Воскресіння Докії Гуменної

Воскресіння Докії Гуменної

Маруся Богуславка… Маруся Чурай… Леся Українка… Ліна Костенко…

Які величні імена! І скільки ж подвижництва, самопожертви в содіяному ними. І який же непогасний вогонь палкої відданості отчому краю, своєму родові-народові, своїм одноплемінникам у прореченому крізь віки Марусею Богуславкою, хоч обставинами дано було їй висповідатися лише в кількох словах. А скільки ж чуттєвого, задушевного вивулканило полум’яне серденько пристрасної Марусі Чурай та окрилило його такими зворушливими мелодіями, що дзвеніти їм, поки й світу та сонця. Бо ж мовлене не тільки до сучасників, а й до наступних поколінь Лесею Українкою, Ліною Костенко хіба ж не упевнює в тому, що український народ незнищенний, здатний боротися за своє майбутнє.

Називаю імена жіночі. Бо жіноче начало, жіноча іпостась у свідомості українського народу справіку важили так багато, що й тепер, у двадцять першому столітті, згадки про святі для національного мислення імена розбурхують генетичну пам’ять, торкають найприхованіші, найтонші струни душі, викликають щемливий трепет серця.

За святими іменами жіночої статі така глибінь народної пам’яті, що чи й під силу нашій уяві сягнути до найвіддаленішого. Але ж ні. Таки збереглася душа українського народу в усій своїй неповторності й самобутності. Тож і міркуймо: які надії в колах земного пекла мусили покладати наші пращури на святу захисницю роду-племені, осідку, оселі, домашнього вогнища — вселюблячу і всеможну Берегиню! І скільки тисячоліть пригорталися до неї заради самозбереження, так само як і до матері Лади — жіночого начала Світу.

Назвав вище вершинні імена. Але ж слідом можна ставити ще не одне. Й поміж них — Докії Гуменної. Що їй у почесному ряду — чільне місце, переконає читача ця талановита, глибокозмістовна, щира й задушевна книга. А вона — одна із понад двадцяти, що їх письменниця надзвичайно складної, обтяженої карколомними поворотами долі зуміла, спромоглася видати за життя.

До заголовка вступного слова про авторку, чия творча праця воістину подвижницька, несамохіть напросилося містке поняття — воскресіння, інакше не скажеш. Бо це ім’я талановитої української письменниці понад піввіку було запечатане більшовицькою цензурою, цілковито замовчувалося не де-будь, а на рідній землі, на Батьківщині, стиралося з пам’яті тих, хто свого часу його знав і шанував.

Гіркого й лихого для таких, як вона, 1923 року, в грудні місяці, дев’ятнадцятилітня дівчина, усім єством пориваючись до літературної творчості, подала «коротеньку автобіографію» до, як тоді писалося, Всеукраїнської Спілки Селянських Письменників «Плуг», очолюваної Сергієм Пилипенком, згодом репресованим, знищеним і викоріненим з української літератури.

Чужоземного вишколу переорювані світу в личинах більшовицьких месій під оглушливий галас брехливої пропаганди заповзялися розорювати, винищувати, зживати зі світу працьовите українське селянство. Але учиняли цей злочин з такою хитромудрою підступністю, що й молода Докія, не тільки дезорієнтована, а ще й застрашена, залякана, розгубилась. Ворота до батькового двору невидима рука жорстокої, нещадної сили припечатала убивчим тавром: «нетрудовий елемент».

Рід Докії і по батьковій, і по материній лінії — з одвічних рільників. Хіба що в батькові, як услід за ним і в дочки, заговорило, збуджуючи, не даючи спокою, духовне, мистецьке. Не пірнув з головою в буденність тяжких трудів рільника, гречкосія, потягнувся не до плуга, а більше, як по-сучасному сказати, до приватного підприємництва. Коли б у сорочці народився, то, може б, вибився в люди зі своїм хистом і до музики, й до співу. А скутий убозтвом і нестатками, вивищився лише настільки, що без його голосу й пригравань на уподобаній змалечку сопілці не обходилися ні весілля, ні традиційні обрядові свята односельців. Щоб мати гріш на прожиття, а треба ж було утримувати сім’ю з дітьми, брався за будь-яке діло. Із поважнішого: утримував заїжджий двір, а при ньому — торгівля сяким-таким товаром; з-поміж прибутковішого — міцними напоями, і майже собі на збиток — книгами. Та хай там що, не цурався друкованого, бо від нього яка ж утіха для душі, для серця.

Пізніше, вже як письменниця, Гуменна усвідомить: «… ще за рік до мого народження була вже вирішена моя доля… На 2-му з’їзді партії в Лондоні, де розділились на більшовиків і меньшовиків, 1903 року, вже була ухвалена програма наступу на селянство і ліквідації «дрібнобуржуазної стихії»».

А той же замах, та коса — на її рід, на всіх її кровних. Вони ж від світання до смеркання знемагали в трудах праведних на хуторах довкола Жашкова, на политих потом нивах родючого степу, де їхні пращури ще з четвертого тисячоліття до нової ери дуби рубали, землю орали, волочили та й сіяли жито-пшеницю і всяку пашницю, аби золоте зібрати збіжжя.

І над убогими хатами понеслись, закрутили страшні вихори: «экспроприация экспроприаторов!», «Грабь награбленное!»

