Весілля в монастирі - 9

 «ПРОЩАННЯ СЛОВ’ЯНКИ»

Що й казати, рік видався важким, не тільки тому, що війна, а й у своїх суто сімейних — не особистих, а саме «сімейних» справах. Редакція висіла на волосинці. Садиба заставлена-перезаставлена. Пристойних покупців не було.

З’явилися різні плани. За здійснення одного взялася Літа і вирішила поїхати до Петрограда, заручитися підтримкою, «нагадати, поговорити». Адже ще до війни яке Олексію Івановичу місце в столичній газеті пропонували! Тоді чоловік мав їхати спочатку сам — та вже у день від’їзду, коли й чемодани були складені, прийшли всі родичі прощатися, і жінки — з його боку родичі — зняли несподіваний плач, привели мамашу, яка не плакала, але так зітхнула, що він раптом сказав: «Не їду!» — і валізи розпакували. Діти заверещали від радості, так само як верещали від радості, коли їх раніше повідомили, що переїздять до Петрограда, і все лишилось, як і було. Літа тоді і не раділа, і не жалкувала, бо і сяк і так вона знала: саме їй доведеться нелегко. Проте, здавалося, лишитися краще. Вона нічого не радила, та навіть і зараз не жалкувала, тільки згадувала всіх, хто тоді протегував, зманював і чий голос міг мати якийсь вплив у Полтаві. А про переїзд кудись в інше місто, навіть до столиці, тепер не могло бути й мови. Тут і то важко подумати, що треба підшукати квартиру. Проте її Трудолюбіє лишається, діти добре вчаться. От тільки б Альоша працював.

Довідавшись, що вона їде до Петрограда, за одним заходом надавали їй різних доручень і шкільних, і особистих від колег.

Дала їй таємниче доручення і Галинка, взявши слово, що мама нікому про нього не скаже.

Крім Галинчиного доручення, Літа все записала і аж за голову схопилась!

— І навіщо я казала знайомим, що їду! — бідкалася вона бабусі. — Тепер доведеться стільки побігати за всі справи. Я ж тільки для годиться шкільні доручення взяла, а накидали цілу купу! Мені хотілося, крім того, що для Альоші розвідати, допомогти, хоч трохи для себе часу викроїти, в театр піти, в Ермітаж, на якийсь концерт!

Їй після всього клопоту так жадалося вирватися в інший світ, самій. Дітей, зрозуміло, взимку не можна було везти.

Вона знала, що, зупинившись у Варі, сестри, де завжди зупинялася, вона не буде самотньою, але буде «сама».

По дорозі багато військових, поранених, хто на фронт, хто з фронту, розмови у вагоні, під час пересадки у Харкові, на вокзалах — все про війну, тільки про війну. А у Варюші, в її невеличкій, та елегантній квартирі, здалося, що потрапила в якусь прифронтову смугу чи якесь відділення військового штабу — стільки там з ранку до вечора вешталося офіцерів різних рангів. Більше вже немолодих, можливо, тому, що саме у сестри зупинився друг її першого чоловіка Мишуні, він же і опікун дочок — полковник Вишняков, приємна, симпатична людина. Дівчатка і Варюша його любили, і він почувався майже як удома. Він і зупинився у них, а не в готелі, щоб трошки побути в сімейній атмосфері. Вишняков був старий холостяк. Приходили й молодші. Обов’язково Варвару Миколаївну (вже не «Варюшу», як для Вишнякова) відвідували товариші другого її чоловіка, зовсім молодого, гвардійського офіцера Митюні. Він тільки рік прожив з Варюшею і по-дурному помер від недогляду сиділки після простої операції — апендициту, майже напередодні народження сина Миколайчика, або Ведмедика, як його часто називали за прізвищем батька — Ведмедів. Ведмедику було тепер чотири роки, його всі любили і балували. Йому лишилася чимала батьківська спадщина — ліси на Вологодщині. Опікуном стала сама Варюша. Літі було незвично побачити, як Варюша клопочеться з різними паперами, процентами, завжди радиться з опікуном дівчаток, яким, навпаки, спадщини ніякої не лишилося, крім належної пенсії після смерті батька — офіцера Генерального штабу.

Приходив і новий знайомий — генерал Голубцов. Варюша мимохідь шепнула Літі — вона завжди була зайнята прийомами і справами.

— Він сватається до мене, але я ще вагаюсь.

