Александр Кравчук. Плотіна

Александр Кравчук

Плотіна

(розділ з книги "Список імператриць")

 

Pompeia Plotina

Перша і єдина дружина імператора Траяна, який правив у  98-117 роках.

Одружилася з ним до того, як він зійшов на престол. Народилася, ймовірно, до 70 р., можливо, у Немаусі (теперішній Нім у південній Франції).

Померла в 122 або 123 році. Консекрована, тобто включена до списку богів як «Діва Плотіна» (божественна Плотіна).

Починаючи з 112 роки карбувалися монети з написом «Плотіна Августа».

Потомства не мала.

 

Вперше переступаючи поріг імператорського палацу, звернулася до натовпу, який її супроводив, зі словами: «Входжу сюди такою, якою хотіла б і вийти». Стародавні історики згідно твердять, що саме так і сталося. Вона була жінкою тихою, скромною, відданою чоловікові, вірною його супутницею. Ніколи не стала предметом пліток, обмов, звинувачень.

У 100-у році Пліній Молодший, проголошуючи в сенаті, як консул, подячну і похвальну промову на честь імператора Траяна, казав: «Твоя дружина — це твоя гордість і оздоба. Хто ж від неї чистіший, хто стародавніший родом і звичаями? Якби найвищий священнослужитель мусив вибирати собі жону, вибрав би чи таку, чи на неї схожу, — але де знайшов би їй рівну? Доля твоя блискуча, але вона прагне лише втішатися з неї. Завжди і незмінно шанує не твою владу, а тебе самого. У стосунках одне з одним ви такі самі, якими були раніше. Маєте спільну думку, а теперішнє щастя дало вам передусім те, що ви почали розуміти, як кожен із вас цю думку приймає. Яка скромна одіж Плотіни, який нечисленний її почет, який звичайний спосіб життя! Це заслуга мужа, що саме так її навчає, так виховує, а дружині вистачає гордості з послуху».

Ці останні слова Плінія, напевне, не будуть прийнятними для жінок нашого часу, натомість аплодуватимуть їм ревні фундаменталісти.

Далі промовець вихваляє сестру імператора, Ульпію Марціану, що своїми цнотами, — як він твердить, — рівна його дружині. На його думку, суперництво, особливо серед жінок, зазвичай сприяє виникненню прихованої неприязні. Корениться вона у самому факті спільного проживання, живиться рівністю положення, розпалюється заздрістю, закінчується ненавистю. Тим більш подивугідним є те, що між двома жінками, які мешкають у тому ж домі та мають такий сам статус, ніколи не дійшло до жодної суперечки. Пліній каже: «Взаємно поступаються одна одній і, хоча кожна з них любить тебе понад усе, жодній не йдеться про те, котра любить тебе сильніше. Обидві мають ту саму мету, той сам сенс життя. Прагнуть уподібнитися до тебе, наслідувати тебе. Тому кожна з них має ті самі звичаї, бо це — твої звичаї. Звідси поміркованість, звідси — почуття безпеки. Ніколи-бо не загрожує їм небезпека стати приватними особами, адже вони ніколи й не переставали бути такими. Сенат давав їм титул август, але вони ухилялися від цієї честі, доки ти відмовлявся від звання „pater patriae” — батька вітчизни. А, можливо, більш цінним для них є те, що їх називають дружиною та сестрою Августа? Але якою б не була причина їхньої скромності, тим більш доречно, щоб вони були августами у наших серцях. Що ж у жінок більше заслуговує похвали, аніж те, що справжню честь вони вбачають не у блиску титулу, а в тому, як судять про них люди?»

Стилістика кожного панегірика має свої закони. Тому загалом не слід надто дослівно трактувати їхні улесливі декламації. Але також не треба вважати, що навіть найпишномовніші похвали є цілковито вигаданими. Усі — щоправда, дуже фрагментарні, — дані та посередні вказівки, схоже, підтверджують думку, що Плотіна, подібно до її мужа-цезаря, здобула собі невдавану повагу та симпатію як сучасників, так і потомків. Прчому саме з огляду на скромність, приступність, природну доброзичливість.

