Вулиця Пратера-7

 

ХІ

Минуло два тижні, як я пішов з дому. Якраз два тижні тому, в четвер, я відійшов від крамниці, де стояв у черзі за смальцем. Тепер мені здавалось, ніби не був вдома цілий рік. Я повільно піднімався сходами наверх, і вже в коридорі серце моє шалено закалатало, а коли підійшов до кухонних дверей, мене пройняв страх: хто дома і що скаже мати? Ноги тремтіли. Я довго стояв під дверима і не наважувався постукати. Тоді мати — ніби відчула серцем, що я повернувся — підійшла до дверей і впустила мене.

На газовій плиті грівся утюг, на столі лежала гора випраної білизни. У червоній каструлі кипів суп. Як смачно пахне… З розкритої каструлі підіймається пара.

— Мамо! — сказав я. — Рідна моя матусю! — і так хотілось додати: «Я дуже голодний».

Мати навіть не обняла мене, не пригорнула, тільки зблідла. Вона трохи постояла навпроти мене, потім сіла на табуретку і безсило опустила руки на коліна. Вигляд вона мала страшенно стомлений. Глибоко й важко зітхнувши, мати на якусь мить заплющила очі, потім звела на мене сповнений докору погляд і проговорила:

— Значить, повернувся!

І все. Добре, що вона сказала тільки це…

Вона дивилась на мене так, ніби мене не було вдома не два тижні, а цілий рік… Сумний погляд і зморшки навколо рота робили її якоюсь дивною, застиглою. Так, мати за цей час дуже постаріла.

Я довго вмивався під краном, потім дочервона розтер тіло рушником, сів на табуретку, і мати налила мені тарілку супу. Кілька секунд я тримав ложку в руці і не наважувався їсти. Я боявся, що шлунок не витримає, адже я вже так давно нічого не їв. Ложка в руці дрижала. Мати подивилась на мене, потім кивнула головою, мовляв: «Все розумію!».

— Ну, а тепер що? — спитала вона нарешті. — Заспокоївся? Треба було бунтувати?

Я тільки заперечливо похитав головою. Ми помовчали. У кухні стояла напружена тиша, тільки чути було, як я сьорбав з ложки.

Згодом мати знову сумно обізвалась:

— Коли ще збираєшся йти?

— Я більше нікуди не піду.

Мати тільки махнула рукою.

— Не вірю, — сказала вона стомленим голосом, безнадійно.

Я присоромлено, пошепки простогнав:

— Не гнівайтесь на мене, мамо.

— Це я винна, бо ставилась до вас надто поблажливо.

Мати взяла тарілку і ще раз налила мені супу. Потім ще. Суп здавався мені дедалі смачнішим. Тепер я вже не їв, а жадібно вливав у себе гарячу рідину. Коли я підвівся, то відчув, ніби живіт набитий камінням.

З кімнати прочинились двері, і на порозі з’явилась Хенні.

— Ти вдома? — спитали ми одне одного майже одночасно.

Моя неласкава, пихата сестра підбігла, обняла мене і заплакала.

— Андріш, милий! Де ти блукав? Що ти робив так довго?

Вона засипала мене запитаннями, допитувалась про все докладно, не так, як мати, яка, мабуть, боялась дізнатися, що я вчинив щось жахливе.

Спочатку я ухилявся від прямої відповіді, відповідав запитаннями на запитання.

— А ти коли повернулась додому?

Виявилось, що Хенні прийшла додому того самого дня, коли я втік. Кілька членів гуртка Петефі просиділи зо два дні у одного з них на квартирі. Вони вигадували різні плани, але потім перелякались і розбіглися. Згодом вони з’явились до Комітету революційної молоді[1], взяли зброю, але так і не застосували її, бо тільки писали заклики. Однак Хенні і в цьому вже не брала участі. Ферке позавчора кудись подався, залишивши записку, що не може тут більше жити… Він втік до Австрії, кинув усе, і Хенні…

— Ти брав участь у боях? — спитала сестра, коли вже все розповіла про себе.