У тому вселенського масштабу ідеологічному крутійстві голова йшла обертом і в досвідчених, умудрених життєвим досвідом. Отож Докія, ще не загартована як слід, в уготованих на кожну долю нелегких випробуваннях, так чи інак, а в заяві до Спілки селянських письменників «Плуг» певною мірою бере гріх на душу, піддавшись нав’язуваному тоді дистанціюванню чи навіть відмежуванню від батьків, що, як кваліфікувалося за тодішніми критеріями, «більш любили промишляти, аніж робити коло хліба». Сказавши покаянно «а», мусила запевняти: «Порвавши з батьками ідеологічно ще 20-го року, від’їжджаючи до Київа, порвала й матеріально. Живу зараз заробітком з вишивок…

Бажаю вступити до «Плугу» тому, що надіюсь тут викувати в собі міцну пролетарську ідеологію…»

У порівнянні з іншими українськими письменниками так званої радянської доби Докія Гуменна — аж ніяк не ремісник, а тим паче не кар’єрист. І навіть не майстровий літератури (в найкращому значенні цього слова). А самобутній талант. Обраниця духу.

Незбагненно, але майбутня письменниця з юних літ відчувала, хай по-своєму, майже по-дитячому наївно небуденність свого призначення на білому світі. Ще тільки осягала ранню шкільну науку, як почула внутрішній голос і за його спонукою не побоялася заявити впевнено: буду письменницею. І з роками чим далі, то з меншим сумнівом довірялася невидимій силі, бо знов і знов переконувалася, що є над нею сила Опіки, як сама визначала. Сказати б, вела її, направляла Доля. На жаль, не голубила, не пестила, як улюбленицю, не обдаровувала радощами, а тим паче розкошами. Доля вела хоч і вкрай тяжкою, але вірною дорогою щирої, чесної творчості, незаплямленого сумління, високої людської гідності.

Гуменна сама про це пише переконливо й зворушливо. Але ці одкровення, як на моє переконання і відчуття, не мають нічого спільного із самолюбуванням, самозакоханістю. Це сповідь без будь-якого наперед визначеного заміру, без якогось хитро прихованого умислу. Назвав би це природним самовираженням. Як за моїм розумінням, Гуменна настільки щира і до наївності зрозуміла в своєму письмі, що насправді переймаєшся вірою: це — за спонукою чи з благословення того духовного начала природи, від якого і вогонь натхнення, і його найвищі злети.

І ось із цього боку мемуари письменниці становлять неабиякий інтерес не тільки для читача, для широкого загалу, а й для фахівців-психологів. Це один із рідкісних виявів саморозкриття людської душі.

І видається не грою сліпого випадку, а дарунком щастя-долі, що Докії випала в ставищанській школі зустріч із учителем на ім’я Дмитро Загул — поетом справжнього імення. А згодом склалося так, що за його ж порадою Гуменну повів у храм літератури Сергій Пилипенко. Доленосний збіг обставин якщо не в хаосі, то в тодішньому безладді й непередбачуваній мішанині, плутанині подій.

До честі Докії, вона рано, ще зовсім молодою, не опереною не так розуміла, як відчувала підступність хитромудрого зла в овечій личині. Бо ж усе, що учинялося з ЇЇ одвічно працьовитим, споконвіків хліборобським родом, від чого жорстоко потерпали таки ж безневинні, хоч з якого боку приглядайся, рідні батько й мати, було абсолютною протилежністю проголошуваному, облудно пропагованому. Найперше, що ж то за правда, якщо її приносять на багнетах хтозна-які зайди і втокмачують чужою мовою, а не рідною для цілого народу. І з якого ж солов’їного гнізда тій нещасній, переслідуваній рідній мові линути, у яких же квітучих гаях дзвеніти, над весняним буянням яких же садів лунати, над якими ж ланами, нивами возноситися в голубе небо співом жайворонка?

У перших оповіданнях, які з благословення С. Пилипенка друкувалися в часописах, Гуменна виявляє чутливість і доброту свого серця. Її позасвідоме прагнення — писати щиро, чесно, висловлювати те, що відчуває, переживає.

Яким був творчий потенціал молодої авторки, можна судити хоча б з того, що, побувавши в декількох відрядженнях, поринувши в таку знайому з малих літ сільську буденність, придивившись до порядків, до житгя-бутгя в новостворюваних сільськогосподарських комунах на ближчому Запоріжжі й віддаленішій Кубані, перейнявшись бідами й клопотами таких близьких її серцю, таких зрозумілих трударів-гречкосіїв, Гуменна не тільки в журналі друкує гарячі, як з печі докорінних переінакшувальних процесів на селі, нариси, а й видає їх 1931 року двома окремими збірками — «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная…» та «Стрілка коливається». І того ж року з’являється ще одна книжка — повість «Кампанія». Хіба ж не багатообіцяючий зачин?

Вияви людяності, вболівання за долю простолюду в ранніх творах Гуменної відразу наразилися на нишівну критику з боку ревних прислужників більшовицького режиму. В дитинстві і юності, перед тим як вирвалася до Києва, аби навчатися, що тільки з непосильної селянської роботи не лягало на її плечі, в яких тільки нелегких доглядах домашньої худоби не дубіли пальці. А як спробувала написати чесніше про те, що побачила на власні очі в затягнутих до комун селах, з лютою ненавистю накинулися на проблиски правди найвищі партійні бонзи.

Запопадливим кар’єристам, що змирилися з рабським існуванням, було байдуже до того, що мучило Докію: за яким же то правом, за яким же супостатським благословенням долею України крутять, розпоряджаються на власний розсуд ті, котрі ніяк — ні кровно, ні духовно — не пов’язані ні з цим краєм, ні з українським народом? Окрім отих трьох, вище названих книжок, Гуменна ні одної більше не змогла видати за роки свого життя в Україні. А це ж із 1931 до 1943 року.

Цькована й переслідувана, рятувалася від голоду найчорнішою роботою, але не опустилася до лакейського прислужництва вершителям антинародних чорних справ. Хай там що, не хилилася. Перебивалася як могла. Як за жертовним пророченням Г. Сковороди: «А мій жереб з голяками». Їхню правду, їхні надії підсвідомо поривалася виражати, коли брала в руки перо. Так уже було їй на роду написано — не зрікатися рідного, берегти честь із молодих років і до останнього подиху. Свого часу Іван Франко говорив про Лесю Українку як про поетесу крицевого духу. Чи ж не такої природи або сутності душа і серце Докії Гуменної. Огортаю її ім’я до певної міри суб’єктивними характеристиками, пристрасними епітетами, високими оцінками, бо саме так розумію загадку цього таланту. Мовлю про найдостойніше, найблагородніше, що бачу в цьому явищі — визначному явищі на всеосяжному обширі української літератури.

