В замку і в підзамчі-1

В ЗАМКУ І В ПІДЗАМЧІ

1

В замку кипіла робота, знялася метушня. Ключниця провітрювала кімнати, садівник носив квіти прикрасити їх; весь замок і двір прибиралося й вичищалося, щоб до приїзду панів дати всьому зразковий лад. Чекали пані на завтра.

— Почнеться веселіше життя, — раділи люди в замку.

— Може, дасть біг, і заробок підбільшиться, — гуторили бідняки й ремісники з підзамча.

Вранці наступного дня приїхали слуги, потім панські вози, ладовані лантухами й скринями. Пополудні на горбочку, де стояв урочий замок, з’явилася пишна карета, а в ній — ясновельможна пані Скочдополова, або ж фон Шпрінгенфельд. Навпроти неї примостилася камеристка мамзель Сара, на передку, обіч кучера, сиділа покоївка Кларка, а біля ясновельможної пані лежав її улюбленець. То був не чоловік її, ані брат, ані приятель, то був Жолі, маленький довговухий песик англійської породи, премиле звірятко з ніжною, як оксамит, шерстю в білу, чорну та буру латку. Був то мазунчик пані.

Доки пан Скочдополе звався ще паном Скочдополе і люди тільки й знали про нього, що він багатий, в домі дотримувано інших звичаїв: пані не мала ні мазунчика, ні камеристки, не було в замку й такої челяді, не було коней ані хортів; пан Скочдополе не їздив на лови, не запрошував гостей і панство не наїжджало до них розкошувати свіжим повітрям. Та коли в пана Скочдополе накопичилося вже стільки грошей, що й лік їм згубив і не знав, куди їх подіти, тоді раптом сприкрилося пані оте простацьке ймення Скочдополе — і після настирливих її вмовлянь чоловік купив титул «фон Шпрінгенфельд[1]» . Це ясновельможній пані дуже сподобалося, звучало воно зовсім інакше. І відтоді ніхто не смів назвати її звичайним ім’ям, якщо не хотів втратити її ласки. Одначе, як то кажуть, великий птах потребує і гнізда великого. Титул був, мусив бути й маєток. А за гроші все можна справити.. Купили маєток, купили хортів та коней, найняли й пообшивали челядь, почали їздити по курортах, влаштовували бенкети, бали. Звісно, як є пиріжки — знайдуться й дружки. Завелося їх чимало, а надто тих дармоїдів, що живуть на чужому хлібі. Пан фон Шпрінгенфельд набув слави галантного кавалера, а красу пані, її витончений смак, дотеп і ще бозна-що підносили аж до небес.

Пані фон Шпрінгенфельд не була невродлива, але тим, що здавалася вродливішою, ніж була, завдячувала своїй камеристці — мамзель Сарі. Правда, щоб її втримати при собі, доводилося давати чималу платню і щедрі дарунки. Цим, власне, переманено мамзель від однієї графині, що мала славу найелегантнішої дами в столиці; в неї Сара була тільки другою покоївкою і платили їй не вельми багато, але ж зате всі говорили: «Служить у графині»; тим-то вона не квапилася переходити до новоспеченої дворянки. Проте гроші пом’якшили її горде серце. Мамзель Сара зразу ж стала повірницею пані, і коли Сара казала: «Ось так треба — так було в нашому замку» (маючи на увазі попередню свою господиню), — то пані фон Шпрінгенфельд веліла саме так і робити, щоб усе було, як і в графині. Якось Сара зауважила:

— Вашій милості годилося б завести песика. У нашої графині теж був, ми його дістали в Англії. А, мій милий Жолі! Досі не можу його забути! — і тут вона почала про нього розповідати, запевняючи, що тримати такого песика — ознака доброго тону.

Пані фон Шпрінгенфельд негайно заходилася підшукувати собі собачку, і один добрий приятель, аби догодити багатій папі, роздобув їй жаданого мазунчика, давши за нього вісімдесят дукатів. Він гадав, що його гроші добре окупляться, і таки не помилився, бо цим дарунком здобув ласку пані. Ото було радості, а надто як мамзель Сара сказала, що песик гарніший за графининого! Його теж назвали Жолі та вклали для його вигод і розкошів відповідний розпорядок, якого пильно дотримувано. Доглядала його мамзель Сара. Спав Жолі в її опочивальні на м’якенькому пуфі, на пуховій подушці в оксамитовій наволочці. Вранці, коли мамзель Сара снідала, давали і йому кави або сметани. Після сніданку Сара відносила його до пані, аби трохи побавунцялася з ним. Поки пані вдягалася, його віддавали під опіку лакеєві. Прибравши пані, Сара купала песика, розчісувала його, загортала в тонке простирадло, вкривала справленим для цього синім атласним покривальцем і клала обсихати на подушку. Розніжений песик давав робити з собою що завгодно. Потім ходила з ним трохи погуляти в парк, а як, бува, виїздили до міста, то брала його в карету. Опівдні давали йому на другий сніданок шматок м’яса з підливкою, а о четвертій годині — січеники з курячої чи куріпкової грудинки або з іншого легкотравного м’яса. Щоденно страви міняли, щоб не приїлися, бува. Лакей завжди застеляв стіл і приносив їжу в порцеляновій тарілці — інакше песик не діткнувся б до неї. А після обіду лакей мусив утирати йому мордочку. Решту часу Жолі бавився та пустував, аж поки Сара знову не вкладала його в ліжечко. А як, бувало, Жолік не захоче гратися або їсти, всі гадали, що він заслаб і мерщій слали по лікаря. В маєтку, правда, нелегко роздобути рецепт, а тому завжди запасалися ним у місті. Адже тутешній лікар, людина добра й досвідчена, собачку не хотів лікувати. Мамзель Сара вже радила пані фон Шпрінгенфельд вкоротити йому платню (мовляв, графиня теж колись повелася так із своїм лікарем, і він потім сам просився) — або ж найняти хатнього лікаря. Проте цих порад пані не могла послухатися, бо ж на провінції не знайдеш другого лікаря, а утримувати хатнього все-таки дорого обійшлося б. Інша річ у столиці: там не всі лікарі педанти, траплялися й такі, що за кілька дукатів приписували порошки навіть для собачки.

