Епізод з життя Европи Критської-1

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

Вона була не зовсім звичайно вдягнена, як на пілота. Граціозність Европина нагадувала й паризькі модельки, і критських дам із стародавніх розписів на стінах палацу царя Міноса. Однак, збентеження її, коли вона стала ногою на пісок, стосувалося не так незвичайности її самотнього подорожування літаком, як того, що було навкруги.

Де ж це вона опинилася? Блакить і ще блакить. І на море глянеш — синява, і в пустельні береги — фіялкові обриси ніби вгадуваних гір, і в небі — ультрамарини. Така маленька цяточка — вона біля літака — розпливається серед цих безмежних блакитей.

Яка ж тут розкіш! Який мрійливий спокій! Це — десь між небом і землею, у невідомій точці всесвіту. Як чудово — жити без адреси, без телефону, без радіо.

— Наче нема мене й мого ймення, — промовила сама до себе. — Тут відпочину.

Можливо, що це острів. Можливо, якась невідома земля, ще не відкрита. Може Аркадія? Але...

Не самі мережива білої піни оживлюють ці пустельні піскові береги. Вже по кількох хвилинах помічає Европа розкішного крислатого дуба, що росте при видолинку, а під ним річечку. А на річці — лебідка біла плаває. Знов, як у казці.

Европа підходить до річечки і зачерпує рукою води. Дивиться, як тече кришталево поміж пальцями вона. Знову зачерпує. Бризкає в бік лебідки. Вона зовсім не помічає, що сама до себе говорить уголос. А чому б ні? Хіба вона не сама з собою тут і хіба не може робити собі, що тільки їй заманеться? От може це казкова вода, що від неї старі молодшають, сліпі стають видющими, а мертві оживають.. . Може це відьомська, чарівна.

— Ой, хто це?

Просто в дзеркалі води відбивалася лебідка, але Европа зовсім ясно бачила, що це — людське обличчя, ну, просто кажучи, бабуся якась ..

І що ти скажеш? Лебідка обізвалася людським голосом:

— Не бійся, не жахайся! Це я...  Хіба ж ти не накликала мене щойно?

— Я? Накликала? Тебе?

Здивована Европа протерла очі. Що це? Сниться ?

— Та мене ж! — промовила лебедиця. — Хіба ти забула, що лебедина подоба — одна з моїх численних відмін? Я — Овда.

— Овда?

— Діва-Обида, що плеще лебединими крилами на синьому морі...

— А-а-а .. .

— Я — весняна вода, Овида, богиня води, Евдотея. Я — богиня землі.

Европа вже й на „а-а-а..." не здобулася, а Овда-Обида-Овида-Евдотея казала далі і слова її урочисто відлунювало блакитне повітря.

— Я — праматір богів і людей. Всі народи від океану до океану шанують мене і щороку навесні хвалу приносять. А ти ...

І диво, голос її відразу став старечо ласкавий.

— Ну ж бо, сідай, Европонько, хоч подивлюся я на тебе, яка ти пишна стала за ці пару тисяч років.

Европа аж відхитнулася.

— Звідкіля ти мене знаєш?

От тобі й між небом і землею! Ніде не втічеш від себе.

— Овва! — сміялися в богині очі. — Та ти ж і мене знаєш, не тільки я тебе! Ось придивись-но краще, чи ...

І як воно сталося, що з відбитки у воді зробилася стара-старезна бабуся, реальна? А у воді ще хилитався розпливчасто образ лебедиці.

Бабуся вже стояла біля Европи, — з довгим сивим волоссям, на костур спираючись. Але де, де таку вовняну спідницю бачила Европа? Наче дзвін ... А оце бурштинове намисто ...

І враз полегшено скричала:

— О-ой! То це ти! Бабуся Ґая? Налякала ж ти мене!

— Та ну бо! Щоб ти мене злякалася ? — добродушно бубоніла бабуся.

Це правда. Европа тішилася, й слова її радісно скакали одне поперед одного.

— Тебе? Чого ж тебе лякатися? Хіба ж ти страшна? Ти — добра! Я ж пам'ятаю тебе, бабо Ґає, як була ще отакенькою при землі.

— Тю-тю, защебетала! То ж бо то! — воркотала бабуся. — Ну, кажи, чого завітала до нас? Либонь, загордилася, що й носа ніколи не покажеш на Крит .. .

