Грицько Григоренко. Оповідання-1

 

“Сватання”

Сидить баба Сикліта на печі, а піч нетоплена, холодно: звечора, як знялась хуртовина — не дай боже! — і досі ще не впинилась, хоч сонечко й з’явилось на небі, не вгамувалась тая хуга: білими крилами махає, снігом засіває, у бовдурі жалібної співає, заліпила маленькії віконечка блискучими зірочками, вкрила білим вишневі садочки, й здається — розцвілися садочки, оділися білим цвтом, неначе навесні, бо так усе на цім світі схоже: що зима — що весна, що смерть — що життя!

«Холодно, — дума Сикліта,— витопить би, та нехай! Нехай Маруся прийде, то й витопить і страву зварить, а то ще по холоді ходитиму, та пак і топлива нема доброго... хіба кізяком, дак сирий,— не хочеться рук уробити... Нехай!»

Натягла тільки на себе щось дране, якесь манур’я, чи то спідницю, чи то хустку, і знов сидить на печі, підобгавши під себе свої сині від холоду ноги.

«Отак увесь вік свій прожила,— дума далі баба Сикліта, — тільки душа в тілі, ні по тих балах, ні по тих весіллях ніколи не ходила, все дома сиділа, діло робила, а долі своєї не діждала! Як чоловік ще живий був, може, хто дума, я щастя за ним дізнала? Де там! Він усе слабував, неборака, усе на печі, а я сама, бідна, розлягалась і в полі, і на городі, і в хаті — усе сама! А як ще ції того чоловіка писарчуком поставили (ото ж той Іван Коряк як узявся за нього за щось, то, як не просили, — таки упер його по злобі в писарчуки), тоді ніякої з його роботи не стало!.. Слабий був, небога, казала ворожка, з пристріту йому теє... Все — «кихи та бухи», а далі й умер. Ну, та ще нічого, якби був мене під той шанець із малими дітьми не кидав!.. П’ятеро дрібнюсіньких, малюсіньких, як горішки в лісі, що мені робити у божому світі?! Плакала я, плакала, гірко горювала, п'ять літ пропадом пропадала (ото поки діти трохи піднялися, що Макар в год найнявся, а Явдоха в літо, в тютюн, а тепереньки й на зиму зоставили пани: дуже сподобалась) — нема кому ні хліба припахати, ні грошей заробити! та й що ж було пахати, коли своєї землі ні борозни, ні ступня! (Вийшла я з дурного розуму за безземельного). То б треба оренди брати, дак хто ж на мене, дурну бабу, повірить? Сказано — баба: нічогісінько не можу, не знаю, не вдію сама! Жила, «як той горох при дорозі, хто йде, той скубне».Брат трохи підмоги давав, коли тверезий, а то дуже пив: мало не щодень напивається було, як божая Вівдя... Так і жили! Вже як я бога милосердного молила-просила, щоб прибрав хоч двох з моїх сиріт, як той обклад[1] ходив по селу. Ні! А по хатах було по п’ятеро, по шестеро разом душило. Не дав бог, — усі живі: троє дівчат, двоє хлопців! І за що це мене господь покарав, що я така нещаслива? Чи я ж у святу п'ятницю робила, чи я пряла, чи я мазала? Чи я хліб пекла у неділю? Чи я в піст оскоромилась? Ні в світі!»

— Та цитьте ви там! — обернулась Сикліта на крик, що справили діти, шо гралися серед хати, білоголовий, чималий хлопчик і маленька дівчинка з великими сірими очима, теж білоголова, як соняшник на городі.

— Мамо, — обізвалась дівчинка.

—  Чого, прокляте зілля?

— Їсти-и, — протягла тая.

— А, бач, ій вже їсти схотілося! Візьми там, Іванько, на полиці окрайчик хліба.

Хлопець поліз, дістав хліб, взяв солі з черепка що стояв на віконці, міцно посолив і, одломивши, дав один шматок сестрі, а другий почав сам їсти, причмокуючи соляну грудку й перегортаючи в роті язиком.

Мала Софійка взяла хліб обома ручками й було вже піднесла його до рота, а далі сказала жалібненько: «Мамо, а до хліба з сцо з?»