Одного разу пані фон Шпрінгенфельд прихворіла. Засмучений Жолі усі ці дні лежав біля її постелі. Пані тим дуже зворушилася. Мамзель Сара розповіла, що коли графиня захворіла, її Жолі теж сумував, і це, мовляв, так розчулило графиню, що на випадок своєї смерті вона призначила песику довічну пенсію в п’ятсот золотих. Це припало пані фон Шпрінгенфельд до смаку, і вона, за благородним прикладом графині, також заповіла песикові п’ятсот золотих, якщо він її переживе, і ще п’ятсот тому, хто його доглядатиме. Все це пані скріпила своїм підписом та печаткою. Тепер мамзель Сара стала упадати за песиком ще дужче, ніж досі. Коли чутка про цей химерний заповіт розійшлася серед друзів пані фон Шпрінгенфельд, усі вихваляли не лише панську її щедрість, а й благородні почуття, проявлені такою ухвалою. Її порівнювали з однією княгинею, яка, одержавши в дарунок від свого коханця баского коня, звеліла поставити йому окрему стайню з дубовим паркетом, мармуровим жолобом, полірованими яслами та стійлом. Доглядав його окремий конюх, і коли княгині обридло їздити верхи, ніхто інший не смів сісти на цього коня. Виводили його тільки на прогулянку, годували булочками й висівками, щодня давали йому кусок цукру. Княгиня, казали, теж письмово заповіла утримувати коня так аж до його смерті.

Лише пан Скочдополе постанови своєї дружини не схвалював, але тільки в душі. Ставився він до неї аж надто делікатно і, з причин, нікому не знаних, не наважувався бодай трохи вгамувати її примхи; а тому й на цей раз не перечив, міркуючи: «Доки вона помре, хто зна, де буде пес!» Пан Скочдополе також мав свої примхи, але водночас він був щирий, добрий і не дуже чванився своїм дворянством; старе ймення було йому миліше, а той новий привісок до нього купив тільки затим, щоб мати спокій удома. Він здавна захоплювався полюванням і лиш тому дорожив своїм маєтком. Приятелював лише з мисливцями, з ними часто разом гостював. Вони не надто пильнували етикету, не були такі прилизані, як оті дженджики, що вилися довкола пані; було в них більше щирості. Тим-то панові Скочдополе любіше було в їхньому товаристві бродити по лісах або погомоніти за чаркою вина, ніж обертатися в запахущому салоні своєї дружини, де він ніколи не почувався вільно. Челядь і службовці його поважали більше, ніж пані. А мамзель Сару всі недолюблювали. Правда, ті, що мали до пані якийсь інтерес, запобігали перед камеристкою та Жолі, побоювалися криво на них глянути. От хто лиш не лякався маленького фаворита й не панькався з ним, то це сільські дворняги — оті вівчареві, різникові, сторожеві та інші мужицькі собацюри. Коли мамзель Сара вперше приїхала до замку й вийшла з Жоліком на прогулянку, вони позбігалися круг зайди, гарчали й шкірилися, непристойно терлися об нього — і тим глибоко ображали його витончені почуття. Не стерпівши цього, мамзель Сара взяла песика на руки й віднесла в замок. Вона вельми слізно поскаржилася пані на ту брутальну собачу зграю і запропонувала категорично заборонити всім стороннім входити до парку із собаками. Такого наказа негайно написано на табличках і розвішано довкола парку; окрім того, Жоліка відтоді водили завжди на довгому срібному ланцюжку.

 

 

* * *

Мамзель Сара була б рада поширити свою владу на цілий дім або й на весь маєток, але поки що це їй не зовсім вдавалося, бо ще й панове слово дещо важило, а він, на лихо, її недолюблював. Кухаря вона зненавиділа за те, що не хотів їй коритися і не присилав ласощів, як їй ото забагнеться, однак її неласка йому не шкодила, оскільки пан його любив, та й пані жалувала, бо ж завдяки його вмінню кухня їхня зажила неабиякої слави, багато хто взяв би охоче його до себе. Не зносила мамзель також панну Кларку, дочку старої ключниці, яка колись служила в матері пані, а вже вдовою знову багато літ працювала економкою в самої Скочдополової, коли та ще не була поміщицею. Кларочка — дівчина гарна, лагідна і добра, знала всякої жіночої роботи, чистішої й чорної. Мати її овдовіла, коли Клара була ще малою, і віддала дочку на виховання до своєї сестри, що жила в провінційному містечку, а сама пішла служити до пані Скочдополової. Кларочка пробувала в тітки, поки не виросла, а мати лишень на неї працювала й для неї заощаджувала. А як пані Скочдополова стала поміщицею, а Мар’яна — ключницею в замку, тоді взяла до себе й дочку. Пані дівчинка припала до вподоби, і вона вирішила взяти її до себе покоївкою, запевняючи матір, що це дочці просто щастя випало, мовляв, Клара підучиться при Сарі, побачить світа і якщо їй не трапиться нічого кращого, то зможе колись посісти місце камеристки. Матері таке не дуже подобалося, але вона не посміла заперечити пані. «Як не погоджуся, — міркувала ключниця, — то й сама рішуся роботи і тоді витрачу тих пару золотих, що призапасила для дівчини, аби їй краще жилося й аби вона не поневірялася по наймах. Тож нехай уже йде; господь не дасть її скривдити, як буде слухатися його». Вона погодилася, і так Кларка стала покоївкою. Однак Сара незлюбила її та знущалася з неї, як тільки могла. В місті Кларка чимало сліз пролила через неї, але коли переїхали до маєтку і вона потрапила під материну охорону, Сара не наважувалася кривдити її, хоч дівчина нікому не скаржилася й мати про каверзи мамзель нічого не знала. Пані до Кларки, як і взагалі до всіх, ставилася непогано, проте їй завжди здавалося, що в Сари всяка робота виходить краще, дарма що. дівчина хутко засвоїла всі премудрості туалету і незрідка собі гадала, що прибрала б пані чепурніше від камеристки. Та найбільш Сарі допікали Кларчині молодість і врода, чим вона сама, звичайно, похвалитися не могла. А оскільки мамзель була ще й лиха та пихата, то ніхто її не любив, хіба підлеститься хтось про око, аби замовила в потребі слівце перед пані. Клару ж усі любили, та найбільше — писар управителя; їй він теж припав до серця, і мати хвалила його, вважала порядною людиною. Власне, через те мамзель Сара ненавиділа писаря — Хотіла від нього послуху. А ще Сару дуже ображало, що він казав до неї «панна», а не «мамзель».