Голубцов якось не вписувався в юрбу Мишуниних і Митюниних друзів, наче до всього придивлявся, приглядався, примірювався. Він Літі не сподобався.

Племінниці «Варя маленька» сімнадцяти років і Оля п’ятнадцяти не раз гостювали у тьоті Літи в Полтаві і одразу ввели її в курс справ цього невеличкого салончика.

— Голубцов — це справжнісінький Скалозуб, — безапеляційно сказала Варя.

— Він удівець, у нього три хлопці кадети-халамидники, він хоче, щоб мама їх доглядала і відповідала за них, — додала переконано завжди схильна до резонерства Оля. — А які вони й могли вийти у цього грубого неотеси?

Добра Варюша нічого не мала проти, щоб взяти на себе клопіт з трьома «халамидниками», і тепер уже брала по неділях їх з корпусу до себе додому, бо батько перебував у Могильові, у Ставці, і зараз приїхав на деякий час. Постійна його квартира була в Царському Селі. Літа жахнулася, побачивши, як поводилися генеральські синки — двоє підлітків і молодший, ще першокласник. А втім, їй стало шкода їх, особливо молодшого, власне, розгубленого і безпорадного хлоп’ятка, який намагався наслідувати старшого брата. Якось, коли нікого не було вдома, крім нього і тьоті Літи, він залюбки посидів у неї на колінах, сам не розуміючи, як це трапилось. З приїжджою тьотею вони спочатку заприятелювали «на мигах». «Варя маленька» —вона була вища і далеко дебеліша, ніж «Варюша старша», казала, що хлопці не поводяться так зухвало, як завжди, бо їх стримує присутність Вишнякова, та й то потай вони намагалися щось нашкодити дівчаткам чи бонні Миколайчика, сухотілій педантичній латишці Генрієтті, біженці з Риги.

— Якщо ти вже так хочеш вийти заміж, — сказала Літа Варюші, — вийшла б за Вишнякова. Яка симпатична, порядна людина, справжній друг, а роками він же не старший, а може, молодший за Голубцова.

— Він тільки трохи старший за мого Мишуню, — сумно мовила Варюша. — Він був у нас шафером на весіллі. Звичайно, Вишняков друг і так дітей любить, — додала наївно, — але ж він не сватається.

— А ти обов’язково хочеш вийти заміж? — спитала Літа.

— Ну, аякже? Я ж іще молода, мені тільки сорок років, чого ж це я буду сама? Ти знаєш, я ж не Сима, — я не можу заводити романи, як вона. Вона навіть з жонатими заводить! Ні, ні, мені це не личить, я мушу бути по-справжньому заміжньою дамою. У мене діти, дім, у мене бувають статечні, солідні люди, члени думи. У мене ж Варенька на відданні! І мене всі поважають. Я ніколи не заводила коханців. Так ще, поцілуватися з кимось жартома, а більше — ні-ні! Тільки законний чоловік... І ти ж знаєш, як мене обожнювали і Мишуня, і Митюня... Митюня на сім років молодший був, а очей з мене не зводив. Про Мишуню бодай і не говорити! Мені ж було вісімнадцять років, а він уже академію скінчив, потім офіцером Генерального штабу... Не життя, а казка з ним була...

Варюша мрійно зітхнула.

— Ти була ще дівчам, коли у Кобеляках весілля справляли. Він, не пам’ятаю вже чого, з якимось полком під Кобеляками стояв, мене у знайомих побачив, я вже тоді гімназію скінчила і на літо додому приїхала, мама з вами ще в Кобеляках жила. Пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю! Ти така красуня з’явилася!

— О-ой, яке весілля Мишуня справив! Усе на себе взяв! Там гостиниця і ресторан при ній. Коли всі роз’їхалися, ми з ним у гостиниці залишилися і три дні з номера не виходили! От їй-богу! Мама думала, що ми в полк поїхали, а полкові друзі — що ми у мами! Тільки Сима знала — ну, та ж про все і всіх знає! І ми з Мишунею за дванадцять років ні разу не посварилися. Я з ним завжди скрізь їздила, куди його не пошлють, і дівчаток за собою тягали або вам, мамі підкидали... Як у казці...

Вона мрійно зітхнула, а Літа подумала: «А як помер, досить швидко побралася з Митюнею, і теж — «як у казці».