Я тільки кивнув головою і від сорому опустив очі додолу, ніби розглядав носки черевиків, які і справді були дуже запорошені.

— Із зброєю в руках? — перепитала вона, наче не могла в це повірити.

Я тільки очима відповів «так». Мені було дуже важко, соромно. Але Хенні з гордістю подивилась на мене і знову хотіла обняти. Я відступив на крок назад і подумав: «Яка вона мавпа, моя сестра»… Тепер ми помінялись ролями. Тепер вже я дивився на неї, як на нікчему, а не навпаки. Мати, здавалось, не цікавилась нашими розмовами, вона стояла біля столу і байдуже прасувала білизну.

«Я хотів би говорити тільки з матір’ю, — думав я, — тільки з нею».

У кімнаті на дивані лежала Агнеш. Вона читала. Побачивши нас з Хенні, вона кинула книжку і посадовила мене поруч себе. Її карі очі аж сяяли від радості. Хенні теж підсіла, і тепер вони вже удвох заохочували мене розповідати про свої пригоди. Я став героєм… З якою покорою дивився я колись на них… А тепер подумав: «Дурні дівчата!»

Кожне слово треба було витягувати з мене, наче кліщами. Мої пригоди! Я не міг хвалитися своїми пригодами. Якби мати надавала мені ляпасів, я б і не захищався. Це було б для мене краще. Все пережите за ці дні викликало жах. І той, хто втягнув мене у це діло, — останній негідник. Хіба я міг бути впевнений, що мої вчинки правильні?! В ці дні я багато дечого побачив! Я бачив згорілого радянського солдата у танку, бачив угорців з простреленими серцями. Для чого все це? За що? Може, як казав Ферке, це тому, що ми не були справжніми угорцями?… А чому ж не були, хто нам не дозволяв ними бути? А де тепер Ферке, оцей «справжній угорець?» Якщо він нічого поганого не зробив, то чому і від кого тепер ховається?… Чому він все-таки втік? Хенні тепер може, нарешті, побачити, яка це людина. Він навіть її покинув.

Незважаючи на це, Хенні кохає Ферке, як і раніше.

— Я теж піду за ним, — сказала вона, потупивши очі.

— Ти здуріла! — визвірився я на неї.

Але сестри почали гаряче пояснювати мені, що весь світ чекає нас з розкритими обіймами… Відень, Лондон. В Америці угорців зустрічають з букетами квітів… У кожній західній країні співчутливо ставляться до нас… Що ми тут залишаємо? Темну квартиру чи, може, дорожнечу? За кордоном все дешево і заробітна плата теж більша. За кордоном є все, чого тут немає: нейлонові панчохи, шоколад, апельсини…

— І свобода, —додала Агі, важко зітхнувши. — Свобода, за яку боровся і ти, Андріш.

Я тільки угукав і дивився на кінчики своїх черевиків. Чомусь мені пригадався герцог, який виступав по радіо. Він перший привітав нашу «свободу». Тепер, щоб потиснути йому руку, треба податися за кордон.

Агі відкинула назад своє кучеряве волосся і схвильовано, жваво пояснювала:

— Останнім часом я багато думала про те, що таке патріотизм. Я гадаю, що це лише фраза. Повір мені, батьківщина там, де себе добре почуваєш.

Хенні закинула назад свою гарну голівку, обличчя її зашарілось, і вона заговорила, наче сповідаючись:

— Я мрію про гарні плаття, про простору світлу квартиру і про те, щоб було багато, дуже багато грошей. Хіба це ганьба? Хіба це гріх? Адже це природна справа! Давай, Андріш, розберемось у цьому як слід. Людей це цікавить, вони про це мріють, воно їх штовхає на все. Ось чому на Заході життя краще. Я розумію, є й там люди, яким не везе, але більше таких, які досягають мети. Тоді вони будують своє життя, і їх більше нічого не цікавить, бо в них уже є все, чого бажали. Будемо говорити відверто: можливо, при соціалізмі буде краще, я навіть переконана, що буде краще, ніж при капіталізмі, але коли це буде?.. Люди на той час вже будуть свідомими і розумними. Але ми живемо сьогодні, і яке нам діло до майбутнього, кого цікавлять лише прекрасні ідеї?

