Вулиця Пратера-8

 

XIII

Як тільки згадаю той шлях, він постає переді мною, наче якийсь химерний сон. Цим шляхом я пройшов двічі. Коли ми йшли до кордону всією родиною, він здався нам дуже важким. Це мені запам’яталось назавжди. Правда, і під час першої мандрівки до кордону з Йошкою і хлопцями, мені теж було невесело…

Коли ми сіли на вантажну машину, у кузові було вже багато людей, і поки не виїхали на віденське шосе, сідали все нові й нові пасажири. Шофер дозволяв людям сідати на машину, і тільки клав собі в кишеню гроші.

Рух на шосе був дуже жвавий. Приватні легкові автомобілі, грузовики, машини з позначками Червоного хреста мчали, випереджаючи одна одну. Зрідка ми обганяли пішоходів, що енергійно крокували до австрійського кордону,

Наша стара машина була схожа тепер на шостий номер трамваю » Пешті, в якому людей завжди, як оселедців у бочці. Були тут з нами невгамовні малята, яких раз у раз втихомирювали батьки, молоді дівчата з рюкзаками, одне літне подружжя, що весь час підбадьорювало одне одного, мовляв, боятись нічого.

Але найбільше на нашому грузовику було хлопців мого віку.

Слухаючи розмови цих людей, мені здалося, що  нашу. машину женуть і страх і потяг до пригод. Страх у людей був від різних причин. Більшість боялась заколотників, заколотники боялись покарання, євреї — переслідування, прості люди — нових заколотів… Бо, як вони казали, у нас завжди неспокійно. Молодь вела легковажні балачки, хлопці багато курили і вдавали, ніби ця подорож для них не більше, як звичайна прогулянка. Засунувши руки в кишені, вони байдуже дивилися на села, повз які проносилась машина, і в їх очах був вираз якоїсь гордої впевненості, мовляв: «Ось тепер самі побачимо, який там світ!»

Навколо Діні швидко зібралась основна маса молоді. Вони обговорювали спільні плани мандрівок і перебирали частини світу, як дома білизну… Були серед них і такі, що їхали вже на визначене місце, до знайомих і родичів.

Машину страшенно трусило, а на великих вибоїнах ми падали один на одного. Скільки було там крику, вереску, сміху! Батьки не встигали заспокоювати своїх малят. Старій жінці раптом стало недобре, так що довелося зупинити машину. Шофер лаявся і хотів було їхати далі, покинувши стару жінку в селі, але її чоловік Ублагав його не робити цього, бо, мовляв, вони мусять знайти свою єдину дочку, яка нібито втекла в Австрію.

Нашу машину гнали казкові пригоди, панічні чутки, мрії про чудо, дитячий план та якийсь напружений, нервозний настрій, аж поки ми не зупинились за кілька кілометрів від австрійського кордону. Шофер сказав, щоб далі йшли пішки, бо він мусить вернутися за іншими.

Ми були від кордону за якихось шість-вісім кілометрів, але пішли не прямо, а в обхід. Ми йшли звивистими стежками, по яких рідко ходять люди, через пагорби і ліси, перебирались через струмки.

Йошка напружив усі свої сили, але далі йти не міг. Спочатку хлопці допомагали йому, але згодом всі кудись зникли. Діні теж покинув нас, ніби забув відразу про все. Незабаром нас з Йошкою випередило навіть старе подружжя і батьки з малятами. А надворі вже вечоріло.

Я спробував взяти Йошку на плечі, але мало не впав з ним. Більше я й не поривався нести його. Ми відпочили, потім знову йшли і знову зупинялись. Я заспокоював його, мовляв, часу у нас досить, татари за нами не женуться, і одна— дві години не мають ніякого значення…

На щастя, недалеко від якогось хутора ми зустріли стару селянку, яка зглянулась над нами. Вона розшукала для нас якусь стару дитячу коляску чи возик — вона вже й сама не знала, що воно таке. Колеса страшенно рипіли, одне з них часто спадало, але я щоразу ставив його на місце. У цій колясці я штовхав поперед себе Йошку по болоту. Незабаром пішов дощ, і поки ми дісталися до річки Рабци, то змокли, як хлющ. Я переходив річку вбрід, по пояс у воді, проте аж упрів, поки виліз з коляскою на той берег.

