Фріна та Афродіта

Фріна та Афродіта

Була вже мова про те, що у Феспіях обіч статуї Ероса, дарунку Фріни, була також мармурова подоба самої Фріни, теж різця Праксителя. Він створив ще одну статую Фріни, подаровану нею святині Аполлона в Дельфах. Там її поставили на високій колоні — статуя була позолоченою, — а напис на постаменті гордо сповіщав: «Фріна, донька Епікла, феспійка». Цей напис дуже обурив цнотливих філософів. Деякі з них твердили, що мало б там бути написано: «Пам’ятник розпусності еллінів». Відомо ще про одну статую Праксителя, яка зображає ту саму гетеру. Виконана з бронзи, вона представляла дівчину розсміяною і чудово відтворювала як тепле почуття, яким її обдаровував митець, так і її просту радість, — можливо, вона просто тішилася платнею?

Отож, роль, що її Фріна зіграла в житті скульптора, видається добре засвідченою хоча б самою кількістю її подоб, творцем яких він був. На жаль, жодна з них не збереглася до нашого часу, хоча б у копії. Попри те, ми, до певної міри, можемо відтворити риси її обличчя. Адже є у нас копії статуй різних богинь; Пракситель виконав їх чимало — з мармуру і з бронзи. Всі або майже всі копії Праксителевих оригіналів, здається, мають обличчя тієї самої жінки, воно вгадується навіть у пізніх та недосконалих наслідуваннях. Ким була ця дівчина, взірець і натхнення для стількох шедеврів? Маємо право вважати, що це Фріна.

Мабуть, найточніше відтворювала її риси й постать статуя Афродіти Кнідської.

Розповідали, що скульптор вирізав із мармуру двох Афродіт і обох виставив на продаж. Одна статуя представляла богиню одягненою, інша — повністю оголеною, — думка нова і для сучасників просто шокуюча. Щоб повністю зрозуміти, яким сміливим було новаторство Праксителя, нині треба вчинити певне розумове зусилля; адже завдяки безлічі репродукцій у всіх підручниках та альбомах античного мистецтва ми звикли до думки, що древні завжди ліпили та малювали свою господиня кохання без шат. Насправді ж ні. Якщо йдеться про статуї, то першим зважився так показати Афродіту щойно Пракситель. Згадаймо, що славнозвісна Венера Мілоська, — тобто, з острова Мелос, бо там знайдено статую в 1820 році, — має стегна закриті, а це копія, яка була створена близько 100 року до н.е., натомість оригінал датується часами Прксителя.

Чоловіків, як богів, так людей, грецьке мистецтво здавна зображало повністю оголеними, — так вони вправлялися у гімназіонах і так виступали під час ігор. Але цей звичай теж мав свою історію. Фукідід, що писав у самому кінці V століття, каже у першій книзі «Пелопоннеської війни».

 

«Лакедемоняни першими почали оголювати своє тіло. Зовсім роздягнені, натиралися олією під час боротьби. Натомість раніше навіть на олімпійських іграх учасники ставали до змагань у перепасках на стегнах. Цей звичай занехаяно зовсім недавно.

 

Дещо пізніше ту саму проблему порушив Платон у п’ятій книзі своєї «Держави». Дискутуючі там особи висувають та обговорюють такий проект.

У майбутній досконалій державі жінки мусять вправлятись у гімнастиці нарівні з чоловіками. Спершу, очевидно, це викликало б сміх, — особливо тому, що вправлятися мали б не лише молоді дівчата, але й літні жінки. Але чи хтось глузує з чоловіків, що вже немолоді, поморщені так, аж неприємно дивитися, а все ж із запалом стають до змагань? Хай же глузії нагадають, як ще недавно вигляд голих чоловіків видавався еллінам непристойним і навіть обурливим, а досі він смішить або вражає варварів. Практика, однак, довела, що куди зручніше вправлятися без одежі, отож і кумедність кудись щезла. Бо насправді смішною є лише дурість. І зло.[1]

Але повернімось до двох Афродіт, що стояли в майстерні Праксителя і чекала на покупців. З якихсь причин першість належала мешканцям острова Кос. Їхні посланці приїхали, оглянули статуї, добре обдумали справу і вибрали Афродіту — зодягнену. Видно, гадали, що так богиня виглядає достойніше, — хоча митець намагався показати, що одяг дуже прозорий і легкий. Отож мешканцям міста Кнід біля узбережжя Малої Азії залишилася лише оголена Афродіта.

