Галина Журба. Коняка-1

 

Галина Журба “Коняка”

Коняка байдужно волочеться. Натохмачений земляним вугіллєм віз рипотить жалістливо і витягнений на возі Іван солодко дрімає, розкинувшись горилиць на ламтях вугілля. Як колеса гарби западають у яму, голова мужика підскакує і телепається на всі боки мов у пропасниці, а кришки антраціту засипають його спітніле лице та розявлений рот. Нічого йому не сниться і ніщо пе думається тільки осіннє сонце гріє якось лагідно і в безвітряному повітрі несеться тиша з опустілих стернистих піль. Добре так Іванові з лицем зверненим проти неба, з голими грудьми. Вози йдуть цілою валкою і мужики балакають щось наперсклич.

Говорять про те, що худоба стала дорога, а суржак по сорок копійок, та що в Якима Палія вмерла сеї ночі дитина. Курять собі цигарки, плюють крізь зуби та поганяють раз-у-раз свої ледачі коні.

Іван теж сідає часом на возі, лице протирає і кричить здорово: — гатя, Лиса, ксобі.... покорчило б тобі!.. — Потім пада горічерева, заплющує очі та поринає в дрімоту. Лису теж огортає сонність. Йде собі звільна, понуривши голову, а сонце ніжно лоскоче її спину та боки. Копита стрягнуть в мякому болоті, віз рипотить тихо, ритмічно. І хоч вуголь досить таки важкий, а шлея ріже у шию, Лиса вся мовби перейнята якимось безчуттєм. Автоматично двигає свої ноги і навіть коли Іван сідає на возі та обернувши батіг голомшить її пужалном по клубах, терпить байдужісенько, мовби це торкалось не її шкури. Бо Лиса має ту саму філософію, що і її господарь — переносити все байдужно, терпляче та робити своє. Все життє її так само як іі Іванове переволіклося по тій дорозі між чавункою та заводом; по болоті, в гною на вбиваючій спеці або в туманах куряви. І Лиса знає так добре, що цей шлях довгий ще та болотяний аж до кінця, що не квапиться. Знає теж Лиса, що так: буде все, все однаково доки вибита з сил не впаде та не здохне з цим вічним недоситом в шлунку. Що сьогодня і завтра і вічно буде їсти стухлу січку і стояти в гною. Тому коняці байдужі всі лайки та почастунки пужалцем і Іван, плюнувши з досади, закурює цигарку. Віз рипотить тихо, чорні маси болота липнуть до колес та відвалюються чорними, величезними брилами. Думки Іванові тоже брикаються такі самі чорні, важкі та падають в топіль багнюки.

— Чоботи треба полагодити; через осінь ще побудуть хоч і дрантиві вже. Сьогодня виплат. Візьме сім карбованців. Рубля тра дати завдатку шевцеві. Пять цих, що позичив на похорон Хивронки теж тра віддати... Загадався довго і понуро. — Вже тринадцять тижнів як вмерло. Таке було без памяти розумне, щебетало так ловко. Ну, тай що ти зробиш... взяло, тай вмерло. Сорок грошей Піньові за постоли, та щей треба солі, ґасу, оселедців, треба нової затули до кагли. Золотий і шість грошей лишиться.

Розжмурив очі і так лежучи на возі глядів у небо. Тихе було та мов засноване млою, а білі пасма павутиня тягнулись по ньому, віяли мов тонюсеньке срібне прадіво та чеплялись стерні. Сонце було бліде і тепле, а величезна пустка піль повна незглибної тиші. Тоді на Івана сплила якась благість, зажмурила йому очі, затьмарила думки сірі та ледачі і розіллялась по грудях тихим, тихим співаннєм. Але дурний Іван не знав чи це була радість, чи мука, чи просто так якась велика тихесенька туга. Цмокнув тільки знехоття на коні та подумав ліниво: золотий і шість грошей лишиться... і знов запаз у це дріманнє.

Допіру прокинувся недалеко фабричних воріт. Тоді весь настрій зразу десь розбризнувся, як падаюча на камінь краплина дощу. Мужик сів на возі, схопив віжки і, розглянувшись на всі боки, погнав коні.

Віз затарабанив, підскочив, ламті вугля стали розлітатись, а Іван лупив коні та кричав скільки моги:

— Гатя, Лиса, щоб ти тріснула! Гатя, вйо!

