Спогади кота Сивка-1

Спогади кота Сивка

 

Тяжко мені жилось у моєї хазяйки. Ніколи вона не давала мені того, що сама їла, давала тільки те, що їй не було потрібне. Було їсть вона — вечеряє, чи що,— а я сиджу під столом, від страви так чудово пахне, що в мене аж уста тремтять, а нема ніякої надії скуштувати її. Ох, яка то мука сидіти під столом, коли на йому смачні запашні страви! І такі вони близькі, і такі вони разом недосяжні, мов були десь аж в іншому будинку...

Хазяйка моя часто зачиняла мене в коморі па цілу піч і не ставила пити. Та ще й перед тим вона не давала мені нічого вечеряти, казала, що я як наїмся, то не схочу ловити миші. Але вона помилялась, бо коли я був голодний та ще як мені хотілося пити, то я не міг часом і однієї миші впіймати. Бував тоді я завжди такий роздратований, сумний і все мені якось не вдавалося. Та хіба я ловлю миші тільки тоді, як їсти хочеться? Більше — щоб розважитись. Хіба, наприклад, ті пани, що ходять на полювання, того вбивають стільки птахів, що голодні? Навпаки!..

Моя хазяйка називала мене злодієм. Скажу щиру правду! Траплялось часом, що на столі стояло м’ясо або молоко, а в хаті не було нікого, окрім мене; траплялося, що тоді я був дуже голодний або мені хотілося з’їсти чого-небудь ласенького. Чому людям можна ласувати, а мені ні? Ну, і траплялось, що я куштував того м’яса чи молока, а хазяйка мене за це тяжко карала. Я розумію і признаюся, що бував злодієм, але злодієм зробила вона мене сама: коли б добре годувала, я ніколи б не брав нишком.

Товариства у мене не було ніякого. Я жив у моєї хазяйки сам. Мав кілька знайомих сусідів, та й то здебільшого не дуже-то приємних. Наприклад, була одна сусідка, найближча, така вона мура, швидка та сердита. На всіх вона завсіди гнівалася. Це мені було тим більше прикро, що я любив лежати в їх у садку під кущем, біля кухні. Там, властиво, була наша харчівня, чи то б сказати ресторація. Бувало часом з усього кутка збігаємося туди їсти. Пані і наймичка були там дуже добрі та виносили нам щодня миску з недоїдками.

Але їсти можна було тільки тоді, коли не приходила гнівлива Мурка — її боялись навіть найсміливіші. Тільки, було, погляне своїми карими очима, то аж дух заб’є від жаху! На щастя, вона надвірньою їжею гордувала, бо її дуже добре годували в хаті. Хіба іноді знічев’я піде язика пополоскати.

Раз, пам’ятаю, винесла наймичка шматочки хліба, помащені борщем. Тільки я взяв у зуби шматочок, коли, несподівано,— сусідка з хати до мене. Я так і завмер! Задрав голову — і ні руху, але шматок таки міцно держу. Підійшла Мурка та давай мені ні з того ні з сього голову вилизувати. Ох! Все одно, як би бомба біля мене крутилася та могла щохвилини вибухнути...

Я просто скам’янів. Полизала мені голову, вуха. Потім покинула лизати і почала обгризати той шматок, що я держав у зубах. Попоїсть і полиже мене, попоїсть і полиже. Як уже майже нічого не зосталося, вона покинула і пішла воду пити, а я проковтнув те, що в роті зоставалося. Тільки я це зробив, як вона знову до мого рота. Як побачила, що в мене вже нічого нема, як підійме обидві лапи, як учепиться мені в уха, так аж світ потемнів! Але ворухнутися, тікати я боявся. В таких випадках у мене дубіють лапи і я не можу рушити з місця. Била мене, скільки хотіла. Потім сіла чистити нігті, що позабивала моєю шерстю. Я ще трохи посидів не ворушачись, щоб не звернути на себе її уваги, а тоді пішов і ліг під свій кущ. Вуха в мене дуже боліли, і серце шпарко тіпалося. Охоче б я віддячив лихій сусідці, але боявся. Краще її не займати.

