Весілля в монастирі - 5

Барвистий натовп розступився перед групою поранених, які придибали з ближчого лазарету, і одразу наче якийсь смуток війнув на всіх. Їхнє прибуття в лікарняних халатах, під глухий стукіт костурів повернув людей, святково настроєних, до дійсності. Баби почали хреститися, хоча служба ще не почалася, і витирати очі краєчком хусток. Між пораненими засновигали дівчата в чорному — чернички, допомагали пройти на зручне місце, кому підсунули ослінчики мовчки, майже не підводячи голів. Як вони відрізнялися від квітчастої юрби! Літі Миколаївні стало вже якось незручно, ніяково в своєму надто нарядному, модному платті, і їй згадалась розмова з Ігорем. Вона була рада, що стоїть зі «своїми», а не коло ігумені — її постійного врочистого місця, де, напевне, зараз поблизу неї Ігор з Адою.

— Дивись, дивись праворуч, — зашепотіла Ольга, — ото, напевне, жених зі своєю молодою!

— Аякже, вони, — підтвердила диякониха, — он ідуть за матір’ю Серафимою.

— Та ти, Літко, не туди дивишся, поверни голову, — наполягала Ольга, — вони праворуч, майже навпроти нас стали.

— Незручно, я потім подивлюся, заспокойся, — відповіла нетерпляче Літа.

Але Ольга не могла заспокоїтися.

— О, він справді інтересний мужчина, а вона як заморожена риба.

Та попадя і попівни захоплено шепотіли:

— Дивіться, які гарні обоє, а вона яка біла, яка тонесенька, одразу видно, що княжна.

— До пари, до пари обоє, нічого не скажеш, — покивала головою диякониха.

А Літа голови не повертала і пильно дивилася на врата олтаря, звідки вже виходив владика Неофіт з усім своїм почтом. Він був у митрі, в розшитих золотом ризах, зовсім не схожий на того добродушного і простого, що вчора обідав з ними. Отець Гаврило громоподібним басом оповістив-прогримів початок обідні: «Миром господу помолимося» — і тонкими дзвінкими голосами озвалися черниці з хорів: «Господи помилуй! Господи помилуй! Госпо-о-о-оди по-милуй!» — і церковна вистава почалася.

Вона тяглася довго. Літі раптом спала пустотлива думка — а що, як він, Неофіт, зіб’ється і скаже не те, що треба? Бідолашний, він, певне, вже заморився. Їй стільки доводилося відстоювати з трудолюбцями, як це належало усім школярам церковноприходських шкіл, вечірень і обідень, що вже ніякого молитовного настрою вони, звичайно, не викликали. Знала вона напам’ять всі ці служби. «Хоч би він не тягнув так», — подумала вона. І в цю мить Ольга зашепотіла:

— Літко, він з тебе очей не зводить.

— Хто? Неофіт чи Гаврило? — навмисне жартома спитала Літа, добре розуміючи, про кого вона говорить.

— Та ну тебе! Жених! Весь час у наш бік дивиться.

— А ти не дивись і не верзи дурниць.

Ні, ні, вона не гляне в той бік.

Але не витримала і глянула.

І саме в ту мить, коли Ігор нахилився чомусь до тітки, яка стояла перед ним, і не бачив цього. А вона блискавично розглянула Аду, яка стояла між ігуменею і своєю матір’ю поперед Ігоря. Дійсно, Ігорева наречена була зовсім білява, гладке волосся, навіть без найменшої хвильки, наче випрасуване, туго зачесане й перетяте на потилиці широкою заколкою з діамантовими крапельками, рівно й нерухомо спускалося по наче виструнченій спині. Очі були чи то сіруваті, чи ледь-ледь зеленкуваті, немов прозорі під білявими віями, а брови хіба що трохи темніші за волосся. Усе було ніби вигоріле, але це пасувало до тонкого, ледь витягнутого обличчя, до тендітної, високої, дуже високої — врівень Ігореві — постаті. Вона була в прозорому, з зеленкуватим відтінком, мудрованому вбранні, на шиї блищав разок діамантових краплинок, який спускався на груди, такий самий браслет був на руці.

Нічого не скажеш — у неї була оригінальна зовнішність, і, напевне, художники залюбки малювали б її на якихось модерних картинах.

— Що ти кажеш, вона дуже цікава, — так само пошепки сказала Літа Ользі. Хоча наречена їй зовсім не сподобалась, але вона сама себе хотіла запевнити, що наречена Ігоря гарна.

— Тобі завжди хочеться знайти щось хороше там, де його й близько не було. Скинь з неї всі діаманти, одягни у звичайний одяг та причеши, як усіх, та нехай не робить такого крижаного аристократичного вигляду, то ніхто й не гляне на неї. А він справді інтересний, шкода, що такій рибі припав.

— Олько, бога ради, не мели нічого.

— Та хоч повернись, він знову в наш бік дивиться, що я, дурна чи що! Літко, ну, подивись!

Але Літа навмисне зосереджено перехрестилася, бо Гаврило, на щастя, знову басив, закликаючи до якоїсь чергової молитви. Хоча мало хто в церкві молився, хіба що старі бабусі та, може, ще мати Серафима, бо їй так хотілося щастя улюбленому єдиному племіннику, а щось її непокоїло, коли вона побачила їх удвох з Адою. Вона намагалася відігнати цей неспокій, навіть нічого не аналізувати, не розбирати, запевняючи себе, що всі батьки неспокійні перед шлюбом дітей, і треба тільки, щоб усе відбулося гаразд, красиво, піднесено, запам’яталось на ціле життя. А втім, зітхала, що ані батька, ані матері у Ігоря нема і вона, черниця, повинна замінити їх. І коли б вона не була в монастирі, не була ігуменею, яке б весілля вона йому справила! Правда, тепер війна, не до бенкетів, і, на щастя, Ігор і не думає про щось пишне, навпаки, він заспокоює, що просто незручно в такий час справляти весілля, і навіть добре, що повінчають їх у простій сільській церкві, і він одразу мусить поспішити в свій полк, на захід. Вона здогадувалась, що Ігор давно вже не надає значення ніяким обрядам, але вінчання — це інша справа, цей офіціоз треба обов’язково відбути, а питання віри він делікатно не зачіпає з нею. Досить того, що він сказав, що хотів, аби вона його поблагословила, а не якась чужа жінка.