Вона закусила губу і гнівно відвернулась. Чи, може, вона засоромилась? Переді мною раптом постав образ товариша Тушека. Він іронічно посміхався і, витираючи окуляри, кисло говорив: «Це смерть ідей, ось що настало. Люди борються за те, щоб не існувало більше ідеї, бо вона нікому вже не потрібна. Ми ситі нею по горло. Я вже давно не вірю ні в що…»

Агі ніби відгадала мої думки і почала розповідати про сусідів.

— Сусіди теж пішли. Бергери боялись, що вбиватимуть євреїв, як в сорок четвертому році, і залишили свою трикімнатну квартиру. Родина Паткаї теж пішла. «У нас тут як на бочці з порохом, — сказали вони, — ось-ось вибухне». Залишили все своє майно, взяли найнеобхідніше і подалися кудись.

— У нашому будинку ніхто не постраждав?— спитав я і помітив, що в Агі при цих словах здригнулися вії.

__ Я тільки про наш поверх знаю: люди стали тепер неговіркі. Але я чула, коли забирали Фері Олаха. І батька його теж шукали. Ті люди казали що  батько Фері авош, бо працював колись у Міністєретвї внутрішніх справ. Старого не було вдома, тому побили і забрали з собою сина, Фері ще  й досі не повернувся. Кажуть, його вбили… Це вже брудна справа, перегинають палку. Адже він нічого поганого не зробив, вбили тільки за те, що  вчився в Радянському Союзі.

— Тушек теж загинув, — обізвалась Хенні. — Хоч і завжди доводив, що він лише такий собі маленький член партії і ні за що не відповідає. Він сидів дома і запевняв, що з ним нічого не може трапитись. Та якось він вийшов за картоплею, потрапив у перестрілку і в нього влучила куля. Так ми його більше й не бачили, його кімнату зайняв чоловік із зруйнованого будинку.

— Тут буде багато нових мешканців, — сказала Агі і підвелася з дивана, — бо сусіди один по одному їдуть за кордон. Кордон відкритий… можеш безплатно їхати куди завгодно, навіть в Коломбо або на Гаїті. Подумай, Андріш!

Я відчув, що в мені наростає гнів. Я подумав про Фері Олаха, і образ його злився з образом Дюсі Кочіша. У них обох були такі ясні обличчя й розумні милі очі. За що їх убили? За що вбили кращих людей?

— Їдьте собі на Гаїті, — крикнув я. — їдьте, їдьте! Там небо блакитне і сяє сонце! Люди весь день танцюють і співають…

Агі теж розгнівалась і почервоніла, як зварений рак.

— Так, небо блакитне, і там воно скрізь красивіше й чистіше, ніж у нас. Тому і закрили його від нас, щоб ми не бачили.

— Чого ж ви не їдете, якщо так кортить?

— Так! Але мати про це й чути не хоче. Тобто, вона не хотіла, поки тебе не було вдома. Поговори з нею. Досі мати завжди слухала нас, а тепер затялась на своєму.

— А я й не збираюсь говорити з нею.

— Але ж тобі треба берегтися. Ти тримав гвинтівку в руках. Думаєш, якщо дізнаються про це, то по голівці погладять?

Хенні насупила брови, примружила очі і подивилась на мене суворим поглядом.

— Подумай про себе і про нас. Бо за твої вчинки притягнуть до відповідальності всіх.

— Не бійся, через мене вам не буде ніякого лиха, — відповів я. — Я обміркую, що робити. Але не тепер, бо в мене ще занадто важка для цього голова. Я ляжу. Не будіть мене, хіба що в дуже важливих справах. Може, просплю аж до завтрашнього ранку.