Невдовзі виявилося, що цей вимушений вибір був найкращим. Статуя здобула славу та стала знаменитою. Багато людей вибиралися у далеку та небезпечну подорож до Кніду лише для того, щоб помилуватись Афродітою, — як до Феспій їздили лише завдяки статуї Ероса. Цар Віфінії, Нікомед, зобов’язався, що заплатить замість міста усі борги, — а були вони чималими, — якщо тільки зможе забрати статую до своєї столиці. Кнідійці рішуче відмовили. Добре зміркували, що статуя є їхньою єдиною славою. Отак оголена Афродіта впродовж віків царювала у малоазійському містечку.

Щойно Костянтин Великий насмілився забрати її звідти. Переніс статую разом із безліччю інших мистецьких шедеврів до своєї нової резиденції, до колишнього Візантіуму, якому дав своє власне ім’я. Афродіта разом із кількома іншими статуями була встановлена перед одним із палаців, званим Лавзейоном. Фігура язичницької владарки кохання тривалий час, майже півтора століття оздоблювала християнське місто. У 476 році вона загинула під час пожежі, що знищила палац і прилеглу дільницю. У тому ж році припинила своє існування західноримська імперія; майже символічний збіг обох подій!

Так пропала оригінальна статуя. Але ми знаємо її з описів, копій, наслідувань. Афродіта стояла у маленькій округлій капличці, дах якої підтримували легкі колони. Можна було оглянути статую зі всіх сторін, — і з усіх вина видавалася однаково прекрасною. Богиня, повністю оголена, входила до купелі. Одяг закинула на великий дзбан для води, який стояв обіч; опиралася об нього лівою рукою, а правою майже інстинктивно закривала лоно. Дивилася кудись вдалину, ледь повернувши обличчя вліво. Волосся, коротко зв’язане, підтримувала стрічка. Обличчя мала гарне, лагідні дуги брів, очі не надто великі, але гарно вирізані, ніс прямий, породистий, справді еллінський, губи трішки розтулені. Вся її постать, обличчя та жест було дивовижно поєднували чуттєвість і божественну велич. Мали інтуїтивне усвідомлення власної краси.

Чи так виглядала Фріна, входячи до купелі у своєму афінському домі, коли Пракситель дивився на неї поглядом, повним любовного захоплення?



[1] — Але якщо ми вже почали говорити, то слід іти туди, де лежить чимало каміння на полі звичаїв, а насмішників попросити облишити свої жарти й згадати, що не так давно у еллінів, як і тепер у більшості варварів, вважався ганебним і смішним вид /143/ оголених чоловіків і що, коли спершу у жителів Кріту з’явились гімнасії, а потім і в лакедемонців, тодішні глузії також мали можливість повправлятися у всіляких дотепах. Хіба не так, на твою думку?

 — Звичайно, так.

 — Але, гадаю собі, коли під час тренувань стало зрозуміло, що зручніше вправлятися без одягу, ніж прикривати ним усе тіло, тоді в людських очах перестало бути смішним те, що завдяки переконливим доказам виявилось найкращим. І відразу з’ясувалося, що нерозумним є той, хто за смішне вважає щось інше, ніж те, що погане, і коли він бажає що-небудь узяти на кпини, то вбачає прояв смішного не в глупоті й злі, а в чомусь іншому, нібито дуже потішному, він наче поривається до поставленої перед собою мети, і вона в нього якась інша, ніж добро.

 — З якого боку не візьми, це так, — підтвердив Главкон.

IV. — Отже, чи не повинні ми тут спершу порозумітися, можливо, це все чи ні, й покласти край суперечці — або жартома, або на повному серйозі, як кому до вподоби — про те, чи не виходить за межі людської природи, щоб жіноча стать брала участь у всіх справах нарівні з чоловічою, чи, може, вона не здатна до жодної з них, і чи спроможна вона в одному дорівнятися чоловічій статі, а в іншому — ні, і до яких із тих двох видів занять належить військова справа? Чи не було б найкраще розпочати саме так, щоб потім найкраще, як годиться, і закінчити?

(Платон, «Держава», книга 5. Пер. з давньогр. Д. Коваль )

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.