Він не сказав улюбленій тітці, що це Ада і її батьки наполягали на вінчанні тепер, адже заручини відбулися саме напередодні війни.

Ну що ж, війна скінчиться, вони одразу поїдуть за кордон, і він спокутує цим перед Адою скромне весілля. Аби вони були щасливі.

А служба тяглася.

Ігор стояв позаду нареченої, перед його очима була її тонка непорушна постать з білим прямим волоссям, перехопленим на потилиці заколкою з діамантами. Вона вся, здавалося, закам’яніла, бо ні разу не повернулася, — але ж це незручно крутитися в церкві. Йому хотілося подивитися на її обличчя, чи вгадав він, що вуста у неї гордовито і презирливо стиснуті, як завжди, коли опинялась на людях. Його товариші схвально зауважували: «Що не кажи, а в ній видно породу!» Яку породу? Чому? Чого? Можливо, так її змалку навчили в сім’ї, де він почув якось, що дворяни — всі рідня один одному, і вони мають право дивитися на решту людей зверхньо.

Його і тоді пересмикнуло від такого тупого зазнайства, а по суті, це в’їлося в плоть і кров поколінь, пихатість, яку він вважав взагалі «дурныїм тоном», у чому б вона не виявлялась! Можливо, їй подобалось, що її прирівнюють до мармурової статуї.

«Вона ні разу не всміхнулася», — раптом подумав він. Але чому ж їй всміхатися в церкві? Він ніяк не може згадати, як вона всміхається взагалі. Чи всміхнулася вона йому вночі на вокзалі, чи почала одразу з того, як незручно і важко було їхати, — зовсім як андерсенівська принцеса на горошині? А він виправдовувався, хтозна й чого.

Ну й добре, що він не бачить зараз її обличчя, а ще краще, що вона не бачить його, бо він весь час дивиться ліворуч в той притвор, куди б не слід було йому сьогодні дивитись.

Чому вона, та, що стоїть, ані разу не повернулася сюди? От вона зосереджено хреститься — невже вона молиться? Ні, ні, це для годиться, от шепочуться з подругою, а сюди не повертається. Невже вона не здогадується, що вони з Адою коло місця ігумені? Яке в неї пишне, живе каштанове волосся! Воно, напевне, довге, коли розпустити зачіску. Таке хвилясте, кучеряве, заколоте в зачіску, воно наче сяйво навколо голови. Він не дивиться на гарне модне плаття, таке несподіване в цій церкві, його б він не назвав, як учорашнє, «вбраннячком». Йому здається, на неї всі дивляться, а він бачить тільки, що сьогодні вона якась незвичайна. Хіба її взагалі можна назвати красунею? Але в ній усе пройняте невимовно чарівною жіночністю і гармонійністю. Це в уяві, не насправді, бо насправді вона знову одвернулася — в уяві перед ним виникла її тоненька рухлива постать, промовисті сині очі, її веселі перламутрові зуби, привітні губи, вона всміхається — і все в ній всміхається, і все навколо міниться. Але це тільки майнуло в уяві. Зараз вона, напрочуд гарна, зовсім далека. Вона ні разу не повернулася до нього! Вона ж знає, мусить знати, що він тут. І він знову й знову Дивиться в той бік. Добре, що і Ада, і тьотя стоять попереду і він хоч сам може дивитися туди.

Що, що таке він вигадує?

Ага! Ти завжди сміявся з товаришів, а тепер сам потрапив у пастку. Але де пастка? Тут, з цією білявою дівчиною з видовженою постаттю, з обличчям, руками, наче справді вирізьбленими з мармуру, яка за три дні стане твоєю дружиною, чи там, навпроти, з зовсім чужою, якої ти майже не знаєш? Неправда! Він її знає краще, далеко краще, ніж цю.

Йому стало лячно, наче хтось наслав якісь чари і він не міг розібратися, де він. На мить йому здалося, що він знову на березі озера, яке мусив перейти зі взводом солдатів. Навколо зелено, надзвичайно гарно, і вода вкрита ряскою, та раптом хтось закричав: «Обережно! Болото!» — і він відчув, що вгрузає. Як вони квапливо витягали один одного, і як це було важко і страшно; вони потім признавалися, що було дуже страшно, страшніше, ніж під кулями, бо тут чигала раптова, несподівана і незвичайна смерть — затягувало болото, і з якими зусиллями треба було вибиратися! Потім минула не одна хвилина, поки вони отямилися. Він зараз наче теж кудись поринав, вгрузав, і не було товаришів, щоб кричати «на поміч», бо він і сам не знав, від чого треба рятуватися.

Нагорі, на хорах, співають дівчата в чорному, невольниці віри. Як докір усім стоїть група поранених у халатах, дехто на костурах, хто з підв’язаною загіпсованою рукою, хто з забинтованою головою.

Час від часу виходить з вівтаря архієрей, оцей владика Неофіт, якого вчора він ладен був задавити за обідом, бо той так спокійно, — задоволений, що зустрівся в нею, — розмовляв, як звичайний собі чоловік, а сьогодні в золоченій ризі, в митрі удає з себе істоту, вищу за всіх, причетну до не відомих решті істин і таємниць, а насправді — Ігор певний — перепочине кілька хвилин у вівтарі і продовжує знову удавати. Усі щось удають. І він, Ігор, також. Але він не знає, що йому удавати. Де? З ким?

Він трохи не здригнувся. Це ж за три дні він стоятиме під вінцем з цією, яка стоїть зараз попереду нього, і вона стане йому найближчою людиною. Адже сам він цього хотів. Ніхто їх не силував, ніякі обставини не примушували, і товариші в полку та й усі знайомі молодики одверто заздрили йому. Гарна дівчина, княжна, з вищого кола. Багата спадкоємниця. Ох, заздрість людей! Вона також має неабияке значення і підштовхує, і народжує честолюбні бажання! А тут всі товариші гомоніли:

— Ач, яку принцесу наш Гарька запопав!

