Епізод з життя Европи Критської-3

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

— Щаслива путь! — гукає Ґая до подорожан, урочисто піднявши догори руки. — Не забувайте ж про стару вашу бабуню!

Вже всі сиділи у літаку, поприпинані ременями. Ну, вже, нарешті, полетять. В час добрий!

— Я небавом прибуду! — кричить Европа крізь шум моторів. — Ще ж ми не докінчили нашої роз ...

— Ой! — раптом закричав нелюдсько Зевс.

— Що сталося?

— Ой, зуб! — просто ревів Зевс.

Европа з пересердя й сама ладна була заревти так само. От, лихо! От, уже морока з цим стариґаном!

— Чого ж він у вас не болів тоді, як ми тут дарма сиділи?

— Ой, болить!

„Не буде йому й вади!" — сердито думає собі Европа. Але...

— Раціо, чого ж ти дивишся? Зарадь йому. Так ми й повік звідси не виберемося...

Раціо зараз таки підійшов до тата й намірився розтулити Зевсові рота. Але Зевс руку Раціо відхилив і застогнав:

— Не хочу! Він зараз почне рвати! Не хочу! Ой, болить!

— Але там, — показує Европа десь на північ, — там б'ються! Нам треба бути там!

І майже люто:

— Ви ж знали, що там знялися заграви, — чому мовчали?

Зевс винувато скривився.

— Хіба я не казав?

Европа ще дужче лютує:

— Я вас благала припинити війну. Досить! Европа більш не хоче йти на вашому налигачеві. Я вам наказую, нарешті, перестаньте скиглити.

Зевс крізь стогін мимрить, хапаючись за щоку:

— Війна неминуча. Не моя вже над нею сила. Так чи інакше, вона розгоратиметься... О-ой! Це — закон ...

— Та зрозумійте ж — там вмирають, там руки й ноги відривають, кишки злітають у повітря, там... — в презирстві своєму вона не знає міри. — У вас якийсь гнилий пеньок заболів і ви вже трагедію з цього робите, а там мільйони через вас звиваються в корчах ...

Зевс нічого цього не слухає. Він молитовно складає перед Ґаєю руки й благає:

— Паніматко! Ти — єдина моя надія! Замов зуба! Зашепчи!

Він якось там виповзає з літака, увесь час хапаючись за щоку, і відразу падає, качається по піску.

— Паніматко! Повік дякуватиму! Що захочеш, зроблю!

— А, бодай ти в чуді стогнав! — не витримує знову Европа.

„Ну, справді! Яке ж право має він примушувати інших мучитися, коли сам не може стерпіти звичайного зубного болю ?'' — думає собі Україна.

Ґая хоче щось таке ж ущіпливе сказати, але її доброта бере гору.

— А, менше з тим, — каже тільки вона й підносить руки д'горі, відразу пройнявшись містичним сяйвом, б'ючким зсередини її єства. Наступає урочиста тиша, тільки Ґая шепче заговір.

І минає ще мить, — Зевс підводиться на ноги. Здивовано, а водночас з величезною полегкістю.

— Невже це в мене щойно були такі дикі болі? Дивна сила! — мов новонароджений, каже він.

Дивна сила. Враз, як вітром звіяло. Яке щастя — не болить ...

Зевс побожно цілує Ґаї руку.

— Як дякувати тобі, паніматко?

Він знає, що нема тут чим віддячитися і що зараз він сяде в літака та й може назавжди забуде про цю хвилину.

Але Ґая вже руки Зевсової не випускає.

— Ну, тепер зажди, — каже вона. — Заждіть усі. Я хочу в нього щось запитати.

— Бабусю, нам ніколи, — не може стримати своєї нетерплячки Европа. — Війна лютує, ми її не встигнемо пригасити, якщо запізнимося ще хоч на хвилину.

— Е, війна не втече! — каже стареча мудрість. — Пригасите цю, — внезабарі почнеться друга. Ось нехай нам наш Зевс краще скаже, для чого це він нацьковує один нарід на другий. Він так і не сказав, хоч ми й допитувались. Ну, Зевсе, кажи! Чи заради оцих двох дам ?

Ґая простягнула руку, війнула рукавом, — і всі побачили ...

...якесь невелике місто побачили вони, якийсь майдан. Криві вулички порозбігалися в усі боки, десь там нагорі здіймаються бійниці замку, а тут по боках туляться дерев'яні ятки, рундуки. Хтозна, де й коли існувало це місто, але всім воно таке рідне, знайоме, як спогад дитинства.

На порожній майдан вибігає Демократія, дама середніх літ, може навіть і не дама. Занадто звичайне та просте на ній убрання: біла блюзочка і синя спідниця. Одне волосся тільки й прикрашує її стандартність — воно важким вузлом злягає аж на шию.

Демократія вбігає із великим дзвоном у руках і калатає з усієї сили, вигукуючи:

— Гей, люди! Великі й малі, багаті й злидні, розумні  й дурні, щасливі й нещасні! Шевці, муляpi, бляхарі, теслярі, гречкосії! А сходьтесь сюди, щось маю каза-а-а-ти!

Та замість цього простолюддя виходить з-за рогу одної кривої вулички друга дама. Видно зразу, що це — Аристократія. Вся її велична постава, всі оці блискотки, миготіння при кожному її повороті говорять про це. А надто оця діядема на голові, що сяє самоцвітами. Вона не йде, а пливе — бундючно, манірно. Весь її вигляд каже: що це за галас? Хто це так репетує несамовито ?