Тоді, коли вже була далеко від Києва, за морями-океанами, Гуменна навіть з відтінком іронії згадувала загрози, що неодмінно накочувались на неї, тільки-но вдавалося вже не книжку видрукувати, а щось опублікувати в тому чи тому журналі. На свій захист не могла ніде виступити. Не сміла звертатися з рукописом до видавництва. Тільки в душі криком кричи. Якої ж тут треба внутрішньої сили, стійкості, щоб не зламатися, не схилитися до догідливого прислужництва власть імущим. Як пробитися з незалежною думкою до тих, від кого пануюча влада примушує відрікатися?

Жашківшина — квітучий край. Масні чорноземи. Й вони у смузі такого клімату, таких погодних умов, що завжди щось уродить — як не те, то інше. Плодюча земля. У рясноті гаїв, садів, у разках озер, як у голубому намисті.

Одвічно там міцні селянські господарства. Ще від найдавнішої рані — від буйного зачину Трипільської культури. Хліборобські родини багаточисельні. І всі вони справіку, за прикладом чи заповітами дідів і прадідів — у повсякденних невідкладних трудах від світання до смеркання. І хоч як їх віками обдирали, обкладаючи непомірними податками, однак умудрялися й себе забезпечувати.

Але він такий не передбачуваний у своїй жорстокості, цей білий світ, що ніякій уяві не здогадатися, яке ще нещастя може спостигнути. А воно заявилося в овечій шкурі нової влади нібито робітників і селян. До тридцятого року Гуменюки, а працелюбів з таким прізвищем мало не половина як у самому Жашкові, так і довкола нього — на бідніших і заможніших відрубах-хуторах ще якось трималися. А з розгулом дикого свавілля, себто безумного так званого «розкуркулювання», повиривано з корінням усіх, — як і сказати, щоб не зсудомило — дядьків і тіток, близьких і дальніх родичів Докії з їхніх обійсть, викинуто чи в дощ, чи в сльоту, чи в мороз із осель, вибудуваних від призьби до вершечка тільки своїм власним трудом, своїми невтомними руками, і всіх відпроваджено в кращому разі на підземну роботу в Донбас, а в гіршому — етаповано аж за Урал, розвіяно по несходимому Сибіру, що про нього затягнуті в невилазну роботу селюки відали до того тільки із невмирущої пісні про Кармелюка.

І таку міцність виявив, показав рід, що й на вічній мерзлоті приживалися його парості, найлютіші морози не здолали кинутих напризволяще на таких безлюддях, де й звірові незатишно. Двоюрідна сестра Докії, така ж молода і, мабуть, такої ж затятості й неупокореності, не лише не змирилася з безвихіддю далекої висилки, сибірського заслання, а й зуміла втекти від тих могильних бараків у лісах, снігах, вирвалася, безпаспортна, безправна, безіменна, з тієї чужої, неприязної тайги, більше пішки, ніж на товарняках, дісталася через Урал і Москву — тільки уявити! — повернулася на тихі води і ясні зорі, до України. Як ото за прореченням Лесі Українки, вкладеним в уста її рідної тітки Олени Антонівни Косач, засланої за царату до Тобольська: «Поглянути ще раз на синій Дніпро, —  Там жити чи вмерти, мені все одно…»

У батька після невпинних засмикувань, позбавлень без суду й слідства будь-яких громадянських прав, обкладань непосильними податками відібрано геть усе рухоме й нерухоме. Вчасно попереджений добрим чоловіком про уготований арешт, мусив глупої ночі втікати світ за очі. А за ним і дружині, охоронниці домашнього вогнища, хоч з мосту та в воду — йди, куди очі бачать… Якими тільки непролазними осінніми й заметеними зимовими дорогами не рятувалися вони, затравлені, від погибельної енкаведистської розправи, на яких тільки пронизливих і колючих вітрах не куталися в старе й зношене, а то й у лахміття, аби не простягтися посеред шляху знесиленими жертвами антиукраїнського терору, геноциду та щоб уберегти в грудях незгасні іскорки життя — заради вселення твердості й надії в серця рідних дітей своїх, в ім’я незнищенного роду свого.

Ось який мороз на український цвіт. Як тут не впасти у відчай. Виключена, врешті, із Спілки письменників (не репресована, й на тому спасибі), отже, формально нічого не досягнувши у тій справі, якій намагалася віддавати всі свої сили, без якої не мислила свого життя, вже літня жінка не з власної волі опинилася в окупованому Києві. Однак не побігла, як жертва комуністичного Молоха, на сповідь до «визволителів». Не з її переконаннями уклонятися загарбникам. Ніякою співпрацею з фашистами не заплямувала свого імені.

Але ж обпеклася у «всесвітній пожежі», роздмуханій більшовицькими пройдисвітами нібито «на зло буржуям», і, здригаючись від споминів про перебуте, вирішила, що ліпше виїхати, ніж наражатися на нові загрози. Поневірялася в таборах для переміщених осіб, шукала якогось осідку. Насамкінець знайшла прихисток, замешкала у Нью-Йорку.

А з чим виїжджала? Які там коштовності? Які там цінності? Золото серця та паки списаних паперів — ото і все багатство. Над тим рукописним тремтіла, як шекспірівський скнара Шейлок над скринями дзвінких монет. Тягла на собі, хоч які муки, тільки те, що могло знадобитися лише для скарбниці української літератури. Ні на що інше не вистачало ні рук, ні сил. Та ніщо інше й не пливло ніколи до її рук.