— Га, дивись на неї, — зараз розсердилась Сикліта, — с-о! До хліба що? ще хліба, чого ще треба? Попривикали там у панів, дак і тут тую моду заводите? (Софійка була з Сиклітою, як тая служила у сусідських панів). Мовчи, чортова дитино, бо як зізу з печі, то…

Вона не договорила й знов перейшла до своїх думок. «Ну, і правда ж, що нам добра їжа була в панів: молочна каша щодня, аж остигне було, а в м'ясоїд м'ясо кожнісінький день... (у Сикліти аж смага в роті зробилась: вона була баба ласа до їжі) або ті драглі, або млинці пшеничні з ячним, чи вареники з грушми, із сиром, із ягодами… Ой, добрі, добрі були харчі! І чом я ще не служила? От і сама б прохарчилась і дітям би перепало: коли огірочків, коли м’ясця, сиру, сальця, а таки б урвала! Хоч пані все було нападаеться: «Ти крадеш, ти воруеш». Дак що? Для своєї рідної дитини та й не взяти? Чи це ж крадіжка? У панів багато — не збідніють! Недарма ж і тая приказка складена: не вкрасти — не мати. Так-то… Чому ж я справді не служила, на другий год не найнялась? Бо хоч харчі добрі, та важко служити, так скрутно, що господи! Усе роби, ніколи й не спочинь, як у пеклі крутишся! Ні, я так не можу!»

Двері гримнули. Молода дівчина увійшла в хату разом з холодним вітром.

— Ось і ти,ледащо, ти, волоцюго, ти, добра донько! — накинулась на дівчину Сикліта з печі; вона й не дивлячись пізнала, шо то увійшла дочка Маруся. — Де ж ти ходиш, де ти шляєшся? Все по досвітках та по досвітках, а й прясти нема чого, ні коноплинки! Так, балуваться тільки. А ми тут без страви в холоді сидимо! Тобі все байдужки!

— Чого ж самі не топили? Про мене, я вже й снідала, й обідала, — сердито одвітила дівчина й, роздягши, кинула свою білу сукняну юпку на піл, потім зняла з голови хустку й почала її розгортати і згортати, і знов накручувати на коробку з товстого паперу, що був вложений всередину.

Баба Сикліта одно тужила:

— За що ж це мене господь покарав отакими дітьми? Понаймаєш у найми, — года не вибуде, а вдома теж ніякої з їх помочі нема. На старості літ іди сама служити, ярмо на шию надівати! Другі діти, чую. гроші заробляють, батьків та матірок до смерті своєю працею годують, а в мене такі лодирі, такі злодіяки! А що б же тобі руки поодсихали, як ти мені упекласяі Щоб тебе холера забрала, щоб ти... Хоч би вже чи заміж ішла, чи що!..

Це була щоденна думка та туга баби Сикліти, як би дочку заміж віддати, — так боялася, що Марусю ніхто не посвата, хоч на селі ніяка дівка не зостанеться: для всякої Марусі знайдеться Іван, та баба Сикліта усе таки боялись: «А ось, може, Маруся й не вийде, ось її ніхто не посвата, господи божей мій!» Було, як тільки подивиться на дочку, зараз і подумає з переляком: «Ану, як ніхто не посвата?!» Тепер баба Сикліта усе лаялась, та Маруся на ту лайку, на материн гнів зовсім не вважала, начебто вітер у бовдурі гуде, — ні словом вона не обзивалася; помалу, трохи ліниво, поверталася вона по хаті, ось дістала з-за припічка гребінку й кусочок одбитого дзеркальця, притаковила його на віконці сторч на черепок із сіллю й стала розплітати свої грубі коси, придивляючись на себе в дзеркальце, де було видно добре тільки ніс та очі.

Мала Софійка скрізь балакала так, що не можна було добрати діла, чи вона говорить, чи співає: такий у неї вже був голосочок, дзвінкий та тонкий. Ось і тепер вона обернулась до своєї ляльки (лялька та була зроблена з великої картоплі, увірченоі в шматок старої ганчірки, перев'язаної мотузочкою), кажучи й разом приспівуючи:

— Ти, моя донько, ти, моє ледасцо, ди ти сляєсся? Сцо ти по досвітках ходис, із хлопцями благузкаєс, а діла не лобис? Сцоб зе тебе, донько, цолти цолні взяли!..

— Слухай ти, — перебив її Іванька, — давай твою ляльку ховати, хіба ти не бачиш, що воно вмерло?