її появи Демократія не зауважила навіть. Вона хазяйновито тягне скриньку з-під мила на середину майдану і оглядається ще за чимсь ... О, вже хтось і прийшов! Та, побачивши даму в миготіннях, зморщилася. Не дуже то вона таких просила! Тут треба з масами говорити, а не з цією розцяцькованою лялькою. Але як усі, то всі. ..

— Пані прийшли на митюжок? — запиталася Демократія привітно, під привітністю ховаючи іронію.

Аристократія на запитання не відповідає. Вона в льорнетку розглядає цю простацьку креатуру.

— Здається мені, я тут господиня! — каже, зрештою, вона. — Чого це ви прийшли тут галасувати, наче у себе вдома?

— Майдан нічий і наш, — знизала плечима Демократія.

— Майдан належить мені особисто! — з гонором притиснула Аристократія на „мені".

Демократія аж спинилася на мить.

— Дозвольте, хто ж ви? Дідичка тутешня? Магнатка ?

Ще більша погорда вимальовується на лиці у Аристократії. Видко, з ким має справу. Мабуть це одна з тих, що почерпнули премудрости з політграмоти. Такій втокмачиш!

— Коли я кажу „моє", то тому, що втілюю собою весь нарід. Я, — ще згірдливіше додала, — його екстракт, я — той спектр, де схрещуються всі промені. Коли ослабну я — ослабне весь нарід. Якщо в мене на щоці сяде прищик — всьому народові лихо. І тому мене нарід повинен леліяти. О! — закінчила Аристократія, поглядаючи, чи справило це яке враження на Демократію.

Але Демократія зрозуміла все це по-своєму. Вона іронічно запитала:

— То ви може модерна богиня? Нового випуску? Нової марки?

І щоб остаточно принизити Аристократію, глумливо додала:

— Боги давно померли!

— А! — тупнула з досади ногою Аристократія. — Ви все ладні звульґаризувати. Це ваше амплюа — підстригати все під один гребінець.

— Зате вам досить збидлити одно: весь нарід, — з тією ж холодною іронією відтяла Демократія.

— „Нарід!" „Нарід!" — перекривила Аристократія. — Кого ви думаєте цим обдурити?

Аристократія всією душею ненавидить цей рід людей. Вона їх бачить наскрізь, у них усе фальшиве, навіть зовнішність. От оця вдає простачку „піднарід", а насправді ж ... І щоб відразу знищити зарозумілу простачку, вона каже:

— Оця фальшива балаканина про рівність на землі. Рівність, ха! Була, та загула. Тепер, хіба, межи диких. А ви ж претендуєте на прапори найпоступовіших ідеалів майбутнього.

Гостра розмова, здавалося, переливалася вже через вінця терпеливости і от-от мала б зірватися, — але річ у тім, що обидві вони ніколи інакше не говорили. Та інакше й не могли б існувати. Може вони й існували на світі завдяки одна одній? Будь-що-будь, жадна з них не оминала нагоди уштрикнути другу в болюче місце, — в цьому і був сенс їх ненависно-взаємозалежного існування.

Демократія побачила, що люди — шевці, кожум'яки і гречкосії — вже почали збиратися. Але дивнеє диво: наглядівши царську постать Аристократії, кожне знічувалося й зникало за ятками. Вони були й далі самі на майдані. Це дало їй нагоду ще раз кольнути Аристократію.

— Дивіться, як утікають. Ви — якесь страшилище для  народу. Жахаються вас. Чого б то? Така краля!

Аристократія глянула через плече, по скісній лінії.

— Оті? Чернь, пролетарі, убогі духом! Каліч! Щоб прикрити своє убоге каліцтво, вигадали собі вас.

Але Демократія не збилася з раз узятого тону.

— Люди праці — каліч? Вони робили ці діяманти — а носите їх ви. Не знаю, чия більша слава!

Аристократія це знає.

— Моя, бо я їх ношу, -— каже вона недбало.

— Цікаво! Ота каліч вам їх подарувала?

— Мені треба було — я й узяла. І не питала нікого, сама взяла.

— Так, так, — потакує і Демократія. — Не новина .. . Всяке багатство нажите нечесним шляхом. Або грабунком, або визиском...

Діяманти аж самі наче з жалем дивляться на цю простацьку Демократію. Невже вона не розуміє такої простої істини?

— Всяк радіє, як бачить їх на мені, — каже Аристократія самовпевнено і викликає глузливе:

— Авжеж!

— Це для всякого знак, що нарід щасливий, що багатий, що нічого йому не загрожує. Я — втілення народу і через мене він виявляє себе. Зрозуміли? А діяманти ...

— А діяманти, — ловить Демократія, — краплини поту й крови його. Щоправда, сяють гарно. Але скільки то в них вкладено страждань? Мабуть, заважко носити ...

— Ані трохи! — легковажно відповідає Аристократія. Якщо й загинуло там з мільйон задля цього блискотельця, — біда невелика. Мільйонів вистачить. Але коли не сяятиму я, — от тоді прийде погибіль на всіх!

Демократія зловтішно всміхнулася. От зараз вона вщент розіб'є цю зарозумілу панію! її ж зброєю. Ну, так ...

— Ну, так! Ви одна, — нас мільйони, — каже вона підступно. — Хто ж більшу силу має?

— Я!

—- Чим же ви природі миліша? А я собі думаю, — ви не вартніша за амебу. Закони природи і для вас, і для амеби однаковісінькі.

Аристократія скипіла. Зблідла й почервоніла заразом аж до вух. Скочила:

— Неправда? Рівности нема в природі! Нема братерства! Нема свободи!

А Демократія собі посміхається чемненько і питає далі, аж до ненависти спокійно.

