Александр Кравчук Зі вступу до Списку імператриць

Зі вступу до книжки «Список римських імператриць»

 

 

...Для належного розуміння приведених даних та інших фактів і понять, згадуваних під час розповіді, необхідні певні пояснення. Особливо йдеться про три сфери: римська система імен, римське розуміння інституції подружжя, суть і форму римської імперії. Всі вони відмінні від норм та асоціацій, до яких ми звикли протягом століть.

(Далі автор пояснює склад і призначення римських імен, як чоловічих, так жіночих).

...Існували також жіночі імена — Гая, Фавста, Луція, Публія, Рутілія, в тому числі «номерні» — Пріма, Секунда, Терція, Кварта, Квінта, що, однак, не обов’язково вказувало на черговість народження, — подібно до прізвиськ, їх часто успадковували від матері чи бабки. Але під кінець республіки та в епоху імперії жіночі імена у значній мірі вийшли з вжитку, принаймні, у вищих класах. Функції імен частково взяли на себе родові прізвища. Так, донька Гая Юлія Цезаря звалася Юлією, донька Марка Антонія — Антонією, а Тіберія Клавдія — Клавдією. Якщо дівчат у сім’ї було більше, старша звалася «Майор», менша — «Мінор». Використовували також прізвиська предків, як по чоловічій, так і по жіночій лінії. Донька Тита Оллія мала б називатися Оллією, від імені батька, але взяла прізвище та прізвисько материнського роду, Поппеї Сабіни, бо він був значно славнішим. Отож, дружина Нерона увійшла до історії не як Оллія, а як Поппея Сабіна. Окрім того, довго панувала мода на розширення жіночих прізвищ, включаючи до них прізвища та прізвиська попередніх поколінь — бабусь і прабабусь. «Аннія Аврелія Галерія Луцилла» звучить ще стерпно, — бували й довші. На практиці і в буденному житті зазвичай обходились одним іменем, у вищезгаданому прикладі казали про Луциллу.

Доречним буде згадати, що від часу перемоги християнства колишні римські родові прізвища і досі функціонують в якості імен — жіночих та чоловічих. Звідси Юлій та Юлія, Емілія та Емілія, Клавдій та Клавдія, Антоній та Антонія.

Важливим і знаменним, притому відмінним від наших звичаїв, є те, що римлянка, виходячи заміж, не міняла прізвища. Залишалася зі своїм родовим (дівочим). Інколи це зазначали як: „Livia Augusti” —  Лівія, дружина Августа, або ж „Plotina Traiani” — Плотина, дружина Траяна. Той факт, що заміжня римлянка далі носила дівоче прізвище, має своє, майже символічне, значення. Жінка, хоча зазвичай при шлюбі формально переходила з-під влади батька під владу мужа, все-таки мала і зберігала значну самостійність. Це випливало з самої суті римського подружжя., — воно було добровільним актом двох осіб (їх самих чи батьків, якщо залишалися під їхньою владою), що відповідали певним вимогам (належний вік, громадянство, приналежність до відповідного стану, не надто близький ступінь споріднення) та згідно прийняли рішення про тривале спільне життя. Як каже стисла римська засада, «Consensus facit nuptias», — для укладення шлюбу потрібна взаємна згода. Цей зв’язок ніде не реєструвався і не підтверджувався, ні урядниками, ні священнослужителями. Він був інституцією не урядовою, а приватно-суспільною. Очевидячки, відбувалися традиційні церемонії, богам приносили жертви, були свідки та гості, урочисто лучили правиці та вимовляли гарну формулу «Ubi tu  Gaius, ibi ego Gaia», з піснями відводили наречену до дому чоловіка, який вносив її через поріг на руках, а передусім складали і підписували майнову умову. Але це все мало другорядне значення. Важливою і достатньою була обопільна воля підтримування зв’язку, себто «affectio maritalis».  Є воля — є подружжя. Якщо ж у якоїсь у сторін воля згасла, то й подружжя немає. Настає розлучення. Воно теж не вимагало жодного судового чи священного втручання, не вимагало навіть реєстрації у якомусь урядовому закладі. Вистарчало усної чи письмової заяви, причина була неістотною, хоч такими часто оголошували безплідність, незгідність характерів, обтяжливість звичок, підозри про перелюб. Засаду повної свободи у цій сфері найстисліше виражає закон імператора Александра Севера з 223 року: «Libera matrimonia esse antiquitus placuit» — з давніх часів подружжя вважається вільним зв’язком. Навіть особливо урочисту, прадавню шлюбну церемонію, звану «farreatio», можна було відмінити з допомогою «disfarreatio».