Немає жодного сумніву в тому, що слова Плінія про згоду між сестрою і дружиною імператора не були перебільшенням. Найкраще про це свідчить безперечний факт: саме завдяки підтримці Плотіни спадкоємцем трону після смерті Траяна став Адріан, чоловік внучки Ульпії Марціани, — про що йтиметься далі.

Можливо, обидві матрони жили у приязні тому, що не мали ніяких суперниць. Слід зазначити, що у приватному житті Траян переважно цікавився хлопцями та вином, — хоча, якщо йдеться про це останнє, то не надміру. І, напевне, те, що «кохав інакше», змушувало його виявляти особливі знаки поваги до близьких йому жінок, а одночасно триматися від них на певній відстані. Ця відстань, попри взаємне шанування, відчувається навіть у промові Плінія.

Зрозуміла річ, — ми не можемо встановити, чи це через гомосексуальні уподобання Траяна подружжя залишилося бездітним. Можливо, подружжя було білим. В історії таке траплялося, у польській теж.

Так, Траян, один із найуспішніших полководців-завойовників у давньоримській історії, чудовий господар і адміністратор був, висловлюючись сучасною мовою, геєм. Це звучить несподівано як для країни, де такі нетрадиційні нахили часто вважаються неприродними, а то й ознакою виродження. І все-таки це гей Траян завоював та приєднав до імперії Дакію, Месопотамію, Аравію, тобто землі, що більш-менш відповідають теперішній Румунії, Іракові, Йорданії. Про його розуміння державних справ, про вміння приймати чоловічі рішення та виражати їх ясними зв’язними словами найкраще свідчить збережене урядове листування з Плінієм Молодшим, коли цей останній був намісником провінції Віфінія в Малій Азії. Про могутність та славу імперії під час його правління свідчить велична колона Траяна у самому Римі, залишок величезного форуму його імені, тріумфальна арка в Беневентумі, кам’яний міст над рікою Тагус (теперішня Тахо) в Іспанії, нові дороги зі столиці на південь, розширення порту в Остії, монумент у місцевості Адамклісі біля узбережжя Румунії, — очевидно, цей список можна значно продовжити.

Траян цілком заслужив наданого йому сенатом титулу „optimus princeps”. 

Існує певна область соціальної політики Траяна, де хотілося б вбачати вплив Плотіни, а, можливо, також і його сестри. Йдеться про законодавчі акти взяття під опіку дітей, з якими погано поводилися батьки, та дітей, викинутих після народження, а також про підтримку системи аліментаційних фондів для сиріт в Італії.

Принаймні в одному випадку історичне джерело начебто вказує, що Плотіна безпосередньо втручалася в державні справи для блага громадян. Йшлося про стягування податків. Деякі імперські урядники чинили це дуже жорстоко, бо немалими були і потреби скарбниці з огляду на постійно ведені війни та великі будівельні роботи. Подейкували, тії і сії з-поміж них залагоджували справи коротко, задаючи платникам прості питання: «Нащо тобі стільки?», або «Звідки в тебе стільки?», або ще простіше: «Викладай, що маєш!». Як твердить один з істориків, саме Плотіна стала на захист кривджених, звернувши увагу чоловіка на те, як сильно подібні методи шкодять його репутації. І, начебто, відтоді Траян вдавався до поміркованішої податкової політики, навіть сам висловив думку, що надмірні податки — як селезінка, котра розростається за рахунок інших органів тіла. Очевидно, це оповідання можна вважати своєрідним анекдотом, але не так суттєво, правдива це розповідь чи вигадана. Найважливіше, що вона є неначе відлунням думки сучасників про Плотіну. Піддані бачили її постать і роль точнісінько так, як це через багато-багато століть формулювали слова австрійського державного гімну, що його досі із сентиментом згадують у Галичині:

 

«При Цісарю трон засїла

Серцем, кровню рідня,

Цісарева наша мила,

У невялу красу стрійна!»