— Де ж та вага, що зважила б вашу доцільність, зважила б амебину — і показала, хто потрібніший у вічному кругообігові всесвіту?

Ах, вискочка, ах, парвеню без роду, без племени ! Ах... Аристократія не добере й слова такого...

— Ви занадто нікчемна, щоб так зо мною говорити! Хто ви, що ви?

— А ви?

Це вже понад усяку міру! Аристократія, еліта, вибрана, — повинна відповідати, хто вона! Та ж людські об'єднання тільки тоді й були сильні, як була сильна вона. Інакше — підупадали, гинули, розсипалися. Та ж вона — центр, кістяк, опора... Воля народу!

І що Демократія відповіді не діждалася, то почала, задьористо стріпнувши головою:

— А все ж, — родовитіша я! Свобода, рівність і братерство — не витвір вискочок вісімнадцятого століття, як думаєте, а забутий секрет сивої давнини якого не можуть розшифрувати сучасні покоління. Проте, мрія про них ніколи не покидала людського серця. З цими трьома зв'язане все найшляхетніше у людській вдачі.

Прийшла черга й Аристократії реготатися.

— Те-те-те! Дай, Боже нашому теляті та вовка з'їсти!

Демократія ще задьористіше:

— А все ж родовитіша й глибококорінніша я!

— Ні, я!

— Ні, я!

— То доведіть!

— І доведу! Почну з братерства. Дай, Боже, вам мати таку велику рідню, як моя — увесь світ, із небом та сонцем разом. І ви зважуєтеся змагатися з такою силою?

— Ідеалізація примітивного невміння виділити себе з природи. От так козир! — регочеться Аристократія. — Там не було свободи. Ваша карта бита!

— Там усі хотіли одного. Оце й була свобода.

Аристократія тріюмфує. Свобода ... примітиву. Ні, хай ця вискочка покаже зразки сьогоднішнього дня!

— Де буде спільнота, там буде й свобода! — відбивається Демократія.

— Я — спільнота, але не потребую жадної свободи...

— Ви? — з наглим поворотом іронії запитує Демократія. — Спільноті незнайоме почуття презирства...

Та останні слова її пропадають, бо видива зникли, їх проковтнув обрій.

—  Видива зникли. Ґая зідхнула.

— Оце такі. Вічно гризуться.

— Я ще був малим, як вони вже з'їдалися. Ні та, ні друга не поступиться, — каже Зевс.

Головне, кожній здається, що тільки вона одна має право на існування. Хіба життя таке убоге, як кожна з них окремо?

Европа аж тепер очутилася. Вона все ще наче приглядається й прислухується до герцю. На решті, запитала:

— То це заради них ллється людська кров? Оцих драпіжних конкуренток?

Зевс заперечливо похитав головою. Ні.

— Ні? — перепитала Ґая. — То може заради оцих двох?

І що вона робить, ця Ґая, щоб викликати видива? Україна вже тихцем приглядається. От тріпне своїми рукавами, як лебедиця крильми, і...

 

—  всі вони побачили Націю. Нація стоїть посеред великої площі, оточеної палацами й парками. Це — приваблива жінка у феєричних шатах. Легкі й етерні серпанки окутують її ставну, сильну, але не опасисту постать. Кольори одежі міняться, і важко вловити, який це колір: чи блакитний, чи фіялковий, чи пурпуровий, чи зеленаво-золотистий, як крило павича, чи багряно-рожевий, як схід сонця. Все там є.

Нація  стоїть,  як  монумент,  на постаменті  в сміливій позі, закинувши голову, чекає удару.

А на неї замірився Пролетар Клясович. Це — невиразний чоловічок у сірому робочому вбранні, з розстебнутою на грудях сорочкою. Він грубо кричить:

— Ану, скидай оцю романтичну машкару та покажи своє справжнє дрібнобуржуазне обличчя! Бо я сам зараз здеру п з тебе!

Нація з погордою дивиться на цього блазня. Хай лише спробує доторкнутись!

— Відійди! — каже значущо вона. — Ти не годен мені у слід вступити.

— А може я й не хочу у твій слід вступати! — задирається Пролетар Клясович.

— Тебе ще на світі не було, як я вже вершила долю народів, — проказує так само значущо Нація. — Коріння моє сягає аж до тих часів, як істота...

— ... коріння, але трухляве. А я — зерно майбутнього жнива, — умудряється їй перебити Пролетар Клясович-

— Я — спільнота крови.

Пролетар Клясович розреготався, як навіжений:

— Спільнота крови! Ха-ха-ха! Спільнота крови! ..

Нація дивиться на цей божевільний регіт і знизує плечима. Раденький, що дурненький. Роздільно проказує:

— Нація — спільнота крови.

— Ха-ха-ха-ха! — заливається Пролетар Клясович. — Покажи мені хоч одну націю, де б не змішалося якої тільки хочеш крови. І то не раз, а по кілька раз.

В очах Нації пробігла іскорка проникливої цікавости.

— А що ж, по твоєму, я? Мильна булька? Повів етеру? Буржуазна вигадка?

Пролетар Клясович трохи змішався. Він навіть відступив крок назад і промимрив:

— Ні, не вигадка, але...

— Але?.. Ну, ну, кажи, — підбадьорила Нація.

Пролетар Клясович недовго був такий розгублений. От він уже сів на звичного коника й почав смалити:

— Але інтереси кляси в середині нації на ножах з інтересами іншої кляси. Інтереси кляси міжнародні. Оце я розумію спільнота! Яка сила, яка міць! Вона, кляса, рухає вперед історію. А ти що? Параван для махінацій міжнародньої кліки імперіялістів.

Нація з деяким недовір'ям озирається на саму себе.

