Сумний Христос-9

* * *

Добрий панотець раз звернув мені увагу, щоби я не забувала і про себе і все докладала до свойого духовного «я», бо скоро вичерпаюся. У мойому віці треба набувати скарби і все йти вперед, бо залишуся позаду. Усією силою духа треба стреміти вперед. Отже — «аванті»,— сказала я собі і завзято працювала над собою.

Я конечно хотіла підготуватися до гімназійної матури[1] і підучувала латину. (Панотець мені помагав.) Так хотілося би студіювати філософію… В мене була пам’ять, здібність, а найважніше охота, а я дуже любила вчитися. Хіба більш нічого не треба при молодості і здоров’ю. Крім цього я вчилася «життя» на доступних мені ділянках.

Час до часу я їздила до Львова за книжками та «широким світом».

Львів манив мене. Він підкріпляв моє духовне «я», я звикла до нього і любила його. Це було родинне місто моєї мами, і тут я їздила до дідуня ще з дитячих років. Я завжди радо їхала до Львова. Тепер мої зацікавлення Львовом прибрали широких розмірів.

Життя тут — зовсім відмінне від львівського. Село — наче одна велика родина: всі знаються, всі цікавляться життям других, навидяться чи сваряться. У Львові зовсім не те: жиєш і не знаєш свойого найближчого сусіда, прямо не цікавить тебе… Яке кому діло до другого!

Тут усі собі чужі. Кожна хата — свій світ.

За це Львів має іншу принаду, яка витворює спільність між людьми: це духовне життя.

У далекому селі не мож’ було слідкувати за ширшим життям. Не було змоги на це. Один часопис («Діло») лучив сільську глуш з цим життям. Але чи один часопис міг дати бодай приблизно поняття, як це направду йде у всіх ділянках? А воно йшло вперед!

Львів був для мене наче пушка Пандори з усіма скарбами. Він для мене був школою. Тут мож’ було багато нового почути і побачити, про що я звичайно поняття не мала.

Перша річ була — книжки. Я позичала, деякі купувала. Хоч з моїх грошей не можна було багато на це відложити. Цікаво було, що вийшло нового. У цьому часі почав виходити часопис для молоді «Іскра» під редакцією Волосенка. Моя товаришка Юля передплачувала, а мені позичала. Вона вчителювала на Підгір’ї.

З одної поїздки я привезла собі «Відгуки» Лесі Українки, які видавала «Молода Україна» в Чернівцях. Це товариство мене дуже цікавило, але щось більше про нього годі було довідатися. А цікаво було, хто ця «Молода Україна» і що робить.

Буковина! Вона була для мене якоюсь «обітованою» землею. Там жила Кобилянська, якої твори читалося з такою жадобою та бажанням чину. В першій лінії хотілося вияснити і розв’язати справу поневолення жінки. Здавалося, що це таке просте і мусить вирішитися в найближчому часі. Так хіба не може лишитися! Як це вирішення мало би виглядати, ніхто не знав, а загал не дуже цікавився, бо не усіх боліло поневолення… Не всі бунтувалися!

Я дуже захопилася «Царівною» Кобилянської. Наталка з «Царівної» — це було щось нове. Ах, скільки в неї було думок і терпінь моїх. До цього часу геройки в повістях терпіли через любов, усі були нещасні коханням. А тут нагло така Наталка, яка заговорила про своє духовне «я»! На мене це зробило колосальне враження, тим більше, що я ніколи не мала змислу ні співчуття для нещасно закоханих. Я уважала їх дуже вузькоглядними і дивувалася, як жінка не може собі знайти в житті щось цікавішого, як нещасне кохання. Ще давнішим жінкам, які не вихилялися поза стіни дому і «він» ставав для них цілим світом, в часах романтики та повної залежності жінки від мужчини, це ще зрозуміле. Але тепер нам, жінкам, які вже не були на чиїмось удержанні, а самі заробляли на себе і все-таки стояли з цим «ним» майже нарівні або будь-що-будь доганяли його… і щоби цей «він» міг заступити весь цікавий, широкий світ — цього я не розуміла ніколи! Це добре для ефекту на сцені — але в житті!