Середнього зросту, худорлява, від природи вперта, непоступлива, настирлива. Проникливого розуму. З опублікованого видно: володіла рідним словом так, як мало хто не те що поза кордонами України, а й у самій Україні. Зі своєю вражаючою біографією, де одні за одними нанизувалися переслідування, утиски, гіркі поневіряння за радянських часів, могла б укинутися в політику. Але те не для її сумління.

Як в Україні, так і на супротивному боці земної кулі одверталася від дзвонарів скороминущих політичних замірів. Її свідомість противилася спекуляціям на горі народному. Успадкована від чесного працьовитого роду, від батька-матері совість вела Докію Гуменну благородною стезею. Уникаючи політичної заангажованості, заробляла на хліб насущний фізичною працею. Чорною роботою, як часто і в Києві колись. Понад двадцять років відстоювала зміни в цеху, де сукалися канати. А кожної вільної години поринала у солодку звабу високого творчого натхнення. Заради цих злетів жертвувала усім іншим, особистим. А переконавшись (з гіркого досвіду), що вона не народжена для кохання, що немає у світі такого серця, яке зрозуміло б її серце, вікувала одиначкою. Дітей не мала.

Змалечку звикла обходитися щонайскупішим, щонайскромнішим. За свого життя не зазнала ніяких розкошів. Більше бідувала, голодувала, не випадало втішатися достатками. Тож у Нью-Йорку не становило для неї ніякого труда обмежувати щоденні витрати на харчування всього якимись трьома доларами, а решта заробленого — як раз і назавжди освячена жертва на творення книг.

Вихідці з України, як заведено на Американському континенті, подавали посильну допомогу, підтримували видання. Завдяки більшим і меншим пожертвам з’явилися друком і розлетілися по материках Північної і Південної Америки, Австралії, а далі обширами Західної Європи, де заявляли про себе українські громади, спілки, об’єднання, навертали до споминів про залишену за тих чи тих обставин землю батьків, нагадували про незабутнє, рідне нові книжки Д. Гуменної. Загалом на тому кінці світу, в далекій Америці, їх народилося чи, точніше, написалося вісімнадцять. Це на додачу до інших трьох, що значно раніше, ще коли авторка зустрічала двадцять сьому свою весну, проклюнулися в Україні, і всі одного виміру — щирі, совісні, позначені печаттю таланту. А кращі, за всіма ознаками, увійдуть до скарбниці української літератури.

Пробувала передавати на папері враження від Нового Світу, в коловерті якого опинилася. 1953 року здійснила цікаву чи то й захоплюючу, тривалу поїздку Америкою. Враження від тих споглядань, знайомств склали основу збірки «Багато неба», яка з’явилася друком 1954 року в США за сприяння Об’єднання українських письменників «Слово». Такого ж характеру — подорожні нариси, замальовки чи й нотатки — «репортаж», за визначенням самої ж авторки, «Вічні вогні Альберти», виданий 1959 року в Едмонтоні заходами Петра Пауша. За підтримки того ж Об’єднання українських письменників «Слово» з’явилася 1962 року збірка оповідань і новел «Серед хмаросягів» із, так би мовити, адресним підзаголовком «Нью-Йоркська мозаїка». У цій низці — «оповідання й новели» під назвою «Внуки столітнього запорожця», 1981 рік, ще міцніше пов’язані з життям української еміграції.

Вище писав про це, але воно настільки вражаюче, що ще раз приверну увагу. Ій-право, не можу збагнути, як слабосилій жінці вдалося доправити із Києва аж до Нью-Йорка основну масу паперів, списаних її рукою. То ж кривавими, небезпечними, загрозливими дорогами лютої світової війни, починаючи з 1943 року, — а це ж і під бомбами, й під обстрілами, й у колотнечі таборів для переміщених осіб. Не обійшлося й без втрат, про що письменниця не раз згадує з великою гіркотою. Гуменна таки із тих обраниць духу, котрим пасує благородне визначення — одержимі. Якраз це й дало їй сили пройти ті пекельні випробування та збагатити свій рідний народ тим творчим внеском у скарбницю української літератури, на який її подвигнув талант.

Ще тільки-но розпочавши шкільну науку, пробувала записувати чи не щодень щось своє, хоч, соромлячись, невдовзі рвала ті аркушики. Та скоро щоденник став для неї нерозлучним супутником. А вже на схилі літ, коли видавати українську книжку ставало все важче, бо старшої людності в еміграції меншало й меншало, а нові покоління — американізувалися, мусила линути в уяві до рідного жашківського степу, до квітучої матері України, усупереч найчорнішим затемненням далеких обріїв плекала надію, що написане, створене таки дійде до рідного народу та буде йому необхідним.

У листі від 21 жовтня 1992 року (ще на роду їй було написано зустріти тільки чотири весни), у тому листі до подруги Ірини Дибко-Филипчак відкрилася: «Тепер передруковую щоденника і тільки це одне можу робити. Поки що — на середині, а вже 1700 сторінок. Не знаю, чи це кому потрібне, а нащось передруковую і… ще не знаючи, де це скласти на збереження… Словом… як у трансі».

Д. Гуменна проживала в Нью-Йорку в кварталі й будинку для бідних, де такі ж приблизно умови, як і в наших «хрущовках». Хіба що назва помешкання звучна: департамент. Вікувала у невеликій однокімнатній квартирі. Акуратній, тісній. З роками не знала, де себе приткнути, бо стоси паперів лежали скрізь, де тільки вільна прогалина, а господині хоч стій. Забігаючи наперед повідомлю, що згаданий вище — на тисячі сторінок — щоденник уже перетнув океан і відповідним чином оформлений на збереження у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Заповіла його письменниця українському народу, застерігала не відкривати до своєї смерті. Поки що передане ніким не опрацьоване і не надруковане. Оскільки ж однодумці в США атестували Докію Гуменну зрозумілим і глибокозмістовним званням літописця великого історичного періоду, її свідчення, мабуть же, зблиснули б золотом правди, якби були опублікувані.