В цей самий мент зірвались й всі инші гарби, наче торкнуті однією искрою. Мужики піднесли крик, стали поганяти коні, летіти одні через других та лаятись. Зачіплювались колесами, люшнями і перли так всі разом. Аби першому попасти у ворота.

Збиті в одну купу вози та коні кишіли мов розшпорпане якесь комашисько, кипуче криком та прокльонами.

— Стій, стій дурний! Куди женешся? — верещав Іван вимахуючи батогом під носом свого сопірника, — воза поломиш, трасця твоїй мамі!

— То почекай, не пхайся, — відповів флегматично малий, чорнявий Охрим, по вулишному Кабачок, — дурний, а розуму вчить.

Потім зібрав у жменю віжки і ще завзятіш став поганяти коні.

— Щоб ти сказився!..

Сірі та лагідні очі Іванові стали тепер дикими як у вовка, а лице посиніло і все залилося краплистим потом. Шапка злетіла з голови, обірвалась застіжка, сорочка розхрісталась по мохнатій груді. Стояв так на передку воза з викривленим ротом, в якійсь дикій пристрасті і летів насліпо обляпаний болотом, скажений.

Але Кабачок теж встав, розкарачився на ламтях вугілля і, перегнавши Івана на пів коняки, засміявсь глузливо.

— Ну, і коні ж твої, мой, такі жваві як і ти!

— Бо не крадені.

Голос Іванів жебонів у грудях і харчав від пасії, а батіг сковзав мов цеп по кіньських спинах. Зрівнявся знов з Охримом.

— Ну, чекай-же, я тобі всі ребра цим батогом перелічу І

— Ува, не дуже злякався.

— Ну, почекай же, почекай!

Але в цей мент долетіли обидва воріт, угналися в них і разом застрягли.

— Бач, гадюко, — звернувся Іван до Охрима, — казав не пхайся, тепер зубами будеш витягати; як-же далі їхать?

— Коліньми поїдеш по цім болоті — флегматично відповів Кабачок і ставши на возі почав розглядатись в ситуації. — Ну ж і вгнались!..

Вози счеплені колесами, люшнями, схопились за стовби воріт, шо й дарма було поганяти.

— Гайда, гайда! проїзжайте! — верещали за ними мужики напершися цілою валкою із-заду, — гайда, поганяй!.. бач сварку завів один з другим!

Кілька батогів зацвахкало разом, а дишлі задніх гарбів вперлись між щаблі обох застряглих.

Спинилось справжнє пекло. Мужики лаялись, кляли, вози рипотіли, коні ковзались в болоті у даремних силкуванях, шарпались та падали.

З глибини фабричного подвірря залунав якийсь голосний голос і посипались такі аргументи, що Кабачок мов опарений скочив із воза, схопив свої коні за недогуздки і шарпнув зі всієї сили:

—        Гатя, вйо!..

Стався тріск, ломотня. Кабачок здвигнувся з возом вперед, вивалив Іванові колесо та вилетів з воріт мов випханий динамітом.

— Стій, почекай! щоб ти... — полетів за ним наздогін розпачливий голос Іванів, але Кабачок був вже далеко, а віз бідного Івана з цілим лаштунком перекинувся в болото.

Тоді все втихомирилось. Мужики позлазили з гарбів, обступили кругом вивернену хуру і завели спокійну раду.

— Коли б брався чуть цабе, то не зачепивбесь.

— Еге, відгателив по колоду, як раз.

— Бо, дурний, не міг перегнати паршивого Кабачка.

Іван тоже заспокоївся. Обійшов зо всіх боків воза, похитав його ногою і, скинувши шапку, почухавсь журливо у потилицю.

— Тфу, от тобі й пригода на рівній дорозі...

Потім плюнув у руки і взявся лагодити колесо.

— Треба тобі було, мой, цабе, та Охримові коні пужалном по очах, а самому гайда! — завважив хтось з громади.

— Та ні, щоб був чуть перегнав та... круть впоперек, а тоді у ворота.

— А вже ж був би лишив Кабачка.

Дядьки позакурювали цигарки і, стоючи собі, так чекали поки Іван не прочистить дорогу. Робили ріжні уваги та міркування і посміхались.

А Іван весь потонув у своїй роботі. Піт з нього котився, розмастювався брудними басаманами по лиці та сорочці. Рот мав роззявлений та раз-у-раз кляв. Кляв Ох римові, коняці, сокирі, калюжі та собі. Бо таке вже це Іванове життє, що мусить клясти від колиски до домовини.

Робота йде йому тоді швидче, вдає легшою, на душі не так моторошно.

