Епізод з життя Европи Критської-2

 

ЧАСТИНА ДРУГА

Останні слова Ґаїні вітер одніс десь аж до середини моря. Вітер знявся такий скажений, що мало не повалив їх обох, а дуба зігнув аж удвоє. Як щойно світило сонце, як небо було ультрамаринове, так раптом від хмар аж смеркло. Буря налетіла не сама, а з блискавицею, з громом, із заливою-дощем. Блискавки кололи небо вздовж та впоперек фантастичними зиґзаґами, і здавалося, що то на мить через зиґзаґуваті щілини відкривається потойбічний світ, де саме сяйво сліпуче. Та тільки на мить, і знову замикається потойбічність від людського ока завісою темряви.

І от одна така блискавиця розколола дуба. А з дуба вийшов Зевс. Еге, цей самий, що його дві жінки так часто згадували. З темряви, з дощових пасмів визирнули круті роги і голова бика, але тільки так то здалося. Зевс, на мить показавшись биком, явився у своїй звичайній подобі олімпійця. Лише коли ущухла буря, хмари посунулися за обрій моря та засяяло знову сонце, Ґая й Европа побачили: Зевс тепер ходить у формі генерала сучасної армії.

Все це скоїлося так швидко, що жінки не могли й отямитися, не то що слово промовити. А Зевс, як ніде нічого, побачивши їх, підійшов. Ґаї здивовано, але ґалянтно цілує руку. Европі — тільки ввічливо.

— О, бабусю Ґає! Ти ще брикаєш? — навіть зажартував він.

— А ще підскакую! — всміхнулася бабуня.

— Я дуже перепрошую, що перебив вам розмову, — почав він, а потім звернувся до Европи, — але мусів розшукувати вас, пані... Я не міг чекати. Ви дуже-дуже потрібні дома.

По всьому видно було, що Европа неприємно заскочена. Замість привітатися, вона запитала:

— Ви й тут мене знайшли?

Ба більше: в душі Европа кипіла гнівом. Який егоїзм власника!

— Злякалися, що втечу? — додала.

Зевс був ні в сих, ні в тих. Він промимрив:

— Але ж... На вас чекають удома невідкличні справи. Господарство ...

— О, дайте спокій! — обірвала Европа. — Усе життя я тільки й чую від вас „господарство" та „господарство"... Невже я не маю права на якусь годину волі? Собі ви завжди дозволяли відлучатись з дому, скільки хотіли. І я вас не розпитувала, не нишпорила, де ви гаєте час ...

Зевс морщиться.

— Боюсь, ми сьогодні знову почнемо говорити не про те, що слід. Невже ви не можете взяти себе в руки хоч на деякий час? Обійтися без сцен?

— Який великосвітський жест! — бурхливо вигукнула Европа, аж Ґаї стала ніяково.

Ґая відійшла непомітно вбік і почала прясти свою нитку, щоб не заважати подружній сварці. А Европа сварилася далі:

— Хто вас сюди просив, як ви боїтеся сцен? Зевс майже покірно промовив:

— Европо! Облиш ... Час зараз не такий...

Та Европа не слухає. Вона розходилася не на жарт.

— Ні, вже годі з мене! Все життя ви мене запрягали. Я повинна була родити дітей для вас, господарства глядіти вашого ... На собі нести весь тягар родинного життя, а ви в той час десь розважалися собі із вашою новою пасією.

Зевс аж застогнав.

— Европо!

— І навіть тепер, коли вже діти підросли, я не маю ані години спокою. Не встигла вирватися з дому на часинку, як ви вже прибігли мене заганяти. Невже ж я не маю права на свої особисті справи?

Зевс високо підносить брови.

— Які це такі особисті справи можуть бути у вас?

Він здивовано і трохи тривожно дивиться на Европу. Хіба він, Зевс, не сушить собі голови усім тим, що треба Европі? Хіба не він несе відповідальність за все — і за господарство? А вона не може допомогти йому доглянути?

— Хіба я не поставив вам на службу увесь континент? — запитав він тільки. — І ви ще можете нарікати?

— На службу не мені, а вам! — відтяла Европа.

— Знов? — тоном, що не терпить заперечень, обрубав її Зевс. Та дарма. Европа намірилася таки сваритися.

— Для чого ці гарні слова, коли ми обоє добре знаємо, що все це — ,,не мого розуму діло"? В и вершите всім, ви, -— господар і голова. Мені навіть не кажуть, що моїм іменем робиться. О, ні! Вже не хочу я бути вашою безсловесною дармовою рабинею, фірмою для ваших цілей!

Зевс, аристократ і джентлмен у поводженні, все ж намагається згладити гостроту моменту.

— Ви знаєте, що я не люблю грубих сцен, — нащо вони? Нащо ці слова неправдиві? Хіба воно так? От і сьогодні я шукав вас із одною-єдиною метою: порадитися. Німеччина ж цієї ночі розпочала нову війну ...

Европа враз спадає із сварливого тону. Раптом зів'яла.

— Знову війна?

— Так, знову! — сталево відрубав Зевс.

Европу покидають сили. Знову потече її кров. Знову розвалені міста, знову вдови і безпритульні, знову голод і каліки...

— Ви ж знали, що війни я не хотіла! І ви ще тішите мене гарними словами?

— Я її теж не хотів би. Вже старий я. Але що зробиш? Господарство наше її вимагає, — інакше розвалиться все, коло чого ми працюємо стільки ось часу. — Повчально. — Европа мусить мати велике господарство.

— Нащо мені те господарство, коли нема щастя? Стільки кривавих жертв якомусь невідомому добробутові майбутнього ... Та коли хоч одна душа загинула за той добробут, — то вже не добробут! — палко скричала вона.

Зевс холодно слухає. Знов тієї... Це вже обридло. Скільки раз казав він їй: щастя належить дужим.

— Неправда ваша!

— Кволі не мають права навіть піднести на нього очі.

— О, неправда!

Але Зевс непохитно карбує:

— Всякий мотлох треба відсівати. І найкращим способом, війною. Війна пожвавлює кровообіг суспільства, війна вишколює, війна . .. Коли б не було воєн, людство так би занепало й деградувало, що само собою вмерло б. Все життя — війна, боротьба. В війні народжується вища порода людей — їм і належить майбутнє ...

— Але ж не хочеться жити в такому світі, — розхвилювалася зовсім Европа. — Людина людину загризає! Людина напивається людської крови! Ні, я з цим помиритися не можу! Ніколи! Нізащо!

I затихла. Довго думає Европа, зосереджено. „Нова порода людей" . .. Звідки, коли найкращий цвіт лягає на бойовиськах?

А Зевс уже підійшов до літака, оглядає його. Він знає, що вже зараз вони вилетять. То так завжди. Як дійшло до драми-істерики, — пані його стає зламана, покірна, слухняна. Тепер її хоч круг пальця обвивай.

Він не чув, як підійшла Европа, чув тільки її голос боязкий.

— Пане Зевсе! А чи не можна було б відхилити цю війну? Ви ж бог! — тихенько, боючись сполошити своє прохання, запитала вона.