Через це й захопила мене Кобилянська, що вона виводила жінку — людину, яка вже мала в душі свій світ, а не тільки відбитку «його»… Це було цікаво!

До речі, мушу признатися, що я була щасливою властителькою листа від Кобилянської, писаного на рожевому папері з наголовком «Добра пані моя!». Ще в школі, як я тільки познайомилася з її творами, я відважилася написати до неї і висловити свої думки. Вона мені написала гарного листа, якого я берегла, як великі дорогоцінності.

Але поки що усе кінчилося думками. Такі небезпечні речі, як бунт жінки і невдоволення з її суспільного положення, рівналося майже неморальності (не заперечуйте, так було!).

Не було з ким на таку цікаву, пекучу тему побалакати. Зі старшими — Боже борони! Кобилянська, Кобринська — це були «перевернені» голови, і їх писання троїли душі молодим дівчатам! Загал старших жінок, цих зі шляхетсько-польським вихованням, не міг апробувати таких книжок. (Щастя, що вони їх мало читали, а ще менше розуміли!). Хіба у Львові мож’ було стрінути когось з молодих, що такими темами цікавився. Була одна цікава товаришка у сусідному селі — Марійка М. Та ми не могли часто бачитися. Вона жила у свойого стрийка священика — холмщака і їздила з ним тільки у відвідини. Ми стрічалися нечасто і тільки в товаристві. Це була розумна, думаюча дівчина. Не одне цікаве питання ми заторкали. Але як то давніше: як розмовляли дві панни, то добрий тон наказував прислати їм «кібіца» (цебто хлопця), щоби не нудилися… Отже, не доводилося нам в товаристві ніколи поважніше побалакати.

Дальше цікавила мене Буковина ще тим, що там була більша свобода, як у нас. Хто з учителів попав у конфлікт з владою, подавався на Буковину. Там було зовсім інакше життя, було більше німецького впливу. Через це й Буковина згуртувала в себе чільні одиниці, які приложили не одну цеголку до загальної культури… Зелена Буковина!

У Львові був уже «Кружок українських дівчат» і працював інтенсивно. Перший раз я з «Кружком» стрінулася, коли «Кружок» давав вечірок в салі Народного Дому. Юля мені написала, чи не вибрали-бисьмося разом на ці вечорниці. Мені було цікаво бути на вечорницях в столиці і побачити цей «Кружок». Сукня в мене була — тільки їхати. Я недавно дружила. Сукня з білого швейцарського гафту, викінчена долиною, коло шиї та рукавів «буфками» з білої тафти. За кожною буфкою — галузка незабудок. Мешти теж білі, з кокардами і незабудками. Рукави грецькі, зачіска а ля цісарева Єлисавета (в поточній мові звалося це «бужчаче гніздо»). Але як добре було в цій сукні!.. Весело, святочно… Це, очевидно, був вплив молодості, і сукня була ні при чім!

Я поїхала. Вечірок, щоправда, не різнився від інших. Дівчата танцювали як звичайно, «цьоці» та мами сиділи вінком попід стінами або в буфеті. Тільки саля була велика і гарно прибрана. Не диво — це ж столиця!

Я тішилася, що ті вечорниці роблять наші дівчата. Але не знала, чи їм завидувати цього Львова. Чи краще Львів тільки «на неділю», а на будень краще село… Бо мені, селюшці, здавалося, що не може бути нічого кращого, як праця для народу на селі… На тім забутім селі, з його темним народом…

«Кружок» робив навіть наукові відчити (Студинський, Колесса). При «Кружку» був курс для слуг-анальфабеток. Силами цих служниць робили свято Шевченка. Навіть був у них хор «дівочий», який вела, мабуть, Тишинська. Здається, була бібліотека для слуг.

