Вулиця Пратера-3

 

ІІІ

Є у нас у кімнаті старий годинник. Він висить на стіні і кожної півгодини видзвонює красиву мелодію. Ось він вдарив три рази.

Перед тим, як заснути, я ще довго перевертався з боку на бік, весь спітнів і почував себе зовсім кепсько. «Добре Агі, — думав я, —вона скоро одержить атестат зрілості, у неї є щось у голові. Хенні — якийсь «класичний філолог», біс його зна, що воно таке. А я, з своїми восьми класами, хіба я можу оцінювати події? Краще не морочити собі даремно голови. Мати теж завжди підтримує дівчат, особливо Хенні, бо, мабуть, любить її більше за нас усіх. Очі у Хенні блакитні, як у матері, і своїм гарним овальним лицем вона теж схожа на матір. Вона завжди вчилась на відмінно. На її платті ніхто ніколи не бачив жодної зморшки, чи якоїсь плямки. Що б вона не вдягла — здається, ніби на ній найдорожчі речі. Характер у неї вольовий, вона трохи гордовита, але разом з тим і поблажлива. Агі іноді називає її графинею І'енрієтою, і, слово честі, я добре уявляю собі, з якою легкістю сідала б вона у власну карету чи автомобіль. Вона завжди була людиною стриманою, і ось вам — відколи познайомилась з цим иавіженим Ферке, схибнулась на політиці. Обличчя її аж палає, коли вона слухає розповіді Ферке про справжню демократію. О першій годині ночі повертається з гуртка Петефі[1] і завжди така піднесена й радісна, як той, хто знає якусь цікаву таємницю. Вона з таким натхненням розповідає про свої враження, ніби читає з кафедри лекцію: «Демократія — це воля більшості, і ми доможемось того, щоб ця демократія встановилась насправді. Ми будемо дихати свіжим, чистим повітрям. Ми покажемо, яка сила криється в молоді…»

В такі хвилини я слухаю її, і в мене йде обертом голова. Невже це Хенні говорить? Потім я усвідомлюю, що це лише крутиться пластинка Ферке, і дивуюсь: невже Хенні так піддається впливам?

Мати завжди мовчить — вона не боїться за дочку. З нею ніколи не бувало біди, вона, мовляв уміє владати собою.

Де ж це Хенні тепер?

І в моїй уяві малюються жахливі картини: ось вона в кареті швидкої допомоги в лікарні, потім серед озброєних чоловіків на вантажній машині з гвинтівкою напоготові. Свіжий вітер розвіває національні прапори; всі співають. І Ферке там. його чорні, як вугіль, очі від натхнення палають ще яскравіше. «Хенні, Хенні!» — кричу я, але вона не чує, бо навколо співають… Ферке помітив мене, та в погляді його стільки глуму, стільки презирства, що я мимоволі знітився. З його очей ніби випромінюється гіркий докір.

«Ти — боягузливий черв’як. Я знаю, коли ти біля радіостудії почув перший постріл, твої штани стали мокрими… Нам такі не потрібні, такі хлопці ні на що не здатні».

Він стоїть так, що закриває від мене сестру. Хенні з гвинтівкою на плечі тепер дійсно схожа на грецьку богиню Діану з луком. Хенні не помітила мене, нічого не переказала матері… І ось автомашина вже зникла…

 

Майже до самого ранку я дрімав і лише на світанку міцно заснув. Коли прокинувся, ніяк не міг пригадати, що з усього цього кошмару було сном, що — уявою і що — дійсністю. Але незабаром я усвідомив, що вчорашнє триває й сьогодні. З сусідського вікна я побачив, що вулиця майже безлюдна. Цивільним було заборонено виходити, і по бруку з шаленим гуркотом проносились тільки військові машини й танки. Люди говорили різне. Паткаї казала, що більшість війська перейшла на сторону демонстрантів. Та її низенький на зріст цікавий до всього чоловік, що прийшов додому тільки на світанку, розповів трохи не так:

— Хаос на кульмінаційній точці. Угорці борються проти угорців! Ніяк не можна зорієнтуватись в обстановці. З’явилися радянські танки. В багатьох місцях розібрали бруківку і спорудили барикади. Невідомо, хто в кого стріляє. Біс його зна, що воно буде.

Я виглядав з вікна на вулицю і слухав радіо. Коли, нарешті, диктор оголосив, що Імре Надь став новим прем’єр-міністром, я був подумав, що буря починає вщухати. Але насправді про втихомирення нічого було й говорити. З сусідньої вулиці раптом почулись гвинтівочні постріли. Потім перестрілка посилилась.

