Ерос Феспійський

Ерос Феспійський

Від прадавніх часів у Феспіях[1] віддавали особливі почесті богові Еросу. Мін мав там свою культову фігуру, причому дуже незвичайну, — велику кам’яну брилу, навіть неотесану. В період найвищого розквіту еллінської культури, коли у всій Елладі, в кожній місцевості стояли подоби богів з гарними людськими формами та обличчями, цей суворий камінь у феспійському храмі був чимось вражаюче анахронічним, — але надалі вважався великими святощами. Зате обіч нього поставлено вотивні дари, — статуї, що представляли Ероса так, як його тоді звичайно уявляли, себто як крилатого хлопця. Одна з цих статуй, — була вона створена незадовго до херонейської битви, але перенесено її у Феспії, мабуть, пізніше 338 року[2],   — стала причиною того, що до містечка кілька століть поспіль приїжджали юрби аматорів мистецтва навіть із найдальших країн, приїжджали саме для того, щоб помилуватися красою мармурової статуї.

Цього Ероса вирізав афінський скульптор Пракситель. Від нього отримала статую, — як дар чи плату, — знаменита тоді в Афінах гетера Фріна. Оскільки ж вона була родом із  Феспіїв, то пожертвувала фігуру Ероса богу-опікунові рідного міста. На постаменті містилася епіграма, начебто складена самим Праксителем. Бог звертався до тих, що дивилися на нього, і промовляв:

«Пракситель вдало відтворив мене, Ероса, хоча багато витерпів через мене. Подобу цю побачив у своєму серці. Дав мене Фріні, платячи мною за мене. Щоб збудити в комусь почуття любовне, стріли мені вже непотрібні, — досить на мене глянути!»

Розповідали, що статуя дісталася Фріні так.

Дівчина просила Праксителя, щоб він подарував їй той свій твір, який сам визнає найкращим. Митець охоче згодився, але не хотів зрадити, яка зі статуй у майстерні справді йому подобається. Якось, коли Пракситель ночував у Фріни, до кімнати вбіг її служник, вигукуючи:

— Пожежа знищила дім скульптора і майже все, що там було!

Пракситель схопився з ліжка і кинувся до дверей з розпачливим криком:

— Лиш би Сатир не пропав! Щоби не Ерос!

Але Фріна розсміялася.

— Заспокойся, ці статуї вціліли. І ці, і всі інші. Це я вигадала історію про пожежу. Тепер уже знаю, який витвір ти цінуєш найбільше.

Вибрала Ероса, а у свій час, напевне, вже після Херонеї, подарувала його Феспіям. Сатир, натомість, зостався в Афінах; скульптор представив його в подобі вродливого юнака, повністю оголеного, — бо шкуру пантери закинув на плече, — вільно спертого на стовбур дерева.

Феспійці мали ще два інші твори Праксителя, обидва вирізані були з мармуру і обидва стояли у священному гаю Ероса. Одна зі статуй зображала Фріну, друга — богиню Афродіту, але й вона, як, зрештою, майже всі жіночі постаті різця Праксителя, мала риси обличчя, що нагадували Фріну.

Кількома століттями пізніше один афінський письменник, Алкіфрон, складав задля розваги уявні листи знаменитих гетер минулого. В одному з них Фріна писала до Праксителя такими словами:

…не сумнівайся. Ти створив щось надзвичайно гарне, — не дорівняється йому жоден інший витвір людських рук. Ти помістив статую своєї подруги у святому окрузі, я стою там посередині між Афродітою й Еросом, а вони теж твої. Не заздри мені через цю честь! Адже ті, що нас оглядають, славлять Праксителя; феспійці, натомість, зовсім не вражені тим, що я поміж богів, адже ж я — витвір Твого таланту. Одного тільки бракує подарункові: приїдь сюди до нас! Могли б ми разом узлягти в священному гаю, — напевне не образимо богів, яких самі створили!

 

Знаменита статуя Ероса, об’єкт загального захоплення, стояла у Феспіях аж до початку Римської імперії. Лише безумець Калігула наказав перевезти її до Риму. Його наступник, Клавдій, повернув шедевр законним власникам, але вже наступний владика, Нерон, знову забрав його до надтібрянської столиці та наказав поставити біля портику Октавії. Тут, уже за панування Тита, статуя стала жертвою пожежі 80 року. Феспійці мусили вдовольнитися доволі точною копією оригіналу, виконаною Менодором. Втішали одне одного, вперто твердячи, що обидва цезарі, які осмілилися відібрати святиню — власність великого бога, наразилися на його справедливий гнів і саме тому померли наглою смертю: одного убито, другий наклав на себе руки.

Пам’ятники над могилами і статуя крилатого Ероса є витворами, дуже далекими у своїй символіці. Перші нагадують про мужність, яка гордує смертю, другий — про легку та капризну любов. Не від сьогодні, однак, Ерос і Танатос з’являються разом у тематиці пластики та літератури. І це зіставлення небезпідставне.

 


[1] Місто-держава у Беотії (Греція), вітчизна Фріни.

[2] До н.е.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.