— О, ні! — не відриваючись від свого заняття, відказав Зевс. — Ніяк не можу. То не в моїй силі. Господарство ваше, пані, має свої закони, що не підкорюються навіть Зевсові.

— А може ? . . — ще боязкіше спитала Европа.

— Єдине, що я можу зробити, це лише послати перемогу тому, хто найглибше засвоїв ідею єдиної Европи. Нам треба доброго господаря...

Европа щось знову міркує. Вже сміливіше:

— Але війна непотрібна! Подумайте! Якщо вона — сито для пересіву різного мотлоху, то ви бачте, ви не маєте жадної рації. На війну йде все найкраще... В мирній обстанові цього добра й праці цвіту людського вистачило б на всіх, навіть і найслабших...

Зевс кинув з-за плеча неймовірно глузливий погляд.

— Ще чого не вистачало! На мотлох переводити добро...

— А що ж! — все сміливішою ставала Европа. — Як живе живе — нехай проживе свій вік, скільки йому покладено. Зрештою . .. Чи ми знаємо, що мотлох, а що ні ? Може б...  може б скерувати нашу енерґію на те, щоб удосконалити людську породу?

Красномовність її була рішучо ні до чого. Зевс уже приготував машину до старту і, оглянувшись, аж остовпів.

— Як? Ви ще не зібралися? Прошу, вже все готове, сідайте, одягайте ремінці...

— Я не їду! — без вагання сказала Европа. — Ви видумали війну, — ви й воюйте.

В цей час у машині щось дзенькнуло. Зевс із досадою знову береться заглядати в неї.

— Що таке? Мотор зіпсований?

— Подивись-но на нього! Зевс думає, що він — бог. Літака не може в рух пустити...

Це казала не хто, як Ґая. Вони про неї й забули. Вона ж сиділа собі з кужелем тихенько, а це нагадала про себе, підсміхуючись, підморгуючи на Зевса.

— Нічого не розберу, — морочився Зевс. — Так наче все в порядку, а мотор мертвий ...  Немов би іонізований ...

— Не знаю, як зветься, — усмішкувато відказала Ґая, хоч Зевс її виразно іґнорував. — По-моєму, я його заворожила. Вона ж нікуди ще не збирається, — кивнула в бік Европи.

Зевс, що відразу був забув за Ґаю, тепер як на шарніри став. Цокнув перед нею закаблуками й люб'язно-вишукано запитав:

— Пані знайома з технікою? Де ж ваша лябораторія, прилади? Чи могли б і мене втаємничити?

— Які це такі прилади? — вдавано невторопно запитала Ґая. — Я маю силу. Як вона в тебе є, — розворожи й лети.

Зевс, щоправда, відразу опанував себе. Він, з відтінком власної переваги, безтурботно хляснув білою рукавичкою в повітрі.

— Це не така вже мудра штука. На дію є протидія. Нічого страшного. Хвилиночку, я викличу Раціо, він полагодить і небавом поїдемо.

І зараз таки заходився біля радіоапарата, щоб знайти Раціо в етері.

Европа ж у захопленні. Так от яка то ця Ґая! Ну, з таким даром можна й без науки та техніки обійтися.

— А що ти ще можеш ? — запитала вона.

— Почекай, побачиш! Я твоєму Зевсові ще зіб'ю пиху, хай не дуже пиндючиться, — не без гордощів обіцяє Ґая.

— Навчи й мене!

Ґая знизує плечима.

— Кажу ж, що цього навчитися не можна. Це — частина мене, як я — частина цієї сили. Ми з нею одне, тому вона робить те, що хочу я.

Тим часом Зевс намагається зв'язатися із світом. Але даремно. Раціо не обзивається- Що за лиха година? Зевс починає сердитися.

— Кого це він кличе? — зацікавлено питає Ґая.

— Нашого Раціо. Дивно!.. Де ж це він є? — трохи вже й Европа тривожиться.

І чого тільки бабуня не зробить для своєї правнучки!

— Зараз, зажди...

Що ж! В цю мить з'явився й Раціо. Прямо так і спустився на пісок своїм плянером. Молодий чоловік, майже ще юнак, з бистрими рухами не то військового, не то спортовця, він був би дуже вабливий, якби не оця сухість, що виключила усякі поняття сентименту з його комплексу.

Зевс зустрів його словами:

— Що це таке? Знов якесь чудо? Я його по всьому світі шукаю й не знаходжу, а він сам сюди поспішився...

— Як? — здивувався Раціо. — Та ти ж, тату, сам подав радіограму.

Зевс зиркнув на Ґаю. Ні, таки бісова яга! Вмить зробила — і не доторкнулася ні до чого.

— Ну ж, покажи!

— Та ось!

Раціо показує і Зевс справді читає те, що в думці лише держав, але не зміг через німоту радіо подати. І навіть фото своє бачить Зевс. Гм... Свою сердиту, викривлену фізіономію. От, клята відьма!

Раціо тим часом уже порається коло апаратури і голосно ахає. Це абсолютно неможливо! Всі лічильники мертві, контакту нема. Однак, заклик він дістав ...  Феномен?

— Ха-ха-ха! — потішається з усього серця Европа. — Татко твій, пан Зевс, з годину тут мордується й не дасть ради.

— А що? Мій апарат досконаліший? — тріюмфує Ґая.

— Ну, навчи мене! — лащиться до неї Европа,

Зевс бубонить щось сам до себе. Чуда якісь!

Щоб Раціо міг прийняти звичайним апаратом нематеріальну мисль цієї бабушенції? Гм, гм...

— То може хто скаже тепер, що ірраціональне не таке ж повноправне, як і раціональне? Може хто скаже, що воно — архаїчний пережиток? Забобон бабський?

Раціо весело підморгує, він мало-мало не ляскає по-товариському Ґаю по плечі.

— О, я бачу, тут про мене йшла мова!

Тепер йому зрозуміло. От чого увесь час було йому якось не по собі, наче хто в невидну щілину на нього дивився. Наче хто по спині шкрябав.

— Еге, ми тут радилися, — невиразно відповідає Европа.

— Слово чести, я відчував це, — признається Раціо.

Он воно звідки у Европи завівся цей дух заперечення, — аж тепер прояснилося Зевсові. Це її настрополила ця яга.

І тому Зевс здобувається на найвищий щабель люб'язности.

— Паніматко, я дуже радий, що познайомився з вашими методами. Це справді величезна, ще неоцінена, сила.

— Ще б пак! — недбало озвалася Ґая.

— Ми її, правда, занехали, але тепер, дякувати вам, почнемо розробляти знову ...

— О, тільки не ти! — прямодушно каже Ґая. Вона знає ціну цій люб'язності, вона додає: — Воно тобі не личить. І крім того... ти вже наробився.

— Я доручу це Раціо.

— Воронь Боже! — квапливо відмахується Ґая і цим не на жарт ображує Раціо. Досі ще ніхто не гудив того, що виходило з його рук.

— Це неможливо, — твердо повторює Ґая, ні до кого, власне. — Якщо візьметься Раціо, то замість сили стане безповітряна порожнеча. Тут вдіє тільки вдача Інтуїції.