Хенні ще й досі не прийшла додому. Мати вже не плакала, вона навіть здавалась спокійною, начебто вночі загартувалась. Обличчя її було незвично рішучим, тільки очі виказували, як вона страждає. Мати весь час ходила слідом за нами, а коли скінчилася комендантська година, і я, схопивши піджака, хотів вибігти на вулицю, вона стіною стала переді мною:

— Ти нікуди не підеш! — сказала вона. — Ні на крок з хати. І ти і Агі — обоє залишитесь вдома, Майте на увазі, я замкну вас у кімнаті, якщо не послухаєте мене. Батька вашого я вже втратила, старша дочка бозна-де швендяє. Поки триватиме ця… оцей хаос, сидітимете в кімнаті.

Вона була така схвильована й збуджена, що я не наважився сперечатися з нею; боявся, що вона знепритомніє. Агі теж мовчала. Ми повернулись у кімнату, сіли читати, потім слухали радіо. Але в зміст книги ми ніяк не могли вчитатись, а радіо безперервно зверталося до заколотників, щоб ті склали зброю. Якась мати, ридаючи, благала сина повернутись додому, бо вона, мовляв, помре з горя. Слова ці звучали в моїх вухах по-іншому, я чув у них голос рідної матері, як вона плаче в радіо: «Генрієто, дочко моя, люба, вернись додому. Ти народилась у мене першою і названа моїм ім’ям, як же ти можеш зі мною таке робити?..»

Я слухав радіо і звістки, які приносили сусіди. Десь зовсім близько чулись постріли, потім ніби з нашого даху хтось почав стріляти — з коридора це ясно було чути. Мені стало якось ніяково: вимушена бездіяльність була для мене гіршою за все на світі.

— Чого ж вони ще борються? — спитав я Агнеш. — Адже прем’єр-міністр вже новий, не буде більше ніякої кривди, не буде помилок.

В очах Агнеш блиснули зеленуваті вогники. Вона сперлась ліктями на стіл і, дивлячись мені прямо у вічі, сказала:

— Дурненький ти, Андраш. Зовсім не вмієш мислити. Цю боротьбу тепер вже треба довести до кінця. Добрим словом нічого не здобудемо, а зброєю — всього. Поки зброя в наших руках, хай задовольнять всі наші вимоги.

Вона сказала «в наших руках», і з цього я зрозумів, що й вона з дорогою душею була б тепер там, де Хенні. Вона заздрить нашій сестрі, але разом з тим і пишається нею.

Я, мабуть, дивився на неї дуже нерозумним поглядом, бо вона, наче дитині, почала пояснювати:

— Як жили робітники? Погано… І не тільки робітники, а всі. У нас були злидні, і цього не можна приховати. Даремно весь час кричать про підвищення добробуту…

— Злидні? — спитав я. І на цей раз погляд мій, мабуть, був ще тупішим, бо Агі раптом підвелась і пішла геть від мене.

Тепер я знову міг розмірковувати сам. В квартирі мало світла і повітря, це правда. Звичайна собі квартира, як і всі інші, вікна яких виходять у двір. Одна кімната досить велика. У внутрішній кімнаті, ми її називаємо вітальнею, правда, нема навіть вікон. Крім цієї, є ще одна малесенька кімнатка, моя. Що ж, ми могли б жити і в кращій квартирі. А їжі завжди було досить. Хоч мати й ходила в старому платті, зате у дівчат багато вбрання. Хенні треба було ще справити тільки один костюм, а Агі—туфлі, і саме днями думали це їм купити. Зайвих грошей у нас немає, адже сестри ще вчаться і живемо ми на материні гроші та на мою зарплату. Батька у нас немає. Досі я вважав, що всі причини криються саме в цьому. Потім подумав про нашу майстерню: є там люди, які добре заробляють, але е й такі, що небагато.

Бенкьо, наприклад, завжди невдоволений.

— Невистачае ні на що, — каже він.

— І невистачатиме, якщо пропивати гроші, — відповідає йому дядько Шандор, бо лисий Бенкьо дуже любить чарку.

— Ще й від вина відмовитись? Адже колись на це вистачало!

В таких випадках вони завжди сварились. Старий не любив слухати, коли хтось хвалив старий режим. Він завжди казав, що за старого ладу був більше без роботи, ніж працював, хоч і тоді непогано розумівся на своєму ремеслі. Перед майстром треба було стояти струнко… Якби не зняв шапки ще в коридорі, то її збили б з голови…- А Бенкьо завжди чимсь невдоволений.