Я ліг на ліжко в маленькій кімнаті. Воно було вже досить старе і розхитане. Це було звичайне собі ліжко, безперечно, не царське… За кордоном у мене, можливо, було б краще… Бо там, кажуть, нема поганого… Та хай вірять у це всі, крім мене… А ці дівчата зовсім збожеволіли…

Я натягнув на голову ковдру і міцно заснув.

Уві сні я знову опинився з хлопцями на даху. Ми лежали біля кулемета, а навколо свистіли кулі. Лаці раптом упав, бо його поранило. Я нахилився над ним, і він звів на мене чисті блакитні очі.

— Це не так страшно, — сказав він. — Це зовсім просто, як бачиш… Тепер я засну…

Але обличчя його раптом скривилось від болю, і я побачив, що він страждає. Я став на коліна і взяв у руки гвинтівку. «Тепер моя черга, — подумав я, — умру чесно. Хай летить і моя голова».

Зненацька почувся сумний голос Дюсі, але його самого не було ніде видно:

— Чесно? Звідки ти знаєш, що чесно? А може, герої це ті, що стоять навпроти тебе на вулиці?;..

…Потім я знову тинявся вулицями між руїн. Я біг, біг з останніх сил між згарищами, бо за мною гналися. Потім присів у куточку відпочити. Серед руїн лежав юнак із скривавленою головою. Це був Фері Олах. Я підняв його собі на спину, і раптом знову почулася тріскотнява і гул. Я побіг. Гул посилювався, від цокотіння кулемета лящало у вухах. Я вже знав — тут не буде порятунку, і не помилився… Мене незабаром наздогнали, повалили, налягли коліньми на груди і…

Я прокинувся від того, що хтось мене сильно трусив. В кімнаті було вже зовсім світло. Хенні нахилилась до мене:

— Андріш, прокинься, не стогни так страшно.

Я з докором подивився на неї:

— Я ж просив, щоб мені дали спокійно поспати, хоча б і до завтрашнього ранку.

— Але вже обід! Може ти захворів, що не можеш ніяк отямитись? Борсаєшся в ліжку і стогнеш, наче у тебе щось болить. Прийшов якийсь хлопець, каже, що ви разом працюєте в майстерні. Він хоче поговорити з тобою, от я й розбудила тебе.

Я ледве підвівся. Хитаючись, вийшов з кімнати і в кухні побачив Діні. Він був уже причесаний, вмитий, свіжий і виспаний.

Діні обперся об одвірок і тихо, майже пошепки, почав зразу з того, заради чого прийшов:

— Андріш, я не хотів іти, не поговоривши з тобою. Ми вже домовились з хлопцями. Післязавтра вирушаємо, бо той, хто тримав у руках гвинтівку, не може залишитись тут непокараним. Я не хочу дожидатись, поки мене притягнуть до відповідальності… Ми втечемо. Якщо хочеш, ходімо з нами…

Саме в цей час із кімнати вийшла мати. Вона підійшла до нас і стала, певно, чекаючи, поки я познайомлю її з Діні. Коли я їх познайомив, вона підсунула до нас стілець і сіла. Мати не приховувала бажання почути, про що йде розмова, і в її очах можна було прочитати підозру.

— Як ти гадаєш, коли ми знову зможемо піти на роботу? — спитав Діні і підморгнув до мене.

— Я пішов би хоч завтра, — відповів я щиро.

— Тобі, мабуть, вже набридло байдикувати. Що ти робив минулого тижня?

— Сидів дома, лежав, спав. А що ж мені було ще робити?

— Я теж. Дуже нудно… Ну, прощавай.

Я провів його до дверей, і там він встиг прошепотіти мені на вухо:

— У неділю о десятій годині ранку ми пройдемо повз ваш будинок. Я забіжу у двір і свисну. Подумай і роби, як хочеш.

І пішов геть.