А все йшло до того само собою — зустрічі на вечірках, в театрах, візити на святах, гостювання влітку в їхньому маєтку, катання верхи на конях, все до того йшло, що його зарахували в «женихи», та ще й найбільш підходящого з числа претендентів, які, звичайно, в’юнами вилися навколо такої нареченої, а вона все перебирала, хоча їй уже минав 24-й рік. Загальна думка була за нього — «яка гарна пара». Для батьків мало значення, що ніякого натяку на розрахунки, вигоди шлюбу тут не могло бути. Ігор сам був забезпечений і тим, що лишили батьки, і тим, що записала тітка, і шлях у нього був уже відомий, цілком відповідний їхній «принцесі».

Ада була явно задоволена, коли він попросив її руки, стати дружиною, наче вона сама вже намітила його і була певна, що так і буде, і це йому тоді подобалось.

Вона була вихована, освічена, як належало у вищому світі, — себто він міг з нею розмовляти по-французьки, і по-німецьки, і по-англійськи, розумна — здавалось, дуже розумна, — адже як одразу розміркувала, куди поїдуть у шлюбну подорож, як налагодять життя у маєтку і яку половину віддадуть їм батьки у великій столичній квартирі. Все було легко і безтурботно, йому здавалось, що саме така жінка і мусить бути. Вони вже цілувались — після заручин. Правда, трошки холоднувато, не так бездумно і весело, як з подружками своїх офіцерських вечірок, або навіть, як ще кадетом був, з троюрідними сестрами та їхніми подругами, — тоді цілувалися, не замислюючись, для розваги, насолоди, завжди крадькома, що надавало запальності. З Адою це вже було дозволене і належне. Але холоднуватість він відносив до її дівочої цнотливості, незайманості, і це подобалось, так само як і її стримані листи на фронт, без ніяких ласкавих слів, але з підписом «Ваша Ада». На фронті товариші, звичайно, також заздрили, коли він одержував листи, і він вірив, що йому пощастило. Раніше йому навіть подобалось, що вона так гордовито тримається з усіма, а от обрала його. Він писав тьоті, що наречена його добре вихована, розумна дівчина і їй обов’язково сподобається, і все йшло як по маслу, а коли Ада написала, що батьки дозволяють, не чекаючи кінця війни, повінчатися, якщо він візьме відпустку на кілька днів, він, звичайно, зрадів.

Але він був інший — після боїв, трудного відступу, поранення, лазарету, де лежав і так багато думав. Він зрадів, що відірветься на кілька днів від важкого настрою, що оволодів ним. Товариші, які проводжали його, трохи звеселили. Аякже! Іде женитися! Жартували, що весілля відбудеться в монастирі, давали різні поради, це був привід знову для веселих розмов, жартів, дотепів. Правда, він сам, їхній улюблений, вірний товариш Гарька, був якийсь розгублений, але це відносили за рахунок рани і, підморгуючи, заспокоювали, що рана на нозі нічому не завадить. Він бачив, розумів, що й вони вже засумували по звичному затишку, теплу, ховають це за жартами, і не ображався, коли вони трохи переборщували.

Спочатку його здивувало, що, знаючи, яка коротка у нього відпустка і як, звичайно, він поспішає побачитися з нею, Ада зупинилася на кілька днів у Харкові, хоча мати Серафима запрошувала її приїхати раніше Потім Ігор навіть зрадів цьому — він трохи прийде в себе наодинці з тьотею, призвичаїться до нефронтового життя, взагалі у всіх відношеннях приведе себе в порядок навіть зовні, за чим він раніше завжди дбайливо стежив. Він бачив: тьотя дивувалася, як він змінився не зовні, а внутрішньо, тільки не виказувала цього. Може, тому вона була така рада полтавським гостям, гадаючи, що це знайомство трохи розрадить її Гарика, і вона наче сама штовхнула його, не знаючи, чим це обернеться, до іншої, і сама не помічає нічого. Так здавалося Ігореві.

Він стояв як у зачарованій омані і раптом подумав: «Я хочу зараз лише одного — нехай вона обернеться і усміхнеться мені. Тоді я отямлюсь, тоді я знатиму, що мені робити».

Він глянув ліворуч, але подруги вже протискувалися наперед, певне, хотіли поцілувати ікону божої матері. Ікона, заквітчана, вбрана, напівстояла, напівлежала на підвищенні ближче до вівтаря. На сходах до вівтаря стояв Неофіт, давав цілувати хрест і благословляв. Ігор, поринувши у свої думки, не помітив, що вже кілька хвилин, як натовп у церкві заколихався, усі посунули до ікони і під благословення, і він уже боявся, боявся загубити її і стежив тільки за двома жінками.

«Ну, обернись, обернись хоч на мить», — благав він подумки, забувши про все.

— Гарику, — вивів його з цього стану голос тьоті, — ти так замріявся! Йдіть з Адою прикладіться до ікони, бо зараз її винесуть і почнеться хресний хід навколо церкви. Бачиш, он Єлизавета Миколаївна з подругою, підійди до них і запроси на чашку кави. Там у мене все наготовлено. Ви з Адиною матір’ю похазяйнуєте, а я прийду пізніше. Вам нема чого бути до кінця. Ада втомиться, дивись, як зблідла.

— Я і так уже без сил, — поскаржилась Ада.

— Потерпіть ще трошки, — перепрошуючи, мовив Ігор, — отак усе збіглося. Я зараз передам запрошення тьотиним знайомим, — і додав тихо і навіть ласкаво, він відчув себе винним перед дівчиною: — Ми зараз вийдемо, з нас досить. Он ваша мама пішла таки до ікони. В тьотиних покоях ви зможете підкріпитися, а потім до обіду відпочити у себе. Чекайте мене тут.

Гості по приїзді зупинилися в двох номерах монастирської гостиниці. Ада мовчки кивнула Головою з виглядом ображеної дитини.