— За кордоном робітники їздять на своїх автомашинах, живуть в трикімнатних квартирах. Хай би за таке збивали шапку…

— Звідки ти знаєш, що за кордоном всі їздять на автомашинах? Хіба ти там був?

— Ні, не був, але чому не був? Хіба, якби я хотів, мене б пустили?

Старий на це вже не відповідає, тільки дивиться на Бенкьо грізним поглядом. А Бенкьо мовчить, бо такого погляду не можна витримати. Балігач теж береться за роботу і удає, ніби ніколи й не слухав Бенкьових розповідей. Цей Балігач завжди ствердно киває головою тому, хто говорить. Щонеділі він грає в кеглі і багато п’є! Його нічого не турбує, йому добре і так, як є, і так, як було.

Діні при такій оказії штовхає мене в бік:

— Бачиш, старий не знає, що відповісти!

Я не вірю, що старий не може відповісти. Мабуть, не хоче, або не вважає за потрібне відповідати Бенкьо.

І чим більше я думав, тим важче було розібратися в усіх цих подіях. Ні, я не вірю, що були злидні, особисто я такого не бачив, навпаки. Але помилки, мабуть, були великі, це ж і старий сказав. Одного разу, коли в майстерні зайшла про це мова, він нахилився над верстатом і сердито, з люттю почав працювати.

— Бачите, він визнає, що я маю рацію, — шепнув нам, єхидно всміхаючись, Бенкьо.

Але старий, почувши, що він сказав, випростався і з глибоким презирством відповів:

— Моя правда не схожа на вашу. Та сама правда мені каже одне, тобі — інше. Коли я бачу на дорозі горбок, я беру лопату, рівняю його і йду далі. А ви лаєтесь і повертаєте назад. А, може, ви ніколи й не хотіли іти цією дорогого… Ви рветесь на уторований шлях, навіть якщо він веде до поганого, навіть якщо він залитий багном…

— Дурниці, — буркнув Бенкьо і посміхнувся так, ніби все це говорилося жартома. Але я помітив, що губи його нервово затремтіли, і того дня він більше не заводив балачок про політику.

 

На другий день в місті було запроваджено воєнний стан, потім продовжили строк здачі зброї. Промови по радіо виголошувалися одна по одній, на вулиці майже безупинно гриміли гусениці танків, а в перервах між промовами передавали танцювальну музику. Сусіди приходили до нас з новими вістями. Тушек нудьгував на самоті і тому весь день просидів у нас. Він говорив Агнеш про занепад ідей…

— Та годі, — розгнівалась сестра. — Хіба те, за що ми тепер боремось, не ідея?

— Як сказати! — посміхнувся він іронічно. — Це така ідея, яка саме веде до знищення ідей. Їм гроші потрібні, багато грошей і легке життя, а не ідеї… Ось за що вони борються… Мені це добре відомо, я старий скептик.

Він неквапливо почав витирати окуляри.

Я почував себе дуже кепсько, мене все більше охоплював неспокій. Треба вийти на вулицю, вдома ні в чому не розберешся. Мені кортіло на вулицю, всім своїм єством я хотів вирватись із домашнього полону. Це був страшний день. Коли ми лягали спати, Агі сказала, що по радіо говорять неправду, бо кількість заколотників все збільшується…

По радіо почали передавати одну по одній траурні мелодії, ніби інших пластинок не було. «Це терликання, нарешті, кінчиться тим, — подумав я, — що об’являть: владу в свої руки взяв…» Але хто, хто це буде? Адже Імре Надь вже прем’єр-міністр!.. А, може, переможуть ті, хто катує всіх комуністів, навіть таких, як горбатий Тушек? Даремно він тоді казатиме, що був у партії маленькою людиною, яка не мала ніяких прав, і що він не вірив ні в що. Може скоїтись біда і з того, що батько був колись червоногвардійцем…

Від цієї сумної музики я мало не збожеволів. Через неї все здавалось непевним, страшним… Треба за всяку ціну дістати зброю! Хто зна, що далі буде… Як же я захищатиму матір і сестру, коли немає зброї в руках?

Ми були в домашньому полоні; мати вартувала коло нас, як тюремник. Вона не говорила з нами ні про що, не висловлювалась з приводу подій у місті, та мене це не дивувало — вона завжди була полохлива й нерішуча. Проте з нас вона не зводила очей.