— Чи той неотесаний писарчук не знає, як до мене звертатися? Гадає, перед ним просте сільське дівчисько, що зове мене «панною»! — навмисне сказала вона якось Кларці, прагнучи цим уразити її.

— Ми, прості сільські дівчата, — спокійнісінько відказала Клара, — таке звертання не поміняємо ні на що, бо то найдорожча наша честь; а коли воно вам вадить, то забороніть йому себе так називати. До речі, «мамзель» — це калічене французьке слово «мадемуазель», яке теж означав «панна».

— Диви, вона ще мене повчатиме! Що це таке?! Я вже давно забула те, чого ви будете ще тільки вчитися, — люто відрубала їй мамзель.

Подібні звади заходили між ними часто, але Клара завжди вчасно зупинялася й тим затикала рота своїй суперечниці.

Пані любила, як її зустрічали й вітали службовці, коли вона приїжджала в замок; скарбник допомагав їй вийти з карети, управитель підбирав забутий нею там шарфик. Якось писар, який найрадніше волів би прислужитися Кларі, на загад управителя кинувся до карети, щоб взяти на руки собачку. Сара подумала, що він хоче прислужитися їй, нахилилася було до нього, однак помітивши, що він простягнув руки до собачки, сердито відсахнулась і сама потягнулася за Жолі. Той, проте, вислизнув з їхніх рук і скочив на землю. Писар швиденько нагнувся за ним, але пес шмигнув під карету. Тут Сара заверещала, пані озирнулася і, побачивши свого мазунчика під каретою, тож залементувала, ніби за покійником. Знявся галас ні за що ні про що, бо песикові нічогісінько не сталося.

— А яке було б нещастя, якби коні рушили!— бубоніла безперестанку Сара, пригортаючи до серця Жоліка і шмагаючи писаря своїм отруйним поглядом.

Горопашний писар сподівався незабаром стати прикажчиком і мав для цього всі підстави, він уже подумував і про гарненьку господиню, та нараз управитель після такого привітання сказав йому:

— Ну й устругнули ж ви! Буде чудо, як після цього ви станете прикажчиком. Треба якось загодити собачці, а інакше все пропало!

— Якщо мов щастя залежить від собачки, то краще пошукаю його в іншому місці, — журно відповів писар. — Однак я сподіваюся, що пан учинить справедливо, по заслузі.

— Що вдієш?! Паном верховодить пані, а нею — мамзель і собачка. Нічого іншого не можу вам порадити, як придобритися до мамзель і знову привернути її до себе.

— Цього ніколи не буде! Я не стану принижуватися перед цією злюкою і не цілуватиму лапки псові! — гордо заявив писар.

— Дорогий мій Калино, іноді й перед чортом не завадить поставити свічку, — усміхнувся управитель: він зичив писареві добра.

 

2

Замок стояв на горбі, а під ним лежало містечко. Біля підніжжя горба протікала річка, що розмежовувала поміщицькі та міські угіддя й обгинала місто довкола одним своїм рукавом.

Мешканці містечка ділилися на три стани. До першого належали заможні господарі, що мали свій дім, садибу і багато землі; їхні дружини й дочки ходили в капелюшках і приймали у вітальнях вибраних гостей. З цих багачів обиралося звичайно міську управу й бургомістра, бо ж, як каже старе прислів’я, в кого гроші — в того й розум…

До другого стану залічувано дрібних ремісників, які мали шматок поля й хатину; жінки їхні носили чепчики, і перший стан дуже злився, якщо вони теж дозволяли своїм дочкам ходити в капелюшках.

І, нарешті,, третій стан — це так звана голота, наймити, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями. Вважалося смертельною образою, якщо хтось осмілився оцю жеброту в будь-чому прирівняти до першого стану. Коли наймичка цілувала руку ясновельможній пані з першого стану, та швиденько витирала її, щоб не осквернитися нечистим поцілунком, або ж підставляла тільки рукав.

Садиби багатіїв і хатини бідніших ремісників стояли здебільшого при річці, на валах. У кожному дворі було по кілька халупок, збудованих для наймитів; халупки ті темні, з маленьким віконцем, без підлоги, плити або грубки. Погрітися взимку чи варити їжу наймити ходили у велику челядню до прикажчика. За таку халупу наймит щорічно платив дванадцять золотих і, крім того, зобов’язувався за дешеву платню працювати цілий рік у господаря двору, не маючи права найматися деінде, хай і на прибутковішу роботу. Та наймитові з великою сім’єю важко було й той золотий щомісяця відривати від серця, особливо взимку, коли бракувало роботи й менше платили. Тому вони брали до себе за мізерний гріш нічліжан або постійних пожильців, щоб «трохи легше було сплачувати комірне. Дехто влаштовувався в селянських хатах, де і за житло брали не дорожче, і працювати на себе не змушували. У кожній такій халупі, у ямі під лежанкою, зберігалися наймитські пожитки на зиму — запаси картоплі.

Одного чудового ранку, невдовзі після приїзду пані в замок, з темної притхлої халупи вийшла у двір жінка з двома дітлахами. Одного вона несла на руках, а другий, хлопець семи-восьми років, тримався за її спідницю й ніс маленький клуночок. Одяг їхній благенький, весь у латках, але чистий. Слідом за ними виступила друга жінка, за якою теж волочилося кілька дітей.