А вона сама після таємного вінчання, з випадковими боярами — співробітниками редакції — повернулась додому і боялася признатися бабусі, тільки вночі потихеньку сказала Ілечці, а він, не повіриш, сказав: «Не бреши і не заважай спати».

Теж «як у казці»... тільки якійсь не дуже веселій і не добрій казці, і ніхто не знає про це, що ніякої «казки» не було і нема, а от уже також дванадцятий рік минає, — і вона також ні разу не посварилася з чоловіком. Вона не знала — його сестри і зовиця тоді напосіли на нього: «Що ти холостякуєш! Час сім’ю заводити. Ми тобі таку дівчину нагледіли, молодесеньку, гарнесеньку, та веселу, та енергійну, і сама працює, і батькам догодить». Особливо сестра Настя наполягала. Як познайомилася з Літою, вже за два дні на «ти» перейшла і все про брата: «Такий розумний, а тільки про тебе й питає, ти у нього як у Христа за пазухою будеш! Та за нього кожна піде, тільки він не хоче, а от ти йому сподобалась!» Усе вигадувала...

Тоді до Літи сватався, власне, вже не один сватався, серед них один багатий поміщик, брат його просто палац у Полтаві будував, був найнаполегливіший, і бабуся, мама, була за нього. А Літі ніхто не подобався. Проте цей поміщик настирливий збирався за кордон ненадовго в якихось справах і благав дати згоду. Літа не сказала нічого остаточно, бо сама не знала, що робити, тільки сказала: «От повернетеся, і тоді вирішимо!»

А тут Настя познайомила з братом — редактором газети... Зовсім інший світ, зовсім інші розмови, не з нею, з Літою, та він на неї майже не дивився, але вона чула, як в гостях у Насті розмовляє він з братами, з якимись кореспондентами з Москви, з антрепренером трупи, що приїхала на гастролі в Полтаву, — це все було так цікаво! У нього було спокійне, добре обличчя, борідка і вуса, кущаві брови робили його дуже солідним, але зовсім не старим. Та він і не був старим — Настя запевняла, що це якраз вік, коли чоловіки одружуються, то дівчата мають виходити молоденькими, а її брат — хіба з ним можна когось порівняти в Полтаві? І все ж таки вона, Літа, не закохалася в нього, як і ні в кого, проте його праця, діяльність, газета, де він сам пише... Подумати тільки — він, наче письменник, пише! І його друкують! «Та він одержує всі журнали, які тільки виходять у Москві, і в Петербурзі, і в Києві, скрізь. Тільки, бідненький, господині немає!» —теревенила Настя.

Літа потай писала вірші. Дуже любила вірші, книги. Ну що, як не вийшло з медициною, бо треба було йти працювати, — може, вона стане близькою до газети? Також писатиме. Про це ніхто, ніхто ніколи не знав...

 

 

 

Вже як Галинка підросла — їй показала гарно оправлений товстий зошит, там її стрімким почерком було написано кілька віршів. Останній вірш написаний перед її таємничим вінчанням. Наївний віршик: як хоче, щоб вони були друзями, щоб життя було щасливим.

Більше віршів не було, і всі сторінки в цій книзі-зошиті лишилися чистими.

Чомусь Настя наполягала на швидкому і таємному вінчанні — певне, боялася, що «молоді» схаменуться, познайомившись ближче. Плела щось Літі, казала, що її, Літина, мати не дозволить, щоб Літа вийшла не за багатія-поміщика, а за чесного розумного журналіста, але ж і він не абихто, а редактор газети! Справді, це на Літу впливало найдужче, а вийти заміж — звичайно, цікавило. Усі сестри уже вийшли, їй дев’ятнадцятий рік! А поміщик, хоч і багатий, і брат його білий палац будує, — з ним зовсім нецікаво. І його сім’я вся чужа й пихата, а тут її вже всі люблять. Настя влаштувала з братами й прогулянку — в фаетоні в Мачухи, — до батьків. Батьки були прості й добрі, а брати дотепні й веселі, і старшого брата Олексу слухали далеко більше, ніж батька, — це було одразу видно, адже «редактор» для всіх родичів — цар і бог! Всі Літусю приймали як небом послану наречену їхньому Олексі! І зовсім не дивувалися, коли Настя повідомила за кілька днів:

— А наш Альоша вже з Літусенькою обвінчалися потихеньку від усіх, тільки брати і я знали! А то б стара, її мати, гвалт зчинила! Аякже, такий жених багатий сватався! А то й схаменутися ніхто не встиг!