Не без труднощів Ігор пробрався крізь юрбу до Єлизавети Миколаївни і Ольги, нехтуючи наказом тьоті прикластися до ікони. Він побоявся їх загубити, а вони вже виходили з церкви. Наздогнав їх уже на паперті. Він без церемоній — адже колись хлопцем бачив — привітався з дияконихою, враз покоривши її, бо поцілував їй руку, так само, як до знайомої, підійшов до Ольги, теж поцілував руку, — вони тільки глянули одна на одну, і метка Ольга, вмить усе збагнувши, потягла диякониху вбік. «Отут ми станемо, поки ікону винесуть, подивіться...» — на щось показувала вона, ніби диякониха дивилась кудись, а не на Ігоря.

А він, нахилившись, поцілував руку (уперше!) Літі, прошепотів:

— Бога ради, усміхніться! Я не бачив вашої усмішки з учорашнього вечора.

Літа злякано і здивовано глянула на нього, але враз обернула все на жарт і досить голосно сказала:

— Ви, певне, занудились від такої довгої відправи, ми-то звичні, — і, дивлячись йому в живі очі, всміхнулась спокійно і привітно.

 

 

 

«Та то просто вони потомились з дороги», — втішала себе Літа. Навіщо мати Серафима запросила її і Ольгу на цю каву?

Ніяк Аду і її матір не могли втягти в бесіду ані Ігор, ані Літа з Ольгою. А ігуменя ще була на ході, доручивши хазяйнувати Ігореві й Адиній матері. Хазяйнувати особливо не доводилось — і кава у кавнику, молочник з вершками, блюдо з бутербродами і ваза зі знаменитими вергунами дияконихи стояла на столі, так само як і прибори.

— Відпочивайте, — сказав люб’язно Ігор майбутній тещі, — я поналиваю сам.

Він був певний, що за це візьметься Ада, але вона сиділа непорушно, та й мати її також не поспішала. Він якось зніяковів. Звичайно, він і сам би з усім упорався, та коли б не ця непорушність!

— Давайте я допоможу, це все-таки жіноче діло, — схопилася Літа, швидко і вправно налила кави, ані на мить не замовкаючи. — Олю, підсунь бутерброди, обов’язково покуштуйте вергуни. Ви, мабуть, дуже потомились з дороги? Ви прямо з Петрограда? Ігоре Павловичу, навіщо ви вистоювали цю обідню? Архієрей так уже тягнув, так тягнув!

Треба було щось говорити, а не сидіти отак мовчки. Чого це Ігор так розгубився — не схоже на нього! Хай уже вип’ють цю не потрібну нікому каву, поїдять бутерброди та йдуть собі спати, а вони з Ольгою побіжать «додому», де їх чекає грандіозний обід, гори різних пиріжків і пундиків, і таких самих вергунів, а головне — абсолютна простота і воля — можна навіть скинути черевики і одягти капоти!

Вона знала з власного досвіду — краще, коли сама хазяйка починає гомоніти будь-що, аби не сидіти отак, ані пари з вуст.

— Я дуже люблю ваш Петроград, — говорила вона жваво.

— А ви бували там? — спитала «теща», як її подумки назвала Літа.

— І не раз. Там живе моя сестра, у неї квартира на Тавричеському бульварі, торік я їздила туди з дітьми.

— З якими дітьми? — нарешті відкрила вуста Ада.

— Своїми дітьми, — усміхнулась Літа, — у мене син і дочка. Вона навмисне згадала про дітей. Хай не турбується наречена про свого жениха! — Я вам не показувала їхньої фотокартки? — спитала вона Ігоря, прекрасно знаючи, що не показувала.

— Літка, Єлизавета Миколаївна, — поправилася Ольга, — завжди возить з собою або дітей, або їхні картки.

— Я і зараз шкодую, що не взяла їх сюди, їм було б цікаво, — сказала Літа, виймаючи з ридикюля картку. Хлопчик і дівчинка стояли на плетеному диванчику, а вона сама стояла за ними і обіймала обох, щаслива й усміхнена. Хлопчик був дуже серйозний, хвилясте волосся, Причесане, як у дорослого, відкривало розумне чоло, а дівчинка, кучерява, кругловида, немов витріщила великі, круглі очі, сміялася.

— Чудові діти! — вирвалось в Ігоря. — Правда, Адо?

— Так, дуже милі.

— Дійсно, які гарненькі дітки, — визнала навіть «теща».

— Чиї це дітки гарненькі? — спитала, заходячи, мати Серафима.

— Мої, — з неприхованою гордістю сказала Літа.

— Справді чудові! Ти бачив, Гарику? Ви їх привезіть сюди погостювати, — щиро мовила ігуменя.

— Дуже дякую, обов’язково. Вони тепер старші, вже вчаться, та коли є можливість, я скрізь беру їх з собою. І, знаєте, син у Петрограді мені навіть допомагав, він краще орієнтувався, ніж я, на вулицях і проспектах і, крім того, завжди нагадував, що треба подивитись, — адже він перейшов уже в третій клас, багато читає.

— А оце та дівчинка, про яку згадував владика Неофіт? — спитала мати Серафима.

Вона була рада, що хоч якась розмова точиться за столом, і добре, що Єлизавета Миколаївна хоча б своїми дітьми розряджає непорушну атмосферу, яку відчувала мати Серафима з самого ранку. Це взагалі до речі. Хай Ада і її мати знають, що це мила й порядна дама.

— А хто ваш чоловік? — спитала «теща».

— Він редактор газети.

Ігор з цікавістю подивився на Літу, потім знову на картку.

— Але треба, щоб гості відпочили, — знову виручила Єлизавета Миколаївна, і «теща» глянула на неї навіть вдячно, так принаймні їй здалося.

— Ми не прямо з Петрограда, а два дні гостювали у родича, губернатора в Харкові, і їхали сюди досить пристойно, у міжнародному вагоні, проте Адочку втомила подорож.

— Ми теж їхали з Літою міжнародним, — раптом докинула Ольга.

Літа від несподіванки повернулась до неї, і її здивований погляд перехопив Ігор, але «теща», на щастя, не звернула уваги на репліку Ольги, вона зверталася до матері Серафими:

— І, знаєте, з дороги і така довга обідня. Адочка не встигла поспати як слід, хоча, треба сказати, хор у вас чудовий, я з великою приємністю слухала, — вона хотіла трохи підсолодити свої нарікання. — Вони і на вінчанні співатимуть?