— Я ж кажу, мила Караскова, — заговорила та друга, — рада б залишити вас і надалі в себе, хоч вам нічим платити мені, але ж ви самі бачите, що нас тут, як у мурашнику. В мене п’ятеро дітей, у швагра троє, у вас двоє та нас, дорослих, п’ятеро, подумайте, скільки тут людей! Самі ж знаєте, в якій тісноті живемо. Взимку від цього хоч тепліше, але влітку душно. Вчора пан загадав прикажчикові розселити нас, бо, кажуть, у Празі люди мруть від холери. Бояться, як кажу, щоб і сюди не перекинулося. Прикажчик теж лається, що беремо нічліжан, мовляв, те злодійське кодло обкрадає його.

— Ой боже мій, боже, — зітхнула жінка, боляче вражена цими словами, і бліде, виснажене її лице почервоніло від сорому.

— Та ви, небого, не беріть цього до серця. На вас ніхто й не подумає, як кажу, але ви ж знаєте, як то буває: невинний страждав вкупі з винним. Є різні люди, не кожному можна довіряти, а парою очей за всім не припантруєш. Прикажчик за все відповідає, на нього нема чого гніватися — його господар злий. Як кажу, ви порядна і чесна жінка, ніхто на вас не подумає поганого. Охоче залишила б вас у себе, якби, як кажу, можна було. Може, хтось інший прийме. Візьміть ото на дорогу. — 3 цими словами наймичка вийняла з фартуха кілька печених картоплин і подала їх жінці.

— Хай вам господь бог сторицею заплатить за вашу добрість і пошле міцного здоров’я. Прощавайте! — І жінка, схлипуючи, пішла з двору.

— Ти вже не будеш у нас спати, Войтеху?! — загукали діти хлопцеві навздогінці, але той навіть не оглянувся.

— Я б залишила її, — сказала наймичка, — а що, коли мені тут помре? Вона вже на ладан дише; довелося б її, як кажу, ще й ховати. У кожного свій клопіт, може, хтось інший змилується над нею…

Тим часом бліда жінка поспішала, наскільки ставало їй сили, валами попри садиби до річки. Посеред мосту вона сперлася на поруччя та якось чудно дивилася вниз, на тиху річку…

— Мамцю, — озвався хлопчик Войтех, — посадіть мені на спину Йозефка, я понесу його, вас же руки болять. Ходімо, онде на лузі біля хреста сонечко світить, там собі погріємося. Ходімо, мамусю, не журіться так, що нам не дали нічліжки; вже тепло, можна й надворі спати!..

— Ах, синку, краще б нам усім трьом спати разом з батьком у могилі, то було б для нас найкраще, — зітхнула жінка, притиснула немовля до серця й заридала.

Войтех і собі розплакався. Отак, плачучи, побрели вони спроквола через міст на той бік. У крайній садибі, біля мосту, наймички крутили перевесла й гомоніли між собою про всяку всячину. Вони бачили, як Караскова проходила повз ворота.

— Куди-то вона з тими дітьми посунулася? — запитала одна з них.

— Звісно куди — на заробітки, — сказала друга.

— Така заробить дулю з маком, — засміялась інша.

— Не гніви бога, Катерино! — гримнула на неї стара наймичка. — Караскова працювала, доки здужала, а тепер, бідолашна, як із хреста знята. Шкода нещасної: чоловік померз злидні обсіли, сама захворіла і жодної допомоги немає. То вам не абищо!

— Кажуть, уже півроку пропасниця її б’є.

— Та, певно, півроку, — озвалася знову стара, — І ніяк її не збудеться; до того ж вона кормить груддю немовля, а сама картоплю їсть. Жаль дивитися на неї! Як згадаю, що то була за дівчина — кров з молоком! А яка моторна і завсіди чепурна, як квіточка! Панянки сварилися за неї: кожній хотілося мати собі таку покоївку, вона й шила гарно.

— Якби ж вона не зав’язувала собі світ із тим Карасиком, нащо він їй здався!

— Ну, таке скажете, — встряла інша. — Адже ми, жінки, знаємо, як то буває, коли двоє любляться, та ще й молоді. Я теж, нічого гріха крити, не ліпша була, на моєму весіллі теж вінків не плели…

— Не було вже чого таїти — сліпий побачив би, — штрикнула та, язиката.

— Ну, голубко, не кожна признається до правди. От попробуй скажи правду Стазочці — вона тобі очі видряпає. А теж сліпому видно. Еге ж, кожен мусить своє витерпіти, і я доволі наплакалася. Ми зі своїм побралися б давно, якби ото мене завсіди не натуркували покинути його: у вас, мовляв, нічого немає, не буде з чого жити. Одного разу зайшов він до нас, а я рюмсаю й нарікаю на те убозтво. «Не плач, Андулько! — сказав мій. — Як бідний засумує, тоді справді горе; нехай краще багачі журяться. А ми веселімося та любімося, як не наїмося, то хоч виспимося!» Я злегковажила, бо ж любила його.

— То правда, твій чоловік завше веселий, він хоч серце зігрів.

— Тільки й знав, — провадила вона далі, — що сміятися й співати, каже, однакова плата і за сміх, і за плач. Я, однак же, соромилася й воліла б швидше повінчатися, але ми стільки заробляли, що ніяк не могли стягнутися на шлюб. Іржі казав: «Ми й так уже поріднилися, можемо тепер почекати, заким нас не звінчають задурно». Але ж мене те мучило; хай там і бог простить, і те немовлятко, проте люди знеславлять. Отож набралася сміливості та й пішла до капелана просити поради; як я йому все оповіла, звелів прислати до себе Іржика. Мій пішов, і капелан сам усе владнав. Через три тижні ми поженилися, потім ще й Вашка нашого задарма охрестив.

— То правда, він добрий до бідних. А що Їржі?

— Також зрадів, він тільки вдавав, ніби йому байдуже. Їржі теж поважав капелана, ночей не доспить, а сам все йому поробить, нікому не поступить.