— Еге, умелло, умелло, — сказала Софійка із радістю й заходилась ховати ляльку.

— Ой, як мені льовко, як мені хльостко, — защебетала вона, — як хтось умле, як когось ховають!

Скоренько Софіііка убрала свою помершу ляльку, поклала її, закрила, зліпила з хліба хрестика, поклала їй на груди, все, як слід, як у людей роблять, а вона добре знала як, бо не обіходилося ні одного похорону або весілля на селі, щоб Софійки не було там. Іванька в подертій хустці, зав'язаній на шиї, в шапці на голові, став ховати...

— Ну, дак я твої наршивій картопляній ляльці голову зверну, — сказав наконець Іванька і вже простяг руку до ляльки, аж Софійка пригорнула її до грудей і з плачем закрила руками...

Тимчасом Маруся, уплівши в косу бурячкову стрічку й надівши на голову вінок із золотим листям і голубими квітками, присунулась ближче до дзеркальця, щоб ще раз подивитись на себе, і, якось зазирнувши у вікно, побачила, що у двір входило три чоловіки в нових свитках, один в зеленому поясі, два других в червоних. Маруся сплеснула руками:

— Ох, моя матінко, це ж, мабуть, старости йдуть!

Стара заметушилась на печі, поправила хустку на голові, обтрусила крейду з свого керсета (бо було уробилась на печі: піч була побілена) і злізла додолу. Вона ще чогось там куйовдилась коло печі, щось наказувала Іваньці, коли двері відчинились і на порозі з'явились чоловіки — двоє старіших а бородами, третій трохи молодший з чорними бровами й усом.

Побачивши Марусю, один з бородатих розвів руками й голосно сказав: «Ай, да дівчина! А що, брате, — обернувся він до чорнобривого, — не звів тебе? Знай мене, — Максим Череватий не брехун! ха-ха-ха», грубо зареготався він.

Маруся спустила очі долі й зачервонілась, як маків цвіт, потім підвела очі й — зирк на чорнобривого, наче блискавиця перебігла хмари, і знову спустила їх додолу.

Тимчасом мати її привітала гостей солодким, як мед, голосом: «Гості мої милі, чим же вас угощати, чим приймати? Сідайте, будьте такі добрі! — вона змахнула з лави хвартухом сказала: — Да й мороз же сьогодні, аж пече!»

Це, бачите, у нас так годиться, щоб із старостами перше про погоду або негодь балакати, а баба Сикліта добре знала всі забобони, та Максим Череватий був чоловік скорий: він не любив цих заводів і одводів і, поклавши паляницю на стіл, почав одразу: «Що там мороз, свахо! Нехай його пече! Ось скажіть краще: чи оддасте за нас дочку, чи ні?»

— Еге, еге... — промовив другий з старостів.

Баба Сикліта дуже жаліла, що не вспіла наказати Марусі, як треба поводитись із сватами, і все, наче її кортіло, хотіла штовхнути дочку або сказати ій: «Гляди мені!» Сама вона удала з себе дуже здивовану и скрикнула:

— Що це ви, свате, що це? Де ж таки їй заміж? Вона ще молода, вона ще в мене молода… та там така роботяща, що й господи! Хоч воно й не приходиться свою рідну дитину хвалити, та вже ж треба казати по правді. Та щоб же я її від себе одпустила, диво! Де ж таки? А я ж сама як буду, сиротиною в світі жити? Змилуйтесь... Та ще й скрині нема, і кожушанки нема, подушок нема, нічого нема. Якби знаття, то заздалегідь би придбала… Тепереньки хто ж її в сорочці візьме? А роботяща там така, що аж… — додала баба Сикліта і то ж довго б ще вихваляла свою дочку, якби Максим не перебив: — Та-та-та!  знаємо ми добре, як то скрині нема, нічого нема, мабуть, там їх тріщить від добра.

— Їй же богу, — почала баба Сикліта, — а щоб же мені...

Максим не дав їй договорити: — Та ми й в одній сорочці візьмемо, коли так.

— Еге, еге, — повторяв Ярема Турпак, другий з старостів.

Чорнобривий молодий встав і вийшов з хати в сіни. Трошки після нього рипнули двері, і Маруся, що досі, сховавшись за піч, з-за печі виглядала на нього, проскочила в одну мить за ним.