Так, схаменулись майже другого дня... «Молоді» схаменулися.

Чого це їй старші її сестри нічого не розповідали? А може, вона просто дурна? Так у всіх, тільки ніхто виду не подає, що нічого цікавого нема, а заводять дім, господарство, діти народжуються. І вона забажала швидше мати дітей і запевняла себе, що він же добрий, розумний... і тільки завжди дуже зайнятий... І надто спокійний, і надто розумний. Для нього, певне, як у всіх в його віці, втішала себе Літа, головне діти, сім’я.

Літа урвала думки, яким ніколи не давала волі. Краще говорити про Варюшині справи.

— А Голубцов тебе любить?

— А, він зовсім інша людина. У ньому, хоч він і вищий чином, нема ані тієї вихованості, ані освіченості, що мав Мишуня. Ну, Митюня був зовсім юнак, у нього все передбачалося попереду, і він був такий закоханий! З моїми дівчатками приятелював, як старший брат, мною пишався. Мені з ним чудово було, молодий такий, палкий. Це, Літочко, багато значить, — сказала вона повчальним тоном старшої сестри, — коли чоловік молодий і закоханий... Я його любила, ми б з ним щасливо жили, — додала вона так легко, що Літа засумнівалася в глибині її почуттів.

— А Голубцов? — знову досить настирливо спитала вона. — Ти просто хочеш вийти за нього заміж?

— Та я ж кажу, він зовсім інша людина, і ти дивно ставиш питання, Літушо. Звичайно, хочу вийти заміж, не хочу бути самотньою, не хочу заводити полюбовників, хочу, щоб усе було як годиться, як у мене завжди було, порядна сім’я. Голубцов підходящий, і я відчуваю, що він також вважає, що я «підходяща» бути генеральшею! — засміялася вона. — Ну що ж, що правда, то правда — він зовсім байдужий до театру, мистецтва. Митюня мій теж не дуже розбирався в цьому, тільки мені вдало підтакував, та коли Голубцов починає сперечатися про все, навіть про політику з Вишняковим або з моїми знайомими членами думи, мені хочеться, щоб він швидше замовкнув. А втім, усі кажуть, навіть Вишняков, хоч і не любить його, — ну, він просто ревнує, — вуркотіла вона грайливо, — всі кажуть, що він хоробрий і чесний служака, значить, порядна людина, і все-таки генерал — це неабищо, це чоловік солідного, поважного становища. Я ж не можу втретє виходити наосліп, за будь-кого, я звикла теж до певного становища. Ну, Митюня був молодший за мене, ще не в високих чинах, але ж гвардійський офіцер і багатій. Не подумай, ти знаєш, я не ласа на багатство, з Мишунею ми зовсім не шикували, і тепер мені з дівчатками вистачило б і Мишуниного пенсіону, але в принципі це ж звучить — «ліси у Вологодській губернії». Я й зараз з Ведмедикової спадщини ні на себе, ні на дівчаток не витрачаюсь — у мене все тютілька в тютільку. Тобі добре, Літушо, ти заміжня, у тебе Альоша такий солідний, я з ним завжди люблю поговорити, усі його поважають, і зовні він такий імпозантний, завжди спокійний, навіть те, що не дуже високого зросту, якось не псує. У нього обличчя розумної людини. Він до всіх своїх і твоїх родичів уважний, у вас міцна сім’я. Ти не уявляєш, як це в моєму віці опинитися без чоловіка, і поки я ще не стара, я мушу влаштувати своє життя.

— Не сміши, Варюшо, тобі ще далеко до старої, і ти ж у нас перша красуня, це вже всіма стверджено!

— Правда? Ще. нічого? — спитала серйозно Варюша. — Дивись, зморщок майже нема. Я, звичайно, стежу за собою. Талія, слава богу, як у дівчинки, добре, що й ти зберегла таку, і поглянь — шевелюра така ж, як у тебе, а ти на десять років молодша, — вела вона, кокетуючи, звичними рухами підбиваючи спереду справді красиве волосся, укладене в модну зачіску, куди мудрованішу, ніж у Літи, але жест був однаковий — «сімейний», як сміявся Ілько. — Ти, Літушечко, теж у нас душенька. Твоя зовнішність усіх чарує, тільки ти серед моїх знайомих більше мовчиш.