Европа на мить заніміла.

Що це, Крит? Як то може бути? Замість відповіді, вона не то безпомічно, не то з пристрасним дошукуванням кинула оком навкруги, аж наче просвердлюючи блакить. А де ж палац?

— І палац є, — спокійно відказала Ґая.

Справді, щось манячіло здаля. Якісь руїни. Оце палац? Не вірячи собі, Европа ще подивилася в далековид. Так. Це те, що було колись палацом. Он лябіринт, он там майдан для видовищ, он там...

Затуманилися очі Европині, більш нічого не бачила, бо перед оком її внутрішнім постав. ..цей палац! Цей алябастрово-мармуровий палац несходимий. Цей лябіринт. Ці колони, ці залі, розписані химерними спіралями, і фантастичними квітами, і дивовижними птахами з лев'ячими кігтями, і левами з орлячими крильми. І ось — богині із зміями. І ось ідуть вони на той майдан, вимощений червоними плитами, обложений амфітеатром східців. Скільки прийшло їх дивитися сьогодні на гру з биками! Як гарно вбрані жінки, які химерні зачіски, скільки прикрас! Усі в цих дзвонуватих спідницях, із цими рукавами-крильми. А вище стоять чоловіки, тільки голови видно. І всі дивляться униз, на майдан, де хлопці та дівчата з биками грають . ..

Европа бачить і себе — вона ось хапається за круті роги бика й своїм крилатим тілом робить колесо в повітрі, стає на спину бикові, а їй подає руки юнак ...

А може то було не так? Може то справді гралися вони на лузі біля моря — дівчата. Купалися, хлюпалися, одна через другу перестрибували. І так воно було, як міти розповідають.

На синій хвилі з'явилася цяточка. Ось вона наближається. Золотистий бик, а на спині, вхопившись за роги, щоб не впасти, сидить дівчина, — перелякана, збентежена. Зевс порвав Европу! Зевс добув таки Европу! Дівчата збилися навколо бика та дівчини і чутно тільки окремі вигуки Зевс... Европа...

Европа ж, охопивши руками роги бика, зчудовано й перелякано дивиться на нові для неї береги.

Боже, яка вона тоді ще молода була!

Це Европа бачить, як у блакитних серпанках. Химерний спогад. Чи візія?

— А ти знаєш, бабусю, — опритомніла вона, — всю оту історію із Зевсом так перекрутили! Мовляв, ми, ніби гімназистки, ходили по моріжку та квіточки збирали й віночки плели... Я, коли читала це, до сліз реготалася. Леле моя! Що ми виробляли! Які стрибки! Бувало, підбіжиш до бика, вхопиш за роги — й колесом через нього мелькнеш. Як ми тих ярих биків муштрували, наче слухняних дітей.. . Ми, тодішні дівчата, як одна, акробатки були...

— Еге, дівчата були, так дівчата! Куди твоїм! — похвалила й Ґая.

— Тільки не доберу, чого це тебе, бабусю відьмою звали. Я ж мудрішої, добрішої й справедливішої за тебе не знаю. Що де в кого заболить — до тебе. Розсудити, помирити, — до тебе. Яка кому біда скоїлася — усе до тебе. Ти ж наша покрова була. І раптом — відьма!

Ґая добродушно відказала:

— Всі ми стаємо відьмами, як встаріємось. І ти станеш, не хизуйся своєю молодістю.

— Пхе! Злою, пакосною ягою? Ніколи! — струснула кучериком Европа.

— Що? Злою, пакосною? — неймовірно, майже гнівно, перепитала Ґая. — То це ти там у себе так спаплюжила, так перевела моє чудове ім'я? То це ти, може, посадила всезнаючу відьму на сміхотворне помело й зробила її жалюгідною злодюжкою коров'ячого молока? О, діти, діти!

— Ну, ну, не сердься, бабуню! — почала просити Европа. — Я й так не мед п'ю. Чи віриш? Я мов очманіла. Усе мчуся, мчу кудись, все в шаленому бігові. А спитай мене, — сама не знаю, по що. Ти ж бачиш — не мала часу за ці тисячоліття й материзни відвідати...

