Єзуїтська преподобиця-5

V

Так пройшло дванадцять років. Незважаючи на свій не дуже ще й літній вік (їй не було ще й півсотні років), Анна-Алоїза мала вигляд справжньої старої баби, часто хворіла і безперестанно готувалась до смерті. Кожного дня їй правили особливу літанію про те, щоб бог послав їй добру смерть, і кожну хоробу свою вона почитала за смертельну, їй гадалось, що вона вже до краю виконала своє призначення на землі, доспіла у всіх чеснотах, і забажалось їй востаннє потрудитись: одвідати св. землю, а затим могилу єзуїтського патрона св. Лойоли і там, в ногах у його, скласти й свої праведні кості. Але фортуна несподівано призначила їй іншу мандрівку. В 1648 р. вибухло повстання Хмельницького і огненною пожежею швидко розлилось по всій Україні. На Волині, як і по других місцях, з переляку почали втікати до Польщі ксьондзи, пани і жиди, справедливо обавляючись попастись до рук козацьких. Острозькі єзуїти, здається, раніш, ніж хто інший, «накивали козакам п’ятами». Анна-Алоїза теж мусила покинути на волю фортуни свої багатства і пустилась в далеку дорогу. А по її п’ятах впали до Острога козаки, вирізали тут до чотирьохсот жидів та ляхів і димом пустили до неба не добудований ще й досі єзуїтський колегіум і католицькі костьоли.

Коли Анна-Алоїза прибула вигнанкою до Польщі, то, як свідчать її біографи, уся Польща дивувалась, що одна руська пані має такий великий і пишний поїзд,— так багато йшло в її обозі карет, каруц, ридванів і возів, запряжених по четверо й по шестеро коней і навантажених усяким добром. Численний гурт її слуг і двораків мандрував разом з нею, готовий поділяти зі своєю добродійкою всі невигоди вигнання, а вкупі з самими дорогими своїми скарбами везла вона домовину свого мужа Ходкевича, справедливо обавляючись, щоб козаки не учинили якої наруги над кістками славетного лицаря. Сей дорогий «депозит» дочасно зложила вона в Кракові, в єзуїтськім костьолі, маючи замір вернутись з ним знову до Острога по «успокоєнні ойчизни». Коли в серпні 1649 року ляхи під Зборовим замирили з козаками, волинські пани-утікачі повірили, що вже настало оте «успокоєння», і стали вертатись до своїх домівок. Услід за ними вернулась і Анна-Алоїза до свого Острога, оплакала сліди козацького розору та руйнування і зараз заходилась поправляти, що можна було ще справити. Але не минуло й року, як знову почалась війна з козаками, і нещасна онука князя Костянтина Острозького мусила знову — на сей раз уже навіки — покинути рідний край, свої городи й замки, безмірні маєтності й незліченні багатства і тікати до чужої країни, тулитись по чужих кутках. А козацькі загони знову навідались до Острога і вдруге спалили й зруйнували все, що тільки нагадувало про католицтво та єзуїтів.

В Польщі ясновельможна вигнанка знайшла теплий притулок у людей, яких вона ніколи не почитала за чужих: спочатку вона оселилась в Калішу, при єзуїтському колегіумі, а потім проживала в маєтностях, що належали до Познанського колегіуму. «І справдилось,— пишуть її біографи,— давнє прочуття сієї Анни-пророкині, яке вона не раз висловлювала в Острозі отцям єзуїтам, осипаючи їх гойною милостинею: «Буде час, коли я дійду до убожества і у вас, мої отці, проситиму хліба й притулку». А проте, — додають вони, — треба правду сказати, що не так з нужди, як з особливої своєї ласки ясновельможна пані рачила проживати в домі служебників своїх і їсти їх хліб, бо вона й за сей час чинила їм більші офіри, ніж скільки пішло коштів на утримання її панського двору». І дійсно, про Анну-Алоїзу ніяк не можна було єзуїтам сказати, що вона даремно їла їх хліб, бо під сей час вона зробила їм таке добродійство, яке трохи не переважало усі попередні: довідавшись, що козаки вдруге зруйнували Острозький колегіум, Анна-Алоїза наважилась відбудувати єзуїтам другий їх же колегіум, теж зруйнований козаками,— в м. Ярославі, де була її материзна, для чого й занесла в 1653 р. в Познанські актові книги відповідний фундаційний запис, яким подарувала сьому колегіумові в довічну власність кілька сіл у Ярославському ключі.