Лежу й бачу: вилазить з покоїв її синочок-одинчик. Вже котище чималий, пора вже своїм розумом жити, а він і досі малого вдає, до матері як прив’язаний. Правда, що не по своїй волі — мати так хоче. А чого вона хоче, те так і буде, це вже всім відомо. Синок той, мов навмисне, вдався незграбою: ноги височенні, наче в лелеки, сам довгий-довгий та тонкий, і хвіст довгий, і шия довга. Ходить, мов сплутаний. Як побачила Мурка, що він вийшов,— та прожогом до його! Стала лапою завертать назад до хати. То що заверне його на один бік, а він на другий повертається і все-таки наближається до садка. Водилися вони, водилися, аж поки опинилися біля груші. Тут молодець плиг на дерево! Мати за ним. А він на самий вершечок. Далі вже лізти нікуди! Тоді Мурка вхопила синка за хвіст і ну тягти його щосили вниз. Той учепився всіма лапами за дерево, щоб не впасти. А вона його тягне. Тут я побачив, що може статися нещастя, і зважився обізватися:

— Сусідко, вибачайте мою сміливість, але я повинен вам нагадати, що коли ви тягтимете його за хвіст, а він не вдержиться і впаде додолу, то може забитись або і вбитись.

Сусідка зараз випустила хвоста і стала спускатися вниз, кличучи за собою сина. Той, видно, і сам був не рад, що так високо опинився. Але злізти не вмів. Крутився, крутився і поліз униз головою. Так роблять тільки малі кошенята, поки не навчаться лазити як слід. Але такому котюзі зовсім уже соромно було не вміти цього. Звичайно, що в його зараз закрутилась голова і він мусив швидко повернутись головою вгору. Прип’явся знову до дерева і ні сюди ні туди. Став кричати, а сусідка і собі в крик — злякалися обоє, ради не дадуть.

— Хлопче! — гукнув я.— Злазь помаленьку, отак, як сидиш оце зараз: хвостом униз, головою вгору.

Він так і зробив, то й зліз незабаром. Мурка швидше повела його в хату, а він уже й не опинався,— видно, й сам був радий, що опинився долі.

Лежу я й дрімаю, коли чую, одна моя знайома обзивається. Вона живе у третьому дворі, у селянській хаті. Ця кішечка, властиво кажучи, єдина моя приятелька. Така вона собі щира, ласкава, тільки дуже маленька та ще дуже вже делікатна. Через те всі нею командують.

Коли вона підійшла до мене ближче, я зауважив, що начебто вона змарніла та стала ще тонша.

— Що, Чорнушко,— спитав я її,— мабуть, діток маєте, що змарніли?

— Як би то вам сказати? Справді маю, хоч і не своїх. Та ще й не кошенята вони...

— О! А що ж?

— Курчата.

— Що ви кажете?!

— Та бачте, як вийшло. Сиділа я біля нашої хати, коли чую, щось пищить. Не так, як кошенятко, але все ж дуже жалібно, аж за серце бере. Пішла я пошукати, що і де воно. Довідалася, що то в хаті па полу у брилі п’ятеро курчаток. Тільки-тільки вилупились, ще й не обсохли гаразд, померзли, бідненькі, трусяться. Лягла я біля їх, щоб трошки погріти, а вони до мене так і попритулялися, мов кошенятка. Вилизала я їх, причепурила. Коли йде хазяйка. Побачила мене у брилі та як крикне! Думала, що я курчат поїла. Але подивилась, що всі живі та здорові, до мене попригортались, і давай сміятись.

— Дивіться, люди добрі, яка кумедія! У мене кішка замість квочки курчат глядить!

А чоловік її й каже знадвору:

— Ой, гляди, щоб вона їх не поїла!

— Куди там! Ще й вилизує, мов кошенят. Вона ж у нас якась завсіди чудна. Якби була охота їсти, то вже б досі поїла, а то вона їх за дітей прийняла. Нехай собі глядить!

Так я й зосталася біля курчат. Вже більш тижня їх доглядаю.

— А їхня мати квочка? — спитав я.

— Ми з нею приятельками стали. Першого дня, коли курчат пустили до неї під піч, я теж туди пішла. Вона так і кинулася до мене, трохи очей не повикльовувала. Я залізла в куточок і сіла, а курчатка до мене прийшли та попригортались. Вона побачила, що вони мене так люблять, і вже вдруге не стала займати. Так тепер ми удвох біля їх — вони нас однаково люблять. Коли я йду до їх, то вони мені назустріч біжать та пищать, наче до матері. Я вже їх вилизую, чепурю, а гуляти удвох водимо. Я попереду, квочка ззаду, а діти посередині. Так і шуліки не страшно.