Ігор почервонів, а мати Серафима, ледь усміхнувшись, сказала:

— Ні. Адже вінчання відбудеться в сільській церкві, але й там добрий хор. Тут скрізь люди голосисті!

— Олю, нам треба вже йти. Пробачте, нас чекають наші хазяї, — рішуче підвелася Літа, бачачи, що Ігореві неприємні ці розмови про суто «сімейні» справи в їхній присутності. — До побачення, — звернулась вона до «тещі», — дуже рада була познайомитись з вами.

— І ми також, — люб’язно мовила «теща». —Ми ж незабаром побачимося, я гадаю, в ці дні ви будете тут з нами, — багатозначно додала вона, подумавши: що все-таки добре, що ці дві дами, цілком виховані, певне, з вищого губернського кола — адже дружина редактора! — будуть і на вінчанні, а то зовсім серед чужих людей, та ще монашок. — І ви також, — приязно сказала «теща» і Ользі.

— Обов’язково, ми вдвох будемо, — за себе і за Ольгу відповіла Літа.

— Обов’язково, аякже! — підтвердила від щирого серця мати Серафима.

Ада мовчала, Ігор стояв якийсь ніяковий, але «теща» і тьотя пояснили це соромливістю «молодих».

Усе обійшлося гаразд. Та лише вийшовши з покоїв, подруги навпростець, незважаючи на модні вбрання, дременули до садиби отця Гаврила.

— Літко, — впевнено прорекла Ольга, на хвильку зупинившись, щоб перевести дух, — я не дурна, що хочеш мені кажи, а тут може назріти така історія... Добре, що ^вінчання через три дні, а то, їй-богу, воно б уже не відбулося.

— Ну що ти вигадуєш? Що ти мелеш? Я з ним два дні як познайомилась!

— Цього цілком досить такому чоловікові, як він.

— Але не мені, — з погордою сказала Літа. — А чого це ти про міжнародний збрехала?

— І зовсім не збрехала! Хіба ти не знаєш? Вагони, якими ми їхали, люди також «міжнародними» називають, мовляв, між народом їдуть! — засміялася Ольга. — Все-таки весело, що ми приїхали! — змінила тон на легковажний Ольга. — А цей Ігор не дурний, вже так хотів тобі руку поцілувати, що для цього і Меланії, і мені спочатку поцілував, щоб пристойно вийшло! Мабуть, ладен був десяток інших поцілувати за твою! Я б на твоєму місці закрутила б йому голову на зло цій пихатій княжні. Їй-богу, сушена риба.

— Ти казала — заморожена, — нагадала Літа, щоб звести все на жарт. — І потім, як можна казати про людину, яку ти зовсім не знаєш. Може, вона просто стримана, замкнена, а дуже його любить і за нього вже спокійна.

— Я б на твоєму місці... — вела далі Ольга.

— Ти ніколи не будеш на моєму місці, — вже сердито одрізала Літа.

Ольга надулася, і Літі стало ніяково, проте вона хотіла припинити таку розмову, а посваритися з Ольгою було завжди легко, як за кілька хвилин і помиритися.

Так воно і сталося. ......

Подруги лягли, помирившись, спочити після стількох переживань та вже занадто щедрого і смачного обіду, де мусили все покуштувати, бо інакше Меланія Степанівна робила такий ображений вигляд, просто от-от заплаче.

 

 

 

 

— Аж шкода, що дітей немає, — зітхнула Ольга, — ото б поласували.

Усі в домі полягали, хлопці, підморгнувши один одному, зникли, і в домі запанувала тиша, навіть віконниці Меланія Степанівна позачиняла, щоб ніщо не турбувало. Минула, може, година. Всі спали.

Раптом у двері кімнати, де спочивали гості, тихенько постукали.

— Літочко Миколаївно, — почула Літа шепіт дияконихи, — там чогось мати Серафима Устю до вас послала, вийдіть на хвилинку. От уже до серця їй припали, і спочити не дасть! — з погордою і з докором сказала вона. Потім, позіхнувши, додала: — Вийдіть до неї, а я піду ще досплю...

Літа вийшла на ганок. Перед нею справді стояла, смиренно схиливши голову, Устя, та враз швидко, кинувши метким оком туди-сюди і переконавшись, що дияконихи нема, впритул наблизившись до Літи, швидко-швидко заговорила.

— Це мене панич до вас послали, просили, щоб негайно, негайно вийшли, там таке щось трапилось, ви дуже потрібні, він за оранжереєю вас чекає, сам усе скаже.

У неї був такий сполоханий вигляд, що Літа перелякалася:

— Що, що трапилось? Кому погано? Хтось захворів? Може, панночка з Петрограда?

— Хіба я знаю?

— А де мати Серафима?

— Вони у себе, лягли до вечірні спочити, сьогодні ж пізня вечірня, а гості у гостиниці. Хіба я знаю, що там? Панич після обіду провів їх, трохи у них побув, а потім до матері Серафими заглянув, та вони вже спали, він до себе зайшов, потім уже не знаю. Я бігала до сестри Секлети, а як верталася, швидко верталася, а він мене перестрів і каже: біжи швидше, Устиночко, так і сказав: біжи, Устиночко, і скажи пані вчительці, тій, що у отця Гаврила і до нас приходила, щоб негайно вийшла, щоб і хвилинки не барилась. Я не знаю, що там сталося. Він був такий сполоханий, як не при собі. Може, з панночкою? Ви вже йдіть туди одразу. Він сказав: нікому не кажи, тільки лише самій пані вчительці, і щоб ніхто не чув і не бачив, і проведи за оранжерею до левади, де лавочка стоїть, я там чекатиму. Тільки негайно, негайно — так уже наказували, щоб і хвилинки не гаяли. Одягайтесь, я швиденько проведу.