Я дуже раділа таким рухом між жінками, бо нас боляче принижували. Чи, властиво, ми самі себе не тримали як треба. «Народна організація» — новозасноване товариство — назвало жінок «майже недіяльним досі чинником». А нас було цілі кадри! Встидно і боляче було…

Появився навіть злобний вірш Шпитка проти жінок. Я дуже собі до серця взяла цей «пашквіль»… Хоч, з другої сторони… він мав рацію, якої не хотілося йому признати. Наведу цілий вірш, який у моїй душі збудив стільки горечі.

 

Бодай би той добра не мав,

рабом щоб був в рабів.

Хто гадку Богові піддав

розплодить рід рабів.

Чи мало в світі є вже й так

безкостих язиків,

що гавкають замість собак,

а лижуть за котів?

 

Чи мало нині є мужів,

що в так поважний час

без райських яблук та вужів

у гріх провадять нас?

 

Ану! Дурниці залишіть,

вгамуйте язики,

поважно жийте і покажіть,

що ви Українки!

 

Що вас неволя многих літ

не стерла, не звела,

що вам культура, красний світ

метою все була.

 

Не без гріха є чоловік,

як баба стереже;

я ж на гарячім рот попік,

на зимне дую вже!

 

Вкраіна стогне від віків,

у вас же — сплетні, сміх…

От ліпше вжийте язиків

на користь волі всіх!

 

Такими словами відзивався до нас, жінок! Чи це було образливе? Чи не хотілося за всяку ціну доказати, що це все неправда… Чи ми, жінки, не повинні були усі зареагувати на це? Доказати, що зовсім так не є, мені здавалося, що це зло ми повинні з місця усунути… Та — мужчини сміялися, а жінки навіть не звертали уваги, в той час, коли мене моє безсилля розривало… І я теж не могла нічого зробити у цьому напрямі. Але мене це боліло… ображало… Я хотіла доконче бути тим, чим я повинна бути… Але як дійти до цього?

Одне я тоді завважила (і взагалі), що замужні жінки або заручені бодай тратять усяке зацікавлення до таких справ. Вони дивляться, що «він» скаже, як «він» думає, чи це «йому» подобається… Цей «він» у всіх відмінках. Це таке образливе… Бути тільки причепкою до «нього». І то жінки, які вже самі на себе працювали!

Якраз у цьому часі була одна дуже важлива подія в жіночому світі. Др. Софія Окуневська (Морачевська) стала секундарем головного шпиталю у Львові. Була це перша українка (галичанка), перша жінка. Очевидно, загал переконував, що жінка не може бути добрим лікарем. Мужчини прямо покпивали! Хто до неї піде? Але факт залишився фактом.

У Львові можна було почути наших співаків європейської слави, які час від часу заїздили сюди: Мишуга, Крушельницька, Менцінський… Ах, як вони співали!

Тут, у Львові, я перший раз стрінулася з українським мистецтвом — малярством. Взимі «Товариство розвою для руської штуки» зробило виставу «шкіців». Я зроду ще не була на малярській виставі і не бачила образів українських малярів. Тут я вперше стрінула назвиська Курилас, Панькевич, Манастирський, Турбацький. Спеціальну увагу звертали Турбацького «Страйкові шкіци». Вони були дуже актуальні, бо це були часи великих рільничих страйків. В Золочеві був великий процес селян-страйкарів, яким загал дуже цікавився. Турбацького, здається, були і картки «Істория України-Руси».

В ці часи молодь (а може, і старші, не знаю) переписувалися тільки українськими картками. Були це ілюстрації до творів Шевченка та Гоголя. Звичайно, таку серію карток діставалося від якогось хлопця у певному протязі часу.

Я багато читала. Бібліотекою, яку мало наше село, не могло похвалитися і містечко. У дворі була велика бібліотека, яку, мабуть, складали покоління, і можна було користати досхочу. Там було усе, дослівно усе. Найцінніші твори белетристики і наукові книжки, як і легка лектура. Маса річників та журналів. Я могла приходити будь-коли і брати книжки без дозволу. В панотця була теж цінна книгозбірня.