— Мабуть, вам дуже скрутно приходиться, Чорнушко? Робота важка!

— Ні, що робота, то нічого, я її ніколи не боялася і не боюся. А от мені трохи те трудно, що доводиться спати під піччю, а коли негода, то й цілий день там сидиш. Тепер там душно, курява, та ще, знаєте, кури не такі чепурні в своїй хаті. А ми, коти, любимо, щоб у нас було чепурненько.

Розмовляємо ми так з Чорнушкою і не звертаємо уваги на те, що робиться навколо. Глянув тільки я зненацька — аж бачу, до нас підкрадається Мурка, наїжилась так, очі як огонь!

— Ой, тікайте, Чорнушко! — крикнув я й кинувся геть. Тікаючи, почув страшний крик. Оглянувся, аж то кричить Чорнушка, а на неї напосілася Мурка, куса її, дряпа. Чорнушка не має сили вирватись, тільки кричить. На крик звідусіль стали збігатися коти. Один найсміливіший кинувся розбороняти. Потім другий, третій. Наблизивсь і я. Бачу, вже цілий клубок качається, тільки лапами махають, аж курява встає. Мурка пустила Чорнушку і вчепилася в чорного кота, мого ворога та напасника. Уже на що здоровий кіт, а ледве-ледве вирвався. Але вона зараз вчепилася в другого, а як і той вирвався, то в третього, в рябого. Страшна така стала! Очі як у божевільної, шерсть розкудовчена. Тут вибігла її пані з великою хусткою, накинула ту хустку на свою Мурку і, закутавши, понесла її в хату. Інакше не могла б узяти, навіть хазяйку б подряпала.

— Що то вона ще дома витворятиме? — зацікавивсь я і поліз на грушу; відтіль було видно все, що в покоях робиться. Бачу, Мурка сидить у коші біля свого одинчика (той і досі сидить у коші, мов малий), важко дцха і божевільними очима навколо оглядається. А пані її милує, вмовляє, заспокоює.

Я швидше зліз з груші, щоб Мурка мене часом не побачила та не вискочила бити.

Сів під грушею, сиджу і думаю. Гірко мені було. Ту кішку, що не знать чого лізе до всіх битись, тепер он як заспокоюють, милують, а мене ніхто ніколи не пригорнув.

І взяла мене журба. Я вже старий, а мало доброго зазнав на своєму віку. Зимою завжди терпів холод, здебільшого живу надголодь, а вже щоб мене хто погладив чи хто приголубив, того я й не сподівався ніколи... І багато є таких, що мені прикрості коять. От хоч би й сьогодні. Ще нічого не їв, а взяв шматочок, то його Мурка одібрала. Та ще й побила за це. Тепер у мисці, звичайно, порожньо: ті, що прибігли розбороняти, все розтягли. Зваживсь я піти подивитися, чи не викинула чого з кухні моя господиня. Пішов, подивився, нічого нема. Ліг біля хати й лежу. Сумую.

Коли дивлюсь — ідуть двоє: якийсь пан і пані, а за ними везуть, либонь, їхні манатки. Я догадавсь, що то будуть нові кватиранти у нас. Пан і пані пішли в покої.

«Ану,— думаю,— піду подивлюсь, що воно за люди. Може, як-небудь свій сум розважу».

Зліз на рундук[1]  і заглянув у сіни. Нікого не чуть; я вернувся на рундук і сів, зміркувавши, що коли нові сусіди вийдуть з покоїв, тоді я побачу, які вони.

Сиджу, сиджу, ніхто не виходить. Тим часом сонечко мене пригріває, вишня наді мною стиха шелестить... Незчувся, як і заснув.

Не знаю, чи довго спав, тільки чую крізь сон, що мене хтось на руки бере... Розплющую очі і бачу, що мене держить чужа пані. Ох, як я злякався! Так і вилетів у неї з рук. Втік аж до сусідів. Коли трохи заспокоївсь, став думати про те, що сталося. Згадав, що пані взяла мене дуже обережно і всміхалася до мене.