— Мені нема про що з ними говорити, — щиро призналася Літа, — а коли вже засперечаються старші, я взагалі не можу дібрати, чого хто хоче, якій партії чи кому співчуває — праве крило, ліве крило, кадети, трудовики. Я й удома не доберу. Ти ж знаєш, Альошині племінники Саша і Паша, ті, що завжди сидять у в’язниці або їх засилають кудись, — есдек і есер, вони й між собою завжди сперечаються. Невже ти в усьому розбираєшся?

— Це їхня чоловіча справа, — впевнено сказала Варюша, — але ти бачиш, у мене за столом завжди цікаво, жваво.

— Просто Государственна дума в мініатюрі, — засміялася Літа, — і, як і там, без усяких наслідків.

— О, ти мовчиш, а на вус мотаєш! — насварила Варюша сестру пальчиком. — Але жарти жартами, а мені треба обміркувати, як завтра прийняти! Саватєєв любить борщ, це я завжди, коли він приїздить, варю сама. Звечора зроблю фаршировані яйця. Мишуня казав, що тільки у мене з моєю терплячістю і старанністю це виходить чудом мистецтва. Для милого нашого Вишнякова я зроблю рибу у білому вині.

— А для Голубцова? — єхидно спитала Літа. — Чи голубці по-нашому, чи невинних голуб’яток під соусом?

— О! — зовсім не ображаючись, засміялася Варюша. — Коли хочу йому догодити, треба засмажити величезний шмат буженини і нарізати такими порціями для кожного, що з однієї п’ятеро ситі будуть, і він собі уминатиме, запиваючи моєю наливкою, і не втручатиметься в дискусії Вишнякова з Каратаєвим і Саватєєвим. А для молоді, як хто трапиться, я спеціально не запрошую, тій байдуже що, аби всього було доволі, і особливо коньячку. До кави спечу мої тістечка.

— Може, тобі допомогти в чомусь?

— Що ти, я все сама звечора приготую, щоб завтра не виглядати втомленою. Ти посидь краще з Вишняковим. Я помітила, з ним ти сама собою і він при тобі, як і з дівчатками, почувається зовсім вільно. Хай вам поспіває Варенька. Мабуть, прийде його поручик, з ним приїхав, ми й кажемо «його». Дуже славний хлопець, може, це її доля буде.

— Ти зарані все передбачаєш...

— Треба було б, але війна меле, і ніяких планів будувати не варто. А завтра ти вільна, Літушечко? Я хочу, щоб ти обов’язково була на Обіді.

— Я тільки зранку хотіла піти в крамниці, в Гостиний двір, треба щось дітям купити. Я ж позавтра вже їду. А увечері, дівчатка казали, дістануть квитки в театр.

— От і гаразд. Після обіду ти з дівчатками підеш в театр, і вишняковського поручика заберете, а потім всі вернетеся на чай.

Того вечора Варюша священнодіяла на кухні. Літа сиділа з Вишняковим, Варя співала. У неї, правда, був «голос», і вона співала дуже виразно. Варюша казала серйозно:

— Важливо одразу поставити.

Літі здавалося, що він був більше поставлений, ніж справжній. Вона співала арії з опер, якісь не відомі Літі пісні французькою й італійською мовами.

— Варенько, заспівай щось для мене, — попросив Вишняков.

Він сидів у затишному куточку маленької вітальні поряд з Літою і розглядав малюнки Олі. Оля малювала тут же, за столиком. Варюша-мати пишалася талантами дочок. Старша — «голос», молодша — «художниця». Так само хвалилася завжди і Сима своїми дітьми. Літа щиро була переконана, що їй нема чим хвалитися, — діти як діти. Що вчаться добре — так у всіх сестер вчаться добре, це в традиціях і правилах родини, що Олесик такий розвинений і розумний не по літах, так це навіть декого з родичів дратує. А Галинка звичайне собі, щире, веселе дівча, завжди зайняте або ляльками, або псує безліч зошитів і просто будь-якого паперу, аби на ньому можна було писати, і щось таке вигадує на ньому — видає газети і журнали. Її всі люблять, а вона цим ніяк не зловживає і не пишається, бо й не грає, хоч і вчиться на піаніно, так, як Симина Гуленька, не малює, як Оля або Михась, і не співає, як Варя або Ярисині Лічка і Сима. Зовсім не співає, тільки коли інші співають, слухає, аж ротик відкриє. Взагалі любить слухати і коли грають, і співають, і розповідають. Може, тому з усіх численних онучків і дорослих, і малих обидва дідусі найдужче люблять Галинку? Нічого, у неї, у Літи, найкращі діти, тільки вона ними ніколи не хвалиться, а Альоша, чоловік, і поготів, хоча Літа переконана, що він у цьому певен. І з ними ніякої мороки нема. Літа заспокоїлася на цій думці і стала слухати уважно спів Варі, а та вже перейшла до російських пісень.

