Роман Терези Геннерт-3

7

Цієї неділі всі збирались на змагання. Погода не підвела: день випав теплий, сонячний.

Пан Нутка був на сніданку в Геннертів, з якими мав іти разом. Низенький на зріст, сухорлявий, сивий, в блискучій сорочці, в бездоганному костюмі, він навіть на цьому багатому тлі справляв якнайкраще враження. І справді, він тримався ще дуже добре — гордий із свого шляхетського походження, свого похилого віку й незаплямованого минулого. Крім того, останнім часом виявилось, що він брав участь у повстанні, хоча й невиразну і, можливо, не дуже активну. Згадував він також, що в нього на квартирі робили колись обшук; пан Нутка в цих обставинах зберіг самовладання й стільки такту, що зігнув у баранячий ріг непроханих гостей. Всі домашні знали цю оповідь. І нікого не вражало, коли окремі її подробиці зазнавали невеличких змін.

Ласкавий і щедрий із слугами, запобігливий перед гостями, пан Нутка почував себе в дочки як удома. Із зятем у нього відбувались коротенькі наради наодинці, і він виходив з його кабінету пожвавілий, повен невимушеного, поблажливого гумору. Здавалося, ніби Нутка впевнений, що от йому — скромному й непоказному чоловікові — довелось відігравати неабияку роль, але він не вбачає потреби комусь у цьому звіритись.

Кожен щойно придбаний предмет мистецтва, вмеблювання або розкоші він мусив оглянути перший і схвалити або лагідно розкритикувати. Він любив, коли в розмовах із зятем і дочкою згадували про високі суми, які стали в цей післявоєнний час одиницями щоденного обігу. Падіння валюти завдавало йому особливої приємності саме цією привабливою, запаморочливою висотою цифр. У молодих було широке поле для відчуття цих вражень і демонстрування панськості. «Ти купив це за безцінь… Та це ж задарма!» — говорив він зятеві, коли той показував йому нові меблі, срібло чи якусь дорогоцінність.

Особливу симпатію він виявляв до виучки, «малої» Ванди. яка, зрештою, була вища на цілу голову від свого дідуся і вже мала свої власні, розгалужені зв’язки в інтернаціональному і спортивному світі. На змагання вона збиралася як «закохана в коней і офіцерів».

На сніданку ще був присутній, крім родини, один із «іноземців Ванди». Був це дуже молодий на вигляд тридцятилітній англієць із тихим голосом, лагідний і завжди серйозний. Вуста в нього були, як вишні, обличчя повне, рожеве, а очі — яскраво-голубі, невинні, мов у дівчини.

Пан Нутка, який завжди брав на себе роль провідника, нагадав, що час не стоїть. Його послухали, швидко допили чорну каву, і всі вчасно зібрались.

На невеличкому майданчику перед огорожею вже стояли тісно одна біля одної коляски й автомобілі; і весь час під’їжджали все нові й нові. Змагання справді згромадило ціле «товариство». Це зовсім не означало, що його становить лише аристократія. Тепер нові часи, і «цвітом товариства» стали зовсім інші люди.

Блискучі мундири вітчизняних і іноземних військових сановників вражали барвами нашивок, сяяли в яскравому світлі дня пишнотою відзнак і галунів. Не менше, хоча й зовсім іншим, привертали до себе увагу службовці з урядових сфер у своїх елегантних чорних костюмах.

Все — нове, і все кінець кінцем справжнє. В такі дні здається, що Польща і справді існує. В русі і гаморі натовпу виграє інстинкт, задоволення якого приносить втіху, — довго гноблений, обманюваний і обдурюваний, але притаманний людській громаді первісний інстинкт держави.

На трибунах, залитих рухливою чорною масою людей, одна ложа була прикрашена сосновим віттям і прапорцями.

Вона була ще порожня, але туди вже повертались капелюхи, дивились очі й біноклі.

Нарешті! Це він. Юрбою пройшов довгий трепет сенсації, мов хвиля по воді. Дивне зворушення, глибоке і сором’язливе, піднесло груди. Серця стиснув не знаний досі спазм — цей гамований раніше, сповнений заздрощів до народів Європи, млосний, монархічний трепет.

Багато хто відчував його колись на чужий рахунок, відчував як приниження — в іноземних столицях, на узбережжі моря в Біарріці або в Остенде, біля джерел Карлсбада чи Вісбадена. Одні бачили зблизька імператора Вільгельма на ранковій прогулянці верхи на коні, інших обминули на бігу сани, що везли Миколу Романова на Стрєлку. Були й такі, які ще пам’ятали милого дідка Леопольда бельгійського із світською панною de Merode, завжди зачесаною en bandeaux[1], незрівнянного принца Уельського або, нарешті, когось із буржуазних президентів Франції.

А тепер це вже зовсім не потрібне. Солодкий спазм сенсації не суперечить національним почуттям, не сягає за канони патріотизму. Польща існує, і все в ній відбувається, як і в інших. Є власні президенти й міністри, власні сенатори й генерали.

Ось і дипломатичні ложі заповнюються. Скільки сановників! Пани з великого світу тепер не мають потреби приймати в своїх салонах генерал-губернаторів зі Сходу. Їхні смаки до інтернаціональних зв'язків задовольняються нині повноважними міністрами союзних держав і главами іноземних місій.

Поклони, усмішки, почесні знайомства і дружба. Та от усе стихло. На трибунах спокій. Навколо низенької дерев’яної огорожі зімкнулася тісним кільцем юрба. Почався парад.

З-під невисоких каштанів, осяяних ледве розкритим жовто-зеленим листячком, крізь тісний прохід у кільці глядачів виїжджають вершники на конях. Ланцюжком, один за одним. Кожен наступний робить те саме, що й попередні: проїжджає навпрямки через вільний, залитий сонцем плац до прикрашеної ложі, затримується, застигає, як укопаний, на якусь мить військового привітання, потім робить кілька кроків коротким галопом ; одна перешкода — поворот, друга перешкода — об’їзд, більша перешкода — рів, вал, бар’єри. І так — до кінця.

Але кожен вершник відрізняється від попереднього. І кожен заїзд стає новою радістю й сенсацією.

Першим вибігає брудно-гнідий рослий кінь, що любить скакати. Він зацікавлений лише тим, що от-от має статись, і не звертає жодної уваги на юрбу, на емоційну сторону завдання, ні з ким не бажає змагатися. Спершу він трохи крутиться, присідає на широкий зад, вигинає голову на грубій голій шиї, ще більшій від гребеня стриженої гриви. Підстриженим хвостиком він б’є себе по заду, мов долонею. Але це не нервове збудження, це скоріше здорове захоплення спортом. Він знає свого їздця і впевнений, що розуміє його і не підведе. Пущений галопом, він тільки і дбає, щоб усе пішло як слід. Охоче, з великою самовпевненістю бере по черзі всі перешкоди — аж до найважчої. Ніхто не хвилюється, дивлячись на нього, все йому вдається, все йде, мов по маслу. Оплески не дивують ні їздця, ні румака. Обоє зникають в людській юрбі. Їздець зіскакує, плеще тварину по шиї звичайним банальним жестом похвали чи подяки.