Мені вже здавалося, що ми заблудились, коли, нарешті, з’ясувалось, що кордон був перейдений. Незабаром наздогнали й нашу групу. Хлопці зупинились на невеличкій галявині, щоб привести себе в порядок і просушити речі. Була вже майже північ, всі дуже змерзли, і тому розпалили багаття. В полум’ї потріскували гілки, світились вогники сигарет, Йошчині очі були сповнені вдячності і палкої сяючої надії. Він мовчки стискав мою руку. Я дивився на цих промоклих, стомлених, тихих людей, що вирушали в нове життя. Маленькі діти спали у матерів на руках, старе подружжя, посхилявши голови, дивилось у вогонь, а молодь перешіптувалась поміж собою. Дівчата вже не сміялись, хлопці не розказували анекдотів. Навіть Діні мовчав, ніби йому хтось сказав, що це місце поблизу кордону не підходить для жартів. Здавалось і він відчув, що залишає за собою те, чого неможливо забути… Стояла тиша, на небі не було .жодної зірки. Мені згадалась стара пісня, яку часто співала мати: «Поїхав я з прекрасної вітчизни…»

Але тепер ніхто не думав про пісні. Якийсь дивний, пригнічений настрій охопив всіх. Нарешті хтось підвівся і подав сигнал вирушати. Загасили маленьке вогнище і пішли далі. Я підійшов до Діні і попросив його, щоб він допомагав Йошці, але не так, як досі, а сумлінніше. Я б нізащо не покинув його, але мушу повернутись за матір’ю і сестрами…

Розчулений Діні обняв мене, поплескав по плечу і пообіцяв, що все буде гаразд. Я бачив, що зараз він обіцяє від щирого серця, але все одно не дуже вірив йому. З болем у серці я попрощався з ними. Коляску залишили ид місці, бо Йошка запевняв, що вже відпочив, набрався сил і може йти сам. Незабаром вони зникли у нічній пітьмі. Якийсь час я ще чув їх голоси, але скоро й вони стихли. Останніми донеслись слова Йошки:

— Прощай, Андріш…

Він ще щось прокричав, та я вже не розібрав слів. Може, він казав, щоб я не барився, а поспішав за ними. Тепер вже інакше і бути не може, треба йти, треба йти заради нього, щоб знати, як він живе на чужині.

Я постояв іще трохи, потім повернувся і пішов назад.

Додому я добирався майже цілий день. Прийшов по шию у грязюці і стомлений, як собака.

— Завтра вирушаємо, — сказав я матері. — Через кордон можна легко перейти, жодної небезпеки немає. Готуйтесь у дорогу.

І ліг спати.

Наступного дня ми так і не вирушили, бо мати сказала, що не годиться кидати все напризволяще, — ми не можемо йти, як жебраки. Треба продати деякі речі, приготуватись як слід.

Марними були всі мої докази. Я намагався переконати матір, що це зовсім не туристський похід. Навіть навів факт: я бачив хлопця, який вирушив у світ з трьома яблуками і скибкою хліба…

Мати лише рукою махнула і відповіла, що вона не дитина, щоб дозволяти собі необдумані вчинки.

Раніше на неї можна було вплинути, але тепер вона твердо вирішила спочатку збути всі більш-менш цінні речі. А може, мати просто зволікала, щоб виграти час. Нам вона говорила, що не хоче кидати чужим людям те, що набувала протягом всього життя, і не зробить цього навіть заради своїх дітей. Сестри сварились з нею, квапили її. Я теж хвилювався. Мене мучила совість за Йошку, якого я відпустив самого на чужину. «Я мушу йому допомогти, — думав я, — може, він потрапив у біду?»

Але все було даремно, мати ніяк не могла зібратись. Минали дні, тижні, і вже весь будинок знав про наш намір. Дехто дивився на нас з сяючими очима, інші — з докором. Мені ж було соромно глянути людям у вічі.

Якось я зустрівся на сходах з Жужікою Олах, і тепер вже я відвів від неї погляд, мені здавалось, що вона теж знає про наші наміри, і не дивується, що «національний герой» тікає.

Згодом я навіть перестав виходити з квартири і, нічого не роблячи, лежав цілими днями на дивані, як хворий. Мені хотілось тільки одного — спати. Тільки уві сні я почував себе добре, коли ж не спав, то нервував і не знаходив місця.

В середині грудня ми, нарешті, вирушили.

