Александр Кравчук. Антігона

Розділ із книги "Семеро проти Фів"

 

Мелодрама про Антігону

Серед усіх драматичних творів, які дійшли до нас від античності, сьогодні, безперечно, найвідомішою є трагедія Софокла «Антігона». Вперше її поставили в Афінах близько 442 року до н.е., зараз вона є обов’язковою частиною шкільної програми у більшості країн нашого культурного кола. Отож достатньо буде просто нагадати її зміст.

Креонт, який після смерті Етеокла став правителем Фів, суворо заборонив ховати останки Полініка, зрадника і ворога своєї вітчизни; попереджає, що кожен, хто б насмілився порушити цей наказ, буде покараний смертю. Попри те, Антігона, незважаючи на прохання своєї сестри Ісмени, виконує святий родинний обов’язок щодо братового тіла. Схоплена вартою, стає перед Креонтом. Потім за його наказом її замикають у старій гробниці, де вона має померти. Гемон, її наречений, син самого Креонта, благає про милосердя до дівчини. Юнак біжить до в’язниці-гробівця, погрожуючи батькові, що ніколи вже до нього не повернеться. Тимчасом з’являється провісник Тіресій і сповіщає владареві:

— Птаство і собаки розтягли тіло Полініка, усі олтарі зганьблені, боги не приймають жертв, небесний гнів тяжить над Фівами!

Після довгої суперечки з Тіресієм, Креонт врешті поступається. Згоджується поховати останки Полініка і сам поспішає звільнити Антігону від її могильної кари. Але там уже розігралася похмура трагедія. Гемон застав Антігону вже мертвою, повішеною на лляному поворозі, який вона сама наклала собі на шию. Коли ж надходить Креонт, юнак проклинає батька і на його очах завдає собі смерть мечем.  Довідавшись про це, вкорочує собі віку також дружина Креонта.

Від часів Гегеля заведено вважати, що суттю цієї трагедії є конфлікт принципів. Обидві сторони мають рацію, тому не можуть ні зрозуміти супротивника, ні відступити перед його аргументами. Креонт представляє інтереси держави і не може дозволити похорону людини, яка зі зброєю в руках загрожувала своєму місту. Натомість Антігона мусить зберегти вірність найсвятішим законам богів та людей. Без сумніву, таке пояснення сенсу цієї трагедії має глибокі підстави. Але кожен неупереджений читач трагедії відчуває, що Софокл рішуче засуджує Креонта — за його впертість, дріб’язковість, пиху, а передусім — за ламання споконвічних релігійних законів, які гарантували повагу до останків навіть ворога.

Сьогодні ми дивимося на постать та історію Антігони очима Софокла. Класичною і, по суті, єдиною відомою ширшому загалові є саме та оповідь, яку він сформував. Забуто, що в давнину принаймні такою ж популярною була інша драма про Антігону. Створив її Еврипід, а сюжет і настрій цього твору дуже відрізнялися від високого, але похмурого образу, змальованого Софоклом. Зміст цієї загубленої п’єси у загальних рисах можна відтворити так:

Коли Антігону схопили біля тіла Полініка, Креонт віддав її в руки свого сина Гемона. Наказав, щоб той вивів дівчину за місто і там убив. Однак Гемон закохався в Антігону, сховав її в селі, у вірних йому пастухів, і таємно жив із нею. Антігона народила сина. Той, підрісши, вирушив до Фів і там взяв участь у іграх. Нагороду йому вручав Креонт — і раптом помітив, що юнак має на тілі знак, що був спадковим у роді фіванців, що зродилися із драконових зубів, посіяних колись Кадмом; але ж на всьому світі з цього роду зосталися лише сам Креонт і його син Гемон! Володар, зацікавившись, починає вести слідство і невдовзі встановлює всю правду. Антігону хапають на селі та ведуть до Фів, щоб тут, — хоча стільки років минуло! — стратити за те, що колись вона осмілилася поховати останки свого брата. В останню мить з’являється Геракл. Під його впливом Креонт не лише дарує Антігоні життя, але згоджується на її шлюб із Гемоном.

На сцені розігрується лише остання частина цієї оповіді: ігри, розпізнання сина Антігони, її засудження і чудесний порятунок. Про те, що було раніше, глядач довідувався з прологу, виголошеного кимось з героїв, — це було правилом у драмах Еврипіда.

«Трагедія» Еврипіда про Антігону закінчувалася добре, навіть щасливо. Це був твір радше мелодраматичного характеру. Можна зрозуміти, що античний читач охоче сягав по цю п’єсу, у якій була сила-силенна незвичайних перипетій. Однак ми вдячні вироку століть, який зберіг для нас не плитку мелодраму, а чистий і проймаючий твір про дівчину. яка має право та відвагу сказати про себе:

Любить я народилась, не ненавидіть[1].  



[1] Переклад Бориса Тена. У давньогрецькому оригіналі цей вислів звучить так:

οὔτοι συνέχθειν, ἀλλὰ συμφιλεῖν ἔφυν.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.