— Як же в хаті холодно, аж сироти на руці повставали, — промовила дівчина тремтячим голосом.

— А в сінях тепліше? — із усміхом, поглядаючи на неї, спитався молодий, відсуваючись, щоб пропустити її.

Вона стала а другого боку й обіперлась на одвірок. Довго обов стояли мовчки, він, усміхаючись про себе та смикаючи руками свого довгого вуса, а вона — спустивши очі й поводячи чорними бровами.

— Да й гарна ж ти, дівчино,- сказав він.

— Дак що, а ти поганий, — одвітила вона строго, а самій сміятись хотілось.

— Буду гарний, як поженимось!

— Що? Бога ради!  — блиснула Маруся очима. Вона крутнулась і побігла до воріт. Василь Мітла (так звали молодого) слідив дівчину очима.

— Паць, паць, паааць… — розлигалася Маруся, заганяючи двоє поросят (єдине хазяйство, єдину худобу своєї матері), —  алля, алля у хлів!

Загнала, приперла колодкою ляду в хлівці й пробігла повз Василя в хату; через хвилину вона знов вибігла без вінка на голові, в старому платку, з великою мискою помий (хто її знає, де вона їх взяла, мабуть, холодну воду борошном забовтала), вилила їх у корито в хлівці, й поросята почали собі клямать. Маруся постояла трохи коло їх із згорненими на грудях по лікті голими руками, й далі кинулась в маленьку повітку, що схожа була на решето, така вона була стара, і винесла відтіль на плечах оберемок соломи, такий здоровий, що з-за нього видно було тільки Марусині ноги в черевиках та смугу синього хвартуха.

«Славна, мабуть, буде жінка», подумав Василь, дивлячись на Марусині ноги та смугу синього хвартуха.

Маруся хотіла внести тую солому, хто його знає для чого в сінечки, та зачепилась у дверях, і, спіткнувшись, упала, зарившись уся чисто в солому. Вона зареготалась так весело, що Василь і собі засміявся й кинувся помогти їй встати, тільки вона вже видряпалась і вибирала соломинки, що начіплялись їй у косу, бо хустка стяглась із голови. Василь приторкнувся до неї рукою.

— Геть! — грізно крикнула Маруся й одскочила од нього.

Василь зовсім не образився цим «геть»: воно йому сподобалось, як горілка: і гірка, і пече, а добра! Тим-то він пішов за дівчиною, як тільки вона вийшла з хати: хоч гнівний був погляд, грізний голос, та проте очі її сіяли, як зіроньки ясні на небі. Здалека червоніла Марусина спідниця, вона йшла, кричачи пісню:  «Ой я, молода, ще й не гуляла, ой я, молода, ще й не дівувала, голубою китайкою собі світ зав’язала!»

Ось вона пішла трохи легше, обернулась, озирнулась. Василь близько, близенько, осьо-сьо, тут він...

Іванька з Софійкою, посидівши трохи в хаті в куточку, зліпившись докупи, як горішки-двойнятка та витріщивши очі на старостів, викрались з хати й тепер бігли швиденько-швиденько до панського двору, де-то їх мати колись служила: це вона послала їх попросити солоних огірків до горілки, — старостів частувати.

Як увійшов же Іванька в панську кухню, — там саме пані була, - не скидаючи шапки голосно проказав: «Мати приказували, щоб далі огірків солоних».

— Приказувала? — здивувалась пані й пішла була з кухні.

Іванька не міг нізащо йти без огірків: одне те, що мати будуть бити, а друге, — що йому самому так захотілося солоних огірків, так схотілося! Він скоро подався наперед (щоб пані не втекла), стяг свою облуплену шапку з голови й, термосячи її в руках, став жалібненько просити:

— Ой боже ж мій, дайте, бариня, огірків, бо мати такі слабі, що господи! Ледве з печі підведуться... — Іванька й сам не знав, де в його тая брехня бралася, він спершу й не думав брехати, та так якось прийшлося.

— Шо ж у неї таке, у твоєї матері? — спиталась пані.

— А хто його знає, — одвітив Іванька,- самі такі гарячі, такі гарячі й голова болить, і...

— А давно це їй сталося? — спиталась знов пані.

— Та вже з тиждень, усе на печі сидять... Такі гарячі, такі гарячі... усе солоних огірків бажають!..