Я користала з обох бібліотек в селі. Найбільшим моїм приятелем був тоді Репкін, другим був Гебель. З одним і другим я «бачилася» чи познайомилася ще в бібліотеці батька. Але тепер я вчитувалася в них, вдумувалася і — вчилася. Зі старинних цікавив мене Платон.

В читанню белетристичних книжок я була дуже обережна, й не було на них часу. (Батько вчив мене, що автора треба пізнати, студіювати, не «читати».) Боялася, щоби в мої руки не попала яка книжка, яка би підорвала мою віру і любов до світу.

Добре мені було з цим, а я боялася зневіри у світ, а тим самим в себе. Часто питала я панотця — а на його думку і раду можна було полягати. Була це розумна людина, і мене знав добре.

Одного разу я привезла зі Львова «Крейцерову сонату». Коли побачив панотець ту книжку, відраджував мені читати. Дійсно, тоді такі далекі, незрозумілі, чужі ще для мене проблеми могли внести у мої весняні дні дисгармонію і несмак. Через це спізнення я нічого не втратила. До певних книжок треба дорости.

 

* * *

Весна заглянула до нас і прибрала землю у нову шату. Я дуже любила природу. Оточення природи я цінила вище від усяких салонів, роблених людською рукою. Ніякі шовки, ні оксамити не могли мені заступити килимів моху або цвітучих лугів. На лоні природи розказував нам наш батько про усякі історичні постаті, а особливо про тих, які клали заслуги на полі культури світу. Усе говорив: «Знаходитеся в найкращій кімнаті, якої обстановку поставила рука Провидіння; в товаристві великих людей. Почувайте себе щасливими, що доступили такої ласки!..».

Сидячи на зеленій мураві, заслухана в оповідання батька, задивлена на заходяче сонце, я була дуже вдоволена і горда зі свойого товариства. Здавалося мені, що усі велетні духа тут же біля нас!

 

* * *

Для мене природа жила, наче людина. Я сміялася до розцвітаючої квітки, до метеликів, пташок… З яблуньками, обсипаними квіттям, я мала тайни. Вони схилялися до мене, пахли і шептали дивні казки. Довкола тебе зачарований світ, повний таємниць… У цьому світі велике багатство краси… скарби… Але треба дивитися і розуміти його тільки змислами душі.

І я прямо «вдихала» цей світ в себе… і носила його у своїй душі… Дивний таємний світ другого «я»…

Біля мене все жило і розуміло мене. А хмари як я любила!.. Пливуть собі, наче кораблики, по широкому океані неба… І кожна (можливо) криє у собі «щось»… Вони на своїх плечах приносили «це», за чим тужила моя душа. А не раз вона була неспокійна тугою. «Це» — було неочеркнене, за цим тужила моя душа… Чи за широким світом, за його казками, принадами? А світ цей ще тоді так мало був мені знаний! (Багато пізніше я зрозуміла, що це була в мене міцно розвинена «Ewige Qual[2]» — як називає Стріндберг, або, як каже св. Августин, ця частина Бога, яку кожна людина носить в собі, хоче сполуки з «цілим». І я вірю в це!)

Природа вливала в молоду душу погоду, сонце і замилування до моєї праці, до цілі мойого життя. І цю погоду, це світло душі, цю любов ношу в душі до сьогодні… Цей скарб молодості… Який же це спасенний еліксир!

 

* * *

Я любила квіти і діти. На діти дивилася, мов на квіти. Життя щойно з них зробить людей. А душа дитяча — це зільник один! Обставини, виховання роблять з них щойно таких чи інших… В слові «дитина» я замикала щось гарного і великого, це ж будучі люди. Це не знані нікому світи… Ми можемо тільки здогадуватися, що в цих світах твориться!..