 

Через випадок або ж іронію долі саме таке блискуче правління імператора Траяна, а, отже, також життя і роль Плотіни порівняно слабо джерельно документовані. Знамениті «Життєписи цезарів» Светонія, який охоче залучав анекдоти і плітки, в тому числі також ті, що стосувалися побуту і дружин імператорів, закінчуються 96 роком, себто правлінням Доміціана. Інша збірка цезарських біографій, яка зветься «Письменники імператорської історії», — щоправда, не надто вірогідний твір, — починається лише з Адріана, тобто наступника Траяна. У «Римській історії» Касія Діона саме цей період зберігся лише фрагментарно. Отож, нам зосталися лише крихти відомостей. До певної міри, ситуацію рятують епіграфічні джерела, себто написи. Їх чимало, особливо ж якщо йдеться про самого імператора. Однак завдяки щасливому випадку зберігся також напис, що кидає доволі незвичайне світло на особу його дружини. Знайдений він був у Афінах в 1890 році. Порівняно неушкоджений, складається з трьох частин. Перша — це написаний у 121 р. лист Плотіни до імператора Адріана. Друга — резолюція імператора Адріана, скерована до тогочасного керівника епікурейської школи в Афінах. Обидві ці частини, звичайно, є списками оригінальних документів, складені латиною, але третя — це копія грецького листа, який Плотіна відправила вчителям та учням школи. Лист імператриці до Адріана починається знаменними словами: «Володарю, ти чудово знаєш, як сильно я цікавлюся школою Епікура». Виразом «школа» перекладене тут оригінальне окреслення «секта», очевидно, у значенні ширшому, ніж звичайне, а саме: певний філософський, навіть релігійний напрямок. Далі Плотіна від імені діючого керівника школи, Попілія Теотіма. просить, щоб цезар допоміг у визначенні його наступника: йдеться, по-перше, про те, щоб Теотім міг свідчити грецькою мовою у справі цього наступника; по-друге, щоб наступником могла стати особа, що не має римського громадянства;  і, врешті, щоб у випадку отримання такої згоди ці засади зобов’язували і на майбутнє.

У другому листі сам імператор Адріан сповіщає керівника школи про своє рішення, яке цілком задовольняє прохання Плотіни.

Початок грецького листа імператриці звучить: « Плотіна августа вітає усіх друзів. Ми досягли того, чого добивалися!»

Далі Плотіна вихваляє ласкавість Адріана і закликає, щоб керівниками школи завжди ставали найвартісніші з-поміж однодумців і щоб думка загалу значила більше, ніж особиста симпатія. Напис викарбувано на камені для вічної пам’яті про цю справу.

Отож, римська імператриця була епікурейкою! Сам уже факт, що жінка з такою високою позицією в державі цікавилася філософією, є вражаючим, як дуже рідкісний у тодішніх умовах. А тим паче, якщо предметом її зацікавлень є філософія Епікура! Адже вона не належала до найпопулярніших у Римі. Гірше, — багато хто різко її засуджував. Її основні принципи представляли перекручено, фальшиво, зловмисно. Цей неприязний осуд зостався до сьогодні. Згідно із спільною думкою, епікуреєць — це хтось відданий насамперед розкошам та задоволенню від життя. Справді, небагато існує філософських систем, довкола яких наросло б стільки фундаментальних непорозумінь.

Перед смертю, тобто, перед 270 роком до н.е., Епікур заснував своєрідне братство та наукову установу окресленого статусу; вони мали функціонувати в його афінському саду, де він жив і навчав впродовж багатьох років. У римську епоху цей статут зазнав певних змін, адже в часи Епікура ніхто не міг постановити, щоб керівником має бути громадянин Риму і що свідчення владі доведеться давати латиною. Але це не настільки серйозні організаційні питання. Важливішим є те, у чому насправді полягала система науки Епікура, яка викладалася в цій школі.

Якщо йдеться про будову матерії, філософ повернувся до поглядів Демокріта, дещо, однак, їх змінивши. Світ збудований із нескінченного числа атомів. У своєму безперервному русі вони, внаслідок дрібних відхилень, поєднуються у різні структури (як же це схоже на популярну нині теорію хаосу!), творячи таким чином незліченні світи; наш є лише одним із них. Боги існують, але вони не є творцями і не втручаються у перебіг подій. Перебувають у своїй абсолютній досконалості та блаженстві, не потребуючи і не приймаючи жодних жертв, молитов і благань, але й не посилаючи ні кар, ні нагород. Людина також може до певної міри осягнути такий блаженний стан, адже люди від природи спрямовані на здобуття щастя. Але воно здобувається не завдяки банальним приємностям, оманливим, минущим, найчастіше шкідливим. Справжню насолоду дає лише інтелект, приязні контакти з людьми, свобода від ілюзій, амбіцій, страхів. Так здобувають внутрішній спосіб, себто атараксію, стан, найближчий до божественності. Особливо небезпечним для цього спокою є страх перед смертю і уявлення про те, що нас чекає після неї. Але ж людська душа теж складається з атомів і зникає одночасно зі смертю тіла. Доки ми існуємо — смерті нема, коли ж вона прийде — не стане нас.