— Параван? — промовила таким голосом, як людина, що почує про себе новину, якої досі й сама не знала.

А Пролетар Клясович уже дуже добре почувається на своєму звичному коникові й смалить далі:

— Безперечно. Ти — гра на атавістичних почуттях. Як колись хижаки-февдали грали на релігійних забобонах та під маркою релігійною примушували простолюддя чубитися й приєднувати нові князівства, так тепер і буржуазія використовує атавістичні національні почуття ...

— Казав би вже — забобони.  . — іронічно вставила Нація.

— ... і вершать свою міжнародню хижацьку політику. А довірливий простий люд віддає себе на поживу, засліплений оцими, нічого не вартими, національними почуттями...

Здавалося, Пролетар Клясович ніколи не скінчить. Так у нього гладко те йшло. Проте, Нація знайшла момент, щоб запитати:

— І чого це він такий засліплений? Вони ж нічого не варті!

Дивний був цей промовницький апльомб Пролетаря Клясовича. Як тільки Нація підкладе йому яку трісочку, так він і втікає від промовця. Пролетар Клясович розгубився знов і забув, що далі казати. А Нація похляскала чоловіка в сірому по плечі і поблажливо сказала:

— Ех ти, папужко! Тріщиш свої трафаретні, завчені фрази й не бачиш, що сам собі суперечиш.

Та Пролетар Клясович вже отямився. Він чванливо поправив свою благеньку шевелюру.

— Попробуй розбити мій монолітний світогляд !

— Нащо мені трудитися? — всміхається Нація. — Само життя вже давно його розбило.

— Кажи, послухаємо! — самовпевнено пускає він крізь зуби.

— Ну, то й послухай! — „Пролетар не має батьківщини". От, потішив! Чи може хто існувати без батьківщини і чого варт такий безбатченко ?

Пролетар Клясович, почувши з чужих уст цю першу заповідь пролетарську, яку він повторював не раз сам на всі лади, тепер здивувався, як безглуздо вона звучить. Ну, так, може це слабе місце, може його треба інакше висловити. Але це ж не все в його світогляді. Ну, далі?

— „Бий буржуїв-кровососів!" „Крой, Ванька, Боґа нет!" „Геть генералів і панів! У Чорне море їх!" „Далой, далоймонахов, раввінов і попов!"  „Знищити куркуля, як клясу!" Ну, перебили всіх — а далі? „Ліквідувати кляси!" Ну, зліквідували, ну, прийшли до „безклясового соціялістичного суспільства"? А далі? „Ліквідувати самого пролетаря, нема в нас пролетарів, є трудящі!" А далі?

Нація жде відповіді, та щось не чути її. Пролетар Клясович мовчить. Нація почекала і почала сама відповідати:

— А далі он що: на другий день понаростали свої кровососи, свої пани й буржуї, свої генерали. З пролетарської ж таки кляси. І такі самі експлуататори, що й зліквідовані, тільки хамуватіші. Знайшлося й своє сонце, свій бог. Тільки й різниці, що соціялістична влада обходиться народові не дешевше, а безмежно дорожче, ніж старорежимна. Більш на народній шиї дармоїдів понасідало. Сам єзуїт Максім Ґоркій ускочив не в один мільйон, не казати вже про Агітпопа.

Нація почекала. Може що на це скаже Пролетар Клясович? Але він тільки й знайшов, що запитати:

— То при чому ж тут я?

— Здорові були! — здивувалася Нація. — А при тому, що нарід, який піддався на гачок твоїх гасел, стає знесилений, обезкровлений.

І, наче навчаючи школяра, з притиском проказала :

— Все те, що витворилося в поході до майбутнього, — все потрібне для нації. Всі стани, всі кляси потрібні ..

— І попи, і пани? — надумався, нарешті, що запитати Пролетар Клясович.

— Хірургія тут не до речі. Не бити, не глушити цілі верстви, не знесилювати нарід, а об'єднувати, щоб одне одному були корисні. Як у одному тілі всі органи.

— Е, ні! — обурився Пролетар Клясович. — Так, чого доброго, ти ще й до монархії договоришся.

— Нащо мені договорюватися, як ти вже дожився до воєнно-деспотичної монархії.

Пролетар Клясович раптом повеселішав. Він так зрадів, що от зараз візьме гору, аж не дочув ущіпливої зауваги Нації. Удав зовсім плохенького.

— Ну, добре, не будемо сваритися! — почав він. — Може й маєш рацію. Що живе, те живе й жадні теорії не в силі винищити його.

Від несподіванки Нація аж розсміялася. Що то — чужим розумом напханий. Як легко його переконати! А Пролетар Клясович вів своєї далі:

— Що живе, те живе! Так ? Так! Ну, то на кін історії виступила нова сила, я, Пролетар. Кляса жива, діюча, повна молодої енергії і снаги. Цього ти й не помітила ? Ти, що там уже не кажи, відмічена червоточиною відмирання, а я . ..

Нація сторопіла. Ні, не така то вже легка перемога. Але бере себе в руки і каже:

— Всяк знає, що колись доведеться помирати.. . Навіть сонце згасне. Але коли то ще буде! Може ти якраз і раніше за мене сконаєш.

— Не думаю, — недбало Пролетар Клясович, колупаючи пальцем у зубах.

— Ну, то самоліквідуєшся. Втім, це все одно.

— Я ще мрію тебе поховати.

Нація вже навіть підняла трохи голос.

— Ей, хлопче, схаменися! Не будь тією свинею, що дуба підриває.

— Лайкою не відбудешся. Що живе, те живе .. . — дрочиться Пролетар Клясович. Йому це подобається. А то — вчить та вчить.