Отже, прийшла весна! Надворі було вже тепло, перед вікнами нашої кляси був садок. Тепер я вчила на вільному воздусі. Чи не краще, як в душній клясі? Наука погляду була в мене дослівно.

На ґанку понад дверми ластівки ліпили собі гніздечко. Літали там і назад. Тож віршик «До ластівки» (з читанки) я відчитувала на ґанку. Дитина промовляє до неї, а вона, наче здивована, перехилить голівку і ніби дякує за привіт. Коли надлетів метелик, і до нього був готовий віршик, а бджілку ми вітали пісенькою (вірші я укладала сама).

Я вчила дітей кохати всіх звіряток, всіх створінь. Ми слідкували за дрібними мурашками… їхні дороги, труд, витривалість і вартість часу: все спішиться. А трудолюбива, карна бджілка? Це були мої великі помічниці в науці: як треба жити у світі (обов’язок, праця), як помагати одні другим, як трудитися і якою силою є єдність і згода. Усі звірятка ходять «божими» дорогами — до чого Бог сотворив, це й виконують… Тільки люди заходять на манівці, не знають доріг своїх… блукають…

Господар, де була школа, дозволив нам заложити грядку на квіти… Ми копали разом, сіяли, садили і кохали їх разом усі. Слідкували, як квіти, а потім листя деревини родяться на світ. А що за радість була, як почали сходити рослинки, нами засіяні!

— Прошу пані! — приходив «мельдунок».— Одна рослинка вже родиться!

Завжди з б’ючим серцем метушилося, бігало щоранку і чекало: коли вже рослинка «вродиться», цебто вийде над землею і пустить зелені листочки.

Відтак треба було полоти, зрушити землю. Полемо грядчину, кожне хоче полоти, а усім місця нема. Голова при голові, рука при руці (не раз приходило до непорозуміння при здобуванню місця) і — співаємо тихесенько якусь пісеньку. Звичайно це був гімн весни.

 

Прийди, весно, прийди, свята,

Природо красна, встань!

Ой, жде тебе сумна земля,

Прийди, прийди, поглянь!..

 

Це були гарні хвилі, які в моїй душі позостали на все! Це були переживання!.. Відчувалися маєстат природи і велич творчості… Так, тямлю їх… І здається мені, що чую спів, чую запах свіжої землі… запах м’ятки… дрібні листочки рути… Малі голівки, похилені над грядкою, і — спів… Тихий, наче хор невидимих ангелів… Яка ж це весела була школа!

Весно! Весно в природі, весно в житті! Які великі таємниці майбутності, які скарби криєте в собі… скільки святощів! Тільки так коротко триваєте! Заледве людина підійде, зблизиться — ви зникаєте, мов фата-моргана!

Треба ще згадати про одних приятелів! До нашої школи заходили безкарно усі сусідські коти. Були нашими приятелями і нишпорили по лавках за «лакітками». Хоч би це був кусень найчорнішого хліба, на який дома кіт не дивиться, то в школі цей хліб йому обов’язково смакував. Попоївши, котики чесалися своїми довгими язичками і милися та «молилися»… Чи ж це не був живий приклад для дітей?

 

* * *

Темною точкою у мойому радісному життю була думка про інспектора. Все-таки у моїй школі багато недотягнень… Цеся сміялася з мене і з мойого страху. Та чи моя вина, що все, хто розказує про інспектора, то не як про доброго керівника-шефа, у якому, в разі чого, мож’ би знайти опертя і пораду, але як про людину, яка тільки й по те приїздить, щоби щось «вилапати». Це затруювало життя.