— Пхе! — зневажливо скривився Раціо, і так набурмосений. -— Ота невсидюща дзиґа з химериками ? В неї ж у голові гуляє вітер ...

— Не нам судити ...

— Нічого, з посміху люди бувають ...

Ґая й Европа, мов змовилися, — а то ж був результат недавньої суперечки. Зевс добре бачив, який тут вітер віє, і вже йому терпець уривався.

— Чи скоро? — наглив він Раціо.

Та справа була складніша, ніж на перший вигляд здавалося. Треба було виробити усе наново. Словом, при всій техніці Раціо, швидше не буде, як за півтори доби.

Зевс аж зубами скрипнув. Вже й так безпардонно забарилися. Так що доведеться, мабуть, цьому бабиськові чолом... І він солоденько, з усіма атрибутами пошани, почав:

— Ваша милосте! Чи не направили б ви? Вже смеркає, а нам же конче треба сьогодні ввечорі бути вдома.

Ґая подивилася запитливо на Европу, чи хоче та. Одного погляду було досить, щоб відказати.

— То чого ж ти до мене? В тебе є Раціо. Він же в тебе все може.

— А звичайно, що можу! — не попустив таки свого Раціо, хоч і сердитий.

Звичайно, що може він. Ще не було такого, що не зробив би. Рівно через півтори доби, секунда в секунду. Всі пляни, виміри, механіка, хемія й фізика, конструкції й формули — в голові. Робити треба з нічого...

Зевс набрав повітря в груди й з шумом видихнув. За ці півтори доби може статися таке, що визначить хід історії на ціле тисячоліття. А він мусить сидіти тут, згорнувши руки, через бабські примхи.

— Ну, що ж, — зідхав він, як ковальський міх. — Роби, та швидше ...

І знову ніч, знову Крит одвернувся від сонця у темноту. Та ця ніч — не темна. Якусь ментрежність приносять відсвіти далеких заграв. І несила цю тривогу зігнати. Гудуть сирени на сполох, а ще сильніше гудуть мотори. Зловісно.

Гудуть вони за містом. З пітьми у відблисках заграв вилущується й гасне силюета великого міста. Безумно скачуть у проблисках палаци, майдани. За ними ось вежі, парки, сади... Згромадження високих, багатоповерхових будинків . .. Мигтять шпилі радіостанцій. І раптом...

Раптом повітря стрясається. Гігантська далека пожежа розвернула озії землі, каміння, заліза. А через хвилину — хаос руїни. Така ж пожежа й ближче — вже самі палахкотіння.

Спалахи, спалахи, спалахи... Чи зіллються вони в суцільний вогонь? Замість темряви ночі?

А ще хвилина — і все чудове, величезне місто охоплене полум'ям. Дим, замість ночі, застеляє виднокруг, попіл літає густими пластівцями. Вогнева стихія розпливається, скільки видно.

Ось житловий квартал. Напівроздягнені люди тягнуть — хто скриню, хто картину, хто клунок, хто канапу, — або просто звичайне відро порожнє .. . З п'ятого поверху вилітає дитина. Слідом за цим половина будинку відламується і покриває дитяче тільце. Друга половина будинку показує свої нутрощі — такі мирні, затишні мешкання! Столик, накритий серветкою, і тремтливий нарциз...

А гармати б'ють невпинно. А небо гуде моторами безперестанку. Заграви. Дим заволікає силюету великого міста.

Така оця ніч — тривожна, ментрежна.

Це в той час, як на Криті буяє тиха, радісна атмосфера ранку. Раціо собі працює, Европа пішла купатися, Зевс походжає по піску, Ґая пряде свою нитку.

Европа хотіла повісити рушника на крило плянера, щоб сушився, — і з несподіванки ахнула.

А це що за дивовижа?

Бо побачила вона на хвості плянера з'яву. Синьоока, чорнява дівчина там сиділа — мов приліплена, мов намальована, немов скам'яніла. Такої, у короні, ще не бачила. То й не корона була, а просто заплетена коса обгортала вінком голову. У мережаній білій сорочці, у вовняній вишнево-брунатній плахті — оце й все. Що яскравого було на ній — вузька зелена крайка оперізувала стан.

Всі поззиралися на Европин зчудований вигук. Якась дівчина!

— Де ти тут узялася? — неймовірно видивилася Европа.

А Зевсові блиснули заласно очі, як котові, що побачив на дереві смачну пташку. Яка краса!

— Хто ти? — мало не скочив він до дівчини.

— Я — Україна.

Сказала це дівчина спокійно, ні голосно, ні тихо, а так, щоб усі почули.

— Як, як?

— Україна! — ще раз сказала дівчина тим самим спокійним голосом.

— Як ти сюди втрапила? — вражено-перелякано вигукнув Раціо.

— Як прийшлося, — всміхнулася Україна — Сиділа в тебе за спиною.

З погляду правил безпеки це було незаконно. І неможливо. Втриматися на хвості плянера в шаленому русі? І як вона не майнула в бездонний простір?

— Ти ж могла розбитися! — нагримав Раціо. — Подивіться на неї, їй усі закони фізики — порожній звук.

— Закони встановлював т и, а добиратися довелося мені. Треба сильніше за закон, — повагом і дуже впевнено відказала Україна, — і собі роздивляючись на богів. Оце вони мають вирішити її долю ?

Ґая вже давно покинула прясти свою нитку, так її зацікавила ця дівчина незвичайна. А вчувши останні слова, вона аж випросталася. От де справжня сила людського хотіння, без упокорення, от сила духа! Де воно таке вродилося?

— Ти, певно, змалку привчалася до спорту. Може з биками грала? — з тремтінням ласки в голосі спитала вона.

— З биками ? — подумала дівчина. — Ні... Можу добре верхи на коні їздити. Але за биків мама моя, Русь, розказувала. Про таких дівчат, що...

Та Ґая наче попливла на хвилях спогадів, плещучи своїми лебединими крилами. Русь ... Русь .. . Яка ж бо то ? . .

— Чи це часом не та Етруска, що під Везувієм жила? Та ж я її добре знаю, то моя праправнука.

Ні! Дівчина десь із другої сторони. Каже, що з Наддніпрянщини.

— Там мама моя споконвіку жила, там і вродилася, — додає дівчина.

Це вже не вперше доводиться Україні чути, що маму її за якусь іншу жінку приймають. От ця бабуся про якусь Етруску ... А то ще якусь Руссу згадують, ніби із Скандинавії.

— Нічого тут дивного нема, — всміхнулася Ґая. — Русь то небесна вода.

Україна, що вже зручно скочила з плянерового хвоста і розглядалася на всі боки, миттю зупинилася. Жваво поправила:

— Роса — може ? А в нас і річка є Рось!

Вона, виглядало, ані трохи не була збентежена тим, що опинилася в товаристві богів. Поводилася вона так, наче прийшла буденно до незнайомих людей, хоче сама щось довідатися, але не цурається й їхніх розпитувань. Розглядала струнку модну постать Европи, золоті генеральські шнури і натягнутого на решето кашкета Зевсового, пружистого Раціо, що покинув свою роботу й водив за нею великими від здивовання очима. Ґаю вона наче вчора десь бачила.