Потім виривається новий вершник. Кінь під ним невеличкий, із силуетом арабського скакуна, темно-гнідої масті. Він одразу помічає щось незвичне, нервує перед людським Збіговиськом, дріботить, пробує стати дибки, гризе вудила, трусить невеличкою головою на довгій, вигнутій шиї, сердиться й вередує. Який же він гарний у своєму нерозумному вередуванні, у цьому неспокої і гніві! Кінь не відразу переходить у галоп, ще вагається, бунтує, обурюється. Нарешті піддається спокусі руху. Ах, що за лет, що за досконала форма здобуття перемоги, що за недбале долання простору! Задні ноги ніби знехотя торкаються плоскої землі, що слухняно посувається назад. А передні якимось пречудовим рухом хапають і підгортають під себе повітря. Голова, мов лялечка, відкинута назад з виразом пристрасті й насолоди від п’янкого руху. Грива тріпотить у повітрі, довгий розмаяний хвіст надає польоту легкості й краси. Гоп! — одна перешкода. Зачепився заднім копитом, може, й ударився. Роздратований, стривожений, кінь потупцяв з хвилину на місці і знову пустився в лет. Тепер він вагається — не дуже охоче бере другу перешкоду, але бере успішно. І вже мчить, ніби виросли в нього крила, не боїться нічого. Вже все буде добре. Гоп! Гоп! — ще і ще перешкоди. Праворуч, ліворуч! Ах! Який чудовий, який плавний і швидкий у нього біг, розколиханий чарівним галопом!

Тепер виходить повільним кроком красивий кінь англійської породи, довгий, гнучкий і гладкий. М’язи переливаються її нього під шкірою м’яко й помітно, мов у лягавої собаки. Весь він еластичний і якийсь замкнений у собі, зосереджений, такий вправний, ощадний у рухах, надійний! Голова розумна, очі гарні, уважні, спокійні. Вся його внутрішня гідність, вся краса форми не йому належить, а його породі. Сам по собі він, здасться, нічим не хоче бути, не претендує на главу, не має особистого самолюбства. Він — представник своєї породи, і це становить єдиний мотив його турботи, титул гідності, це є змістом його краси і хисту. І ось він переходить в галоп. Це не той недбалий лет арабського скакуна, що нагадує про степи щасливої Аравії. Це ідеально розмірений біг на міжнародних скачках. Кінь зразковий — в міру збуджений, в міру легкий. Ось він витягнувся, наблизився трохи до землі. Це вже кар’єр. Кінь згинає й випростовує ноги легким, незрівнянним рухом, він весь — порода, її досконалість і закон. Мчить рівномірно, з надійною впевненістю механізму. Рух спокійний, хоч темп і справді шалений. Ось дужче присів перед перешкодою — майнув у повітрі і знов колишеться в темпі тихого галопу. Ані тіні зусилля, все так як треба. Розмірено звертає тут і там, знову летить у повітрі. Уклін і поворот серед оплесків.

Виходять нові коні. Всі вони роблять те ж саме, але кожен із них відрізняється від інших. Схема одна й та сама, але можливості нескінченні. Вся натура, вся відмінність психіки тварин відбивається в динаміці їхніх тіл, у їхнім русі. Тут не такий важливий, як у людей, вираз голови, порух і погляд. Тут промовляє хвіст, кожна нога, лінія хребта, маяння гриви, удар копитом. Темні, лиснючі тіла мчать упевнено й чітко в прозорому повітрі й світлі. Кінська фізіономія простягається від вершечка голови до кінчика хвоста. Кінь грає всім, усім стверджує себе.

Ось іще один румак — легковажний, амбітний, не впевнений у собі, але з претензією. Скільки в кожному його русі зусиль, скільки якогось недоречного, упертого кокетства! Він відразу відскакує від перешкоди, ніби зовсім не буде скакати, ніби не хоче — отак, перед усіма. Образився, дріботить, притупує, іде боком, сходить з дороги. Скільки на все це марно витрачено енергії! Першу перешкоду він бере із зусиллям, незграбно, хоча сам і дуже гарний. Перед другою раптом злякався, повернув, оббіг її боком. Удар стеком — і все в ньому закипіло від люті; він полетів і швидко одну за одною по черзі взяв усі перешкоди, сопучи, присідаючи, сердито напружуючись.

А ось іще кінь. Від самого початку він усьому чинить опір, до всього ставиться негативно. Не хоче йти галопом, зовсім не слухає повіддя. Робить» що йому подобається, — упертий, понурий, гнівний. Стає дибки, б’є задніми ногами, скаче вправо і вліво. Нарешті їздець відступає: не може бути й мови про те» щоб довести коня до першої перешкоди. І він з'їжджає з дороги — на втіху глядачам, під їх доброзичливо-злостиві оплески.

По конях видно все, по вершниках — нічого. Молоденькі обличчя уланів усі однакові — похмурі, зосереджені. В очах напруження й відбиток волі, губи стиснуті. Чорний пасок кашкета, який оперізує підборіддя, надає цим обличчям ще більш хлоп’ячого виразу. В них відчувається неймовірне хвилювання, молитовне благання до коня, щоб не підвів, не впав, не вкрив навіки ганьбою.

Один кінь біля першої ж перешкоди перевертається на спину. Крики жаху в людському натовпі ніби зливаються в далекий, тихий грім. Їздець відразу ж схоплюється з землі і, похнюпившись, веде з плацу нікчемного коня, — він найнещасніший з людей.

І знову біжить новий кінь — кожним рухом, кожною миттю руху відповідає вимогам досконалої краси. Вигинає шию, викидає ноги, задирає голову, присідає, дріботить, підскакує. Він ніби й не знає, що його бачать, ні про що не має уявлення — такий зовсім нерозумний, ніби мимоволі такий красивий. Особливо в ту хвилину, коли м’яко відкидає задні копита в галопі, мов щось непотрібне — лише на якусь частку секунди — вивертає їх у кісточках назад, щоб знову блискавично обернути на сталь. Отак на бігу, мов знехотя, мимохідь, розсипає свою красу, наче марнотратна й недбала людина коштовності. І все, що він робить, виходить у нього чудово. Чого ж він, уповільнюючи біг, гризе вуздечку й вигинає шию, ніби хоче її зламати? В цьому неусвідомленні, в цій начебто парадоксальній непотрібності руху криється нездоланна чарівність, невловима і водночас незаперечна аксіома краси.

Є й інші коні — рослі, бистрі, вони добре мчать, чудово беруть перешкоди. Але вони негарні. Їхній рух і біг не викликають захоплення, їхні норови якісь неприємні, а тривога й відважність не привертають людських сердець. А проте, вони біжать, скачуть, напружуються, не знаючи того, що живуть без краси.