 

XII

Наступного ранку прокинувся я на світанку. .Вставати не хотілося. Навіщо мені було вставати? Що я робитиму? Весь світ навколо такий сірий і безнадійний! Я почав дрімати, поки не заснув знову, але це було ще гірше, бо цього разу мені приснився Діні. Ми пливли на кораблі далекими морями в Канаду чи, здається, в Австралію.

— Дурний той, хто не піде з нами, — розмахував руками Діні. — Великий дурень! Ніколи ще не було і більше не буде такої нагоди! Об’їдемо на пароплаві весь світ. Глянь, яке чудове синє небо!

Потім він знову почав говорити:

— Вертайся назад, Андраш Йоволт! Я знаю, що ти мрієш про повернення… Вертайся. Ти завжди був дурний, і тепер не порозумнішав. Жаб’ячий Рот втік, а з тебе вийде стрілочник…. Хтось же мусить відповісти за все. Залишайся вдома, так для тебе буде краще…

Нарешті, я встав і обтер усе тіло холодною водою, щоб освіжитись. Я старанно мився, але поганого настрою змити не міг. В сусідню кімнату, де жив колись бідолаха Тушек, вселялась якась стара. Я допоміг їй внести меблю, потім пішов по крамницях за продуктами. Мати вже не боялась, що я втечу. У бакалійній крамниці мене зустріли, як рідного сина. Огрядна, товста, як бочка, тітка Котас обняла мене. Мабуть, вона чула, що я довго не був дома, і зробила з цього висновок. Я ледве звільнився від її міцних обіймів.

— Наша молодь! Наша золота молодь! — мало не заплакала вона. — Ми пишаємось вами, сину мій!

Я зашарівся і не знав, куди очі діти від сорому. Раптом я помітив, що недалеко від мене серед покупців, мовчки, з міцно стуленими устами стоїть Жужа Олах. В її маленькі кіски були вплетені червоні стрічки, обличчя її виглядало змарнілим. .

Ми добре знали одне одного. Вона ходить до школи в напрямі нашої майстерні. Раніше, ще як були малими, ми гралися разом у коридорі. Тепер Жужа дивилась так, ніби ніколи в житті мене не бачила. Я дуже хотів привітатися з нею, але вона не подала мені руки. Мені хотілось сказати: «Жужа, я чув, яке велике горе вас спіткало. Я вам співчуваю…» Але я не знав, як почати розмову.

Нарешті, вона озвалась, але її тихий голос звучав вороже.

— Краще не підходь до мене. Нас тепер усі обходять.

Я ще більше знітився.

— Мене не цікавить, що хто робить…

Вона ступила крок назад, і погляд її лишився таким же холодним, яким був щойно.

— Тебе це не цікавить, тебе, молодого героя?..

Жужа пішла, а я розгублено стояв на місці.

Мене вже не тішило навіть те, що тітка Котас добре зважила квасолю й картоплю, навіть з походом.

Додому я повернувся в поганому настрої. Якась сестра з Червоного хреста саме принесла листа від Ферке. Хенні прочитала його тричі, кожному з нас окремо. В тому листі були всякі дурниці. Ферке живе ще в таборі, але майбутнє бачить в рожевих барвах. Він збирається до Нью-Йорка і чекає приїзду Хенні. Незабаром одержить дозвіл на в’їзд в Америку, і тоді сяде на корабель.

Через цей лист знову почалась колотнеча.

— Треба їхати, негайно їхати, — наполягала Хенні. Вона плакала і навіть залякувала матір. — Вирішуй негайно, якщо не для мене, то для Андріша.

— А я залишаюсь, — відповів я і вийшов, грюкнувши дверима.

Стара жінка, важко дихаючи, все ще вовтузилась у коридорі з своїми меблями. Її плисковате обличчя робило бідолашну схожою на манекен. Вона попросила мене допомогти їй внести до кімнати дві скрині і, поки я їх перетягував, весь час скаржилась на життя.