Я вже згадував, що цей шлях був значно важчий, ніж перший. Мати аж захворіла від хвилювання. В місті Дьорі ми затримались на цілих три дні, чекаючи, поки мати видужає. А коли ми знову вирушили, вона почувала себе ще так погано, що боляче було дивитись на неї. Руки в неї тремтіли, часом нервово тіпалось обличчя. Вона схудла, мабуть, на кілька кілограмів і ледве трималась на ногах. Ми не наймали провідника, бо я добре пам’ятав шлях, яким ішов з хлопцями першого разу. Але тепер тим шляхом вже не можна було пройти…

Ми йшли, ховаючись, лісами й долинами. Але все було марно: біля струмочка я побачив прикордонників. Довелось зробити велике коло. Віяв холодний пронизливий вітер, вода вже підмерзала. Мати йшла спотикаючись; раптом вона впала і не хотіла йти далі ані кроку. Згодом вона таки пішла за нами, але ми знову заблукали і мало не потрапили до рук прикордонників.

Це була жахлива ніч. Я відчайдушно шукав стежки, яка вивела б до кордону, і проклинав себе, що збився з правильного шляху. Але потім я зрозумів, що тепер зовсім не таке становище як минулого разу: кордон скрізь охороняють, і ми потрапили в пастку. Досвідчених хлопців і то завертають назад.

Удосвіта ми ще раз, востаннє, спробували перейти кордон. Промерзлі до кісток, задубілі, вкрай стомлені, ми вирушили іншим шляхом.

Ми перенесли майже непритомну матір через струмочок, але за кілька метрів до мети нас затримали прикордонники. Я взяв на себе всю відповідальність і сказав, що це я умовив родину перейти кордон.

Маму і сестер посадовили на автомашину і відправили назад, а мені надавали ляпасів і затримали. Кілька днів я просидів на заставі, потім і мене відпустили додому.

Ось як воно було.

Мені здавалось, що не можна пережити такої ганьби. Коли я прибув до Будапешта і йшов додому, то навіть не озирався по сторонах, а перед знайомою продавщицею з тютюнового кіоска і перед крамницею тітки Котас пробіг миттю, заплющивши очі, щоб часом не побачити її або ще когось з нашого будинку.

Потім я два дні не виходив на вулицю. Я спав, лежав, знову спав і навіть не відчиняв дверей своєї комірчини.

Крізь тонку стінку я часто чув розмови — це тітка Луці розповідала продавщиці цигарок, з якою вона міцно подружилась, про жіночу демонстрацію, яка виманила її на вулицю. Стара навіть сама пішла у колоні, мабуть, вперше у житті.

Мені набридли ці балачки, але її співрозмовниця слухала її терпляче, може, тому, що хотіла перебратися до тітки Луці на квартиру. Через це, мабуть, вона і відвідувала її так часто.

Але з їх бесіди я зрозумів і те, що тітка Луці не хоче брати її до себе, бо розмови розмовами, але все-таки продавщиця не досить благородного роду. Вирази: «Мій покійний чоловік був суддею» та «У всьому будинкові немає жодної порядної людини» я чув навіть крізь сон. У мене було тільки одне бажання — спати, хоч три дні підряд. Мати кілька разів заходила до мене, але я просив залишити мене самого, бо, мовляв, почуваю себе хворим.

Наприкінці тижня я все-таки встав з ліжка. Сівши у кухні на табуретці, я поглянув на матір і здивувався — чому це вона в такому хорошому настрої? Вона поводилась так, ніби нічого й не трапилось. У поведінці сестер я теж не помітив нічого особливого, здавалось, вони ніколи й не збиралися за кордон і не зазнали невдачі.

Цього дня я навіть відважився вийти на вулицю і переконався, що не тільки люди на вулиці, але й мешканці нашого будинку не звертають на нас жодної уваги. Може, ніхто і не знав про наші блукання, а якщо й знав, то це вже давно нікого не цікавило. Вдома ми ніколи не згадували про нашу мандрівку та поразку, хоч і не домовлялись мовчати. До матері повернулась сила, вона заспокоїлась, обличчя її вже не сіпалось, здавалось, вона навіть трохи поправилась.

Я не міг більше лежати і пішов вештатись по місту. Ходив безцільно, роздивлявся, як змінилося місто. Збуджена, гаряча атмосфера вщухла. Без діла люди вже майже не тинялись вулицями. Поступово відновлювався порядок. Починали працювати заводи, фабрики, установи. Всі крамниці вже були відкриті.