А Ґая аж не тямилася від наростаючого щохвилини захоплення. Моя ж ти родинонько! Та ж ця дівчина-русалочка з дуже старовинного, предковічного роду, роду сестри Ґаїної! Колись то було, в їхньому роді святою небесною водою багато дівчат називали, — та все те забулося.

— А ти створила собі пам'ятник нерукотворний, — каже Ґая. — Тепер тебе ніхто не підмінить.

Україна здивувалася. Яка ж то її заслуга?

— То мова моя така, — просто каже вона.

— Ну, й шануй її, не губи... Не цурайся. А батька пам'ятаєш ?

Зевс уже давно морщився. А тут аж за голову вхопився. Це вже поїхала стара. Почала до стонадцятого коліна згадувати. От, кляте бабисько!

Україна замріяно вдивилася в синю далечінь. Якби ж то й вони побачили той безкраїй степ! Далеко-далеко синіє там Савур-могила ...

— Тільки могилу... Нам мати все приказувала: „Шануйте, діточки, Савур-могилу, там ваш батенько й дідусь поховані".

Ґая несусвітенно зраділа, аж заспівала:

— Савур! Буй-тур! Та знаю, знаю, чом не знати! То ж мій найкращий приятель. Дай же хоч поцілую тебе, донечко!

І непрохана сльоза покотилася по сіточці бабусиних зморшок.

Зевс нашорошився. Ще чого бракувало — його фамільні святощі чіпати!

— Бог-Тур — мій предок! І прошу дати йому спокій, — сказав він з таким виглядом, неначе йому хто наступив на нагніток.

Україна здивовано кліпнула очима.

— А хіба я що?

Хіба вона винна, що в давніх українських літописах згадується буй-тур? Адже ж і в тій пісні каже: „А в мене натура, така, як у тура..."

— Тихше, не сваріться! — розважливо протягнула Ґая, до якої вернулася та сама добродушність, що з нею вона зустріла Европу. — Ти, Зевсику, не іритуйся, ти ще малим був, як дядько Тавур у причорноморських степах незчисленного товару випасав ... От ти може й сам не скажеш, чого це ти і бик, і людина, і бог, — а ця дівчина своєю мовою тобі все витлумачить ...

Та Україна була надто скромна, щоб брати на себе честь научати богів.

— Навряд! — щиро признається вона.

Навряд! Не раз і не два задумувалася вона сама, що то воно за диво: стільки різних нез'єднальних понять однаково зветься. І то товар, що на полі пасеться, і то товар, що на полицях у крамниці лежить. І тварюка — найдошкульніше окреслення ницости, і твір — найвищий вияв духа людини. І твар — моє обличчя. І товариш, і тавро. І тур — дикий бик, що живе лише в пам'яті людській, — і предок Тавур-Савур, і от край Таврія ...  Якби ж то вона ...

— Мова твоя — пам'ятник нерукотворний, — без дальших пояснень каже на це Ґая. — Так відчував світ твій предок, а мій найкращий приятель, сват Тавур.

А Европа, чуючи це, собі думає:„Оце може вона й є, та бабусина спільнота? Щось тут воно не так!"

— Ти щось, дівчино, наплутала, або мати твоя не так розказувала, як воно було. Таврія — то над Чорним морем, а ти сама казала, що родом з Наддніпрянщини.

Україна подивилася на Европу одну мить, замислилася. Може, справді, мати щось переплутала? Але ні!

— Та ж під самим Києвом, над Дніпром, є село Саварка.. . Чого ж наплутала ? — повагавшись, відказує вона. — А кругом села могили бовваніють. Чиї ж, як не Савурові, нащадки живуть там тепер?

— Ну, про тура і я дещо чувала, — поступається Европа, — може воно й так. Все Середземномор'я ще й досі має повно пережитків його культу. Але от про Русь мене зовсім сумнів бере. Чи не хочеш ти нам тут голову задурити? Якщо це Русь Київська, то єдину дочку її і спадкоємицю я знаю. Це Росія.

Аж от коли дівчину пройняло. Вона випросталася, наче до бою, і гостро заперечила:

— Ні, Европо! Кепсько ти знаєш! Москаль, сам з роду мордвин чи череміс, чи ще там якийсь пермяк, — украв моє ім'я. А з іменем присвоїв і всі статки-маєтки!

— А чого ж ти дивилася? Було не давати! — все ще недовірливо каже Европа.

Зміряла цю випещену панійку Україна і думає собі: „Тобі добре казати ... за чужою спиною ..."

— Як набігла татарва, села й городища мої попалила, людей перебила ...  Спустошила все ... Хто утік у ліси та яруги, — разом із вовками уночі на руїни приходив проти місяця вити. А москаль...

Але Европа більше хоче знати про те лихо татарське. Як же ця дівчина уціліла?

— З доброго дива! — блиснуло усмішкою обличчя дівчини. — В ясир і мене гнали через спалені ниви, через Дике Поле, через степи неозорні. Ішла я, не йшла, нога мотузкою прип'ята до коня, а сама падаю, вже несила. А татарин на коні ззаду, — та нагайкою, та нагайкою... Інша б не витримала...

Всі, затаївши подих, слухали незвичайну розповідь. І це діялося в Европі?

— А ти? — питає Раціо.

— Судилося жити. Не було сили йти, рідну землю залишати. Ноги не могла підтягнути. Упала я в травах буйних і заплуталася, а татарин не хотів відставати від гурту й покинув мене. Отак і лежала, не знаю скільки часу. Очі закотилися, губи запражені, ноги в ранах, зап'ястя погноєні від мотуззя, а все тіло в чорних синяках...

— Бідна дитина! — вирвалося у Ґаї.

— Понахилялися вадо мною трави пахучі, шепочуть: „Не вмреш, Україно!" Пролітає орел сизий, крилом черкає — „будеш жити!" каже. А мені нічого не треба, тільки води хоч росиночку. . Роса й каже: „Я тут, дочко!" Трави заросилися, омили рани мої цілющо. Так я й оклигала.

Все більше й більше прихилялася Ґая серцем до цієї дівчини. Який непомильний інстинкт! Не відривати ноги від рідного ґрунту.

Навіть Европа перестала перебивати і слухала цю дитину степу.

— Дощі мені коси мили, а буйні вітри розчісували. Кохав мене степ, доглядав. А як розцвілася я молодою красою, — наглядів лях. Спочатку вином-медом напував, а потім канчуків давав.

Европа на мить закрила очі. Біда з цими поневоленими народами. Інколи їй здається, що їх краще не помічати, щоб не роз'ятрюватися. От, якось там утрясеться, одні розвинуться, другі зникнуть...  Але чого хоче ця дівчина? Вона каже:

— Уїлися ті панські канчуки, я напружила всі свої м'язи й скинула ненависне ярмо.

Зевсові це навіть сподобалося. Така норовиста! Чому він її раніше не помітив? Адже ж ясновельможний пан йому, Зевсові, не рівня, і часом досвідченому олімпійцеві навіть цікаво приборкати якесь норовисте створіння.