Не знати, що важливіше, та перш за все варто було б видрукувати щоденникові записи періоду фашистської окупації Києва. Про ті часи накручено українофобами стільки зумисно фальшивого, перевернутого з ніг на голову, вимудруваного на дискредитацію українства, яке не з власної волі задихалося під п’ятою загарбника, що об’єктивне відображення того, що відбувалося, слугувало б очищенню тих утоплених в інсинуаціях страшних років од скверни. Для підсилення висловленого додам, що українській історії будь-якого відтинку вкрай потрібна правда і тільки правда. В кожному разі чиста правда вигідна нашому народові, бо визначальним у його бутті завжди було і є благородне, доброчинне.

Письменниця, бувало, скаржилася на свою пам’ять. Вірогідно, через надмірну вимогливість до себе. У її творах вражає такий огром фактів, така ряснота достовірного, мовби віддзеркаленого, що як і не подивуватися — за яким же благословенням можна було утримати стільки всього в одній голові? Бо ж левова частка творчої спадщини — це те, що писалося, переповідалося через роки після того, як відбулося в реальності. Це ж треба було його пронести через вітровії таких згубних часів, що аж здригаєшся при згадці. Хіба що прислужилося щось із отих стосів щоденників — якісь із кількох тисяч сторінок, що їм Докія Кузьмівна давала раду до останніх днів життя.

Збережене не тільки, як звичайно, пам’яттю, а й пам’яттю серця, бо ж в основі — пережите особисто авторкою за молодих літ, надає ліричного забарвлення повісті «Мана» (1952 рік), хоч героїв класичного любовного трикутника вихоплено із суворої дійсності сталінських часів. Те, що пробувала писати по гарячих слідах в Україні, але з тих чи інших причин не могла донести до широкого кола читачів, доводила до пуття вже на Американському континенті. Якщо йти за хронологією появи, то 1956 року побачив світ роман-хроніка «Хрещатий Яр» — твір унікальний за правдивістю художнього відтворення баченого й пережитого авторкою в окупованому фашистами Києві. Незаперечні свідчення очевидця, відображення реального, а не всілякі вигадки, інсинуації, нерідко зумисне злісні, антиукраїнські, якими рясніють дотепер тиражовані різні кривотлумачення про ті чорні роки в історії міста.

На початку двадцятих років минулого століття духовне життя в Києві почало пригасати. Первопрестольний ще від часів Київської Русі град позбувся високої честі. За розпорядженням повелителів з Москви формально нібито із державним статусом Республіка мусила змиритися з тим, що їй слід мати не успадковану звіддавен, а новоутворену столицю — Харків, який на північ, ближче до російського кордону й піддатливіший на силові впливи дужчого сусіда. Разом з багатьма причетними до літератури поїхала до навально розбудовуваного центру й Д. Гуменна.

Втрапила, як сама ж визначила, в «харківські вітрюги». Якраз тоді комуністичні супостати заповзялися витравлювати національний дух з інквізиторською жорстокістю. Спроби не те що правдивого, а хоча б правдивішого відтворення дійсного життя придушувалися партійними ідеологами з такою ненавистю, наче йшлося про найстрашніших ворогів усього сущого на землі. Чого тільки не приписувалося молодій авторці, які тільки вбивчі ярлики не наліплювалися. Ні-ні, та й не змовчувала, виривалося щире слово вболівань за гірку долю і найближчих рідних, та й усього селянського роду свого, і народу рідного, пригніченого, розіп’ятого в тридцять третьому голодомором.

Рятуючись від найгіршого, зуміла якось вирватися в довготривале відрядження до Туркменістану. А там проникливому зорові одкрилися зблиски давніх пов’язей прото- й праслов’янського світогляду з давніми культурами тих племен, народів, які впродовж тисячоліть накочувалися з бездонного нутровища Середньої Азії чимдалі на Захід, залишали свої сліди на Північному Причорномор’ї і квітучому Подніпров’ї; хоч і асимілювалися врешті-решт або й щезали у крутовир’ї згубних перемін, у невпинному плині широкомасштабних переселень народів, за яких прото- й праукраїнці — диво дивне! — непорушно залишалися на своїй одвічній землі, правітчині, ні у кого не віднятій, не загарбаній, а успадкованій від первоз’яви людини на цьому обширі все новими поколіннями від попередніх.

Сприйняте та осмислене Докією під пекучим південним сонцем і поновлене вже на Американському континенті увійшло, так би мовити, туркменською частиною до видрукуваної 1956 року книжки оповідань та повістей «Жадоба». Твори, як заявила авторка, «написані на живому матеріалі підсовєтського життя». Такої ж тематики психологічно-соціальний роман «Скарга майбутньому» (1964 рік), сюжет якого розгортається в передвоєнному Києві. Розкривається внутрішній світ двох героїнь, подруг, в одній з яких вгадується багато чого з характеру та й навіть драматичних життєвих перипетій самої авторки. А в збірці оповідань «Чотири сонця» (1969 рік) — долі українського цвіту, української молоді в передвоєнні роки та гибельні воєнні — лихі поневіряння на німецькій каторзі.

За найвищими критеріями, найвизначніше із написаного Д. Гуменною — роман-епопея, що складається з чотирьох частин, «Діти Чумацького шляху». Спонукою до цього заміру було невтішне горе. 1942 року, перебиваючись з хліба на воду в причумленому фашистською окупацією Києві, Докія втратила найдорожчу людину. Печаль, скорбота обпікали серце. «Щойно я поховала свою матір, і так хотілося саме її життя, все те, що вона розказувала про ту епоху, яка вже ніколи не вернеться, вилити у слова, хотілося показати контраст між тією добою і катаклізмами, що випали на долю мого покоління».