Останній кінь повернув під легку, майже прозору тінь низеньких каштанів.

— Мамо, мамо, — швидко промовила Ванда Геннертувна, — ти помітила цього гнідого коня із стрілкою на лобі?..

Тереза посміхнулась.

 Моя люба, мені здається, що всі коні гніді і в усіх — стрілки на лобі…

— Боже мій, — занепокоїлась Банда. — Адже ми зовсім не помітили поручника Ліна. Всі їздці такі схожі між собою… А він же казав, що в нього саме такий кінь — гнідий, із стрілкою на лобі…

Очікуючи на другу частину програми, чорна юрба зійшла з трибун і розлилась по алеях парку.

 

 

8

Гондзіл був такий щасливий! Він знав тут майже всіх. Вітався, кланявся направо й наліво. І про кожного міг щось сказати Омському.

Омський помітив сьогодні велику зміну в його зовнішньому вигляді. Гондзіл був у новому мундирі, обличчя його було старанно виголене, навіть рукавички зовсім нові, білі.

— От несподіванка! — жваво коментував Гондзіл останній свій уклін. — Син моєї сестри Анджей Лятерна, відлюдько, мізантроп і взагалі жовчна особа, зверніть увагу — в якому він товаристві!.. Бачите цих двох пань? Це, власне, пані Геннерт з дочкою. Ніхто б не сказав, правда ж? Наче дві подруги — тільки дочка вища від матері… Я знав пані Тереню ще тоді, коли їй було менше років, ніж тепер її дочці.

Гондзіл явно пишався цим знайомством. І вихвалявся високими зв'язками племінника.

— А той другий — це поручник Лін. Він упадає за панною, але, здається, без жодних надій. А цей джентльмен з рожевим обличчям, з усього видно, схожий на англійця. Коли попросять, охоче читає вірші Сненсера і грає на фортепіано популярні пісні різних народів — шотландські, ірландські, навіть німецькі й чеські, у власній обробці. Він прибув сюди із своєї батьківщини дивним шляхом — через Америку, Індію і Росію. Нарешті, четвертий, — ну і в чудовому ж оточенні ці пані! — четвертий — це вже поклонник пані Терези… Він недавно з’явився на горизонті, але, як кажуть ті, що не вміють зберігати таємниць, яким, зрештою, не можна вірити… що він дуже вихований молодий чоловік немолодого вже віку. Вони мали колись заручитися чи щось таке, і тепер зустрілися через багато років. А ось і пан Нутка!

Гондзіл віддавав шану родині, ніби почував себе тут господарем. Він не відходив від Омського, присутність якого на змаганні вважав своєю заслугою.

— Та дама, з якою вітається тепер пані Тереза, — генеральша Хвосцікова.

І справді, генерал Хвосцік цього разу показався з дружиною. Стояла така тепла погода, що шуба вже не була їй потрібна. Генеральша була вдягнена в костюм зеленого кольору, трохи зім’ятий і ніби надто вузький і короткий; маленький капелюшок був оздоблений чорним мереживом і одним білим пером.

Пані Хвосцікова разом із другою дамою, графинею Оскенною, одягненою так само немодно і вбого, стояли в чудовому оточенні іноземних офіцерів і жваво розмовляли з ними по черзі трьома знаними їм мовами. Маленьке личко генеральші блискавично змінювало свій вираз, кривилося, сміялось і гнівалось, ілюструючи особливою гримасою кожне слово. У графині обличчя було товсте, біле й солодкаве, з таким виразом, ніби вона благала чулого ставлення до себе, в чому, зрештою, ніхто їй і не відмовляв.

Простуючи далі, вони побачили в гурті добродіїв, що мали солідний державний вигляд, і самого Геннерта. На радісний уклін Гондзіла він цього разу відповів недбало, очевидно, був зайнятий чимось незмірно важливішим.

— Он як тепер, — пояснив Гондзіл Омському, анітрохи не втрачаючи гарного настрою. — Зустрінеш після стількох років якогось любого Стаха чи там бравого Юзефа. Обидва давні знайомі, хороші хлопці. «Бійся бога, то ти вже сенатор?» — «Ну, а Едек генерал!» — «Рятуйте! Коли ж Фелек буде міністром?» — «Не турбуйся, йому щастить більше…»

Він говорив без тіні злостивості — радий, що хоч іншим пощастило, тим часом, як він кожному бажав усього якнайкращого. До того ж Гондзіл мав тут і свою маленьку, невинну вигоду: адже особи, про яких він згадував, піднялися вище в житті не тільки від нього, але й від полковника Омського. І це наче робило їх ближчими…

Вони затримались на якомусь дерев’яному містку над невеличким ставком. Плоска поверхня каламутної води переливалась на сонці різнокольоровими барвами. На старих вербах золотилась розіп’ята золота сітка першого листя.

Вони вже мали повертати назад, коли перед ними з’явився Геннерт; він був тепер зовсім один. Цього разу пін дружньо привітався з Гондзілом, ніби тільки й чекав цієї нагоди. Виявилося також, що він давно вже хотів познайомитися з паном полковником і навіть щиро прагнув відрекомендувати його своїй дружині й дочці.

їх, однак, знайти не вдалося. Натомість усі троє зустріли генерала Хвосціка в товаристві професора Лятерни і пана Нутки. Анджей Лятерна цього разу був разом з батьком.

Всі гуртом пішли до трибун.

— Відносини поліпшуються, так, поліпшуються відносини, — говорив професорові генерал Хвосцік швидко й безупинно. — Тут, там і скрізь. Європа, просто Європа. Шик, культура, порядок. Одне слово, аристократія ралом. Демократія також. І великі держави. Один кінь, на жаль, перевернувся. Але ж офіцери, офіцери! Аякже. Їздять тут, там, скрізь. Народ. І захоплення. Європа, одне слово. І так далі. Я гордий. Польща поєднана, об'єднана і з'єднана. Саме так.

На противагу дружині, якій було зовсім неважко говорити трьома мовами, генералові, очевидно, важко було говорити й однією. Все життя він провів за межами своєї країни. Зате багатолітнє перебування в лавах чужої армії збагатило його досвідом і фаховими знаннями, такими цінними в його теперішньому становищі.

Говорити йому важко було, це правда, але ж труднощі ці аж ніяк не знеохочували його. Навпаки. Вони лише спонукали його до незвичної лапідарності, яка дозволяла йому втиснути багато думок у рамки кількох хвилин. Внаслідок такої змістовності промови іноді важкенько було вхопити ідею, яка об’єднувала окремі фрази, і навіть вловити зміст самих фраз. Професор охоче взявся за цю нелегку працю. Він ішов збоку, уважно вслухаючись у потік уривчастих слів. Капелюх, як завжди, він ніс у руці, і сонце гріло короткий, сивий пушок на його великій голові.