Думка про інспектора псувала мені свята, які я провела у Львові. А по святах яка жура! Діти багато позабували. Мені здавалося, що майже половина знання пропало з їх пам’яті. Я почала дуже інтенсивно працювати, хоч я і так ніколи часу не прогавила. Така праця почала відбиватися на моїм здоров’ю, яким все журилися у панотця (завжди були моїми добрими опікунами). Школа забирала майже цілий день. Прийду зі школи, вже громадка дітей жде на мене… Треба було відвідати хворих і сумних. Старим, які вже нікому нецікаві і непотрібні, треба було теж занести добре слово… (До старих я мала завжди сентимент). Ночами я часто сиділа біля хворих, бо так я розуміла обов’язки вчительки. Мені здавалося, що усе належить до мене, усю роботу я хотіла переробити (а це фізична неможливість)… А прочитати щось… а праця над собою… Жаль, що дні такі короткі, так скоро минають, а часу так мало!

Одного дня сиджу в школі, наука у повному розгарі… Нараз — втворяються двері, входить інспектор! Зі мною щось таке зробилося, ніби щось рвонуло цілий світ… В очах замигтіло, я не мала сили подати йому руки. Дивно я мусіла якось виглядати, бо перші слова інспектора були: «Що вам є, пані?». Клясу залягла тяжка тишина, а серце мені так било, здавалося, чути на цілу школу. Моя несмілість пробудилася.

Добра хвиля минула, заки я трохи заспокоїлася. Але мій голос ставав зовсім чужий. Інспектор питав сам, пізніше я. Здавалося мені, що діти не відповідали так, як би треба, а моя трема уділилася цілій клясі. Що за прикре почування! Наче меч Дамокла висить і ось-ось має зірватися…

По скінченій візитації інспектор подав мені руку і сказав:

— Я дуже вдоволений з вас, пані! Видно, що працюєте… Бажаю вам вдоволення і доброго поводження в житті!

Так зле в моїй школі не є! Я до сліз зраділа. Втайні признаюся, що з радощів я всю ніч не могла спати. Я пішла до Цесі і там пустувала, мов дівчинка… бо — … бо я була дуже-дуже щаслива!

 

* * *

Цеся жила зі сусідками. Часом і я їхала з нею у відвідини. Але, признаюся, я себе в їхньому товаристві почувала ніяково. Не могла знайти теми для розмови. Вони не знали, чи я дурна, чи горда… Я й сама не знала, чому я нагло ставала така мовчазна. Усі ці панянки були або заручені, або розручені, або нещасно закохані… Я не належала ні до одних, ні до других, ні до третіх і не співчувала їм. Щоправда, воно було дуже романтично, але на мене не робило враження. Вони мали спільних знайомих, яким присвячували багато часу, я не мала цього всього і була чужа. їх балачки мене не цікавили. Вони чули від Цесі про мою школу, усміхалися до мене поблажливо, як сміємось до дітвака, що ліпить бабку з глини і тішиться. Мене це не зобиджало — кожний знає своє. А може, вони були мудріші (мабуть, так і було), а я до них ще не доросла. Я ще порпалась у мріях, вони до життя підходили більш реально. Вони думали іншими категоріями, я до них ще не дійшла. Я свої думки ластівками посилала кудись у незнане понад провалля буденщини. Мені не хотілося тісного, особистого щастя з одною людиною. Мене манив широкий світ, подорожі, наука і суспільна праця на широку руку. Це були мої бажання!

Зі всіх знайомих мені підходили дві товаришки. Вже згадана Марійка М., з якою тяжко було стрінутися, і Анна-Марія зі сусіднього села, донька управителя школи. Це було миле дівчатко, мало щось з розпещеної дитини (і дійсно її пестили), була закохана і заручена. А належала до тих, що «він» був їй усім. Але в їх домі була така гарна атмосфера. Усі вони любилися і відчувалося родинне тепло. Тепло, якого я не мала, а за яким тужила…

Моїми ідеалами, до яких я хотіла бути подібною, були дві жінки. Одна з них була мені незнана Константина Малицька, друга — Олімпія Левицька. Першої я зовсім не знала, але у Львові стільки про неї чула, про її ідейність та працю. Вона була редакторкою «Дзвінка» і визначна сила педагогічна. Тоді була якраз справа її перенесення з Галича до Беча якогось, чи щось подібного. Редакторка! Я дуже бажала бачити її колись, цю велику людину, до якої я хотіла бути подібною. Коли б вона могла бути моєю вчителькою!