За півтора дні, що ми пробули під таким наглядом, вийшли всі запаси харчів, які ми мали вдома завжди на один-два дні, не більше. Не було вже ні цукру, ні картоплі. Мати довго вагалася, кого з нас послати, бо сама теж не хотіла йти, боячись лишити нас самих. Тому ми вийшли всі втрьох. Я аж зітхнув полегшено, коли опинився знову на вулиці, серед людей. А людей на вулиці була сила-силенна. І хоч більшу частину дня заборонялось виходити з дому, на це ніхто не зважав, бо і цивільні й військові, озброєні й беззбройні — всі йшли туди, куди хотіли.

Людський потік був схожий на бурхливу ріку, на вулиці панувало загальне збудження, і я поглинав очима все так жадібно, наче вирвався з в’язниці.

У продуктовій крамниці треба було стояти в черзі, бо люди оптом купували все, що бачили на полицях.

Мати вже підходила до прилавка за хлібом, а я ще стояв в черзі за смальцем на вулиці, коли раптом бачу: іде натовп з національними і чорними прапорами. Люди мали такий вигляд, наче вони тільки-но вийшли з бою. У одного хлопця перев’язаний лоб, у другого замотана рука, третій спирається на плече товариша. Погляди їх обвинувачують, вони сповнені гіркої рішучості. Отой хлопець, що з перев’язаним лобом, ніби знайомий мені. У нього симпатичне обличчя, трохи похмурий від пережитого, але чистий погляд. «Я скуштував правди і вмру за неї, якщо треба» — випромінюють його очі, а мене його погляд, сповнений бажання боротися, притягує до себе, як магніт. За ним і над ним пливуть чорні прапори, наче грозові хмари, облиті грізними червоними променями. Всі перехожі обертаються до них, всі дивляться на них. А вони махають руками людям, що виглядають з вікон будинків, і тим, що пороззявляли роти на вулиці: ідіть, мовляв, з нами.

Далеко чути їх вигуки:

— Вбивці АВО[2], вбивці АВО! На шибеницю міністра внутрішніх справі

— Перед обідом колона беззбройних демонстрантів рушила до парламенту і авоші стріляли в них, — пояснював хлопець, що стояв за мною. — Кулеметами косили молодь з дахів.

— Чому це з дахів? — спитав хтось гнівно. — Навіщо було авошам вилізати на дахи?

— Хто зна? — простогнала стара жінка, ламаючи руки. — Яка жорстокість! Може, й мій онук там залишився?

Я насамперед подумав звичайно про Хенні і Ферке, які також могли бути десь там серед забитих біля парламенту. Я ніколи не був дуже дружній з сестрою, але тепер у мене заговорили братерські почуття і страх за неї, який щохвилини наростав, викликаючи обурення. Я уявив собі, що Хенні лежить під радянським танком з простреленим серцем, бо той хлопець розповів, що беззбройна молодь, шукаючи порятунку від граду куль, ховалась за радянські танки.

— Масове вбивство! — почулися вигуки. — Смерть убивцям!

Тріпотіли чорні прапори, вони перетинали вулицю чорною стрічкою і мені здавалось, наче наді мною потемніло небо. Я не зводив очей з хлопця з високо піднятою перев’язаною головою, який сяйвом своїх блискучих очей запалював інших. Він привертав до себе серце, я співчував і заздрив йому. Забувши про все — про смалець, про матір, про Агнеш, — я пішов з натовпом, що сунув за колоною. Роззявивши рота, спотикаючись, я біг за хлопцем, що, як мені здалося, глянувши в мій бік, простягнув до мене руку. Але згодом я його згубив з очей. Потім я вже йшов далі без всякої мети, і голову мою почали сповнювати важкі й сумні думки. Згадавши раптом, що треба купити смальцю і що мати чекає на мене, я повернувся до нашої крамниці, але ні там, ні в сусідній вже не знайшов своїх.

Що робити? Я знав, що треба йти додому, але мені не хотілося, і я, всупереч здоровому глузду, пішов у протилежному від нашого будинку напрямі. Ноги несли мене машинально, ніби не хотіли коритися моїй волі. Демонстрантів я не наздогнав, а тимчасом сутеніло, людей на вулицях стало зовсім мало. Настала комендантська година і я, нарешті, вирішив повернутись. Я саме переходив через вулицю, коли біля мене, зменшивши швидкість, проїхав автомобіль. З нього висунувся чоловік і спитав:

— Юначе, хочеш зброю?

У серці моєму наче дзвони закалатали, а у вухах віддало луною: «юначе, хочеш зброю?» Спочатку я подумав, що це моє бажання так заговорило до мене. Зброю… Аякже, адже саме вона мені й потрібна! Потім я подумав, що це, може, не до мене звертаються. Ферке, певне, і не окликнув би мене. На його думку, я не здатний на таке. Він вважає мене за боягуза, і це правда, бо я дуже злякався тоді у вівторок коло радіостудії.

