на сусідньому острові, не знав, що його іменем зловжили, щоб привабити Іфігенію.

— Підійди. Наблизься, — мовив Агамемнон. В руці тримав сокиру.

Хтось закинув ззаду заслону на голову і всю постать Іфігенії та тісно стягнув ременем, так що не могла вирватись. Сповиту в жертовні завої, взяли її святинні слуги, наче молоде козеня, і занесли на олтар.

Агамемнон здійняв сокиру.

Колись уже вчинив це. Тепер мусив удруге повторити той самий рух. Не зовсім такий самий, бо тоді тримав стилет, а тепер потрібна йому була сокира. І те дитя було немовлям і не він був його батьком, хоча було то первородне Клітемнестри. Тепер мусив убити другу її дитину. Цього разу — власну доньку.

Страхітливо замахнувся й опустив сокиру.

У цю мить крізь юрбу воїнів довкола олтаря проштовхався Ахіллес.

— Де Іфігенія? Я хочу побратися з Іфігенією! — з юначим запалом кричав він.

Калхас заступив йому дорогу.

— Вона принесена у жертву за нас усіх. Щоб ми могли розпустити вітрила і поплисти до Трої. Там, Ахіллесе, помстишся за її смерть.

«І сам загину», — промайнуло Ахіллесові в думках.

 

 

У архаїчну епоху під час сонцестояння приносили в жертву Священного Царя, але ніколи не вбивали жінок. У класичній Греції взагалі не було людських жертвоприношень і вчинок Агамемнона викликав надмірну відразу, щоб з ним змиритися: через кілька століть після цієї події виникла легенда, що Артеміда закрила свою жрицю хмарою і перенесла на Херсонес Тавридський, залишивши на олтарі в Авліді лань.

Через багато років Орест, брат Іфігенії, прибув до Тавриди, де його мали очистити від найстрашнішого існуючого злочину — матеревбивства. Піфія наказала йому викрасти дерев’яну статую Артеміди Тавридської і привезти до Афін. У Тавриді Іфігенія сповняла службу жриці — брат і сестра пізнали одне одного. Тоді спільно придумали підступ і, викравши статую, відпливли до Греції.

Статуя Артміди Таврополи була встановлена у святилищі у Брауроні чи, як твердили інші, у Алайї. Різні міста сперечались, куди заплив корабель із подобою Артеміди, і доводили, що саме їхня статуя є справжньою. У Спарті теж стояла статуя Артеміди Таврополи, перед якою приносили людські жертви, а від часів Лікурга шмагали різками хлопців, — аж до крові, яка стікала на олтар.

Натомість у Брауроні що п’ять років відбувалися урочистості на честь Артеміди Тавридської; у них брали участь дівчатка, звані з цієї нагоди ведмежатами, бо ведмедиця була твариною Артеміди.

 

 

[Через три тисячі років після того, як Орест привіз статую Артеміди із Тавриди до Греції, професор Пападімітріу розкопав біля Афін олтар, де знайшов вотивні дарунки та статуї, які вказували на те, що було відкрите святилище у Брауроні. Під святинею класичної епохи археологи розкопали замок мікенських часів та святиню Артеміди, схожу на грот Диктинни на Криті. Але це ще не кінець. Поблизу відкрито поховання, що містили лише жіночі останки. То були гробниці жриць, які виконували свої священні обов’язки у Брауроні. Видно, ця місцевість безперервно, від мікенських часів, була центром культу Великої Богині, шанованої в басейні Середземного моря під іменами Артеміди з епітетами: Брауронська, Ортозійська, Гіперборейська, Алфея, Диктинна, Господиня Дикого Звір’я, Тавропола, Повішена, Випрямлена[4], Саронська та багато інших…]

 

 


[1] Згідно з поширенішою версією, Фетіда була донькою морського бога Нерея і його дружини Доріди. Але, згідно з усіма версіями, Хірон був вихователем Ахіллеса.

[2] Дуліх = Дуліхій – острів на південний схід від Ітаки, на якому мешкали епейці. Епейці – давньогрецьке плем’я, що залюднювало північ Еліди (Елеї); царем цього племені був Авгій (Авгей).

[3] Згідно з найпоширенішою версією міфа, використаною Евріпідом у трагедії «Іфігенія в Авліді», Клітемнестра припливла до Авліди разом із донькою.

[4] Випрямлена — Ортія, тобто, те саме, що й Ортозійська.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.