— Це для вас, милий опікуне, власне, для ваших друзів, за якими ви сумуєте, — сказала Варя Вишнякову.

Літі було чудно, що дівчатка називали його іноді в очі «опікун», але це слово вони вимовляли з любов’ю, і Літі здавалося, наче вони хочуть підкреслити, що він заступає їм батька. Варя заспівала зовсім просто, не «поставленим», а від серця голосом:

Спите, орлы боевые,

Спите с спокойной душой,

Вы заслужили, родные,

Память и вечный покой.

Літа бачила, як трохи затремтіла права рука Вишнякова. Ліва, поранена, була на чорному широкому перев’язі.

Він сидів посивілий, сумний, строгий.

— Дякую, Варенько люба, співай ще.

І вона співала вже не бравурні арії, а тихі пісні.

— Ви уявляєте, мила Єлизавето Миколаївно, скільки жертв забрала ця війна, — мовив він, — скільки друзів я особисто втратив. Ми так легковажно не підготувалися до цієї війни, хоча тільки недоумки й абсолютно байдужі люди до життя країни не бачили і не знали, що війна буде, що до неї готуються наші вороги, з якими ми зберігали етикет, а з союзниками в лапках, яким найменше діла до нашого народу, панькаємося і тепер так легковажно жертвуємо своїм народом — тисячами солдатів. А тут, в тилу, в столиці, постійні бійки Воєнного комітету і думи, круговерть з міністрами. Я не можу ніяк відкинути підозрінь про шпіонаж на верхах. Цар, цей обмежений, безвольний Миколай, — головнокомандуючий усім і сидить у Ставці, але бачить і знає стільки ж, скільки бачив би в своєму Царському Селі. Як може людина, абсолютно, органічно не військова, яка нічого не розуміє в сучасній складній ситуації, взяти на себе всю відповідальність тільки тому, що він «милістю божою цар, помазаник божий!» Чому ця німкеня керує всім? Улюблена дочка наших ворогів, до того ж крикливиця — істеричка, святенниця. Ми на краю безодні. Щасливі ті орли бойові, що вже сплять спокійно, але ні, вони не можуть спати спокійно, коли Росія гине.

Літа мимоволі згадала Ігоря, його розпачливі, важкі думки у перший вечір знайомства, що так її вразили. Тут вона таке чує повсякденно. А Вишняков говорив.

— От завтра почуєте ще, як бравий генерал Голубцов виголошуватиме тости за царя-батюшку і царицю-матінку, а решта за столом, хоч і розумітиме, що він верзе нісенітницю, підтакуватимуть про останню краплю крові, тим більше що це буде не їхня кров, хіба що бідного поручика. Побачите, якщо його також запросять. А мила Варвара Миколаївна хвилюватиметься і метушитиметься, щоб усе було на столі смачно, вишукано, і за столом лунали б розумні чоловічі розмови, і кожен міг сказати якесь дотепне mot. Я її люблю, як рідну сестру, як жінку мого найближчого друга, я відповідаю за його дочок, але, на жаль, вона не розуміє мене.

— Вона вас дуже поважає і любить, — тихо заперечила Літа.

— Хіба в цьому справа, — гірко усміхнувся полковник. — Я боюся за неї, і за дівчаток, і за цього маленького багатого спадкоємця її Митюні. Адже все зараз котиться до загибелі, повірте мені, ми стоїмо напередодні жахливих, несподіваних подій. У мене вся надія тільки на армію, тільки на армію, але ж армія сильна своїм командиром, солдати йдуть за командиром. А хіба один такий Голубцов в армії? А інші, може, й розумніші, але хитріші честолюбці. Думати, думати треба, і не про своє місце й вигоди, а про всю батьківщину, і не робити кричущих дурниць на позиції. Микола повинен, повинен зректися престолу на користь брата. Ну, а кого ж іще? Повинен дати справжню конституцію народові. Але головне, головне — перемогти німців, і на фронті, і тут, при дворі, вигнати їх і тут, і там з нашої землі. Пробачте, я заговорив вас. Ви самі завжди мовчите.