— Тут де не взявся москаль. Уклала я з ним миролюбний договір .. . Москаль м'яко стелив, та твердо довелося спати. Не минуло й двох століть, як сказав мені москаль: „Тєбя нє било, нєт і бить нє может ..."

Навіть Раціо, що вже взявся був за роботу, випустив з рук інструмент.

— Як то? — заскочено питала Европа.

— Оце так!

— Він здурів ? Що ти — привид без тіла й кісток, чи що? — обурювався Зевс, ласкаво тріпаючи її по щоці.

Але Україна недвозначно ухилилася від цього прояву Зевсової симпатії.

— І почав мене москаль ганяти по тюрмах та засланнях. За „ізмєну атєчеству". Як по-вашому, — обвела всіх очима Україна, — допоминатися своїх одвічних прав, за них боротися, — то зрада ?

Европа думала свою думу. Чого хоче ця дівчина ? Оці поневолені народи ...  Скільки з ними мороки! Тут держав не помириш.

— Чи не однаково для світу — хто там на сході? Є Росія — ну, хай і буде, — каже вона.

Україна скипіла:

— Може для світу й однаково, але для України не однаково! — відрізала вона. — Якби однаково, то не летіла б я сюди на хвості плянера. Якби однаково, то вже давно б кипіла у московських щах разом з вогулами, остяками, чуддю та іншими московськими родичами. А я — яка була, така й зосталася. Ні московські школи, ні московське управління не переробили мене на московський лад.

— Ще б пак! Така дитина! — любується Ґая.

— Москаль шар за шаром відбирає: панську верхівку, міщанство, інтеліґенцію — на, бери, змосковлюй! Україна зростить нових! . .

— Ой, яка вона чудова, — не витерпів Раціо, дивлючись, як пашить обличчя України, відчуваючи, як іде від кожного її слова сила своєї правди.

— І я зрощувала. Коли хочеш знати, Европо, то ще й більше. Все, що потрапляє у мої надра, стає українським. Така густа моя степова кров. Пускаю парості на всі боки — хай що! І тому, хоч світові однаково, — мені не однаково!

Раціо не може відвести очей від України, така стала надхненна вона. А Україна не може заспокоїтися, так болючо діткнула її Европа. Грабують її добро, палять, роздирають на шматки, тягнуть у ярмо, запрягають у неволю, голодом вигублюють ... Як же це світові може бути байдуже?

— Ну... А чого ж ти хочеш? — нарешті, наважилася спитати Европа.

— Перше, що хочу запитати тебе: нащо дала красу, нагородила хистом і багатствами, — а не дала щастя?

Европа зблідла і благущо подивилася на Ґаю. Та Ґая мовчить. Якби ця дівчина знала...

— Цього не питай! Не питай! — жагучо простогнала. — Скажи краще, чого хочеш, чого прибилася до мене?

Україна виступила трохи наперед, з ясним лицем, з свідомістю своєї великої правди.

— Так от... Годі мені з чужих плечей лахміття носити, від москалевої кормиги конати. Хочу сама собою жити. Свою власну господу мати.

Зевсом аж підкинуло.

— Е-е, дівчино! . . — почав був він.

— Яка ти мудра! — похопила Европа.

— А що? Чим я гірша від інших?

— Ти ще молода! — рішучо заперечив Зевс. — Якщо москаль дужчий, то не покладай собі цього у голові. Певно не знаєш, що такий закон є: право укладається силою.

— Справедливістю — - ви хочете сказати? — поправила Зевса Европа.

— Встановлене силою потім вважається справедливістю, — блиснув глумливо золотом зубів Зевс у бік Европи.

— Про справедливість та порядок і я не раз чула, — не відступає Україна. — Але нема кращої справедливости, як у своїй власній господі.

Зевс примружив одне око і, між іншим, сказав:

— А хочеш...  іди до мене. Спекаєшся москаля ...

— Не слухай його! — поспіхом перебила Зевса Европа. — Ти маєш рацію. Доросла, дужа, роботяща, — сама собі раду даси. Не ходи більш нікуди!

Україна просяяла.

— Так я й знала! Так я й знала — Европа не скривдить!

— Не була б ти моє створіння, — милостиво каже Европа, рада, що такою легкою ціною вибила з рук Зевсових нову любовну карту.

— Так я й знала! Недарма через моря й небеса до тебе добивалася. Ти не скривдиш...

Европа насмішкувато дивилася на Зевса. Чоловічок її аж облизується. Та тобі не вдасться цим разом. Впіймав, друже, облизня.

— А дівча з іскоркою! — дрочить вона.

— Стережіться, щоб із цієї іскорки та не вийшло пожежі! — шипить сердитий Зевс.

— Пожежі?

Україна ж питає:

— Так я з сьогоднішнього дня вже можу будувати свою самостійну державу?

— А що? Я казав? — злорадіє Зевс. — Чули?

Ґая, що сидить за Зевсом і Европою, подає Україні підбадьорливі знаки, але Европа немов і не зрозуміла зразу. Вона наче щойно прийшла звідкілясь, вперше побачила Україну. Критично її оглядає, думає ... Довго думає...

— Самостійну державу? Гм ... Що ж ти маєш?

— Все в мене є. Хліб, вугілля, нафта, залізо, цукор, — все, що потрібно для господарства.

Европа так само невизначено:

— Припустимо ... А сили . .. люди, є ?

— Понад сорок мільйонів.

Зевс не може втриматися. Хвилюється, хоче перебити, щось бубонить. Цікаво, як ця дівчинина уявляє собі свою імперію? Нарешті, не витримав:

— Знаєш . .. Щоб такого вимагати, треба мати за плечима збройні сили. Що в тебе є? Армія? Літаки? Збройна промисловість?

Европа майже вдячно дивиться на Зевса. Еге! Де логіка? Де рація?

Україна випростовується. Словами креше, — здається, іскри летять з її променистих, повних віри у велике очей.

— Не знаю, чи маю логіку, чи маю рацію, — та й не потребую знати. А маю я більше, таке, що змітає трісочки ваших загат логік та рацій. Воно таке велике, що не вкладається у назви, воно нехтує ваші закони і шкереберть їх...

— Що ж воно? Що? Назви! — хвилюється вже й собі Европа.

Україна притихла. Задумливо, наче прислухаючись до того великого, вона каже:

— Чи я знаю? Почуття... Почуття внутрішньої сили, великої життьової снаги. Скільки раз була я спалена, з обдертою шкірою. А зціляюся, сама не знаю, як. Волею, не вкладеною в логіку та рацію...

— Хо-хо-хо! Ох-ха-ха-ха! — регочеться Зевс. — Оце то сила! Скажи твоєму міщухові: „Ти — папуас, дикун!" І він швиденько підтакне: „Так, так, я — папуас, аби мені добре було". Скажи твоєму мужикові: „Зулусе, віддай мішок останньої картоплі що на зиму дітям сховав, а я тобі продам з неї лушпиння". Він віддасть і побіжить, щоб стати в чергу першим...