Та Ґая не вміє довго сердитися. Вона вже знов добродушна, їй цікаво, куди ж мчить ця небога, ця красна правнучка Европа.

— Бач, мов птиця, крилата! — любується вона літаком, обходячи його навколо.

— Вперед!

— А чого ж ти шукаєш, що здоганяєш?

— Шукаю, здоганяю щастя.

— Ща-а-астя! — протягнула не то недовірливо, не то знаючо Ґая.

А Европа поспішає доказати, — може ж бабуся їй допоможе що.

— Кажуть, є такий край, Аркадія, там люди щасливі. От я й розшукую ту країну, хочу звідти взірець узяти ...

Але того, що далі хотіла казати, не договорила. Око її зачепилося за погорілий, пом'ятий танк, заритий наполовину в піску. Під танком біліло щось дуже, либонь, людський кістяк. Німецька каска, автомат...

Европа хоче й не може відірвати очей від цього видовища. В очах її жах, тривога.

Ґая все це добре бачить, але мов би сама із собою розмовляє:

— Европа шукає щастя! Така вродлива, така багата... — показуючи на одяг, на літака. — Така могутня! Ти ж богиня!

— Богиня! — гірко відказала Европа. — Усе так...

Очі її знову мимоволі спинилися на танкові. Усе так... От уже, здається, вхопить тропу, от, нарешті, відчула хвилину щастя — і маєш! І так вік-вічний. Все манячить щастя на обрії, все манячить. А в руки не дається. Зблизька — кістяк.

— Паніматко! — криком скричала. — Чому я мушу все життя стікати кров'ю ? Що за доля — весь вік серце запікається тугою за побитими, посіченими синами, поганьбленими дочками моїми ?

Відповідь Ґаїна загадкова. Вона

— Для іншого в цьому й заховано щастя.

— Не для всіх? Для іншого?

— Для вдач неситих, жадібних завірюх, холодних себелюбів. ..

— А я?

— А ти — мати. Як і я.

Европа кілька хвилин не знає, що на це сказати. Воно ніби й так, але ...

— Невже ти ніколи не шукала щастя?

— Нащо мені було шукати? Воно було в мені, навколо мене, я дихала ним, випромінювала його ...

— І не було в тобі ніколи почуття дизгармонійности ?

— Чого, чого? — перепитала бабуся, не дуже, видко, второпна до мудрих слів.

Европа мусіла пояснити.

— Мене завжди роздирають суперечності: нація встає на націю, кляса проти кляси... Ах, Боже мій, брат брата вбиває! — розхвилювалася раптом вона. — А моя душа прагне гармонії, я безсилію без неї, я пропаду!

Бабуся дивилася на неї, щось собі думала й похитувала головою. Он що! Гармонії...

— Кажи — була в тебе гармонія? — поривно запитала Европа.

— Та я сама — гармонія! — на це сказала просто Ґая.

— Не говори загадками, — владно перебила Европа. — Я цього не люблю. Кажи, коли маєш що!

Ґая враз відмінилася. Замість старенької добродушної бабуні, Европа раптом побачила кам’яну згірдливу постать.

Ах, так? Великі критські боги гніваються? І Европа навмисне почала дражливо:

— В тих мітах більше брехні, ніж правди. Досить сказати, що Зевс приплив за мною на звичайному човні з дерев'яним носом, подібним трохи на голову бичка. А приплели, що він сам став білим биком і плив на морських гривах-хвилях. Сміха!

І на доказ знизала зневажливо плечима.

— Невіра! Блюзнірка! — докорила Ґая. — Тим то в тебе там і плодяться оті виродки, оті дефективні дизгармонії. Ви там усе отак перевели на копійчану мірку, під мікроскоп поклали. Усе поділили на відтинки, мінути, градуси, атоми, електрони і протони. Навіть час, який тече й не ділиться. Усе б анатомували!

— А хіба це зле?

— Але коли анатомуєш живе, — воно перестає жити! Не вивчай того, в що віриш, — ти його вб'єш! ..

— Бабусю, — міняє тему Европа, — скажи, хто оцей вояк і чого він тут загинув?

— Не впізнаєш? Твоєї плоті плоть. Европеєць! Німець. А он там далі — лежить англієць. Цієї весни чимало їх тут проломлювали одне одному голови. Та ще й не абиякими дикунськими дубцями, а цивілізованими премудрими машинами ...  Он вона, яка цивілізація лежить! Здохла, бридка потвора.