— Ну, в тебе було одне, а в Карасиків зовсім інше, — втрутилася знову стара. — Ви ж знаєте, що йому мати забороняла женитися, мовляв, син — муляр, добре заробляє і міг би взяти дочку ремісника, а не наймичку. Небіжка була впертюща баба, тверда, як камінь. І капелан, і вчитель умовляли її, а вона — ні, та й годі! Так і не дозволила. А що з тога вийшло? Карасик однаково не покинув Катерини — і баба прийняла гріх на свою душу. Вже потім хотіла Катерина піти до неї з дитиною і просити благословення, але стара переказала, що мітлою прожене її з хати разом із тим байстрям. Прокляла її до кісточки, аж бідна Катерина в’янула на пні з жалю.

— Ото була відьма! — докинула якась жінка.

— Ба, син також намордувався з нею, хотів був уже й рідний дім покинути, але господь бог інакше розсудив — забрав стару до себе. Допіру на смертельній постелі вона схаменулась і поблагословила їх.

— А в баби гроші були? — запиталась Андуля.

— Де там! Кілька лахів і якийсь гріш приберегла на похорон, а більш нічого по ній не лишилося.

— А чим же вона так пишалася?

— Нібито її дід по матері був якимсь чиновником, а стрийко — священиком. Начхати на це! Кажуть, моя тітка має млина, а що мені з того, як він не меле для мене. Від такої рідні втіха, як з дірявого міха. Гай-гай, отож і не хотіла стара Караскова свого високого роду мішати з наймитським — і дітей своїх мучила. Потім зажилося їм ліпше. Йозеф добре заробляв, Караскова теж непогано підробляла в панянок і свого хлопчика Войтеха гарно зодягала. Любо було глянути, як вони йшли всі разом з костьолу. Боже мій, зовсім недавно ж то було, а нині погляну на них — і плакати хочеться. Колись вона мені спідницю подарувала, не раз було й горнятко супу дасть. Я б з нею останнім поділилась, якби не старість і не такі злидні, що самій нема чого з’їсти і де голову притулити. Доки Катерина жила у своїй хатині, я заходила іноді до неї і завше допомагала. Але все увірвалося, як перейшла в комірники; вона нічого від мене брати не хотіла: в тебе, каже, самої нічого нема.

— Господи, — впала в розмову ще одна жінка, — мене аж снігом обкидає, коли згадаю, як те риштування впало з Карасиком. Я саме була чогось на тій вулиці, аж тут люди як закричать: «Мати божа, риштування в Опршалків завалилося, Карасика вбило!» Бачу, біжить Катерина, біла як крейда. Краще б господь його зразу забрав до себе: і він не намучився б стільки, й у неї залишився б якийсь гріш, не довелося б тепер старцювати.

— Чи ти ба! — накинулася стара. — Легко вам говорити, але як любиш навсправжки, то за милого віддаси останню кровинку. Вона раділа, що принесли його живого. Як вона дбала за нього! Працювала і вдень і вночі, аби лише він не знав нужди ні в чому. Завжди казала, що не нарікала б, якби й калікою зостався, коби тільки лишився живий. Саме тоді бог наділив їх другою дитинкою, але й це ще її не зломило. А коли за десять тижнів чоловік усе-таки помер, її відтоді мов підтяло. Злягла — і ледве сновигає.

— Кажуть, їй багато допомагали, а надто та пані Опршалкова, що при її домі Карасика покалічило.

— Ой жінки, хто в дароване вдягається — без спідниці ходить. Обтяжливо бути довго щедрим. А допоминатися Катерина не вміла. Багато чого спродала ще за життя чоловіка. Звісно ж, вирвеш комарові ногу, то й кишки зверху. А тут ще хвороба, неміч — от і маєте.

— Але ж вона багато шила паннам.

— Шила, поки мешкала в гарпій світлиці, а як перейшла в комірчину, то їй не довіряли шиття, хіба щось полатати чи сплести панчохи. А що на цьому заробиш? Врешті-решт така бідна, хвора людина, та ще з двома дітьми, кожному стане тягарем. Хотіли взяти в неї Войтеха до гусей, а як вона не оддала, то почали її лаяти, що вона, мовляв, думає про себе і чи варто їй помагати. А що ж вона, бідолашна, без нього робила б? Він же доглядає дитину, в неї зовсім сил нема. Що й казати, тепер їй уже зовсім зле. А хто ж подбає про бідну людину? Тільки бог, тільки він їй допоможе. Ситий голодного не розуміє!

— Ба, як нема свого кутка, то й голову ніде прихилити. Кажуть, ніби сьогодні сюди приходив пап і велів не брати нічліжан та не спати покотом, бо, мовляв, знову спалахнула та моровиця?

— Я сама була тут уранці, — почала та, язиката, — коли прийшов пан; раненько, бач, устав сьогодні. Казав не брати нічліжан, провітрювати комірчини, не їсти, мовляв, усякої погані. Але ж я йому, жіночки солоденькі, втерла носа: «Паночку, кажу, ми радше їли би м’ясо і кнедлики, ніж оту кропиву, лободу б картоплю, тільки звеліть платити нам стільки, аби все те купувати була змога. Багатий їсть, що хоче, а бідний — що мав. Комірчини ми провітрювали б, але неспромога відчинити вікна, бо ж, як самі бачите, лиш одна шибочка в рамці, а рамка до стіни прибита. Двері відчиненими залишати не можна, аби хтось не покрав і тої нашої мізерії, ми ж за роботою цілими днями вдома не буваємо. І тієї бараболі не тримали б у хаті, якби мали де її притаковити. Не будемо, паночку, кажу йому, й нічліжан брати, коли нам комірне вменшите». Панові ніби заціпило, він вимівся геть, наче його собаки покусали. Мені аж одлягло від серця: тепер, думаю, затямиш собі!

— Воно нікому помирати не хочеться: ні бідному, ані тим більше багатому, — сказала стара. — Але від смерті не втечеш, не відхрестишся й не відмолишся, як господь бог про тебе вгадає. Чому ж тоді вони нам не допоможуть, якщо так бояться за нас?!

— Багачі, звісно, люблять нас, як собаки старця. Вони за свою шкуру бояться. Пощо б то мали нам помагати, коли ми з голоду ще не мремо. Встигнуть і потім, — кинула та, язиката.

— От бачите, — почала знову стара, — правду-таки люди казали, як уторік ота комета з’явилася, що то не до добра. Ото й маємо. Ой жіночки солоденькі, і що далі, то гірше; боронь нас, боже, й помилуй.