Літа злякалася. Що могло трапитись, щоб Ігор послав Устинку? Може, справді погано Аді або її матері? Не може ж бути, щоб тільки тому, що захотів її побачити, чинить так необачно, адже він такий стриманий. Може, була якась розмова з Адою і їй насправді погано? Можливо, не дай боже, щось із матір’ю Серафимою теж через нього і він хоче її попередити? Ясно, що він хоче про щось попередити. Ох, тільки б усі були живі і здорові, а решта — що б не було — владнається!

Вона швидко натягла плаття, звичайно, не те шикарне, в якому була вранці в церкві, а просте, яке під руку трапилось, яке швидше можна було одягти (слава богові, Ольга міцно спала, не зворухнулась), і поспішила за Устинкою.

— Он, бачите, панич сидить за ліщиною, ну, ви вже самі йдіть, а я побіжу мерщій, щоб мене хто не кинувся.

Ігор підвівся і пішов назустріч.

— Що таке? Що трапилось? Хтось захворів? — схвильовано спитала Літа.

— Сідайте. Спасибі, що прийшли. Зараз усе скажу, і ви не гнівайтесь на мене, що я так вчинив. Інакше неможливо було. Я міг тільки зараз скористатися часом, коли я сам, бо зараз усі спочивають.

— Ні, ні, я не гніваюсь, я так злякалась! Добре, що все гаразд, що ніякого нещастя.

— Нічого не гаразд, — похмуро, але якось дивно спокійно сказав Ігор, дивлячись їй у живі очі. — Я тільки прошу, дуже прошу повірити мені. Дійсно, трапилось нещастя, і я не знаю, що мені робити.

— Яке нещастя? Скажіть нарешті!

— Ви знаєте, що за три дні призначено вінчання, у середу, сьогодні неділя, але воно може не відбутися.

— Як? Чому? Адже все вже домовлено!

— Ви не розумієте чому? Адже ми домовились говорити хоча б одне одному правду і бути правдивими. Чому ж ви удаєте вигляд, що не розумієте?

— Я не пам’ятаю, щоб ми домовлялись, — розгублено мовила Літа. Вона розуміла, розуміла, що говорить щось не те, недоречне, але їй хотілося відтягти час. Вона не хотіла, боялася почути найважливіші і найстрашніші слова у світі саме від нього.

Проте Ігор їх не вимовив.

— Я хочу вас тільки спитати: що мені робити? Хай скаже мені людина, якій я одній повірю у цьому брехливому світі. Я ніколи не був у такому становищі. Я міг грати словами. Зараз мені не до того. Я вже зазнав близькість смерті і знаю, чого варте життя, — воно варте лише правди. От тому, коли я раптом повірив, що правда все ж таки може існувати, я не хочу, не можу, не маю права брати шлюб з людиною, чужою моїй душі, коли думаю лише про іншу.

— Як же так швидко вона стала вам чужою і вмить все порушилося, чого бажали самі не з примусу, не з якихось виняткових обставин. Більше року ви були заручені — в яке становище ви поставите бідолашну дівчину? — серйозно, але без докору спитала Літа, наче її це зовсім не обходило і не вона була тою «іншою».

— Хіба ви не розумієте, не знаєте, що можна прозріти і зрозуміти багато чого в одну мить і це прозріння зробить неможливим те, що здавалося цілком нормальним, можливим, просто зручним, легким.

— Я не хочу так погано думати про вас, — гаряче заперечила вона, — я не хочу думати, що ви ставилися легковажно, що для вас був просто зручний цей шлюб. Адже ви були не байдужий до Ади, ви листувалися, нудьгували, поспішали до неї.

— Як ви, наче зовсім стороння і вас наче це зовсім не стосується, говорите про все, вигадуєте прописні істини, — якось болісно мовив Ігор.

Йому було навіть дивно. От сидить вона поряд, та «інша», через яку все порушилось, — еге ж, через неї, він її побачив і відчув, що все насправді може, повинно бути іншим, — і вона так розмірковує... не спокійно, ні, але, але...

Він не розумів, не усвідомлював, що свої почуття, які вибухнули в нього, він одразу приписав і їй.

Але ж вона всміхнулася йому в першу мить знайомства, так дивилася в живі очі, так щиро розмовляла — хіба так могла поводитися байдужа людина? А втім, він не думав про її почуття, про неї окремо, він думав про себе і про неї спільно, що він не може існувати вже без неї, без цієї її усмішки... і він сказав:

— Розумієте, я не можу існувати без вашої усмішки. Тільки відчуваючи її в собі, знаючи, що побачу її знову, для себе, своєю, рідною, я можу спокійно повернутися на фронт і все пережити там, що б не було.

Так ще ніхто не освідчувався їй в любові. Небезпечні слова не були вимовлені, і він сидів стриманий, напружений. Вона зовсім не боялася і не думала, що він намагатиметься обняти її, поцілувати, адже цього завжди прагнули всі чоловіки, котрі залицялися до неї, признавалися в коханні. Хіба такого не траплялось? Та вона добре знала, як остудити їх і поставити на належне місце. А зараз цього й не треба було берегтися. Він сидів якийсь зосереджений і навіть не сумний, а наче в глибокому роздумі. І голос його став якийсь глухуватий.

— Після вас я ні з ким не зможу бути.

Що означає «після»? Хіба було щось таке, що можна сказати «до», «після»? Може, це просто чергова примха, забава молодого, «інтересного мужчини», як визначила Ольга, блискучого офіцера, який, не замислюючись глибоко, звик до легкого флірту, любовних пригод, до досить байдужого, але завжди чемного ставлення до жінок, яким, безумовно, завжди подобався і тому не звик до відмов. Та ще тут, в далекій провінції, та ще з заміжньою жінкою — ніякої відповідальності!

Ні, його поводження, його вигляд були зовсім не такі. То все було в його іншому, безтурботному молодецькому житті, до війни, до перебування зі смертю поряд. Він дивився на неї начебто спокійно і немов лише одного благав — щоб вона йому повірила. Він не згадував Ади. Може, з вродженого і вихованого такту. Може, тому, що те також було до війни — легке, без особливих розмислів.

Обоє мовчали, і вона наче спантеличена, і він не знає, що робити, знає тільки одне — він не хоче, не може вінчатися з Адою.

Раптом він спитав:

— Як вас звуть удома?

Що за несподіване запитання!