Европа стежить очима за рухами Ґаї і їй теж танк видається потворою. Вона потроху втрачає свою владність. Стає якоюсь винуватою, тихою.

Чому це в неї так усе йде? Люди й прислів'я видумали: там добре, де нас нема. Все — не так. Як не тілесні болячки, то душевні рани. Те помирає з голоду, а друге — від надмірного черевоугодництва. Там — обкрадені, позбулися всіх людських прав, а там . .. Чому одні з недолі самі собі вкорочують віку, а другі... мають щастя, та мусять вмирати?

— Чому не можу я настарчити для всіх справедливости? На те ж людина й родиться, щоб мати щастя... — з відчаєм запитала вона.

— А тому, — відказала, нарешті, Ґая, — що не своїм розумом живеш. За тим Зевсом занапастила свою силу, свою волю, своє обличчя. Спільноти нема в тебе!

Вчувши останнє слово, Европа поривається до Ґаї.

— О? Чого ж ти досі мовчала? Та я ж її весь час шукаю! Хочу її бачити, зараз, негайно... Стільки про неї чула, а...

Порив вигас, Европа зневірено замовкла. Вони ж усі за неї б'ються. Одні за спільноту віри, другі — батьківщини, треті — імперії... Ті — ще якоїсь... А все то — міт.

— Бо ти винна, — знову своє твердить Ґая. — Ти нащо допустила одній частині свого „я" розкошувати коштом другої?

— Бабусю, вибач мені! Ти часто говориш таке, чого я не збагну. Це ти про вбогих та багатих?

— О, то дрібниця, як порівняти з твоєю страшною провиною. Зрадила ти, — твердить своє Ґая.

— Кого ж?

Кого й коли зрадила Европа?

А Ґая каже, змахнувши руками, мов крильми:

— Саму себе ...

Непроглядна пітьма, здається, виколе очі. Зникло усе — і блакить, і ідилія серед неба та в невідомому просторі. Европа відчула, що вона немов провалилася в неосяжне, незнане минуле. І може й не бачить зором нічого, тільки відчуває щось приголомшливе й імпозантне. Що воно таке?

Та так наче якась величезна скеля, вона домінує тут і знічує Европу — могутністю, силою, таємничістю. Навіває страх і притягає водночас.

Хочеться й утікати від її влади, і вдивлятися в неї.

І що більше вдивляється Европа, то ясніше бачить на скелі постать. Якісь чари, якесь навіяння владне йде від цієї велетенської жінки на Европу.

Невже ж жива вона там стоїть, виступає із скелі? Так, у ногах лань із двома малятами слухняно прилягли. В руці вона тримає ріг, з якого ллються чари на цей дрібнесенький рід людський унизу.

Богиня, висічена у скелі, це справді втілення плодючости. Широкі стегна, висячі великі перса. А, це ж палеолітична Венера! Вона б відштовхувала якби не було в ній чогось такого, що вражає, притягає і підкорює. Обличчя її закрите, тільки добре видно складну зачіску, заплетені дбайливо коси-дрібушечки .. .

Ну, так. На її обличчя дивитися не можна, але вона на тебе дивиться, дивляться її фосфоричні, страшні своєю проникливістю і принадні своєю добротою, очі.

І що це? Бренить одна нота. Ці звуки ніжні, як невидимі дзвоники сосни, як шелест вітру. Вони не голосніші за комарине дзижчання. Що більше виступає з пітьми постать богині, то потужніші ці звуки, то складніша мелодія. І раптом у ніжні, майже нематеріяльні, дзенькоти вривається дужий, різкий гуркіт.

Европу ці звуки страшно непокоять. Наче манять у незбагненні таємниці, наче підбурюють кров, наповнюють екстатичним піднесенням. Нема місця міркуванню. Є округле почуття повноти щастя, поєднання всіх пристрастей.

Те, що в повітрі, заливає Европу — урочистість, жах, екстаза.

І аж тоді побачила вона, звідки на неї ця хвиля суне. Унизу під скелею, нижче стіп богині, є люди. Вони в такт мелодії рухаються: розважливо-повільно, а раптом — шалено-пристрасно. То жінки дзвенять окрасами, то чоловіки бубнять у бубни. То вони ритмічно вихиляються. То вони танцюють.