Для своїх послідовників Епікур був учителем, пророком, визволителем од забобонів та ірраціональних страхів. Парадоксальним чином саме ця наука і школа, що, як видавалося, розривала зв’язок із традиційною релігією та її обрядами, хоча ніколи проти них і не боролася, — сама стала майже релігійним рухом. Рух цей закликав приносити у жертву богам те, що є в людини найвартіснішим: акт інтелектуального зрозуміння світу та себе самого. Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати чудову латинську поему ревного прихильника Епікура, Лукреція, «De rerum natura» — «Про природу речей». Ми вправі припускати, що Плотіна теж знала цей твір.

Вражає, що від самого початку, ще за життя Епікура, його наука притягувала численних жінок, — причому це було характерним лише для цієї єдиної філософської школи. Жінки ці належали до різних суспільних верств, траплялися серед них навіть гетери. Але ж саме Епікур нехтував тим, що видається природною потребою людського, передусім жіночого серця: надію, що після смерті ми зустрінемо своїх близьких і вічно перебуватимемо з ними. А також те, що в найтяжчі хвилини нашого життя можемо благати допомоги у вищих сил. Епікур навчав, що людина, по суті справи, завжди залишається самотньою, зданою лише на власний вибір та розум, а розраховувати може лише на допомогу друзів. Мусить поводитися чесно не тому, що розраховує на винагороду за це, але виключно з тієї причини, що її обов’язком, як розумної істоти, є керування розумом, а ще почуттям приязні і доброзвичайності відносно людської спільноти.

І тоді, і тепер багатьом людям, в тому числі жінкам, не відповідали і не відповідають самоомана і шукання для найважливіших питань  лише таких відповідей, що, як здається, вдовольняють наші мрії та сподівання.

Вище цінують те, що вважають суворою правдою і саме у ній вбачають справжнє визволення. Багатьох мусила притягати сама атмосфера, сам клімат епікурейських спільнот: доброзичливість, толерантність, високий інтелектуальний та етичний рівень.

Це довгий відступ, але, думаю, усправедливлений незвичайністю явища. А також тим, що він відкриває певний аспект особистості Плотіни.

Вона постає перед нами як жінка з глибокими інтересами, мисляча, відважна у своїх поглядах.

І ще одне джерело незвичайної інформації. На протязі ХІХ ст. в Єгипті поступово знаходили грецькі документи, які дістали умовну назву «Акти александрійців». Вони описують справжні чи вигадані утиски, які спіткали деяких видатних осіб тутешнього грецького світу з боку римської влади. Ці документи є своєрідним відповідником актів християнських мучеників. Виявляється, в одному з них, опублікованому в 1914 році, Плотіна згадана як діяльна заступниця євреїв у їхній суперечці з грецькими поклонниками богів у Александрії. Як сповіщає документ, обидві сторони відправили своїх посланців до Риму, до імператора. Але ще перед аудієнцією Плотіна зуміла настроїти свого чоловіка та сенаторів якнайприхильніше до справи євреїв.

Коли їхні посланці постали перед троном, Траян виявив до них велику ласку вже під час привітання. Александрійців, натомість, прийняв прохолодно.

У цій ситуації один із них сказав: «Нас засмучує, що у твоїй раді повно безбожних євреїв!» Імператор обурився, дійшло до різкого обміну фразами, бо посол не хотів забрати назад своїх слів. І, як каже повідомлення, сталося так, що фігура бога Сарапіса, з якою александрійські посли прибули на аудієнцію, покрилася потом. Можна задуматися, чи фігура спітніла зі страху перед розгніваним правителем, чи для того, щоб його самого перелякати. Хай там як, ефект був негайним. Щоправда, сам Траян, як годиться цезарю, лишень здивувався, але в місті на звістку про чудо здійнявся галас, збиралися юрми людей, а багато хто передбачливо шукав схованки на узгір’ях, видно, побоюючись, що це має бути заповіддю якогось катаклізму.