Усупереч найгіршим, які тільки можна уявити, обставинам, мабуть же, нехтуючи їх і відгороджуючися від них, утілювала задум, працювала натхненно (тільки ж так, бо ж інакше не вийшло б справді достойного, значущого, високої художньої вартості твору) і наполегливо не тільки в гвалтовно онімечуваному загарбниками Києві, а й під час тимчасового перебування в Галичині, а далі в тисняві скупчень різношерстого люду — в таборах для переміщених осіб. То вже там, і в Австрії, Німеччині, і за всіх тих не з власної волі переселень мусила, як хрест на Голгофу, «тягти на плечах у п’яти евакуаціях» і цей рукопис, і все те з писаного й друкованого, що його щастило не загубити. Те, що для неї — одержимої, уподобаної провидінням, ошедреної високим духом подвижництва — було дорожчим від золота, вартіснішим від будь-чого найкоштовнішого, матеріального.

Перша книга тетралогії з’явилася друком 1948 року, остання, четверта, — 1951-го. В одному зшиткові роман видано 1983 року в Торонто. Ось його оцінка відомим українським письменником, науковцем, професором Анатолієм Погрібним, котрий на початку 90-х років минулого століття мав змогу зустрітися з талановитою письменницею в Нью-Йорку, навідував, по-доброму скажемо, довгожительку у її скромному помешканні в будинку номер вісімдесят на Першій Авеню: «… аналогій стосовно такої широчіні, не побіймося слова — грандіозності авторського задуму, як то в «Дітях Чумацького шляху», українське письменство майже не дає. Власне, це роман про знищення більшовизмом української нації, про те, до яких найбрутальніших способів вдавався московський імперіалізм, аби поставити непокірну Україну на коліна. Саме ці способи художньо й увиразнені у романі: умертвлення українського села як основи нації та вигублення інтелігенції як мозку нації. Відтворено усе це в багатстві штрихів і подробиць, у розмаїтті людських доль, в спосіб, можливо, не так художнього, як художньо-документального письма (по суті, твір перебуває на межі художньої літератури та мемуаристики)».

Твір не просто пізнавальний. На мій погляд, він має право називатися одним із важливих документів лихого в українській історії періоду. Важливо, що в романі не тільки правдиво змальовуються події, які в нашій художній літературі до останнього часу або зовсім не відображалися, або подавалися у вкрай спотвореному, безсоромно заполітизованому, огидно перекрученому вигляді, а й осмислюються причини, викриваються приховані, підступні заміри злочинних призвідців.

У лиходійному 1933-му році жодна зарубіжна держава, за винятком Норвегії, і то впівголоса, правителі, верховоди жодної чужоземної країни не виступили з офіційною заявою щодо страшного голоду в Україні, не забили тривогу, не осудили зумисного, спланованого, як тепер відомо, винищення української нації. А коли в тій же ООН порушується питання про чи ж не найстрашніший у двадцятому столітті справді геноцид, справді зловмисне винищення одного з найбільших народів Європи за національною ознакою, уславлювані уболівальники за долю світу вмить уподібнюються мавпочці з відомої китайської притчі, демонстративно заплющують очі й затуляють пальцями вуха: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не знаю. А свідчення Докії Гуменної промовляють до всього світу, звернені ж і до Організації Об’єднаних Націй, якій в ім’я справедливості слід визнати геноцид українського народу й належним чином засудити злочин, який не має терміну давності.

Неодмінно мушу наголосити ще на одному важливому, суттєвому. Це — дивовижна глибінь генетичної пам’яті письменниці. Таке утаємничене зринає, вихлюпується із самісінького дна її серця, душі й вигранюється в слові, що німієш, як заворожений. Вона це відчувала, знала й не приховувала, а намагалася й для себе особисто з’ясувати, звідки воно й що воно.

Найперше, від роду. Відала, що по батьковій лінії — від подільських коренів. Звичайно ж, не могла бути в усьому обізнана й не доскіпувалася в кожному разі, якого походження слова в їхній родині витають, а розсипала їх, як дрібки золоті, в своїх творах. А фахівець, мовознавець, натрапивши на не так уже часто й уживане в художній літературі — ну хоча б і «лапацони» — одразу зауважить, що то ж зерня з подільського діалекту, означає, — хтось, може, й не чувши ніколи раніше, здогадається, — великі лапища.

Тут би вдарити на повну силу в такий дзвін, щоб усі почули: у мові — історія народу. Закодована його пам’ять від первоз’яви роду на білому світі й до часу нинішнього. Пам’ять мови рівнозначна генетичній.

Ось із цим відчуттям Докія вродилася. Науково його не пояснює, а виявляє у всіх своїх творах, особливо ж у «Дарі Евдотеї». Бо це ж мемуаристика. А яке ж повітря вона вдихнула, явившись на білий світ! Жашківшина — оаза степової України. Огорнута невмирущим духом Трипільської культури. Від найраніше розораних, засіяних на зорі Трипільської культури піль і нив — зачин пісень, обрядових дійств, вірувань, з якими наші предки — рільники, хлібороби, гречкосії — пробилися крізь сім тисячоліть до сучасності, зберегли й заповідають нащадкам нетлінне багатство — золоті й срібні подзвіни народнопісенної спадщини, незнищенні скарби усномовного й первозданної зав’язі символіку рукотворного.

З молоком матері Докія увібрала предковічне народне. З малих літ купалася в пісенному світі. Ученицею співала в самодіяльних хорах, а студенткою в Києві — в професійних. А в самобутніх, неповторних піснях — повіви п’янких ароматів від золотих віків тієї ж Трипільської культури. Бо ж звідти первоцвіт духовності, світогляду, вірувань, звичаїв, характерних особливостей українського народу.