Одного чудового дня я не витримав і пішов до майстерні, в якій колись працював. Дорогою я зупинився перед вікнами шевця Дюріша. Помітивши мене, Дюріш запросив увійти і почав розпитувати. Я розмовляв з ним так, ніби вже давно працював на своєму місці і зараз Лише на хвилинку вибіг за чимось на вулицю. Повітря в майстерні у Дюріша було приємне, тут пахло селом, кінською збруєю. Мені здалось, що місто десь далеко звідси і що тут завжди буде тільки мир…

Швець нахилився над черевиками. З кухні доносився смачний запах тушкованої картоплі. Це тітка Дюріш варила обід. Ми говорили, що скоро, мабуть, випаде сніг, бо хмари сірі і туман густий. Яке, мовляв, щастя, що до цих пір стояла м’яка погода, а то б без снігу повимерзали посіви.

Дядько Дюріш жодним словом не обмовився про жовтневі події і про те, що вони залишили в серцях людей. Він, мабуть, навмисне обминав цю тему, хоч, можливо, і не знав, яку велику послугу цим самим робив мені. Він весь заглибився в роботу, потім підняв майже готовий черевик і показав мені.

— Цей черевик буде, як новий, — сказав він гордо, а в мене аж серце защеміло, що я й досі не працюю….

Туман стелився все нижче. Було вже по обіді, в повітрі закружляли перші сніжинки, коли я, нарешті, наважився увійти на подвір’я нашої майстерні. До мене кинувся Борзош, і я погладив його по голові. Собака відразу впізнав мене, терся об мою ногу і притискався, як до старого друга. Повільно, перевалюючись з ноги на ногу, я наблизився до будинку і став під вікном майстерні. Підлога там була встелена стружками, гули мотори, а велетень Балігач працював, нахилившись над якоюсь деталлю. Поруч стояв незнайомий хлопець і допомагав йому. У кутку обточував якусь деталь старий дядько Шандор.

Коли я побачив його серйозне, але ласкаве обличчя, мене охопило тепле, радісне почуття. Не відриваючись, спостерігав я за їх роботою, вдихав крізь вікно свіжий запах дерев’яних стружок і забув про все на світі… Мені було хороше, як вдома, і аж руки свербіли, так хотілось працювати.

Я рішуче постукав у шибку. Велетень Балігач підвів голову, закліпав очима і підійшов до вікна глянути, хто там стукає.

Побачивши мене, він розкрив обійми і басом закричав так, що я почув навіть за вікном:

— Глядіть, дід Мороз!

Я й справді перетворився на діда Мороза, бо поки заглядав у вікно, сніг вкрив мене білим покривалом.

У майстерні сніг швидко розтанув, бо від залізної грубки, в якій потріскували дрова, в приміщенні було тепло.

Новачок здивовано подивився на мене, коли я підійшов до старого і, важко зітхнувши, спитав:

— Дядьку Шандор, візьмете мене знову на роботу?

Старий підняв на лоб окуляри, оглянув мене з ніг до голови і, насупившись, відповів:

— А раніше ти не міг про це згадати?

— Але ж я… я шукав вас якось, на початку листопада. Вас не було вдома. Сусіди сказали, що вас уже три дні нема, що, може, ви теж пішли за кордон…

Старий кивнув головою і ніби посміхнувся.

— А ти? Вигляд у тебе, як у обідраної собаки. Де ти блукав так довго?

Навіщо брехати? Все одно треба буде розповісти колись усю правду. Я жадібно дивився на верстак, але в очі старому не міг глянути.

— Я багато ходив. Був на австрійському кордоні. Прикордонники привезли мене назад…

Дядько Шандор повернувся до свого верстака, а я залишився на місці.

Балігач і новачок теж мовчали.

Я зачекав ще трохи, потім повільно пішов до дверей і тихо закрив їх за собою.

Надворі все вкрилося снігом. Дерева стояли зовсім білі. «Настала зима, — подумав я. — Добре, що досі не було сильних морозів». Потім мені згадалась стара коляска, на якій я перевіз через кордон Йошку. Її, мабуть, зовсім занесло снігом…

Новачок наздогнав мене аж біля майстерні Дюріша. Він вдарив мене по плечу і схопив за руку.

— Вертайся назад, — проговорив він, важко дихаючи. — Дядько Шандор кличе тебе. Він сказав: «Чого пішов той роззява? Я навіть не помітив, коли він зник». Іди швидше, бо завод дав термінове замовлення, і нам потрібна допомога!