А Нація з докором дивиться на оце створіння. То вона великодушно дала йому місце в своїх надрах, то вона плекала його, а воно вже зібралося її поховати ?

— Ой, дограєшся, синашу! — тільки каже. — Ти ж іще не відбрунькувався від мене, ти ж іще живишся моїми соками. Чи й ти хочеш так звиродніти, як ота невипечена перепічка Есесесер?

Створіння ж те нетерпляче вигукує:

— Але ж я вже почуваюся на силі керувати долею народів, чого це я маю усе триматися твоєї спідниці? Я оцими своїми руками створив цінності, — диви, які пишні палаци навколо, — і хочу порядкувати ними сам.

Та вона не хоче й слухати того.

— Дай спокій! Вже твій аванґард напорядкував! — сердито відказує Нація. — Є мені що разсьорбувати.

Справді! „Несвідому" масу голодом морить, а сам викохує воло у „закритих розподільниках". „Несвідомого обивателя" натрусом держить у комунальних мешканнях з диктовими перегородками, а сам так і дивиться, щоб затишненько оселитися у п'ятикімнатному мешканні з усіма вигодами ...

— Одного тільки не збагну я — чого це такий комуністом зветься, коли в його особистій практиці комунізмом і не пахне ...

Розуміє це Пролетар Клясович, він недарма скінчив інститут марксизму-ленінізму. Там усе це роз'яснили: не може бути зрівнялівки, той, хто працює для побудови світового комунізму.. .

— Для таких дурнів, як ти! „Царство небесне для вас, а ми, покищо, поживемо всмак сьогодні!" — гримнула Нація. — Ні, я таки не можу зрозуміти цієї феноменальної фальші. Розбещений, розкоханий на пограбованих у маси добрах антикомуніст — твій аванґард — силою принукує ту „несвідому масу" голодною працювати для фікції, „майбутнього комунізму" . ..

— Е, ти багато дечого не розумієш, ти відстала, — згорда відказує Пролетар Клясович. — Та що з реакцією говорити ...

„Та що з таким говорити!" — зневірено думає Нація. — „Воно, видко, з природи таке нудно обмежене. Вп'ялило очі у нашептану візію і світу не бачить за нею. „Науковий комунізм!" Його ніхто ще не бачив, а значить це тільки віра, не наука".

— А як із того комунізму нічого не вийде, хто понесе відповідальність за скалічене життя мільйонів жертв твого експерименту, ти?

— Вийде! — запевняє зарозуміло Пролетар Клясович. — Я збудую.

Бачить Нація, що цей аморальний тип і не збирається ні за що відповідати. Спитати б цього хвалька, чи він хоч уявляє собі, як виглядатиме той комунізм майбутній. Він же не скаже, бо не знає. Краще дав би людям своїм те, що вже витворила без нього Нація. Хоч би дорівнявся до того ступня добробуту, що настав природнім шляхом, без його кривавих експериментів.

Все ж таки оце створіння — її поріддя, — і хоч замірився на неї, Нація примирливо каже:

-— Знаєш.. . Моя сила в тому, що в надрах моїх не одна суспільна форма зродилася, а з них знов нові. Не один розквіт, не одне згасання переживу ще я. Держись мене, як хочеш мати місце на землі.. .

— Нащо ти мені здалася ? — вигукнув Пролетар Клясович. — Я краще триматимусь культури соціалістичної змістом, національної формою. Так буде вірніше!

— Я такої не подибувала, це ще одна фальш! — гостро заперечила Нація. — В міжплянетному просторі...

Що далі казала мінливокольориста Нація і що їй відповідав сіровбраний Пролетар Клясович — невідомо, бо вони раптом зникли. От, зникли, як тільки стріпнула Ґая своїми рукавами, мов крильми. Може одна Україна могла б догадатися, але тільки не Европа.

Европа сиділа, обхопивши руками голову, наче у відчаю. Як їх, усіх цих, помирити, як до одного цілого звести все? Де ж та спільнота, яка вона? Всі вони про неї говорять, а ніхто не бачив увічі. Вони ж усі — тільки з'їдаються. Голова йде обертом!

— Бабусю, я пропаду без спільноти! Я заплуталася. Скажи, що робити, де її знайти? — простогнала Европа, як уже всі переконалися, що видива зникли безслідно.

— Нам Зевс ще не відповів. Хай каже! Це він їх усіх поставив сторч одне проти одного, — відказала на це Гая.

Та Зевс мовчить. Йому здається, що тут нічого й відповідати.

— Війна — то розвиток життя! — нарешті бовкає він. — Одне гине, друге розвивається ... його коштом .. .

— Якщо війна — розвиток, то нащо руїна? Хіба прогрес може йти тільки в парі з знищенням? Хіба можна жити коштом самопожирання ? — настирливо кропила Европа бідну Зевсову лисину, а він нічого на те не міг відповісти. Він мовчав.

— Ось я бачу ще когось, — стріпнула крильми-рукавами Ґая. — Може ці нам щось скажуть.

Раціо придивляється на ці дві кумедні фігури, що йдуть по піску над берегом і вимахують руками.

—- А, я їх знаю, — вигукнув він. — Це ті два крикливі мудрагелі.

Один був високий та, як жердка, худий. Другий — низький і товстий з розкішною бородою. Худий був, крім того, у середньовічних латах залізних, весь обтиснутий і гострокінцевий. А товстий у якомусь широчезному балахоні, що його поли метлялися на всі боки. Обоє вони так кричали, що вже здалеку чутно було кожне слово.

— Я — ідеаліст! — намагався перекричати високий. — Лише дух — творець усього видимого й невидимого!