А ще за нездоланною внутрішньою спонукою розкошувала в бібліотеках, углиблюючись у таїни історії, археології, мандруючи уявно віками й континентами. Не маючи сталого заробітку в Києві, упрошувалася до археологічних експедицій, брала участь у розкопках, які саме тоді проводилися в Трипіллі. З написаного видно, наскільки вільно орієнтувалася на неосяжних обширах тисячоліть і з якою легкістю вгадувала й досить точно вказувала на сліди різних ер, епох, періодів у довколишньому, яке відкривалося проникливому внутрішньому зорові. Втім, у цьому кожний читач має змогу пересвідчитися сам, не проминаючи жодного рядка у цій книзі.

А що вже казати про ціле гроно видань з праісторії України, які належать до творчого набутку письменниці. Це тема окремого грунтовного дослідження. А наразі лише простий перелік видрукуваного дає уявлення про огром звершеного проникливим розумом і невтомними руками. Отже, вишикуємо за хронологією з авторськими визначеннями жанрів: повість «Велике Цабе» (1952 рік), феєрія «Епізод із життя Европи Крітської» (1957), казка-есей «Благослови, Мати!» (1966), роман «Золотий плуг» (1969), есей «Родинний альбом» (1971), розповідь про Трипілля «Минуле пливе в прийдешнє» (1978), фантастична повість на тлі праісторії «Небесний змій» (1982), мікроновелі «Прогулянка алеями тисячоліть» (1987). Усе це подає голос із-за моря-океану. Із названого ряду одержала українське громадянство тільки «Благослови, Мати» (К.: КМ Академія, 1995).

Пощастило з’явитися в Україні також «Дітям Чумацького шляху» (К.: Український центр духовної культури, 1998) і «Хрещатому Яру» (К.: В-во ім. Олени Теліги, 2001). А тепер ось іде до читачів «Дар Евдотеї». Довга і трудна дорога творчої спадщини славної української письменниці до отчого краю, в Україну. З-під пера совісної авторки мемуари — як щира сповідь. І скільки ж любові до рідного, незабутнього, вишневого й полинного. Який невимовний біль за долю стражденного народу, що його кровинкою до останнього подиху відчувала себе Докія Гуменна. І скільки ж правдивих свідчень про суспільне, громадське, культурне, мистецьке, літературне життя в Україні, зокрема в обох столицях — Києві й Харкові. Широка панорама. Багатобарвне полотно. Починаючи з 20-х років XX ст. і до Другої світової війни…

Мені ім’я Докії Гуменної сяйнуло тоді, коли на початку 90-х років працював у журналі «Україна». Ознайомившись із творами доти не відомої мені авторки, відчув споріднену душу й звернувся листовно за дозволом на публікацію в часописі. Невдовзі отримав листа, а в ньому видрукувану на машинці дрібним шрифтом сторінку. Вгорі дата: «22 липня, 92. Нью-Йорк». Текст хочу опублікувати повністю. Не заради особистого честолюбства, а задля доторку до живої душі письменниці, заради ближчого відчуття читачами її мислення, в якому — хай і ледь вловиме, але ж відлуння долі й ознаки вдачі, характеру. Авторський правопис зберігаю:

 

«Вельмишановний пане Вадиме Пепа!

Несподівано дістала я Вашого листа з 8-го липня із приємною вісткою, що «Дар Евдотеї» попадає на сторінки журналу «Україна». Це — чи не перша публікація мого доробку у вільній Україні, хоч, чую, тепер не легко прорватися до широкого читача через ріжні причини. Цей мій твір лежав 20 років без жадноі надії на друк, ні перспектив, писаний «для себе». Це, власне, ред. О. Зінкевич намовив опублікувати. Отже, Ваша участь у наближенні до читачів цієї праці також вплітається у цю довгу дорогу.

З Вашого листа я ще довідуюся, що Ви також належите до заглядачів у минуле нашого народу і вдумуєтесь у спадщину, якою ми бездумно користуємося. Вашу книжку «Ключі од вирію» я дуже хочу прочитати і буду вдячна, як пришлете. Я вважаю, що маючи ширший обрій у панорамі через призму минулого, сучасні події і явища стануть нам зрозуміліші і значніші. Словом, довго не розводячись, ідея вкладена у моєму трьохтомникові — «Родинний альбом», «Благослови, Мати», «Минуле пливе в прийдешнє». Я хотіла б Вам вислати цей тритомник, але спинило мене те, що Ви подаєте дві Ваших адреси. Редакції і домашню. Тому я вирішила почекати Вашу відповідь, на яку вислати, і відразу вишлю. (Якщо Ви хочете, звичайно).

Вашу побіжну, але тонку характеристику роману ДЧШ («Діти Чумацького шляху». — Ред.) я приєднаю до мого архіву. Досі було чимало відгуків, але то 30-40-літньої давности. І ось із Ваших оцінок бачу, що й тепер твір не втрачає кольору та звучання. Це для мене, автора, теж знаменно.

Ви запитуєте про гонорар. Про гонорар я не маю жадних помислів. Якщо приписово, то запишіть на якусь погідну Вам ціль.

Прошу переказати подяку проф. А. Погрібному, що сказав за мене добре слово.

Ваш лист ішов 10 днів.

З пошаною і привітом».

Підпис — милуйся, та й годі. Художня витівка, а не підпис. Чисто тобі графіті, якому судилася вічність. Глянеш, і одразу ж спливає в пам’яті вичитане в «Дарі Евдотеї», що письменниця, було, заробляла на прожиття вишивкою. Безсумнівно, природа наділила обраницю і відчуттям, і пориваннями до прекрасного, досконалого, незвичайного. Небуденного.