Мені здалося, що відразу настало літо. Слово честі, навіть сонце засяяло!

— Добре, — посміхнувся я, — біжу!..

І ми разом побігли до майстерні.

 

 

ПІСЛЯМОВА

Балігача важко було впізнати. Я ніяк не міг надивуватись з нього. Колись байдужий до всього велетень, який з усім погоджувався, став тепер зовсім іншою людиною.

Був у нього молодший двоюрідний брат, якого він палко любив… У жовтні брата розстріляли. Це й змінило характер велетня.

Я працював уже третій день, коли на подвір’я майстерні заскочили двоє озброєних молодих людей і наказали припинити роботу, бо, мовляв, знову буде страйк; завод, для якого ми виготовляємо деталі, теж припинив роботу. Хай ніхто не працює!

Але старий Шандор засунув руку в кишеню і, витягнувши пістолет, націлився їм прямо в груди.

— Геть звідси! Швидше, а то стрілятиму!

Дядько Шандор спокійно дивився на них своїм суворим поглядом. Обличчя його здавалось мармуровим.

— Кинемо у вікно бомбу, — буркнув один з хлопців, — якщо будете працювати. Стережіться!

— Бомба не вибухне, — заспокоїв їх дядько Шандор, — про це ми вже самі подбаємо! А зараз — геть звідси!

Вони пішли, погрожуючи на ходу.

Балігач, який весь час стояв коло старого, наче охоронець, сказав:

— Я вже й бомб не боюся. Але треба бути обережними!

Відтоді він не відходив од старого ні в майстерні, ні на подвір’ї. Навіть додому проводжав його.

Одного ранку на дядька Шандора все-таки напали з протилежного під’їзду. Це були ті самі парубки, що приходили тоді до майстерні. Вони вистрілили в старого, але не влучили, куля тільки злегка зачепила плече.

Про це нам розповів новачок. Балігач страшенно засмутився, що не міг вчасно прийти старому на допомогу. Але дядько Шандор був не один. З-за рогу саме в той час вийшов якийсь молодий чоловік, і вони вдвох накинулись на злочинців, один хлопець втік, а другого відвели до органів безпеки.

— Не щастить мені, — бідкався Балігач.

Одного разу під час обідньої перерви він витяг з бічної кишені фотокартку і з сумом дивився на неї.

— Брат, Антал Балігач, — сказав він. — Глянь-но, який милий хлопець. Півтора року тому пішов до армії. Ще б півроку, і він демобілізувався. Тоді й весілля його мало відбутися… У нього була така гарненька наречена…

Балігач їв раніше, як справжній велетень, а тепер сидів засмучений, жував повільно і весь час думав про свого брата…

— Тої самої ночі він був у наряді. Я своєю дурною головою думав, що він не підпускав заколотників до збройного складу, бо нічого не знав. Спочатку мені сказали, що він не знав про повстання…

Він помовчав, потім грюкнув кулаком об стіл:

— Чого б то він не знав! Звичайно, знав! Він сказав, що охороняти зброю доручено йому і він не віддасть її, бо на це присягав і присягу не порушить. Коли заколотники вранці виламали ворота і напали на склад, він перегородив їм шлях і сказав: «Сюди не увійдете!» Славний був хлопець… його розстріляли з кулемета…

Раптом на очі йому набігли сльози і покотились по широкому обличчю і неголеному підборіддю. Балігач розмазав їх долонями, як велика безутішна дитина.

— Єдиний наш синок, — продовжував він, — загинув ще під час війни… І тільки Антал був нашою радістю. Він виховувався у нас, на очах, у нас і ріс, і мужнів, поки його батьки не переїхали з села до Будапешта.

Він знову вдарив кулаком по столу і заскреготів зубами.

— Правду кажучи, я боявся… Думав, дурень, то коли встромлю голову в пісок, як страус, то й біда мине; що коли з усім погоджуватимусь, ніхто мене не зачепить. Як згадаю про це, аж душа болить… Мій батько колись сидів на землі. Я знаю, скільки він страждав, як поривався вперед, а все одно у нього нічого не було… А тепер у наших родичів у селі чудовий будинок. А я тут хіба не мав чого їсти? Все це брат мій розумів, а я ні. Я поводив себе, як боягуз, і тепер мені соромно… Він був розумніший за мене…

Мені стало шкода цього доброго велетня і в цю хвилину я полюбив його. Він розповів мені, що дядькові Шандору було дуже боляче за мене, він чекав від мене іншого і ніколи не подумав би, що жовтнева завірюха захопить і мене. Балігач сказав також, що старий любить і жаліє мене… На спинах таких як я і їздили заколотники, вони пролили нашу кров. А у «вершників» навіть волосинка з голови не впала, вони вже давно повтікали і їм байдуже до нас.