— Хочеш зброю, хлопче? — вдруге почув я той самий голос, і автомобіль, вже з відкритими.дверцятами, зупинився біля мене. Не можна було-ні повернути назад, ні бігти вперед. Але я цього й не хотів робити. Я мало знаю про свого батька, але певен, що він був сміливий. Кажуть, що біля парламенту розстріляли багато молоді… Може, серед них була й моя сестра…

— Хочу, — сказав я і сів у машину.

 

 

IV

Не можу сказати, щоб я почував себе щасливим, коли їхав у автомобілі. Мене охопило почуття, схоже більш на задоволення, ніж на щастя. Пройшло нервування і неприємний нудотний настрій, що мучив мене під час домашнього полону. Ніби сама доля вирішила, що все мало статися саме так, а не інакше.

Я сидів у машині мовчки, не думаючи ні про що і не розпитуючи, хоч мені кортіло дізнатись, де та обіцяна зброя, і чи відпустять мене, якщо я її одержу. Але, як уже говорилось, характер у мене не балакучий; інший хтозна-скільки наговорить, поки я скажу слово. На письмі у мене виходить краще, ніж на словах. Супутник мій теж мовчки сидів за рулем і напружено дивився вперед. Він, певно, гукнув би ще когось, бо в машині лишалося вільне місце, але шлях наш був короткий: ми їхали між танками і розібраною бруківкою не більше п’яти хвилин.

На розі вулиці Пратера машина зупинилась. Мій супутник виліз з автомобіля, за ним вийшов і я. Якусь мить ми стояли один проти одного, і за цей час я його добре розгледів. Це був середній на зріст вилицюватий чоловік років сорока з гачкуватим, як орлиний дзьоб, носом і суворим поглядом. Він виглядів би цілком нормально, якби не викликав відрази його широкий рот, що майже діставав до вух. В його погляді теж крилось щось гостре, колюче; проте я на це не зважав, бо вже був байдужий до всього. На ньому були чоботи і шкіряне пальто; його добротний одяг, не викликав підозри. Він поклав мені на плече руку і несподівано спокійним ласкавим голосом спитав:

— Як тебе звуть, юначе?

Я відповів, і він мене більш ні про що не спитав.

Мій новий знайомий простягнутою уперед рукою вказав на четвертий від рогу будинок.

— Іди туди, Андраше. Он бачиш три танки стоять один за одним. Увійди у ворота і піднімись на п’ятий поверх. Подзвони тричі у восьму квартиру. Запам’ятай добре, восьма квартира, на дверях написано: «Кубічек». Двері відчинить хлопець. Скажи, що тебе прислав шеф, і він тебе пропустить. Про все інше дізнаєшся там, а мене побачиш, якщо не сьогодні, то завтра або післязавтра.

— А зброя? — спитав я здивовано.

— Там тобі дадуть. В яку квартиру дзвонитимеш?

— П’ятий поверх, квартира вісім, Кубічек.

— Скільки разів?

— Три. Шеф мене прислав.

Я запам’ятав усе так, наче від цього залежало моє життя. Шеф ствердно кивнув головою і зняв руку з мого плеча. Зробив знак, щоб я йшов. Почекав, поки я порівнявся з ворітьми. Я оглянувся і побачив, як він сідає в машину. Він і не думав стежити, чи не тікатиму я. Та я й не збирався тікати, а зійшов сходами на п’ятий поверх і тричі натиснув кнопку. За дверима почулось якесь шарудіння, згодом хтось спокійним кроком наблизився до дверей. Двері відчинились — переді мною стояв Діні.

Я трохи не впав од такої несподіванки. А мій друг з довгим носом і скуйовдженою шевелюрою мовчки розвів руками і став, наче вкопаний.

— Їжачок, — обізвався він нарешті. —Дротяна толової Так це ти?

Він не спитав мене, кого я шукаю, а я в свою чергу не сказав, хто мене сюди направив. Ми тільки дивились один на одного, як мавпи, і згодом Діні почав так сміятись, що аж сльози виступили на його очах. Потім він повів мене до кімнати, зачинивши двері на сходи.

— Сміймось, як вдома, тут спокійно…

Я .стояв, роззявивши рота, і нічого не розумів. Озираюсь навколо—чудова квартира на три кімнати. Скрізь м’які, зручні крісла, блискучі поліровані столи, а в кутку дзеркало аж до самої підлоги. В одній кімнаті стоять шафи з книжками, підставка для квітів, радіоприймач. Оце так квартира! Не така темна, як наша.