— Дух — витвір матерії! — перекрикував товстий мудрагель із розпущеними полами. — Дух — тільки надбудова, функція!

Високий мудрагель в обуренні на хвилину спинився.

— Ідея породила світ. Без неї ніколи не виникло б жадної матерії, — гримнув він і тупнув ногою, як жердиною.

— Ти краще став би з голови на ноги, — розставив свої два кадовби-литки бородатий, — та побачив, що жадна ідея не існуватиме без підпорок, баз і з десятка прибудовок. Ось, як я. Ідея тільки в голові, а база тут, в ногах.

Перший крикливий мудрагель демонічно розреготався :

— Це — філософія з марксового талмуду, діду ! Матерія оформлюється так, як задумано ідеєю!

— Що? Талмуду? — зловтішно розгріб пальцями свою бородяку товстий. — О, ти ще не одну ідею з цього талмуду позичиш!

— Я ? — зморщив перенісся, аж ніс пішов десь убік, високий ідеаліст. — О, то вже ніколи в світі!

— Але ти вже не раз позичав! -— хитренько

підморгнув товстий.

— Що я позичав ? — грізно наступав на нього ідеаліст. — Коли? Де?

— Ідею духа — раз! — загинає пальця матеріяліст, солоденько посміхаючись, що, власне, найбільше виводило з рівноваги ідеаліста.

— Брешеш, брешеш, брешеш! — аж задихався високий. — Це — моє надбання. Тобі ніколи не піднятися до тями самого поняття ідея!

— Ти її просто вкрав у книзі книг — біблії. Біблійний Бог — Бог єдиний, Бог без обличчя й тіла, Бог — дух! Його бачити не можна. А ти, — хіхікав товстенький, — ти в той час, як творилася біблія, ти робив своїх богів із дерева й каменю!

— Що за нахабна брехня! — лютився ідеаліст. —- Ті, що створили біблію, не ти! Ти тільки розгодована свиня, безбожник і розпусник! Спекулянт ! О! Мало тобі? Ти дурисвіт! Ще нічого не дав ти людству, крім обмани. Ти, переплазовуючи з країни в країну, обплутав, мов павук павутиною, увесь світ своїм матеріялізмом. Ти — паразит! От, що ти... — одним духом випалив ідеаліст, що, одначе, не цурався далеко неідеалістичного лексикону для переконливости.

Де й поділася ласкавенька підступна хитренькість товстого бороданя. Він почервонів, надувся й виплюнув:

— А ти — злодій. Покрав у мене все — і видаєш за своє. Це я витворив войовничий націоналізм. А ти цю зброю вкрав і вимахуєш нею, краденою...

— Ах, ти ж.. . — витягнув із піхов русоволосий лицар-ідеаліст меча. — Ну, кажи, що я ще вкрав. Кажи швидше, бо зараз тебе не буде!

Розкішна борода у товстого барила затряслася, — він на два кроки відскочив. .. Проте, відказує, заплітаючись, не то від злости, не то від страху,  язиком. — Ти ще вкрав  мою  ідею  вищости.  Це  я  —  гегемон,  це  я  буду панувати над усім світом.

— Уб'ю гадюку! — заверещав і кинувся на нього гострий ідеаліст.

Але товстий, замість тікати, ще підсунувся до високого, прихилився. І улесливо запитав:

— Послухай, нащо тобі мене вбивати? Як хочеш — я маю золото ...

— Ось тобі ... — заніс перший крикливий мудрагель меча над бідолашним другим. — Пануватиме над світом не золото, а меч ...

Була то, либонь, ніч. Либонь, ці дві тіні були витворами темряви, бо як тільки проблисли перші проміння сонця, обидва крикливі мудрагелі враз зникли, отак, як були, один із занесеними над собою руками, а другий із занесеним мечем.

Всі, навіть Ґая, позатикали пальцями вуха, коли мудрагелі наробили тут репету. І аж тепер почали полегшено зідхати та отрясатися.

— Ну й ну! — промовила Ґая. — Це правда, що крикливі мудрагелі.

Зевс, аристократ з виховання й роду, не витримав :

— Ух, який несмак залишився від цих дурноляпів.

Европа нервово засовалася. Тільки даремно гається час. Ніхто, нічого не допоможе в її шуканнях.

— Рушаймо! — наказує вона.

— О, послухаймо ще, подивімося! — почав просити Раціо, який хоч і був раціоналіст, але дуже вподобав бабині Ґаїні трюки.

— Не гаймось! — наглить Европа. — Ми так ніколи не виберемося з царства тіней.. . Час не стоїть, стартуй!

Коли тут Україна скричала:

— А он ще хтось!

Зевс тільки зиркнув і відразу відказав:

— Я їх знаю! Це — Дух і Матерія. Ну, в цих суперечок вистачить не на один день. Рушаймо ...

Европа хотіла була щось сказати, але вдивилася на схід сонця і зачаровано заніміла.

З Сонця просто до них по стежках ранкового проміння ідуть двоє. Одна постать — рум'яна, здорова жінка, а друга — стрункий, наче зітканий із рожево-золотистого мерехтіння, чоловік. Вони в одежі наготи, яка їм найкраще личить.

Уривки їх розмови долітають уже до слуху зачарованих на березі моря богів.

— ... хоч і як намагаються нас посварити . .. — це чоловік.

— ... але  ми  однаково  не  піддамося,  —  це жінка.

— Що я без тебе? — питає Дух.

— А без тебе я? — так само питає Матерія.

— Хіба ми можемо одне без одного бути? — шелестить, мов прибій моря.