Улюбленою ідеєю генерала було службове й товариське єднання офіцерів, яке б дозволило назавжди забути колишню різницю між ними, що походила з приналежності до різних колишніх армій і військових формацій.

— Польща об’єднана, і так далі. Одне слово, і ми також об’єднані.

Далі мова йшла про те, що в багатьох військових дружини інших національностей — у зв’язку з різними місцями колишньої служби та походами під час війни.

— Їздять сюди, туди, їздять скрізь, — коротко формулював свою думку генерал. — А потім німкені, росіянки, єврейки, чешки, француженки, мадярки, одне слово. Де, звісно, нічого. Але ж це жінки, жінки, наші жінки, наші спільні офіцерські жінки. І так далі.

Кажучи це, він зовсім не дивився на професора, а бігав очима навколо, швидко чогось шукаючи. Нарешті побачив і раптом, не скінчивши фрази, ледве пробурмотівши мимохідь слово прощання чи вибачення, покинув товариство й двома стрибками підскочив до якогось літнього пана, що самотньо йшов собі стежкою. І відразу ж почав говорити тим самим тоном, що не терпить зволікань, і той пан слухав його з такою ж увагою, як і професор.

— Князь Вішліцький, — пояснив Гондзіл, який знав тут усіх.

— Аристократія разом, — повторив хтось недавні слова генерала.

Омський обернувся: це був молодий Лятерна, який досі мовчав і тепер подав голос уперше. Омський відчув щось прикре, зустрівшись із його поглядом; йому здалося, що той досі весь час дивився на нього.

Дивний він був, цей молодий Лятерна. Цілковита протилежність батькові. Був теж високий, але худий, кістлявий, з грубими й негарними, хоч на перший погляд і правильними, рисами обличчя. Йому було років двадцять п’ять, а може, трохи більше, і взагалі він швидше здавався гарним — із своїми великими, чорними, посадженими глибоко очима. Надто розвинена, трохи випнута нижня щелепа і гіркуватий вираз уст свідчили, здавалось, про силу волі, впертість або енергію. Тим часом вираз обличчя був скоріш неврастенічний ніж гнівний, не похмурий навіть, а просто кислий.

Анджея батько називав жартома «синочком». Життєствердності і врівноваженості старого Лятерни син протиставив критицизм і уїдливість. Його незалежний вигляд, тон безупинної, але банальної іронії, здавалось, прикривали внутрішню муку пекучої амбіції й незадоволення самим собою, якого нічим не можна було приховати.

З дитинства залишений на самого себе, він у всьому завдячував лише власним зусиллям, був працьовитий, терплячий, наполегливий. Молодий Лятерна в дуже важких умовах закінчив навчання, склав екзамени десь за кордоном. І там, і в Росії, незважаючи на свій молодий вік, Анджей якось зумів уникнути найменшого зіткнення з війною. Він не служив у жодній армії, ніколи не носив мундира й нікого не вбив. Це був наче постійний живий протест проти мілітаризації світу. Але й тепер, коли настав мир, він не відчував задоволення.

Гондзіл часом думав: «І як у такого милого чоловіка, як Лятерна, може бути такий син?»

І полковник Омський був завжди похмурий, та з нього струмилися стримана радість, затамований розмах і сила. І він теж рідко сміявся, але сміх його був свіжий, мов джерело.

Сьогодні, правда, він зовсім не сміявся. Від усього цього людського збіговиська, від набридливої балаканини Гондзіла на нього віяло задухою міста. Оце прийшли сюди вколисані спокоєм, самозадоволені, ситі, безтурботні в затхлім болоті свого життя люди, щоб подивитись на військові змагання, натішитись мальовничим виглядом коней і мундирів, розважитись цим нешкідливим парадом. Ось на яку роль зійшло тепер військо!

Полковник відчував солідарність із армією і відповідальність за її моральний престиж. Недавня роль генерала Хвосціка в армійському колі також була йому неприємна, його — прихильника військової влади, що ставився до неї з глибокою пошаною, — мучила гротескність цієї постаті. Він також зовсім не поділяв турботи, яку в генерала збуджувала суперечність різних стихій молодого війська.

Омський сам бився без вагань і сумнівів, прагнучи лише одного — бути зразковим офіцером, — ще в той час, коли він у чині підпоручика служив на початку війни в лавах чужої армії. Умови географічної широти були причиною того, що він опинився саме по той бік фронту, а не деінде. Омський навіть тоді не надавав цьому важливого значення. І тепер він не відчував антипатії до колег із колишніх інших військових формацій. Він далекий був від ретроспективних розмірковувань і суперечок про те, хто мав рацію в політичних питаннях або хто був кращим поляком. Вважав, що добрим поляком є той, хто добре воює.

Полковник тільки знизував плечима на той розбрат, який іноді ще виникав серед офіцерства на тлі колишніх «орієнтацій», колишніх місцевих патріотичних настроїв. Він вважав це дурницями, не гідними солдатської честі. Очевидно, все було добре, якщо добре скінчилося. Він не міг зрозуміти цілих шкіл, які виникли на руїнах давніх формацій і приналежностей, цілих літератур, які боролися й поглинали одна одну.

На щось знадобилися ці речі, для чогось, без сумніву, були потрібні. Це виразно видно було, приміром, на Гоидзілові.

Звання поручника було вічно живою раною для його самолюбства. Адже він не оминав жодної нагоди, щоб не сказати, що він до цього цілковито байдужий. Причини ж не ласки долі до нього були неясні, а можливо, і зовсім випадкові.  Але Гондзіл недвозначними натяками, певним виразом обличчя та інтонаціями надавав їм якогось вищого, таємного сенсу, характеру далекосяжних переслідувань і політичного мучеництва і знаходив у цьому якийсь реванш для смертельно враженої власної любові. І справді-бо, адже він, як і сам Омський, лише завдяки випадкові опинився по цей, а не по той бік фронту. І, напевне, був готовий служити справі Польщі будь-яким способом, аби тільки це могло принести їй користь.

Весняне повітря, запах ще не висохлої землі й молодої травички впливали тепер на Омського, мов їдка отрута. Недавній вигляд баских коней, їхня наївна дитяча душа нагадали йому знову наче спільну, колишню вітчизну. Війна! Війна!

Якою нечуваною силою віяло від цього короткого спогаду, могутньою силою дисциплінованості, амбіції, волі й надії, що проривалася крізь кожну поразку!

Він знову відчув нестерпну огиду до всього тутешнього життя і до своєї ролі в ньому. Ясна, ніби начищена до блиску, безтурботна міська весна здалась йому раптом штучною, ніби декорація в театрі. Яку ж глибоку огиду відчував полковник і до себе, і до світу! Він став жертвою якоїсь найбезглуздішої помилки. Живучи в світі сухих, трохи платонічних штабних обчислень, передбачень і можливостей, замкнений у чотирьох стінах над планами й картами, він задихався від надміру своєї сили — сили зв’язаної і непотрібної.