— Я не належу до того оточення, що Варюша, — знову тихо, наче пояснюючи, мовила Літа. — Я живу і працюю зовсім серед інших людей. Навіть з журналістами і газетниками — колегами чоловіка — я менше близька, ніж з батьками своїх учнів — залізничниками, біженцями, сусідами, вони зі мною одверто діляться своїми прикрощами. А живемо ми на околиці міста, і працюю я з сиротами бідноти, більше з села, в приюті. Бачите, яка різниця.

— Ви на мене справляєте враження щирої людини, і ви мене зрозумієте. Ви в чомусь схожі з Варварою Миколаївною, але...

— Ми всі сестри схожі і не схожі, — перебила Літа, боячись розмов про Варюшу, але Вишняков не зупинявся.

— Ніколи б я не дорікнув їй у нещирості, але оця постійна пітерська метушня заглушує прекрасні паростки справжнього, і, знаєте, де я зараз тут не був, скрізь так — говорять, обурюються, розв’язують те, що не можуть і не повинні розв’язувати й вирішувати, а якесь страшне життя навалюється, рухається і невідомо куди тягне за собою.

— Я розумію ваш настрій, — сказала Літа і чесно додала: — Але багато не розумію з того, чого начулась і набачилась. Мені здалось, життя тут більше вирує. Це природно, у нас в Полтаві не так, і мені тут усе цікаво, але розібратися важко.

— Хіба ви одна так? Варенько, — звернувся він до дівчинки, — ти не втомилася? Поспівай нам ще.

— А цієї пісні ви ще не чули? Тепер, тьотю Літо, у моді Вертинський зі своїми пісеньками, але й він відгукнувся на війну.

І вона заспівала:

Я не знаю, зачем и кому это надобно,

Кто послал вас на смерть недрожащей рукой,

И не в русской земле без церковного ладана

Опустили вас в вечный покой.

Літа і Вишняков припинили розмову.

Посторонние люди молча кутались в шубы,

И какая-то женщина с искаженным лицом

Целовала покойника в посиневшие губы

И швырнула в священника обручальным кольцом.

І раптом Літа уявила, що в труні лежить Гарик, і не Ігор, а Гарик з підведеною лівою бровою і закушеним куточком губи. Як це вона нічого-нічого не знає, не дізнається про нього?

— Ну що ви панахиду завели, — пролунав голосок Варюші. У кокетливому фартушку вона заглянула до вітальні. — Варенько, ти ж можеш поспівати й інші пісеньки Вертинського. Літушечко, тобі треба обов’язково його послухати! А зараз уже час пити чай. Дівчатка, готуйте, — наказала вона.

Сумна атмосфера була порушена. Та Літа уже весь вечір сиділа замислена, і думки її були далеко від усього, що було поряд. І від усіх. Крім майже забутого, як вона запевняла себе, Гарика.

Що ж, це було цілком природно, що тут, в цьому оточенні військових, розмов про війну, вона його знову згадала. Він і раніше виринав несподівано перед нею, наче наяву, і вона тоді то усміхалася, згадуючи його, то зажурено відходила від людей і намагалася щось робити своє.

Але зараз, особливо чомусь після розмови з Варварою, хоча ані слівцем ніколи не прохопилася ні з ким про нього, він наче був десь тут, поряд, і вона картала себе, чому не дізналася, чи видужав він, що з ним, де він.

Може, його знав хтось із цих офіцерів, котрі вешталися у Варюші, але ж вона не знала, в якому він був полку, навіть не знала точно, в якому чині. Поручик, чи що? І потім... Вона боялася розпитувати і картала себе за це.

От, подумала вона, дівчатка, Галина з Жечкою, досі вигадують йому життя, де він, що з ним трапилось, різні пригоди і подвиги, а мені так сумно, коли я думаю про нього, і чим далі, тим сумніше. Наче я завинила, що нічого про нього не знаю, а він же мене полюбив. У це я повірила, не могла не повірити. А я втекла і від нього, і від себе, і інакше не могла вчинити... Але ж довідатися про нього я ж могла як-небудь... Може, його вже й на світі нема... Ніхто мене не любив так, як він...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.