Ось як говорив про мене дядько Шандор, він не гнівався, але й не довіряв уже, як колись. Коли він раніше мені підморгував і кликав до себе, я завжди згадував про батька, якого знав, власне кажучи, тільки з фотографії. Тепер майстер не дивився більше на мене таким поглядом, і це мене дуже засмучувало.

Балігач розповів, що в листопаді, коли я шукав дядька Шандор а, він був у загонах органів безпеки.

— Чудова людина, цей старий, — завжди казав Балігач. Він став вірним і непохитним прибічником дядька Шандора, і любив повторювати його слова.

 

Дядько Шандор зовсім не змінився. Він був такий, як і раніше: мовчазний, серйозний, робота аж горіла в його руках. Коли я робив щось невірно, він вказував мені на це або лише косо поглядав. Однак часто після роботи він підзивав мене й новачка, і ми разом йшли додому слизьким, обмерзлим тротуаром.

Старий глибоко вдихав свіже повітря, дивився на голі дерева, на хмарне небо, так ніби все Це було його власністю. Він крокував спокійно і впевнено, як господар міста. Як же це я міг повірити, що він втік за кордон?..

Дядько Шандор говорив нам, що любить околиці міста і що все своє життя прожив на околиці. Колись тут було, як на пустирі. Люди жили у задимлених хатках, цілими днями чувся плач дітвори, сварки, спів, крики та бешкетування п’яних. Дядько Шандор в дитячі роки часто ходив у ліс або в поле, він хотів вивчити мову дерев, кущів і пташок. І це йому до певної міри вдавалося, тільки щоб щось зрозуміти, потрібна глибока тиша. Взимку йому доводилось скрутно, бо взуття не було, а школа була далеко…

З цих тихих спокійних розмов хлопці дізнались, яким самотнім був колись майстер. Багато він вистраждав і немало побачив під час першої світової війни та в сімнадцятому році, перебуваючи в російському полоні.

Я любив слухати його тиху просту розповідь і дивитись на нього, коли він, зупинившись біля дерева, відрізав ножиком кінець гілочки і роздивлявся: чи пробуджується вже в ній життя; адже скоро весна…

Про жовтневі події ми говорили рідко, а коли й заходили такі розмови, то звичайно починали їх ми, бо нам дуже хотілося з’ясувати неясні для нас питання. Старий у таких випадках піднімав на лоб окуляри, дивився на нас серйозними сірими очима і відповідав коротко, але ясно і зрозуміло.

Тепер я вже багато в дечому розібрався і зрозумів, що відбувалось у той траурний жовтневий день перед парламентом: це Жаб’ячий Рот і його спільники стріляли з дахів у демонстрацію. Вони досягли своєї мети: молодь, взявши в руки зброю, рушила, щоб помститися за товаришів. Пам’ять про них викликала у юнаків гнів і відчай. Те ж саме відбулось і біля радіостудії. Провокатори встигли вбити і поранити більше двадцяти солдатів, перш ніж їм дали відсіч. Сотні людей жадали помститися за невинних і беззбройних, що полягли у перестрілці. А злочинці, які почали стріляти, вже давно втекли на Захід.

Коли я слухаю старого, мене охоплює гірке почуття. Я бачу перед собою демонстрантів, що колоною йдуть від будинку парламенту, і хлопця з перев’язаною головою, якому я тоді так заздрив…

— Обдурили їх, — каже дядько Шандор, — підло обдурили, і через це загинуло багато людей.

Я зашарівся, бо це ж і мене обдурили. Потім я згадав Дюсі і опустив голову.

Березень завітав теплими вітрами. Він приніс з собою весну і весняні події. П’ятнадцятого березня[1]  місто вбралось у прапори, не було ніяких провокаційних виступів, хоч дехто провіщав і чекав їх.

Якось після обіду, йдучи площею Мате Залки, я зустрівся з Жужею Олах, яка саме поверталася з школи. Підійшовши до неї, я побачив, що  у неї очі мокрі від сліз.