— Огілків до голівки, огілків до голівки тлеба нам, — нишечком казала й мала Софійка.

— То ось я тобі лікарства дам, однесеш, — сказала пані й теж звеліла наймичці дістати а потреба для хлопця миску солоних огірків, бо, мабуть, вона Іваньці повірила, а малу Софійку чи не розібрала, чи недочула.

У погребі, куди Іванька полів разом із кухаркою, він успішився таки поза спиною в неї схопити собі двойко огірочків і сховати за пазуху, а після одного ткнути Софійці в руку; зав'язавши миску в хустку й зовсім забувшись про теє лікарство, що хотіла йому дати пані, кинувся він бігти додому так скоро (хоч на йому були здорові материні чоботи), начебто за ним хтось гнався. Софійка й собі. Він щось їй крикнув, тільки вона недочула й усе питалась біжучи:

— Сцо ти казес, та сцо з ти казес?

Іванька тільки рукою махнув і припустив ще швидше, далі завернув до шинку. А мала Софійка все бігла й, біжучи, їла огірка, що дав Іванька. Холодний розсіл капав на підборіддячко й тік по тоненькій шийці аж за сорочку, в маленькі черевички понабивалось снігу й було страх холодно, та Софійка підскакувала — весела і щаслива, як мала червона квітка, якби тільки тая скакати вміла.

Старости робили свое діло: вони умовляли, уговорювали, підводили, підбивали, ламали стару Сикліту Британову віддавати дочку за Василя Мітлу. Послухать їх, так краще Василя і не було на світі, особливо вмів цеє доказувати Максим, через те його все у старости вибирали, бо за чарку горілки зробить чоловіка й святим, і багатирем, а як схоче, то чорнішим від сажі. Баба Сикліта його добре знала й вірила, й не вірила, бо старости, як люди з свого села, не повинні були б обманювати, а проте хто його знає! Бабі Сикліті все ж таки подобались тії речі, одне тільки погано, що молодий вдовець.

— Як же таки дівчині та за вдовця йти? Якось не видається, та ще, мо, діти є, то чужих дітей тішити — дівчини жалько.

— Ну, що там одне дитинча? — обізвався Максим.

— Хоча б одненьке тільки, та все ж таки...

А старости все своє та своє торочать: і скоту багато, і воли, і корови, і коні, і всяка худоба, і, господи, чого нема! А від умерлої жінки намиста, юпки, карсети, полотна скількись шматків, сорочки, та все добрі, нові, — тільки що посправляла, не носила та й вмерла.

— Чи третій, чи другий тиждень буде, як умерла, куме? — спитався Максим у Яреми.

— Еге, здається, третій поступає, як Мокрина вмерла, еге, так, третій, —  нескоро промимрив той.

— Ну, ось бачите, то чого ж вам, свахо? Та оддавайте-бо дочку. Слухайте, ось я скажу про себе: я не брехун, — ви мене добре знаєте, —  що сказав, те — свято, і я вам совіт придаю: віддавайте та віддавайте й годі! А ви все так якось... Діло чорта стоїть, а ви думаєте, та метикуєте, та… — Максим почав сердитись: — Казна-що, тьху!

Аж ось Іваиька приніс горілки кварту й огірків. Сикліта нарізала хліба, налила в шклянку щербатеньку чарку горілки й стала частувати старостів. Максим трохи повеселішав.

— Так оддаете дочку за Василя Мітлу? Вже ж я на весіллі потанцюю, — сказав він.

— Та, бачите, от дитина у нього, ви казали, дитина є, дак... — несміло почала Сикліта.

— Ет, яка там дитина? Ніякої дитини нема, — рішив одразу Череватий, — еге, куме?

«Чудно, перше казали — є одна дитина, тепер уже зовсім нема!» подумала Британиха.

— А знаете що, — згадав Максим, — брат його, Василя нашого, шкалики держить, то горілка для весілля дешева буде, рідний брат шкалики держить, понімаєте? Він горілки вам задарма дасть,- не втратитесь, хіба там на кварту абощо.

— Еге, а після вінця будуть дівці очі вибивати, — сказала баба Сикліта.

— Що це ви, що вам бог дав? Такі гарні люди, такі багатирі! Та він, брат Василів, Андрій, трьох дівок візьме до себе, усіх цілий год прохарчить, усіх одягне, та й не збідніє, а то б за відро горілки обижавсь! У нього собаки такі ситі, як кабани.