— А ні секунди! — дзюрчить відповідь. — Ми неподільні, ми вічні вдвох!

— А кожне зокрема — вічне Ніщо!

Візія наближається — і розпливається повітрям, теплом, міріядами барв ранку на морі. На богів повіває подих вогкого моря і сонячного тепла.

Европа і Зевс, Раціо й Україна дивляться одне на одного сторопіло. Вони чекали довготривалого диспуту, а тут — кількасекундне видовище.

Перша отямилася Гая. Вона побожно вклоняється на схід сонця.

— Вчіться, діти, й ви! Аж тепер я спізнала, хто вчив мене жити. Дякувати, хоч на старості довелося вклонитися! — каже вона.

— Свята твоя правда, матінко! — намагаючись розвіяти свою заціпенілість, проказала Европа. Вона озирається на всіх, наче намагається усвідомити, де вона, і додає: — Ну, тепер рушаймо, самі собі раду даваймо ... Раціо, старт!

— Нікуди я не їду! — насуплено бовкає Раціо, не обертаючись.

— А то чому ? — скинулася тривожно Европа.

— Як то так ? — суворо загукав Зевс.

— От тобі й маєш! — розгубилася Україна.

— Сміх і горе! Ще одна суперечність! — дивиться на ці стривожені лиця Ґая. — Що це з тобою сталося?

— Хай Інтуїція їх везе, — захмарено відказує Раціо. — Я вже, видко, тут зайвий.

Европа себе не тямить від гніву. От, убоїще! Чого ж він досі мовчав? Ото таке змалку: щось змайструвати, — все в руках горить. А щоб блиснути думкою, того не чекай.

— Це аж допіру до тебе дійшло? — запитала вона напівзневажливо, напів з жалем.

— Я аналізував.

— То може вже закінчиш аналізувати та рушимо ?

— Я сказав — не рушу.

Зевс побачив, що тут без дисципліни не обійдеться. Він суворо прикрикнув:

— Закони військового часу знаєш ? Я наказую!

Глузлива усмішка прорізала тонкі уста Раціо.

— Пхе! Хто там твоїх наказів боїться? Недавно вчив тут, що право за силою, а тепер — „наказую". Ось як потрясу тобою, татуню, то з тебе одне порохно посиплеться ...

Старий батько хотів щось сказати, але горло йому здушив напад гніву. Аж Ґая почала рятувати ситуацію.

— Не можна так до старших! — почала докоряти вона.

Раціо обернувся до них усіх і вперше побачили вони, що й технік має свої думки. Хто б міг сподіватися, що він отаке-о промовить:

— От ви в Зевса нізащо не випитаєте, для чого ці війни. Він вам не скаже, — бо й сам не знає. Він не скаже, бо просто боїться признатися ... бо тоді всі довідаються, що Зевс не є жадний бог.

Зевс люто і грізно заревів:

— Не бог?

— Не бог? — слідом за ним повторив страшний грім, а все небо поколола блискавиця.

Та цей раптовий грім, ані страхітлива блискавиця не зробили ніякого враження на Раціо. Він недбало, між іншим, кинув:

— Кинь, тату, піротехніку! — А тоді: — Як що не можеш припинити безглузду війну, якої самі люди не хочуть, то який ти бог?

А голосно, так щоб перекричати грім, Раціо вигукнув:

— Війни точаться за інерцією, яка зовсім не хоче вже слухати старого.

І Зевс далі почув ще й не таке. Раціо безжально розповідав, що Зевс посилає неохочих до війни у бій силою свого авторитету, що загіпнотизовані люди мусять слухати...

— А якби знали, що це вже старе барахло, то ніхто й не пішов би, — докінчив він. — Людям ні за що воювати, я їм усе дав би ... якби ...

Раціо на цьому „якби" урвав і одночасно урвалися громові гуркоти. Наступила приголомшлива тиша. Зевс знесилено похилив голову на груди і ледве чутно пробелькотів:

— О-от, синок! Подякував!

Побачила Европа, що тут ради нема, що треба якось латати так нагло порване плетиво ситуації, треба якось умовити Раціо.

— І що це тебе вкусило, сину? Ти хіба не бачиш, що не час розводити в сім'ї чвари? Відкладімо це... Та рушаймо!

— Не хочу! У вас є Інтуїція! -— не дивлячись ні на кого, відказує син.

— Ще ж Інтуїція маленька, а ти вже .. .

Еге, буде Раціо чекати, поки виросте та його зіпхне!

— Живіть собі, як знаєте, а я вже якось сам собі раду дам.

І з цими словами Раціо почав скидати з себе пілотське спорядження та вилазити із машини.

— От, діточки тепер повелися, — простогнав Зевс. — Своїм пихом!

А Раціо повернувся до України, взяв її за руку і сказав:

— Зоставайся зо мною, Україно! Створимо собі, що захочемо ...

Заскочена Україна руки не віднімає, бо вона не тямить і не розуміє, чого саме від неї Раціо хоче. Невторопно озирається, мов за допомогою, але в очах у всіх бачить одне й те ж запитання.

Напружену мовчанку перериває Ґая.

— А знаєте, діти, він правду каже.

Тепер очі всіх звернулися до Ґаї. — Що це вона ?..  Ну, ну!

— Нічого не розумію! — знизує плечима Зевс.

— Та ж ви самі, бабусенько, щойно гудили Раціо! — посміла заперечити Україна.

Але Ґая знає, що каже. Що правда, — ніколи не гріх. Інтуїція виросте, — братові доведеться поділитися з нею своїми володіннями, своєю могутністю.