Після того мене стало так і вабити на рундук. Я приходив і сідав там, але, як пані чи пан виходили, мені знову робилось так страшно, що я тікав.

Днів через три, коли я там сидів, вони вийшли обоє й почали мене кликати, та так ласкаво, приязно. Мало хто на моєму віку обзивався так до мене. Я розманіжився і дався, щоб вони мене взяли.

Вони понесли мене в хату, дали мені м’яса і молока. Я хоч і боявся, але все поїв.

Потім, коли вже нічого не зосталось, мені стало чогось так уже страшно, так страшно, що я присів і швиденько вибрався на город.

* * *

Після цього почалось для мене нове життя. Я оселився в нових кватирантів і там не тільки днював, але й почував. Цього ще мені ніколи не траплялось. Раніше я ночував де-небудь на горищі. Бувало, сплю, та щохвилини прокидаюсь, щоб подивитися, чи нема якої небезпеки. Траплялося, що розплющу очі, а переді мною стоїть який-небудь наїжений здоровенний котище. Тоді обороняйся, швидше тікай... не було спокою ні вдень ні вночі.

Тепер стало все по-іншому. Не знаю чого, тільки в мене з’явилося багато всяких звичок. Найперше я звик, щоб усе робилося в свій час, не раніше і не пізніше.

Вставав я о восьмій годині і зараз ішов трохи проходитися. О дев’ятій годині ми пили молоко. До другої я чепурився, гуляв і так собі — не спав, а, куняючи, думав про всячину. Рівно о другій годині повинно було обідати, бо коли спізнювалися хоч трошки, я починав дуже турбуватися. О шостій годині ми полуднували, о восьмій вечеряли, а о десятій я лягав спати. Од вечері до лягання я звик сидіти на колінах у пана. Коли ж почую, що б’є десяту годину, я встаю і спускаюсь додолу. Коли пан дуже вже захоплений читанням чи розмовою і сього не зауважує, то я торкаю його лапою. Це значить, що він повинен мене класти спати. Він бере мене на руки і несе в другу хату. Там біля грубки моє ліжко. Воно м’яке і застелене газетою. Такі простирадла я більше люблю, ніж полотняні. Мої пани примітили, що я вподобав сидіти на газетах, і стали мені слати простирадла з газет. Укриваюся я ковдрою теж з газети, і здається, що, невкритий, тепер би вже й не заснув. Мене добре вкривають, ще й підтикають навкруги, щоб не піддимало.

Хороші вони люди! Я їх полюбив, як рідних, завжди розказую їм казки й сиджу на колінах хоч у того, хоч у того.

Але раз я їх скривдив. Тяжко та соромно й згадувати! Се було вже восени. Трохи не місяць все йшли дощі. Коли ж іноді виглядало сонце, я все-таки не зважувався далеко ходити, бо було мокро і я міг не тільки замочити лапи, але й задрипатись. Раз трапилося, що цілу ніч не було дощу, й на ранок трохи протряхло. Принаймні в бур’янах та в траві не було дуже росяно. Я побіг погуляти та одвідати знайомих: давно вже нікого не бачив. Зустрівся з гнівливою Муркою — обминув здалека; потім зустрівся з чорним котом — від того сховався за комору. Наостанку прибіг у Чорнущин двір. Вона сиділа біля хати проти сонця. Здавалась такою смутною, невеселою. Я привітався й спитав, чого вона така?

— Що ж,— каже,— сумно тепер мені живеться. Курчата повиростали і зо мною ходити вже не хочуть. Охоче б я стала до кого за няньку, бо мені як нікого глядіть, нікого жалувати та вилизувати, то я світом нуджу...

— А може, в кого з сусід є кошенята?

— Та є в однієї, так вона до їх і близько не припуска. Я вже розпитувалась...

Почав я питати про новини. Почув, що Мурці все біда з синком. Якийсь він у неї неподобний вдався! Мишей зовсім не їсть, до м’яса не дуже охочий, зате як побачить солоні огірки або шатковану капусту, то робиться сам не свій. Через те має завсіди прикрості. Куховарка не звикла, щоб коти таке їли, і ставить не накрите, а він візьме та й поїсть. Ну, звичайно, його за це карають. Матері він уже не хоче коритися. У коші не хоче спати, а лізе на що-небудь тверде. Тікає гуляти і не знати де ходить. Дуже любить блукати поміж квітками. Ряба кішка, що живе у тієї пані, що має троє дітей,— вони дуже люблять котів,— казала, що бачила його аж на леваді. Якби теє знала матінка, то було б йому! Левада ж ця аж за містечком, і поки туди добіжиш, то зустрінеш безліч хлопців та собак. Одним одного сина має та Мурка, а не вміла довести до ума!