— Ваша квартира маленька й стара! Хіба в ній можна жити? Якби ти знав, синку, яку чудову квартиру нам розбили… А як добре ми жили колись! Мій покійний чоловік, царство йому небесне, був суддею у верховному суді, ще за старих добрих часів, перед війною. Ти навіть і уявити собі не можеш, як жили колись люди! Мене називали «ваше благородіє»…. люди знали, що таке повага і честь. А тепер кожний мужик — пан. Та що говорити… Допоможи мені краще відімкнути цей замок. Дякую тобі, синку, називай мене просто тіткою Луці.

Я ледве відчепився від неї, а коли вискочив на вулицю, не знав, куди звернути. Хотілось бігти, провітрити голову, обміркувати як слід, що далі діяти.

«Чому мені так хочеться залишитись тут? Заради цього старого опудала чи тітки Котас? Заради колючого погляду Жужі Олах, яка дивиться на мене так, наче я вбив її брата? Хіба я зможу тут жити?»

Раптом в моїй голові, наче блискавка, промайнула згадка про старого дядька Шандора. «За минулі дні я наробив немало дурниць, і тепер вже не полізу зопалу ні в яке непевне діло. Треба з кимось порадитись. А з ким, як не з дядьком Шандором?»

Я пішов до нього, але його не було вдома. Шукаючи старого, я збився з ніг. Сусіди нічого певного не знали, казали, що вже два тижні, як не бачили його. Може, й він подався за кордон?..

Я вийшов хитаючись, немов після хвороби. Те, що я не застав дома дядька Шандор а, було для мене великою неприємністю. Я відчув, що  тепер лишився самотнім, і немає нікого, хто взяв би мене за руку. «Невже старий виїхав за кордон?» —не виходило в мене з голови. «Ні, не вірю! А втім, все може статись, адже за останні дні відбулось багато дивних пригод».

Борючись сам з собою і обдумуючи, що  його робити, я плентався по вулицях, поки не опинився перед тим самим будинком на вулиці Пратера. Наче злочинець, якого совість тягне до місця злочину, я зайшов у двір.

Я вирішив заскочити до Йошки Петрі, якому обіцяв пояснити все. Зробити це мені було нелегко, однак, якщо не сходжу до нього сьогодні, то завтра мене, можливо тут вже не буде, і я не зможу дотримати свого слова…

Йошка дуже зрадів, коли побачив мене.

Мене пройняло гірке почуття. Я заговорив, щоб легше стало на душі, і дійсно відчув себе краще.

— Що ти думаєш далі робити?—спитав він. — З чого почнеш?

— Хочеться працювати, — відповів я тихо. — Хочеться обдумати як слід кожний свій майбутній вчинок. Але поки що я не бачу правильного шляху… Хто зна, що  тут буде?.. Один друг радить перейти кордон. Він мене кликав, але я ще не вирішив остаточно.

Безногий Йошка злякано дивився на мене широко розкритими очима.

— Коли вирушає твій друг?

— Завтра вранці, о десятій, він зайде за мною. До того часу мені треба вирішити, а це дуже важко.

Йошка Петрі довго мовчав, потім промовив з гірким розчаруванням.

— А я думав, що  ти будеш моїм другом, що будеш часто приходити до мене. Адже я такий самотній, покинутий всіма!

Я відчував, що серце в нього аж розривається од відчаю. Очі Йошчині підозріло заблищали вологою, він спитав ще мою адресу, і коли я відповів, він, важко зітхнувши, проговорив:

— Як близько….

Дома я сів у кухні, де мати якраз варила вечерю. Ми довго мовчали, поки, нарешті, вона заговорила.

— Дівчатам вже не можна ради дати. Що нам робити, Андріш?

Я не відповів, бо не знав, що сказати.

— Мені вже все одно, — махнула вона рукою. — Повір мені, сину, я живу лише заради вас… Аби тільки вам було добре… Якби знаття! Але кого спитати? Весь світ збожеволів….