— Ну як? Мама, подруги, брат, сестри звуть Літа, частіше Літка — це вважається ласкавіше. А Літа — це строгіше. Це так у дитинстві Лізу перекрутили, так і лишилося. Навіть чужі частіше кажуть просто Літа Миколаївна. Це ви чули, як Ольга Літкою називала.

— А чоловік? Чом ви не згадали про чоловіка?

Вона глянула на нього і нічого не відповіла.

— Пробачте, — мовив він.

Дійсно, яке він має право питати такі речі? Він же не може сказати їй, скільки ласкавих і ніжних імен він створив для неї з її імені.

А вона зараз посмутніла. Власне, яке йому діло, як зве її чоловік? Невже вона хоч кому скаже, що ніяк він її не зве? «Скажіть дружині», «покличте маму», «супруга вдома», «супруги нема». Вона хотіла згадати, а як він звав її перші дні? І не могла. Але яке діло до того цьому Ігореві?

Він сидів, підперши руками голову і втупивши очі кудись поза неї.

— Не робіть дурниць, — сказала вона і доторкнулась своєю невеличкою рукою до його плеча. Він здригнувся.

— Що ви звете дурницями? — повернув він до неї лице. — Дурниця непростима буде, коли я занапащу своє життя, а може, й Адине, вона ж то ні в чому не винна. Може, краще було б, коли б мене вбили, але ні, тоді я так і не побачив би вас і вмер, не знаючи, що існує справжня радість на світі.

— А в чому ви вважаєте радість для себе? — необережно спитала Літа. Вона справді ще відчувала себе наче сторонньою сповідальницею, якою так часто бувала для інших.

— Бути з вами, — одверто сказав Ігор, — щоб ви завжди були зі мною.

Ну й добре, що сказав. Вона зараз поставить усі крапки над «і», і все піде наміченим раніше шляхом. Лагідно усміхаючись, вона мовила, наче примхливій дитині:

— Але ж це абсолютно неможливо. Я старша за вас, у мене діти.

— Вони ваші, і я вже люблю їх! — вирвалось у Ігоря.

— У мене сім’я, праця, своє життя, ви зовсім не знаєте мене, давайте не думати про це. Треба думати про Аду і не ставити її і вашу тьотю в ніякове, ні, просто в жахливе становище.

— Що ви говорите? Навіщо ви все це говорите? — майже скрикнув Ігор. — Подумайте про мене! Це ж гірше, ганебніше, ніж здатися в полон ще до бою, а це ж також зрада своєї честі, своєї гідності на догоду рідним! Ну, коли бачиш, що помилився, так що ж — підкоритися та й жити в брехні! Щоб запобігти ніяковому становищу, неприємностям — занапастити ціле життя? Краще зараз пережити хай жахливий шквал, але врятуватися. Ну, повірте, повірте мені, я зустрівся з нею зовсім чужим. Ви думаєте, вона зраділа, кинулась до мене, усміхнулася мені? Та вона просто не вміє всміхатися! І не заради чогось, а від серця!

От далася йому ця усмішка! Літа мимоволі усміхнулась і похитала головою.

— Що ж, ви гадаєте, що я така вже весела і багато сміюся?

— Ні, я цього не думаю, — заперечив Ігор. — Ви не смієтеся тому, що вам весело, ви всміхаєтесь людям. Це різниця — сміятися з веселощів і всміхатися від ласкавості. Я вловив, ви, може, й самі не помітили, як ви мимохідь глянули на Устинку, і вона враз змінилася від радості. І ви думаєте більше про інших, ніж про себе. — Він раптом змінив тон і мовив не докірливо, але з якоюсь глибокою гіркотою. — Але чому ви зараз не подумаєте про мене?

— А коли б ви не зустріли мене, усе б спокійно відбулося.

Він аж злякано глянув на неї.

— Але ж я зустрів вас, — йому здалося, що цим все пояснюється. Він тепер не міг собі уявити, що от ще трохи — і вона буде далеко, і він її не бачитиме. — Я розумію, — сказав він, — ви, як і я, все ж таки в полоні всіх умовностей, в полоні сім’ї, якихось там трудолюбців, архієреїв...

Він не згадав чоловіка.

— Ні, ні, — гаряче заперечила Літа, — це зовсім не полон, це моє життя, мої діти, мої трудолюбці, я, розумієте, я за них відповідальна, і взагалі...

Вона зупинилась, вона не сказала: як би склалося далі у них усіх життя без неї? Він далекий від таких обов’язків перед людьми, та до того ж ще не дорослими. Він цього не розуміє, а вона ніколи не виголошувала гучних слів ні перед ким. Ніхто ніколи від неї цього не чув, навіть коли вона за когось клопоталась, і вона сказала навіть з відтінком жарту:

— І не глузуйте з архієреїв, адже вони допомагають мені влаштовувати хлопців у духовне.

— Щоб вони стали попами? — уїдливо спитав Ігор.

— Зовсім ні. — І тут вона сказала те, чим потай завжди пишалась. — Мій чоловік — син селянина, мати його і зараз неписьменна, з семінарії пішов до університету, закінчив Київський університет. — І додала те, про що вже казала йому: — Він абсолютний атеїст і сам глузує з попів. А з моїх трудолюбців можуть вийти ще й які люди! Їм треба тільки попервах вміло допомогти. Та хіба в цьому справа, — схаменулася вона, — давайте не про це, не про мене говорити. Я не хочу, щоб ви зопалу завдали комусь лиха, зробили боляче іншим.

— Хай мені буде незборимо боляче? Хіба я владний над своїми почуттями, над своїм серцем?

— Ви ж знаєте, що я не хочу, щоб вам було зле, — і сказала тихо: — але ж я також не владна.

Вона думала: я ж не владна, що ти в мене викликав лише дружні почуття, і це рятує мене, а втім, навіть коли б ми зустрілись раніше, я б, напевне, за тебе не пішла, ти з іншого роду людей, твоє життя линуло іншим річищем. Та вона зараз особливо відчула, що у неї самої все склалося не так, як жадалося, але вона відмахнулася від цієї думки, як завжди відмахувалася. Переробити вже нічого не можна було, а коли думати про це, та ще шкодувати, пожаліти себе, — можна зопалу наробити дурниць, особливо коли відчуваєш таку непідробну палкість.