— Як же це той брат такий багатир, а Василь бідний? — потроху розпитувала Сикліта далі.

— Хто? Цей Василь бідний? Наш Василь бідний? — образився Максим. — А що в його чотири десятини землі, це вам бідний?

Сикліта подумала: «Чотири десятини-це добре».

— А що у його чотири воли, це вам бідний?

Сикліта подумала: «Чотири воли — це добре, дуже добре».

— А коні, а корови, а вівці, а свині...

За кожним «а» Сикліта раділа все більше.

— Дай же, боже, щоб усе було гоже! — промовив Ярема, випиваючи, мабуть, чи не п'яту чарку і з стуком ставляючи її на стіл.

Сикліта й собі налила раз і другий; далі вона вже не чула, шо свати балакали: у неї дзеленчало, наче маленькії дзвіночки, в усі. «шкалики, та шкалики, до шкаликів, із шкаликами...» А що це, до чого ції шкалики? Баба Сикліта вже не розбирала.

Як вернулась Маруся разом з Василем, то зараз зохотилась платки подавати, а баба Сикліта сказала, що «як дівчині своя охота йти за Василя, то нехай іде, вона ж її не неволить». Маруся були дуже согласна: їй хотілося заміж і здавалося, що заміжжю добре, бо бачила вона, як тії жінки посідають коло хат і балакають-балакають, як сороки, проміж себе, і думала вона: «Добре їм, балакають собі!» Хотілось і їй того добра й здавалосъ, що жінки нічого не роблять, а вона робити не любила: ще шити собі сорочки, то так, а вже прясти або на жнивах, то ні, нудота! Хто її знає, як то вона думала, що жінки того діла не роблять, аже ж бачила? Бачила! Та бачила й те, що вони у шинку гуляють і на родинах горілку п’ють, ось ій і здалось, що жінки вільніші та в своїй хаті найстарші. Хотілося їй заміж, аж як побачить котрого хлопця, то й затремтить, а хлопці, прокляті, тільки дурять. «Я до тебе, Марусе, сватів прийшлю», каже кожний, а сам і не думає, аби цілуватись та обніматись…

 

***

В хаті вдови Чемерьової зібралося багато дівчат на посиденьки. Кожна прийшла із своєю прядкою, з коноплями (два чи три повісма), та недовго гули тії прядки, недовго йшла робота: як почали балакати, а далі співати, то й забулися прясти, забулись, що матірки наказували. Пересудили, перебрали всіх своїх товаришок, що пішли на досвітки в другі хати: у цієї ніс довгий, як у чорногуза, у тієї червоний, наче перцем натертий, ця безброва, як риба, а тая вирячкувата, як жаба, і таке друге. Після того пішли балачки вже другого сорту: про жидів, як вони сидять долі у чулках, коли у їх хто умре, як вінчаються на купі гною, про страшний суд, — що кому на тім світі буде? Хто собаку сусідові за гроші продав, — перед тією душею на тім світі собака стояти буде, а хто яблуко старцям подав, перед тією душею все яблука пахнути будуть.

— А чули ви, сестрички, нову новину? — спитала Поруня Колесникова, бистроока, красновида дівчина, — вже ж наша Маруся Британовна заміж іде!

— Як? Шо? Хто? Бач! А що? - загомоніли дівчата, наче очерет од вітру. — За кого?

— За Василя Мітлу, що то з Гречаної Греблі, знаєте? — сказала Поруня. Вона була сусідка з Британовою і її приятелька, через те все про неї й про молодого її знала.

— Тим-то вона горда стала: пику одвертає, носа копилить.

— Та нема чого там уже так дуже радіти.

— Як?

— Так, що вдовець він і, кажуть, ніби двойко дітей у нього, хто його знає.

— Еге-ге-е-е, ось як!

— Це тая Маруся, що якось у жидівки Лейки булку вкрала?!

Хто сказав? Хто? Усе загуло, зареготало, закричало, запищало:

— Булку вкрала, вкрала у Лейки булку, вкрала!