Вважаю за потрібне зізнатися, що життя і творчість Докії Гуменної одразу ж пробудили неподоланний інтерес. Близьке й зрозуміле. Історично край, де вона народилася, — Київщина. А мій рід з Полтавщини. Але з утворенням 1954 року Черкаської області ми, так би мовити, ще більше зближені, стали земляками.

Якраз 1992 року, 21—24 серпня, у Києві проводився Всесвітній форум українців. Разом з колегами по редакції вручав гостям із зарубіжжя свіжі примірники популярного тоді журналу «Україна» і як же радів за Докію Гуменну, передаючи їй через прибульця із США публікації, яких вона ще не могла бачити, але мала одержати невдовзі. Хоч якоюсь крихтою воздалося талановитій дочці матері України за вистраждане, пережите. Її душа, її високий дух були тут, на велелюдному національному зібранні в столиці незалежної Української Держави.

«Вельми хотілося бути в Києві 24-го серпня на з’їзді українців усього світу, метрополії і діяспор, західної і східної. Але доля не уласкавила мене бути особисто в Києві на цьому історичному форумі. Тільки й того, що прочитаю в газеті. Перешкодою — мій вік і прикрі недомагання (що про них і згадувати не хочеться)». Це з листа від 27 серпня 1992 року.

До останнього подиху жила Україною. Ось ще один лист. Писано за два роки од вічної межі. Міркування 90-літньої письменниці. Роздуми, які не підвладні рокам:

 

«11 січня, 1994 року, Нью-Йорк.

Привіт і шанування, приятелю доброго слова, Вадиме Пепа!

Дякую за Вашого листа та за Новорічні поздоровлення, за новини! Бажаю і я Вам успіхів у цьому новому році, здійснення всіх Ваших задумів. Ваші приємні і милі слова високого піднесення якось ніяково мені навіть читати, бо не дуже-то звикла я до глорії. А в дійсності воно так:

Я, мабуть, маніяк. Завжди розв’язую якесь питання: влізе щось у голову і всебічно обдумую, оцінюю, обсмоктую, розглядаю, — аж треба видалити з себе, бо заважає… Оце й усе. Я мушу те письмом, словом оформити, як можу й як умію, в міру моїх спроможностей. А писати на замовлення — не вмію, не хочу, не йде.

Словом, живу не за святцями дня, обовязковими для всіх. І це, мабуть, незле, бо життьові недогоди не дуже-то дошкуляють мене внутрішньо. Оце, мабуть, і вся механіка у моєму душевному апараті.

Можу це сказати і про сучасну ситуацію. Треба конче поїхати до Києва, щоб там попхати у київських видавництвах ДЧШ, ХЯ («Діти Чумацького шляху», <Хрещатий Яр». — Ред.) тощо і цим довести, що я й без «них» здійснила свою життьову межу, — але не можу. Хіба це не удар Долі? Не глум Фортуни? Але я «обсмоктую» щось ще, і це мене відтягає, не так ущемлює, що саме тепер я не можу. я не все ще сказала?

Ось тепер у різних аспектах моя «настирлива ідея» обсмоктує сучасний стан нашої України. Такий історичний час! Так усе почало рости, все готове, хоче розвиватися… А на цьому нависла грізна небезпека, і може все враз обернутися руїною й безнадією… Де тут місце оптимізмові?

І є.

Знаходжу я надію навіть не там, де шукала, не в сучасності, а в вислові археолога В. П. Петрова, навіть про далеку від нас добу. Він казав: Україна не раз уже зазнавала руїни, переживала занепад і деформацію, але проходив час, окупант зникав, а Україна продовжувала свій природний шлях розвитку. (Це я з пам’яті).

І це він говорив, розглядаючи мапу заселення археологічно, на підставі того, що там знайшли археологи, якісь давні. Мапа знахідок показує якісь натуральні риси культури, потім деформацію, а потім відновлення натурального і дальший розвиток, природний (а окупант безслідно зник).

Я тут від себе додаю, що перемогли ідеї автохтона (вірування у силу природи, тоді — тотеми). Це і є тепер всячина моїх обдумувань, то не буду розвалковувати.

Я можу ці обдумування проектувати на сучасне. 300 років панування московського окупанта; 70 років панування більшовика-окупанта, а тепер приходить доба віднови свого природного розвитку. Треба тільки розібрати, що дійсно підноситься з грунту, а що підробляється під українське і хоче заглушити, позасідавши кращі місця.

Словом, я не за «Інтернаціонал». Але це вже друга тема. Я тільки хочу сказати, що ця думка про відродження дуже оптимістична при теперішньому загрозливому наступові монстрів — світових потуг.

Тому я вважаю, що ця тематика, яка і в Вас звучить, — доісторичної України, відтворення її, починаючи з палеоліту дуже потрібна, і я в тому напрямі «підлягаю» «настирливим ідеям»; спромоглася на кілька праць моєї візії. Щось мало!

Ну, здається, це й є моє «кредо», але чи втяла я, що хотіла? Тому й Вам, як молодому прозаїкові, побажаю, щоб Ви з археології витягли багато задумів і сюжетів.

З цим і вітаю Вас!»

І вже не такий каліграфічно вишуканий, як ото попередні, підпис. Наче непевною в письмі, а насправді, мабуть же, неслухняною, слабкою рукою виведений. Подумалося: напруга мислення висока, а рука вже менше слухається, залишають сили мою далеку адресатку.

Совісне серце перестало битися 4 квітня 1996 року. Навіки склепила очі в Нью-Йорку, в апартаменті для незаможних, у будинку для небагатих. Не мала змоги відвідати Україну, помисли про долю якої не полишали до останніх днів життя. Заповіла рідному народові найдорожче — свої твори, плоди розуму, душі і серця.

Час і в цьому конкретному випадку виявився жорстоким і вкрай несправедливим. Але вічність усе розставляє на свої місця, розсуджує справедливо, і нащадки вшановують достойних.

 

 

Вадим Пепа

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.