Він зрозумів її по-своєму, як жадав.

— Усе було б у вашій владі, хіба ви не розумієте, що вам би я підкорився у всьому. Я не знаю і не хочу знати, хто з нас старший, багато в чому ви, але багато в чому і я. Але вдвох нам вільно і добре. Це буде нечесно, коли ви скажете, що це не так. Я ні з ким у житті не почувався так, як з вами, — усією відкритою душею, і тепер я знаю: тільки так можна одружуватися, жити вдвох у радості і горі. Я хочу, щоб ви були зі мною завжди, інакше не може, не повинно бути. Ну, добре, я не говоритиму про це. Я розумію, вам не так просто все змінити, мені навіть простіше пережити кілька важких годин розмови з Адою, її матір’ю, з тьотею... А ви... вам... та я однаково чекатиму вас... Повернусь на фронт і чекатиму, поки ви будете зі мною, і мене нізащо не вб’ють.

Що він говорив? Що таке він говорив?

— Знаєте що? Я хочу швидше, якнайшвидше повернутися туди, у свій полк. Я вже цілком здоровий, а де я можу спокійно чекати вас, як не там? Я знаю, я буду живий, я нізащо не загину, коли знатиму, що потім ви будете зі мною.

Чому він був такий певний, що і вона хоче того ж, і їй потрібен лише час? Вона дивилась на нього і нічого не могла сказати, тому що раптом подумала, і лише ця думка не давала змоги обірвати його. Адже правда, він повертається на фронт, він не влаштовується десь подалі, він знову буде на передовій; незалежно ні від чого: ні від весілля, ні від неї, ні від Ади, він повернеться на фронт, і смерть знову буде з ним поряд щомиті. Тому вона не могла йому сказати глузливо, категорично, кому завгодно могла б сказати «Припиніть ці дурниці», — і піти, а йому — ні. Ні, нізащо.

— Ви самі, самі казали, що не будемо говорити про нас, — умовляючи, але рішуче мовила Літа. — Але я благаю вас, ну, для мене ви можете це зробити, полегшити і мені? Не говоріть зопалу з Адою сьогодні... почекайте...

І раптом Ігор, весь стриманий, та й взагалі стриманий, трохи не закричав:

— Ну що ви мені кажете? Я не можу її бачити... не тому, що вона стала гіршою, чи що там, а тому, що я, я рвуся до вас! Я їхав стрічати її і думав про вас, я сиджу з нею, а думаю про вас! Що ж, я стоятиму під вінцем, а думатиму про вас? Заради чого ця брехня?! Заради її батьків? їм, а не мені спало на думку вінчатися нам зараз. Я не знаю, що там робиться зараз у Петрограді у вищих сферах, але повірте, найменше я думав про це, а тепер думаю, що для них це чомусь зручно. Може, я не правий, може, Ада і сама не знає, справа не в цьому. Коли б ви знали, що я пережив за цю жахливу ніч. Я був навіть радий, що Ада втомлена, вередує і, значить, я мушу швидше влаштувати їх у готелі і не залишатися зайвої хвилини. А це божевілля під час обідні в церкві, коли ви ані разу, ані разочка не глянули в мій бік! Ви, тільки ви мені потрібні, як ніхто, ніколи. Я хотів би вам про себе все розказати, все найгірше.

— А найкраще? — раптом спитала серйозно Літа. Адже з найгіршим всі йшли до неї, це вона знала!

— Найкраще! Найкраще — це ж ви, це те, що я вас зустрів! І я вже не можу уявити життя без вас. Повірте, я ніколи ні з ким таким не був. Все було звичайно, легко і просто. Але я зрозумів за цей короткий час, за цю ніч — легкість не в тому, в чому я гадав. Тільки з вами мені легко, і я сам собою, а то все... — він махнув рукою. — І ви ж розумієте, ви ж по-справжньому розумна людина, хіба я можу з такими думками вінчатися з Адою? Заради кого? Заради чого? Я не можу бути з нею. Я не відчуваю себе винним.

Літа схопилася з місця.

— Ви що? Збираєтесь тікати від мене? Хіба я вас чимось образив?

Вона не думала «тікати» — вона не знала справді, що робити, як вгамувати це незвичайне признання. Вона знову сіла поряд, а він тим же пристрасним тоном вів далі.

— Коли я побачив, що ви йдете сюди, до мене» на моє прохання, я стримував себе, щоб не кинутися вас обіймати і цілувати. Але ні, я не цього хочу, хоча, звичайно, я шалено хочу цього, чого б це я брехав! — він відігнав те, що майнуло у нього в голові: о! як би він її зараз пестив, схопив би на руки! Та він сказав: — Але я хочу, щоб ви були зі мною завжди, моєю дружиною, моєю жінкою, щоб я нічого крадькома не крав. Я ж не на адюльтер якийсь вас спокушаю. Я чекатиму вас. Тільки б знати, що ви будете зі мною!

Куди поділася його стриманість, його удаваний спокій. Проте він давав волю тільки словам, і так само, як і раніше, сидів непорушно, і руки були міцно зціплені, наче він боявся, що коли розімкне, він неспроможний буде їх стримати, і вони схоплять, обіймуть, не випустять, понесуть...

Він не хотів цього.

Існували споконвіку слова: «Перед богом і перед людьми». Бог для нього був несприйнятим поняттям. Люди — яке йому діло до них? Але, але якась гордість і чесність не дозволяли. Може, це виявлялася сила віковічних устоїв. Він хотів, щоб вони були разом і сміливо, справжнім подружжям, щоб вона стояла з ним поруч під вінцем, а не Ада, хоча самий обряд для нього нічого не важив. Він не хотів, щоб вона «зрадила» з ним свого чоловіка. Він хотів бути її чоловіком, а не, хай навіть щасливим, таємним полюбовником. І зараз він бажав найдужче, щоб вона повірила, що він ні з ким не зможе бути, крім неї. Просто не зможе. Йому ніхто не потрібний.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.