Другу я знала особисто. Ми мало стрічалися, між нами була різниця віку, але я пильно виловлювала всі вістки про неї. Перше, що в мені збудило пошану,— це була її посвята для рідні. Найстарша по смерті батька, щиро зайнялася молодшими дітьми і, забуваючи своє «я», свою молодість, жертвувала ці найдорожчі скарби в житті людини для других, для молодшої рідні. Жила для них і для загалу.

Я не вміла і не могла працювати, як вона, на ширшу руку. Вона належала до товариств і працювала у виділах. Бути у виділі мені здавалося вершком щастя. Боже, а я була тільки членом малої сільської «Просвіти»! А бути у виділі, що дає поле до широкої праці, я дуже хотіла би! Але що стало би ся тоді зі селом, зі школою?.. Жаль було би… Але мене тягло і туди… Олімпія вміла усе погодити. Чому мені не навчитися від неї? Чому не йти її слідами? Широка суспільна праця стала моїм ідеалом, а Олімпія — взірцем досконалості. І тут знов я побачила, скільки мені ще бракує, скільки мені ще треба вчитися. Бо чи мала я якусь підготовку до такої праці? (Багато років пізніше ми зблизилися і жили у тісній дружбі.)

Була ще молода вчителька Жураківська, яка за свою суспільну працю перейшла на Буковину. І ця була для мене ідеалом жінки. Чим же я була супроти них? Так, але я мушу себе виховувати, щоби бодай бути гідною стати поруч таких одиниць! Аванті!

 

* * *

Я часто ночувала у Цесі. Звіряла їй думки і переживання, мрії… Вона знов мала свої «серцеві» справи (розійшлися з ним) і клопоти, в яких мені сповідалася. Слухаючи її звірянь, я жалувала її, але заразом і дивувалася, що можна так самохіть запродати свойого духа в неволю і переживати стільки жури, коли світ такий гарний і цікавий! О, скільки я була щасливіша від неї!

Чому розв’язкою ближчого знайомства має бути подружжя? Це ж не цікаво… З людиною, з якою лучили тебе вищі духовні цілі, сходити на буденну дорогу життя. А подружжя — велика буденщина… Це ж у вищу гармонію душ всувається клин звичайних життєвих турбот… Так і я сказала свойому «філософові», і він для мене остав на все тільки тим, який мандрував у світи науки і краси та вводив мене у ці чарівні небуденні світи. Хоч він був дещо відмінної думки, але вкінці зовсім погодився зі мною…

Цеся мене впевняла, що до повного життя треба конечно і кохання, та в мене не було змислу до цього. Я прямо берегла себе від такого «занепаду»» Бо чи ж це не занепад, коли нагло усе, що цікаве, в життю пропадає… Остає тільки «хтось», що мене цілу абсорбує, а стільки жури і сліз… Пощо? Яка ціль, хосен йому який з цього? Цеся тільки тратила на це молоде життя!

Гладила мене по лиці і говорила:

— Ох, ідеалістко, ідеалістко! Ви не жиєте на землі, а десь у світах! Реальне життя зовсім інакше… Не хотіла би я вам відбирати вашої віри, але жаль мені вас, бо ви колись переконаєтеся, що хотіли зловити сонячне сяйво і затримати. А чи це можливо?

— Але ж я вірю, що мені світ і життя піде назустріч! Чому ж би не мали йти… Треба тільки хотіти і мати силу… А я її маю!

— Ой, дитинко, дитинко, життя покреслить всі найкращі бажання, як вони нереальні… А мрії тут ні при чому…

Та я це клала на карб її зневіри у коханні.