Вона швидко витерла сльози і підвела похилену голову…

— Що трапилось? — спитав я. — Тебе хтось скривдив?

Вона тільки махнула рукою на знак, що ніхто не кривдив. Але я помітив у неї на шиї червоний галстук, на той час це було доказом великої хоробрості. Мені зробилося шкода її. Хто зна, що трапилося з нею в класі, що могли їй сказати?.. Ось і тепер вона йде додому сама, не пішов з нею ніхто. А вона все одно одягла червоний галстук. Багато людей вмерло за червоний прапор, її брат теж загинув…

Якийсь час ми йшли поруч мовчки. Я подумав, що може, їй неприємно іти зі мною, і тому спитав:

— Ти щось чула про мене?

— Хорошого небагато, — щиро відповіла вона. — Тітка Котас тоді скрізь галасувала: «Андрашем Йоволтом можна пишатись! Він із зброєю в руках боровся за свободу! Треба шанувати цього хлопця!»

І ми знову помовчали.

— Важко розібратись у всьому, що тоді було, — промимрив я, зніяковівши. — Я не хочу виправдуватись, але одне ти повинна знати: я не був серед тих, хто вбив твого брата. Такого я не зробив би ніколи, ніколи!

Вона звела на мене свої довгасті очі і кивнула головою:

— Може й так! Батько теж пояснював мені, що більшість людей не знала, що робить. Він казав, що колись, може, через сто років, історики напишуть. Важким шляхом прийшло суспільство до соціалізму. Було багато помилок, гріхів, невірних кроків і… бувало й так, що люди піднімались на боротьбу проти власних інтересів… Приклад цьому — жовтень 1956 року в Угорщині… Я добре запам’ятала батькові слова.

Зараз я міг думати тільки про те, щоб якось виправдатись перед нею.

— Якщо хтось тебе кривдитиме, або скаже хоч одне погане слово про твій червоний галстук — скажи мені, і я розправлюсь з ним!

Мені було приємно йти разом з нею додому. Може, вона почувала те ж саме. Зі мною їй було безпечніше. Дорогою ми розглядали вітрини магазинів, розмовляли, купили цукерок — горошку і букетик пролісок.

— Ти вже не сердишся на мене? — спитав я її біля воріт.

Вона не дала прямої відповіді:

— Ми з тобою дружили ще дітьми, а тепер я тебе мало знаю…

— Я хочу, щоб ти про мене все знала, — сказав я, — щоб ти побачила і нашу майстерню, і старого дядька Шандора, і Балігача, і мого нового товариша, що працює у нас теж учнем. На подвір’ї у нас є собака Борзош, він любить мене, наче я його хазяїн. Наша майстерня дуже близько від вашої школи. Якби ти проходила повз неї… Ми ходили б додому разом…

Вона засміялась, блиснувши своїми білими зубами, і від цього мене аж в жар кинуло. Коли вона сміялась, на її щоках з'являлись дві чудові ямочки.

Ні на другий, ні на третій день після цього Жужа так і не прийшла, і я подумав, що зробив дурницю, похвалившись собакою.

В майстерні я почував себе, як вдома. Роботи навесні стало більше. Замість Бенкьо прийшов новий майстер. Казали, що до нас пришлють іще когось на допомогу. Замовлень було більш, ніж треба, і я часто приходив додому пізно увечері.

Літо для мене настало непомітно.

І ось тоді, одного червневого вечора, перед кінотеатром «Баштя» я зустрівся з Діні.

Наш «Вперед, Діні!», якого я колись щиро любив, тепер став у моїх очах справжнім нікчемою. Переді мною стояв високий огрядний хлопець, але такий пустий, як повітряна куля. Ми розмовляли з ним і відчувалось, що він був від мене ще далі, ніж тоді, коли мандрував по далеких країнах. Діні теж зрозумів це; може, і йому зробилося боляче, і саме тому запрошував він мене до школи танців.

Коли ми попрощались, обоє знали, що ніколи більше не зустрінемось.

Діні сказав, .що бажає бути сам собі паном… Але я не заздрив Діні — він став листочком, який вітер кидає, куди захоче. Коли я згадую про Діні, переді мною постає образ Йошки, який з докором дивиться на нього. В такі хвилини в моїй уяві Діні якось стирається, стає зовсім невиразним, і я бачу тільки Йошку, — може, колись я ще почую щось про нього. Я попросив дядька Шандора, щоб він допоміг розшукати його. Старий пообіцяв це зробити і дав запит у кількох місцях,

Діні я втратив, це напевно, але Йошку, може, ще колись знайду.