Це ж так — було колись, він сунув у колоні військ, вплетений у вир походу, ніби невеличка нитка в основу тканини, яка пересувається на верстаті. Сунув над прірвою своєї смерті, як і кожен навколо нього, стискаючи коліньми змученого, але дуже полохливого коїш. На греблі, які перетинали низькі луки, в мокрий сніг і болото летіли снаряди. Коні, вози, люди посувались цією дорогою, іноді падав якийсь поранений, але незабаром хвилинний затор всмоктувався знову в повільний, але невпинний ритм походу. З неба звисали рухливі хмари ранньої весни, такі темні поряд із клаптиками блакиті та сонячного світла.

Молода голова була ще сповнена пристрасним чадом останньої зими. На прийомах, концертах, балах, у напахченому мороці лож, у затишних жіночих салонах він шукав лише втоми. Самої втоми.

Тремтячи від нетерпіння і гніву, він притишеним голосом провадив солодкі розмови. То всміхався, то хмурнів, байдужий до всіх спокус, охоплений якимсь іншим вогнем. Пестив жінок, яких не кохав, маскуючи свою неуважність, вдаючи, ідо щасливий.

І ось тепер ішов з іншими, слухаючи гладенькі, округлі, улесливі і ніби якісь вологі слова Геннерта.

Директор цікавився, де полковник служить і яку займає посаду. Запрошував його до своєї ложі на другу частину програми. Омський погодився, подякував чемно, без усміху. Його зовсім не цікавило, чому це він вшанований такою увагою.

Співрозмовники замовкли, щоб знов вклонитися знайомим. Повз них проходила панна Ельжбета Сасінувна. Вона швидко йшла алеєю в тому ж самому попелястому костюмі й маленькому червоному капелюшку. З нею йшов батько і пан Нєменський, той самий молодий магнат, що працював у канцелярії міністерства і так часто диктував їй переклади чужоземних телеграм.

Молодий чоловік вів її під руку. Розмовляючи про щось близенько одне біля одного, обоє голосно сміялися. Пан Сасін ішов трохи позаду, мабуть, не встигав за молодими, — згорблений, старий, з недокурком сигари на тлі зморшкуватого обличчя.

Як і тоді, вперше, коли він ще не знав її, Гондзіл кілька разів оглянувся вслід гарній жінці, сповиеній радості й захоплення. Йому навіть не спало на думку позаздрити щасливцеві, який супроводив її в цю хвилину. І — так само, як і того разу, — похмуре обличчя Омського, коли він вітався з нею, не прояснішало ні на мить. Так само байдужим і майже непривітним здавався при зустрічі із своїми підлеглими й директор Геннерт. Зате пан Нутка квапливо покинув своїх супутників і швидко наздогнав тих. Він узяв під руку пана Сасіна і навіть відвів його вбік, щоб поговорити. А молода пара пішла собі далі алеєю.

Нарешті всі досягли трибун і розійшлися — кожен у свій бік.

Омський пішов услід за Геннертом і із своєю звичною похмурою міною дозволив відрекомендувати себе «його дамам», яких уже знав з розповідей Гондзіла. Обидві були в темних, майже чорних, костюмах, оздоблених ручним мереживом. (Всупереч сподіванкам, Омський розумівся на жіночому вбранні). Обидві мали майже однакові маленькі капелюшки з блискучої чорної соломки. Омському здалося, що дочка краща за матір. Була вона і вища, і ставніша, з дитячим овалом обличчя, і хоча її голубі оченята, схожі на батькові, були надто малі, вони сяяли радісним виразом молодості. Але вона зовсім не звернула на нього уваги. Коротким спортивним жестом подала йому руку і відразу ж повернулась до розмови із своїм іноземцем. Коли Омський озирнувся, Геннерта вже не було в ложі. Отож він сів у вільне крісло позаду Терези.

Омський легко ввійшов у свою роль чемного товариша розваг і пояснював пані Геннерт наступні номери змагань. Раз у раз кидаючи короткі погляди на її делікатний профіль, він помітив, що вона ще гарна. Це значить: вже немолода.

Омський відразу відчув себе добре — як завжди в товаристві елегантних і милих жінок. Пані Геннерт виразно намагалась зачарувати його своєю добротою і привабливістю. Вона шкодувала, що вони познайомились так пізно. Назвала прізвища кількох спільних знайомих дам, кілька родин, в яких вони обоє бували. Дивно, що їм досі не пощастило зустрітися. Справді-бо, якось так нещасливо складалось.

Полковник відповідав гарно і приємно. Він уже обіцяв, що візьме участь у колективній екскурсії за місто (ах, коли б тільки була така погода, як сьогодні!), що неодмінно збереться на раут, який має організувати генеральша Хвосцікова.

Тим часом у ложі якимось чином опинився й молодий Лятерна. Він мав щось сказати англійцеві панни Геннерт, а потім і їй самій. Але ця розмова недовго тривала, і за хвилину Лятерна вже мовчки стояв позаду, спершись на дерев’яну стінку ложі й склавши руки на грудях. Омському здалося, що він знов так само скоса дивиться на нього, нібито стежачи над його головою за іншими кіньми, що так само бігали й стрибали, як і їхні попередники, та на яких вже ніхто, окрім хіба що Ванди Геннерт, по-справжньому не звертав уваги.

— Цей юнак дуже здібний і симпатичний, — зауважила пані Геннерт.

Омський не заперечував, хоча й був зовсім іншої думки. Він уже помітив, що пані Геннерт про кожного хотіла сказати щось хороше. Таке доброзичливе ставлення до людей подобалось Омському. В цьому проявлялася справжня жіноча добрість.

До ложі цього разу ввійшли вже нові особи і викликали певне замішання. То був пан Сасін з дочкою. Блиск її ефектної краси відразу ж затьмарив обох жінок, що сиділи в ложі; вони стали раптом меншими, якимись незначними й сірими.

Полковник устав, щоб дати місце панні Ельжбеті, до якої саме звернулася пані Геннерт із тим самим чарівним, надзвичайно любим усміхом. Після короткої розмови панна Сасінувна також пообіцяла взяти участь у колективній прогулянці за місто й поїхати на раут до генеральші.

Раптом Омський спохмурнів. Крізь повну вже ложу невимушено протиснувся той самий літній чоловік, якого йому недавно показував у парку Гондзіл. Прізвище його було Седновський. Це був той самий чоловік, кого Гондзіл назвав залицяльником пані Терези — і до того ж так, що це можна було зрозуміти як натяк на щось гірше і навіть зовсім безсоромне, що тепер прикро вразило полковника.

Пан Седновський підійшов до жінок і став розмовляти з ними дружньо, мов своя, близька людина. Знову, звичайно, заговорили про прогулянку за місто і про раут генеральші Хвосцікової. Омського шпигнула в серце зненависть. Тієї ж миті він вирішив, що нікуди не піде.