Щоправда, закрадалися і до мене усякі «сердечності», але я їх зовсім не брала трагічно і не мала ніяких прикрих переживань, крім приємних споминів. Був Івась, що писав картки до мене червоним чорнилом, був Орест та Яків і інші знайомі. А Влодко, співак? На весіллі Анни-Марії ми пережили одну ніч — казку… Весілля — це прекрасне міліє для молодих і щасливих. Цілу ніч ми прогуляли, ще й ранок належав до нас. Ціле товариство поїхало зустрічати схід сонця. Скільки пісень тоді переспівав Влодко, скільки добрих слів впало враз із ранніми росами… Але чи ж не досить було цеї одної прогуляної ночі, що по Влодкові зостав гарний спомин на довгі роки? На це ж і була молодість… хотілося жартувати і сміятися… Але захоплюватися спеціально одним з них… Часом (для фасону) мені хотілося бути нещасно закоханою… хотілося писати сумні вірші, але воно в мене не виходило… Це все не те, що має бути… що має прийти… Може, колись закохаюся і вийду заміж… Може… Але тепер в мене на це часу нема! Що стало би ся з моєю працею, моєю наукою, моїми мріями, якби я мусила почувати себе закоханою, заклопотаною… якби мою душу точила зависть, очікування… Моє щастя і праця були б загрожені! Моє життя було, наче нитка пряжі, гладка, шовкова… з якої укладалася квітиста ткань… Я була молода і хотіла бути щасливою… Якнайдовше щасливою! І любити… Усе біля себе любити! Нещаслива любов затруює щастя і молодість, а «щаслива» абсорбує людину і втискає у вузькі рами, а мені хотілося широкого світла! Чому любити одиницю, коли мож’ кохати цілий світ, віддихати повною груддю… Чому кохати те, що може минутися, зрадити, змінитися, відійти… Мій вік тоді позволяв мені вповні на такі міркування… Життя стояло переді мною. Я стояла на порозі його, і час був на все.

Інша річ — приязнь. Її зачислюю до мистецтва. А ще ця приязнь, яку виткалося колись на молодечій канві життя! І хоч дані об’єкти з часом в житті розійдуться, цебто життєві човники попливуть іншими руслами, то все-таки коли заглянемо у наш архів молодості, картини приязні сміються до нас живими кольорами, бо Молодість — велика ткаля!

Я вірила у приязнь між мужчиною і жінкою. Чи дійсно правдивої приязні не може бути між різними статями… Чому? Приязнь куди більш безінтересовна і чистіша у своїх почуваннях, як «любов», яка все-таки має в собі багато егоїзму.

Любов природи, любов краси мені заступали усе. (Цеся казала, що це неприродне. Краще любити і терпіти… Я воліла любити і не терпіти… ) Любов праці, любов ближнього (я була глибоко релігійна). Любов! Але ця велика свята любов — це великий Бог! В душі тільки щастя… Жадоба праці і веселості життя! Я була дуже а дуже щаслива!

Тямлю, раз в товаристві я пізнала одного молодого священика. Коли взяв мою руку на привітання, перші його слова були:

— Дуже тішуся, я вас давно хотів пізнати!

— Чому маю завдячувати таку увагу? — спитала я.

— Мені казали, що ви уважаєте себе дуже щасливою. Я не бачив ще ніколи людини, яка би казала, що є щасливою!

— Чому ж би я не мала бути щасливою! Був би великий гріх недооцінити ласки Божої… Я молода, здорова, задоволена з праці, усе до мене сміється, усе йде мені назустріч… світ до мене належить! Я щаслива і багата!

— Я чув, що вас називають «княжна на 3…». Та це бліде супроти вашого багатства і щастя!

І згадалися мені слова мого батька: «Учися, моя доню, збагачуй свою душу…».

Так, я багата і не мінялася би з ніким у світі!

Бо за що би я могла заміняти своє щастя? Не потребую носити в душі страху багатих людей — мого багатства ніхто не забере! (Я тоді не знала, що само життя може багато забрати!)

 


[1] Випускні екзамени.

[2] Вічна мука (швед.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.