 

Настало літо. Виблискує Дунай, зеленіють ліси під Будапештом. Вчора я подумав, що у нашій сім’ї потроху все налагоджується, бо кожний вже має якісь плани. Завжди мусить бути щось таке, чого людина чекає, заради чого працює, чого палко бажає.

Мама готується до новосілля; наступного місяця ми переберемось.

Агі в чудовому настрої, бо здала іспити на атестат зрілості «на відмінно», а на змаганнях з настільного теніса зайняла друге місце. Тепер сподівається, що її включать у команду, що виступатиме на першість країни.

Хенні довго сумувала за Ферке, який написав два листи з Європи, а третій вже з пароплава. Кілька тижнів вона вивчала карту і розпитувала знайомих про Канаду, бо Ферке потрапив туди на лісорозробки.

— Якби він хоч університет закінчив, а то вже ніколи тепер не буде інженером, — бідкалась вона і один за одним писала підбадьорюючі листи. Але Ферке не відповідав на них, і до Хенні повернулась її колишня гордість і пихатість. Вона удавала, ніби її зовсім не обходить втрата Фері. Навіть ім’я його більше не вимовляла.

Тепер вона зовсім заспокоїлась… Вже дружить з іншим парубком, який в наступному році закінчить навчання. Він тихий, спокійний. Своїми розсудливими, розумними очима він дивиться на світ з-під окулярів у роговій оправі. Мабуть, він здібний фізик, бо його вже чекає хороша посада в науково-дослідному інституті. Хенні працює над якимось перекладом, мабуть, одержить за нього чималі гроші. Вони збираються найближчим часом одружитися. Хенні, здається, переконалась, що і вдома можна «побудувати своє життя» і досягти чого хочеш навіть легше, ніж в Канаді, біля Ферке, з якого навряд чи буде колись інженер.

Які ж мої мрії? У мене вони теж є. Я хочу дочекатись того часу, коли старий знову довірятиме мені так, як колись. Я хочу, щоб він знову підморгнув мені, як раніше: фамільярно, ласкаво, по-дружньому…

«Ну, Андраш, поборемось?»

Але мені потрібні не шахи… Мені бракує того довір’я, погляду, який означав би: «Знаю, в майбутньому ти відважишся тільки на чесні вчинки, сину мій. А за чесну справу тримайся до останніх сил, до останньої кулі, якщо треба…»

Я чекаю того погляду і того старого тону.

…і, можливо, одного чудового дня до нас в майстерню прийде все ж таки Жужа Олах. А, може, вона прийде тільки тоді, коли почнеться навчальний рік у школі? Вересневе повітря пахтітиме стружками, сонце пофарбує листя дерев в рудо-червоний колір, а Жужа погладить Борзоша, пограється з ним, зазирне в майстерню, — і ми разом підемо додому…

Я хотів би розповісти їй все про жовтень. Хай вона впізнає мене краще і хай зрозуміє: для мене та осінь була теж дуже важкою…

 

Вранці, коли я йду на роботу, над містом ще висить густий туман. Потім він поволі розходиться і яскраві, променисті барви лягають на будинки і чорні вершини гір, на води Дунаю. В ці кращі ранкові хвилини я думаю про те, що, може, з туману вирине і розстелиться переді мною майбутній шлях, яким я йтиму.

Над цим шляхом зараз ще клубочиться туман, і тому я відчуваю якесь напруження, боюсь, що можу збочити, піти поганою стежкою.

Немає в світі нічого кращого, як світанок після нічної темряви, як свіжий і чистий ранок.

У такі хвилини в мені спалахують нові надії, душа сповнюється впевненістю, і я, посвистуючи, йду грунтовою дорогою до майстерні. Пташки на розкішних деревах змагаються, переспівуючи мене. У шевця з димаря вгору піднімається димок і доноситься смачний запах свіжої кави. Старий Дюріш стоїть на порозі майстерні і з охотою відповідає на моє привітання:

— Доброго ранку й тобі, Андраш!

 

З угорської переклав Костянтин БІБІКОВ

 


[1] 15 березня — національне свято Угорщини, річниця буржуазно-демократичної революції 1848 року.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.