Діні садовить мене на диван і розпитує, як я сюди потрапив. Тільки-но я почав розказувати, як з сусідньої кімнати виглянули троє хлопців. Вони вийшли поодинці і вискалили зуби:

' — Новачок? Аж тепер прийшов? Ну, сервус[3]!

— Компаньйони, — відрекомендував їх Діні. — Ми дружно живемо в цій квартирі… і на даху. Бо і там добре, — підморгнув він до інших. — Там багато повітря, просторо, тільки часом буває дуже шумно…

Я почав розуміти, на що він натякає. Десь біля нас іноді стріляв кулемет. Я готовий був присягнути, що це стріляли з нашого даху. Тепер я все зрозумів: зброя, яку обіцяв шеф, знаходиться угорі.

Діні по черзі назвав імена хлопців. Засунувши руки в кишені, у лінивій позі, але з лагідною посмішкою на вустах, стояв напроти мене огрядний, широкоплечий велетень Йошка Лампа. На його товстому обличчі гострий ніс і спокійні блакитні очі здаються зовсім маленькими. Фері Павіач — циган, шкіра в нього темнооливкова, очі карі, хитрі. Він тонкий, як голка, і — видно по ньому — спритніший за білку. В ньому відчувається щось босякувате. Зате Лаці Тімко справляє враження дуже серйозної людини. У нього глибокі зморшки під очима, але губи красиві, як у дівчини, і ніс теж ніжний, тонкий. Він найвродливіший і найтихіший серед них.

Всі, крім нього, намагаються говорити разом.

— Як тобі подобається наш курінь? — питає мене низьким голосом гладкий Йошка.

— Шамовки досхочу, — підморгнув мені худий циганчук.

— Тут, як у пансіоні, їжачок, — сміється Діні. — Різниця лише в тому, що тут ми самі собі директори.

Вони перекрикують один одного, і я майже нічого не розумію. Становище досить неясне, а вже пора б дізнатися про все.

Нарешті заговорив найтихіший серед них синьоокий Тімко. Я сідаю в зручне крісло, спираюсь ліктями на стіл; кладу підборіддя на долоні і слухаю. В кімнаті стало тихо, бо всі пішли до комори за продуктами.

— Інженер Кубічек, — почав тихим голосом Лаці, — у відрядженні в Парижі. І дружину взяв з собою. А наш шеф — її родич. Поки їх немає вдома, він живе тут. Хлопці з ним зустрілись у вівторок увечері, і він ще тоді роздав їм зброю. Учора я здибався з ним, і він мене прислав сюди. Із спальні можна вилізти на дах через дірку з лядою. Там була ще дерев’яна драбина, але ми її порубали й спалили. Добряча була драбина! А тепер підставляємо під дірку стіл, ліземо один одному на плечі — і на даху! Один з нас залишається внизу, ставить стіл на місце, і тоді навіть не помітно, що в стелі є отвір. Крім того, на ляді є знизу засувка. У нас хороший плоский дах. З нього далеко видно все навкруги. З одного боку — вулиця Керут, де я живу; видно звідти і вулицю Юлльо та кіліанські казарми. Там зараз здорово б’ються, танків безліч. Танки стоять і біля нас, сюди вони приходять на перепочинок. Наше завдання: не давати їм спокою. Навкруги майже з усіх будинків по них стріляють, полохають їх, не дають відпочивати танкістам. Стріляємо й ми. У нас хороше сховище за димарем. І взагалі цей дах наче добре захищена улоговина. А коли становище стає скрутним, ми стукаємо в ляду і вже у безпечному місці.

Лаці замовк і в’яло посміхнувся.

— Хочеш лікеру, горілки чи, може, коньяку? — запитав він, схиливши голову на бік.

Він розвалився у високому м’якому кріслі, так що майже зник у ньому, і курив, намагаючись бути зовсім схожим на дорослого.

— У вільний час ми потрошку випиваємо, в буфеті ще залишилося дещо. Діні налягає на коньяк, Павіач теж. Йошка вчора перепився, і ми навіть злякались, що буде, якщо надійде шеф. Але Діні швидко поклав Йошку у постіль. Діні найстарший серед нас, йому скоро вісімнадцять, і він заступник шефа. Якщо хтось стукає, ми ховаємось або просто вилазимо на дах, а Діні залишається в квартирі, бо його тут знають як шефового брата. Знаєш, він дуже сміливий і рішучий. Коли треба лізти на дах, він гукає: «Вперед!» і сам мчить попереду. Ми його називаємо «Вперед, Діні».