І не знати, чи справді то люди. А може то лані? Людські ноги, а морди звірячі. Якісь напівлюди-напівзвірі...  вони вже в пориві шаленого танку, вже Европа сама в тій хуртовині, і здається їй, що й сама праматір зійшла зі скелі межи них. А може вона не одна? їх, здається, три. їх, здається, цілий гурт! Чи то в очах множиться ?

Яке щастя — почувати себе невіднятною частиною всеосяжного буття! Цих скель, цих зірок, цих людей, цих ланей.

В забутті щастя Европа загубила відчуття свого „я", не було його. І лише вісники ранку вернули їй це загублене „я".

Сіріє ...  Привиди зникають, бліднуть ...

Крайнебо охоплене першими бризками сонця на морі.

Хтозна, може це було тільки навіяння. Може й не було ніякої ночі, ніякої скелі, не було шаленого танку біля ніг праматері... От же сидить вона на піску, а Ґая сукає біля неї нитку кужеля. У високому очіпку, у брунатній вовняній спідниці трикутними дзвонами, як колись за Европиного дівування носили. І все навкруги було б реальне, без містики, якби не ці нестерпно блискучі Ґаїні очі.

— Оце такі ми були, — сяючи очима, каже Ґая. — Були загорнуті в чудеса й таємниці, як пахощі в пелюстках. Жили серед чарівного й незрозумілого, не зважували, не давали переваги Раціо над Інтуїцією... А ця дитина чого тут хоче?

І Ґая ткнула пальцем на маленьку дівчинку, що пустувала з бабиною ниткою та ніби намагалася її порвати.

— Агій на тебе, Інтуїціє! — нагукала Европа. — Тебе де не посій, то вродишся...

— Або що, ви мене не потребуєте? — цвікнуло дивне дівча, — і як з'явилося раптом, так негайно десь і зникло.

— То що, це — Інтуїція? — дивується Ґая, бо вона не дуже там добирає межи тим дріб'язком, Европиним поколінням. — Диви — хирляве, а вертке яке! Скільки ж воно вже має? Здається мені, ніби старшенька за Раціо.

— Та не росте чомусь, мабуть так і зостанеться недолітком... — знизала плечима Европа.

— Ей, Европо! — похитала головою Ґая. — То Раціо ти викохала, він уже втручається в усе, командує . .. Раціо — ставний парубок, а бідне дівча...  Хіба ж так можна, Европо ? Доглянь її, хай росте, не віддавай усього материного тепла тому себелюбові... Та тому холодному себелюбові ...

І бабуся погладила волосся Інтуїції, що знову з'явилася, просунула свою голівку поміж бабусиними руками й пестилася.

— Але ж Раціо такий розумний! — з гордістю за сина борониться Европа. — Він же такий спритний. Золота голова! Дав нам наш Раціо електрику, машини чудесні, що через океани говорять, у повітрі плавають. А це ж іще не все...  Що то з нього ще далі буде, що то він нам ще узавтра скаже ...

— Велике діло — електрикою борщ варити! А душа здичавіла... — крутнулася на одній нозі Інтуїція, що наче й не слухала розмови старших, — та й побігла доганяти метелика.

— А душа здичавіла! — підхопила Ґая. — Та хіба ж ти сама, Европо, не відчуваєш, як воно однобоко? Маєш ти самі матеріяльні вдосконалення, — а душа наша прагне ще й нематеріяльної духової розкоші. Екстази, краси й тонкости серця жадає .. .

Европа зачаровано повторює:

— ... тонкости серця ...

— Ніжности й тепла ...

— ... ніжности й тепла ...

— Безоглядної самовідданости й величі самопожертви ...

— А де я? — гукає в цей час Інтуїція. — А вгадайте!

Справді, де це поділася ця вітрогонка? Озираються на всі боки Европа й Ґая -— та нічого не бачать, крім перекотиполя. Перекотиполе ж весело кружляє на всі боки, наче вальса танцює. А ще дивніше — воно співає голоском Інтуїції, щось про радість і любов у світі.