Для уникнення непорозумінь слід додати, що знамениті подружні постанови імператора Августа, прийняті, можливо, під впливом його дружини Лівії, ні в чому не змінювали принципів, суті та характеру цієї інституції. Вони передусім уточнювали, хто може укладати такий зв’язок. Надавали певні привілеї подружжям, особливо таким, що мали дітей, натомість накладали різні обтяження та правові обмеження на осіб неодружених чи бездітних.

Врешті, регулювали правову процедуру на випадок доведеного перелюбу та спосіб вимірювання покарання. Кажучи сучасною мовою, мали характер відстоювання сімейних цінностей, але не стосувалися самих подруж. Ці закони, подібно іншим, що, бодай зі шляхетними намірами, але надто глибоко втручалися у сферу приватного життя, мали дуже помірковане практичне значення.

Перше нам відоме розлучення, занотоване у хроніках, трапилося в Римі у 231 р. до н.е. Напевно, взагалі найпершим воно не було. Пізніше, особливо під кінець республіки та на початку імперії, часто про них чуємо. Слід, однак, мати на увазі, що наявні у нас джерела інформації стосуються переважно найвищих суспільних верств. Там йшлося про велику політику та великі гроші. З іншого боку, багато що свідчить — розлучення, попри їхню легкість, сприймалися та оцінювалися негативно, тому в нижчих суспільних прошарках траплялися відносно рідко. Можливо, саме те, що кожна зі сторін легко могла піти, просто заявивши, що пристрасть закінчилася, змушувало іншого члена подружжя дбати про почуття. Хтозна, чи не було це ефективнішим способом підтримування зв’язку, ніж юридичний і релігійний примус.

Нам, вихованим у переконанні, що подружжя є зв’язком, який розірвати неможливо, а якщо вже воно розривається, то лише в остаточному випадку, з виняткових причин, що мають бути вивченими і визнаними в ході неприємного судового процесу, римська концепція може видатися незвичайною. Але це саме римлянин міг би дивуватися, як можна кого змушувати жити з особою, що йому не відповідає і з якою він попросту не хоче жити. Адже такий примус є насиллям над природнім правом, самою його суттю. Цілковито так само не можна комусь наказати зберегти кохання.

Пристрасть народжується з волі богів, боги можуть її відібрати, а посторонніх це не обходить.

Очевидно, відразу насувається питання: а що з дітьми, з майновими справами? Якщо йдеться про це перше, проблема була простою: в силу закону і традиції діти завжди залишалися під владою батька, він за них відповідав. А майнові питання були обумовленні ще при укладенні шлюбу.

На практиці вирішальну роль при укладенні шлюбів відігравала батьківська влада. Батько з матір’ю вирішували, з ким повинен одружитися син, за кого видати доньку. Вони стверджували, що існує подружнє почуття. Вважалося, що дівчина є «nubilis», себто готова до заміжжя, коли вона мала щонайменше 12-13 років, переважно однак близько 15. Хлопець був старшим, навіть значно старшим, згідно з поглядом старовини, що біологічний час жінки та чоловіка йде по-різному.

Дівчата молодими виходили заміж, молодими ставали матерями, помирали теж молодими. Статистика вражаюча, а ситуація видається схожою у всіх суспільних прошарках. Про це свідчать як надгробки (а їх тисячі) жінок зі звичайних родин, так і «Список імператриць».

Найчастіше молоді матері ставали жертвами пологових ускладнень.

У наш час ми звикли, що майже у всіх країнах середня тривалість життя жінок вища, ніж у чоловіків, і чим старший вік, тим більшою є перевага жінок. Натомість у римському суспільстві ситуація була протилежною: мала місце надмірна смертність молодих жінок і, у зв’язку з цим, так звана маскулінізація старших вікових груп. Випадки такі. як у імператриці Лівії, що прожила 86 років, або майже так само літніх Евтропії чи Гелени є винятковими.

Читач помітить, що у інформаційних нотатках дати народження та смерті імператриць, так само, як і шлюби, даються переважно з певним наближенням. Бо найчастіше наш матеріал не містить точних даних і ми змушені здобувати їх за допомогою посередніх вказівок. У багатьох  життєписах представлено спосіб міркувань для встановлення правдоподібних дат —  це може бути цікавим. Убогість інформації, якщо йдеться про імператриць, очевидно, в’яжеться з тим, що вони, як правило, залишалися в тіні чоловіків, навіть якщо їхнє фактичне і посереднє значення та вплив на справи великої політики були дуже вагомими. Але літописців головним чином цікавили плітки, скандали та наклепи.