У мене раптом вихопилось запитання:

— А ти вмієш поводитись з гвинтівкою? Не боїшся її?

Він тільки знизав плечима і крізь вії задумливо поглянув на мене.

. — Я нічого не боюсь. А щодо гвинтівки, то це такий же інструмент, як і всякий інший. Шеф навчив стріляти Діні, а Діні в свою чергу навчає нас. Учора ще було якось незвично, а сьогодні вже звикли. Я думаю, що завтра триматиму гвинтівку так, наче скінчив військову школу. Я вчився в гімназії, у восьмому класі.

Мене це вкрай здивувало. Я думав, що йому не більше чотирнадцяти років, такий він маленький на зріст, худорлявий. Але ж який сміливий! Я ледве наважився ще раз запитати:

— А скажи, смертельно вже влучив у когось? Тобто ви вже у когось цілились і влучали?

Він знову схилив голову набік і спідлоба глянув на мене. Дивився пильно, підозріло. В цю хвилину мені здалось, ніби він набагато старший від мене, і я почервонів, як буряк.

— Як ти гадаєш, де знаходишся? — спитав він. — І чого ти тут? Це тобі не прогулянка у вихідний день, а гвинтівка — не іграшка. Ти тут не на дитячому майданчику…

— А я думав, — промимрив я, — що наше завдання — лише лякати…

— Нам ніхто не казав, що під час стрільби треба бути обережними і щадити ворогів. Шеф ще не приймав від тебе присяги?

— Ні. Ми тільки обмінялись кількома словами.

— Звичайно, — кивнув він головою. — У нього, певно, не було часу. А, може, він поодинці і не приймає. Нас уже було четверо, коли він розповів, що треба робити, і навчив нас тексту присяги. Я добре запам’ятав:

— «Присягаю богом, що як і березнева молодь[4], боротимусь до останньої кулі, до останньої. краплі крові за краще майбутнє своєї батьківщини, за національну незалежність, демократію і свободу, за національний комунізм. Геть гнобителів! Помстимося за смерть Райка і його невинних товаришів. Хто проти нас, той ворог і тому нема пощади. Наш девіз: «Майбутнє належить нам!»

— Тепер розумієш? — спитав він, бо я й після цього сидів мовчки. Мені дуже хотілося побути наодинці, щоб помислити і збагнути, що мене хвилює і що засмучує, хоч треба сказати, присяга звучала гарно. Але на це я вже не мав часу, бо хлопці на кухні впорались, і звідти нісся приємний запах вечері. З сяючими обличчями вони принесли підігрітий консервований гуляш, маринованих овочів і хліба, всього було вдосталь. Найбільше я здивувався, коли циган поставив на стіл пляшку з вузенькою шийкою. Я ще зроду не пив такого чудового вина. Воно було холодне, прозоре і приємно кислувате, Йошка розгнівався, бо Діні дозволив йому випити тільки одну склянку. Вчорашній день для Діні був добрим уроком, і він боявся, щоб хтось знову не напився. Як заступник шефа, він стежив за порядком, і коли почалась голосна балачка, він зразу ж гримнув, щоб ми не дуріли, бо сусіди не повинні про нас нічого знати. Тому ми їли мовчки. Смуглявий Павіач їв так жадібно, що аж відригував, і раз без дозволу перехилив у рот пляшку, хоч свою порцію вже одержав. Діні підвівся і дав йому ляпаса. Фері за це не образився, тільки жартівливо скривив рота і продовжував їсти так само жадібно, Йошка розпустив ремінь на штанях, його широке обличчя розчервонілось і спітніло. Видно було, що страва йому дуже подобалась. Пальці Діні були в жирі й оцеті, бо він аж по лікоть засував руку в банку і цілими жменями набирав огірки.

Хлопці дражнили один одного, реготали. Маленький циган сипав добірною лайкою; Йошка, який вчився у торговельному технікумі, лаяв брудними словами свого викладача математики. Він змалював його свинячу вроду, передражнював його манеру говорити і дивитися на учня, який має відповідати.

— Хотілося б мені, щоб він зараз пройшов тут по вулиці, коли у мене в руці гвинтівка, — сказав він.