Очевидно, не можна прив’язувати жодної ваги до цієї розповіді, але вона, напевне, є відгомоном якихось тодішніх переконань і припущень. Видно, було відомо, що Плотіна не надто ревно поклоняється богам.

Могла також вважатися прихильницею євреїв, не вона перша серед імператриць, згадаймо хоча б дружину Нерона, Поппею Сабіну. Додамо врешті, що розповіді про статуї, які плачуть або покриваються потом, живуть від прадавніх часів до сьогодні і все ще знаходять довірливих, що й справді заслуговує на назву чуда.

Отож, обговорюваний документ представляє імператорське подружжя як приязне євреям. А тим часом конфлікт між римлянами та місцевим населенням на Сході — з одного боку, та євреями — з іншого, довів у 115 році до збройних сутичок у Кіренаїці, себто теперішній Лівії, в Єгипті та на Кіпрі. Це єврейське повстання вдалося придушити лише після кількох років тяжких боїв, однак воно все-таки ожило за наступника Траяна.

Сам імператор перебував на Сході від 113 року. Вів там великий, тривалий, але, в остаточному підсумку, переможний похід проти парфян на землях теперішнього Іраку. Плотіна разом із небогою Траяна, Матідією, теж перебралася у ті краї. Про це свідчать написи. Навіть якщо не супроводжувала чоловіка на самому фронті війни, то напевно була біля нього, коли з ним у Антіохії трапився апоплексичний удар, і коли в серпні 117 року він помирав у містечку Селінусі біля південного узбережжя Малої Азії.

На загальну думку, саме Плотіна вирішила тоді долю імперії. Запевняли, що завдяки їй внук сестри цезаря, Адріан, був формально усиновлений умираючим, тобто вказаний наступником.

Але чи сам Траян повністю усвідомлював, що відбувається? Одні твердили, що імператриця кілька днів тримала в таємниці смерть чоловіка. Ще інші — що Траян начебто промовляв слабким голосом із завішеного ложа, але насправді був то голос когось, підставленого Плотіною. Начебто це її, а не Траяновим сигнетом були запечатані останні листи цезаря до сенату. А допомагав їй у цьому префект преторіанців Ацилій Атіан.

Навіть якщо такі чи схожі сцени відбувалися під час останніх днів життя імператора, то фактом є те, що Траян вже давно опікав, підтримував і підносив Адріана на все вищі посади, — останнім часом на посаду намісника Сирії, — як свого родича, внука сестри, а ще й земляка: вони обидва походили з іспанського міста Італіка.

Тому можна твердити, що Плотіна лише виконала волю чоловіка, коли він уже не в силах був звершити формальний акт усиновлення. Щоправда, кружляв також поголос, начебто в останні місяці життя Траян змінив свої плани і визначив іншого спадкоємця, а навіть мав намір передати право його вибору сенату. Але це здається малоймовірним. Хай там як, навіть якщо вибір Адріана відбувся завдяки Плотіні, це був добрий, навіть чудовий вибір, бо Адріан виявився гідним наступником великого імператора.

Траян помер на початку серпня 117 року. Всиновлення Адріана було публічно оголошено 11 серпня. Плотіна разом із небогою покійного, Матідією, перевезла урну з прахом до Риму. Її помістили в ніші біля підніжжя спорудженої самим імператором колони, яка у довгому ряді барельєфів представляла сцени війни проти даків.

Адріан повністю оціняв роль Плотіни. Коли вона у 122 чи 123 році померла, він дев’ять днів зберігав суворий траур, склав навіть гімни на її честь, а ще збудував у Немаусі (Нім) розкішну базиліку з білого мармуру, себто велику залу для зборів, названу її іменем. Чому саме там? Одні вважають, що Плотіна була родом із цього міста, інші — що імператор довідався про її смерть у Немаусі, подорожуючи з Британії на південь. Спорудив також її святиню в Римі, адже вона була включена сенатом до числа богів як «Діва Плотіна» — «Божественна Плотіна». Припускають, що її прах поховали поряд із прахом чоловіка, тобто під колоною Траяна.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.