Часто видається, що навіть серйозні стародавні історики, коли їм доводилося писати про імператриць, ставали схожими на сучасних журналістів, а навіть папарацці. Читач сам вирішить, скільки в цьому матеріалі правди, а скільки фікції, яка інформація заслуговує на увагу, а яка є твором хворої уяви. Треба відзначити, що доля імператриць часто була тяжкою, а переважно навіть трагічною. Багато з них дуже дорого заплатило за кілька років, інколи лише кілька місяців чи днів блиску та слави. Їх не щадили, а заразом не цінували сучасники, а ми сьогодні приречені користати з убогого та упередженого джерельного матеріалу.

Врешті згадаймо — про це вже йшлося у «Списку римських імператорів», що слід остерігатися перенесення на ті часи наших уявлень, зв’язаних із окресленнями «імператор» та «імператриця». Впродовж століть, вимовляючи їх, маємо перед очима коронацію та коронаційні шати, клейноди монаршої влади, маєстат володаря, пануючого з Божої ласки. Так було у середньовіччі, але не в античності. Державний устрій, заведений у 27 р. н.е. імператором Августом і поточно званий імперією, більш науково — принципатом, полягав передусім на зосередження в одних руках найважливіших республіканських посад, що давало фактичну владу при збереженні видимості існування Республіки та її інституцій, включно зі сенатом. Отож, не було акту і церемонії коронації ні імператора, ні імператриці. Також не було, принаймні впродовж перших століть, ніяких особливих символів влади, окрім тих, які можна визнати спадком республіканських часів, наприклад, пурпуру, що раніше був відзнакою полководців. З часом такі привілеї множилися, в тому числі для імператриць.

В силу ухвали сенату цезар отримував прізвисько Август, яке ставало складовою частиною його прізвища, тому сьогодні воно пишеться з великої літери. Але поступово він здобув характер титулу, тоді ми пишемо його з маленької літери. Натомість з імператрицями бувало по-різному. Інколи за ними визнавали цей титул, очевидно, з дозволу цезаря, інші отримували його з певним запізненням, ще інші взагалі не зазнали такої честі. У їхньому випадку це був тільки титул, тому нині його прийнято писати з маленької літери. Лише цезар мав право вибивати у Римі монети зі своїм зображенням, титулатурою, символікою.  Натомість портрети і титули імператриць з’являлися у грецьких монетних дворах, особливо в александрійському.  Щойно від часів Доміції Лонгіни, дружини імператора Доміціана, римський монетний двір теж регулярно карбував монети імператриць. Раніше така честь, як виняток, дісталася Агриппіні, дружині Клавдія і матері Нерона.

Подібно до імператора, імператрицям теж віддавали божественні почесті, себто вони мали свої святині та жреців, але тільки на сході. У Римі їм таку шану визначали посмертно, завдяки ухвалі сенату, в силу якої вони отримували титул «diva» — божественна. Очевидно, не всі. Могли також ухвалою сенату бути посмертно засудженими на «damnatio memoriae», дослівно «вирок пам’яті», себто «засудження на непам’ять». Це полягало на поваленні їхніх статуй та витиранню, вишкрябуванню чи збиванню їхніх імен з написів. Звичай, без сумніву, варварський, але його застосовували на підставі законного акту, явно і відверто. Куди більш варварським, а насправді огидним є приречення на непам’ять через різноманітні таємні інструкції, приписи і т.д. Досі знаменитими є слова Йозефа Геббельса, що забороняв свої писакам згадувати про незручних осіб, волаючи: «Ви повинні замовчати його на смерть!». До подібних заходів вдавалися раніше, вдаються і тепер, як у тоталітарних країнах, так у тих, що називають себе демократичними і правовими.  Римляни, повторимо, були з цієї точки зору чесними. Зрештою, ці орвелівські спроби витерти когось з пам’яті загалом і досі мають протилежний ефект.

(...) Залишається останнє питання, цікаве і важливе: портрети імператриць. Як відомо, з античного живопису до нас дійшли незначні залишки. Тому маємо лише один живописний портрет імператриці: досі знамените єгипетське тондо, що представляє Юлію Домну, Септимія Севера та Каракалу. Якщо не лічити цього, мусимо покладатися на монети і статуї. Ці перші, як правило, надто малі і неточно відтворюють риси обличчя. Другі не завжди можна ідентифікувати. Існує багато визначних праць, присвячених іконографії імператорів та імператриць, але теж багато контроверсій, якщо йдеться про імператриць. Тому найкращим виходом видається обмеження ілюстрацій до представлення рисунків античних монет із зображенням імператриць у виконанні XVIII сторіччя, це рисунки виразні і стилістично однакові.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.