Він мусив таки визнати, що пан Седновський був дуже гарний. Високий, міцно складений, з трохи сибаритськими, м’якими, але правильними рисами обличчя, він був явно сповнений самовдоволення. Привертали увагу його широкі жести й гучний голос. Говорив і поглядав він на співрозмовника з почуттям якоїсь поблажливої, веселої переваги, поглядом, сповненим якоїсь, сказати б, панської зверхності. Видно було, що цього почуття переваги йому не треба навіть мотивувати: воно було в нього природжене, дане заздалегідь і не викликало жодного сумніву.

Омський гнівався, сам не знаючи чого. Адже це його не обходило. Однак пані Геннерт — така мила, делікатна, така шляхетна, саме шляхетна, — і вона дозволяє, щоб із нею розмовляли таким тоном. Нехай би собі говорив так до Сасінувни, так ні ж, звертається до неї! «Пані Тереню, — так називав її цей зальотник. — Пані Тереню!»

Змагання підходили до кінця. На трибунах почався рух. Чулося стукотіння сотень підошов по дерев’яних помостах над землею.

Під тиском своїх супутників — у ложу встигли зайти ще пан Геннерт і пан Нутка — розгніваний полковник посунувся до виходу й опинився обіч молодого Лятерни.

Той — не було жодного сумніву — дивився просто на нього. Омський бачив його вперше в житті і не розумів аж ніяк, чим міг його зацікавити.

— Ви щось хотіли мені сказати? — запитав вій нарешті, втративши терпець.

Той миттю схопився з місця.

— Так, — несподівано відповів він.

— Так? — Омський намагався здаватись байдужим. — І що ж саме?

— Ваша наречена, — заговорив Лятерна з якоюсь незграбною іронічною чемністю, — тобто точніше…

Омський відчув, що прикро червоніє. Його захопило зненацька.

— Хто такий? — перепитав він.

Пані Геннерт, підводячись, зацікавлено глянула в його бік.

— У мене є одна звістка для панни Оліновської, і я хотів скористатися з цієї нагоди, — вів далі Анджей Лятерна. — Цими днями повернулася сюди її тітка і не знала, як її знайти. Вона зараз у лікарні.

— Басина тітка? — весело обізвалася панна Ельжбета. — Це, напевно, пані Ліпська?

Зовсім невинна по суті звістка викликала якийсь родинний настрій, що, однак, полковникові був чомусь невтішним.

Омський розпитав про подробиці в молодого Лятерни і сухо запевнив, що не забариться якнайближчим часом переказати все пані Оліновській. Одночасно він бачив, як раз у раз обертається до нього усміхненим обличчям Сасінувна, яка повільно просувалась у юрмі поруч із Геннертом і щось жваво говорила йому.

 

 

9

Рано-вранці, вмившись холодною водою й намагаючись струсити з себе рештки перерваного будильником сну, Бася Оліновська вийшла з дому й попрямувала на роботу. Можна було їй іти пішки, в неї було досить часу. Перспектива тихої вулиці ледь помітно біліла від легкої весняної мли. Біле було й сонце, що заливало дерев’яну мостову і кам’яні тротуари. Приємною прохолодою віяло від тінистих каштанів, укритих кораловими свічками.

Це була велика радість — отак іти собі на самоті серед розквітлих дерев, у сяйві білого сонця. На самоті з весною та її хвилюванням, від якого перехоплювало подих.

Вулиця звернула між сади. Всюди крізь залізні грати огорожі видно було над ясно-зеленими газонами квітучий бузок. Білий цвіт, який нерухомо здіймається на кінчиках прямих пагінців, і червоний, що лише за тиждень стане фіолетовим, пухнастим, з п’янкими пахощами, а тепер ще зовсім твердий і майже не розквітлий. У цю найчудовішу нору року!

Бася знала, що можна підважити тягар долі, який лежить на грудях, можна ще відіпхнути його й жити. Тіло вже змучилося від смутку, й очі не хотіли, не могли більше плакати. За померлими батьками, за втраченою родиною.

Тепер вона стала зовсім іншою. Дужче, ніж зміну долі, відчувала цю зміну в самій собі.

Тоді той колишній світ здавався їй єдино можливим. Він був вихідною точкою будь-якого судження, мірою і законом. А тепер, пізнавши інше життя, вона виразно побачила, що те, втрачене, було лише якимсь дорогим серцю жалібним дивацтвом, чимсь таким невірогідним, аж смішно подумати.

Ах, який то був дім, і вона в ньому, дім, переповнений найтеплішим світлом кохання! Жила вона там, наче в якомусь пуху тихого щастя, серед обміркованих, дрібних вигод життя, які кожен з членів невеличкої родини намагався забезпечити іншим, у безупинних турботах про своїх найближчих, у солодкому неспокої, в сором’язливій замкненості перед очима світу.

Тоді найважливішим було довідатися вранці, чи захотілося таткові випити вершків, ще звечора поставлених на столику біля його ліжка. Якщо він випив їх, день починався щасливо, зовсім інший був настрій удома, інші усміхи й поцілунки. Згодом Бася потай нюхала чарочку біля маминого ліжка. Якщо чарочка не тхнула ефіром, знову всі раділи, що маму вночі не турбувало серце й вона не пила крапель. Перед сніданням, а мама завжди снідала в ліжку, починалась нова церемонія, справжня вистава: татусь власноручно вичавлював у склянку машинкою сік із кількох апельсинів, щоб розвести в ньому приписаний мамі сік з лимона, а мама із стогонами й огидою випивала нарешті цей нектар — аби тільки їм обом не робити неприємності.

Потім минали години дня. Кожне таткове полювання, кожна кінна прогулянка Басі були джерелом смертельної тривоги. Повернення ставало святом. Їх вітали з полегшенням, з радістю, ніби після далекої подорожі, взаємно приховуючи пережиті тривоги, щоб не хвилювати своїх найдорожчих, щоб не псувати їм розваги.

Різні дрібні капризи й забаганки, різні дивацтва та звички одного із сім'ї були для інших найсвятішим законом, добре засвоєним наказом. У кожного за столом була своя улюблена чашка, по-своєму запарена кава, по-іншому заправлений салат. Всі про це пам’ятали, суворо додержували цих правил, бавилися цим і тішилися.

Гості, вчительки, домочадці — всі були втягнені в цю систему турботливості, пам’ятливості, піклування. Всі однаково мусили поділяти з сім’єю тривоги, щастя й захоплення.