— Одного тільки ти, Раціо, не додумав, — застерегла вона. — У живому, як каже Україна, все мусить мати місце — і серце, і розум, і почуття. Поки живе життя, — все в ньому є: горе і радість, солодке й гірке. І таємниця, і знання. Є ти, але є й Інтуїція. Вона ще маленька, а ти помагай їй, будете вдвох. Не бійсь, це дівчина не зла...

— Не хочу з Інтуїцією, — затявся Раціо. — Як удвох, то тільки з нею.

Це, мовляв, з Україною.

Україна паленіє. Чи це він її сватає, чи що ?

— Спасибі за честь! — відказує вона, повагом вклоняючись.

— Схаменись, юначе! — не тратить ще якоїсь надії уговкати впертість Раціо Ґая.

А Европа теж ще надіється на синову великодушність, вона каже:

— Без тебе нам горе буде!

— Мені не клопіт, — от що почула у відповідь.

— Не бійся, Інтуїція добра дитина, тебе не може скривдити. А хочеш з Україною одружитися,  — що ж, в час добрий!

Раціо трохи пом'якшав. Тільки трохи, бо він знає, що ото так завжди говорять, а як прийдеться до діла ... Все ж він запитує:

— А де ґарантія, що Інтуїція не зіпхне мене, як увійде в силу?

— Ви ж одної матері діти! — докоряє Европа,

— І такі вороги одне одному?

„По своїй мірці міряє ... думає, як зіпхнув мене..." — ображено бурмотить Зевс, але й він несміливо докидає:

— Якщо Европа каже ...

Та Европа вже щось надумала. Чого тут просити? Хоче — хай кидає!

— Знаєш що, Раціо ? Я тебе силувати не буду. Нам справді без тебе круто прийдеться. Та може якось і обійдемось. Але ти?

— Я сам собі все створю. Хочеш зо мною, Україно? — вже котрий раз питає. — Створю тобі незалежну державу .. .

Україна мовчить.

— Де? В міжплянетному просторі? Чи полетите на Марс? — вкидає Европа.

Раціо мовчить.

— Та ж поки ще винайдеш ти машину, щоб дістатися до іншої плянети... та ще й невідомо, чи прийме тебе інша плянета ... Ти ж там чужий. Може й дихати не здолаєш ..

Самонадійність Раціо глибоко десь у душі похитнулася. Справді, не так воно й просто — відірватися. І що ж, справді поклонитися, хоч вони всі від нього залежать?

— Мовчи та диш! — іронічно каже, бо ще не здається він.

— А то й є наше велике щастя! — підхопила Европа. — Біда тільки, що ми його не усвідомлюємо, поки воно в нас є ...

Раціо довго мовчить і вже востаннє питає Україну:

— Хочеш зо мною, дівчино?

Зайшла тяжка, напружена павза. Це ж у цю хвилину має ця дівчина розрубати страшний вузол, що затягається дедалі нерозв'язніше. І може з того вийти світова катастрофа. Затаївши дихання, всі чекають відповіді. Падають тільки зрідка важкі тягарі запитань:

— Підеш за нього, Україно?

— Підеш із ним, Україно?

Довго-довго мовчить вона, втопивши очі десь у простір, десь у найглибші таїни свої. То ж віками гніздилася й росла в ній непереможна воля до самостійного життя, і ці боги не хочуть про те чути, відмовляють їй права та волі. Вперше так близько вона до здійснення своєї віковічної мрії. І тільки похитнути ствердливо головою ...

— Ні! — коротко відказала вона й ясно подивилася на гарного їй Раціо. — Що буде з Европою, — те буде й зо мною. Хіба ж я не її частина ?

Мимоволі у всіх, навіть Раціо, вирвався віддих полегкости. Катастрофа минула! Европа подивилася повними щастя очима на Україну. Свою опору!

— О, дівчино моя, синьоока, милозора! — мало не кинулася цілувати її Ґая.

— Ну, а ти? Залишаєшся тут? — подивилася Европа на трохи розгубленого Раціо. Він же такий був певний — і маєш ...

— Нащо він мені тут здався? — замахала руками Ґая. — Я його не приймаю! Одна половинка без другої?

Раціо дивиться-дивиться на всіх — і на Україну — та й усміхнувся, неначе крізь насуплену хмару проглянуло сонце. Рішучо почав застьобувати на собі пілотське спорядження, а за ним і всі почали вигідніше вмощуватися та ладнатися до старту.

Зевс як сів, так і задрімав. Здається, вже він скоро стане нічим більше, як лагідним дідуньом, і наймилішим у світі буде йому зручний фотель.

Европа ж міцно стиснула уста, схрестила руки. Вона була схожа в цій кам'яній позі на піренейську богиню, що в ногах у неї копошиться людське життя. Кутиком ока перевіряє, чи тут Україна. Вона Европі тепер необхідна, її комплекс — зародок майбутнього співжиття народів, що має прорости з сьогоднішнього закутня, з хаосу суперечностей.

Опора ж, мудра дівчина, роззиралася цікаво на все кругом. Тепер, як школярка, а скільки ж сили духа проявила вона у ту страшну передкатастрофальну хвилину!

За шию її обняла дівчина Інтуїція, що об'явилася знову. Другою рукою обнімала вона ще й сердитого брата, Раціо.

Надивилася на рідню свою старенька Ґая і, піднявши д'горі руки, благословила в путь. І ще довго дивиться услід літакові. Ось він ще був на землі, — тепер уже лише блискуча цяточка у небі.

Тоді Ґая стріпнула рукавами, мов крильми, і обернулася на лебедицю. Навколо мрійлива синява, тиша і спокій. Теплий подих з моря приносить фіялкові тіні, вони згущаються до цілковитої пітьми.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.