Одним словом, говорили про все, обминаючи лише те, що ми тут робимо і нащо сюди прийшли. Тут не було так весело, як мені здалося спочатку. У цьому пансіоні вони справді були самі директорами і, мабуть, відчували, що треба бути обережними. В повітрі висіло невимовне напруження навіть тоді, коли Павіач робив сальто і ми тихо сміялись у відповідь на його жарти, або коли Йошка Лампа передразнював викладача, а Діні вилив у підливу оцет. Це напруження відчувалось у нас весь час, наче у солдатів на фронті, які навіть під час затишшя знають, що їх життя під загрозою смерті.

Згодом Діні повів нас у задню кімнату, підсунув у куток стіл, став на нього і відчинив люк на дах. Він виліз перший і простягнув мені руку. Стрибок — і я теж опинився на даху. Навіть з гори Янош я не бачив такого красивого краєвиду… Місто спало. У тьмяному світлі виділявся кожний будинок, на вулицях майже не було ніякого руху. Тільки де-не-де проскочить машина, або проповзе на важких залізних гусеницях танк. Потім почувся стукіт солдатських чобіт: патруль… радянські солдати? авоші? повстанці? Там, де починається вулиця Юлльо, палає вогнище. Вночі холодно. Хто це гріється біля нього? На даху тихо, тільки Діні, що лежить поруч зі мною, пошепки каже:

— На сьогодні ми не одержали ніякої вказівки. І ті теж, — він вказав рукою на будинки по обидва боки від нашого. — Бо там також окремі загони.

Потім Діні показав мені склад зброї. Біля комина, накриті брезентом, лежали гвинтівки. Десять гвинтівок. Діні взяв одну і почав пояснювати:

— Так треба тримати, так заряджати.

Він наказав мені розібрати гвинтівку, потім— скласти, а після того повів на край даху.

— Лягай на живіт, сюди, біля мене, бери гвинтівку і цілься у той танк, он у той, бачиш?

— Тепер?.. Зразу?.. — спитав я, і моє тіло зразу наче задубіло.

— Авжеж, тепер. На один-два постріли вони не вилізуть. Хто зна, чи буде завтра час для тренувань.

Якщо пам’ять мене не зраджує, я заплющив очі, коли натискав курок. Пролунав постріл, приклад сильно вдарив у плече… Десь з будинку по той бік вулиці зацокав кулемет і мені здалось, що він стукає в такт моєму серцю. Я ще бачив, як ствол гармати того танка, що стояв перед нашим будинком, піднявся догори, шукаючи цілі. Кулемет замовк, і Діні сказав, щоб я повз назад. За ці кілька хвилин, що ми стріляли, мені здалося, ніби я виріс на цілу голову і став майже таким високим на зріст і широкоплечим, як Діні. Мене пройняло почуття якоїсь дивної гордості.

— Поклади гвинтівку, — наказав Діні, коли ми підповзли до комина. — На сьогодні досить.

Перш ніж спуститись у нашу розкішну квартиру, я на мить глянув у небо. Досі я дивився тільки на вулицю, а тепер далеко в небі побачив над собою маленьку яскраву зірку. Вона сяяла так ласкаво і спокійно… «Цю зірку не можна ані розстріляти, ані зірвати, — подумав я, — хоч вона і п’ятикутна».

. — Чого ти посміхаєшся? — спитав Діні.

В цей час на мене вже почало добре-таки діяти вино. Я не звик до нього, та й не їв же я майже нічого весь день. На голодний шлунок вплинула і одна склянка. Тепер все в квартирі здавалось таким знайомим, ніби я вже давно тут жив: хлопці, кімнати, книжкові полиці. Лаці Тімко взяв якусь книжку і розлігся на тахті читати. Йошка Лампа, цей товстий велетень, ліг на ліжко в одежі і вже голосно хропів. Діні з Павіачем сіли за стіл грати в карти. В кімнаті горіла тільки нічна лампа.

— Лягай і спи спокійно, — сказав мені Діні, — сьогодні, здається, буде тиха ніч.

Раптом мені здалося, що кімната з вишиваними подушками, з картинами і різьбленим буфетом почала повільно обертатись. Я зсунув швидко два м’яких крісла і вмостився на них якнайзручніше. Цієї хвилини я не думав ні про що й ні про кого і почував себе зовсім спокійно. Тепер я був з усього задоволений, веселий і ледве торкнувся головою спинки крісла, як міцно заснув.

 

 


[1] Гуртки Петефі — літературні студентські гуртки, які підтримували контрреволюцію у 1956 р.

[2] АВО — органи націонадбної безпеки Угорщини.

[3] Сервус — привітання «здраствуй» і «до побачення» між людьми, які звертаються один до одного «на ти».

[4] 15 березня 1848 року — початок буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині, у якій велику роль відіграла молодь.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.