Знову настала мовчанка, потім мати продовжувала:

Для матері діти — найдорожче в світі. Для своїх дітей мати готова на будь-яку жертву. Олахова жінка, сердешна, зовсім зломилась відтоді, як убили її сина. Та й про чоловіка її теж вже давно не чутно, одні вони тепер з дочкою… Як божевільні зробилися…. Бігають щодня, шукають між мертвими свого Фері. Бідолашна дівчина…. Якою серйозною вона стала! У неї такий вигляд, ніби її постійно хтось переслідує.

— Знаю! Бачив її, — сказав я, і до горла щось підступило. — А де може бути її батько? Невже і він загинув?

— Думаю, він вступив у нову армію… Оця жінка, що перебралась у Тушекову кімнату, щось дуже галаслива. Тільки її й чути! Вона кричить, що таким, як Олах, треба було розпороти животи.

Ми ще трохи погомоніли, потім я повечеряв і ліг спати. Думав таким чином позбутися дум, які не давали мені спокою. Спав недовго. Коли я прокинувся, було десь опівночі. Більше я вже не заснув, тільки повертався в ліжку з боку на бік. Нарешті, я вирішив, що не піду з хлопцями, залишусь вдома. Навіть якщо мене мають четвертувати. А четвертувати, певне, не будуть. Я хочу жити.

Коли, нарешті, прийшло рішення, я відразу відчув на серці велику полегкість. Обтерся з ніг до голови холодною водою і поснідав, як вовк. Мене вже не турбували ні сумний настрій і змучене обличчя Хенні, ні невпевненість матері, ані натяки Агнеш на те, що, мовляв, ми прогавили чудову нагоду…

«Я сам скажу матері, що нам робити, — подумав я. — Вона послухає мене, а не Хенні».

Задеренчав дзвінок. Я весело відчинив двері. Переді мною стояв Йошка Петрі. Обличчя його було червоне, як мак, на лобі виблискували дрібні краплини поту. Він стояв на порозі, важко спираючись на милиці.

Певно, коли він побачив мене вперше там, на балконі, на вулиці Пратера, то здивувався не більше, ніж я зараз.

— Заходь, сідай! Ти, мабуть, дуже стомився?

Йошка мовчки кивнув головою, пошкандибав у мою комірку і впав на ліжко. Він почав говорити лише тоді, коли я зачинив за собою двері, що вели до кімнати. Він не зводив з мене очей, очевидно, боровся з своїми почуттями.

— Я прийшов до тебе, Андраш, щоб сказати: якщо підеш, візьми й мене з собою…

На мене наче стеля обвалилась. Чи не збожеволів цей Йошка? Я глянув на нього таким переляканим поглядом, що він поспішив пояснити:

— Мені потрібен протез, а його тут немає. Кажуть, за кордоном можна дістати. Там роблять такі протези, на яких можна не тільки ходити, але й танцювати. Я став би здоровий, як дуб, такий, як й інші хлопці… Ніхто б і не помітив, що я на протезі. А тут навіть на милицях ледве ходжу. Тітка Марі, яка приходить до нас прибирати, інколи виводить мене на вулицю. Тепер я йшов сам і мало не надірвався, але коли ти підеш, хто допоможе мені?

Я слухав його і не знав, що  відповісти. Ось переді мною сидить нещасний хлопець, що цілими тижнями не виходить на вулицю, рідко бачить людей, а проте й він вже знає, що за кордоном — рай. Хто про це міг йому сказати? Тітка Марі чи батько?

— Батько, — продовжував скоромовкою Йошка, — не чинив би перешкод, якби я пішов. Спочатку це його звичайно вразило б, але згодом він заспокоїться. Все одно йому зі мною морока. Він навіть вдома не буває. Якби мене не стало, батько міг би ще одружитись. А так йому це важко зробити. Хто схоче мене доглядати? А якщо мене за кордоном поставлять на ноги…

— І ти впевнений, — спитав я його, зовсім розгубившись, — що за кордоном лікарі настільки кращі за наших, що зроблять досконалий протез і все буде гаразд?

— Впевнений, — кивнув він головою, — тітка Марі казала і одна сусідка, яка іноді заходить до нас, теж казала. Вона приходить із своїм в’язанням, сідає біля мене і розповідає. За кордоном знають набагато більше, ніж у нас… Це моя остання надія, — додав він згодом.