В останній рік свого життя Анна-Алоїза чомусь лишила своїх друзів-єзуїтів і проживала в маєтностях різних великопольських панів: в Ковелі, Коморжі, Гніні і нарешті в Рацаці. Політичні розрухи останніх років, дворазове утікання з рідного краю, турботи і усякі невигоди мандрівного життя і нарешті страшливе, нечуване бідування «ойчизни», коли її рвали на шматки і безперестанно пустошили вороги, — усе те точило кволе здоров’я Анни-Алоїзи і завчасу привело її до смерті. Вона померла 27-го січня 1654-го року в м. Рацаці, в домі якоїсь панії Гнінської. Вірні її друзі-єзуїти невідходно оточили смертельне ліжко своєї добродійки, і їх дружня рука закрила навіки їй очі. Смерть її була легка, безболісна, така, якої вона благала у бога в щоденних літаніях, а друзі-єзуїти ще полегшили її особливими церемоніями, які вони звичайно уживали, щоб осолодити гіркий час розставання душі з тілом. Увесь ефект отсих недоречних церемоній полягав у тім, щоб умілою розмовою про осолоду тогосвітнього життя та ще патетичними покликами довести помираючого до такої екзальтації, щоб він горів палким бажанням якнайшвидше вкусити смерті і летіти до неба. Варта уваги згадка біографів, що от яка вже була побожна та доброчинна небіжчиця, а проте «не втекла язиків людських», себто усякого поговору, хоч, додають вони, більш було таких людей, що й після смерті признавали її за доброчинну людину».

Анна-Алоїза лишила дуже просторий та докладний тестамент, який вона списала ще в 1651 р. і потім не раз його доповняла. Сей інтересний документ яскраво малює духовний образ його впорядчиці, усі задушевні помисли її, передсмертні думки, турботи й обави. Тестамент починається звичайним визнанням про її належність до католицької церкви й молитвою до бога про милосердя і відпуст гріхів: «Я прошу, щоб тіло моє грішне було поховане в костьолі отців єзуїтів в Острозі; там я, вкупі з мужем моїм, хочу ждати останньої труби воскресіння мертвих. Я прошу, щоб мене поховали без усякої пишноти, яка не личить мені, що жила сиротою, майже за життя умерлою. Я уклінно прошу, щоб мене несли до костьолу отці єзуїти своїми руками. Я певна, що превелебні отці єзуїти будуть такі ласкаві, що всі, скільки їх можна буде зібрати за короткий час, зберуться задля подання помочі душі моїй,— про се я уклінно благаю їх». Інших законників, крім єзуїтів, вона не велить запрошувати на її погріб і тут же ставить своїм слугам в особливий обов’язок добре пильнувати, щоб отці єзуїти, які будуть знаходитися при її тілі, мали «усякі вигоди», а на дорогу приїжджим єзуїтам призначає 3000 золотих польських. На відправу мші в день її похорону в дванадцяти волинських кляшторах для роздачі убогим милостині було призначено 2000 золотих. Далі йдуть щедрі жертви острозьким єзуїтам на відбудування та оздобу в Острозі її колегіуму, і видно з усього, що сей пункт був головним предметом передсмертних думок та турбот Анни-Алоїзи: приступаючи до його, вона благає й закликає своїх наслідників, щоб вони точно виконали її волю, в противнім разі вона накликає гнів божий на душі й тіла тих, хто насмілився б учинити хоч малу поруху її останньої волі. На костьол єзуїтський в Острозі Анна-Алоїза призначає 20 000 золотих і, крім того, усе золото, перли, дорогий камінь, столове срібло, підсвічники, чаші, кубки,— словом, усе до найменшої речі, що тільки зостанеться після неї в сріблі білому або позолоченому. Єзуїти мали відібрати увесь її домовий спрят: ікони, годинники, книги, шкатули, обої й опони, килими, полотна, шовкові матерії, карети й коней; їм же мусять достатись гурти волів, биків, отари овець і свиней у фільварках острозьких, звягельських і берездовських; уся стрільба вогниста, вивезена з Острозького замку: гармати, рушниці, гаківниці, мушкети, порох і кулі,— призначалась єзуїтам. На відбудування зруйнованого козаками Острозького колегіуму з костьолом Анна-Алоїза записала єзуїтам маєтність с. Кривин з фільварком Котумлем і усі ті землі в її маєтностях, де добувався камінь, робилась цегла і де брали вапно і глину, коли мурувався перший колегіум. Як буде змурований костьол, наслідники Анни-Алоїзи повинні були видати 20 000 зол. на кошт задля вівтаря над гробом її мужа гетьмана Ходкевича і ще 20 000 на головний вівтар; крім того, 30 000 зол. на покриття костьолу міддю і 20 000 зол. на виплату довгів острозьких єзуїтів іншим колегіумам, а 2000 зол. для бурси бідних студентів колегіуму. Не забула Анна-Алоїза й про інших єзуїтів: краківських, сандомирських, ярославських, луцьких, перемишлянських, вінницьких і барських — усім записала по кілька тисяч золотих. Усі фундовані нею в острозьких маєтностях костьоли і шпиталі вона забезпечила десятинами і іншими приходами і теж грошовими сумами. Щедро нагородила Анна-Алоїза і ту шляхту, що вірно служила при її дворі: 25-ти особам вона записала 36 фільварків, іншим — грошові суми і дещо з своєї одежі. Не забула Анна-Алоїза й про своїх підданців, селян. «Не можна припустити,— писала вона,— щоб мої підданці не терпіли утисків, за які прийдеться мені одповідати перед богом; через що я прошу, щоб в нагороду їм за се у всіх моїх волостях — острозьких, звягельських, туровських, свидинських і ярославських — були подаровані їм на три роки чинші і фури». Тільки міщанам острозьким, що колись зняли бунт проти неї, а під час Хмельниччини приставали до козаків, не було ніякої милості.