— Мій нарід... — починає Україна, але Зевс сердито тупає ногою:

— Нема в тебе народу! Це — отара, жменя піску. У кожного індивіда — горохвяні інтереси над усе . ..

Україна вперше з зацікавленням і увагою подивилася на Зевса. І Зевс зауважив цього індивіда? О, то легше буде їм витлумачити.

— Твоя правда, Зевсе, до гибелі є в мене тих папуасів та зулусів! — починає здалека Україна. — Стільки полови відсівається, стільки гублю тих людей... І забувають, і соромляться мене. Що ж ... Нарід без своєї держави...

Европа незадоволено:

— Ну, ну... Знов держава. До чого ведеш ти?

— А от не гину! Хоч багато гублю, та знаходжу в собі нові поклади. Україна без держави, одним лише інстинктом керована — зостається одним цілим, скільки її не ріж на шматки. Нелогічно? Так, нелогічно. Але так є. Нарід мій навіть не знає своєї сили, своєї зброї — він носить це в собі. Ніхто не вчив його. Націоналізм...

Раціо десь з-за крила літака весело гукає:

— А, націоналізм! Старий знайомий!

А Европа швиденько:

— То ти може з тих, що в політику бавляться ? Партії ріжні, програми, міжгрупові чвари ? ..

— Ні, я не з тих, — поспішає Україна розвіяти малесеньку надію Европину, що може якось вдасться відсунути нерозв'язаною так руба поставлену вимогу України. — Я не з тих. Ні, я тому діставалася сюди, перемагаючи закони, що така моя натура, моя потреба, моє „я". Не стане цього внутрішнього — не житиму і я... І ніякі партії тоді не допоможуть.

Зевс уже хоче покінчити з цими смішними претенсіями. Він зневажливо каже:

— Це все одні розмови. Нарід твій звіку бездержавний. Морально розслаблений, ласий до гарних обіцянок, легковірний, розсварений ... Просто розбещений.

— Вороги це кажуть, вони це сіють, — захищається Україна.

— Хто з таким народом коли числився? Жив стільки без держави — поживе ще ...

— А я в тебе її й не прошу! — поглядає зизом Україна на генеральські Зевсові відзнаки. — У Европи прошу.

Европа приємно вражена. Цілком слушно!

— Европа і я — це одно, — задавакувато всміхнувся Зевс. — Вона робить те, що потрібно мені

— Але боронь, Боже! — негайно заперечує Европа, захисним жестом явно відгороджуючись від Зевса.

Зевс тільки підносить і так високо настовбурчені брови. Що сьогодні з нею? Чого це вона знатурилася?

— Ви думаєте — я ваша служниця? — почала була в сварливому тоні Европа, але глянула на Ґаю і змінилася. Велично: Ні, генерале! Всі ваші бойові заслуги, всі надбання нашого дорогого Раціо — тільки шлях до підготування мого тріюмфу. Я вже знаю, чого хочу!

Ґая й Україна читають в очах одна в однієї вдоволення та притамований сміх. А що? Вхопив шилом патоки ?

А Европа так само величаво звернула очі до України.

— Ти кажеш — тобі державність?

Україна не встигла відповісти, як уже Европа руба:

— Однак, не можу!

З несподіванки, з обурення, з жалю Україні язик занімів. Вона стоїть така розгублена, така бліда. Туман в очах, і не бачить навіть переможних поглядів, що кидає Зевс.

— Ти ж щойно обіцяла, — нарешті, тихо і безвиразно каже сірими губами.

— Самостійну державу? О, ні! — енергійно заперечує головою Европа.

— Он Фінляндія має лише три мільйони людности, та й то держава.

— Знайшла державу! — знову встряв Зевс — Світ поділяється на сюзеренів і васалів.

Але цим разом Ґая хоче його присадити. Як він каже? Гнобителів і пригноблених?

— Цим не одбудешся, небоже! Лихом добра

не звариш. Всяка імперія...

І Україна хапається за цю соломинку. То ж ніякої імперії вона не вимагає!

— Мені ж так мало треба! У своїй хаті — свою і правду, і силу, і волю.

— Оце тільки й усього? — десь із-за машини обізвався Раціо, — Чи варто було наражатися для цього на смертельну небезпеку? — Він хоч і не встрявав у ці суперечки, тільки слухав, але щось собі своє міркував. Не був ні на чийому боці. Наче б то...

Україна знала, що вони бездушні, бачила, що їй ніхто тут не співчуває, хіба одна Ґая. їх треба переконати! Тому вона хапалася за кожне слово, як при польоті в безодню хапається приречений за найменший виступ.

Бо може ж вони таки зрозуміють, що як буде своя хата, і сила, і воля, тоді й безмежний світ творчости, окриленої краси і щастя. Аби без гнобителя. І нікого сама не хоче гнобити.

— Нащо ж гадаєш вжити волю? — запитала Европа, що все ж хотіла справедливо розв'язати цю болючу хвилину. І вона хотіла може переконати, а може сама переконатися. — Хочеш вишневі хуторі позаводити? Гляди, щоб не закрутився цей райок, як трісочка у вирі...

— Що захоче нарід. Може хуторі, а може й літаючі вілли... Аби самостійно.

Европа при цих словах потурливо-іронічно всміхнулася.

— Голубонько моя мила! Гарно ти мовиш, але нам з тобою треба до іншого тепер братися, а не за самостійну...

Україні аж спазми підкотилися до горла, так її ударили ці облесні слова: „голубонько", „дитино" ... До чого це, коли...

— Еге, дитино! — так само посміхається Европа — Тим, що іменуються самостійними, від того не краще. Жадна з вас не може жити цілком самостшним, відокремленим життям. То — фікція.

— То я хочу такої фікції! — уперто відказує Україна.

— Всі ви залежите одна від одної. І це — я.

Ґая не йняла віри. Европа взялася за розум?

Також і Зевс не може вийти з дива. Ого! Европа не така дурна, як він думав. От чого вона хоче.

Хто з них вірно зрозумів слова Европині, — не знати. Україну вони тільки вдарили. Казав пан: кожух дам, — та слово його тепле... Так і москаль мовив, як помазав по губах Уесесером.

— Я думала, ти рідна мати, а ти — мачуха! — холодно, майже вороже, бовкає Україна.

Але Европа ласкава, терпляча.

— Не кажи цього! Ти така гарна, така люба мені, — а от прохання твого не можу вволити. І не проси!

— Ти ж обіцяла!

— Не можу! — Задумливо. — Може ще вчора: як формувалися сучасні держави, ти була б і.. . але сьогодні... Де ти раніш була ?

— Завжди так! Вчора сказала б: „тобі ще рано", сьогодні: „уже пізно". То коли ж?

Україна все більше хвилюється, Европа все розважніше говорить, наче радиться.

— Збагни — не можу! Господарство моє змітає всі кордони між державами, вже жадна держава сама не може існувати. Інакше — загину я. І ти ж зо мною разом загинеш, схаменися...

Зевс із насолодою слухає, радісно потирає руки, не втручається. Таки вбив цю ідею в голову своїй гусці. Ґая ж, що з неменшим інтересом прислухається до суперечки, тільки хитає головою. Ой, не легко їх розсудити, та не легко .. .