Слуги ставали схожі на панів. Ах, ця чудова бабуся, незабутня Маріанна, куховарка, яка викохувала страви, мов живі створіння! Вона казала, що «кожна річ потребує свого». Бігос «любить», щоб було хоч трохи мадери, кава «любить», щоб додавали до неї свіжі булочки, навіть індик і той після смерті щось «любив», щоб тільки бути смачнішим для панів. Маріанна пам’ятала всі забаганки, капризи і иесмаки. Бігос, що «любить» мадеру, робили рідко, щоб не спокушати мами, бо він шкідливо виливав на її артрит. Крихкі тістечка незрівнянної консистенції робили аж трьох гатунків, щоб кожному догодити. А начинка, яку «любили» курчата, була справжня поезія! Після кількох десятків років служби в панів старенька щодня тремтіла, чи зуміла вона їм догодити.

Круг світла з каміна в їдальні був виднокругом. У довгі часи осінньої самотності, зимовими вечорами, залишені на самих себе, вони плекали свої дивовижні, перебільшені почуття. Обмірковували взаємні подарунки, сюрпризи, незліченні малесенькі щастя. Інтимне життя освітлювалося ізсередини, надималося понад усяку міру. Це породжувало егоїстичну винятковість, несвідому зневагу до решти світу. Тут якось ласкаво зневажали сусідів, гостей, навіть далеких родичів. Ці двійко улюблених для кожного із сім’ї не могли йти ні в яке зіставлення, ні в яке порівняння з іншими. Кожне з них для своїх рідних було найважливішим у світі.

Тепер Бася стала зовсім іншою.

Тепер вона могла прокидатися в порожній кімнаті, готувати на плиті чай для себе самої й поспішати на роботу. Ніхто вже не поставить їй пухових капців біля ліжка, ніхто й не подумає, що з’їла вона, перше ніж вийти з дому. І життя, і вся душа її змінилися до самісінького дна. Минуло кілька років, і час змів із землі всілякий слід того, що було Навіть у серці не залишилось нічого, що могло б відчуватися як цінність. Залишились тільки самі згадки й недовіра.

І от приїхала тітка Ліпська і лежить у лікарні.

Тітка Ліиська — весела вдова, дебела, з широкими плечима й грубими рисами обличчя, завжди трохи розпатлана. Яка ж то радість була, коли вона приїздила до них! З грубуватим гумором вона висміювала звичаї, що панували в домі її сестри.

«Ви всі, — казала вона, — лише й дивитесь одне одному в шлунки. Ні в кого з вас не буває навіть нежитю окремо: коли одне чхне, друге витирає собі носа; як у кого заболить живіт, то стогнуть усі троє».

Вона сміялася з них. Та коли приїздила, для неї мав бути спеціально приготовлений салат без олії, з самими лише розтертими жовтками.

Так, це був неможливий, штучний світ, замкнений у скляній кулі, повислий над цілковитою порожнечею.

А тепер Бася була така ж, як і всі інші, прості, не знані їй досі люди праці. Мала що їсти взамін за користь, яку приносила її праця. Робила щось, без сумніву, корисне,~ так вона думала принаймні. Ніхто їй не допомагав, нікому вона нічим не завдячувала. Це й була незалежність. Вона вважала її за моральне джерело сили, яка дозволяла їй жити і ще тішитися життям.

Бася не раз думала про минулі часи, про свій колишній дім. Думала погано й неохоче. Вона вже могла тепер знайти в собі сили для осуду. Що із того, що про них тоді говорили як про найчесніших у світі людей, що їх любили слуги і навіть селяни?.. Так жити — це був гріх, гріх…

Одного вона не знала, чи оця теперішня її твердість, певна сухість характеру, — чи це було вже в ній тоді? Чи вона, яку тоді голубили, псували, оточували найглибшою любов’ю, відгороджували тією любов’ю, наче муром, від правди, — чи була вона вдачею така, як сьогодні?

Ніхто цього, певно, не відчував тоді в ній, не відчувала цього й вона сама. Але ж таке ставлення до життя не могло виробитись раптово, без готового грунту, лише внаслідок зміни долі. Власне, тому вона й зуміла все пережити, що вже тоді була інша, ніж найближчі їй люди.

— Добрий день, Басю!

Вона зупинилась, і її наздогнала Ельжбета Сасінувна. Вони були вже перед будинком міністерства, в якому працювали обидві. Веселе сонячне проміння заливало широкий, збудований у стилі Ренесансу фасад. Садівник поливав із шланга іриси, розквітлі на газонах перед вікнами будинку.

— Як почуває себе пані Ліпська? Ти була вчора в лікарні?— Дівчата привітались як приятельки, бо знали одна одну з дитинства. Пан Сасін протягом довгих років був лісничим у лісах пана Оліновського.

Бася, звичайно, була в лікарні і сказала, що тітці дуже погано. Їй мають робити операцію, але чомусь не роблять. Вигляд у тітки зовсім старечий.

— Я знов бачила твого полковника, — сказала Еля. — Знаєш, у Геннертів…

Бася минула широко відчинені двері друкарського бюро. Там було, як завжди, гарно, ясно, багато сонця і квітів. На столиках стирчали із склянок і пляшок з водою букетики нарцисів і гілочки бузку.

В коридорах і залах було повно службовців, які, роздягаючись, віталися між собою. Починалося життя міністерства.

Спокійну, поважну, коректну Басю недарма вважали зразковою працівницею. Зайшовши до свого залу, вона відразу ж узялася до роботи. Витягла з шухляди папки і порозкладала їх на поплямованім вишневім сукні письмового стола. Сперлась ліктями на стіл і, стиснувши обома руками голову, схилилася над паперами.

Різними дверима заходили чиновники, відвідувачі, друкарки, кур’єри, підходили до різних столів, говорили квапливо, зблизька, притишеним голосом, клали й брали документи, влаштовували свої справи і йшли собі геть. Великий зал* був сповнений безупинного руху, пошепки проваджуваних розмов, приглушених суперечок і вмовлянь. Бася мусила затикати вуха й морщити лоб, щоб зосередитесь. Підводячи гнівні від напруженої уваги очі, вона зустрічалася з таким самим поглядом чиновника навпроти неї, письмовий стіл якого стикався з письмовим столом Басі.

Було тут зовсім інакше, ніж у друкарському бюро. Відчувалась якась істерія в роботі — похапливій, гарячковій, мученицькій. Тут нервували, «пнулися із шкури», псували собі здоров’я і настрій. Чиновники палили цигарку за цигаркою, посипаючи попелом свій зношений одяг, ховали в рукави брудні, обтріпані манжети, поспішали й нетерпеливились. Жінки були тут старші, ніж деінде, суворі, одягнені гірше, хоча заробляли вони більше від інших, обтяжені обов’язками й турботами. Багато з них мали вищу освіту і посади вищі, ніж колеги-чоловіки. Тут розв’язувались важливі завдання, тут треба було швидко приймати рішення і нести за нього всю відповідальність.