Призначивши так щедро чималу частину свого майна на релігійні та милосердні справи, Анна-Алоїза не була певна в тім, що її родичі, яким після її смерті мусила перейти її батьківщина, достотно виконають її останню волю. Ся обава дуже турбувала побожну пані і не давала їй спокійно вмерти. В тестаменті вона тільки разів благає й закликає наслідників ні в чім не порушати її розпоряджень, а щоб певніш спинити їх від сього, вона призначає самого бога і Пречисту діву дідичами тієї частини її майна, яку вона визначила на релігійні та милосердні справи. А в протектори свого тестаменту вона призначає короля Яна-Казимира і уклінно прохає його, «аби він, як мудрий і побожний монарх, що перейняв від своїх святобливих предків хіть помножати хвалу господню в своїй державі і звик до того, щоб завжди бути опікуном і оборонцем сиріт і убогих, зволив прийняти її останню волю під свою особливу опіку і милостиву протекцію і не попустив, щоб її офіри і фундації, призначені на честь і хвалу божу і на спасіння душ убогого народу, що живе в сьому далекому краї (на Україні), заражений відступництвом від вселенського римського костьолу, були порушені людською зажерливістю».

Незадовго до смерті Анна-Алоїза добавила до тестаменту таке розпорядження щодо свого похорону: «Позаяк кара божа (козацька війна) не перестає і неряд в ойчизні все ще тягнеться, а через те мені приходиться тулятися по чужих кутках і не в моєму предківському домі скінчити життя, то прошу екзекуторів мого заповіту, щоб вони мене якнайскоріше по моїй смерті, де б не вмерла, одвезли до Кракова і там в костьолі св. Матвія, при новіціаті отців єзуїтів, положили б мене вкупі з блаженної пам’яті мужем моїм, який там уже — не скажу похований, а тільки положений мною на початку нещастя, що спіткало ойчизну. При тому мусить бути заявлена перед урядом звичайна протестація, що по успокоєнні ойчизни мене неодмінно треба буде перенести разом з небіжчиком — мужем моїм до Острога і там поховати в костьолі превелебних отців єзуїтів. Я певна, що їх мосці (єзуїти) не пошкодують дати задля сього ні воза, ні коней і достотно виконають сю останню мою волю, а я, що вже не зможу нічим оддячити їх мосцям за їх останню прислугу, не забуду про їх перед престолом божим. А проте прошу і обов’язую панів — наслідників моїх дати їх мостям на се перевезення тисячу золотих польських».

Обава Анни-Алоїзи, що її передсмертні розпорядження будуть порушені, справдилась раніш, ніж вона гадала. Як тільки вона померла, з’їхались з різних країн вельможні її родичі і, не вважаючи на її заповіт, постановили поховати її як пристойно для її стану, пишно й виставно, і не там, де вона визначила, а в Ярославськім парохіальнім костьолі. Щоб як слід приготуватись до такої пишноти, потрібно було багато часу, трохи не дев’ять місяців.. Сією загайкою покористувалися єзуїти і розпочали судовий процес з наслідниками, заявивши своє право на «дорогий їм депозит». Родичі не хотіли поступитись своїм правом. Справа могла б тягтись кілька років, та за єзуїтів заступився папський нунцій, і справа була прискорена і вирішена на їхню користь. Зараз же де й ділась та пишнота, що була зготовлена наперекір волі померлої, і її домовину понесли на своїх раменах самі поважні отці Societatis Jesu до свого власного костьолу св. Яна в Ярославі і положили в склепі княгині-матері. Сей похорон відбувся 17-го лютого 1655 р., себто через рік і три тижні після смерті, «Але недовго (помічають біографи) покоїлась там Анна-Алоїза. Як за життя військова буря загнала її в далекий край і вона довго мандрувала, так і після смерті не мала вона справжнього покою: під час бувших тоді нападів шведських, московських, татарських, венгерських і козацьких вона заходом отців Societatis Jesu перенесена була з Ярослава до Кракова і положена в костьолі св. Матвія, чекаючи на урочистий перенос, як настане спокій, до своєї фундації, до Острога».

Сього останнього переносу Анні-Алоїзі прийшлося ждати дуже довго, бо й сама її «фундація», себто Острозький колегіум, через ті ж політичні тривоги та неряди в краї ще з півсотні років після того лежав руїною. Тільки в першій четверті XVIII ст. після того як Польща, по силі Прутського договору 1712 року, знову запанувала в Правобережній Україні, був відбудований в Острозі єзуїтський колегіум і тільки тоді, власне в 1723 році, кістки Анни-Алоїзи і її мужа були перевезені єзуїтами до Острога і поховані в колегіатськім костьолі. Над могилою Ходкевича був мармуровий барельєф; другий надгробок з чорного мармуру визначав місце, де були зложені тлінні останки Анни-Алоїзи… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.