Вулиця Пратера-1

 

Жужа Кантор

Вулиця Пратера

РОМАН

ВІД АВТОРА

Я не збиралася писати роман про жовтневі події 1956 року, вірніше, не мала твердого наміру писати про це. Не збирала й матеріалів, не обдумувала такого плану, як звичайно це робиться перед написанням романа.

Але цю невеличку книжку я мусила написати, не готуючись до цього, не плануючи і не збираючи матеріалу.

Навіщо було збирати матеріал? Він був готовий. Страшний, вражаючий серця матеріал з усіма його картинами, образами, які на все життя залишаться в моїй пам’яті. Події примусили мене писати. Враження самі напросилися на перо. Я мала діяти, як фотограф, що проявляє плівку.

Цю книгу треба було написати, щоб усі бачили, який складний, який заплутаний, вкритий туманом був жовтень 1956 року, і як лиха доля штовхнула багатьох обдурених юнаків і дівчат на неправильну стежку. На їх спинах їздила верхи контрреволюція. Серед цієї молоді були легковажні, безвідповідальні юнаки, що мріяли про пригоди; були серед них і несвідомі, але в основному чесні хлопці, яких ввели в оману бурхливі події жовтня. Після розчарування вони будуть ще сильнішими і впевненішими, адже життя дало їм добрий історичний урок.

Той будинок на вулиці Пратера, про який іде мова в романі, це в дійсності не один, а багато подібних до цього будинків, той «Жаб’ячий Рот»— один з багатьох, яких я бачила, яких я чула, які без усякого вагання, без докору совісті використовували дітей в своїх підлих, брудних цілях. Тому роман цей побудований не на конкретному образі; в романі говориться про всіх обдурених юнаків і дівчат, які брали участь у жовтневих подіях 1956 року.

Наприкінці листопада 1956 року я зустріла на вулиці свого колишнього учня. Він був брудний, ніби бродив по пояс десь по болоту.

— Оце саме йдемо від кордону, — признався він чесно. — Ми хотіли перейти, але нас завернули.

— А чого ж ти хотів утекти?

Він знизав плечима і втупився в носки своїх брудних черевиків.

— Я брав участь у боях.

— Де?

— На даху одного з будинків на вулиці Пратера.

Далі він став відповідати на запитання дуже коротко і неохоче. Видно було, що його серце крають гіркі почуття.

— Це було страшно, — сказав він коротко, — дуже, дуже страшно.

— Як же ти потрапив туди?

— Я проходив вулицею. Раптом біля мене зупинилась автомашина. Якийсь чоловік крикнув: «Юначе, хочеш зброю?» .

— І ти захотів?…

— Так.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять буде.

— Приходь до мене коли-небудь. Хочу поговорити з тобою.

Він прийшов і розповів про все. Це було те саме, що я бачила на власні очі — дійсність!!! Він прийшов до мене і, соромливо добираючи слова, намагався відповісти на запитання, яке цікавило нас обох: як могло статися, що частина нашої молоді із зброєю в руках боролась проти нас, проти самих себе?

Ось так відбулись події, описані в цій книзі. Прочитайте і судіть самі.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.