— За що ж ішли на муки й смерть мої герої? За що століттями змагався мій нарід? — вибухла гнівом Україна. — Щоб я ? .. Добровільно ? ..

І не докінчила. Ні! Не може вмерти Україна. Україна живе, і хоче, і буде жити. І ніхто не зможе, замість неї, прожити її життя. Ніхто!

— Будеш жити, Україно! Але треба трохи й поступитися, — умовляла, як могла, розпасійовану Україну Европа. — Послухай мене .. .

— Не хочу я! Це смерть Україні!

— Дурненька, не кричи!

— Ні, буду кричати! Мусиш зараз сказати — чим це я маю поступитися.

Раціо, навіть і той, покинув свою роботу. Дивиться на Україну і очей не зводить. А та, мов гірський водоспад, вирує:

— Хочеш, щоб усе своє забула? Мови збулася? Звичаї занехала? Минувшини відреклася? Щоб замовкла моя пісня, хочеш ? То все ж це — я сама. Собою маю поступитися?

Ґаї мило слухати таке. І чого ця Европа скаржиться на своїх дітей? З такими дітьми — гори можна пересовувати з одного місця на друге.

І Зевс любується. Ні, він її таки відбере від москаля! Що за норовистість, що за постава! Який темперамент!

І в цю мить Раціо впіймав себе на думці. Чи захотіла б ця дівчина зв'язати свою долю з його?

Навіть Европа якось зм'якла. Вона журливо і ще ласкавіше примовляла:

— - Ти думаєш, я не розумію, я не відчуваю твоїх жалощів, твого веління? Всім серцем! І мені колись тяжко було відвикати від усього, що серцю любо, як пішла я за Зевса. Та якось перемололося — я й іншою стала, і Европою зосталася.

Україна нічого цього не хоче слухати. Вже нагарувалася на ворогів!

— Але ж збагни: тепер час великих держав. Що ти будеш сама робити?

— Я все бачу, все тямлю, — запекло й непримиренно відповідає. — Та що ж зроблю я, коли це доходить тільки до глузду: „настав час великих потуг". А серце любить своє — що ти йому зробиш? Нестерпно — стати погноєм для „великих". І я хочу поєднати те, що від глузду, з тим, що почуття каже. Це злочин ?

Це та дівчина, якої увесь час шукає Раціо. Це те, що йому так бракує. Ах, як мало для повноти-гармонійности одного сухого глузду! Але як же справді пов'язати її волю до життя з невблаганно-стрімким гоном людства до здобуття нової рушійної енергії? Цей гін доступний тільки великим потугам. Відсутність кордонів, великі кошти на експериментально-наукові досліди, на побудову новітньої техніки. Хіба ж відокремленими зусиллями кожної одної держави можна це здійснити?

Европа має рацію, але має рацію й Україна. А він — втілення раціональности — стоїть, забув про свою роботу і не може відірвати закоханих очей від очайдушної дівчини. їй розум каже: „корись", а вона кричить: „ні, не вб'єш!"

— Тебе ніхто не вбиває, — обережно заперечує Европа.

— Вбиває! Щохвилини, щомиті. Щоб я не думала по-своєму, не дивилася власними очима, не співала. Московський комісар не дасть вільно кроку зробити, безперестань дресирує. Думає душу вийняти, а якусь свою заложити.. .

Зевс уже з деякою тривогою міряє Україну, прикидає. Чи загнуздав би він її норови? Ех, це якби так скинути пару десятків років... З такою впертістю... Хоче свого волевияву, га ? Творити на повну гру сил, га? „Золоті слова твої, Україно!" — підтакує ще й ота стара корга, щоб дівчину ще більше збунтувати, га? А та затямила, що для всіх її витребеньок вона хоче мати свою самостійну державу, га? Суверенну, от чого їй захотілося!

Та Зевсові підтоптані нерви натягаються найбільше тоді аж, коли Европа, щось намисливши, нерішучо починає:

— Це... можливо ... Тільки...

Він притьмом нахиляється до своєї жінки і тихенько, швиденько щось їй нашіптує.

— Можливо ... — докінчує Европа. — Тільки .. . ти затхнешся, як будеш лише сама собою жити.

— О! — додав і Зевс, піднісши значущо пальця вгору.

— Я затхнусь? — засміялася здивовано і зло Україна. — А де ви бачили щось подібне? Вибудувала я своїми руками пишні палаци, а живу в них, як служниця. Ось коли протухну! І чи можу я хоч хвилину терпіти таке й не кричати на весь світ?

„Служниця була б з неї моторна й спритна". — Зевс радий, що сама ж Україна підказала потрібне йому слово. — „Тільки як її приборкати?"

Але Европа ще не закінчила своєї думки. Вона мигцем глянула на Зевса і казала:

— Не іритуйся так, дівчино, а слухай мене. Я через оцього тирана, — ще раз зиркнула мельки на Зевса, — смертельно хвора. Вся в ранах. Він нацьковує народи мої одни на одний — щоб самому панувати. А лихо все на мене виливається. Рани народів — мої рани. Якщо загину я — не бути й тобі. Якщо я виживу — о, вже не буду сліпою іграшкою в руках цього расового визискувача. Я всіх об'єднаю в спільноту. Процвітеш

і ти неповторним цвітом — понесеш його до світової скарбниці. Станеш тим, чим мрієш стати. А втім, ще й більшим. Поможи ж мені, не йди своїм пихом!

Раціо відвернувся й узявся за роботу. Не варто гаяти часу. Очевидно, мама її умовить. Жаль ...

„Жаль ... Ця Европа— звичайнісінька імперіялістка з тріскучими словами", — розчаровано думає собі Україна. І каже:

— Набридло мені тягнути чужого воза. Хоч тачка, аби своя.

— Не тачок тепер вік, а літаків! — врозумляє Европа.

Ох, діти, діти нерозумні! Кожне тільки себе бачить. Вони зовсім не відчувають тієї спільноти долі, якою ми всі обплутані, з якої не можемо вийти...

Спільнота! Скільки раз лунає це слово, хто на неї тільки не покликається. А де вона?

— Нащо мені твоя спільнота, коли мене не буде? — похмуро відказала Україна. — Чиєсь щастя коштом моєї загибелі!

Проклятий закутень! Непримиренний закон боротьби! Ах, то вже ясно, — де боротьба за себе, там нема місця спільноті...

Ґая слухала все це, слухала — і вже не витерпіла. Якби не був за спиною цей Зевс, то Европа не була б така вперта. Дівчина мусить на своєму стояти, допоминатися. І Ґая легенько виводить змагання Европи та України із закутня, вона до України каже:

— Европа складається і з тебе. Болітиме тобі — й вона страждатиме.

Дівчина вдячно подивилася. Правда!

— Твоя правда, богине, без спільноти біда. Але ж і мені її треба. Я розрубана на шматки. Поділена між п'ятьма хижаками. І мене зцілить тільки власне самоврядування. Невже ж ...