— Ба, нам нема більш-на кого уповати у біді та нужді. Боже мій, тож бідному завше вітер в очі.

— А якби не було бідних, то й сонце перестало б світити, — вставила знову та, язиката.

— Ти віддавна якась лиха, — зауважили інші.

— О, я маю храп на нашого пана, то правда. Дванадцять золотих платити за ту комірчину, хіба то мало?! Якщо вони хочуть нам якусь ласку зробити, то нехай би за ті гроші хоч людську хату збудували, а то як у хлівах живемо. Ми в нього довго не втримаємося, нехай шукає собі інших робітників; підемо до поміщика. Там теж не дуже розживешся, але хоч не будеш за такого попихача, як тут. У кожнім разі, хто добре працює, тому й платять непогано, а мій чоловік впорається з будь-якою роботою, хоч і зле живеться. Навіть коли нічого ліпшого не знайдемо, то бодай ніхто мені дітьми не докорятиме. Цього панові я вже не годна подарувати, а тому сьогодні сама взяла розрахунок, не порадившись навіть із чоловіком, — знаю, що він погодиться зі мною.

— Та невже? — здивувалися всі.

— Хто ж стерпить, як тебе ще й дітьми докоряють! То ж і перед богом гріх. А знаєте, що я йому сказала?

— Не знаємо, розкажи. Ти, Дорото, з біса смілива!

— Як ото він за чистоту завів, а я дала відкоша, то вже надворі його, видно, зло взяло, бо повернувся знову й каже, що йому пропало курча і що я повинна знати, хто його взяв. Ви тільки подумайте! Я ладна була йому чуба нам’яти. То, кажу, не наш клопіт, нічого про ваше курча не знаю, слово честі.

— Таж його вчора управителька зварила, я сама бачила, — обізвалась одна жінка.

— От бачите! А скажи йому, то й слухати не захоче. Я, значить, відповіла, що нічого не знаю. І тут він як не визвіриться, мовляв, ми наплодили по півкопи дітей і крадемо, бо нічим годувати, а вони буцімто нас утримують. «Ой, — кажу, — і при цьому Дорота відкинула перевесло і взялася в боки, зблиснувши очима, — видно, — кажу, — бог знає, чому посилає нам більше дітей, ніж панам. На нас, бідняках, світ стоїть!» Виказала йому все, а вкінці взяла розрахунок.

— Добре вчинила, напевно, і всі ми невдовзі так зробимо. Їм, бачите, й наші діти очі колють! А хто ж на них працюватиме, як нас не стане?

— Звісно, з наших мозолів наживаються. Ми ж ходимо голодні, холодні та голі, а нам ще й дорікають. Боже мій, коли ж то вже кінець тому буде?!

— Не ремствуйте, жінки, і до нас прийде царство небесне. Бог заступиться за бідних! — обізвалася стара.

— Гей, ви там! Кинули роботу й раду радите?! Про що змовляєтесь? — почувся від воріт голос управителя.

— Роботу впорано, й раду закінчено; було б приходити раніше, то й почули б, про що ми змовлялися! — відрубала йому Дорота, кинувши на купу останнє перевесло.

 

З

Доки жінки в садибі балакали про Караскову, та брела з дітьми стежкою на луку. Вони обійшли сад і біля хреста присіли на траві. Войтех перестав плакати й жував картоплю, яку дала йому мати... Був то вродливий хлопець, схожий на неньку. Проте жорстока рука нужди стерла йому з лиця рум’янець здоров’я, а великі сині очі не світилися отією безжурною дитячою думкою, веселістю й бадьорістю, що нас так зворушують у погляді малечі. Його погляд був тьмяний і журний, особливо коли він дивився на згорьоване лице матері, але в ньому іскрилася велика доброта і невластивий для його віку розум. Дитина багача надовго залишається дитиною, радісно й щасливо спливають її літа: в неї тільки й горя, що забракне якоїсь іграшки, або в чомусь не пощастить, чи батьки часом покарають; тільки й турбот, що вчитися. Це легкі хмаринки на їхньому чистому небі. Діти бідарів не знають таких радощів. Уже змалечку постає перед ними життя в усій своїй наготі, з усіма злиднями й горем. Своїм холодним, різким подихом воно здував з ніжного квіту дитячої душі ранній пилок і веселі барви, наче той мороз обпалює заледве розквітлий пуп’янок.

Войтех був ще маленьким хлоп’ям, а вже став материною підпорою та її єдиним щирим другом. Заледве він навчився врізати собі хліба, а вже помагав заробляти на нього. Хоч сам був ще дитиною, а мусив, як доросла нянька, доглядати братика, коли ще мати здужала працювати. І Войтех добре давав цьому раду: не мавши сили носити його, сідав з ним перед комірчиною на порозі, колихав його, співав йому, як і мати, доки немовля не засне. А як воно збудиться, Войтех грався з ним, втішав, що матуся скоро візьме на руки, лепетав йому щось. І хоч бліде, хворе дитя не тямило, що Войтех йому воркоче, однак водило за ним оченятами і прислухалося до його слів. Войтех і сам себе втішав, розповідаючи про батька та про кращі часи.

— Милий Йозефку, — звертався до немовляти, — якби жив наш татуньо, він би нам часто приносив хліб, яблука — і нам краще жилося б. Нас, голубе, татуньо дуже любив. Якось він купив мені на ярмарку коня і дудку, але Гонзик Голубовичів зломив ту дудку. Голубе, посадить було мене татуньо на коліна, гойдав і співає: «їде, їде малий поштар», — а я граю. І якби був татуньо, то ми не в комірчині жили б; голубе, у нас була гарна світличка, ще як жили ми у Зофовків. Ось підростеш трохи, то я тобі покажу наші вікна. Там у мамуні росли квіти; я сидів біля них і дивився у вікно, коли вона шила. Голубе, у нас там були лавки, стіл і образки, а в мене постелька з периною. Ти спав би зі мною, якби був «тоді на світі. На сніданок ми їли суп, на обід — теж суп і ще дещо, а у свято — м’ясце. В неділю я ходив з мамунею і татунем до костьолу, а пополудні — в гай; татко купляв собі пиво, а мені — булочку, і грала там музика. Ох, голубе, ото були часи! А тепер ми нічого не маємо!