Не знаю, чи так, чи не так, чи правда, чи брехня, чи справді вкрала, чи ні, тільки побігла чутка по селу, наче з ногами, наче а руками, у кожні двері стукала, у кожне віконечко заглядала, і скоро всі добре знали, що колись Маруся у жидівки Лейки булку вкрала. Може, вже теє знали й верби при дорозі, може, теє знали граки, що на вербах, знали й горобці маленькі під кожною стріхою, й вони, мо, на своїх сіреньких крильцях рознесли десь далі, далеко, далеко!

***

Вже могорич попили й рід скликали, і Маруся на талерці платки подавала, молодому руку перев'язувала й разом з ним за горілкою до ходила, вона, мов золота зірка на небі, він, мов молодий місяць, коло неї. Усі люде бачили, усі чисто! Заручені Маруся Британова в Василем Мітлою. Вже Василь на ярмарок збиравсь молодій черевики купувати, вже Маруся сорочку для молодого одмірювала, аж надумалася баба Сикліта на розвідини їхати (молодий жив верстов дві або й три од їх села). Чогось їй не сиділось, чогось їй Марусі жалько робилось. От і поїхала на розглядини, — випросила у сусіда кобилу й санки, поїхала сама, бо нікому було її замінити: брат хворий був, не схотів їхати, — поїхала сама, розпитала добре у людей де то хата Василя Мітли, й подалась туди; увійшла в хату, — обідали саме.

«Еге, та що ж це за сім'я? Казали, свекор та свекруха, аж тут скільки!» подумала з переляком Сикліта.

Василь, побачивши бабу Сикліту, схопився: «Просимо, просимо, сідайте!»

Стара, що сиділа коло столу, сердито шпурнула ложкою й відсунулась. Гірко зробилось Сикліті, коли побачила цеє.

— Та шо ж це, скільки ж тут у тебе дітей, Василю? — спитала з серцем, одвертаючись од старої, Сикліта.

— Це не мої, їй же богу, не мої, це материні, — відказав він, показуючи на двох старших дівчат і двох хлопців, — а осьо-сьо дівчина — то моя.

Це була літ десяти дівчина з трохи опухлою пичкоіо й цікавими очима. Вона подивилась на бабу Сикліту з усмішкою й так кумедне зморщила носа, що другі діти зареготались.

— Ну, а це ж що пищить у колисці? — допитувалась далі Сикліта.

— Цеє… це… це… теж моє... хлопчик, — запнувся Василь.

— Ой свати ж мої любі, свати ж мої голуб'ята, що ж ви зо мною робите? Нащо ж ви мене дурили-казали: одна дитинка, аж тут двоє, так й сім`я така, що… — Сикліта з жалем махнула рукою, а коло серця у неї наче вужі переповзли.

— Ось ходімте, мамо, я вам покажу свій садочок і город, — скоро заговорив Василь, беручи шапку з кілочка, — ось ходімте!

— Та що ти мене тягнеш? Що мені дивитись! Мабуть, і це така сама правда про садок, та про город, як те, що дитина одна!

— Свахо! — почав помалу старий батько Василя. — Теє… слухайте, що я вам скажу... теє... ось що, теє… цяя дитинка… теє… вона все їдно, що павучок маленький… її скоро й не буде: таке маленьке та худеньке, сухеньке, дак воно теє… не забариться й умерти, то чого ж ви клопочетесь, свахо моя? теє... і… ви, свахо, не дивіться на те, — розважав її далі старий Мітла, — що у нього (він моргнув на Василя) дівчина є…  ви... теє... боїтесь, може, що скриня їй буде? Ні, де ж таки…  хоч воно теє… від матки їй би слід получити, тільки теє... таки ваша дочка попереносить усе, поки вона підніметься, теє... а там їй другу справимо, а то ще собі заслужить — ось хай у найми оддамо!

Василева дівчина так кинула на діда очима, що видно було: їй не дуже подобалось у найми йти і що вона добре розбирала, що то її скриня, їй від матері зосталась.

— Як буде слухати, як буде годити, то й їй добре буде, вашій дочці, — гостро уставила свое стара Мітлиха, що шпорталась тепер коло печі.

Дуже трудно, мабуть, було їй годити!

Після чарочки горілки, що їй піднесли, баба Сикліта зробилась веселіша: їй почало здаватись, що ще діло не таке погане: «Поки ще тії хлопці повиростають — ген, ген! А може, ще Василевий, що в колисці, умре? Нехай умира, навіщо він здався!»