Европа знову вагається. Якщо лише самоврядування ... А Ґая підказує:

— В цьому мати тобі відмовити не може.

Зате Зевс, що пішов був геть, ніби й не цікавився, знову опинився біля Европи.

— Европо, не забуваймо за господарство! Хто робитиме, як усі поробляться панами?

— Де поневолення, там нема спільноти! — застережливо згукнула Ґая, а потім по-старечому відмахнулася рукою. — Про мене! Хай життя вас учить...

Україна ж тільки зиркнула на Зевса повним зненависти й завзяття поглядом.

— Однаково, боротимусь. Хоч загину, а хоч переможу!

Зевсові це дуже сподобалося. Він явно глузливо, явно зловтішно дивиться на Ґаю.

— Так боротьба?

— Ні, спільнота! — затялася Ґая.

Европу взяв розпач. Ніхто! Ніхто її тут не може зрозуміти! Вона ж — жива, неподільна істота, а не зшите з різнокольорових лоскутків рядно, розвішане на мапі!

— Та всі мої частки прагнуть злитися — ідеї, надра, шляхи, господарство!— майже стогне вона.

Зевс від задоволення аж свиснув, аж руки потирає. Ні, Европа не така дурна, як він думав. Покричить, погаласує, а тоді робить, як він хоче.

— Тільки матір те може знати! У кожному з вас — моя частка, я ж з вас усіх складена. А ви... — ламає руки Европа.

— Та вже чули, чули! — холодно відповідає Україна. — Діти он вбивають одне одного, мільйони лежать на бойовищах, а мама по курортах вигулюється...

— Що ти сказала?

Ужалена скочила Европа, з погрозою До України:

— Що-о ти-и сказала! ?

Україна з холодним майже презирством:

— Я сказала: німці з москалями на моїй землі воюють, села й міста мої палять, навіть річки горять, бомби розвертають надра, гуркоти стрясають повітря, все руйнується ... А ти й не знала?

Европа вся зів'яла. Сталося! Мара війни вже виповзла із зав'язаного мішка.

— Пане Зевсе, я ж вас просила зав'язати мішка якнайтугіше! — гримнула вона на свого чоловіка.

Зевс ліниво переступає з ноги на ногу і вдає, що хоче позіхати. Він же казав їй... А вони тут воловодяться...

— Мерщій, Раціо! — уривчасто-енерґійно дала наказ Европа. — Швидше машину лагодь. Зараз мусимо летіти. Україно, ти сідаєш біля мене, поможеш мені цих скажених псів війни на ланцюг узяти. Підіймай усе, що в тебе є живого. Европа вже більш не може терпіти поневолення одного народу другим. Раціо, ти готовий?

Раціо по-військовому виструнчився і відрапортував. Машина буде готова лише узавтра в цій порі.

— Літак мусить вилетіти зараз! — не терплячим заперечень голосом гримнула Европа.

— Але... — почав був Раціо.

— Та чого там!... — по-старечому протягла Ґая. — Як треба, то треба. Сідайте мерщій!

І щотільки вона сказала це, почулося рівне дихання машинової апаратури. Машина наче спала — і раптом прокинулася. Дивуватися не було часу, Европа, Зевс, Україна, Раціо похапці увійшли східцями у середину літака.

А тим часом все покриває смеркання і за нею пітьма.

Але це ще не ніч. Молочно-блакитні тумани клубочаться над землею і надають хвилястим степам мирного, замріяного настрою. Пахне татарське зілля і чебрець, а на обріях, позакутувані блакитними туманами, мріють обриси могил.

Одна могила стоїть зовсім близько. На її вершку, у траві, стоїть кам'яна баба. Вітер і дощ тисячоліть облупили її, особливо постраждав ніс. Але в руках, складених на животі, потріпаний бал-бал все ще цупко тримає кам'яну чашу.

Бал-бал спокійно дивиться на срібну стяжку Дніпра, туди десь униз. Там пливе козацька байдарка. Десять козаків у білому одягові, з чорними оселедцями за вухом, гребуть і в такт співають:

 

Будем жити, вино пити, Яничарів бити ...

 

Бал-бал дивиться. Як то вони перескочать Ненаситець? Бо берег не такий, як то здалеку здається. Там громадяться скелі, там піна клекотить і буруе, гуркіт заглушує козацьку пісню. Вода кипить, спадає із скельних висот і стає піною та бризками. Чайки літають над цією дикою красою.

А вода прибуває. Заливає вона каміння, заливає скелі, заливає береги. Все заливає.

А бал-бал дивиться. Що ж то буде?

Що буде? Дніпрельстан. Через Дніпро простяглася гребля, сяють поодинокі вогники, а дедалі їх більше. І враз — все навколо залите електричними вогнями нового міста. На очах виросло це місто, там, де тирса шелестіла і мінився степ гульливою хвилею трав.

І все ж таки бал-бал не виявив жадних ознак здивування. Дивиться з-під посічених вітрами кучерів та цупко тримаючи кам'яну чашу на животі.

Чує він, як у свято вогнів вривається плач заводських сирен. Тривожно й тоскно людям на серці, повітря само наче заридало. Не заридало, а загуркотіло, зарубало, загарчало. І згасли вогні. Лиш інколи силюета міста стверджується у відблисках від летючого вогню.

Гуп-гуп! Гуп-гуп! Ритмічно гупають вояцькі чоботи по греблі Дніпрельстану. На схід, на схід ... Піхота відступає. І раптом ...

Аж бал-бал здригнувся. Гребля, а з нею й дивізії піхоти злітають у повітря. Все впереміш: люди, велетенські брили бетону й заліза, фонтани води. Крики й прокляття. Люди виють, собаки скавулять ...

Аж бал-бал здригнувся. Та це ж не ворог, це ж свої зірвали греблю, не діждавшись поки перейдуть вояки! А тепер ринула вода, заливає все-все на своєму шляху, всю ту долину, де стоїть кіннота-краса. І побачив бал-бал замість вишикуваного в бойовій поготові блискучого кавалерійського полку, купу тіл, кінських і людських. І побачив, як усе перемішалося. Хто пливе, намагаючись перемогти водяний вал, хто хапається за кінську гриву і разом з нею тоне, — люди і коні мелькають і гинуть у потопі, зробленому своїми ж.

А нагорі стоїть бал-бал і дивиться загадково. Він знає, чи потрібно це. І як потрібно, то кому і нащо. Нащо переорано лани з достиглою пшеницею. Нащо побито комбайни. Нащо пожежі в степу. Нащо?

І не знати, чи ще ніч, чи таки день уже. Небо в чорно-зловісних тучах, а крізь них проривається з заходу червоно-кривавий промінь Ото в цих зловісних відблисках пожеж і страшного кривавого променя повз могилу плентаються отари овець, череди дворогів. На схід, на схід ...

На них дивиться з високої могили кам'яна баба, — теж криваво-червона, скупана у відблиску кров'янистого променя. Дивиться, не випускаючи камінної чаші з рук.

Навкруг нього лежать мертві вояки, порозкидані руки, наче обняти землю хочуть. А бал-бал дивиться, — загадково-спокійно...

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.