Це були оті втішні спогади його дитинства, та й вони згасли надто рано, і він завжди їх оплакував.

Як отаборилися коло хреста, Караскова поклала Йозефка на траву, вийняла з клуночка спідницю й накрила нею хлопця. У вузлику було ще трохи старої білизни й маленький дерев’яний коник — Войтехова пам’ять про батька; він беріг його для Йозефка, коли той навчиться гратися.

— Що нам робити, дітки? — сумно запитала Караскова, поглянувши на бліде личко немовляти, яке Войтех заслонив від сонця широким лопуховим листком. — Куди ми подінемося? Що сподіватися на поміч чужих людей, коли я стала тягарем і для тих, хто мене знає і на кого я працювала, поки здужала?

— Мовчіть, мамцю, мовчіть! Підемо в село — пам’ятаєте, нам раяла стара Доротка, казала, що там милостині не відмовлять і пустять переспати в сіннику. Почекайте, я попрошу якогось селянина прихистити вас у себе, а сам задарма буду йому пасти гусей. Він погодиться, от побачите, і вам зразу полегшає!

— Ах, синочку, вірю, може, нам у селі було б і легше; я шила б селянкам, якби мені господь хоч трохи допоміг; але вже пізно. Як я туди дочвалаю? Сили ж у ногах не чую, попухли мені, обважніли.

— Підемо поволеньки, мамцю, я всю дорогу сам нестиму Йозефка, та й ви, мамусю, можете спиратися на мене.

— Ах, дитино моя, — зітхнула мати і, взявши хлопця за руку, гірко заридала.

Войтех, поглянувши на матір, і собі вмився слізьми. Йозефек прокинувся, його зморщене, посиніле лице скривилося, ніби йому теж заходилося на плач.

— Що з тобою, крихітко? Хочеш їстоньки й питоньки, так? Губоньки тобі посмагли?! А що ж я тобі дам?! О господи мій боже! — бідкалася мати і, взявши в долоні холодні ручки немовляти, почала дихати на них.

— Мамусю, я гайну до замку, може, там щось випрошу, то купимо Йозефкові трошечки молока, почекайте мене тут, — схопився Войтех і намірився вже бігти.

— Ні, Войтеху, не ходи до замку. Пам’ятаєш, як тебе недавно звідти вигнали. Не йди туди, а то ще й наб’ють.

— Е, то мене лакей вигнав, він саме водив песика, а той розгавкався на мене. Стара Доротка радила йти на кухню або до ключниці: кухар, казала вона, добрий, не відмовляє захожим жебракам, а ключниця кожному дає по крейцеру. Та ти не бійся за мене, мамцю, я пильнуватиму, щоб лакей не побачив.

— Ну й що з того? Тобі ж у замку треба буде проходити на кухню чи ще куди повз швейцарську; і якщо навіть ніхто не стоятиме, то там наприв’язано здоровенних собацюр, вони почнуть гавкати — і швейцар вийде.

— Я пройду садком, пліт там низенький, отож я легко його перескочу і поміж кущами якось прошмигну на кухню.

— Ох, синку, ніколи не шукай таких доріг, йди завжди прямо. Скрізь є люди; сторожі помітять тебе, схоплять і почнуть допитуватись, як ти потрапив туди; наберешся сорому. Остерігайся такого, дитино.

— Добре, мамцю, піду прямо. Дасть бог, нікого не здибаю й доберуся до кухні, — сказав хлопець і, не оглядаючись, погнався до замку; а мати залишилася з немовлям.

Дитинча було холодне, хоч воно, закутане в спідницю, лежало на перинці, та й сонце припікало. Навіть материне дихання не зігрівало йому рученят. Немовля важко дихало, його оченята, звернені до неба, не шукали матері, ротик посіпувало, личко змінилося. Мати з острахом дивилася на нього. Раніше маля завжди всміхалося до неї, гладило її, обнімало рученятами за шию, а оце вперше навіть не скинуло очицями.

Йозефек від народження був кволий і хворобливий, йому вже невдовзі минав рочок, а ще не вмів ні говорити, ні сидіти. Він був дуже худенький, і мати, обціловуючи йому ручки й ніжки, не раз над ним плакала й думала: «Було б тобі краще, якби тебе бог узяв до себе!» Але зразу ж гаряче пригортала до серця й готова була віддати за його здоров'я й життя останню свою кровинку. Коли Караскова помітила, як сильно змінилася дитина, її серце пройнялося болісним передчуттям, і вона, голосно ридаючи й заламуючи руки, впала навколішки під хрестом.

— Отче небесний! Змилуйся хоч ти, коли в людей немає жалю, — забери нас до себе!.. Йозефе, молися перед престолом господнім за своїх невинно стражденних дітей, за свою Катерину! Змилуйся, боже, не доведи до відчаю, — голосила вона несамовито.

Довго отак молилася п плакала, і тільки тоді отямилась, коли почула Войтехів голос. Син біг дорогою від замку й здалеку радісно гукав. Мати поглянула на Йозефка і, побачивши, що він заплющив оченята й легше дихає, кивнула старшенькому, щоб не галасував.

Хлопець примчав, схвильований від. радості й бігу.

— Мамо, матусю, подивіться, що я маю! — мовив він, задихаючись, вийняв з однієї кишені шматок печені, а з другої — окраєць хліба, пиріжок, кавалки різного м’яса й печива, поклав те все матері в за-пілку й радісно поглянув на її здивоване обличчя. — Ага! Вам дивно? Але постривайте, то ще не все. Заплющіть, будь ласка, очі й не дивіться, доки не скажу: «Можна».

Мати майже машинально зробила, як йому захотілося; а він сягнув у кишеню, вигорнув з папірця срібну монету, взяв материну руку, повернув догори долонею, поклав на неї гроші й тихо сказав: «Можна!» Вона розплющила очі й, побачивши двадцятку, аж перелякалася.