«Та він нескістенно умре, — усі завіряють, що вмре. Де ж таки, таке слабеньке, таке сухеньке, як павучок, як сухий листочок, та щоб вижило! Одкидатися ж Марусі тепер не стоїть, бо прийдеться платити, з чого ж його платити в світі? А після, бо' храни, ніхто не посвата? Нехай вже буде й так. Може, вона тут і своє щастя знайде». Бабі Сикліті знов на думку прийшли тії шкалики, й вона розбалакалась із старою Мітлихою, що теж після «однієї» стала приязніша.

Сикліта дочці нічого з того, що бачила, не розказала: пожаліла дівку лякати й баламутити, тільки подумала про себе: «Ой донько, донько, та не такую тобі пару треба, та де ж його взяти, як нема? Ну, якось-то буде, може й...»

Виговорила Сикліта Максиму за те, що він її одурив,та він одказав: «Туди ік бісу! Мій молодий, та щоб я його хаяв, де ж це видано? Хіба сама не знаєш!»

Як почув же теє Василь, що вже, здається, й верби при дорозі знали й горобці попід стріхами шебетали, як почув, що Маруся колись у жидівки Лейки булку вкрала, розлютувався так, що — бо' храни! Хтів зараз одкинутись од Марусі: не те головне, що вкрала, а те, що всі знають. Ще хтось йому поязичивсь, що Маруся до того й лінива, дак він і руками й ногами — «не хочу». Насилу, насилу старости уламали.

— То що, що вкрала.. —  казали вони, — дівкою була — дурна була, молодицею буде — порозумнішає.

Василь нічого не хотів слухати.

— Слухай, це ж вигідніше для тебе; коли булка, коли яблуко, коли що, то все ж вигода в хазяйстві. Так-то! — казав Максим Череватий. — А що вона лінива, цьому не йми віри, це людські наговірки, брехня! Я не брехун, ти знаєш мене, і я кажу тобі: Маруся до роботи там аж кипить!

Не гаразд було Максимові, що сватання, що він затіяв, не виходило, і він хтів безпремінно знов усе докупи звести, через те так старався коло Василя.

Василь подумав, подумав і зрозумів, що не можна йому одкидатись од Мерусі, бо одно те, що проклята дитина остигла йому, вищить та скиглить так, що ніколи й не заснеш, — треба жінки дитину тішити, друге те, що він вже трохи втратився на могорич та на гостинці, а тепер прийдеться ще безчестя платити, а крім того піст осьо-сьо заходить.

«Чорт її бери, візьму вже за себе, а то ще раз прийдеться свататись, а там пущення, а там весна, а там жнива — нікому буде робити! Погано без жінки. А щоб не крала, та й за все разом, можна буде після трохи повчити... Та й гарна ж вона, ця Маруся, наче з тіста… Е, треба, треба жінки! Візьму вже її!» так вирішив Василь.

Повеселішали знову Сикліта з дочкою, а то Маруся кілька днів ходила смутна, а стара охала та божкала, що все розійдеться, хоч як вона не присягалась перед Василем, що на Марусю люде набрехали.

В неділю було вінчання Василя з Марусею. Побачили, що молодий горілку п’є, а то казали, не п'є, де б таки воно вже не пило! Так напився, так наюжився, що мало молоду не побив і дівчат не вигнав з хати, як вони саме співали весільної:

Ой чи чуєте, дівчата, як голубонька гуде?

Ой це ж не голубонька гуде,

Це наша Марусенька дівування здає.

Це вже було дуже погано, що молодий на весіллі так пив, і люде судили, бо де ж таки справді: ні молодий, ні молода на весіллі не сміють й каплі у рот пропустить, хіба там пригубити, а цей чистий «шандал» зробив!

То як не пив Василь, а все ж таки Максим Череватий краще напився: рачки ліз додому!

І мала Софійка спробувала вперше горілки на весіллі своєї сестри й сказала:

— Хве, погане! А після (трохи пізніше): — Дай ще!

Іванька з того дуже сміявся і з нею дрочився, що не дасть їй більше горілки «ніколи в світі». Сам він ковтнув мало не разом цілу чарку, аж в очах закрутилися сльози, а в горлі наче щось спеклося, проте він сміявся, як дурний, із малої Софійки й вихваляв горілку:

— От добро, дак так, солодка-а!

 

 


[1] Обклад - дифтерит.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.