Думки мої тепер знову змішались і впевненість зникла. Цей хлопець колись зробив для мене добре діло. Я сидів мовчки, потім глянув на нього і побачив, що моя відмова його б дуже вразила. І все-таки я спробував переконати його не йти, заспокоїти його і надоумити.

— Хіба ти зможеш пройти такий далекий шлях? Адже ти навіть сюди ледве дістався.

— Я йшов сам, і мене ніхто не тримав під руку. Якщо ти хоч трошки мені допоможеш, я зможу дійти. Я зберу всі свої сили для такої мети.

«Я зробив би для тебе все, — подумав я, — тільки не це. А що, як побачимо, що там все зовсім не так, як сподіваємось?»

Спочатку ми сперечались, потім мовчали й чекали хтозна-чого, Йошка очікував Діні, наче якогось чуда. Рівно о десятій годині знизу почувся свист. Я навіть не ворухнувся. Йошка знову почервонів, як мак.

— Андріш, ти не йдеш з ними? Через мене залишаєшся?

— Ні, я все одно не пішов би, — заспокоїв я його. — Я не хочу йти.

— Навіть у коридор не вийдеш, навіть рукою їм не помахаєш?

— Ні, це зайве.

Ми продовжували мовчати. Йошка почував себе винуватим переді мною і з глибоким розчаруванням опустив голову. Раптом у коридорі під вікном почулися кроки. Хтось постукав, спочатку в кухонні двері, потім до моєї кімнати. Я відчинив. Це був Діні.

— Хіба ти не чув свисту?

— Чув, — відповів я. — Чув, але вирішив залишитись вдома.

Діні подивився на мене так здивовано, що я зніяковів.

— Ой, який же ти осел, — похитав він головою. — Справжній осел! Невже краще мати землю батьківщини над головою, ніж чужу землю під ногами? Ну, що ж, залишайся, будь щасливий. Я пішов, на розі нас чекає грузовик.

— Грузовик?—перепитав я і блискавично скочив з ліжка. — Де ви дістали машину?

— Хай тобі про це голова не болить, — знизав він плечима. — Є машина… Нас везе батько одного мого друга.

Я глянув на Йошку, а він на мене. Очі його знову сповнились непевною надією. Він благально дивився на мене.

Перехопивши його погляд, Діні одразу ж усе зрозумів.

— Він теж хоче їхати? — кивнув він у бік Йошки.

— Так, — відповів я, — хотів би. Є ще одне місце на машині?

Діні кивнув головою:

— Хай їде.

— Але, — сказав я, — йому треба допомогти. Бачиш у нього лише одна нога.

— Не чухайся, — нетерпляче гримнув Діні, — якось вже допоможемо.

Я вийшов на кухню і сказав матері, що під’їду до кордону, подивлюсь, чи можна всією сім’єю перейти в Австрію. Треба спочатку роздивитись, якщо вже вирішили їхати. Просто так, наосліп, вирушати не можна. Іще додав, що повернусь сьогодні увечері або завтра вранці.

Мати так перелякалась, що навіть не мала сили стримувати мене. Вона тільки благала, щоб я був обережний і повернувся за всяку ціну.

Я одяг пальто і сказав Діні:

— Пішли! Цей хлопець — Йошка Петрі. Май на увазі: це він допоміг нам, коли я ліз з даху. Бережи його, якби не він, то ми давно були б на тому світі.

Діні від здивування роззявив рота. Навіть його великий ніс випромінював подив і повагу.

— Якщо треба буде, — то й на руках понесу його…

Ми допомогли Йошці підвестись і обережно пішли з ним по коридору.

Йошка йшов легко й швидко. Від радощів у нього наче повиростали крила.

Мати, стоячи на порозі, схвильовано дивилась нам услід.

 


[1] Контрреволюційна молодіжна організація, що існувала в Будапешті під час заколоту восени 1956 року.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.