— Ради бога, хто її дав тобі, синку? Кудою ти йшов?..

— Просто через швейцарську, матусю, але я всю дорогу молився, щоб господь бог послав мені добру людину. Приступаю до воріт, а там стоїть отой гладкий швейцар і щось наспівує. То добре, думаю, що він співає, — Не розсердиться на мене. Прошу його пустити мене на кухню, мовляв, хочу випросити в кухаря чогось поїсти. «Милий хлопчику, — каже, — туди я не смію пускати жодного жебрака, та й невідомо, чи кухар щось дасть. Іди у двір, там швидше що-небудь роздобудеш». А я йому кажу: «Я там недавно був, вони лаятимуться, що знову прийшов». — «А може, ти якийсь баламут і розтринькуєш милостиню?!»— гримнув він, аж мені кривдно стало. Ну й розповів йому, чий я і що ви з Йозефком хворі. Він пішов у хату, виніс мені отой окраєць хліба та пообіцяв хоч і щодня по такому давати, аби тільки я йшов до нього, в швейцарську. Я хотів попросити крейцера, щоб ви могли купити молока, але посоромився. Збирався-вже відходити, коли це підійшла до нас від замку якась панночка. Швейцар запитав її: «Чи немає у вас, Кларко, чогось поїсти для цього хлопчика?» І мерщій почав оповідати про нашого татуся, мовляв, добре знав його. Панна Кларка розпиталася про вас, а коли я їй про все розповів, вона заплакала й принесла мені оте все, ще й монету. Та панночка, напевно, добра, правда ж, матусю? Вона сказала, аби я щодня о другій годині пополудні приходив до швейцарської, й мені пан Когоут — той гладкий швейцар — завше даватиме якоїсь їжі на всіх нас. А як його там не буде, то мені скажуть, де шукати поживок. Ще вона погладила мене і так привітно поглянула, як ото ви. Правда ж, матусю, то мені бог порадив іти туди? Мені ще вранці ніби хтось нашіптував: «Іди в замок!»

Мати нічого не сказала, лиш поклала їжу на траву, вклякнула перед хрестом і почала молитися, хлопчик же й собі став навколішки біля неї.

Подякувавши богові за те, що послав їм доброчинців, мати почала ділити їжу; а оскільки вона найбільші й найкращі кусні давала Войтехові, то хлопець ніяк не приставав на таку дільбу.

— Ні, матусю, — сказав він, — у мене добрі зуби — дайте мені черствіші, ті м’які залишіть собі, а оті ласощі й пиріжок — Йозефкові; ото він здивується, а ще як молоко побачить! Я зараз, матусю, побіжу по нього.

— Ні, спершу наїжся, Йозефек ще спить. Підеш по молоко до Гайкової — то близько. Вона чесна жінка, не обміряє тебе. Не раз давала мені — забілити кашу, та я вже соромилася брати; в неї своїх клопотів досить. Покріпися, сипку, та й підеш. Господи, яке все смачне! — і вони з апетитом почали їсти.

Якийсь міський панок із першого стану проходив мимо дорогою і, побачивши, що вони їдять м’ясо, подумав: «Та жеброта ремствує, нібито з голоду вмирає, а живеться їй, видно, добре. Їм же найкраще — нічим не треба журитися».

Мати і хлопець смачно попоїли.

— Тим панам добре живеться. Боже, і таке їстиво, а то ще й краще, кажуть, має той панський собачка щодня.

— Так, сину, в кого всього вдосталь, той і розкидається.

— Чи не краще б віддати бідним?

— Ситий голодному не вірить; якби пани знали, як бідують люди, то, може, й давали б, але вони того не знають, любий синку. Як ти знову побачиш ту добру панночку, то поспитай, чи немає в неї для мене якоїсь роботи. Я зроблю для неї все, що загадає, от би тільки, з божою поміччю, трохи змогтися на силі. Господь бог їй віддячить за все, — сказала мати й, поклавши біля дитини пиріжок, заховала рештки їжі у вузлик, а кришки віднесла на мурашник. «Нехай і в них, — мовила, — буде сьогодні свято».

Войтех узяв пиріжка й поклав на спідницю, якою було прикрито братика, — аби той, прокинувшись, одразу ж і помітив його.

— А тепер побіжу по молоко, нехай Йозефек теж втішиться, він, либонь, з голоду такий сумний, правда, матусю? Вже кілька днів навіть не посміхнеться до мене і такий блідий, холодний.

— Ах, я боюся, що йому вже ніщо не зарадить, — сумно промовила мати, сідаючи знову біля Йозефка.

— Ой, зарадить, матусю, не плачте, ось побачите, що тепер йому покращає. Пам’ятаєте, колись лікар казав, що йому тільки добре харчування поможе. Тож дайте мені гроші та навчіть, що мені говорити.

— Ось тобі двадцятка, віднеси її Гайковій, вона дасть тобі кварту молока і решту. Добре ті гроші заховай та розкажи, як нам господь бог послав їх!

Войтех узяв у матері монету, поклав у кишеню і хотів було вже йти, як раптом Йозефек розплющив очі й втопив їх у нього.

— Йозефку! — вигукнув Войтех, подаючи йому пиріжок, аби перед відходом утішити братика, але материн голос налякав його…

— Облиш! — скрикнула вона і, поклавши руку на холодне як лід чоло дитини, тривожно загукала: — Йозефку, Йозефку! Ти не впізнаєш мене? Дитятко моє! Бог з тобою!..

Мати нахилилась над його личком, щоб він її бачив, але оченятка в нього поволі закочувалися, тьмяніли. Вона приклала тремтячу руку до сердечка — здалося їй, що воно ще б’ється…

— Йозефку! — заридала вона.

— Йозефку! — вигукнув крізь сльози Войтех.

Дитя розтулило ротик, ніби всміхаючись, і легко зітхнуло, як пташеня крізь сон. Було то його останнє зітхання…

— Що з ним, мамуню? — запитав переляканий Войтех.

— Помер, — безгучно відповіла мати і, підтята горем, упала на землю біля мертвої дитини.

 


[1] Німецький переклад прізвища Скочдополе.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.