Навіть коли його Хивронька дійшла, Іван перше закляв так здорово, що йому самому чудно стало, та аж потім заплакав.

Така вже Іванова вдача.

Позбирав усі шпиці до-купи і став їх заклепувати в маточину.

— Ех! і коняка ж каторжна, усе через неї, пів дня дурнісенько пропало, пять золотих кинув у калюжу!

Взяла його, нагло, така досада за серце, що підійшов до Лисої та почастував її зі всієї сили чоботом у бік:

— Щоб ти здохла на самий Великдень!

Але коняка ненавидить Івана так само як Іван коняку. При нагоді вона скулює вуха і як може то вкусить, або хвицне його завше. І тепер клямцнула зубами по Івановій спині, коли той зігнувся біля вісі, потім понурила голову у шаньку і знов стала жувати солому.

 

***

Ця пригода з возом трапляється Іванові три-чотири рази у рік і комусь з його товаришів майже що тижня. Але Іван непоправний. Завше біля воріт огортає його як і инших цей запал та охота першому в’їхать у фабрику. Тоді найшвидче скине вугіллє, набере жому і зараня додому поверне. Вигравав тоді пів години, а теряв часто карбованця.

Ну, але Іван має свою логику і певне з нею вмре. Під час роботи він думає про те, що коли б не вивернувся, то обернув би два рази, а так тільки раз. І хоч йому жалко пяти золотих, але глибоко десь у ньому таїться якась радість, що всеж таки другий раз не поїде.

— Та хіба ж він тому винен? така пригода, трасця його мамі! — виправдується сам перед собою, — таке вже його собаче щастє.

І щось у ньому таки тішиться. Тихесенько щось у жменю сміється, що не буде сьогодня удруге двигати лопатою вуголь, їхать по розбитій дорозі, мордуватись з кіньми та возом.

Тому Іванові стає майже зовсім весело.

— Ех! золотий і шість грошей лишиться, нащо йому більше?

 

***

— Ну і дурний же ти, Іване, коли ти розуму навчися?

— Чого пане?

— Знов обломався.

— А що ж, пане, пригода.

Мужик стоїть, посміхається, шапку мне у руці.

— Бач, так би ще заробив кілька золотих сьогодня.

— Е, пане, де моє не пропадало.

— Слухай, Іване, а чого ти мені озимину спасаєш своїми кіньми.

— Хто, я... вашу озимину?.. побий мене сила Божа.

— Я тебе на суд подам, побачиш.

— Їй-їй, паночку, ні, щоб мене отут зараз!

— Та що ти брешеш, лановий, що-ночі твою лису кобилу на пшениці бачить.

— Ато, клята Лиса, треба буде продати.

Пан сміється і Іван сміється теж, тільки пан инакше, а Іван инакше.

— Ти б, Іване, менше пив горілки.

Мужик стоїть спертий на лопаті, в болоті по коліна і очі його ковзаються байдужно по панській бричці.

— Добре вам, пане, казати, та мені тільки й добра як уп'юся.

Іван все всміхається, наче приязно, наче хтівши злагодить свої слова докору. Бо Іван страшенно ненавидить пана, так само як Лиса ненавидить панських гладких коней.

І коли Іван шапку мне у руці, всміхається невиразно, коняка витягає шию, вуха щулить і вишкіривши зуби клям- цає гладкого арапа за лопатку. Очі її такі повні погорди та зненависті.

— Ти маєш таки, мой, злодійську вдачу, я знаю.

— Ні, пане, їй-їй ні!

— А мішок ячменю вторік не екран від машини?

— Е... ячмінь... так взяв, тай вже.

— Взяв то не вкрав?

— А-вже-ж ні, — та хто, пане не любить взяти де багато.

Така логика Іванова проста, а пан грозить кулаком. Та що він тямить. Мужик знав своє. Бо пан — паном, а Іван — Іваном.

— Ну, бувай здоров Іване!

— Щасливенько!

Спертий на лопаті суне Іван очима по болоті, слідом за жовтим шарабаном і шапку все у руці держать. Глядить довго аж до самого хреста, де завертати. Тоді всміхається погордливо, вороже.

— Щоб ти сказився! — кидає десь в болото слідом за шарабаном, шапку накладає і береться до воза.

Колесо вже полагодив та вуголь майже весь викидав. Ще останки згортає лопатою.

— І пани крадуть, тільки вони хитрі!.. Стільки грошей чужих возят, — де ж би таки видержав.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.