Саме не до речі. Европі саме стиснуло за серце. Знов згадала про хаос. Нації, кляси, ідеї — все сторч стало. Ні радости, ні любови нема межи її породженням, сама чужість і зненависть.

— Та перестань ти, пусте дівча! — простогнала вона.

— Хай пустує! — заступається бабуся. — То хлоп'яче забіяцтво — материна утіха, а дівоча пустотливість — вада?

Европа подумала. Це правда. Раціо був великий забіяка. Але це забіяцтво вело його від винаходу до винаходу. Щоб дошкульніше утнути ворога, він і залізо винайшов, і атом розбив ...

— От бачиш, і з вад дитячих щось путнє виходить.

— Ще й яке путнє, — з гордістю підхоплює Европа. — Я сказала б, що якби не було винаходів Раціо, зроджених з хлоп'ячого забіяцтва, то не було б і поступу, нашої цивілізації...

— О, а це вже неправда! Це вже неправда! Це неправда! — де не взялася Інтуїція. Вона бігла до них, аж задихалася, короткі косенята розмаявши на вітрі, та все вигукуючи, що неправда.

— Мовчи й не втручайся в розмову старших, — суворо нагримала Европа. — Що ти знаєш? Іди собі грайся!

— Бо й знаю! Наша цивілізація постала не з забіяцького дубця, а з інтелекту тих праматерів-жінок, що допитувалися таємниць природи. Оті жінки перепробували на зуб кожне зело, щоб знати, чи можна дитині дати поживу, щоб не затруїти. Оті жінки заложили основи наук, винайшли хліборобство... А без хліборобства не було б і цивілізації. Їх розум, а не забіяцькі подвиги — ґрунт сучасної культури ...

Інтуїція говорила все це поспіхом, наче боялася, що Европа знов її обірве, а обидві жінки тільки перезиралися. Ну, такого від дзиґи не чекали! Ця Інтуїція зовсім не таке собі пусте дівча, вона тільки по-інакшому, химерно світ сприймає, якось так увесь відразу, шкірою ...

— То розкажи ж і нам, — просить Ґая. — Розкажи, як це, від землянки почавши, такі палаци навчилася будувати людина . ..

— Е, я цього не хочу, я краще розповім про любов. Про те чудо, що чуда доконує, про ту силу, що примусила матерів вигострювати мозок, як би охоронити від холоду й голоду своїх нащадків, а наших предків. О! А не замахувати дубця на іншого .. .

Інтуїція щось ще таке добирала сказати й кінчила:

— І це любов — матір науки, а не зненависть. О!

— А звідки то ти усе так знаєш? — майже милується на дівчинку Европа.

— Бо я бачу все ось перед своїми очима. Мов на екрані в кіно.

— Все те, що було колись давно-давно?

— Атож! А як схочете, то й скажу, що буде.

— От іще, ворожка знайшлася! Втри носа ...

Інтуїція, почувши таке, надула губенята й сіла на піску. Перегортала піском доти, аж поки довкола неї знялася курява, і саму її закрутило в тому смерчеві. Дивну властивість мала ця незвичайна особа. З'являтися некликаною, зникати непомітно. І безслідно. Европа, здається, вже звикла до такого, бо не звернула на це уваги. Але Ґая зацікавилася неймовірно. Чому ж це Европа так ні за що не має Інтуїцію?

— Е, дай мені спокій, бабуню! Інтуїція не має логіки.

— Але ж... Та ж логіка — тільки частина великої психічної сили, що в нас заложена. І хто-зна, чи не одна з найменш цікавих. А яка розкішна була б Інтуїція, якби ти виховувала її дбайливо, — ай-ай-ай! Як це допустила ти, щоб пішла вона в порох при дорозі ? . .

— Інтуїція — пусте дівча... і так з дівчат нічого путнього. А ось, — почала хвалитися Европа, — є в нас молоде створіння, що орудує так, як тобі хотілося б: Гіпнозом називається .. .

— Ой, мовчала б краще! — аж розсердилась Ґая. — В таких руках? І те захиріє! Зробили ж відьму огидною злюкою, спалили ж її на кострищах ... і то за те тільки, що жінка свій неповторний інтелект плекала, захованими психічними силами орудувала. А міг би й Гіпноз рости, затьмарив би всі винаходи Раціо... Та я не дивую. Як у тебе жінка в такому приниженні...