Праворуч від Басі сиділа за своїм письмовим столом пані Бельська, жінка років за тридцять, бліда й хвороблива. Після обіду вона працювала ще і в приватній конторі. Їй доводилось утримувати трьох синів, які ходили до школи. Вона працювала важко; у неї бували часті напади мігрені, наморочилось у голові, сильно калатало серце. Пані Бельська завжди приймала якісь порошки, що мали поганий запах; цей запах постійно супроводжував її. Вона пояснювала Басі, що платні її чоловіка, майора, не вистачає йому навіть на обмундирування, щоб показатись на люди.

Працювала вона сумлінно, ретельно, але на диво пасивно. Кожного разу виявлялося, що вона зробила все, що їй належало, але справа так і лишилась нерозв’язаною. Вона взагалі не відчувала зв’язку між діяльністю канцелярії і справжнім життям. Їй бракувало ініціативи чи просто хоч якоїсь енергії. За розподілом обов’язків виходило так, що всі її недоробки й огріхи повинна була надолужувати Бася.

Ще гіршою за майоршу була найближча помічниця Басі панна Стефа. Так само декласована через зміну долі, розбещена, весела, вона виразно тяжіла до друкарського бюро. У свій час вона зробила все, щоб здобути оцю посаду: представила найкращі рекомендації, дипломи, мала з усіх боків підтримку, запевняла, що впорається зі своїми обов’язками. А коли нарешті її прийняли, вона відразу втратила цю непохитну віру в себе. З усім зверталась до Басі — нібито за порадами.

— Подивіться, що тут вийшло. Ось це надто важке, я тут нічого не розумію. А тут якось усе переплуталось… — навалювалась вона на Басю всією вагою своїх лінощів.

О дванадцятій годині співробітникам приносили чай.

Тримаючи в правій руці перо або й розмовляючи водночас із відвідувачами, вони простягали ліву руку по загорнений в паперову серветку бутерброд і, не припиняючи роботи, їли й запивали чаєм. Сніданок серед паперів, пороху та безладдя спершу вражав Басю. Але тепер вона їла так само, як інші, з чудовим апетитом.

В довгому потоці людей, які входили й виходили, Бася побачила стару графиню Оскенну, що повільно просувалась уперед.

Розорені війною аристократи із «кресів» часто зверталися сюди. Дезорієнтовані, приголомшені, вони приходили влаштовувати якісь свої смутні справи, шукали підтримки, пропонували молодій демократичній державі свої послуги, їхня підкреслена салонна чемність при брудних комірцях і стоптаних черевиках здавалася нав'язливим підлабузництвом.

Графиня Оекенна приходила так само, як інші. В минулому широко відома й шанована особа, страшенно багата, сувора до своїх онуків-марнотратників, скупа для себе і для своїх родичів, але чуйна до чужих. Слуги її обожнювали, а кревні обмовляли. Вона тоді ходила одягнена в грубий шкіряний каптан і чоловічі чоботи, занехаяна, здичавіла, вперта. На тлі старого палацу, споконвічних слуг і родичів, які запобігали в неї ласки, це було лише великопанське дивацтво, до якого всі ставилися з милою поблажливістю.

Сьогодні, остаточно зубожіла, в шубі, незважаючи на весну, і в заболочених туфлях, хоч надворі була й хороша погода, у фетровому капелюшку з кумедною оздобою «фантазія», вона прийшла благати якогось референта, щоб той допоміг через посольство чи консульство організувати подорож її також розореному внукові. Це було зовсім неможливо: адже все зводилося до звичайного прохання дати грошей на квиток — прохання непристойного і безсоромного. Вбога пані не усвідомлювала цього — вона, яка стільки робила колись для інших.

Референт відмовляв — і вже не вперше, — пояснював їй ввічливо, а графиня уперто наполягала на своєму, аж червоні плями виступили на її білому товстому обличчі. Коли нарешті вона почала говорити «любенький» референтові, він злегка підвівся, даючи зрозуміти, що вважає розмову скінченою — він, який ще недавно не міг би навіть мріяти про честь сидіти за її столом.

Бася бачила це й суворо думала:

«Це помста долі. Доказ того, який страшенно нереальний був весь той світ, мов скляна кулька, що повисла над порожнечею».

Пані Оекенна підійшла привітатись з Басею, всміхаючись цією своєю новою, невпевненою усмішкою, яка благала співчуття.

— Люба Басечко, — почала вона, війнувши на неї смородом непровітреної одежі й немитого старечого тіла. — Я не заважаю, я тільки…

Графиня відчувала, що саме заважає, що вона непрохана, набридлива гостя, тому так і говорила. Не втрачаючи надії, шукала підтримки — навіть у цієї малої Оліновської, яка — хто б міг подумати…

Отож вона не заважає. Хоче тільки довідатись, як здоров’я любої, бідної Нюсі Ліпської — і зараз же втече.

Але не тікала. Навіть сіла — без запрошення, — щоб хоч дати трохи відпочити старим, змученим ногам. А коли сіла, негайно ж почала говорити про свою справу, подробиці якої були відомі Басі аж надто докладно.

Дівчина глянула на годинник і встала.

— Пробачте, пані графине, але саме зараз мені треба йти до директора. Так, до директора Геннерта.

Тільки-но прозвучало це прізвище, як обличчя в старенької проясніло новим блиском надії.

— До директора Геннерта? Боже мій! Чи не могла б ти, любенька…

Але Бася вже втекла від неї. О першій годині вона й справді повинна була з'явитися в його кабінет, щоб обговорити деталі й умови своєї нової роботи.

В її чиновницькому житті цей його виклик був великою зміною і водночас причиною радості й гордості. Один протокол засідання і кілька перекладів привернули до неї ласкаву увагу. Директор цінував хороший стиль, і в нього виникла думка зробити її своєю секретаркою.

В коридорі вона змішалася з юрбою відвідувачів. Директор мав прийняти її позачергово; вона передала йому кур’єром записку з кількома словами і спокійно чекала, упевнена в собі. Але несподівано кур’єр повернувся і сказав, що директор просить її прийти завтра о десятій годині. На коротку мить, коли двері кабінету були прочинені, вона помітила там Елю Сасінувну, яка стояла посеред кабінету.

Бася поверталась повільно, з невиразним відчуттям невдачі. «Яка вона стала гарна», — подумала, все ще бачачи перед собою стрункий силует Ельжбети, який вона секунду тому помітила у вузькому просвіті дверей, її гордий профіль і усміхнені вуста. Невже це та сама худенька, чорна, ляклива дівчинка, яку привозили колись щонеділі з лісової сторожки погратися з нею і якій вона дарувала зім’яті ляльки й поламані іграшки?

Нічого дивного… «Я знов бачила твого полковника — знаєш, у Геннертів», — так сказала вона.

Бася увійшла в свій зал і з полегшенням побачила, що графині Оскенної вже там немає.

«Всі ми якось змінилися», — подумала вона, сідаючи за стіл і стискаючи обома руками похилену голову.

 

 


[1] Зачіска з пов’язкою для волосся (фр).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.