Забалакався я з Чорнушкою і не огледівся, як хмари найшли. Дощ як сипне, та рясний такий та краплистий! Чорнушка радила пересидіти у їх під повіткою, а мені чогось схотілося зараз вернутися додому, та поки добіг, був мокрий, мов у річці скупався.

Прибіг до дверей — зачинені. Став я на задні лапи, підскочив і почепився передніми на клямку. Завжди так роблю, бо тоді клямка стукне, а там у хатах почують і одчинять. Так і на цей раз я почув швидку ходу, і пані зараз одчинила мені.

Завжди, коли мене змочить дощ, пан або пані беруть газети або яку хустку і обтирають мене. Але сього разу пані щось клопоталася з обідом, а пан дуже уважно читав газету, і ніхто не звернув уваги на те, що я був мокрий. Підійшов я до пана і зупинився: мовляв — обітри. Але він не бачив, бо похнюпився над читанням. Ненавиджу я газети та книжки! Вони тільки заважають. Оце злізеш кому на коліна, щоб тебе приголубили, а воно книжку держить,— через неї на тебе уваги не звертає. А хочеш заснути на колінах — над ухом тобі шелестить, спокою не дає!

Ну, бачу, що пан захопився читанням, пішов я і штовхнув його.

— Котику, що тобі? — спитав, а очі від газети не одвів.

Така неувага мене образила; я розсердився. Підійшов і став сам витиратися об панові ноги

Спересердя я це робив так швидко, що він зауважив. Торкнувся рукою своєї ноги аж вона зовсім мокра.

— Оце лихо! — скрикнув він і, вхопивши якусь газету, став мене витирати. Але се було вже не потрібне, бо я й сам усе зробив як слід. Я зліз до його на коліна, скрутився клубком і незабаром заснув. Прокинувся тільки тоді, як пан клав мене на ліжко. Хотів я знов заснути; коли згадав, що треба причепуритися. Умився я, почистив нігті, вилизав усього себе і злякався, побачивши перед собою якогось нового кота. Але в ту ж мить зрозумів, що на стіні проти мене дзеркало і що той кіт — то я сам. Знічев’я став сам на себе роздивлятись і здивувався. І не диво було, що я сам себе не пізнав. Став я великий, гладкий, повновидий та блискучий, аж вилискуюсь. На сивих моїх лапах у мене впоперек чорні смужки, наче наручниці. Шия біласта,. ніжна, й на ній такі самі смужки, попростягалися вони теж від рота до вух, та й увесь я пописаний цятами та смугами, наче найкращий маляр розмальовував мене. Вуси і брови густі, білі.

Скільки я па світі прожив, а не знав, що я такий гарний. Мило було мені дізнатися про свою вроду. Скочив я з ліжка й побіг у другу хату Хотілося показатися, який я хороший.

Зирк туди-сюди — нікого нема. Чую, чудові пахощі. Понюхав,— пахне печеною рибою. Вона на столі. Тиша. Нікого не чути. Було вже пізно, і мені хотілось, їсти.

Сів я долі і сиджу. Якось неспокійно почувався. Якась таємна турбота була у мене на серці. Посидів біля дверей, але не сиділося. Сів ближче до столу, і там щось не сидиться. Так чудово пахне, що аж у голові морочиться! Сів біля самісінького столу, на стільці, ще дужче, ще краще пахне!.. І нікого не чуть... «Ну,— думаю,— що буде з того, як я візьму шматочок?.. Адже цим я нікого не скривджу. Вони й самі б його мені дали,— значить, я своє візьму, тільки що раніше. От хіба недобре, що я візьму наче потайки... Але що ж робити, коли їх у хаті нема? Якби були, я б попрохав, а так у кого я спитаюся?»

Скочив на стіл і взяв шматок. В одну мить проковтнув його. Вхопив другий... У мене голова мов закрутилась, і я вже нічого не пам’ятав! Чув тільки дивний смак печеної риби...