І знову не залишилося Европі нічого більше, як знизати плечима. Хіба ж вона жінкам боронить ?

— Вони самі відмовляються рости поряд із чоловіками. Все їм нема часу, — то за модами, то за хатніми клопотами.

— Ти — перша.

Вчувши це, Европа рвучким елегантним жестом розправляє віяло, вся її Граціозна постать сповнена стриманим рухом ображености.

Але Ґая ще не скінчила.

— Чи насмілилася припустити ти, що в тебе є ще якась місія, крім родити, варити, догоджати й подобатися панові Зевсові? Адже ж у власній господі ні разу не згадала, що ти — не лялька з алькову, не рабиня з гарему і навіть не муза творця. Ти — сама творець. Повновартісний!

— Ах, як жарко! — каже Европа.

Що стара тямить? А хіба ж Европа, щоб бути привабнішою, не інтересуеться й „чоловічими" механікою та математикою? Хіба в неї у голові тільки фантя?

Хоч Европа тільки думає, але Ґая на це їй:

— А хіба жіночий інтелект тільки тоді й повноцінний, як до йоти скопіює чоловічий? Давно хотіла просити тебе: не зраджуй свого найціннішого, — власного жіночого інтелекту — красного, багатого. Хай розвивається самобутньо, без натиску „авторитетів". Не переймай, мов папуга, чоловічої манери мислити ...  Не соромся, як виходить часом „по-жіночому", із слабостями.. .

— Му-гу! — відповідає на це Европа.

Во Европа, як вихована дама двадцятого століття, хоче показати, що й не помітила нічого. І що більше хоче вона це показати, то більше помітно, що її зачеплено за живе місце. Вона навіть розчиняє торбинку і дивиться в люстерко, поправляє зачіску звичними дрібними жестами.

Після того вона зарозуміло погладила Ґаїне рам'я. Це справді „жіноча логіка". Плутана й несподівана. То стара за традицію, то заговорюється, як суфражистка, то заселила б бідну Европу середньовічними відьмами...  Але старому треба уважити.

— Бабусенько Ґає! Я тебе дуже-дуже люблю і поважаю, але дозволь, відведу тебе відпочити. Де вже тобі втручатися в наші справи? Ти ж у них нічо-о-гісінько не тлмиш!

— Посилаєш на спокій? — зовсім лагідно на це Ґая. — Ні, Европо, забери свою руку. Ти, бач, і кінців не зведеш тому всьому, що чуєш від мене.

— А я скажу — чому. Бо ти мислиш у межах коротенького відтинку часу твого двадцятого століття. Ти не осягаєш виднокругу, що перед очима в мене, — може мільйони років, я не лічила...

Очі Ґаїні впірнають у далину. Мудрий, видющий погляд. Ця Европа навіть не підозрює, що її досвід — лише один вузесенький шляшок, заплутаний серед багатьох інших доріг допитливої людської думки, — второваних і занедбаних.

— Я надивилася багато, а ти бачила тільки те, що витворили Зевс та твій улюбленець Раціо.

— Чого ти затямила собі, все Зевс та Зевс ...  Не гудити, а дякувати треба. Поки ми жили в тенетах твоїх традицій, то що було? Одне тисячоліття, як друге, — монотонне, законсервоване, убого одноманітне . ..

Ґая застережливо піднесла вгору вказівного пальця, але Европа не дає себе перебити.

— А ти подивися, що Зевс за останніх три тисячоліття зробив. Побудував держави, заселив землю чудовими цивілізованими містами. Чого ж я маю його гудити, коли він зробив моє життя таким затишним?

— Еге...  Вже все винайшли, тільки згубили найцінніше, щастя.

Европа робить ненавмисний рух рукою, немов захищається.

— Еге ...  Загубили спільноту, а тепер за нею плачете, — невмолимо Ґая.

Довго мовчить на це Европа. Бабусина спільнота для неї застаріла.

— Скажи краще, як виглядає нова спільнота, спільнота нашого модерного часу, — нарешті, питає вона.

— Прогнала Інтуїцію, то тепер питай у Зевса, він ... — почала була Ґая ... та й не закінчила. Заглушив її грім з ясного неба, так і застигла вона з роздзявленим ротом на слові „він"...

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.