Коли чую: «Ох, коте, коте, що то ти робиш?!.»

Пані!.. Я так і злетів зі столу. В пам’яті моїй зосталася миска, де було лише два шматочки риби та й годі, а вона ж була повна...

Я не знаю, що тоді зо мною зробилося. Знаю тільки, що в моєму житті ніколи я не зазнавав такого жаху, такого жалю, такого пекучого картання совісті! Як я міг поїсти всю рибу в тих людей, що мене так любили, що мене жалували, що ніколи нічого мені не жалкували!.. Я трохи не розбив собі голови, розігнавшися до дверей. Двері були зачинені. Непереможний жах та докори совісті навчили мене, що робити. Я вхопився лапою за двері й щосили потяг до себе. Вони одчинилися. Я вискочив у сіни, де надвірні двері були одчинені, і подався на город. Біг, як несамовитий, сам не знав куди й чого. Дощ мене мочив, вітер холодив. Опам’ятався тільки тоді, як опинився аж у п’ятому городі, де живе мій ворог, чорний кіт. Але тепер мені все було байдуже! Я заліз між якісь мокрі колоди і сів. Сидів там аж до самого вечора, але й це мені було байдуже. Що я перечув за цей день, я не можу й розказати!

Мене пік такий жаль, що і дощ, і вітер мені не дошкуляли.

Я не міг зрозуміти, як я міг те зробить! Як я міг з’їсти всю рибу?! Я наївся тієї пахучої смачної риби так, що мені було важко, а їм, наче на глум, покинув по одному шматочку покуштувати. Який я безсовісний! Який я злодій непретвореннпй! Як я міг їх так скривдити?! Що мені робити? Хіба піти перепросити? Але як я їм на очі покажуся? Я ж згину з сорому! А все-таки треба перепросити, покаятись, щоб вони не думали, ніби в мене зовсім нема совісті, ніби я якийсь пройдисвіт. Запевне, простити мене вони не можуть (хоч би я й не всю рибу поїв), але все-таки мені легше буде, коли вони побачать моє каяття.

Виліз я з колод, роздивився, чи не видно де якої небезпеки, і побіг. Не знаю, як у мене стало сили підскочити і почепитися на клямку, щоб постукати. Мені одчинила моя господиня, що саме виходила від квартирантів. Я присів, притулив уха до голови і тихенько попрямував у покої. Бачу, там світло засвічено; вони сидять і розмовляють. У мене стиснулося серце. Мені згадалося, як ще недавно я був у сій хаті мов рідний і в цю пору сидів у пані на колінах, сухий, чепурний; було тоді мені тепло, добре, а совість я мав спокійну, як літній день. А тепер що? Ох!.. Я вліз у хату і присів біля порога.

— Дивись! Наш кіт прийшов! — скрикнула пані. Я сидів і не ворушився, ждав, що мені скажуть іти геть.

— Але що це з ним? — спитала вона. — Котику, іди сюди! Іди, сивенький!

Я підвівся і, присівши, поліз до неї. Зупинився перед нею, не підводячи голови.

— Котусю, що з тобою?

У мене серце тьохнуло від радощів. Голос у неї був такий ласкавий. Я підвівся і, простягши лапу, торкнувся до її сукні.

— Лізь, лізь, розбійнику, нема що з тобою робити!

Я в ту ж мить опинився в неї на руках і притулився, увесь тремтячи. Почав тихеньку казочку. Голосної ще не смів.

Пані погладила мене. Тоді я від радощів завів такої голосної, що в мене в самого в ухах залящало. Ох, який же я був радий, який щасливий! Я став мов шалений. Я крутився, чіплявся на шию, ліз цілуватися.

Коли я зовсім помирився з панею, то пішов до пана. І він мене простив. Тоді мені дали їсти. Я їв, хоч соромно мені було. Їжа нагадувала мені моє злочинство... Незабаром вони положили мене спати, вкрили, попідтикали.

Вони обоє простили мене. Після того я ніколи, ніколи не робив їм ніякої шкоди. Я завжди знаходив у собі досить сили, щоб змагатися зі спокусою.

Але мені судилося пережити тяжкі години; про це розкажу іншим разом.

 


[1] Рундук - ганок

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.